Реферат на тему:

«Болгарія»

План

Вступ

1. Економіка країни

2. Болгарія у міжвоєнний період (1918-1939 рр.)

3. Суспільно-політичний рух у Болгарії в 60 -70-ті роки XIX ст

4. Болгарія в ХХ столітті

Вступ

Офіційна назва: Народна Республіка Болгарія (НРБ).

Державний устрій: Болгарія - республіка з парламентським правлінням (за Конституцією РБ, прийнятою 12 липня 1992 року).

Глава держави - Президент, законодавчу владу здійснюють Народні збори, виконавчим органом влади є Рада Міністрів (уряд).

Географічне положення: площа Болгарії 111 000 км. Максимальна відстань із заходу на схід 520 кілометрів, з півдня на північ - 330 кілометрів.

Болгарія має спільний кордон на півночі з Руминією, на заході з Югославією, на півдні- з Грецією та Турцією. Четверту частину території займають ліси, одні з найгустіших в центральній Європі.

Площа: 110,9 тис.кв.км

Адміністративний поділ: 9 областей

Населення - 8,98 млн. чол. В країні також проживають етнічні турки, цигани, греки, вірмени.

Столиця: Софія, (1,2 млн.жителів).

Найбільші міста: Пловдив(358 тис.), Варна(294 тис.), Русе(180тис).

Мова: Офіційна мова- болгарська, яка належить до групи слов'янських мов.

На всіх курортах, в туристичних центрах та готелях персонал володіє російською, англійською, німецькою, французькою мовами.

Релігія: Переважає православне християнство.

Державне свято:3 березня - День визволення від османського іга ( 1878р.).

Державний прапор: Державний прапор Болгарії складається із білої, зеленої та червоної горизонтальних полосок з гербом у лівій верхній частині.

Біла полоса - символ миру та свободи, зелена- природні багатства країни, червона- символ мужності і крові патріотів, яка пролита у боротьбі за незалежність.

Прапор у такому вигляді існує ще з 1947 року.

Державний герб: Герб Республіки Болгарії являє собою стоячого на задніх лапах золотого коронованого лева на червоному фоні у формі щиту, під яким напис:

Сила в об'єднанні. Щит тримають два золотих коронованих прямостоячих левів з лівої та правої сторін. Вони стоять на зхрещених дубових гілках із жолудями.

Грошова одиниця: лев = 100 стотинок.

Членство у міжнародних організаціях: Болгарія - член ООН (з1955).

1. Економіка країни

Економіка Болгарії завжди носила відкритий характер, значна частина ВНП країни формується через зовнішню торгівлю.

Болгарія експортує продукцію машинобудування, кальційовану соду, хімічні добрива, медикаменти, тютюн, овочі, фрукти у свіжому та переробленому виді.

В імпорті переважають енергоносії, сировина для металургійної та хімічної промисловості, автомобілі і товари народного споживання.

Важлива галузь - туризм (до 1 млн. туристів щорічно відвідують країну).

Ознаки пожвавлення, що намітилися в економіці країни протягом 1994 1995 рр. (ВВП збільшився відповідно на 1,8 і 2,6%), не змогли перебороти глибокої кризової тенденції в економіці, що розпочалася в 1990 році. Нестійкість виразилася, зокрема, у значному дефіциті держбюджету, пов'язаному з низьким збиранням податків в умовах збитковості держпідприємств, а також із величезним державним боргом, що перевищував обсяг ВВП на 20%.

Остання обставина і слугувала однією з причин кризи, що виникла у 1996 році. Інша причина - повільні темпи реформування економіки. Уряд на чолі із соціалістом Ж.Віденовим (1995-1996 рр.), як і всі попередні кабінети з 1990 року, не наважився на прискорення реформ, побоюючись високих соціальних витрат. Практично була зупинена приватизація. Уряд намагався зберегти контроль над виробничою сферою, не допустивши при цьому економічного спаду; гальмувалася діяльність іноземних інвесторів.

В умовах слабкості фінансової дисципліни, корумпованості вищого керівництва банків, кошти платників податків і дрібних вкладників перекачувалися у приватні банки і нерідко вивозилися за межі. У результаті діяльності фінансових пірамід багато людей втратили свої кошти. Значні кредити, видані банками у вигляді позичок збитковим підприємствам, здебільшого повернути не вдалося.

Ситуація погіршувалася в 1996 році, особливо в другому півріччі. Болгарія понесла значні збитки внаслідок введення ембарго на торгівлю з колишньою Югославією. Додаткові труднощі викликала "хлібна криза". Незважаючи на гарний врожай попереднього року, у 1996 році стало не вистачати хліба через масований експорт зерна в 1995-му і широкої контрабанди. На початку 1997 року перед Болгарією постала необхідність імпортувати 450-500 тис. тонн продовольчого зерна.

