Історіософські погляди В'ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут філософської освіти і науки

Кафедра історії та філософії

Курсова робота

Історіософські погляди В'ячеслава Липинського

студентки ІІІ курсу

33фс групи

Романеко Лідії Леонідівни

Науковий керівник к.і.н., доц. Т.А. Стоян

Київ 2008

Вступ

Актуальність теми. Українська держава постійно знаходилась (і знаходиться) у стані конфліктів і суперечок ідеологічного характеру. До гострих тем можна віднести і тему патріотичної свідомості, і неоднорідність поглядів українського народу стосовно державної оріентації на країни Європи або Росію(це питання розділяє українскьий етнос умовно на дві частини). Політична та ідеологічна боротьба представників різних поглядів розрізнює та ослаблює Україну як державу й робить неможливим створення єдиної нації. Нації, яка матиме спільну мету. Націю, налаштовану на зміцнення держави. Націю, що принесе політичну стабільність і добробут кожному її представникові.

Це питання для українського народу було актуальним завжди. Актуальним лишилося воно і сьогодні.

Мета роботи. Дослідити погляди В. Липинського стосовно українського народу, держави. Довести, що погляди Липинського являються актуальними в наш час.

Об'єкт дослідження. Погляди Липинського на Україну та її етнічні аспекти.

Предмет дослідження. Літературні твори, монографії, листи видатної постаті української політичної думки ХІХ - ХХ століття В'ячеслава Липинського.

Передумови формування історіософського світогляду В. Липинського

В'ячеслав Липинський народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Ліпінських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.

Вчився Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об'єднані одним почуттям - любов'ю до України.

Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від І-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської громади.

Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний»[3], його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przeglad Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського -- проголошено Гетьманом.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч він і був «переконаним сторонником гетьманської форми правління», все ж вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата», а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау, гірському містечку у нижній Австрії.

У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і десятиденного перебування у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 -- 1659», звідти він керував діяльністю створеного у 1920 році Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 -- 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році.

Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання закордоном. Український союз хліборобів-державників розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники Липинського у 1930 році створюють Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Але хронічна легенева недуга Липинського загострюється. Весною 1931 року хворобою вражене і його серце. Після сердечного приступу 26 квітня 1931 року Липинського перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.

Похований В'ячеслав Липинський у родинному склепі Липинських в Затурцях на Волині.

Творчий спадок Липинського представленний його численними листування, монографіями. Основні праці:

«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії», «Z dziejow Ukrainy»,«Україна на переломі. 1657--1659», «Листи до братів-хліборобів», «Покликання „Варягів“ чи організація хліборобів», «Релігія і церква в історії України».

Основні риси та особливості історіософії Липинського

липинський історіософський національний український

Липинський і національний рух

З приведеного вище біографічного нарису постає людина, сказати б, нестандартна: представник польської шляхти з етнічно української Волині, із шляхти тієї, яка не була пізнішими осадниками, яка жила на Волині споконвіку, з діда-прадіда, людина європейської освіченості, людина, яка брала участь не лишень у науковій діяльності, хоч у статусі такого собі хутірського історика, що писав свої найголовніші праці, зокрема хрестоматійну “З джеїв України” під Уманню, і разом з тим людина, яка безпосередньо брала участь в громадсько-політичному русі.

Політична і теоретична спадщина В`ячеслава Липинського викликає дискусії й донині.

Важко виокремити найголовніші аспекти спадщини Липинського,вважаючи його відмінність від інших діячів українського руху. Будучи сином дідича, який мав дуже непогану власність, помістя, землю, тобто, людиною забезпеченою. З іншого боку, жив ідеями українського руху, по суті демократичного, бо більшість людей були інтелігентами й не мали власності, займаючись інтелігентською працею.

Він, власне, захопився рухом і всю свою дідичну психологію переніс у цей український рух. Дуалізм його свідомості був такий, що він, можливо, був єдиною людиною, яка вважала, що треба залишатися поміщиком і бути українцем. Він вважав, що не треба нам відмовлятися від багатих верст населення, що треба їх залучати і, власне, творити нову націю європейського типу, яка б мала повне структуроване суспільство. В цьому питанні, звичайно, Липинський дуже відрізнявся навіть від тих поляків, які стали українцями до нього. На його думку, не треба знімати костюм поміщика, треба бути поміщиком, будучи українцем. Липинський переконував, що одне другому не заважає, але не зміг остаточно прижити свої переконаня.

