Торгівля в Україні у XIX–на початку XX ст.

Контрольна робота на тему:

Торгівля в Україні у XIX - на початку XX ст.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів України. А це відповідно впливало на розширення національного ринку, піднесення внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна.

Протягом XIX -- на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт був у цій мережі, у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. функціонували понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 р.-- кількість їх зросла у 1,8 рази, а за 10 років (1895-1904) -- із 4250 до 5600.

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року -- взимку, навесні, влітку і восени. Через брак удосконалених шляхів сполучення і відсталість засобів транспортування найбільші торгові операції на ярмарках проводили в січні, лютому, червні, липні, серпні, коли ґрунтові шляхи були найбільш зручними для перевезення вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків становили від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів перед урядом, перед реформою 1861 р. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн. крб., а продано -- на 56,7 млн. крб. На початок 1895 р. продаж товарів зріс у 1,25 рази.

Протягом 1895-1904 рр., за значно заниженими даними, вартість привезених товарів на ярмарки України збільшилася із 143,2 до 260 млн. крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 р. в Україні налічувалося 1064 дрібних ярмарків, середніх -- 972 і 8 великих.

У Харківській губернії в 1845 р. відбулося 440 ярмарків, з них у містах 79 і в селах -- 361. Проте із 34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські -- 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликі райони, переважно навколишні населені пункти. Торгівлю тут вели здебільшого місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на них був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де постійна торгівля розвивалася слабо, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривали такі ярмарки не більше двох днів.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. Тут широко практикувалася оптова торгівля, в якій головну роль відігравали купці й поміщики. Сюди привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше практикувалася оптова торгівля за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю--продаж здійснювали переважно у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Одні оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, інші, навпаки, із спорудженням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках посилилась насамперед тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках -- Хрещенському, Покровському та Успенському -- мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкурами та взуттям, які становили не менш як 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не тільки традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки на півдні України (Петропавловський у Ярмолинцях, Успенський у Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла завдяки як влаштуванню базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшенню базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 р. у містах України діяв 12 141 базар, причому раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, двічі на тиждень -- у 41, тричі на тиждень -- у 13 і щодня у 9 містах. Серед містечкових виділялися базари у містечках Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ставищі (належало графові О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х -- на початку 50-х років на цих базарах щороку продавали товарів на суму 25-30 тис. крб. Торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був значним тому, що тут були великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників. У тогочасній торговій системі базари, звичайно, були важливою ланкою. Через них значною мірою здійснювалися обмін промислових та сільськогосподарських товарів, економічний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими місцевими товарами на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям займалися здебільшого торговці-скупники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Якщо в перші пореформені роки базари діяли переважно у містах, то у 80-90-х роках -- здебільшого в селах. У 1900 р. базари збиралися в 940 пунктах і торгували загалом 77 тис. днів на рік. У 1913 р. в українських губерніях ринки функціонували у 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах щодня було кілька базарів, у Києві -- 6, у Харкові та Одесі -- по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі та селянські господарства, дедалі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не тільки із близьких місцевостей, а й із віддалених губерній.

У 1913 р. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст становили: Одеси -- не менш як 10,4 тис. крб.; Києва і Харкова -- 2,5-3 тис. крб.; адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) -- у середньому 1,5 тис. крб., повітових міст -- 0,8-1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах -- від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили і здешевили доставку товарів безпосередньо споживачеві, зробили, врешті-решт, непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 р. в Україні їх було 33,2 тис, то в 1900 р. -- майже 87 тис. В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно збільшувалися її обсяг і асортимент товарів. Як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців великими універсальними і багатофілійними магазинами.

Ставало більше магазинів і крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств, що займалися продажем горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України зростала роль товарних бірж, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися у сфері оптової ярмаркової торгівлі і нерідко заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Характерними для неї були регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на підставі укладаних угод, що дотримувалися певних правил і встановлювали ціни, прийнятні для учасників операції. У 1870 р. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 р. -- шість. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось. Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі проводили операції з купівлі-продажу зерна. У січні 1902 р. було засновано Харківську кам'яновугільну і залізоторгову біржу. Створення її було зумовлене, з одного боку, швидким промисловим розвитком Півдня України, а з другого -- недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого ринку України, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в економіці України такі монополії, як «Продамет» і «Продвугілля» та інші, Харківська біржа перетворилася на організацію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування на внутрішньому ринку монархії Романових. Через цю біржу здійснювалися мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо великими були операції «Продамета» і «Продвугілля».