У другій половині 1996 року були закриті 64 хронічно збиткові промислові компанії, у листопаді оголошені банкрутами 9 комерційних банків і ще декілька банків узяті під особливий контроль. Розвиток фінансової кризи призвів до скорочення валютних резервів країни, швидкого падіння курсу лева, росту інфляції. За наявності величезного державного боргу валютні резерви зменшилися протягом 1996-го із 1236 млн. дол. до 506 млн. Курс долара з 70,7 лева за 1 долл. на початку року підскочив до 500 левів під кінець року і 2000 наприкінці лютого 1997 року. Споживчі ціни в грудні 1996 року виросли на 310,8 відсотків у порівнянні з груднем 1995, тобто більш як у 4 рази.

Різко знизився рівень життя більшості населення. Якщо в 1990 році середня заробітна плата складала 200 дол., то до кінця 1996 року вона впала до 25-30 дол. За межею бідності знаходилося 80 відсотків населення, рівень безробіття на кінець року наблизився до 17 відсотків економічно активного населення.

Найбільш вагомими результатами економічної політики уряду вважається досягнення певної макроекономічної і фінансової стабілізації; подолання падіння обсягів виробництва в окремих галузях промисловоті; зростання довіри до банківської системи; позитивні результати у боротьбі зі злочинністю; залучення до країни іноземного капіталу (найбільші інвестиції з ФРН).

Проблематичним залишається обслуговування зовнішнього боргу держави, складна ситуація у промисловості (сьогодні виробничі потужності підприємств використовуються на 60 відсотків, лише 10 відсотків підприємств Республіки Болгарії працють на повну потужність).

В програмі "Болгарія - 2001" уряд Об'єднаних демократичних сил взяв на обов'язок знайти альтернативні варіанти поставкам енергоносіїв з Російської Федерації. Це питання тісно пов'язане з економічною безпекою країни. Республіка Болгарія не має власних паливно-енергетичних ресурсів і завжди буде змушена їх купувати.

У вересні 2001 року державний зовнішній борг Болгарії знизився на 286,2 млн. дол. завдяки проведенню платежів за основним боргом та списанню викуплених урядом облігацій Brady. На кінець вересня минулого року державний зовнішній борг Болгарії склав 8,441 млрд дол проти 8,727 млрд. дол. місяцем раніше.

2. Болгарія у міжвоєнний період (1918-1939 рр.)

У вересні 1918 р. болгарська армія капітулювала. Війська Антанти у 1918 р. окупували Болгарію. Монархічний режим тримався значною мірою на багнетах окупаційних французьких та італійських військ. Гостра криза правлячих верхів виявлялася в постійних реорганізаціях болгарського уряду. Були прийняті закони про амністію учасників антивоєнних дій, податки на прибутки воєнного часу, конфіскацію майна, незаконно придбаного в часи війни.

У політичному житті країни зросла роль Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) та Болгарської робітничої комуністичної партії (БКПтісняків).

На парламентських виборах 1919 р. БЗНС здобув 27% голосів, її лідер Олександр Стамболійський сформував коаліційний уряд.

Підсумки війни для Болгарії були підбиті в листопаді 1919 р. у Нейї (передмістя Парижа). Болгарія втратила Південну Добруджу та інші території (10% усієї болгарської території), зобов'язувалася сплатити протягом 37 років 2,25 млрд. франків репарацій. Крім цього, вона повинна була поставити Греції, Румунії, Королівству сербів, хорватів, словенців значну кількість худоби, кам'яного вугілля та ін. Істотно обмежувалися збройні сили.

Після парламентських, виборів .1920 р. БЗНС зібрав близько 39% голосів і отримав тільки половину мандатів, було створено однопартійний уряд Стамболійського, що вирішив провести демократичні реформи. Найважливішою з них була аграрна, яка передбачала вилучення всіх залишків земельних володінь, що перевищували 30 га. орної землі. Тільки за перший рік діяльності уряду БЗНС було прийнято понад 100 законів стосовно різних сторін життя болгарського суспільства. За характером вони були демократичними, але втілення в життя багатьох із них наштовхнулося на протидію зовнішніх та внутрішніх сил. Так, на адресу уряду Болгарії надійшли ноти протесту Міжсоюзницької контрольної комісії (країн Антанти), які вимагали припинити деякі реформи, пролунала навіть погроза окупувати Болгарію. Це змусило уряд піти на деякі поступки.

Протягом 1921 --1922 рр. у країні сформувалася організація Народна злагода -- опозиційний політичний центр буржуазних елементів, що почав боротьбу проти політики уряду Стамболійського. Загострилася боротьба комуністів з БЗНС. А у керівництві Землеробського союзу перемогли прихильники "третього шляху" ("середньої лінії"), що передбачала протидію як комуністам, так і буржуазним партіям.

