Історичне минуле українського народу

План

Історичні джерела та періодизація минулого українського народу

Історичне коріння українського народу. Етногенез та початки державності

1. Історичні джерела та періодизація минулого українського народу

Наукою визнається, що активна творча діяльність людського покоління триває 25-30 років. Якраз за цей час кожне покоління робить свій основний внесок в національну та світову культуру. По собі люди залишають нащадкам пам'ять у вигляді історичних залишків, які є свідченням діяльності минулого і виступають як історичні джерела про минуле.

Ці залишки можуть бути як матеріальними, так і духовними. Їх вивчають різні галузі історичної науки.

Історія людського суспільства вивчається на основі фактів, зафіксованих в історичних джерелах.

Коли об'єктом історичного дослідження є процеси, які відбулися в минулому і на даний момент не існують, в лабораторії дослідника у вигляді експерементального матеріалу немає нічого, окрім джерел, котрі відбивають діяльність, народжену цим суспільством.

Розвиток історичної науки неможливий без дослідження джерел, що виконують роль своєрідного екрана, на який спроектовані історичні процеси.

Тільки на базі глибокого аналізу джерел може бути вивчений процес історичного розвитку в цілому, викладені ті чи інші події та явища, дані їм певні характеристики, тобто створені повноцінні історичні дослідження.

Аналіз історичних подій є науковою роботою, що вимагає поглибленого, ретельного дослідження.

Українське джерознавство як наука про минуле нашого народу бере свій початок від перших археологічних досліджень за часів київського митрополита Петра Могили (1633 р.) та наукового їх упорядкування В. Антоновичем (кінець ХІХ ст.).

Ф. Вовк, Ю. Полянський, В. Щербаківський, П. Єфименко, С. Бібіков, В. Хвойка, В. Петров, Б. Рибаков, М. Макаренко, Б. Мозолевський - ось лише кілька імен видатних археологів, що працювали над розкриттям таємниць далекого історичного минулого нашої землі.

Та про Бориса Миколайовича Мозолевського слід сказати окремо. Це один з найвидатніших українських орхеологів ХХ ст.; що зробив епохальне відкриття, - віднайшов золоту скіфську нектроль. Ця знахідка несе в собі унікальну інформацію про життя і культуру далеких родичів і сусідів наших пращурів.

Б.М. Мозолевський був визначним поетом і людиною високих моральних та громадянських принципів. Ми іще до кінця не усвідомили, кого з його смертю втратила Україна.

Величезну цінність як історичні джерела становлять пам'ятки архітектури та мистецтва. Їх безліч було зруйновано часом та в роки лихоліть, коли зайди - вороги палили й руйнували все на своєму шляху.

Та за руйнаційними наслідками не може перевершити жодна епоха нашої історії 30-роки ХХ ст. Під лукавими гаслами боротьби за нову культуру та соціалістичний спосіб життя вибухівкою висаджувались у повітря унікальні храми і споруди монастирів.

Так було знищено Михайлівський золотоверхий собор у Києві (пам'ятка ХІІ-ХІІІ ст.), що був гордістю всієї слов'янської культури середніх віків.

Пам'ятки архітекрури справедливо називають книгами в камені. Їх зберігати і охороняти законами на державному рівні. На сьогодні в Україні під державним захистом знаходиться більше 120 тис. об'єктів матеріальної культури. Однак, це дуже мало .Скажімо, Польська держава своїм законодавством захищає більше 400 тис. таких об'єктів.

Першим найстародавнішим і надзвичайно цінним писемним джерелом з історії Українських земель є праця грецького дослідника, мандрівника і політика Геродота (нар. Між 490-480 - пом. Між 430-424 рр. до н.е.). “Історія”, в якій міститься цікавий матеріал про життя та побут скіфських племен.

Співвітчизняник Геродота Арріон (коло 95 р. - друга пол.ІІ ст.н.е.) в праці “Анабасіс Олександра”, використавши написане попередниками та сучасниками, розповів про посольство македонців до скіфів. В іншій праці “Об'їзд Евксінського понту” дав цікавий географічний опис Північного Причорномор'я.

