Відродження січових традицій у Галичині наприкінці XIX - початку ХХ ст.

Відродження січових традицій у Галичині наприкінці XIX - початку ХХ ст.

У процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу, захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні військові формації - Легіон Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування Наддніпрянщини, Українська Галицька Армія і Українська Повстанська Армія. Серед цих військових формацій почесне місце належить Українській Галицькій Армії, яка в 1918-1920 рр. завзятою боротьбою за волю України здійснила подвиг, як слушно відзначав колишній командир бригади отаман Ілько Цьокан, "якому рівного немає в історії всіх інших народів світу, бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на самостійне політичне і державне життя, не приходилося ні одній нації воювати" [264, с.18].

Високий морально-бойовий дух Галицької армії, виявлений в війні з Польщею, а згодом на більшовицькому і денікінському фронтах грунтувався на почутті національної свідомості й патріотизму її особового складу. Без цих чинників неможливі успішні бойові дії війська. "Нам доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія, - наголошував М.Грушевський 1918 р., - сповнена найвищого громадського обов'язку: боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю" [51, с. 49]. Командування Галицької Армії добре усвідомлювало, що для успішного ведення воєнних дій моральний стан війська має надто важливе значення. У розпалі українсько-польської війни армійська газета "Стрілець" писала: "Серед розладдя, яке огортає весь світ, серед розпаду давнього державного ладу, удержить Українську Республіку лише свідома того завдання українська республіканська армія! Чим більше в ній єдності й карності, чим більше ідейности і свідомости того високого завдання, тим сильніша Українська Республіка" [228, 28 берез.]. Головний Отаман Симон Петлюра, який в роки українсько-польської війни неодноразово відвідував ЗУНР і зустрічався з воїнами Галицької армії, у виступах перед її командним складом наголошував на необхідності добре організованої виховної роботи у війську. "Приходимо до висновку, - писав він пізніше, - про велике значення моральних чинників, як психологічної бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю" [97, с.27].

Процес формування національної свідомості як основи військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на підвалини здобутків, закладених у процесі національного відродження на зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного життя, "українським П'ємонтом". Цьому насамперед сприяло її перебування в складі конституційної держави-монархії - Австро-Угорщини, у якій певною мірою були забезпечені особисті й політичні свободи українців, зокрема право творити політичні інституції, культурно-освітні осередки, мати представництво у віденському парламенті й галицькому сеймі. У той час коли в підросійській Україні політичні партії були в опалі влади, у Галичині діяли масові українські партії: Радикальна, Національно-демократична, Соціал-демократична, розгалужена мережа національних культурно-освітніх і кооперативних товариств, видавництв. Потужним чинником виховання патріотичних почуттів була греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. На початку ХХ ст. лише мережа "Просвіти" в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні, 2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [55, с. 54]. Величезний поступ зроблено також в галузі народної освіти. Напередодні світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл [201, с.434].

Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності української держави, до якої закликали великі національні пророки Тарас Шевченко та Іван Франко. Особливо швидко і глибоко нею пройнялися молодіжні об'єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація "Молода Україна", масові товариства "Сокіл", "Січ" та інші. Під впливом національно-державницьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано "Молоду Україну". У цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва й командири Легіону Українських Січових Стрільців та Галицької армії: М.Галущинський, С.Горук, В.Старосольський, Т.Мелень, А.Крушельницький, Л.Цегельський. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до політичної праці.

Піднесенню національної свідомості галицької молоді спричинила широкомасштабна парамілітарна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Українське товариство протипожежної охорони і плекання руханки "Сокіл" зародилося 1894 р. з ініціативи великого патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща доба цього товариства наступила з приходом професора Івана Боберського, талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського сокільського руху. До організаційної та виховної праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат [245, с. 37]. Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського сокільства були відомі настанови Михайла Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "Завдання організацій сокільських - прислужити великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної" [51, с.41].

Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати свідомих і карних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом [99, 8 лют.]. Слід відзначити, що сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і грунтовної освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) снятинський адвокат Кирило Трильовський, один із провідних діячів радикальної партії, заснував товариство "Січ", відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові на його базі створено власне військове товариство "Січові Стрільці" - зародок українського війська. Відтак січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські ступені, відзнаки, символіка. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків і дівчат[245, с. 40]. "Січ" мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята, на які запрошувалися І.Франко, В.Стефаник, М.Коцюбинський, відомі громадсько-політичні діячі краю. М.Коцюбинський, побувавши в 1911 р. на січовому святі в Коломиї, захоплено писав дружині: "Це щось таке гарне і величне, що трудно описати. Це ціле військо, кілька тисяч і Трильовський за генерала" [244, с. 77].

Найбільшим січовим святом-оглядом став ювілейний Шевченківський здвиг у Львові 28 червня 1914 р., проведений січовиками спільно з товариством "Сокіл". У ньому взяло участь більше двох тисяч січовиків, деякі підрозділи були озброєні й демонстрували військові вправи. "Виступають Січовики, Січовички, Соколи й Соколиці, - описував дефіляду на вулицях Львова один з учасників свята М.Угрин-Безгрішний. - Одушевлення велике ... З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах видців, невмовкаючи оплески… Кожний зрозумів, що осе постає нова доба в історії всієї України. Від 1775 року осе вперше український народ готується до рішального бою за волю і долю України із зброєю в руках" [247, с. 38]. З лав січовиків вийшли командири Легіону УСС, Галицької армії: Д.Вітовський, С.Горук, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Букшований, П.Франко, О.Микитка, М.Тарнавський. Легіон УСС, а згодом бригада УСС Галицької армії укомплектовувалися здебільшого вихованцями товариств "Січ" - "Січові Стрільці", які ідейно, морально і фізично готували завзятих борців за українську державність.

У період бурхливого національного пориву, парламентсько-сеймових дискусій щодо відкриття українського університету у Львові зародилося парамілітарне патріотичне товариство шкільної молоді - “Пласт”. Його ідеологічне кредо висловив наддніпряниць Д.Донцов, наголосивши нагальність виховання національної свідомості і військового вишколу гімназистів. “Пласт” заснував і опрацював його ідеологічні та організаційні засади 1911 р. львівський педагог О.Тисовський. Становленню організаціїї активно сприяли студенти І.Чмола, П.Франко, Р.Сушко, В.Кучабський, О.Степанівна та ін. Як згадувала Олена Степанівна, "ця організація вела більше військову, як пластову роботу" [227, с. 8]. Варто особливо відзначити роль П.Франка, який написав і видав посібник "Пластові ігри і забави", опрацьовував форми і методи вишкільної та виховної роботи. "Пластова дисципліна, - писав він - відрізняється зовсім від часто тупої, бездушної дисципліни, пластун підпорядковується, бо знає, що це потрібно для держави, що дисципліна конче потрібна, бо без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував держави. “Пласт” - це один із засобів виховання молоді, що долає нездарність, розвиває фізичні і духовні здібності, виробляє характер, вчить бути громадянином"[250, с. 5-10]. З 1913 р. під впливом І.Чмоли та Р.Дашкевича, пізніше відомих воєначальників в діяльності “Пласту” остаточно перемогла лінія на пріоритетний військовий вишкіл, що виявилося надзвичайно актуальним. За підрахунками історика Б.Трофим'яка, в лавах Українських Січових Стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями Пласту стали 480 стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола, Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко[245, с. 152]. Уже в перших боях на російському фронті в Карпатах Легіон УСС, укомплектований майже на 70% пластунами, виявив високу боєздатність. Як згадував колишній пластун, старшина УГА Лев Шанковський, в роки українсько-польської війни при Стрийській Окружній військовій команді Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН Степан Бандера і командувач УПА генерал Роман Шухевич [268].

Отже, великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної свідомості і загалом державницької орієнтації серед широкого загалу українства. Водночас військовий вишкіл у парамілітарних організаціях став підготовкою до визвольних змагань 1914-1923 рр., які хоча і закінчилися поразкою, але заявили всьому світові про бажання українців жити у власній незалежній соборній державі.

28 червня 1914 р., у день, коли галицькі січовики, соколи і пластуни демонстрували свій вишкіл на вулицях і майданах Львова, у далекому Сараєві був убитий наступник австрійського престолу архікнязь Франц Фердинанд. Цей терористичний акт став приводом початку світової війни, яка охопила 48 країн і втягнула у вир жорстоких битв більше як 70 млн. чоловік. З вибухом війни розпочинається історія першої збройної української формації новітньої доби - Легіону Українських Січових Стрільців, у недалекому майбутньому - ядра Галицької армії [155; 156].