У червні 1923 р, у Софію вступили військові підрозділи заколотників з Народної злагоди та Військової ліги (офіцерська організація). Усі міністри та багато парламентарів були заарештовані. Главою нового уряду цар призначив лідера Народної злагоди, професора Софійського університет Олександра Цанкова. Так праві сили здійснили державний переворот. Червневий переворот 1923 р. поклав початок установленню антидемократичного, поліцейсько-монархічного режиму.

Звістка про повалення уряду Стамболійського викликала опір змовникам, але збройні виступи селян були придушені, а комуністи зайняли пасивну позицію. Після критики з боку Комінтерну БКП усе ж організувала повстання (1923 р.), але воно було розгромлено, а діяльність БКП заборонена.

Більшість населення Болгарії залишилася різко ворожою до режиму, встановленого насильним шляхом. Найвойовничішою була позиція БКП. Ультраліві, які здобули перевагу в керівництві БКП, стали на шлях індивідуального терору, а уряд розпочав терор проти лівих сил. Міжнародне засудження каральних акцій уряду Цанкова привело до його заміни в 1926 р. урядом Ляпчева, що амністував частину політичних в'язнів, дозволив діяльність політичних і профспілкових організацій.

Економічне життя Болгарії середини 20-х рр. дещо пожвавилося. Протягом 1923--1929 років промислове виробництво підвищилося майже на 90 %, а сільське виробництво досягло довоєнного рівня.

Під час економічної кризи 1929--1932 рр. різко скоротилося виробництво, 30 % працюючих втратили робочі місця, ціни на сільськогосподарську продукцію зменшилися, що спричинило масове розорення селян. Криза викликала соціальні заворушення і політичну нестабільність. 1934 р. офіцери і профашистські елементи здійснили державний переворот. Парламент, усі партії, профспілки та інші організації були розпущені. Військово-авторитарний режим, що запанував у Болгарії, спирався на армію. Проте відсутність широкої соціальної бази цього режиму визначала його нестабільність, що призводило до частої зміни урядів.

У другій половині 1935 р. у Болгарії склалися умови для виходу з економічної кризи: держава контролювала залізницю, пошту, телеграф, вугільну промисловість, електростанції.

У зовнішній політиці Болгарія лавірувала між двома блоками, поступово віддаючи перевагу гітлерівській Німеччині. 1936 р. цар Борис здійснив поїздку до Берліна, де провів переговори з Гітлером. 1937 р. Болгарія уклала пакт "Про вічну дружбу" з Югославією, а 1938 р. знехтувала рішенням Нейського мирного договору про обмеження болгарської регулярної армії. Відразу після початку Другої світової війни, у вересні 1939 р., Болгарія офіційно проголосила про свій нейтралітет.

Документи і матеріали

З "Маніфесту до болгарського народу" уряду

К„ Георгієва (витяг)

19 травня 1934 року

"Існуюча партійно-політична система остаточно збанкрутувала. Цілковитий розклад партій глибоко вразив суспільство, державу й народне господарство. Усе це вимагає заміни влади партій непартійно-національною владою. Серед загального розкладу лише армія залишилася не порушеною процесом розвалу... Армія закликає допомогти діяльності нової влади, на яку чекає вирішення таких важливих завдань:

1. Дисциплінована й економна організація держави -- зменшення числа міністрів, округів, громад і служб всіх відомств.

2. Стабільна .громадська влада з комітетами, що призначаються. 3.Відновлення довіри до держави шляхом: а) збалансованого бюджету; б) найскорішої сплати внутрішнього боргу; в) нових прибутків шляхом введення монополій. 4. Більш дешевий і доступний кредит, особливо для хліборобського і ремісничого станів. 5. Ліквідація існуючого безладдя у галузі. промисловості. Пристосування індустрії до економічних і національних потреб країни. Максимальне здешевлення промислових товарів. 6. Скорочення безробіття шляхом налагодження громадських робіт і протегування праці за допомогою застосування соціального законодавства і збільшення фондів соціального забезпечення. 7. Відновлення авторитету державної влади на всій території Держави".

* 27 вересня 1918р. проголошення у Радомірі республіки на чолі з О. Стамболійським.

* 29 вересня 1918 р. початок Владайського повстання

* березень 1920р. формування О. Стамболійським однопартійного уряду БХНС.

* 19 травня 1934 р. державний переворот, військово-фашистський уряд очолив К. Георгієв.

22-23 вересня 1923р. початок повстання під керівництвом ЦК БКП, намагання скинути військову диктатуру.

3.Суспільно-політичний рух у Болгарії в 60 -70-ті роки XIX ст

Головним чинником політичного розвитку Османської імперії в середині XIX ст. стала Кримська війна з Росією (1853-- 1856). Союзниками Порти в цій війні виступили Англія, Франція, Сардинське королівство, які намагалися перешкодити дальшому посиленню російського впливу на Балканах. Утім таке посилення викликало відверте співчуття серед пригноблених османами балканських народів. Воєнні успіхи російських військ вони пов'язували з власними сподіваннями на визволення.

