Формування нового типу українського підприємця аграрія-промисловця в умовах модернізації України (друга половина XIX ст.)

2

Контрольна робота на тему:

Формування нового типу українського підприємця аграрія-промисловця в умовах модернізації України (друга половина XIX ст.)

Важливою складовою модернізаційних процесів в Україні було осучаснення соціальної сфери. Передусім, зміна відбувалася в соціальній структурі традиційного українського суспільства.

Козацька старшина внаслідок модернізаційних заходів центрального уряду була перетворена на російське дворянство. Поступово з авансцени соціального та економічного життя України зникають такі соціальні групи, як козацтво, чумаки. Натомість виникають нові соціальні верстви: підприємці, робітничий клас, інтелігенція. Типовою ознакою модернізації соціосфери стала соціальна мобільність суспільних груп. Прискорився перехід з однієї соціальної групи в іншу. Селяни ставали купцями, підприємцями. Інтелігенція рекрутувалася з дворянського стану, дрібних офіцерських чинів, різночинців, духовенства. До групи підприємців (буржуазії) входили представники різних національностей - росіяни, поляки, німці, французи, євреї, греки, - і соціального походження - селянства, міщанства, купецтва, дворянства.

До ознак модернізації в соціальній сфері можна віднести формування так званої "малої сім'ї", на відміну від великої, патріархальної, яка складалася, зазвичай, з трьох поколінь. Мала сім'я, що складалася з батьків та дітей, була результатом вивільнення з розгалуженої системи соціальних зв'язків (родинних, економічних, громадських, релігійних, етичних та ін).

Модернізація в соціальній сфері була пов'язана із затвердженням нової етики праці та підприємницької діяльності.

Разом з тим, у центрі модернізаційних процесів знаходилось формування нового типу особистості, нового соціального характеру. Модернізація - це не безособистісний процес, основним її рушієм і результатом є людина, витвір нового типу індивідуальності. Модернізація починається не з технічного переоснащення, удосконалення техніки, виникнення нових технологій - усе це результат появи нової людини. Будь-якій зміні, оновленню суспільства передує поява нових людей - модернізаторів.

Європейська модернізація пов'язана з формуванням так званого "фаустівського типу людини". Засадничі риси цієї особистості - прагнення влади, досягнення успіху, бізнес, наполеглива праця.

Модернізація в Україні, як і на Заході, здійснювалася новими силами. Традиційний тип українського купця-підприємця був малопривабливим, не відповідав темпу і характеру змін в економічному житті та суспільній свідомості. Цікаву характеристику старого типу українського підприємця дав російський публіцист, економіст, відомий слов'янофіл І. Аксаков. Риси українського підприємця старого типу рельєфно позначилися у дотепних характеристиках російського та малоросійського купецтва: "Великоросійський купець, - констатував І. Аксаков, - поєднує в собі жадібність до грошей зі схильністю до промотування. Він не зачиняє прибутків у дідівській скрині, але, або пускає їх в оборот для збільшення капіталу і торгівлі, або вживає для того, щоб придбати собі різні приємності і зручності життя, звичайно, з купецької точки зору... Цієї риси немає у малоросійського купця. Його бережливість схожа на скупість: багатий прикидається бідняком, обходиться маленьким будиночком. Інше суттєве розходження між великоросійським та українським купцем полягає в способі торгівлі. Українець майже ніколи не торгується, а тримається при продажі певної ціни, яка звичайно, зумовлена торговельними обставинами, але в більшості призначається чесною помірністю... Натомість великоросійський торговець одразу розпізнає свого купця за одягом, мовою, звичаями й одному скидає, а з іншого здирає плату."

Зрозуміло, що головною рушійною силою модернізаційних процесів в Україні виступав не "малоросійський купець", а людина нової формації. Основними рисами українського модернізатора були активність, підприємницький хист, працелюбність, життєва енергія, відчуття поточного моменту та економічної кон'юнктури, погляд у майбутнє, масштабність мислення, прагнення освіти, сприйняття культури, мистецтва, професіоналізм, розмаїття сфер діяльності та інтересів.

Наслідком модернізації в соціальній сфері України було виникнення і поширення нового типу українського підприємця: аграрія-промисловця.

