Національно-визвольний рух на Західній Україні в першій половині 19 ст.

Національно-визвольний рух на Західній Україні в першій половині 19 ст.

Перш ніж висвітлити дане питання, необхідно зазначити досить важливий факт, а саме розгортання національно-визвольного руху на Західній Україні перш за все пов'язано зі зростанням національної свідомості українського народу.

Як відомо західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. належали Австрійській імперії. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку 19 ст. у місті Перемишлі - центрі греко-католицької єпархії. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відігратиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків. Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький - високопоставлений церковний ієрарх, який організував „Клерикальне товариство”, що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. І хоча зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції організуватися і привернути увагу до мовного питання.

В 1830 - х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький утворили гурток, згодом названий „Руська трійця”. У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковно слов'янських та чужомовних вишуканостей, до рівня літературної мови.

„Руська трійця” встановила контакт з такими українофілами російської України, як І. Срезневським, М. Максимовичем, Й. Бодянським. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, „Трійця” вступила в активне листування з такими досвідченими „будителями народу” й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Б. Копі тар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів „Руська трійця” вирішила публікувати альманах „Русалка Дністровая”, що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Місцевий цензор - греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонив публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією в молодому віці помирає М. Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький послідовно й невідступно продовжує працювати над здійсненням цілей „Руської трійці”.

Хоч видання „Русалки Дністрової” з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом „Русалки Дністрової” повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси посне нове покоління західноукраїнської інтелігенції. Отже як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину 19 ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці - це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу.

Якщо вести мову про революційні події 1848 р., то на західноукраїнських землях вони були наче спресовані в 277 днів. У цей переломний період українці вперше у своїй історії українці вперше дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшим досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості Габсбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради - першої української політичної організації, яка мала по всій Східній Галичині 50 місцевих і 13 регіональних її філій. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший з яких полягав у відсутності дійового проводу. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що анти австрійські сили ототожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 р., без сумніву, знаменував переломний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.

Список використаної літератури

Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). - К., 1997.

Гербільський Г. Передова суспільна думка в Галичині. - К., 1989.

Довідник з історії України (А-Я). - К., 2001.

Історія України: нове бачення. - К., 1995 - 1996. - Т. 2.

Касачевская Е. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848. - К., 1990.

Субтельний О. Україна: історія. - К., 1993.