Поразка Росії в Кримській війні відстрочила неминучий розпад Османської імперії. Під тиском західних держав Порта взялася в 1856 р. проводити окремі реформи. Так, маніфест султана підтверджував указ 1839 p., який визнавав рівність усіх конфесій перед законом. Проте у виграші від цього маніфесту виявились не стільки південнослов'янські піддані імперії, скільки фінансисти західноєвропейських країн. Згідно з маніфестом іноземці мали право купувати нерухомість в імперії та ввозити до неї свій капітал. За допомогою цього капіталу прокладалися залізниці, багато з яких проходили через територію Болгарії.

Будівництво залізниць сприяло розвиткові національної економіки й торгівлі. Зросла кількість мануфактур, головним чином у легкій промисловості. З'являються нові фабрики, хоча їхня кількість не була значною (трохи більше 20 в третій чверті XIX ст.). Незважаючи на певний економічний прогрес Болгарія в цей період залишалася слаборозвиненою аграрною країною.

Іноземні позики (понад 10 у третій чверті XIX ст.) посилювали фінансову залежність Порти від Заходу. Катастрофічне зростання зовнішнього боргу змусило османський уряд оголосити на початку 70-х років про банкрутство фінансової системи країни. З метою покриття цього боргу Порта регулярно збільшувала податки.

Режим капітуляцій, що його підтверджував маніфест 1856р., призвів до експансії на внутрішній ринок дешевої промислової продукції з-за кордону. Це руйнувало кустарну болгарську промисловість й водночас сприяло її перебудові. Багато підприємств пристосувалися до нової ринкової кон'юнктури, насамперед ті, на яких успішно розвивалися нові виробничі відносини й активно застосовувався поділ праці.

Зростання товарного виробництва було характерним і для сільського господарства. Цьому сприяло юридичне визнання за селянами в 50-60-ті роки XIX ст. права на землю. При цьому верховним власником землі, як і раніше, залишалася держава, на користь якої збирались податки, в тому числі й головний серед них -- "десятина".

У50 -- 70-тіроки в Болгарії завершується формування єдиного внутрішнього ринку. Воно було пов'язане з успіхами торгівлі, в якій чільну роль тепер відігравали болгарські купці. Разом із власниками мануфактур, фабрик, млинів вони поповнювали ряди молодої національної буржуазії. Зростання її матеріальних прибутків і підвищення соціального статусу відбилися й на її світогляді. Якщо в першій половині XIX ст. серед болгарських підприємців і купців переважали протурецькі та прогрецькі настрої, то з середини століття в їхньому середовищі спостерігається зростання національної самосвідомості. Посилюється прагнення до незалежності, яка закріпила б їхнє панівне становище в суспільстві.

Формуванню молодої болгарської нації сприяло й загальне піднесення національної культури. У третій чверті XIX ст. помітно підвищився рівень освіти в Болгарії. Представники національної буржуазії брали активну участь у благодійній діяльності з організації нових шкіл і спеціальних середніх навчальних закладів. Обговорювався також проект заснування національного університету, але через опір османського уряду та грецького духовенства цей проект не був реалізований. Болгарська молодь здобувала вищу освіту за кордоном -- у Росії, Австро-Угорщині, Франції, Італії. Випускники тамтешніх університетів поповнювали ряди болгарської інтелігенції, в середовищі якої прагнення до національного визволення було особливо сильним.

Поширенню освіти серед болгар сприяла мережа бібліотек-читалень, а також різноманітних гуртків і спілок (благодійних, культурно-просвітницьких, жіночих, наукових, літературних). Серед останніх особливу роль відігравало засноване в 1869 р. "Белгарско книжовно дружество". Воно об'єднувало багатьох відомих болгарських письменників і вчених. Згодом на його основі виникла Болгарська Академія наук.

Діяльність різноманітних спілок особливо активізувалася з розвитком видавничої справи. У 1857 р, в Пловдиві просвітник Христо Данов заснував перше болгарське книжкове видавництво. Всього за 20 років, що передували визволенню країни, в Болгарії виходило друком понад 60 періодичних видань. Багато газет і журналів національною мовою видавалося й за її межами. В імперських і закордонних виданнях автори статей по-різному бачили майбутнє країни. Якщо константинопольський "Царградський вісник" демонстрував лояльність стосовно Порти, то газети, що друкувалися в Бухаресті -- "Независимост" і "Будущност" -- закликали до революційної боротьби та відновлення болгарської державності.

Просвітницька й літературна діяльність кращих представників болгарської інтелігенції дала певні результати. Вона сприяла значним зрушенням у культурному розвитку народу, посиленню його прагнення до визволення країни.