2 серпня 1914 р., тобто на початку війни, коли російські війська вступили в Галичину, українські політичні партії утворили Головну Українську Раду. "Війна, - зазначалося у відозві Головної Української Ради до галичан, - кличе український народ стати однодушно проти царської імперії ... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце великої України" [68, 3 серп.]. За згодою австрійського командування, новостворена Українська Бойова Управа розгорнула формування власного військового формування. 6 серпня її провідники К.Трильовський, Д.Вітовський, С.Горук, Т.Рожанковський, С.Шухевич, В.Темницький, І.Боберський звернулися до українського народу Галичини й Буковини із закликом ставати в лави січових стрільців. "Гряде время, якого давно не було, - писали вони. - Зближається давно виживана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю! Тепер або ніколи виборемо собі свободу!" [68, 6 серп.].

Як бачимо, у державно-політичній концепції українського політичного проводу визначився суттєвий поворот у бік відновлення незалежності України своїми силами. Війна мала привести до розгрому головного гнобителя України - царської Росії. На цій ідеологічній платформі українське січове стрілецтво, як виразник прагнення народних мас Галичини, і вступало в Першу світову війну. "Серед українського народу в Галичині, - наголошував В.Темницький, - ідея створити українське військо і вислати його до боротьби проти Росії - стала популярною, пробиваючись до найдальших закутин нашого краю, до найнизших верств нашого народу" [236, с. 7]. Справді, за якихось два-три тижні до Легіону УСС зголосилося понад 28 тис. добровольців, котрих би вистачило на сформування двох повнокровних дивізій. Але австрійська влада обмежила його чисельність кількістю 2500 старшин і стрільців [155, с. 228]. Навіть після неодноразових відзначень Легіону в боях, влада відкидала пропозиції українців щодо створення ще одного Легіону. Вже через місяць після сформування українські курені і сотні билися на карпатських перевалах, у жовтні 1914 р. брали участь у наступі на Дрогобич і Стрий, згодом знову боронилися на Бескидах.

Виходячи з проголошених визвольних концепції Головної Української Ради і досвіду сокільсько-січових пластових товариств, військово-політичний провід Українських Січових Стрільців у особі Бойової Управи й командування Легіону усвідомлювало необхідність активізації вишкільної та політико-виховної роботи серед вояків. Зрозуміло, що форми і методи цієї роботи постійно удосконалювалися.

Важливо зауважити, що для організації військового вишколу і проведення виховної роботи Легіон мав достатньо підготовлених фахівців - запасних старшини австрійської армії. За підрахунками відомого письменника й діяча Бойової Управи старшин УСС Осипа Назарука, частка української інтелігенції серед старшин і стрільців Легіону сягала 38% - тобто на стрілецьку сотню (близько 200 осіб) їх припадало 76. У Легіоні служили діячі українських партій, письменники й публіцисти, недавні редактори українських газет, педагоги і правники, студенти вузів і гімназисти старших класів[181, с. 41]. За два роки війни особовий склад Легіону (близько 2500 вояків) зазнав кардинальних змін. Якщо на початку війни частка інтелігенції у ньому становила 70-75%, то за час бойових дій вона суттєво зменшилася. У червні 1916 р. склад Легіону характеризувався такими даними. За освітою: письменних - 87,8% (два роки перед тим 100%), учнів гімназій, середніх шкіл і семінарій нараховувалося 21,8%, студентів вищих шкіл - 7%, народних вчителів - 1,6%, правників - 1,6%, хліборобів - 26,5% (останні в Галичині становили 94%). О.Назарук наводить цікаві дані й щодо віку січовиків. Виявляється, що 71% стрільців і старшин мали 19-23 роки [181, с.142-143].

Командування адекватно реагувало на зміни у середовищі поборовців певними заходами у військовому вишколі та патріотичному вихованні, посилювало освітню діяльність, організовувало курси для неписьменних і малописьменних у запільних частинах, Коші і Вишколі, які існували й пізніше - у складі 1-ї бригади УСС Галицької армії до кінця українсько-польської війни. З урахуванням ситуації змінювалися форми й методи вишкільної та виховної роботи.

