володіння римське право

1. Загальне вчення про володіння

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елементи -- суб'єктивний (animus possidendi) та об'єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто наміру володіти річчю для себе, то другий -- реальне володарювання над предметом, можливість в будь-який момент здійснити певний, потрібний суб'єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів -- corpus і animus. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношення суто до предмету володіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували у спільному користуванні, наприклад, вода, повітря, публічні речі не могли бути предметом володіння.

Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фрагментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і носить виключний характер не породжує володіння. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було доторкнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тварини у лісі) це було захоплення та тримання речі рукою.

При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів по охороні ділянки. У класичну епоху обов'язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з якого-небудь високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок, і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі.

Фактичне володіння річчю повинно являти собою усталені, зміцнілі відносини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елементу володіння застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обороту. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася у користування іншій особі, це не припиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало можливість здійснення володіння не тільки особисто, а і через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них відносилися раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи.

Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене володільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема припиняється володіння земельною ділянкою, коли володілець тривалий час не турбується та не обробляє її, коли після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду.

Слід відмітити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається можливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Вказана ситуація призводила до виникнення «подвійного володіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою по відношенню до попереднього володільця. Відповідно, інтердикт, що застосовувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння.

Наявність суб'єктивного елементу володіння не вимагала особливих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактичне володіння річчю. Однак, не будь-яка воля панувати над річчю визнавалася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсутність суб'єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тобто воля відноситься до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб'єктивного та об'єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед вчених-романістів. Навіть в тексті джерел римського права знаходимо певні протиріччя у її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, яка присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах мова йде про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володіння річчю, яка залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Однак у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права.

Відомий вчений Й. Покровський характеризуючи володіння, відмічав велике значення у суспільстві поряд з правами на речі і фактичного розподілу речей, яке користується охороною від будь-яких посягань з боку приватних осіб. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон писав, що володіння не є само по собі право, але оскільки його порушення містить або може містити у собі порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану.

В. Хвостов висловив свого часу компромісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом з досить бідним змістом. Сучасні дослідники розглядають володіння тільки як факт, стверджуючи, що мова про «право володіння» йти не могла, оскільки не існувало самого права.

Таким чином, будучи фактичним пануванням над річчю, володіння отримало захист, який надавався речовим правам. Д.Д. Грімм підкреслював, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист.

Володіння співвідносять з правом власності. Володіння визначалося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володіння співпадає із власністю в частині об'єктивних меж їх поширення, воно йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там неможливе і володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там знайдеться місце і володінню. Відомий римському праву вислів «власність не має нічого спільного із володінням» не ставить між цими двома інститутами римського права китайський мур. Це положення слід розуміти так, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів.

Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права знаходиться у процесуальній площині, оскільки суб'єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І навпаки саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного.

Співставляючи формули-характеристики власності та володіння бачимо, що суть права власності відбивається формулою «Я маю право на річ», тоді як володіння -- «Я маю річ».

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об'єктивного та суб'єктивного елементів володіння, тобто у разі поєднання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виникнення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб'єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов'язувався з волею володіти річчю.

У тих випадках, коли володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шляхом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попереднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлювалося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як передача довгою рукою, символічна передача та передача короткою рукою.

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передачі речі останньому. Покидаючи річ попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася у випадках передачі ключів від будівлі, де знаходився товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися у безпосередній близькості до складу. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших підстав змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійснювалася у випадках використання існуючого матеріально-правого відношення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто, фактичної передачі речі в цьому разі не відбувалося, оскільки, однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності передачі речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажі речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу.

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося з втратою будь-якого з двох елементів (об'єктивного чи суб'єктивного), тобто у разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру відноситься до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді ж примусово володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.

2. Види володіння

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву натуральних володільців або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Протилежністю натурального в римському праві було цивільне або інтердиктне посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений з невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння.

Тобто, цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром тримати річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натурального посідання полягало перш за все у характері захисту, що надавався їх суб'єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували ніякого правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника.