Це прагнення насамперед утілилося в русі за церковну самостійність (автокефалію). Грецьке засилля в болгарській церкві, цілковите її підпорядкування патріархові Константинопольському, ворожість останнього до будь-яких проявів болгарської національної самосвідомості викликали рішучі протести переважної частини віруючих болгар. Рух за автокефалію розпочався наприкінці 1856 р., коли до Константинополя з'їхалися делегати з різних регіонів Болгарії з петиціями до уряду. В них містилися прохання парафіян звільнити болгарську церкву від ієрархічного підпорядкування патріархові Константинопольському.

Після відмови патріаршого собору піти на поступки болгарській пастві у квітні 1860 р. сталася подія, яка де-факто започаткувала болгарську автокефалію. Під час великодньої літургії в болгарській церкві Константинополя один із лідерів руху за церковну самостійність Іларіон Макаріопольський на вимоги парафіян змінив текст молитвослів'я. Замість того, щоб згадати в ньому патріарха Константинопольського як духовного владику православних Порти, Іларіон вимовив "усяке православне єпископство". Аналогічним чином відтоді стали здійснюватися відправи й на території Болгарії. Священиків, вірних патріархії, віруючі виганяли з храмів. Порта визнала самостійність Болгарського екзархату тільки через 10 років, у 1870р., але навіть після цього патріарх відмовлявся наслідувати приклад султана й на одному з соборів оголосив про відлучення болгар від церкви.

Запровадження автокефалії стало першим великим успіхом болгарського національного руху. Характерною рисою його нового етапу, що розпочався після Кримської війни, було створення й активна діяльність впливових революційних груп, їх учасники вбачали свою кінцеву мету вже не в змаганнях за окремі поліпшення становища болгар, а в їх національному визволенні з-під османського іга. Попри відмінності в поглядах, зумойлені належністю до різних соціальних груп, молоді болгарські революціонери виступали за найрадикальніші форми боротьби й, перш за все, за збройне повстання.

Найрішучіше були налаштовані представники болгарської діаспори в християнських країнах Європи. Сподіваючись на військову допомогу Росії, вони ще під час Кримської війни заснували за кордоном свої організації {Бухарестський комітет, Одеське болгарське настоятельство тощо). У самій Османській імперії діяло законспіроване "Таємне товариство", яке містилося в Константинополі. Ці об'єднання надавали всіляку підтримку російському командуванню, зокрема забезпечували його важливою розвідувальною інформацією. Але поразка російської армії в Кримській війні призвела до втрати цими організаціями колишнього впливу. Після війни бухарестський комітет змінив тактику й перетворився на благодійну спілку "Доброчесна дружина". Програма нової організації ставила за мету, як і раніше, визволення Болгарії. Вважалося, що цього можна досягти шляхом створення єдиної держави сербів і болгар з широкою автономією обох народів.

Особливу роль у болгарському національно-визвольному русі відігравали представники революційно-демократичного напряму. Його започаткував знаний поет і публіцист Георгій Раковський (1821-1867). Виходець із родини торговця, активний учасник руху за автокефалію, Г. Раковський у роки Кримської війни був одним із лідерів "Таємного товариства". Він створив загін, який мав діяти спільно з російськими військами. Результати війни не примусили його відмовитися від активної революційної діяльності. Він брав участь у виданні за кордоном таких друкованих органів, як "Будущност", "Бьлгарска старина", "Бьлгарска дневница" та ін. Публікації Г. Раковського закликали болгар до національного повстання, яке він готував з початку 60-х років. Припускалося, що сигналом до нього стане війна Сербії проти Османської імперії. На сербській території Г. Раковський формує озброєний загін із 600 болгарських добровольців (Перший болгарський легіон) для спільних дій із сербськими військами та повстанцями на теренах Болгарії.

Однак сербсько-турецьку війну відвернули зусилля великих держав. Болгарський легіон розпустили, а закидання окремих чет з Сербії до Болгарії не дало суттєвих результатів. У 1867 р. Г. Раковський заснував нову підпільну організацію з семи осіб, для якої написав програмний документ -- Тимчасовий закон про народні лісові загони (чети) на 1867 р. У цьому документі він знову заявляв про необхідність загальнонаціонального повстання, яке мали підготувати гайдуцькі чети, перекинуті з Сербії. Але в розпалі підготовки до виступу Г. Раковський помер від сухот.

Після смерті Г. Раковського на перше місце в болгарському революційному русі висуваються його послідовники -- Любен Каравелов і Васил Левський.