Та все ж спромігся пробити дірку в українській свідомості, нехтуючи стереотипами, руйнуючи сприйняття і роблячи це нормою сьогодення. Людина має право на власність, а власність не відбирає право бути українцем. Так повинно бути і в цьому є величезне значення Липинського. Будучи в меншості, він зумів підняти український рух та захопити своїми ідеями велику кількість людей. І це захоплення було саме його ідеями і його книжкою “Листи до братів-хліборобів”, яка, як на мій погляд, передає основне значення руху. Фактично тут йдеться про спробу збудувати політичну націю як систему соціально-станових корпорацій. Україна тут сприймається не як етнічна батьківщина, а як економіко-географічна територія і відтак певна цілісність. На цій території через примхи історії опинилися деякі більші і менші етнічні утворення, які повинні з огляду на ці об'єктивні обставини витворити єдину державу. Липинський йде від держави і території до нації.

Українська ідея

“Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий - такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз'їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого - націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий - націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий - шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава - Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом - іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім'я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ''поляків''. Ткого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ''українців'' з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ''українців'' і знищать державну незалежність України.

Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ''національній вірі'', то на Україні переможе завжди ''Союзъ Русскаго Народа'', а не ''Союз Українського Народу''. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ''свій до свого'') і на моду живучих від вівтарів ''національної ідеї інтелігентів'', доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом - це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом - це значить шукати задоволення не в тім, ''щоб бути українцем'', а в тім, щоб було честю носити ім'я українця. Бути патріотом - це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ''не українці''. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість - тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом - це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар'єризм, здеклясованість - фанатичними вигуками про ''неньку Україну'', про ''рідну мову'', про ''ми - українці!'', про клятих ''москалів і ляхів'' і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ''націоналізму'', який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.” [4] - цитую лист Липинського до Богдана Шемета, щоб розкрити його погляди на тогочасний стан суспільства в Україні і висвітлити погляди на дану проблему.

Липинський переслідує ідею територіальної цілосності, пропагандує відкриті взаємини з країнами-сусідами. Саме Липинський з його концепцією політичної нації, яка вмонтовує в себе різноетнічну мозаїку і різні традиції, але ґрунтується на українському державному і на українському етнічному субстраті, який все це цементує, могла б бути дуже корисною і для розв'язання багатьох сьогоднішніх проблем. В'ячеслав Липинський залишив нам чудові дослідження історії України XVII ст., глибокі роздуми про сутність української ідеї з точки зору монархіста (Монархістом він був саме тією мірою, якою вважав постать сильного вождя, подібного до Великого Гетьмана Богдана Хмельницького, необхідним чинником для консолідації української політичної нації. І при тому він ніколи в жодній своїй праці не заперечував того, що консолідуватися ця політична нація має саме на етнічній українській основі.) - гетьманця, ширше кажучи - речника твердої влади, джерелом якої є моральний авторитет, а провідником - національна еліта. Липинський був одним з перших, хто наголосив на потребі створення громадянського суспільства, консолідації націй на принципі політичного українства. Він болісно пережив трагедію поразки української революції 1917 - 1920 рр. Свої міркування щодо цієї болючої теми у далекій віденській еміграції В.Липинський виклав у роботі "Хам і Яфет", де біблійними символами (не плутати з банальним їх трактуванням) означив некеровану революційну стихію і законний (легітимний) шлях формування національної державності.

“Держава - це перш за все: Влада, Територія, Громадянство. Без цих трьох складників нема держави. Значить, для будови держави необхідна організована сила, яка піддержує владу во ім'я добра цілої землі - території і цілого громадянства. Нація - це перш за все єдність духовна, культурно-історична. Значить для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація - єдність духовна - родиться завжди від держави - єдності територіально-політичної, а не навпаки.

Хамство українське від початку нашого історичного життя ставало впоперек цьому природному процесові. Державі - початковому, цілому, батьківському - воно протиставляло завжди - кінцеве, окремішнє, синівське. Колись - уділ, потім - стан, далі - віру, ще далі і народ, і пролетаріат, а тепер - націю”.[6]

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В'ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтелігенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

В.Липинський у своїй концепції української монархії обгрунтовував необхідність п'яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися:

1) аристократія;

2) клясократія;

3)територіальний патріотизм;

4) український консерватизм;

5) релігійний етос.

