Національно-визвольна боротьба народних мас України в XVIII ст. (Гайдамаччина, Коліївщина, Опришки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з історії українського суспільства

по темі:

«Національно-визвольна боротьба народних мас України в XVIII ст. (Гайдамаччина, Коліївщина, Опришки)»

Підготувала

Студентка 1 курса

групи МЕ-11

Чернишенко Анна

План

1. Причини національно-визвольної боротьби

2. Гайдамаччина

3. Коліївщина

4. Опришки

5. Поділи Речі Посполитої та українські землі

Список літератури

1. Причини національно-визвольної боротьби

У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави -- Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Б.Хмельницького.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст.(1713 p.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалось близько 40. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Із закінченням терміну слобод зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва. Панщина сягала 5-6 днів на тиждень.

Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски православ'я. На 60-ті роки XVIII ст. православ'я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками.

2. Гайдамаччина

У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного руху як суто "розбійницької" "різні Коліївщини" відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання принизити значення подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів.

За умовами Андрусівської угоди, укладеної між Польщею та Росією в 1667 році була завершена війна за Україну (1654- 1667). Значна частина українських земель залишалася у складі шляхетської Речі Посполитої, становлячи майже третину її території. Ці землі поділялися на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське.

Безпосереднім поштовхом до повстання 1768 року було нечуване знущання з українців, які перебували більш ніж під потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків православні кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою порівняно з поміщиком істотою, "бидлом", не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість днів на тиждень та ще й платив усякі побори), національним (українці вважалися гіршою нацією і всіляко принижувались).

Українські історики І.Л. Бутич, В.В. Грабовецький, В.М. Кулаковський, Ф.П. Шевченко, які досліджували класову боротьбу селян періоду феодалізму, довели особливу поширеність на Україні в згаданий період таких форм боротьби, як втечі і месницька діяльність збіглих. Панівна верхівка та органи влади по-різному називали месників. Найпоширенішими назвами були: в ХVI-ХIХ ст. на Прикарпатті - опришки, в ХVII-ХVIII ст. на Поділлі- левенці й дейнеки, у ХVIII ст. на Правобережній та Лівобережній Україні - гайдамаки.

Слово "гайдамак" тюркського походження (гайде -- гнати переслідувати) і означає "волоцюга", "грабіжник". Поляки називали так селянів-втікачів, що об'єднувалися у ватаги і ховались по лісам, а час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали чіткої мети і далеко йдучих планів своєї діяльності, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі (4 тис. чол.), сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік з війська і оголосив повстання проти панів. Зібравши загін з близько тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків вже більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили життя шляхти у справжнє пекло. Щоб приборкати гайдамаків, шляхта вдається до жорстокостей. Правобережжя знову стає ареною кривавих, подій. Проте гайдамацький рух не вщухав. Зрештою поляки вдалися до тактики: "Поділяй і володарюй". їм вдалось залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів. Проте зрада не зійшла йому з рук, його було забито запорожцями.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина".

3. Коліївщина

Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником -- колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради. Внаслідок широкої агітації у травні 1768 р. в Холоднім Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кількасот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні -- на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань -- міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту -- полковником.

Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів -- противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Ґонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили разом із сім'єю на каторжні роботи до Сибіру. Цікаво, що там він втік з неволі й приєднався до повстанців Омеляна Пугачова, керівника Селянської війни у Росії у 1773--1775 pp. Очевидно, у боротьбі проти царського уряду Залізняк і загинув...

Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р. Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня-липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637--1638 та 1702--1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

4. Опришки

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.

Тридцяті і сорокові роки характеризуються значним піднесенням селянського руху на Прикарпатті, як і на всьому Руському воєводстві. Крім цього. на Правобережній Україні, особливо на Поділлі, після жорстокого придушення селянського руху в 1734 р. пожвавилися гайдамацькі виступи. Саме на цей час припадає діяльність Довбуша, славного ватажка карпатських опришків.

Опришки Довбуша ставили собі за мету звільнити селян від феодального гніту не лише в Карпатах, але і в інших віддалених територіях західноукраїнських земель. Звичайно, це було нелегко, оскільки в гірських районах опришківському загонові легше було боротися, ніж в низовинних.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 рр. викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважати Довбуша «своїм спасителем», висловлювали йому щиру подяку.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша -- Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

5. Поділи Речі Посполитої та українські землі

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель -- тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору майже не чинила. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

Список літератури

національний визвольний гайдамацький

1. Кульчицкий С.В. «Історія України» довідник для абітурієнтів «Ранок», 2007г.

2. Н. Полянська "Історія України"

3. І.К. Рибалка Історія України - Харків:"Основа", 1997 р.

4. Історія України Посібник Виїв «Академія», 2001

5. Новий довідник Історії України «Казка» Київ, 2005

Размещено на Allbest.ru