Виходець із родини торговця, Л. Каравелов (1834--1879) став відомим письменником, філософом, громадським діячем, одним із засновників болгарського критичного реалізму. Під час навчання в Московському університеті він активно пропагував у російській пресі ідеї Г. Раковського. Після переїзду з Росії до Белграда Л. Каравелов заснував тут у 1867 р. Болгарський комітет, основним завданням якого стало формування численних чет для перекидання їх до Болгарії. Але четницький рух 1867--1868 рр. завершився невдачею через незадовільну військову організацію та двоїсту позицію сербського уряду. Фактично Л. Каравелов репрезентував ту аполітичну частину болгарської інтелігенції, яка сподівалася домогтися визволення не шляхом повстання, а шляхом перекидання до Болгарії озброєних чет, котрі б діяли спільно з арміями балканських країн.

Інші форми боротьби обстоював відомий представник болгарського національно-визвольного руху В. Левський (1837-- 1873). Він народився у сім'ї ремісника, в юнацькому віці пішов у монастир, але покинув його, щоб вступити до Першого болгарського легіону Г. Раковського. Розпуск легіону та невдачі четницького руху 1867-1868 рр. змусили В. Левського відмовитися від практики перекидання до Болгарії чет, що не мали міцних зв'язків з автохтонним населенням. Він розгорнув енергійну роботу на місцях і в 1869 р. створив у Болгарії мережу законспірованих революційних комітетів. Таким чином, В. Левський пов'язував надії на визволення країни з революційними виступами широких народних мас. У цьому й полягала головна відмінність його поглядів від поглядів Л. Каравелова.

Незважаючи на ідейні розбіжності, обидва лідери національно-визвольного руху заснували в Бухаресті нову революційну організацію ^-- Болгарський революційний центральний комітет (БРЦК). Його програма побачила світ у 1870 р. на сторінках женевської газети російських народників "Народное дело". її написав Л. Каравелов, хоча в опрацюванні тексту брали участь В. Левський та інші члени комітету»:' В програмі відбилася гостра ідейна боротьба керівників БРЦК, які репрезентували різні суспільні групи й обстоювали різні способи досягнення мети. Такою метою, говорилося в програмі, було "...визволення Болгарії шляхом революції, моральної та збройної". Проте збройна боротьба розглядалася як надзвичайний засіб. Основними способами здобуття незалежності визнавалися пропаганда, публікації й порозуміння з османським урядом. У програмі не йшлося про майбутній політичний устрій Болгарії.

У 1871 р. В. Левський уклав "Статут-проект". Він виявився значно радикальнішим за програму Л. Каравелова. У "Статуті" прямо говорилося про всенародну революцію, яка не тільки дасть змогу досягти національного визволення, а й сприятиме встановленню демократичної республіки, ліквідації феодальної та буржуазної експлуатації, рівності всіх народів Болгарії.

Попри відмінності програми та статуту, їх прийняли у квітні--травні 1872 р. об'єднані збори болгарських комітетів, що проходили в Бухаресті. З метою консолідації всіх патріотичних сил члени комітетів не уточнювали форму майбутнього державного устрою Болгарії. Разом з тим збори відкрито назвали болгарських чорбаджі зрадниками народу. Збори обрали керівництво БРЦК. Його очолили Л. Каравелов (голова) та К. Цанков (заступник голови). В. Левського призначили головним емісаром комітету в Болгарії і в цій ролі він виїхав туди для підготовки збройного повстання. Під час цієї підготовки прибічники В. Левського іноді вдавались до терору та експропріацій, але ця тактика виявилася згубною для самих болгарських комітетів. Помічник В. Левського -- Д. Обшті -- після пограбування ним пошти, на допиті, намагаючись надати цьому нападові не кримінального, а політичного характеру, підтвердив існування мережі підпільних організацій. Він також назвав їхні адреси та керівний склад. Арешти, що сталися після зізнань Д. Обшті, викликали паніку в БРЦК. Л. Каравелов вимагав від В. Левського негайно розпочати збройне повстання. Однак В. Левського наприкінці 1872 р. видав зрадник, і в лютому наступного року його повісили.

Страта В. Левського деморалізувала БРЦК. Л. Каравелов утратив вплив у комітеті, вийшов з нього й надалі провадив тільки просвітницьку діяльність. БРЦК очолили прибічники радикальних методів В. Левського, котрі гостро критикували Л. Каравелова за його поміркованість і схильність до компромісів. Чільне місце серед них посідав революційний демократ, видатний поет і публіцист Христо Ботев (1848--1876). У його творах з особливою силою проголошувалася ідея незалежності та духовного відродження народу. На сторінках газет "Будилник" та "Знаме", які він видавав, X. Ботев обстоював необхідність негайної всенародної революції. Діяльність X. Ботева та його прихильників, безумовно, сприяла тому, що протягом 70-х років провідну роль у визвольному русі став відігравати революційний напрям, а ідеї незалежності знаходили відгук в усіх верствах болгарського суспільства.

