Демократичні тенденції в українському державотворенні в Антську добу

Демократичні тенденції в українському державотворенні в Антську добу

Роман Зварич,

декан заочного відділення Івано-Франківського

інституту права, економіки та будівництва

Стаття відповідає сучасній потребі дослідження витоків і перших спроб українського державотворення. В цьому контексті автор визначає антську добу як джерело демократичних тенденцій в українській культурі. Робиться висновок про спільний конструкт, що детермінує державотворчі процеси антів, венедів, склавінів.

Становлення нової української національної держави супроводжується поглибленим вивченням історії етнічного державотворення культурного спадку, особливо народоправної традиції. Важливість дослідження цієї теми для України актуалізується, оскільки становлення демократії пов'язане з історичною державницькою культурою. Серед кола проблем історії української державності ключовою і складною є політична демократична культурна традиція. Проблема демократії в історії української держави традиційно перебуває у сфері інтересів науковців.

Поглиблення процесу розбудови української держави потребує осмислення й узагальнення нових підходів, розробки категоріального апарату наукового дослідження. Демократична культурна традиція є одночасно скарбницею українського народу, політичні цінності якої мають вітальне значення для становлення правової держави і громадянського суспільства. З єдиного комплексу історії державницької культури виокремлюється демократична традиція, яка є об'єктом цього дослідження; предметом є культура народовладдя Антської держави в її основних формах прояву.

Коріння української етнокультурної традиції державотворення сягає початків нової ери, коли на нашій території утворюється Антська ранньослов'янська держава. М.Грушевський вважав її першим державним об'єднанням південно-східної групи українців-русів [6, с.16]. І.Лисяк-Рудницький погоджується з думкою істориків, що антів, про яких писали візантійські хроністи та літописці, можна вважати предками сучасних українців, тобто формування українського народу було завершене в половинні першого тисячоліття н.е. [9, с.16].

Демократизм в історії української державності був у полі зору М.Грушевського, М.Брайчевського, В.Барана, В.Мавродіна, О.Преснякова, Б.Рибакова та інших вчених. У своїх працях, присвячених історії українського народу, автори торкались проблем демократії у становленні Антської держави. В останні роки з'явилися нові наукові праці, в яких поглиблене розуміння демократизму, що надає можливість нового бачення українських національно-демократичних засад державотворення, а також уможливлює використання результатів цих досліджень для вироблення конкретних оціночних показників ефективності сучасної демократії.

Виокремлення демократичної культурної традиції в українському національному державотворенні, що є метою і цієї роботи, дозволить детальніше й досконаліше розглядати політичні структурні елементи сучасної держави. Політична й державницька демократична культурна традиція українського народу - це водночас і теоретичні знання, і досвід державного будівництва, який потрібен сучасному поколінню.

Отже, початки демократичної державотворчої культурної традиції українського народу сягають глибинної давнини. Так, в часи Антської держави історики фіксують територіально-громадянський устрій. Згідно з філософською концепцією Аристотеля, яка була панівною майже до ХVIII ст., громадянське суспільство - це політичне утворення громадян на певній території з власною формою владного осередку. Територіальна громада була на той історичний час і "формою правління", і початком державного творення.

Сучасний вчений Е.Морен розрізняє історичні форми суспільного життя залежно від соціальної складності та владної структури. На першому етапі етногенезу соціальна форма самоорганізації і влада виникли з "природної" самоорганізації [11, с. 96]. Природним у владних відносинах стає культурно-мовна, ритуальна спорідненість громад у територіальному політичному союзі. Вожді племен посідають найвище політичне становище в системі влади. Вони привласнювали додатковий продукт, зміцнювали свою владу та інволюційно трансформували себе у панівну військово-політичну аристократію.

Військово-політична аристократія кочових народів створила державу Скіфію, у складі якої перебували автохтонні землеробські племена на території України. Скіфи вели широкомасштабні війни із сусідами, що руйнувало продуктивні сили цієї держави. В останній третині ІІІ ст. до н.е. давньослов'янське населення Середнього Подніпров'я поступово консолідується, що врешті-решт завершується утворенням давньослов'янської спільноти.