У підприємця нового типу формується модернізаторська ідеологія. Влада, багатство, впливовість в його свідомості поєднуються з працьовитістю, громадською активністю, вірністю національним традиціям та ідеалам. Невід'ємною складовою підприємницької діяльності та способу життя українського підприємця стає благодійництво та меценатство. Разом з тим, нові українські підприємці не були прихильниками протестантської етики. Вони не відмовляли собі в розкоші, марнотратстві, дорогих захопленнях, комфорті. У тому числі вони ж брали участь в антиурядових виступах та заходах.

Від початку промислової революції з 40-х рр. ХІХ ст. в Україні починає формуватися своя модернізаторська еліта, яскравими представниками якої були знані українські династії підприємців-цукрозаводчиків, аграріїв-промисловців Яхненків-Симиренків, Терещенків, Харитоненків.

Главою "Торгового дому братів Яхненків і Симиренка" вважається Кіндрат Яхненко.

Його батько Михайло був кріпосним графа Самойлова. Михайло Яхненко займався чоботарством та пошиттям кожухів, якими торгував на ярмарках. Розбагатівши, Михайло викупився із сім'єю на волю. Ставши вільними, родина Яхненків з новими силами та енергією взялася за торгівлю. Три брати Яхненки - Кіндрат, Терентій та Степан разом зі своїм зятем Федором Симиренком заснували фірму, яка займалася торгівлею зерном, худобою, а також орендою і будівництвом млинів на Черкащині. У 1843 р., після смерті батька, підприємство очолив Кіндрат Яхненко. Діяльність фірми мала торгово-промисловий характер: на орендованих млинах вони переробляли зерно, тому що закордонний купець почав віддавати перевагу борошну над зерном. Яхненки стали купцями І-ї гільдії в м. Одесі, мали звання почесних громадян міста. Їхній небіж Семен (син покійного Семена Яхненка) на відміну від патріархів, які ледве могли розписуватися, мав вищу освіту. Спеціальні знання він здобув у Практичній академії комерційних наук у Москві. Протягом 1860-1863 рр. С. Яхненко був одеським міським головою.

Вражаючою була доля родини Симиренків, яка й досі не має аналогів в українській історії ХІХ-ХХ ст.

Першу згадку про цей рід зустрічаємо у "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року", де йдеться про козака Вільшанської сотні Корсунського полку" Феська Семеренка. Саме прізвище Семеренко-Симиренко означало помножену на сім силу і спритність його носія. Відоме також ім'я козака Степана Симиренка, який не склав присяги Катерині ІІ й пішов чумакувати, загинувши у степу.

Його дружину та дітей зробили кріпаками князя М. Воронцова. Син Степана - Федір Симиренко (1795-1867) народився на Платоновому хуторі поблизу Млієва Городищинського повіту на Черкащині. Працьовитий і кмітливий, він мав винятковий підприємницький хист, і панщину відбував, і чоботарював і орендував водяні млини на Вільшанці. Заробивши грошей, він викупився з кріпацтва і одружився із сестрою братів Яхненків - Анастасією. У подружжя Симиренків було п'ятеро синів і дві доньки.

Старший син Платон Симиренко (1820-1863) став ініціатором переходу фірми від торгівлі цукром до його виробництва.

Закінчивши у 1843 р. Паризький політехнічний інститут, він став першим в Україні дипломованим інженером-технологом цукрової промисловості. Про впливове положення родин Симиренків та Яхненків в Одесі, свідчить той факт, що Платон був одружений на дочці міського голови Тетяні Овчинниковій. Батько її, Іван Овчинников - купець І-ї гільдії, походив від біглих кріпаків. Платон став технічним керівником родинної справи, і в тому, що Ташлицька, Мліївська та інші цукроварні були наймодерніші в цукровій галузі - велика його заслуга.

За його ініціативою були запроваджені парові двигуни, що привело до справжньої революції в цукроварінні, почалося виробництво сільськогосподарської техніки на Городищенському машинобудівному заводі, започатковане сучасне пароплавство в Україні. Завдяки його підприємницькому хисту, творчій енергії, глибоким знанням була розбудована справжня комерційно-промислова імперія Яхненків-Симиренків.

Стриманий, зосереджений на справах, він був "своїм" і з простолюддям, і з представниками економічної та культурної еліти свого часу. Його маєток у Млієві став справжнім культурним центром. Цікаві спомини про побут, стиль життя господарів Млієва залишив їхній сучасник польський літератор та етнограф Т. Падалиця. Тут бували французькі інженери, англійські, польські та німецькі купці, гувернери з Європи, фінансисти з усіх кінців імперії, родичі, знайомі.

Ця різноманітна публіка сідала за гостинні столи і надовго залишалася у Млієві в оточенні "всім, що можуть дати мода, розкіш, мистецтво, література". Саме тут, свідчив Т. Падалиця, "найбільш протилежні верстви за освітою і стилем життя постійно зустрічаються в їдальні за чаєм, сидять пліч-о-пліч у вітальнях за преферансом... ця суміш надзвичайно дивовижна і дає безліч рідкісних видовищ спостерігачеві, яким я був неодноразово."

На дозвіллі Платон Федорович разом з дружиною захоплювався садівництвом, ними був закладений дендропарк і сади. За що б не брався талановитий Платон Симиренко, всюди він залишав слід. Елітний яблуневий сорт - ренет Симиренка був виведений також Платоном Федоровичем. Помер він у розквіті сил від туберкульозу в 1863 р.

Передчасна смерть П. Симиренка, відхід від справи патріархів підприємства Яхненків-Симиренків стали однією з причин розладу справ. Основною ж причиною занепаду фірми було те, що бурякосіянням та цукроварінням її господарі займалися на орендованих землях. Криза початку 60-х рр., відсутність урядового кредитування вели фірму до остаточного банкрутства у 80-ті рр. ХІХ ст. Ще однією причиною краху сімейного бізнесу, на думку сучасної дослідниці Т. Лазанської, стала "Звичка її засновників до розкішного життя: дружина Кіндрата Михайловича (одружився він у 63-річному віці) виявляла пристрасть до діамантів... Іван Терентійович Яхненко протягом тривалого часу взагалі вів життя безтурботне, без будь-яких занять, але з максимумом комфорту. Так само Платонові Симиренкові, котрий захопився садівництвом, нічого не важило заплатити 75 франків за горщик квітів. Кіндрат Михайлович - людина чесна і прямодушна, буваючи в Парижі, робив великі пожертви на користь дому інвалідів. Він щедро нагороджував членів підприємства преміями за різні будівництва та вдосконалені машини".

Молодший брат Платона Симиренка Василь, відійшовши від сімейної справи, започаткував власний бізнес. Купивши напівзруйновану цукроварню в с. Сидорівка Канівського повіту і близько 500 дес. землі, він створив найпотужніше підприємство у цукровій галузі. Наприкінці життя його майно оцінювалося в 10 млн. крб.

Василь Симиренко уособлював типові риси українського модернізатора. Він був успішним аграрієм-промисловцем, який на відміну від своїх попередників - не орендував, а скуповував землю, де розгортав цукрове виробництво. Якщо на початку 80-х рр. рр. його цукровий завод у Сидорівці виробляв продукції на 193 тис. крб., то в 1910 р. - на 500 тис. крб. Він був талановитим адміністратором, конструктором-винахідником. Отримавши освіту в Паризькому політехнічному інституті, він за власним проектом і кресленнями відновлював Сидорівську цукроварню. Василь Федорович був не лише практиком, але й теоретиком цукроваріння в Україні. Обізнаний із сучасною літературою щодо цукроваріння, він удосконалив виробничий процес, спроектувавши новий тип машин для рафінації цукру. Для удосконалення технології цукроваріння він мав власну хімічну лабораторію. Результатом раціоналізації технології саме на його заводі було започатковано виробництво мармеладу та пастили, які він постачав на внутрішні і зовнішні ринки. Результати своєї наукової і винахідницької праці В. Симиренко публікував у фахових журналах. До речі, він передплачував стільки вітчизняних газет і журналів, що його кореспонденція доставлялася возом.

Як природжений підприємець, Василь Симиренко свої захоплення поєднував з бізнесом. Продовжуючи родинну традицію, він, як і старший брат Платон, захоплювався садівництвом. Василь Федорович заклав сад, який він назвав Кримським, і плоди з якого слугували сировиною для його цукрового заводу.

Характерною рисою В. Симиренка, як українського модернізатора, був високий рівень культури, європейськість у поведінці, манерах, навіть у зовнішньому вигляді. Це був "тип англійського міністра чи видатного техніка з Америки". Він володів кількома європейськими мовами.

Європейськість підприємця дивовижно поєднувалася з його прихильністю до національної ідеї, традицій, мови, звичаїв. Протягом 40 років своєї комерційної діяльності він підтримував фінансово український національний рух, діячів української культури і заснував фонд підтримки української інтелігенції.

Родина Симиренків дала ще один тип українського модернізатора: підприємця-науковця. Уособлював цей тип підприємця-вченого син Платона Симиренка - Лев Платонович.

Ще з народження він успадкував любов батьків до садів і квітів, проводячи часи в батьківських оранжереях, квітниках та садах Млієвського маєтку.

Після закінчення приватної гімназії в Одесі він поступив на природниче відділення Київського університету св. Володимира, де зблизився з революційно налаштованою молоддю і потрапив під нагляд поліції. Переведений до Новоросійського університету, Левко, який співчував народницьким ідеям, увійшов до гуртка А. Желябова. До речі, за його рекомендацією А. Желябов був репетитором музики у Млієвському маєтку і одружився з Ольгою Яхненко. Після страти народовольців вона змінила прізвище свого сина на власне.

За участь у народницькому русі Л. Симиренко в 1879 р. був заарештований і за вироком суду відправлений на заслання до Сибіру.5 років він прожив у Красноярську, де займався улюбленою справою - садівництвом, вирощував декоративні цитрусові культури, виноград, овочі в теплицях місцевого підприємця Кузнецова. Його зусиллями у Красноярську був закладений міський парк.

На засланні він одружився з польською революціонеркою Альдоною Гружевською, яка брала участь у підготовці замаху на Олександра ІІ разом із Желябовим, Перовською, Кибальчичем та іншими народовольцями.

Після повернення подружжя із заслання до занедбаного батьківського маєтку у Млієві (1887), Л. Симиренко розпочав нову справу, батьківське захоплення він перетворив у прибутковий бізнес.

Лев Платонович - видатний селекціонер, який зробив справжню революцію у плодовому сортознавстві. У Млієві ним був створений колекційний сад та промисловий помологічний розсадник, де знаходилась одна з кращих в Європі колекція плодових і ягідних культур. У його колекції нараховувалось більш 3 000 сортів декоративних та хвойних порід, 927 сортів троянд. Він постачав висококласний посадковий матеріал для промислових садів та плодових фірм Російської імперії та Європи. Л. Симиренко створив знаний науковий центр українського садівництва із школою та училищем садівництва. Як видатний вчений-помолог він залишив велику наукову спадщину. Такі його праці як "Генеральний каталог плодових дерев", "Російсько-українська помологія", "Кримське промислове садівництво" здобули визнання вітчизняних та європейських вчених. У 1912 р. у вітальній адресі Л. Симиренку Всеросійське імператорське товариство плодівництва наголошувало: "Щаслива країна, у якій живуть працюють такі вчені-трударі, як Л.П. Симиренко, який збагатив російське садівництво не лише науковими працями, а й сотнями тисяч плодових дерев для промислових садів".

Відомий бельгійський помолог1 Е. Пайнерт під враженням від зустрічі і знайомства з Л. Симиренком писав у 1897 р.: "Я мав честь познайомитися з людиною, яка своїми працями, своїми знаннями, своїм надзвичайно високим розумом найбільше сприяла поширенню плодових культур в Росії".

Трагічно обірвалося життя талановитого вченого, вмілого організатора, представника династії українських підприємців Яхненків-Симиренків, Льва Платоновича. В Різдвяну ніч 1920 р., у своєму маєтку у Млієві він був застрелений.

Родина Симиренків, засновники якої вийшли із самих глибин українського народу, і яка дала видатних представників підприємництва, культури і науки, була однією з найвідоміших в "українському ХІХ столітті".

Не менш видатною та однією з найзаможніших українських родин була династія магнатів Терещенків. Вони походили з козаків м. Глухова, які у XVIII ст. були покріпачені. Засновник династії Артем Якович викупився з кріпацтва, зайнявся дрібною торгівлею з візка, потім відкрив невелику крамничку. За свій підприємницький хист здобув прізвисько "Карбованець". (родовід Терещенків).

Одним з джерел багатства Терещенків стали вдалі комерційні операції на поставках лісу та провіанту до армії під час Кримської війни (1853-1856). Наступний етап їхнього підприємницького злету припадає на пореформений період, коли вони активно заходилися скуповувати землі, будувати цукроварні, промислові заклади, розширювати торгівлю.

"Імперія Терещенків" була збудована завдяки трьом поколінням її представників. Разом з родоначальником підприємницької справи працювали його сини Микола, Федір та Семен. Останній жив у Курській губернії та відомостей про нього не має. Чоловіча лінія третього покоління родини Терещенків представлена найзаможнішими серед українських поміщиків-промисловців Федором Федоровичем та Іваном Миколайовичем. Олександр Миколайович - відомий громадський діяч. Ще один представник династії Михайло Іванович був міністром фінансів, а пізніше - міністром іноземних справ у Тимчасовому уряді.

Родина Терещенків, як і їхні попередники Яхненки-Симиренки, які першими піднялися на вітчизняний економічний Олімп, були типовими українськими модернізаторами - землевласниками-промисловцями.

На відміну від Яхненків-Симиренків, які розгортали свій цукровий бізнес на орендованих землях, Терещенки почали скуповувати через підставних осіб поміщицькі землі ще у дореформену добу. Після реформи 1861 р. вони відкрито почали прибирати до рук поміщицькі маєтки, землі, ліси. Саме в цей період, кінця 50-60-тих рр., була накопичена значна частина їхніх земельних багатств. Кожне наступне покоління прирощувало цей фонд і наприкінці ХІХ ст. їм належало більше 200 тис. дес. землі.

Разом із земельними наділами економічну основу імперії Терещенків становив комплекс цукрових підприємств - 9 цукрових і рафінадних заводів з ремонтними майстернями, 8 винокурень, круп'яні млини, цегельні, лісопильні, сукняна фабрика. Терещенки мали вклади у російських і зарубіжних банках, були власниками пакетів акцій і цінних паперів. Про обсяг багатства родини свідчать такі факти: наприклад, представники третього покоління Федір Федорович та Іван Миколайович володіли майном, яке оцінювалось відповідно в 11,2 та 11,6 млн. крб., а в 1911 р. на рахунках членів сім'ї в банках Європи знаходилось понад 13 млн. крб., а родина Олександра Миколаєвича володіла у 1914 р. лише процентними паперами більш як на 9 млн. крб.

Терещенки - класичний тип аграріїв-промисловців. Характерними рисами членів підприємницької династії були комерційний хист, активність, адміністраторські здібності, відчуття кон'юнктури, пульсу ринку, виняткова працелюбність. Про одного із династії Миколу Артемовича Терещенка сучасник писав, що "коли подивитесь якою впертою працею добуті його багатства, то не найдеш нічого дивовижного в тому, що стало результатом його праці впродовж чверті віку". Цікаво, що на відміну від Яхненків, Микола Терещенко "не любив пишності", "сангвінік від природи, енергійний, діяльний", він "був невтомним, любив займатися справою... проводити час у товаристві ділових людей". Про виняткову працездатність і працьовитість свідчить його робочий день: "вставав він о 4-й годині ранку (влітку і зимою)... до 7-ї проглядав справи... о 8-й годині з'являвся секретар і читав листи. Далі його заняття продовжувалися до 11.30 годин ранку. Протягом цього часу він займався справами, не залишаючи жодного паперу, жодного рахунку без свого підпису. Після цього був сніданок з незмінним пепсиним вином і компотом. Відпочивши до 2-х годин..., Терещенко знову брався за роботу... до вечора, коли подавався обід з тим же вином і компотом".

Землеробські господарства Терещенків були зразковими, в них використовувалися новітні технології та сільськогосподарська техніка. В маєтках Терещенків замість застарілого трипілля впроваджувалася багатопільна система рільництва, проводилася глибока оранка, застосовувалися органічні та суперфосфатні добрива, високоякісна техніка Говарда, Майера, Сакка, Еккерта тощо.

За раціональний підхід до організації господарства, високу якість сільськогосподарської продукції представники аграрно-промислової династії Терещенків не раз виборювали нагороди на найпрестижніших виставках у Росії та Франції. На виставці в Парижі (1878) спирт з винокурень Ф. Терещенко було відзначено срібною медаллю. Срібло за спирт він здобув і на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді у 1896 р. За продукцію своїх аграрно-промислових підприємств - цукор, спирт, борошно М. Терещенко отримав золоті медалі на Паризькій міжнародній виставці (1878), на промисловій виставці у Москві (1882), у Харкові (1887), Нижньому Новгороді (1896).