У1875р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло потужне анти-османське повстання. Воно луною відгукнулося в Болгарії, де місцеві комітети взялися готувати аналогічні виступи. У вересні 1875 р. повстали жителі Старої Загори, якими керував соратник X. Ботева -- С. Стамболов. Це повстання не дістало широкої підтримки в сусідніх містах і селах і було потоплене в крові. На 1 травня 1876 р. болгарські революціонери -- Н. Обретенов, С. Стамболов, П. Волов та інші -- спланували нове повстання. Підготовка до нього проводилася одночасно в кількох революційних округах. Найбільших результатів добились патріоти Пловдивського округу, очолювані Г. Бенковським. Але через зраду це повстання розпочалося раніше визначеного терміну -- 20 квітня.

У Квітневому повстанні брали участь різні верстви болгарського населення -- селяни, ремісники, торгівці, представники духовенства й інтелігенції. Воно охопило близько 50 населених пунктів і наймасовішого характеру набуло в Панагюрському окрузі. Саме тут, у місті Панагюриште, болгарські патріоти створили Тимчасовий уряд.

До кінця місяця Порта зламала ситуацію в бунтівних округах. Регулярні армійські частини та іррегулярні загони башибузуків взяли під свій контроль міста, визволені болгарськими патріотами. Повстанці значно поступались карателям і в живій силі, і в озброєнні, й у військовій організації. Крім того, надто неузгоджено діяли революційні комітети. Керівники багатьох із них, дезорієнтовані передчасним виступом, вирішили розпочинати боротьбу лише після прибуття з Румунії болгарських чет X. Ботева.

Все це, безперечно, згубно вплинуло на результати Квітневого повстання. 7 травня 1876 р. повстанці зазнали остаточної поразки. Невеличкий загін X. Ботева потрапив до Болгарії вже після того, як османи ліквідували останні осередки опору. Загін оточили, а сам X. Ботев загинув у бою. Проте, незважаючи на загибель проводиря, його відділ вирвався з оточення й діяв на болгарській території протягом усього місяця.

Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання -- національного визволення Болгарії. Зробити це власними силами виявилось практично неможливим. Загострення "східного питання " після поразки виступу посилило надії болгар на збройну допомогу Росії. Саме зовнішнє втручання в поєднанні з внутрішньою боротьбою могло принести остаточний успіх болгарським патріотам.

4. Болгарія в ХХ столітті

Болгарія після першої світової війни

У зв'язку з участю у балканських війнах у 1912-13 роках та першій світовій війні 1914-1918 роках (в результаті яких до Болгарії відійшли невеликі області Пірінської Македонії і частина Західної Фракії з портом Дедегач в Егейському морі) Болгарія втратила близько 150 тис. населення. Територія країни була окупована військами Франції, Англії, Італії. Господарство країни занепадало. Цар Фердинанд зрікся престолу на користь сина Бориса і утік в Німеччину. Під впливом Жовтневого перевороту в Росії, в Болгарії також почався поширюватись революційний комуністичний рух. На виборах до народних зборів у серпні 1919 р, комуністи набрали значну кількість голосів у парламенті.

Крім того наслідком першої світової війни для Болгарії було підписання 27 листопада 1919 року Ньойїського мирного договору, за яким Болгарія уступила Королівству сербів, хорватів і словенців свої західні території з містами Кула, Цариброд, Босшеград та Струмиця площею 2566 км2, а Греції - Західну Фракію, площею 7712 км2. Це позбавило її виходу до Егейського моря. Румунії Болгарія віддала Південну Добруджу. Розмір репарацій становив 2250 млн франків, армія її скоротилась до 20 тис. чоловік. Економічна розруха і грабіжницькі умови Ньойїського договору погіршили внутрішнє становище країни, невдача у першій світовій війні - її статус на міжнародній арені. Проте, у 1920 р. Болгарія буда прийнята до Ліги націй, було укладено декілька угод по поліпшенню відносин з найближчими сусідами.

Болгарія в період між двома світовими війнами

Діяльність уряду не задовільняла реакційні сили болгарської буржуазії, яка погрожувала об'єднатись з метою державного перевороту. Був створений так званий "Чорний блок" національно-ліберальної, народно-прогресивної, демократичної і радикальної партій з О.Цанковим на чолі. Водночас посилилися комуністи. В 1923 р. Болгарські реакціонери вирішили скористатися суперечками уряду з комуністами і 9 червня вчинили державний переворот при підтримці італійських фашистів та болгарського царя Бориса ІІІ, що перебував в еміграції. Царя було певернено на престол, і новий профашистський уряд сформував О.Цанков. По країні прокотилася хвиля арештів і репресій, що знаменувала собою встановлення фашистського режиму в Болгарії.