Постійна загроза з боку кочових змусила хліборобське населення перенести свої оселі до безпечних місць та створити вільні дворогосподарства, які існували в складі сусідніх громад. "Таке господарювання, - пише Ю.Павленко, - мало вестись великими родинами (типу південнослов'янської задруги) по окремих хуторах, розташованих на відносно невеликих відстанях один від одного" [13, с.217]. Шляхом соціального самовідтворення цього типу господарств територіальні поселення збільшувалися, що сприяло становленню організаційних суспільно-політичних громад.

Нові принципи організації суспільного господарювання і співжиття треба вважати громадянськими в найглибшому значенні цього слова. Адже представники колишніх аристократичних родин, в руках яких після загибелі Скіфії фактично була зосереджена влада, її позбулися, а водночас позбулися економічних та політичних важелів свого впливу [13, с.218]. Отже, системою автономних дворогосподарських територіальних громад ранніх слов'ян забезпечувалося відтворення суспільно-політичного устрою із самоврядуванням.

Формування влади територіальної громади обумовлено необхідністю організації суспільного виробництва, оскільки племінні владні структури були зруйновані. Натомість сформувалася публічна влада у формі зборів громадян, що дістала назву - віче. У подальшому розвитку самоврядування формується представниками груп громадян - "ліпшими мужами". Нові територіально-громадські принципи організації ранньослов'янського суспільства Антської держави, її економічні, військово-політичні структури складають породжувальні демократичні правила з механізмом традиційної трансляції наступним поколінням. Така демократична культура стає самодостатньою інфраструктурою високої суспільної складності.

Характер військово-політичного об'єднання антів породжує різні гіпотези. Зокрема відомий історик В.Ключевський називав це об'єднання "Дулібським союзом". М.Брайчевський вважав політичне об'єднання антів подібним до держав Західної Європи. П.Третяков вважає, що політичне об'єднання антів є першою спробою предків українського народу створити свою етнічну державу з виборною владою та організованим військом за участю населення у політичному житті [17, с. 9]. Виникає питання: яку ж державу будували антські територіально-громадські об'єднання? На нашу думку, це громадянський тип соціальної, політичної та державницької самоорганізації.

В історії демократичного державотворення Антсько-полянський союз переконливо довів свою здатність зберігати народоправні культурні традиції. Державно-політичний устрій антської народності, як і пізніше в державі Воліняна, будувався на засадах глибокого демократизму. В історичній літературі візантійського періоду збереглося чимало інформації про суспільно-політичний устрій Антської держави. Старогрецькі та римські хроністи, особливо Прокопій Кесарійський писали, що слов'яни під назвою венеди, анти живуть у народоправстві, що в них немає осібної влади в державі, але здавна управляє народне зібрання, і всі справи внутрішнього життя вони вирішують спільно [14, с.68].

Саме в антсько-полянські часи суспільно-політична демократична культура державотворення міцніла, набувала традиційної форми. Етнографічні особливості становлення територіально-громадського самоврядування населення Антської держави полягають у тому, що ці території були зайняті однорідним за мовно-культурною спадщиною народом, який проживав на ній довгі роки й продукував поселення городищенського типу та територіальні органи влади.

Родючі землі українського Лісостепу та Степу обумовили формування автономних дворогосподарств та територіальних громад. Це перешкоджало утворенню притаманних північним та північно-східним землям великих патріархальних общин, в яких, за висновками Д.Лихачова, особа неминуче розчинялася в комунітарному, общинному організмі, який сприяв зміцненню феодальних відносин [18, с. 229].

Територіальні громади землеробів, ремісників і торговців сприяли становленню демократизму в суспільно-політичній самоорганізації. А.Велмер з приводу цього пише, що община - це комунальна форма співжиття, в якій влада належить главі общини, індивіди на ній відчужені й поглинуті духом загального начала. Громадська форма самоорганізації - це свобода для особи й колективу і виступає як соціально-економічна, суспільно-політична та особиста свобода у взаємній відносності двох начал [3, с.11].

Демократизм в організації владних начал територіальних громад антів, венедів і хорватів на Прикарпатті бере свій соціально-економічний початок в автономних дворогосподарствах, які мали певні права й обов'язки перед громадою. Товарне виробництво землеробської й ремісничої продукції здійснювалося вже не задля обміну на продукти іншої праці, хоча й мало місце, а для реалізації на ринку за гроші. В.Ідзьо пише, що у слов'ян упродовж IV - V ст. зародилися нові економічні відносини: товар - гроші - товар, тобто ринкові відносини [8, с.40].

Археологічні матеріали V-VI ст. указують, що на той час функціонувало декілька торгово-ремісничих городищ, на території яких знаходимо велику кількість кінного військового спорядження, зброю. Ці городища ставали центрами суспільно-політичної організації земель та уособлювали первісні форми державності [2, с.409]. Отже, соціально-економічний та суспільно-політичний тип самостійності територіальних громад антського, венедського та хорватського в Прикарпатті суспільств, реалізований у ранньодержавному утворенні, продовжував традицію народоправства.

Традиційні права членів громад дворогосподарств були зосередженні навколо прав сімейної та громадської власності на землю, їх прихованих, нерозвинутих природно-правових ідей. Гегель, аналізуючи історичні форми власності й суспільно-політичного устрою, називав подібні громади "громадським суспільством", яке за своїми характеристиками володіло власністю на землю, продуктами своєї праці та забезпечувало всіх своїх членів можливістю реалізувати свої власні інтереси. Адже сама ідея суспільства рівних можливостей для його індивідів як власників та співвласників передбачає існування демократичних норм владної системи, що грунтувалося на доброчинній моральності. Для Гегеля територіально-громадська форма суспільно-політичного устрою з демократією втілювала стадію його розвитку, яка руйнувала родоплемінні зв'язки і кровноспоріднену солідарність, перетворюючи її на сусідську [4, с.213]. Токвіль вважав, що догмат верховної влади народу вийшов із територіальної громади та оволодів державним правлінням [16, с.42].

Демократичні традиції українського національного державотворення є, напевне, фундаментальними суспільно-політичними цінностями, які в складі інших етнічних складників включають у себе найбільш тривалі за історичним часом здобутки, що зберігають й передаються від покоління до покоління, переходячи від одного типу державності до іншого. Отже, зрозуміти роль демократичних культурно-політичних традицій, їх цінностей у становленні української національної державності можливо лише в контексті їх історичного розвитку, у межах змін, що відбулися в суспільно-політичному устрої ранніх слов'ян на території України.

І.Нагаєвський вважає, що організований південно-східною групою слов'ян військово-політичний союз під назвою держави антів (II-VII ст. н.е.) був останнім етапом виникнення могутньої Київської Русі [12, с.7]. На думку М.Грушевського, стародавня українська демократична культура сформувалася, стабілізувалася та передавалася у спадок наступним поколінням від Антської держави. Проте демократизм суспільно-політичного устрою антів частково спадкувався від попередніх зарубинецьких племен.

Демократична суспільно-політична культура започаткувалася носіями зарубинецької культури. "Ця культура охоплює велику площу: від басейну Десни, Сейму, Сули, Псла - до приток Дніпра, аж до Тясмин, Рось, Тетерів" [14, с.67]. Розгадка феномена "народовладдя", започаткованого племенами зарубинецької культури, криється в тому, що вища аристократія та військова знать сколотських князівств, будучи інтегрованою до скіфської панівної еліти, була або фізично знищена, або після загибелі Скіфської держави позбулася традиційної влади-власності на колективні ресурси, втратила панівні владні позиції. Так, протягом останньої третини І тис. до н.е. у Подніпров'ї зароджувалось принципово нове суспільство на економічних засадах вільного домогосподарювання.

Якщо осмислювати незвичайне й оригінальне життя ранніх слов'ян, які після зруйнування ранньокласового суспільства започаткували у важкодоступних місцях Середнього Подніпров'я, Побужжя і Придністров'я громадянські форми суспільно-політичного устрою й вільне господарювання на землі, то можна дійти висновку, що нові територіальні поселення ранньозарубинецької доби більш влучно було б назвати територіальними (земельними) громадами [13, с.220].

Система демократичних суспільно-політичних цінностей та духовної культури споріднених зарубинецьких спільнот формувалася під впливом двох головних складових: культури окремих суб'єктів господарювання, фактичних власників земельних ділянок, об'єднаних у громади спільною зацікавленістю у належному порядку свого життя та формування спільних органів влади (збори вільних власників, голів окремих дворогосподарств як самостійних центрів виробництва). Ю.Павленко стверджує, що для оперативного вирішення спільних справ необхідно було обирати керівні органи.