На всесвітній виставці в Парижі (1900) брати Федір і Микола Терещенки одержали вищі нагороди за свою продукцію, а М. Терещенко став кавалером Ордена Почесного легіону. А ще раніше, у 1870 р., Терещенки здобули дворянство.

Для Терещенків, як і для інших українських підприємців першої хвилі індустріалізації ХІХ ст., були притаманні висока освіченість, нахил до благодійництва та меценатства. Якщо родина Симиренків дала видатних учених-селекціонерів, то династія Терещенків знана діячами культури та громадського життя.

Засновником сімейної справи став Іван Герасимович Харитоненко. (1820-1891). Він походив з військових обивателів Харківської губернії. Спочатку чумакував, потім займався бакалійною торгівлею, промислами, орендував землі. Після реформи 1861 р. Іван Харитоненко, як і Терещенки, починає скуповувати поміщицькі землі, господарі яких не могли пристосуватися до нових економічних умов, і будує на них промислові підприємства. В 1863 р. Іван Харитоненко був вже купцем І-ї гільдії. Основні земельні ділянки Харитоненків зосереджувалися в Харківській та Чернігівській губерніях. На початку ХХ ст. син Івана Герасимовича Павло Харитоненко володів 90 тис. дес. землі.

Протягом 1860-1880-х рр. ними було побудовано 6 цукроварних і 1 рафінадний заводи. Цукрові підприємства Харитоненків були справжніми гігантами, найпотужнішими в Україні та Росії. Кожний з цукрових заводів у середньому щорічно виробляв до 900 тис. пудів цукру. До заводських комплексів входили цегельні підприємства, ремонтні майстерні, парові млини. Харитоненки вкладали гроші не лише в землю та цукропромисловість, вони брали участь у багатьох акціонерних товариствах, у тому числі Сумському машинобудівному товаристві, а також були співзасновниками товариства Білгород-Сумської залізниці.

Землеробсько-промислові комплекси, які їм належали, відрізнялися високою культурою господарювання, сучасним технологічним рівнем виробництва, прогресивними технологіями, здобутками в галузі селекції сільськогосподарських культур. Підвищення врожайності вони досягали за рахунок нової техніки, високопродуктивних сортів пшениці, буряків та інших культур. В їхніх господарствах були виведені і широко застосовувалися високоякісні сорти вівса ("шатіховський"), озимої пшениці ("високолитовська"), жита ("іванівське").

Сферою економічних, громадських, культурних впливів Харитоненків була їхня рідна Сумщина. Як і інші представники українського типу аграріїв-промисловців, Яхненки, Симиренки, Терещенки, Харитоненки займалися активною громадською діяльністю, благодійництвом та меценатством. У 1871 р.І. Харитоненко був відзначений орденом св. Анни ІІІ-го ступеня "За усердие и значительные пожертвования", в 1872 р. він отримав звання спадкового почесного громадянина. Мета старого Харитоненка отримати дворянство була здійснена його сином Павлом, який продовжував усі починання батька.

Про панування духу Харитоненків на Сумщині свідчить їхній сучасник, письменник П. Мирний: "Вплив Харитонівських капіталів був такий надзвичайно великий, що він царював над усім: над життям простого робітника, що своєю працею збагачував йому добра; і в громадських справах (м. Суми), на які Харитоненко кидав дещо зі свого незліченого прибутку; і серед місцевого інтелігентного громадянства, що служило по всяких урядових інстанціях, як от гімназія, окружний суд. Всі вони вклонялися перед могучою силою Харитонівською та прислужувалися йому яко можна... Воля Харитоненка і бажання його виконувалися усюди, не дивлячись на те, чи на добро людям була та воля, чи законні були ті бажання".

На думку Т. Лазанської Харитоненки, як і Терещенки належали до підприємців нової формації, які протягом пореформених десятиліть змогли не лише піднятись у суспільному житті до рівня старих дворянських родів, а й посісти провідне місце в розвиткові країни. Основу їхньої економічної ваги становило землеволодіння, отримане ними не у спадок, а в результаті запеклої економічної боротьби, що розгорталася між старими та новими підприємцями в новий час української історії.