Прихід до влади реакційних кіл у Болгарії дуже позначився на її міжнародному становищі. Болгарія погіршила відносини з сусідами на Балканах - Грецією, Румунією, Югославією, зате почала самостійно орієнтуватися на фашистську Італію. З приходом у Німеччині до влади Гітлера, Болгарія почала звертати свою увагу і на Берлін. Економіка Болгарії залежала від італійського і німецького капіталу, підпорядкованого інтересам Італії і Німеччини. В 1934 р. Болгарія відмовилась увійти до Балканської Антанти (Румунія, Греція, Югославія, Туреччина), яка була створена Францією для забезпечення політичного становища на Балканах. До кінця 30-х років у Болгарії всановилася монархо-фашистська диктатура. Правлячі кола на чолі з Борисом ІІІ стали на шлях повного підпорядкування фашистській Німеччині. Країна перетворилась на аграрний придаток і джерело сировини ІІІ Рейху. У 1938 р. за підтримкою Німеччини Болгарія уклала в Солоніках угоди з балканськими краінами, які відміняли умови Ньойїського договору про обмеження збройних сил у Болгарії.

Болгарія після другої світової війни

На відміну від інших союзниць Німеччини, Болгарія після початку, в червні 1941 р., німецько-радянської війни залишилась осторонь від неї, підтримуючи дипломатичні відносини з СРСР. СРСР вдалось за допомогою комуністичної агентури організовувати у Болгарії партизанський рух і комуністичну пропоганду, тому прихід радянських військ у Болгарію і здійснення 9 вересня 1944 р. комуністичного державного перевороту було радо сприйнято її населенням. Опорою нового уряду стали радянські військові власті. 15 вересня 1946 р. Болгарія урочисто проголошена Народною республікою. Ліквідована монархія. Уряд очолив відомий болгарський комуніст Т.Димитров. Єдиною територіальною зміною було повернення Болгарії Румунією Південної Добруджі за Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 року, який крім того визнавав новий болгарський уряд.

Наприкінці 1947 року була прийнята нова конституція, яка націоналізувала виробництво, банки, ліквідувала залишки багатопартійної системи, проголосила стратегічну лінію "побудови соціалізму". У 1955 р. Болгарія увійшла до ООН. Фактично до 1998 року Болгарія була державою сателітом СРСР, болгарське керівництво старанно копіювало всі дії КПРС. Особливо це було помітно під час, по суті єдиновладного правління Т.Живкова 1956-1989рр.

Демократичний поворот у Болгарії 1989-1997

Під впливом революційних подій у Польщі, Угорщині та НДР, Болгарське керівництво зважилось на зміну свого лідера. З боку Москви заперечення не надійшло. 10 листопада 1989 р. пленум ЦК БКП усунув Живкова з поста генерального секретаря. Було вжито заходів по демократизації державного ладу: скасування законів, що обмежували громадські права і свободи, відміна статті конституції про керівну роль БКП, ліквідація політичних органів у збройних силах і міністерстві внутрішніх справ, реабілітація громадян, що зазнавали політичного переслідування з боку режиму. Оголошено перехід економіки до ринкових відносин. БКП змінила у 1990 р. свій статут і свою назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Крім того, незабаром після початку революційних подій у країні почали виникати нові політичні демократичні партії і угруповання. У 1990 році президентом Болгарії було обрано видатного філософа і соціолога Желю Желева. В липні 1991 р. було прийнято нову Конституцію Республіки Болгарія. Новий уряд очолив 67-річний економіст безпартійний Любен Беров.

Зовнішня політика Болгарії має пріоритетне спрямування на Захід. Разом з тим підтримуються добросусідські відносини з країнами Східної Європи, у т.ч. і з Україною. У жовтні 1992 р. президенти Л.Кравчук та Ж.Желев підписали у Софії Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і Болгарією.

Відсутність принципових теріторіальних претензій до сусідів та відносно однорідний етнічний склад Болгарської Республіки вберегли країну від спустошливих воєн, які так часто супроводжуюь перехід до демократії країн Східної Європи.

Література

1. Атлас Западной Европы. Государства и территории. - М.:Главн. упр. геодезии и картографии при СМ СССР, 1990.

2. Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М. СРСР і країни Східної Європи у другій половині ХХ ст. - Львів: Студії, 1994.

3. Дмитриев К. Болгария. - М.:Государст. соц.-экон. из-во, 1941

4. Добровольский Е., Северяк С. Болгария знакомая и незнакомая. -М.: Политиздат, 1980.

5. Історія південних і західних слов'ян / За ред. Г.М. Гранчака. - К.: Вища школа, 1987.

6. Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О. Розміщення продуктивних сил зарубіжних країню - Тернопіль, 1993.

7. Новый энциклопедический словарь. Т.7. - С.-Петербург: Брокгауз и Эфрон, 1914.

8. Українська радянська енциклопедія в 19 томах. - К., 1960. Т.2.