Територіально-громадська культура давала простір для становлення демократичного суспільно-політичного устрою, для розвитку продуктивних сил сільських і городищенських громад, їх самоврядування. У територіальних громад вибудовувалася ієрархія представницьких органів влади. Найвища культурна суспільно-політична цінність - це віче. Значення всіх інших владних цінностей пов'язане з тим, наскільки вони обґрунтовують і утверджують цю найвищу форму влади. У віче з плином історичного часу найвищі політичні позиції в ієрархії займають "ліпші мужі" і "старці".

М.Грушевський даючи вищеозначені імена представникам територіальних громад, які репрезентували їх інтереси у віче, логічно співвідносить цих "мужів" з елітою спільноти. Сутність такого поєднання полягає в тому, що ті особи, які представляли віче як орган влади, були найавторитетнішими у своїх громадах та користувалися довірою колективів. Під час інтеграції автономних дворогосподарств у територіальну громаду останні трансформувалися у "волості" і пізніше у "землі-поліси". М.Грушевський зазначає, що в кінці першого тисячоліття до н.е. і на початку нашої ери "…племінний устрій скінчився і над ним беруть перевагу відносини територіальні" [5,с.376].

Територіально-громадське самоврядування стало в ранньозарубинецьку добу історично першою формою демократії в термінології Аристотеля, який писав, що держава - це об'єднання родин і селищ у достатньому і самодостатньому житті [1, с.80]. Заслуговує на увагу, що ця перша форма демократичної влади в первинному розумінні стала в києворуський період твердинею, яка була непереборною для князівського осередку у прагненні до встановлення монархії. Говорячи про свій шлях до національного державотворення, І.Лисяк-Рудницький акцентує увагу на тому, що українські низові народні маси, соціальні з'єднання - українська родина, українська сільська громада виявляли велику тугість і відпорність "денаціоналізації" [9,с. 18].

На ранніх стадіях територіально-громадського політичного устрою, коли особа, родина, сільська громада складали політично організовану спільноту із самоврядуючим органом влади, формувалися культурно-політичні традиції, в структурі яких права і обов'язки членів громади, як і вся система суспільно-політичного устрою, переходять за спільними правилами у спадок. Носіями і територіально-громадських, і політичних демократичних норм, прав і обов'язків були загалом не окремі індивіди і не окреме покоління, а громада як цілісний соціальний організм, колектив, а загальні збори були спадковою формою влади. Існувала власність громади на певну частину землі, водночас із власністю дворогосподарств.

Отже, на такому тлі соціально-економічних відносин формувалися територіальні громади антів, венедів і склавінів, які, за свідченням Йордана, походили від одного етнічного кореня і були відомі під трьома назвами. Згідно з писемними свідченнями Маврикія, вищеназвані групи слов'янської людності "подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов'ю до волі" [15, с.377]. "Любов до волі" як суспільно-політичний феномен тісно пов'язана з демократичною традицією українського національного державотворення і обумовлена розвитком продуктивних сил територіальних громад антів, венедів і склавінів та їх здібностями формувати спільні політичні інституції для самозахисту, збереження і відтворення свого способу життєдіяльності.

Розвиток свободи волі тісно пов'язаний у ранніх слов'ян південно-східної групи з переходом до територіально-громадського устрою. Згідно з висновками Г.Ловмянського, у слов'янської людності на передержавному рівні розвитку суспільно-політичних органів влади існувала двощаблева ієрархічна структура, вищий рівень якої збігається з великим територіальним полісно-земельним утворенням. Нижчий рівень складався з територіальних громад, об'єднаних під зверхністю городища. Верховним органом влади та управлінням таких територіально-громадських об'єднань було віче, у складі якого були представники всіх вільних землеробів, ремісників і торговців. Віче обирало спільного воєводу. На віче вирішувалися всі важливі справи, господарсько-торговельні питання та питання громадського життя. За давньою традицією військова влада у слов'ян була виборною [10, с.10-16].

Політико-державницька українська національна культура в широкому розумінні - все, що створено ранньослов'янським етносом та наступними поколіннями в етногенезі для формування політико-владних інститутів, у вузькому розумінні - ті елементи етнічної культури, які змістовно впливають на становлення демократичних форм державотворення на різних стадіях його розвитку. Носіями верховної влади було доросле населення територіальних громад, об'єднаних добровільно навколо певних міських центрів, які в свою чергу, об'єднувалися у землі-поліси. Громада вищого рівня, відзначає Ю.Павленко, як колектив землевласників, що складає по відношенню до навколишнього оточення єдине ціле, має верховну власність на територію та контроль над використанням земельного фонду. Характерними рисами цієї громади є самоврядування, вищим органом якого фактично або номінально виступають народні збори та рада голів сімейних дворогосподарств [13, с.220].

Феном української етнічної демократичної державотворчої культури отримав у візантійській та римській історичній літературі схвальну оцінку. Так, приміром, Прокопій Кесарійський, Маврикій, Йордан, вивчаючи спосіб життя антської спільноти, виділяли її суспільно-політичний устрій, який був якісно відмінним від існуючих на той час держав і характеризувався насамперед народовладдям.

Узгодження спільних дій в охороні своєї території від кочових племен дозволяло формувати спільні фонди споживання, будувати фортифікаційні споруди та створювати військові підрозділи. Д.Дорошенко пише, що військові формування мали ієрархічну структуру, відповідну до наявної суспільно-політичної організації землі-поліса. В сільській громаді існували деякі охоронні підрозділи, у волості "соцькі", в політико-адміністративному центрі землі-поліса були тисяцькі на чолі з воєводою [7, с.78]. М.Грушевський стверджує, що тисячну ієрархічну організацію військово-охоронних підрозділів зустрічаємо напередодні становлення Руської держави. Тисяцький, інакше воєвода, найвищий урядник землі-поліса [5,с. 376].

Міркуючи над однією з найважливіших для розуміння українського державотворення проблемою співвідношення демократичної традиції та новацій, які містили в собі спроби побудувати монархічну феодальну владу, більшість дослідників схиляються до думки, що народовладдя було найпотужнішим культурним здобутком, хоча й виявляло себе досить різноманітно.

Узагальнюючи історичні знання про демократизм Антської державності в контексті культурної традиції українського державотворення, слід зазначити, що громадсько-політична активність визначається як вияв соціально-політичної волі й енергії співгромадян - активного суб'єкта політичних відносин. В демократизмі антів, венедів, склавінів присутній спільний політичний вольовий владний конструкт, який визначав загально-організаційний принцип українського національного державотворення від Антської держави до Київської Русі.

Література

1. Зубов В.П. Аристотель. - М.,1963.

2. Браун Ф. Разыскание в области гото-славянских отношений. - СПб., 1899.

3. Веллмер А. Модели свободы в современном мире // Социолог. - № 1. - М., 1991.

4. Гегель Г.В. Философия права / Соч. - Т.7. - М-Л., 1934.

5. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.1. - К., 1994.

6. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990.

7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 тт. - Т.1. - Варшава, 1923.

8. Ідзьо В.С. Передумови суспільного та політичного становлення Гальцької держави (ІІ-Х століття н.е.) // Науковий вісник українського історичного клубу. - Т.ІУ. - М., 2000.

9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 тт. - Т.1. - К., 1994.

10. Ловмянский Г. Основные черты позднеплеменного и раннегосударственного строя славян // Становление раннесредневековых славянских государств. - К., 1992.

11. Морен Э. Втрачена парадигма: Природа людини // Філософсько-соціологічна думка. - 1995.- №5-6.

12. Нагаєвский І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993.

13. Павленко Ю.В. Передісторія давніх Русів у світовому контексті. - К., 1994.

14. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2 тт. - Т.1. - К., 1995.

15. Свод древнейших письменных известий о славянах. - Т.1. - М., 1991.

16. Токвиль А. О демократии в Америке. - М., 1897.

17. Третяков П. Анты и Русь. Советская Этнография, 1947. IV. Мавродін В.В. нарис з історії СРСР. Древньоруська держава. - К., 1985.

18. Бичко І.В. Філософія. - К., 1994.