У бесідах акцентувалося, що Росія, яка розпочала війну вторгненням на українські землі Галичини, є "тюрмою народів", гнобителем України. "Від віків царський деспотизм працював, щоби світ забув про існування українців, - підкреслювалося в одній з брошур того часу. - В нашій Галичині послідніми часами Росія стала бачити величезну небезпеку для свого панування над Україною ... Адже галичани стали тим огнищем, з якого світло стало будити закордонних братів до національної свідомості" [87, с. 16]. У пропаганді суттєве місце належало поширенню ідеї соборності України. "Нема сьогодні австрійської і російської України, є лише одинока Україна, що ціла жде визволення з-під ярма", - наголошував створений у Львові на початку війни емігрантами з Наддніпрянщини міжпартійний Союз Визволення України [25, 4 квіт.].

На фронті січовим стрільцям нерідко протистояли й українці-наддніпрянці в шинелях царської армії. Ця обставина сприймалася галичанами як національна трагедія. Нерідко з протилежних окопів, особливо у період позиційної війни, лунали однакові українські пісні. Полонених наддніпрянців січовики приймали як братів, що не з своєї волі потрапили у воєнний вир. Колишній стрілець М.Гузар згадував, як до командира сотні Д.Вітовського якраз на Святий вечір 1915 р. привели шістьох полонених, як виявилося, українців. Сотник запросив із своїми стрільцями до столу і в промові сказав: "Вірю, що так, як сьогодні, ми засіли до Свят-вечері з нашими братами з-над Дніпра, може, вже в недалекій будуччині засядемо до Свят-вечері як один великий Український народ у своїй вільній державі, Соборній, Самостійній Україні" [54, с.135]. Ідея соборності українських земель була пріоритетною в роботі як Легіону УСС, так і в УГА. "Ми не тільки жовніри, але й будучі горожани Великої Самостійної України, - писали у квітні 1915 р. в листі до Управи СВУ стрільці і старшини сотні Д.Вітовського - Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло..." [24, 24 квіт.].

Ідея визвольних змагань за незалежність України підіймала українство на героїчні подвиги, з-поміж яких найяскравішою була битва січовиків на горі Маківці 1-2 травня 1915 р. Відразу після битви командир австрійської 55-ї піхотної дивізії генерал Фляйшман, якому підпорядковувався Легіон, у спеціальному наказі, зокрема, писав: "Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хороших діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу" [254, с. 33]. До речі, генерал неодноразово особисто вручав січовикам бойові нагороди [131, с. 307].

Так само завзято билися стрільці у подальших операціях - на Золотій Липі, горі Лисоні, берегах Стрипі в 1916-1917 рр. А навесні 1918 року вони здійснили похід у Наддніпрянську Україну, де провели також широкомасштабну ідеологічну і культурно-освітню роботу, про що відзначено у наступних розділах праці. Підсумовуючи внесок січового стрілецтва у теорію і практику українського військово-патріотичного виховання (а через Легіон УСС і 1-у бригаду УСС Галицької армії пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 більше як 20 тис. галичан), слід відзначити чотири важливих моменти: 1) Українські Січові Стрільці увібрали в себе найбільш свідому вишколену, освічену й обдаровану частину галицького суспільства, яка визначала обличчя військової частини; 2) Легіон часів світової війни, а потім - січовики бригади Галицької армії боролися за усамостійнення української нації, її соборну злуку; 3) Перебуваючи у складі австрійської армії, Легіон УСС був духом і зовнішніми ознаками національним українським військом із власним прапором, відзнаками, зберігав свою окремішність; 4) Січове стрілецтво шляхом активного широкомасштабного військового вишколу і патріотичного виховання створило загартований у визвольних боях новий тип українця, свідомого борця за Соборну Самостійну Україну.

Галицька армія - доби національно-визвольних змагань 1918-1920 рр.