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність у неї великої кількості товарного зерна та підвищення попиту на нього західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів. Особливо великим був вивіз українського зерна в 1816-1817 рр., коли в Західній Європі виник голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, експортованої через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця.

В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %. Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 р. для розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів. Низку торгових привілеїв було надано Одесі. Для прикладу, в 1804 р. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі «подаровано» на 30 років порто-франко, тобто право безмитного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит -- в Австрію, через Кавказ -- у Персію. В Одесі виникали банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багатіти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Якщо, наприклад, у 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р.-- на 14 766 тис. крб., причому обсяг вивозу у 1860 р. поступався ввозу за минулі роки. Значними були обороти в зовнішній торгівлі таких південних портів, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон.

Україна й Росія відігравали велику роль у російському експорті. Про це свідчать такі дані: у 1861-1865 рр. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн. пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 млн. пудів, або 60,6 % загального вивозу. У 1891-1895 рр. з Росії вже було вивезено 377,5 млн. пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 288,3 млн. пудів, або 76,5 %.

Поряд із продуктами землеробства з України експортувалася велика кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкури, сало, м'ясо, масло тощо. Тільки з Одеси у 1896-1890 рр. щороку вивозили в середньому по 74,3 тис. овець, через європейські кордони Росії у 1861-1865 рр. -- 1188 тис, у 1886-1890 рр. -- 1839 тис. пудів вовни. Загальний вивіз останньої з України становив понад 50 % загального її вивозу з Росії, здебільшого вовни овець мериносних порід.

На початку XX ст. збільшилася частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. активне сальдо торгового балансу становило 367 млн крб., у 1901 р. -- 740, у 1902 р. -- 468, у 1904 р. -- 287, у 1905 р. -- 301 млн крб., а середньорічне за період 1909-1914 рр. -- 319 млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн. з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало вже 528,1 млн крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, імпорту -- 648 млн крб., активне сальдо -- 374,8 млн крб. У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26 %, а в імпорті -- 11,5 %. За межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію ввозили промислову сировину й напівфабрикати.

Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909-- 1911 рр. становила 85 % усього експорту, зокрема Україна давала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українському експорті посідав цукор. У 1913 р. вартість експортованого цукру становила 267,4 млн крб., збіжжя й борошна -- 235,3 млн, руд та необроблених металів -- 115,4 млн крб. У вартості всіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75 % становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямованих на колоніальне узалежнення України, неабияку роль відігравав митний тариф 1822 р., який мав зміцнити корінну російську промисловість, а Україну перетворити на монопольний ринок російського текстилю. Головна мета цього тарифу, незважаючи на численні його доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Він позбавив Україну можливості ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед вироби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових.

Так, уже в 1834 р. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині ХІХ ст. -- на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909-1911 рр. становила 471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн. Проте продукція текстильних підприємств України становила трохи більше 8 млн крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі українські ярмарки -- київський, харківський, лубенський, полтавський та інші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами. Важливою у внутрішній і зовнішній торгівлі була роль купців, чисельність яких протягом 1816-1856 рр. збільшилася із 18,2 тис. до 104 тис, зростали їхні капітали. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею, зростала. Протягом 60-70-х зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо у 1861-1862 рр. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже в 1864 р., за неповними даними, -- 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щороку брали посвідчення на право вести торгівлю, яких у 1864 р. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 р. торговою діяльністю в Україні займалися 175,9 тис. осіб, а наприкінці ХІХ ст. -- вже 334,1 тис. Зокрема, чисельність торговців, які займалися розвізною торгівлею, збільшилась у 1,9 разу. У 1882 р. видано понад 54 тис. посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною: лише у Київській губернії в 1890 р. було видано на дрібну торгівлю близько 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 р. -- відповідно 730 і 7490.