Майбутня українська держава, за Липинським, це - незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об'єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім'я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням, “будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало”. Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан: “Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організованих (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних сил нації - такої, що була б від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се - активно правляча й організуюча меншість в нації”. [3]

Ідеї державного устрою

Основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного керівництва, на його думку, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного спирається на нічим не обмежену владу монарха і терор, а також від польської демократії, де король цілком залежний від шляхти.

У “Листах до братів - хліборобів” Липинський визначає три основні ідеї і три методи організації для розв'язання проблем українського державного будівництва:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) клясократія з правовою - “законом обмежаною і законом обмежуючою”- монархією.

Класифікація спирається на типи стосунків між “провідною верствою” і “народом”. З теоретичної точки зору усі три типи цілком рівноправні, проте Липинський не приховує, що його особисті симпатії лежать на боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди збігається із загальноприйнятою. Наприклад, Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але у Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” він розумів всіх, що об'єднані виконанням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи класового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи “войовників - продуцентів”. У минулому це були хлібороби (як зразок - українське козацтво), але у модерних умовах цю функцію може виконувати робітничо - індустріальна аристократія. Липинський окреслює три провідні верстви, кожна з яких грає відведену роль:

-еліти (за термінологією Липинського - правляча верства, провідна верства, національна аристократія);

- продуценти;

- інтелігенція.

Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов'язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже - найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції - посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Клясократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омоложення. Клясократії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади.

Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочиває в руках багатіїв - плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці “Релігія і церква в історії України” В.Липинський зазанчає: “Я думаю, що влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу - так само, як влада монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з “народної любові”. [5]

Під охлократією Липинський розумів такий суспільно - політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежено панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи - з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово - бюрократичний “орден”, “преторіанська гвардія”, “яничари” або як новітня “монопартія”, систему очолює деспотичний монарх - самодержець або вождь - диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський “освічений абсолютизм” XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично - бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм.

Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново гуртується клясократія.

Вузловим пунктом своєї української політичної програми Липинський зробив поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні організаційні слабкості українства.

Українську націю можна найкраще об'єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально - культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю - української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв'язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально - класової або національної диференціації - явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде карою на самих українців, “нищачи будь - які державницькі торення і намагання українського народу”. [3]Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як “свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди був деструктивним чинником українського державотворення: “Патріотів українських і українського патіротизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає”. [3]

З визначення територіального патріотизму він виводить своє розуміння української нації: “Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до україснтва прийшов”. І далі: “Нація - це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї - нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави.” [3]

Липинський вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку усіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади: “Шлях до повної, а не однобокої - Української нації веде через відродження українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства - це основа цього відродження.”[3]. Обираючи між двома одвічними типами української історії - державником і бунтарем (яких Липинський символічно представив постатями біблійних братів Яфета і Хама) він віддає перевагу першому.

Липинський багато розмірковував над роллю релігії в громадському житті і над проблемою взаємин церкви з державою, звідси - так часто приписуваний йому “містицизм” - тоді як ліберальна і соціалістична традиції в Україні була антиклерикальна і антирелігійна. З погляду своєї клясократичної концепції він негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропатизм”), так і змагання духовенства за політичне лідерство (клерикалізм). За своєю соціальною приророю священики складають частину інтелігенції і поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі відносини між державою і церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли наявна координація і співпраця. Значення релігії не може бути зведене до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна пробудити в громадянстві дух самопосвяти і ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва: “тільки ж не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш “національна” і найбільш “українська”... а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі” (“ Історія релігії та церкив в Україні). Модерні раціоналістичні псевдонаукові підміни релігії не можуть виконати цього завдання; тож тенденцію до повної секуляризації суспільства слід оцінювати як симптом розпаду.

На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує конкретну українську політичну програму. При цьому центральною залишається проблема держави і влади. Згідно з його глибоким переконанням, без власної держави Україні залишається навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Українцям слід пам'ятати, що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сусідів, ні автоматизм суспільних процесів; вони повинні витворити її самі. Бо при своєму теперішньому стані Україна не лише поневолена і окупована, але і “бездержавна”, тобто внутрішньо неготова до самостійного існування: “Хвороба бездержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх, - вона не травматичного походження, як проблема поневоленості - а викликана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні “орієнтації”, абсолютно нічого не допоможуть”. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборення внутрішніх органічних слабкостей українства. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.