Величезний географічний матеріал мається в праці грецького географа і історика Страбона (коло 63 р. до н.е. - коло 20 р.н.е.) “Географія”. Страбон також дає унікальний матеріал для вивчення історії народів, що населяли узбережжя Чорного та Азовського морів. В його праці висвітлено широкі торговельні зв'язки Скіфії, політичні взаємини з грецькими містами.

Римські вчені і письменники Пліній старший (23-79 рр.), Корнелій Таціт (55-120 рр.), Діон Кассій (нар. Між 155 і 164 - пом. Після 229 р.), Амміан Марцеллін (330-400 рр.) з глибін віків повідомляють нам про стародавніх слов'ян, їх стосунки з Римською імперією, про інші племена і народи, що перебували на теренах сучасної України.

Про найдавніших наших пращурів та їхні стосунки з сусідніми народами писали арабські, візантійські та західноєвропейські автори. Їхні свідчення переконливо доводять, що історія нашого народу розвивалась не на узбіччях світової цивілізації. Наш народ був своєрідною спільнотою і поклав таки і свій доробок до скарбниці світової культури.

Літописи - корпус найважливіших джерел з історії України - Русі, що об'єднується специфікою викладу матеріалу у вигляді щорічних записів подій. Протягом кількох століть тільки літописи доносять до нас свідчення про історичний процес у його безперервності та розвитку.

Літописом називають реально існуючий літописний пам'ятник, який представлений одним чи кількома списками, назви існуючих літописів умовні і випадкові.

Лаврентіївський літопис веде назву від імені писця, який переписав уцілілий список літопису 1377р. Іпатіївський літопис називається іменем монастиря, де він був знайдений.

Найдавнішим літописом, що має яскраво виражене українське забарвленння, є “Повість врем'яних літ”. Ця пам'ятка нашої літератури створювалась в ХІ- на початку ХІІ ст. Нестором та іншими літописцями. Тож українському літописанню виповнилось тисячу років.

Козацька епоха народила своєрідні літописи - Самовидца, Граб'янки та інших свідків тих подій.

Джерелом історії нашого народу є книги ХІ - ХІІІ ст. Їх залишилось не більше трьох десятків.

На чорних ординських кострищах спалювались безцінні літописи, книги, витвори мистетцтва - дивовижні ікони.

Зайди ніколи не прощають підкореним їхньої вищості, а тому роблять це, щоб принизити і, якщо можливо, то повністю знищити духовні надбання підкорених. Завойовники робили, все можливе, щоб українство забуло про свою самобутність, щоб воно назавжди перетворилося на аморфну етнографічну масу - покірливого виконавця волі пануючого етносу - завойовника.

І цієї мети майже було досягнуто в ХХ ст. Для перетворення українців у меншість на своїй же землі не вистачило якихось кількох десятків років.

З входженням світової спільноти народів у часи буржуазних відносин підвищився темп накопичення джерел, що дають можливість більш глибокого проникнення в суть суспільних відносин. Різко зростає не тільки кількість самих історичних джерел, а й помножується їх номенклатура.

Для всебічного розкриття соціально-економічних процесів у суспільстві до послуг дослідників маються діловодські акти, матеріали судів, законодавчі акти, статистичні матеріали тощо. Джерел з'явилося вже так багато, що для фронтальної їх обробки просто не вистачало життя дослідника.

Тому для вивчення “Массових джерел” була вироблена спеціальна методика вибірського аналізу.

Піднесення широкого демонстративного руху, національно-визвольної боротьби в Україні в ХІХ - на початку ХХ ст. викликали появу масових громадських організацій, політичних партій. В свою чергу всі ці рухи та організації породили нові історичні джерела : періодичні друковані видання, програми політичних партій, різноманітні документи громадських організацій, твори політичних діячів тощо.

Бурхливе ХХ ст. в історії українського джерелознавства складає окрему і досить вагому сторінку. Це часи боротьби за відродження нашої національної державності 1917-1920 рр., встановлення в Україні влади більшовицької партії і утворення УРСР та її існування у складі СРСР.

Після поразки національно-визвольної революції за межами Великої України почала існувати досить чисельна українська політична еміграція. Ця “політична Україна на вигнанні” жила активно і створила безцінні джерела з історії нашого національного державотворення.

Важливим джерелом історії України є спогади (мемуари), щоденники, приватне (особисте) листування ( епістолярні пам'ятки).

Особливістю цих джерел є те, що їх рівень визначається ступінню авторитетності їх творців та особистістю тих до кого вони звернені.

Однак треба сказати, корпус української мемуаристики іще так і не склався остаточно, бо зроблені лише перші кроки по поверненню на батьківщину творів авторів західної діаспори, цій справі багато уваги приділяє створений в системі національної академії наук інститут археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського.

Важливим інструментом при вивченні історичного минулого нашого народу є його періодизація.

Існують дві основні схеми періодизації української історії: одна з них утвердилась в радянській історичній літературі, де в основу покладено марксистське вчення про суспільно-економічні формації.

Згідно з цією теорією людства послідовно проходить через стадії розвитку від первісно-общинного ладу до соціалізму (первісно-общинний лад, рабовласницький, феодалізм, капіталізм, комунізм). Ця схема допускає відмінності в темпах поступу окремих народів. В українській історії, радянські науковці виділяли феодалізму (від початку Київської Русі до середини ХІХ ст.), капіталізму (від 1860-х років до 1917 р.) і соціалізму (від жовтня 1917 р.).

Друга схема переважала серед дожовтневих істориків та істориків української діаспори. В цій схемі були: княжна доба, Литовсько-Польська доба, козацька доба, доба національного відродження.

На нашу думку, сьогодні слід звернутися до схеми, якої дотримується відомий вчений західної діаспори Іван Лисяк - Рудницький. Його схема спирається на загальновідомі великі епохи Європейської історії, а саме: античність, середньовіччя, новітній час, що охоплюють такі підрозділи як раннє та пізнє середньовіччя, ранньоновітній час і т.д. Навчальний курс історії України він ділить на такі частини у хронологічному порядку: стародавня і середньовічна Україна, Україна у ранньоновітній час, Україна ХІХ століття й Україна ХХ століття.

2. Історичне коріння українського народу. Етногенез та початки державності

Однією з найважливіших проблем в історії будь-якого народу є проблема його походження. Адже походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чином, бо “дух животворить”, тобто творить життя, в тому числі й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його находження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

Проблема походження українського народу складна, дискусійна і дуже далека від остаточного вирішення. Пояснюється це не так нестачею наукових джерел, як вкрай зайвою політизацією питання, яка останнім часом перейшла всі межі пристойності. Вісскансія російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обгрунтування и виправдання. І тому рання історія українців була витлумачена на користь північно-східного сусіда. Без серйозних наукових підстав українці були проголошені “молодшими” братами росіян. Приступаючи до з'ясування історичних коренів народу, треба визначитись, який зміст закладено в саме поняття “народ”. Більшість дослідників вважає, що народ або етнос- це людська спільнота, що відрізняється від інших власною самосвідомістю, етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, формами господарського життя. Щоб встановити час зародження українського народу, треба визначити його найсуттєвіші вказані ознаки і прослідкувати за допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені своєрідного національного комплексу української культури, мови, характеру, антропологічного типу, специфічних форм господарювання.

Для української історіографії є традиційним погляд на Київську Русь як першу українську державу. Аналіз етнічної специфіки русичів Х-ХІV ст. Чернігівщини, Київщини, Галичини, Волині показує, що вони були праукраїнцями. Це означає, корені українського народу слід шукати в часи, що передують епосі Київської Русі.

Проте, опускати їх аж у кам'яний вік не мається серйозних наукових підстав.

Після кам'яної доби 5-6 тисяч років тому теріторія України стає ареною боротьби землеробської осілої цивілізації та світу войовничих степовиків - скотарів Євразії. Якраз ці обставини і обумовили драматизм історії України з часів Трипілля аж до наших днів. Археологічними дослідженнями доведено, коли Правобережну Україну займали нащадки землеробів Близького Сходу - трипільські племена, то населення лісо-степового Подніпрів'я перейшло до скотарства.

Ця галузь господарства поширилася з Півдня України степовою зоною Євразії на Захід у Подунав'є, а на Схід до Монголії. Зрозуміло, розповсюджувалась і культура винахідника нової форми господарства. Це були праїндоєвропейці.

Найдавніші індоєвропейські скотарі та Трипільці вплинули на формування антропологічного типу українців.

Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи різнились походженням, економікою, культурою, антропологічним типом населення. Так, трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями. Перші скотарі за антропологією наближалися до північних європеоїдів - високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація.

Як показують ознаки, найдавніші скотарі були індоєвропейцями. Трипільці ж, як і вся Балканська протоцивілізація VII-IV тисячоліття до н.е., не були індоєвропейцями. Звідси висновок: Українці, що належать до індоєвропейської сім'ї народів, не могли бути прямими і безпосередніми нащадками трипільців.

Сучасні українські антропологи довели, що відбувався інтенсивний процес змішування трипільців зі стеновиками - індоєвропейцями.

Так настав український антропологічний тип, до якого належать 70% сільського населення сучасної України.

Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузькою та середньою шириною обличчя.

Ці ознаки були характерні для корінного населення лісо-степової та лісової України протягом останніх трьох тисяч років.

Однак, формування антропологічного типу не можна вважати народженням українського етносу. До цього типу (Динарського) належать словаки, серби, хорвати, словени, чорногірці. Поляни, білоруси, росіяни належать до так званого Віслянського антропологічного типу, для якого характерно світле забарвлення волосся, очей, шкіри, невисокий зріст, ширше обличчя, часто довга голова.

Останнім часом в деяких публікаціях стверджується, що пращурами українців були арії, які 5 тисяч років тому рушили Південних українських степів на схід і 3,5 тисяч років тому завоювали східну Індію та Іран. Немає сумнівів, що арії духовно впливали на місцеву людність. До аріїв ближчі за походженням є скіфи, що 2700 років тому прийшли в Україну з Ірану, а також сармати, які переселились на землі приблизно за 50 років після скіфів.

Іще ближче до аріїв стоять таджики, народи Індії, що говорять на хінді, пуштунські племена Афганістану та деякі інші народи. Водночас це окремі народи.

Таким чином, ні трипільці, ні арії не є прямими пращурами українців. Українці ж належать до слов'ян, а тому і витоки українського народу слід відшукувати в історичному минулому, слов'янства.

Більше того, прабатьківщина слов'ян територіально збігається з ядром українських етнічних земель і займає Північно-Західну Україну.

Сучасна наука дозволяє говорити про праслов'янські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов'ян - лише з V ст. н.е.

Праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства у середині І тисячоліття н.е., та не пізніше постання Київської Русі, де консолідуючим етносом вони й були.

Найдавніші праслов'яни, як це заведено архіологією, на початку нашої ери мешкали у Середньому Подніпров'ї, на Волині, на Верхньому Дністрі.

Археологи називають їх населення зарубинецької культури (від села Зарубинці на Київщині, де було розкопано перший могильник цієї людності).

Це населення займалося примітивним підсічним землеробством, присадибним твариництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь. Розводили велику рогату худобу, свиней. З болотної руди виплавляли кричне залізо, з якого виковували серпи, ножі, сокири.

В Європі ці ранньослов'янські племена були відомі під іменем венедів.

В другому столітті венеди зазнали тяжкого удару від германського племені готів, яке з Прибалтики через Польщу стало просуватися на Волинь, нищачи все на своєму шляху.

Волинські слов'яни тікають на південь у Подніпров'я і навіть на Нижній Дунай.

Готи ж долиною Південного Бугу дійшли до моря і завоювали Надчорномор'я та Крим. На завойованих землях виникає готська імперія Германаріха.

Приблизно 370 року зі сходу в Українські степи вдерлася тюркська орда гурів. Імператор розбитих готів наклав на себе руки.

Його ж наступник Вінітар убиває союзника гунів слов'янського вождя Вожа. Гуни розглянули війська Вінітора, більшість готів тікає на Середній Дунай.