Найбільшою заслугою січового стрілецтва перед українським народом стало переможне Першолистопадове 1918 року збройне повстання, відтак творення Західно-Української Народної Республіки та її Збройних Сил - Галицької армії. Власне січовики керували повстанням у Львові й на теренах краю, а згодом очолили армію, бойові групи, корпуси, бригади, полки. Січові частини стали, за слушним висловом І.Дурбака, "не тільки ядром, а гвардією Галицької армії", яка демонструвала на польському, більшовицькому, денікінському фронтах найвищу боєздатність[78, с.58]. Як бачимо, добре організована цілеспрямована виховна робота, яку проводили командування, Пресова Кватира, культурно-освітні інституції Легіону, та військовий вишкіл особового складу дали прекрасні результати. Вони послужили взірцем для розгортання військово-патріотичного виховання вояків Галицької армії. В процесі військового будівництва були створені референтури пропаганди в міністерстві, Начальній Команді Галицької армії, корпусах і бригадах. Засновано Преподобництво, Пресову Квартиру, Відділ Освіти, фронтовий театр, армійські газети. Найголовнішим спадком, який передали нащадкам січові стрільці, була глибока національна свідомість і патріотизм. Як писав Никифор Гірняк, "Українські Січові Стрільці мали ясно скристалізовану ідеологію українського воїна. Вона перейшла потім на полки Української Галицької армії… дала їм моральні сили до кінця видержати в війні проти сильнійших ворогів і винести з неї національну честь і вояцьку мораль українського лицаря" [34, с. 7]. Про це красномовно свідчить її історія.

Восени 1918 р. могутні хвилі національно-визвольного руху зруйнували клаптикову Австро-Угорську імперію. На її уламках утворилися незалежні держави Австрія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія і, в результаті Першолистопадового зриву, Західно-Українська Народна Республіка. На відміну від інших, молодій Українській державі з перших днів існування довелось відстоювати незалежність від агресії з боку сусідньої Польщі, яку посилено підтримувала Антанта. Вже в ході війни утворилися й загартувалися Збройні Сили республіки - Українська Галицька армія. 1 листопада 1918 р. її перші загони захопили владу у Львові й Галичині і передали її в руки Української Національної Ради, яка проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки [56, с. 67-68].

Тим часом уже наприкінці 1 листопада поляки, які складали більшість населення Львова і мали добре організовані військові формації, швидко відійшли від шокового стану. Вони захопили південно-західну частину міста, відкрили пункти набору добровольців і оголосили мобілізацію. 5 листопада чисельність польських збройних сил у Львові становила більше 4 тис. бойовиків [96, с. 434]. Противнику вдалося перехопити ініціативу і розгорнути активні військові дії [154, с. 51-70].

Перший етап битви за Львів 1-5 листопада був по суті українцями програний. Силами прибулих до Львова січовиків (близько 1,5 тис.) новому командувачу полковникові Г.Коссаку вдалося стабілізувати ситуацію. 9 листопада його замінив полковник Г.Стефанів, згодом - генерал-хорунжий УНР, помер 1949 р. у Німеччині [120, с. 244-245]. З його приходом утворився працездатний штаб на чолі з отаманом С.Горуком, у діях війська встановилась організаційна єдність. Наступальні операції у південній і північній частинах Львова, які хоча й не досягли перелому, примусили противника припинити активні дії.

Після утворення 9 листопада уряду ЗУНР і у його складі Державного Секретаріату Військових Справ на чолі з полковником Д.Вітовським розпочалося організоване військове будівництво. Постановою Національної Ради було оголошено мобілізацію до війська вояків колишньої австрійської армії віком до 50 років та чоловіків 1883-1900 рр. народження. Територію республіки поділено на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги. Усвідомлюючи, що доля республіки і війни в цілому залежить від битви за Львів, уряд і військове командування намагалися стягнути до столиці якнайбільше військ, але запізнілі заходи виявилися неефективними [154, с. 70-75]. Поляки поступово нарощували сили. 20 листопада з Перемишля до Львова прибули ешелони з групи "Одсєч", що дозволило їм розпочати рішучий наступ. Під загрозою повного оточення полковник Стефанів віддав наказ 22 листопада залишити столицю. Перша битва Галицької армії скінчилася поразкою [292; 293; 294; 295; 296; 298].

На базі полку УСС виникли перші групи "Схід" підполковника М.Тарнавського і "Старе Село" - отамана О.Микитки. Вони стали зав'язком підльвівського фронту. Вже у листопаді утворено бойові групи "Рудки", "Хирів", "Щирець", "Наварія", "Крукеничі", "Південь", які утворили південне крило фронту. Тоді ж сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська і янівська групи утворили північне крило українського фронту. Невдовзі вони об'єднались у групу "Північ" під командуванням полковника В.Курмановича [154, с. 130-141].

Відчутну допомогу у створенні збройних сил ЗУНР надало керівництво УНР на чолі з С.Петлюрою. У Галицьку армію прибули козацький загін ім. Гонти, Козятинська стрілецька і гарматна бригади, кілька бойових літаків, а також зброя і боєприпаси. На посаду командувача армії прибув досвідчений генерал М.Омелянович-Павленко, а також генерал В.Генбачів, полковники Генерального штабу Є.Мишківський, М.Какурін та інші. На службу в Галицьку армію були прийняті також добре підготовлені офіцери австрійської армії, зокрема підполковники А.Кравс (згодом генерал, командир корпусу) і А.Шаманек, отамани А.Бізанц, В.Льобковіц, А.Ерлє, А.Вольф (згодом генерал, командир корпусу) та інші, які сумлінно служили українській справі [120: 43, с. 46-47].

Втрата Львова завдала дошкульного удару по міжнародному престижу ЗУНР, і її уряд постійно вимагав від командування армії визволити столицю. 27 грудня галицькі частини перейшли в наступ, захопили околиці Львова Сихів, Козельники, Пересенківку, увірвалися у Кривчиці. Але сильним контрударом поляки змусили українців відступити. Невдалою виявилася і спроба визволити Львів 11-12 січня 1919 р. На фронті встановилася рівновага сил, і війна набрала позиційного характеру. Оперативну паузу НКГА використало для реорганізації Галицької армії.

Ініціатором став начальник її штабу полковник Є.Мишківський. Він вважався прихильником маневреної війни й висунув оригінальні ідеї. Основною оперативно-тактичною одиницею в структурі збройних сил впровадив піхотну бригаду, насичену кіннотою, артилерією, технічними родами військ з кількістю вояків близько 6-8 тисяч. Бригада мала 3-4 курені або два полки піхоти і гарматний полк. Курінь складався з трьох піхотних і скорострільної сотень, загалом мав 1280 стрільців і старшин. Чотири бригади складали стрілецький корпус - найвище оперативне об'єднання Галицької армії. Отже, були сформовані 3 стрілецькі корпуси, 12 бригад і стільки ж гарматних полків, спеціальні підрозділи [154, с. 144]. В січні-лютому 1919 р. УГА перетворилася у поважну бойову силу, що нараховувала близько 60 тисяч бійців, з добре забезпеченим запіллям, з передовими концепціями щодо організації і ведення бойових дій.

У ході реорганізації удосконалена структура Військового секретаріату, Начальної Команди, Окружних військових команд, а війська були реформовані докорінним чином. 1-й галицький корпус склали новоутворені 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Угнівська і 10-а Янівська бригади. Його командиром призначено підполковника УСС О.Микитку (згодом генерал-хорунжий, загинув в катівнях ЧК у Москві 1920 р.) [120, с.192-193].

2-й галицький корпус очолив полковник М.Тарнавський (згодом генерал-четар, командувач УГА, помер 1938 р. у Львові) [120, с. 248-250]. До складу корпусу входили: 1-а бригада Українських Січових Стрільців, 2-а Коломийська, 3-я Бережанська і 4-а Золочівська бригади.

Найчисленнішим був 3-й галицький корпус полковника Г.Коссака (розстріляний у Москві 1939 р.). До корпусу входили бригади: 7-а Львівська, 8-а Самбірська, 11-а Стрийська, 1-а Гірська. Зважаючи на гостру нестачу командних кадрів, полковник Д.Вітовський вже у листопаді заснував старшинські школи у Коломиї, Золочеві, Самборі, згодом у Чорткові, які за короткий час підготували більш як 300 старшин.

Син Каменяра сотник П.Франко став засновником летунських частин УГА. Він був призначений референтом авіації і командиром першого авіазагону в Красне, який обслуговував 1 і 2-й галицькі корпуси [56, с. 93-96]. Крім названих в УГА були засновані гарматні полки, кінні і панцирні частини, підрозділи зв'язку, саперів, санітарні, інтендатські, залізничні, обозництво та інші допоміжні формації. Реорганізація армії безперечно підвищила її боєздатність, про що свідчила наступальна Вовчухівська операція (17 лютого- 19 березня 1919 р.).