Липинський надавав велетенського значення проблемі правильних форм і методів політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична системи не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова “революційна демократія” спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту проти російської чи польської державної влади на Україні, але до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократичний шлях на Україні, на противагу Росії з її азійськими політичним традиціями, веде до поглиблення внутрішнього розбрату. Українські ліві охлократи - комуністи здатні тільки віддати Україну Москві, праві ж охлократи - націоналісти своїм фантазуванням лише хаотизують українське суспільство і провокують усобиці між різними кандидатами на пост диктатора. Правильним шляхом для України є клясократія. Для цього необхідна консолідація міцних клясових - хліборобських, робітничо - промислових, інтелігентських тощо - об'єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити “трудова монархія”, яка є союзом усіх класів, і в першу чергу хліборобів і військових, на чолі з гетьманом. Стабільність майбутньої держави мала б базуватися на таких юридичних та економічних підставах як гарантія недоторканості особи, забезпечення права приватної власності на землю, проведення аграрної реформи, гарантія об'єднання в українській державі усіх українських земель.

Передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства - якщо не цілком, то в переважній більшості - традиційних вищих суспільних прошарків. Носіями українського визвольного руху мусять бути не лише непродуктивна інтелігенція, але також і організатори хліборобства, індустрії і військової справи, тобто ті суспільні сили, які скрізь і завжди творять костяк держави. Українство повинно знайти організаційний вияв не лише в політичних партіях, а передусім у органічних клясових утвореннях, які мають подолати соціальне розшарування і розбрат українства.

У питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу для України являє така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського і польського імперіалізмів, і при цьому ця боротьба ведеться руками і коштом самої України. Він відкинув як нераціональну “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики, тобто ідею боротьби проти Росії з опертям на Польщу, ціною західноукраїнських земель. Майбутня українська держава за Липинським має шукати шляхів до мирних і добросусідських стосунків з постбільшовицькою Росією та Білорусією.

Висновок

Отже, державницькі монархічні погляди в сполученні із засадами християнської етики і консерватизму складають зміст політичної концепції Липинського, концепції, що витворила новий, державницький консервативний напрям в українській політології. Шукаючи “четвертого шляху” для України поза демократією, більшовизмом і фашистськими диктатурами та інтегральним націоналізмом, він сподівався знайти його у конституційній монархії. Теорія державності, еліт та механізмів суспільно - політичних перетворень В.Липинського мала чималий вплив на погляди українських діаспорних авторів, а поняття територіального патріотизму піднесло концепцію Липинського на рівень кращих зразків європейської політичної думки ХХ ст.

Список використанних джерел

1) Гирич, І. В'ячеслав Липинський - узасаднювач української державницької ідеї. / І. Гирич // Історія в школах України: Науково-методичний журнал. - 2005. - N8, 9. - С. 45-50, 44-47.

2)Дробот, І. Ніхто нам не збудує держави, коли самі її не збудуємо: українська держава в науково-практичному розгляді В. Липинського / І. Дробот // Пам'ять століть. Україна. - 2006. - N2. - С. 155-164

3)Липинський В. Листи до братів-хліборобів / Липинський В. // Дзвін. - 1995.-N10. - С.94-121.

4)Липинський В. Націоналізм, патріотизм і шовінізм / Липинський В. // Хроніка 2000. - 2000.-N39-40. - С.717-720.

5)Липинський В. Релігія і церква в історії України. / Липинський В. // Політологічні читання. - 1994.-N1,2. - С.216-264,С.223-266.

6) Липинський В. Хам і Яфет: З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. / Липинський В. // Дзвін. - 1995.-N12. - С.111-118.

7) Лисяк - Рудницький І. В'ячеслав Липинський // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - т. 2. - К., 1994. - С. 131 - 148.

8) Лисяк - Рудницький І. В'ячеслав Липинський: державний діяч, історик і політичний мислитель // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - т. 2. - К., 1994. - С. 149 - 158.

9) Попович М. В'ячеслав Липинський і український консерватизм // В'ячеслав Липинський: історико - політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ - Філадельфія, 1994. - С. 42 - 53.

10) Рафальський, О. В'ячеслав Липинський: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією" / О. Рафальський // Віче: Теоретичний і громадсько-політичний журнал. - 2004. - N8. - С. 47-49

11)Чижевський, Д. В'ячеслав Липиньский як філософ історії / Д. Чижевський // Чижевський Д.І. Філософські твори: У 4 т. / Д. І. Чижевський. - Київ: Смолоскип, 2005. - Т. 2: Між інтелектом і культурою: Дослідження з історії української філософії. - С. 227-236

Размещено на Allbest.ru