На західноукраїнських землях протягом ХІХ ст. розвивалися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці ХІХ -- на початку XX ст. у Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків. Вони, так само як і на східноукраїнських землях, відбувалися в усі пори року, проте найменше -- навесні, а найбільше --- восени, залежно від наявності товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах. Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та на Північній Буковині проходили у найбільших тоді торгово-промислових центрах -- Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Відомі, наприклад, знамениті святоюрські та вовнові ярмарки у Львові, Бродах, у Тернополі -- великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях -- полотна і худоби.

На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини ХІХ ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні. На ярмарках, розташованих поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями збували ліс та лісоматеріали. На Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897-1900 рр. приганяли близько 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901-1905 рр. -- 130 тис, у 1906-1910 рр. -- 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щороку, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня -- початок лютого). Періодичною формою торгівлі були також базари. У 30-40-х роках ХІХ ст. на території Західної України налічувалося понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. -- майже 9 тис. На тиждень базари відбувались один-три рази. Двічі на тиждень вони зазвичай збиралися в окружних містах, а також у місцях розвитку солеварень та інших ремісничих промислів (Делятин, Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'язок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асортимент товарів свідчив про певну районну спеціалізацію торгів і базарів. Вони мали важливе значення у реалізації продуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів.

Незважаючи на важливе значення західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала свою роль, поступаючись прогресивнішим і стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі -- стаціонарна. У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 р. тут було 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850-1851 рр. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а в допоміжних торгових підприємствах -- майже 8000 осіб, зокрема, понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870-1911 рр. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. У І902р. у Східній Галичині було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Розвивалася постійна торгівля і в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Тільки в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачево-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем торгівлі була корчма.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. змінилася товарна структура зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значно зросли економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Торгівля суворо регламентувалася цісарськими указами і циркулярами, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитно переміщалися до національних окраїн, а у зворотному напрямі -- через «високі митні бар'єри». Через це, а також через промислову відсталість Галичини та Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів із більш промислово розвинених західних провінцій та корінних австрійських земель. Якщо в 1844 р. ввіз становив 221,5 тис. золотих ринських, то в 1849 р. -- майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо.

Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато тваринницької продукції. Значна частина худоби надійшла сюди з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях вона лише протягом деякого часу відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід завдяки прокладенню залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. за межі краю вивозили щороку близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. вивозили на захід велику кількість продукції сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, -- нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калійну сіль.

Із західних провінцій монархії імпортували у країни Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фабрично-заводської промисловості. Крім товарів для задоволення побутових потреб населення, особливо міського,-- тканин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також деяких харчових продуктів -- цукру, кондитерських і тютюнових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити машини та обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю задовольнялись переважно імпортними фабричними промисловими виробами.

Можливості експорту на захід продукції західноукраїнської фабрично-заводської промисловості були дуже обмежені, оскільки вона не могла успішно конкурувати з товарами місцевої промисловості. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою -- на Балкани. Перед Першою світовою війною сировина становила понад 90 % усього експорту із західноукраїнських земель, і лише кілька відсотків у ньому становили фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських «дротярів» і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. У 1838--1839 рр., наприклад, із Галичини через Радзивилівську митницю вивезено в Росію столярних виробів на 169 тис. крб. асигнаціями.

В 1839 р. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Зокрема, в 1831-1839 рр. серед відправлених з Буковини до Росії та України через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса для колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину переважали велика рогата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 р. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825-1835 рр. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, у 1840-1850 рр. -- майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували завезеними з Росії шкурами, вовною, хутром та виробами з нього, цю сировину обробляли переважно в дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан і Пошиковців, Засова.

Попри різні перешкоди та обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси, частину -- річками до Дунаю і далі до Чорного моря. Із 70-х років, після з'єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвиткові.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою їх мешканців. Особисте спілкування населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрянськими українцями сприяло зміцненню свідомості етнічної єдності всього українського народу.

Отже, протягом XIX -- на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. Виникли прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбурґів.