Вступ

Брежнєвський період” історії України -- період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно -- пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60--70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва “застій”, що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Саме тому дослідження питання державного апарату України в період неосталінізму є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених факторів і зумовили вибір даної теми дослідження.

В спеціальній літературі розгляд питання державного апарату України в період неосталінізму, загальна характеристика даного періоду, державний апарат періоду неосталінізму, основні риси права і т.д. проводився в роботах таких дослідників як Бабія Б.М., Брайчевського М., Гончаренка В.Г., Іванова В.М., Рогожина А.Й., Кульчицького В.С. Настюка М. І., Тищика Б. Й., Музиченко П. та інших.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей державного апарату України в період неосталінізму.

Визначена мета дослідження обумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

1) проаналізувати історичний розвиток Української РСР в період неосталінізму;

2) проаналізувати найвищі органи республіки;

3) визначити органи державного управління УРСР;

4) проаналізувати правоохоронні органи.

Об'єктом дослідження є монографії вчених, статті журналів, газет.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико - правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання державного апарату в період неосталінізму.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно - ретроспективний, формально - логічний, системного підходу, порівняльно - правовий та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Загальна характеристика періоду неосталінізму

1.1 Авторитарна командно-адміністративна система управління та її негативний вплив на суспільно-політичне життя

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л. Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л.Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали -- “волюнтаристські”, хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнєвим лозунг “стабільність” насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 р., де йому давалося таке визначення: “Це -- суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи”. Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Рес-публік. К., 1977. -- с. 4. Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 р. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки. К, 1978. -- с.. 3.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики “розрядки”, взяв участь у Гельсінському процесі (1975 р.). У зазначеному руслі миролюбнрї політики у міжнародних відносинах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій -- Дунайської комісії, Міжнародного бюро виставок, Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційно орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого “третього світу”, що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному -- введення радянських військ в Афганістан у 1979 р. У той час міжнародна атмосфера різко “похолодшала”. Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору; припинення Радянським Союзом “відлиги” у 1968 р. в Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору. Історія держави і права України: у 2-х ч. / За ред. Ак. Рого-жина А. Й. -- Харків, 1993. - с. 351.

Командно-адміністративна система управління згубно впливала на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в рамках цієї системи все ж робились окремі спроби розв'язання деяких економічних проблем. Правда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову “Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва”, згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господарська реформа. Головна суть реформи (названої “косигінською”) полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи. Брайчевський М. Конспект історії України. К., 1993. -- с. 183. Створювались науково-виробничі об'єднання, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікроелектроніка та ін.), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благодійно впливала на розвиток народного господарства. Восьму п'ятирічку (1966--1970 рр.) було успішно завершено, а всі наступні п'ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не виконувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, в той час як науково-технічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних методів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регламентацією відіграло виключно негативну роль в цій сфері. Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнорувала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку радянська країна робила ставку на розширення продажу сировини. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, що викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру. За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності суспільної праці в Україні зменшились більше ніж удвоє. Плани з більшості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не виконувалися, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КХІРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприяла розв'язанню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера по закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами. Кульчицький В.С. Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. -- Львів, 1996. - с. 156.

В умовах панування командно-адміністративної системи негативні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принципами фінансування соціальних програм відбилося на рівні добробуту народу. І хоча в двадцятиріччі, що розглядається, спостерігалось підвищення заробітної плати трудящих, здійснювалось житлове будівництво, надавалась безкоштовна медична допомога, проте, життєвий рівень народу в цілому залишався суттєво більш низьким, ніж у більшості розвинутих капіталістичних країн. Низький життєвий рівень десятків мільйонів радянських людей, відсутність ефективних стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, корупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Україна, впритул наблизилися до кризи соціально-економічної системи.

Командно-адміністративні методи управління пагубно вплинули й на функціонування політичної системи радянського суспільства, її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократичною сутністю політичної системи. Зазначене значною мірою пов'язувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх складових елементів цієї системи визначався в конституційному порядку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 р., а згодом -- Конституція СРСР 1977 р). Так, за Конституцією СРСР 1977 р. складовими елементами політичної системи радянського суспільства виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативи о-колгосп ні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась “керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій”. Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства. Партійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині командно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної організації. Практично існувало змішання функцій партійних і державних органів, зрошення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрократизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразливих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова, політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціонізму, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади. 70--80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась насадженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль Ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо. Музиченко П. Історія держави і права України. -К., 1999. - с. 662.