Навпаки, суб'єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, однак мали право на застосування особливих правових засобів -- інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб'єкти володіння були вправі розраховувати і на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі.

Цивільне і натуральне володіння ще отримали назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (iusta causa possessionis).

Титульне володіння характеризувалося наявністю правової підстави -- певного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття володіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоплення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, захоплення речі всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб'єкта відсутній намір набуття речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння. До безтитульного володіння відносяться:

- володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

- володіння в порядку секвестра -- володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від імені кого здійснюється володіння в порядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист.

- володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового договору оренди землі;

- прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета у тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника

У римському праві розрізнялося також правомірне і неправомірне володіння.

Неправомірним вважалося володіння, встановлене за допомогою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уникнення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб'єкта, але проти вимог третіх осіб йому міг надаватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема на договорі. Правомірний володілець, в обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач в момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі вади, що не може бути підставою передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець в момент набуття речі був обізнаний чи мав бути обізнаним щодо причини, внаслідок якої в нього не виникне право власності. Володіння крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовісний володілець міг в подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час в римському праві була пануючою думка, що предметом володіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласичний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння було прирівняно до володіння тілесною річчю.

3. Захист володіння

Слід сказати, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямовано і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності. Володіння користувалося в римському праві самостійним захистом, причому такий надавався не шляхом судового розгляду, оскільки йому підлягали лише спори про право, а за допомогою адміністративних засобів -- преторських інтердиктів.

Для застосування інтердиктів, які при захисті володіння отримали назву посесорних, необхідно було довести дві обставини: факт володіння та факт порушення володіння. Інтердиктне провадження виключало спір про право цивільне, зокрема про право власності, а в окремих випадках саме посилання на нього в обґрунтування своїх вимог не дозволялося.

Римському праву були відомі посесійних інтердиктів, що спрямовані на:

1) охорону наявного володіння від зазіхань;

2) відновлення вже порушеного, втраченого володіння;

3) отримання володіння вперше.

До першої групи -- посесійних інтердиктів, спрямованих на охорону наявного володіння відносилися інтердикти, призначені для захисту володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йде мова, ви володієте, не отримавши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для застосування наявного володіння. Застосування цього інтердикту обмежувалося двома застереженнями: володіння повинно бути наявним та набутим відкрито і без застосування насильства.

Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці пороки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканим.

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначений для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала наступний вид: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши у нього більшу частину останнього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто у того, хто претендує на володіння. У цьому випадку до умов застосування інтердикту додано умову про строк -- особа повинна володіти спірним предметом на протязі останнього року більшу частину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасовано та умови застосування інтердиктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння відносилися інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібраною за допомогою насильства (unde vi -- про насильство) та про повернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливістю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволялося навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка застосовувала насильство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру.

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю римське право не знало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння повинно каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом.

Інтердикти про повернення речі, яку передано у прекарне володіння застосовувалися за вимогою осіб, яким суб'єкт не повертає річ, передану йому у прекарне володіння. При цьому підлягав доведенню факт, чи дійсно річ передавалася у прекарій особі, щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше знайшов поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спадкоємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

Список літератури

Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. - М.: Юрид. лит., 2006.

Муромцев С.А. Избранные труды по римскому и гражданскому праву. -- М.: Центр «ЮрИнфор», 2006.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вентури, 2007.

Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. -- К.: Юрінком Інтер, 2005.

Покровский И.А. История римского права, 2008.

Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). -- М.: Зерцало - М, 2005.

Харитонов Є.О. Римське приватне право. - Х.: Одіссей, 2007.

Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева - М.: Изд-во БЕК, 2008.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юристъ, 2006.

Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 2007.

Памятники римского права: Институции Юстиниана. - М.: Зерцало, 2008.

Памятники римского права: Юлий Павел. Пять книг сентенции к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиниана. - М.: Зерцало, 2008.

13. Основи римського приватного права: Підручник. /Борисова В.І., Баранова Л.М., Домашенко М.В. та ін.; 2007

Размещено на Allbest.ru