Навала готів через Полісся доліною Південного Бугу до Чорного моря розрізала ранньослов'янську спільноту. Це призвело до формування в V ст. двох окремих, але і споріднених племінних груп слав'янства - антів лісо-степового Подніпров'я та склавинів Прикарпаття та Волині.

Анти та склавини за матеріальною культурою мали більше спільного, ніж різниці. Їхнє господарство, побут, культура нагадували господарство та культуру їхніх пращурів - Зарубинецьких племен Північної України. Слов'янство середини І тисячоліття стає більш войовничим і схильним до експансії на землі сусідів.

В степах Надчорномор'я в ці часи розгорнулись трагічні події. Гуни рушили слідом за готами на Середній Дунай, де утворили свою державу на чолі з Атилою. Біля 453 р. після смерті Атили держава гунів розпалася.

З кінця V ст., коли зникла гунська загроза, анти та склавини мігрують з Правобережної України на Нижній Дунай. Після 500 р. анти та склавини масами переходять на Південний берег Дунаю у володіння Візантії. Імператори цієї країни змушені були дозволити слов'янам селитися на Балканах. Вже у VI-VII ст. слов'янські населення з'являються по всьому Балканському півострові.

Анти розселяються в основному по Балканах, а склавини - переважно в гору по Дунаю. В VI ст. поселення склавинів з'являються по Нижньому і по Верхньому Дунаї, звідки слов'яни потрапляють в басейн Лаби. Тут вони змішуються зі слов'янами, що просунулися з території Польщі.

Виникає протягом VI-VIII ст. культура слов'ян оборитів та Лужницьких сербів. Селища цих слов'ян існували в межиріччі одри та Лаби до ХІІІ ст. В своїй більшості ці поселення були знищені германською експансією.

В басейнах рік Дунаю, Одри, Лаби, на Адріатиці, на території колишньої Югославії вчені нарахували сотні назв річок, озер, назв населених пунктів, що відповідають назвам гідронімів, сіл та міст Північно-Західної України. Все це свідчить про активне переселення з території України майже півтори тисячі років тому.

Більшість сучасних дослідників пов'язує розпад слов'янської спільноти і початок формування окремих слов'янських народів з розселенням актів та склавинів з Північно-Західної України в VI-VII століттях. Якраз у цей час народжується український етнос.

Вчені, що займаються проблемами порівняльного мовознавства, звернули увагу на велику кількість українських слів в сербській та лужицькій мовах.

Вражає велика подібність лужицької мови території Німеччини до української, хоча практично між ними не було контактів півтори тисячі років.

Очевидно, в VI-VII ст. слов'янство розмовляло мовою, схожою на українську. Ми бачимо, що територія слов'янської прабатьківщини в значній мірі збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя, Прип'ять, Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина). Маються всі підстави припускати, що корені українського етносу в Середньому Подніпров'ї, на Волині, в Прикарпатті сягають середини І тисячоліття н.е.

На початку VII ст. антський племінний союз був розбитий аварами. З цього часу анти вже не згадуються в письменних джерелах. Розбиті рештки антів перейшли Дунай і осіли у Візантії.

Автори Європи та сходу, що писали про населення України, завжди згадують склавинів. Це свідчить, що нащадки цієї людності на прабатьківщині слов'янства відіграють визначальну роль, а етнонім “склавини” в пізнішій редакції “слов'яни” дійшов до наших днів.

У VIII-IX ст. нащадки склавинів створили в Північно-Західній Україні так звану Лука-райковецьку культуру. Поселення цієї культури територіально простягалися від Київського Подніпрів'я на сході до словаччини на Заході. Це історичні залишки безпосередніх пращурів українців - племен древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів.

До речі, М.С. Грушевський вважав пращурами українців антів. Існує припущення, що етнонім “анти” є своєрідним попередником етноніму “українці”. Іранське слово анти означає “кінець”, “край”. Звідси народ анти-пограничні мешканці, ті, що живуть на окраїні, українці.

Доля антів типова для пограничною зі степом землеробського населення України. Навали степовиків періодично знищували осілу землеробську людність українських лісо-степів, починаючи з часів 5 тисяч років тому і аж до XVIII ст. включно. І як тільки слабшав тиск кочівників, землероби Волині, Полісся, Прикарпаття заселяли порубіжні зі степом родючі чорноземи. У формуванні українського етносу визначальну роль відіграли міграційні процеси з Північного заходу на Південний Схід України.