Вади в КПРС трансформувалися на усю політичну систему радянського суспільства, яка загрузла в бюрократизмі та продовжувала втрачати гнучкість, здатність адекватно реагувати на суспільні процеси. Негативні явища в політичній системі радянського суспільства, в тому числі її головному елементі -- Радянській державі, затушовувалися парадними фразами про всемірний розвиток демократії, що було не більше ніж демагогією. Найяскравіший приклад цьому -- прийняття Конституції СРСР 1977 р. і на її основі -- конституцій союзних та автономних республік. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Я. З історії української державності. -- Львів, 1992. - с. 167. Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 р. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 р.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був оприлюднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В перебігу обговорення документа одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була лише невелика частина поправок, які носили головним чином редакційний характер. Проект конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КПРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено. Конституцію УРСР було розроблено у повній відповідності з Конституцією СРСР і затверджено у 1978 р. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези про те, що в країні побудовано суспільство розвинутого соціалізму і у зв'яку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конституції СРСР, відзначалося, що “вся влада а СРСР належить народові”. Проте в дійсності народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери діяв залишковий принцип.

1.2 Правовий статус УРСР як союзної республіки

У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу РСР, правовий статус якої до жовтня 1977 р. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 р. У другій половині 60-х років отримала перевагу тенденція зміцнення централістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Згадані процеси торкнулися передусім економіки. Як відомо, втілення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань -- раднаргоспів -- створило можливість для більш ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціативи, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, причому не тільки економічної, а й політичної, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому були вироблені нові централізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення “новобудов століття”. История государства и права Украинской ССР: В 3-хт. -- К., 1987. - с. 215.

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 р. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. В той же час створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Цен- тралістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, креди ту, народногосподарського обліку, в системі органів управління, правоохоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна колонізація союзних республік з боку центрального партійно-державного керівництва країни.

В Конституції СРСР 1977 р., а також 8 конституціях республік велика увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під загал. ред. В. А. Смолія. - К., 1996. - с. 317.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження перш за все в констатуванні наявності у союзної республіки суверенітету. В ст. 76 Конституції СРСР зазначалось: “Союзна республіка -- суверенна радянська соціалістична держава, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Радянських Соціалістичних Республік”. Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрішнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розроблену і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Головною гарантією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу РСР. Як суверенна держава союзна республіка, поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К.: “Атіка”. - 2003. - с. 245.

Конституція СРСР, широкомовно заявляючи про суверенітет союзної республіки, в той же час багато уваги приділяла забезпеченню і гарантуванню суверенітету Союзу РСР, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності відносилися, наприклад, загальносоюзне громадянствб, принцип відповідності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносоюзному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу РСР відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентралізацію в тих галузях, де це суттєво ущемляло права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалась негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноваження союзних республік, ігнорували або порушували їх права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції СРСР найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Всупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, котрі у повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, в тому числі з питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік, а правові акти. В діяльності союзних органів державної влади і управління траплялись також випадки, коли вирішувалися питання, цілком віднесені до відання союзних республік. В той же час Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала в ст. 81, що “суверенні права союзних республік охороняються Союзом РСР”. Не мало реального значення й представництво союзних республік в загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід із складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить сказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений. Гончаренко В.Г. Історія держави і права України: Курс лекцій. - К. - 1996. - с. 278.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період в усіх сферах життя був фікцією. Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в Україні у другій половині 60-х -- першій половині 80-х років.

Розділ 2. Загальна характеристика державного апарату періоду неосталінізму

2.1 Найвищі органи влади

У двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат. Його організація і діяльність юридично регулювались Конституціями СРСР і УРСР, іншими правовими актами, а фактично -- рішеннями з'їздів, пленумів ЦК КПРС, Компартії України, інших партійних структур. Музиченко П. Історія держави і права України. -К., 1999. - с. 668.

Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалась Верховна Рада УРСР, яка формувалась на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. -- 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР -- сесії (чергові та позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодавства із здійсненням державного управління і контролю. Допоміжним органом Верховної Ради виступали її постійні комісії. В досліджуваний період їх кількість постійно зростала. Так, на першій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання (1963--1967 рр.) були додатково сформовані комісії: важкої промисловості і машинобудування, легкої І харчової промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, комунального господарства і побутового обслуговування, з питань науки і культури. Окремі зміни в систему комісій вносилися і в наступні роки. У Верховній Раді УРСР дев'ятого скликання, обраній 15 квітня 1975 р., функціонувало 17 постійних комісій: закордонних справ, у справах молоді, важкої промисловості, легкої і харчової промисловості, місцевої промисловості, транспорту і зв'язку, сільського господарства, комунального і побутового обслуговування, торгівлі, освіти і науки, культури, охорони здоров'я і соціального забезпечення, охорони природи, а також мандатна, законодавчих пропозицій і планово-бюджетна. Діяльність постійних комісій регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 р. на дев'ятій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання. У ньому визначались завдання, права і обов'язки постійних комісій, форми та методи їх організаційної діяльності. Правовий статус постійних комісій Верховної Ради УРСР закріплювала й Конституція УРСР 1978 р., де в ст. 109 зазначалось, що “Верховна Рада Української РСР обирає з числа народних депутатів Української РСР постійні комісії для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради Української РСР, а також для сприяння проведенню в життя законів Української РСР та інших рішень, прийнятих Верховною Радою Української РСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій”. 25 березня 1980 р. було затверджено нову редакцію Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К. - 1996. - с. 316.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правове становище Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х -- першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ -- другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кри-мінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства. Здійснюючи права УРСР у галузі зовнішніх відносин, Президія Верховної Ради республіки ратифікувала конвенції та інші міжнародно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. у ст. 105 визначала, що “Президія Верховної Ради Української РСР є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом, який забезпечує організацію роботи Верховної Ради Української РСР та здійснює інші повноваження в межах, передбачених Конституцією Української РСР і законами Української РСР”. До складу Президії за посадою входили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови Верховної Ради УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету народного контролю УРСР, голови постійних комісій Верховної Ради УРСР. Очолював Президію голова Верховної Ради УРСР. Стаття 106 Конституції УРСР перелічувала питання, які знаходилися у віданні Президії Верховної Ради УРСР. Чайковський А.С. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 215.

Порядок діяльності Верховної Ради УРСР визначався регламентом Верховної Ради УРСР та іншими законами республіки, що видавались на підставі Конституції УРСР 1978 р. Регламент Верховної Ради УРСР був прийнятий на першій сесії Верховної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 р.

2.2 Органи державного управління УРСР

Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку періоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 р. На початку 1967 р. система органів державного управління УРСР складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, державного комітету Ради Міністрів УРСР по хлібопродуктах і комбікормовій промисловості, державного комітету Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР по продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входили також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі п. "є" ст. 43 Конституції УРСР 1937 р. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 216.

В подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово перебудовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування. У середині 70-х років система органів Державного управління УРСР складалась із Ради Міністрів УРСР, 29 союзно-республіканських міністерств (будівництва підприємств важкої індустрії; вищої та середньої спеціальної освіти; внутрішніх справ; вугільної промисловості; геології; енергетики і електрифікації; заготівель; закордонних справ; зв'язку; культури; легкої промисловості; лісного господарства; лісної та деревообробної промисловості; меліорації та водного господарства; монтажних і спеціальних будівельних робіт; м'ясної та молочної промисловості; оборони; освіти; Охорони здоров'я; промислового будівництва; промисловості будівельних матеріалів; радгоспів; сільського господарства; торгівлі; фінансів; харчової промисловості; чорної металургії; юстиції), 6 республіканських міністерств (автомобільного транспорту; будівництва і експлуатації шосейних доріг; комунального господарства; місцевої промисловості; побутового обслуговування населення; соціального забезпечення), державних комітетів (у справах будівництва; по професійно-технічній освіті; по використанню трудових ресурсів; по телебаченню і радіомовленню; по кінематографії; у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі; по охороні природи; по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, а також плановий і цін), головних управлінь Ради Міністрів УРСР (з нафтопереробної та нафтохімічної промисловості; матеріально- технічного постачання), комітету народного контролю УРСР, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР “Укрсільгосптехніка”, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР, комітетів (з фізичної культури і спорту; по державним преміям УРСР в галузі науки і техніки), головних управлінь (архівне, річкового флоту та ін.), управлінь (з іноземного туризму та ін.) при Раді Міністрів УРСР.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 р. цілком присвячена визначенню правових основ організації та діяльності Ради Міністрів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР -- уряд республіки -- визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При визначенні прав Ради Міністрів УРСР Конституція виходила із такого загального положення: “Рада Міністрів Української РСР правомочна вирішувати всі питання державного управління, що належать до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією Української РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР та її Президії, Голови Верховної Ради Української РСР” (ст. 118). 19 грудня 1978 р. був прийнятий Закон “Про Раду Міністрів Української РСР”, який докладно регламентував правове становище уряду України. Так, в ст. 2 цього Закону перелічувались основні напрямки діяльності Ради Міністрів УРСР. Розділ II докладно визначав компетенцію Ради Міністрів, тобто основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки; соціального розвитку і культури; планування економічного і соціального розвитку; фінансів, кредиту і цін; науки і техніки; забезпечення законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної діяльності. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Я. З історії української державності. -- Львів, 1992. - с. 217.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керівництва народним господарством, та інших питань державного управління як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 р. Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов'язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді; Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Союзно-республіканські міністерства і державні комітети були покликані керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді, Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР. Республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР. История государства и права Украинской ССР: В 3-хт. -- К., 1987. - с. 256.

Місцевими органами влади у період, що розглядається, були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 р. -- Ради народних депутатів). У 1960--1970 рр. було прийнято ряд правових актів союзного і республіканського рівнів, покликаних удосконалити роботу окремих ланок системи місцевих органів державної влади і управління, наприклад укази Президії Верховної Ради СРСР про основні права і обов'язки сільських і селищних, районних, міських районних у містах і обласних Рад, а також закони УРСР про ці Ради. Так, 2 липня 1968 р. на третій сесії Верховної Ради УРСР сьомого скликання було прийнято закони про сільські і селищні Ради депутатів трудящих. 15 липня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла закони про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих. В цих законах розглядалися усі основні питання утворення і діяльності Рад, їх права і обов'язки в різних галузях господарського, соціально-культурного і державного будівництва, послідовне розмежування компетенції між різними ланками Рад. Ставлячи собі за мету зміцнення авторитету і посилення активності депутатів, їх відповідальності перед виборцями, Верховна Рада СРСР 20 вересня 1972 р. прийняла Закон “Про статус депутатів Рад депутатів трудящих в СРСР”.

Основоположні начала організації та діяльності місцевих Рад містила Конституція УРСР 1978 р. В главі 9 “Система і принципи діяльності Рад народних депутатів”, зокрема, визначалось, що строк повноважень Рад -- п'ять років. Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, а також утворювали постійні комісії, створювали виконавчі і розпорядчі, а також інші підзвітні їм органи (ст. 80), Ради утворювали органи народного контролю (ст. 81). Демократичні засади передбачала ст. 83 Конституції, де говорилося, що “діяльність Рад народних депутатів будується на основі колективного, вільного, ділового обговорення і вирішення питань, гласності, регулярної звітності виконавчих і розпорядчих органів, інших створюваних Радами органів перед ними та населенням, широкого залучення громадян до участі а їх роботі”. Вибори делегатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Конституція УРСР містила спеціальний розділ VI “Місцеві органи державної влади і управління в Українській РСР” з двома главами: “Місцеві Ради народних депутатів” і “Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів”. Конституція перш за все визначала систему місцевих Рад (ст. 124), а також основні напрямки їх діяльності. Місцеві Ради були покликані керувати на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затверджувати плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання; здійснювати керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами та організаціями; забезпечувати додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяти зміцненню обороноздатності країни. Місцеві Ради приймали рішення в межах повноважень, наданих їм законодавством Союзу РСР і Української РСР. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 316.

Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були виконкоми, які обиралися ними. Виконкоми виконували деякі внутрішньоорганізаційні функції: скликали сесії Рад, організовували підготовку і проведення виборів до Рад, здійснювали іншу організаторську діяльність. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком питань, які вирішувалися тільки сесією Ради. Вони координували діяльність постійних комісій, сприяли депутатам у виконанні їх повноважень. Докладно компетенція виконкомів визначалась законами про місцеві Ради народних депутатів УРСР.

Досить розгалуженою ланкою в апараті управління місцевих Рад були відділи та управління виконкомів, створення яких відносилося до компетенції самих Рад. Відділи та управління створювалися усіма місцевими Радами, за винятком сільських, селищних і районних в містах. У своїй діяльності вони підпорядковувались Раді, її виконкому та вищому органу державного управління. Перелік відділів та управлінь виконкомів місцевих Рад і порядок їх утворення встановлювались законодавством СРСР і УРСР.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в 1977--1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права і обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. були розширені та конкретизовані права і обов'язки сільських і селищних Рад. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів, про районну Раду народних, депутатів УРСР, про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР, про селищну Раду народних депутатів УРСР, про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. Покращити діяльність місцевих Рад по обліку, розгляду і виконанню наказів виборців було покликано Положення про організацію роботи з наказами виборців в Українській РСР, затверджене указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 вересня 1981 р.

2.3 Правоохоронні органи

У період, що розглядається, було прийнято немало нормативних актів, спрямованих на удосконалення організації органів правосуддя, прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, що були покликані своєю діяльністю забезпечити охорону прав і свобод громадян, інтересів держави і суспільства, боротись за всебічне зміцнення правопорядку, суворе дотримання законності. Усю систему правоохоронних органів пронизували централістські начала. Орест Субтельний. Україна. Історія. Видавн. "Либідь", Київ-1993 р. - с. 248.

Судова система УРСР на початку даного періоду функціонувала на підставі Закону про судоустрій УРСР, прийнятого 30 червня 1960 р., з внесеними до нього в наступні роки змінами. Заходи щодо подальшого поліпшення роботи судів були намічені в постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. “Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів”. Виявивши суттєві недоліки в діяльності судів, постанова визначила шляхи їх подолання і найважливіші завдання судових органів. У ній підкреслювалось, що діяльність судів має грунтуватися на дотриманні соціалістичної законності і здійснюватися в обстановці високої відповідальності за доручену справу, бездоганного виконання службового обов'язку. Були також накреслені заходи щодо поліпшення роботи з кадрами, перед якими стояли відповідальні завдання по відправленню правосуддя. Отже, і судова система була об'єктом пильної уваги партійних органів.

Основоположні начала судової системи республіки визначила Конституція УРСР 1978 р., в ст. 149 якої зазначалось, що “правосуддя в Українській РСР здійснюється тільки судом”. Судами ж в УРСР визнавалися Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. В Конституції зазначалось, що всі суди УРСР утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, а також обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою УРСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх проживання або роботи відкритим голосуванням, а народні засідателі вищих судів -- відповідними Радами народних депутатів. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 256.

Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Він складався з голови Верховного Суду УРСР, його заступників, членів і народних засідателів (ст. 151). Демократичний характер мала ст. 152 Конституції, в якій зазначалося, що розгляд цивільних І кримінальних справ у всіх судах здійснюється колегіально; в суді першої інстанції -- з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користувалися всіма правами суддів. Зміцненню законності покликана була служити ст. 153 Конституції, де зазначалося, що “судді і народні засідателі с незалежними і підкоряються тільки законові. Суддям і народним засідателям забезпечуються умови для безперешкодного і ефективного здійснення їх прав та обов'язків. Будь-яке втручання в діяльність судів і народних засідателів по здійсненню правосуддя є неприпустимим і тягне за собою відповідальність за законом”. Конституція зазначала, що організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Союзу РСР і Української РСР. І такі акти були прийняті. Так, 30 листопада 1979 р. прийняли Закон СРСР “Про Верховний Суд РСР”. Законом СРСР від 25 червня 1980 р. затверджувалася нова редакція Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР. На їх основі в УРСР у 1981 р. були прийняті закони про судоустрій УРСР, про вибори районних (міських) народних суддів УРСР, а також про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР.

Вирішення господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями здійснювалось органами державного арбітражу. У січні 1974 р. з метою підвищення ролі органів держарбітражу в забезпеченні правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні господарських спорів, посилення впливу цих органів на підприємства, установи, організації у справі дотримання державної дисципліни, виконання планових завдань і договірних зобов'язань, а також підвищення рівня керівництва органами держарбітражу Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Було також затверджено Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. 30 листопада 1979 р. прийнято Закон СРСР “Про державний арбітраж СРСР”, де визначались завдання органів держарбітражу, наводилась їх система, зазначалось те, що регулювало організацію, порядок діяльності та компетенцію органів держарбітражу.

Однією з ланок правоохоронної системи УРСР виступала республіканська прокуратура. На початку періоду, що розглядається, вона будувалась і діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів сформульовані в Конституції СРСР 1977 р., яка визначала зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки, відповідальність і підзвітність Генерального прокурора СРСР. Конституція встановлювала, що прокуратура являє собою систему "єдиних централізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Генерального прокурора СРСР. Про прокуратуру йшлося і в главі 19 Конституції УРСР 1978 р., де визначалось, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території України ідійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчестояшими прокурорами (ст. 162). Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР. Районні та міські прокурори призначалися Прокурором УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Строк повноважень Прокурора УРСР і всіх нижчестоящих прокурорів -- п'ять років. Музиченко П. Історія держави і права України. -К., 1999. - с. 298.

На підставі і відповідно до Конституції СРСР 30 листопаді 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначались завдання, основні напрямки, принципи організації та діяльності органів прокуратури, а також система цих органів. Згідно з Законом прокуратура являла собою виключно централізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Іншого за умов функціонування командно-адміністративної системи управління і не могло бути.

У період, що розглядається, було здійснено ряд заходів щодо подальшого удосконалення організації та діяльності органів внутрішніх справ. Так, з метою забезпечення єдиного оперативного управління діяльністю органів охорони громадського порядку у боротьбі із злочинністю було створене союзно-республіканське міністерство охорони громадського порядку СРСР. 25 листопада 1968 р. його перейменовано у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відповідно були перейменовані Міністерства охорони громадського порядку республік і управління (відділи) виконкомів. Головними завданнями МВС СРСР були: забезпечення громадського порядку, своєчасне попередження і припинення злочинів, їх викриття і розслідування; виправлення і перевиховування засуджених у дусі сумлінного ставлення до праці, суворого дотримання законів; організація роботи по забезпеченню пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів народного господарства; забезпечення безпеки дорожнього руху; широке використання досягнень науки і техніки в роботі по охороні порядку і у боротьбі зі злочинністю. Історія держави і права України: у 2-х ч. / За ред. Ак. Рого-жина А. Й. -- Харків, 1993. - с. 366.

Органи внутрішніх справ складалися з підрозділів міліції, виправно-трудових закладів, пожежної охорони, слідства, штабних та інших служб. Міліція підрозділялась на територіальну і транспортну. Перша -- забезпечувала охорону порядку в містах та інших населених пунктах і на автомобільних дорогах, які зв'язували ці пункти; друга -- виконувала аналогічні завдання на залізничному, водному і повітряному транспорті. До складу міліцейської служби входили карний розшук, служба БРСВ, адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ, підрозділи відомчої міліції. Удосконаленню діяльності міліції сприяли прийняті в період, що розглядається, нормативні акти. Так, певну роль у підвищенні рівня роботи міліції відіграла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 листопада 1968 р. “Про заходи по зміцненню міліції”. Важливе значення для подальшого удосконалення правового регулювання діяльності міліції мав указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 р. “Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю”, в якому визначались завдання, принципи діяльності, основні права і обов'язки радянської міліції. Було також прийнято нове Положення про радянську міліцію. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К. - 2000. - с. 275.

Керівництво судами і органами державного нотаріату в УРСР з березня 1963 р. по серпень 1970 р. покладалося на Верховний Суд республіки, а на місцях -- на обласні суди. Вирішення деяких питань по керівництву юстицією було віднесено до відання Юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР та юридичних комісій при Радах Міністрів союзних республік. З метою підвищення рівня державного керівництва судами та іншими установами юстиції, поліпшення правової роботи в народному господарстві, подальшого удосконалення законодавства у 1970 р. було створено союзно-республіканське Міністерство юстиції СРСР, на яке покладалося організаційне керівництво судами, сприяння підвищенню рівня їх діяльності. Його важливіші функції полягали у систематизації й підготовці пропозицій по кодифікації законодавства. Крім того, на Міністерство покладалися функції по керівництву адвокатурою, нотаріатом, органами ЗАГСу. В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції облвиконкомів були утворені 6 жовтня 1970 р. Компетенція, організація і діяльність Мінюсту УРСР визначались у Положенні про Міністерство юстиції Української РСР.