Як стверджують справедливо мовознавці, не випадковим є те, що з чотирьох основних українських діалектів (Карпатський, поліський, південно-західний, південно-східний) наймолодший - південно-східний.

Він сформувався у XVI-XVII ст. під впливом переселенців з Волині, Прикарпаття та Полісся. Показово, що в ХХ столітті Південь та Схід України залишилися теренами тотального ніщення всього українського, а Північний Захід - його оплотом, джерелом відродження українства.

Отже, можна з певністю стверджувати, історичні корені українського народу сягають середини І тисячоліття н.е. Українці є прямими етно-культурними спадкоємцями склавинів та інших нащадків - деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів північно-західної України, в меншій мірі антів лісо-степового Подніпров'я, якраз на цьому підгрунті і постала Київська Русь - перша українська держава.

Як відомо всесвіт живе і розвивається за об'єктивними законами діалектики. Об'єктивні закони розвитку діють і в людському середовищі. Ні в природі, ні в суспільстві жодне явище безслідно не зникає, а переходить в іншу стадію - більш якісну. Тож, щоб всебічно розкрити і збагнути історичні корені нашого народу, слід хоча б побіжно розглянути історичні процеси далекої минувшини на теренах сучасної України і в першу чергу - державотворчі процеси.

Першим народом, чиє ім'я дійшло до нас з глибин віків, були кіммерійці. Як свідчать писемні джерела, ці племена і Х-ХІІ ст. до н.е. знайшли територію від Дністра до Дону і Кримський та Таманський півострови.

Кіммерійці першими перейшли до кочового скотарства, навчались верхи їздить на конях, створили непереможну кінноту, розвинули металургію, гончарство. Вони вели успішні війни проти сусідів, але на рубежі VII і VI століть не змогли встояти перед скіфами і зійшли з політичної арени світу.

У VII ст. до н.е. на півдні України з'являються войовничі племена скіфів. Одні дослідники вважають, що цей період активно проявив себе протягом 500 років до нової ери, інші - доводять його існування до початку нової ери.

Скіфи по собі залишили помітні сліди на території сучасної України у вигляді чисельних курганів. Сучасна археологія має в своєму розпорядженні унікальний матеріал з історії скіфів, чому в значній мірі сприяла діяльність видатного українського вченого Б.М. Мозоловського.

Скіфи створили могутню державу, війська якої успішно протистояли арміям перських завойовників. Скіфи займалися кочовим скотарством, але знали і землеробство, металургію, гончарство, займались торгівлею.

Вони вели активну зовнішню політику. З ІІІ ст. до н.е. скіфська держава занепадає, бо не витримує ударів кочових племен сарматів. Основна частина “царських” і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї і степах Криму, де утворилась держава Мала Скіфія, що проіснувала до ІІІ ст. н.е.

У ІІІ ст. до н.е. з-за Дону в Південні степи України навально вдерлися племена сарматів, які створили свою могутню державу, що вела войовничу політику щодо сусідів, завдала клопотів Рімській імперії.

В Сарматське середовище ввійшли племена роксоланів (ІІ ст. до н.е.) та аланів (середина І ст.н.е.), що йще більше посилило їхній тиск на Рим. Однак уже в ІІІ ст. н. е. сарматський період в Північному Причорномор'ї закінчується з приходом сюди готів та чунів.

Великий вплив на розвиток усіх сторін життя народів Північного Причорномор'я мала еллінська цивілізація. Починаючи з VII ст. до н.е. греки поступово колонізують Причорномор'є, створюючи міста держави у найсприятливіших для життя місцях. Так виникають Пантіканей (Керч), Феодосія, Ольвія (поблизу Очакова), Керлінітід (Євпаторія), Херсонес ( коло Севастополя) та інші.

Античні міста держави залишили глибокий слід в історії України. Греки принесли на Причорноморські демлі найрозвинутішу на той час культуру, мистецтво, науку, освіту.