До середини травня 1919 р. на фронті тривало затишшя. Варшава використала його, щоб перекинути з Франції 60-тисячну польську армію генерала Ю.Галлера на Галицький фронт, розгромити УГА і повністю зайняти Галичину й Волинь [90, с. 41; 290; с. 60-80; 294, с. 210-220]. Офензива польських військ розпочалась ударом 14 травня на півночі. Наступного дня могутнє 25-тисячне угруповання завдало сильного удару по обороні 3-го корпусу [94, с. 213-214]. До кінця травня поляки витіснили УГА у південно-східні повіти Галичини. Армія була знекровлена, морально пригнічена, але не переможена, про що свідчила її Чортківська операція.

Під командуванням нового командувача УГА - генерала О.Греківа було здійснено останню операцію у польсько-українській війні, яка увійшла в історію як Чортківська (8-28 червня 1919 р.). Несподівано для поляків корпус М.Тарнавського захопив Чортків, розгромив частини дивізії полковника В.Сікорського (пізніше генерала, прем'єра Польщі, загинув 1943 р.). Галицька армія успішно вийшла на лінію Броди-Золочів-Перемишляни-Ходорів-Галич. Польський фронт затріщав. Сюди терміново 23 червня прибув Ю.Пілсудський [92, с. 247]. Протягом кількох днів він підтягнув свіжі сили і організував новий наступ. У середині липня Галицька армія була відкинута за Збруч. Українсько-польська війна закінчилася втратою незалежності ЗУНР [157, с. 293; 294; 301].

За Збручем 40-тисячна Галицька армія об'єдналася з Армією УНР С.Петлюри і взяла участь у знаменній Київській наступальній операції. Її корпуси очистили від більшовицьких військ майже все Правобережжя і 31 серпня увійшли в Київ. Та довелося вступити у бойові дії ще й з військами генерала Денікіна. Восени 1919 р. боями на два фронти і масовою епідемією тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. вояків) армія була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емігрував до Австрії, і, щоб врятувати знекровлену армію, її командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир'я з командуванням Добрармії. А коли війська більшовицької 14-ї армії вступили в район дислокації УГА, створений ревком уклав угоду з червоними. Таким чином, армія зберігала автономію і після реорганізації у три бригади виступила на польський фронт. Але 23 квітня 1920 р. дві бригади кинули фронт і зробили спробу приєднатись до Армії УНР на півдні України. 25 квітня польські війська перейшли у наступ, розгромили частини 12-ї армії червоних і оточили частини галичан.

Остання сторінка історії Галицької армії виявилася найтрагічнішою. Більшість січовиків із фронтових частин ЧУГА (близько 15 тис. старшин і стрільців) було кинуто поляками у жахливі табори Ланцут, Пикуличі, Домб'є, Шипйорно, Тухолі, звідки повернулося лише кілька тисяч[121, с. 9]. Близько 11 тис. галицьких вояків запілля, які залишилися на захопленій більшовиками території, були репресовані. Більшість з них розстріляли у катівнях одеської і київської ЧК, частину вивезено до підмосковного концтабору Кожухів або ж скеровано до робітничих таборів Казані. Згодом там було сформовано кілька галицьких батальйонів і перекинуто на польський фронт (більше двох тисяч стрільців і старшин) [157, с.312].

Близько тисячі старшин і стрільців УГА на чолі з генералом А.Кравсом пробилися з боями через Карпати до Чехословаччини, де існували табори інтернованих. Користуючись прихильністю президента Масарика, а також моральною і матеріальною підтримкою екзильного уряду ЗУНР, галичани зберегли армійські структури і порядок, розгорнули широку вишкільну й культурно-освітницьку роботу в тамтешніх таборах і робітничих сотнях (Чоп, Ужгород та ін.) [157, с. 320-340; 158, с. 46].

На всіх етапах військового будівництва, бойових дій Галицької армії головна увага командування і виховних структур була скерована на формування високих морально-бойових якостей особового складу, насамперед піднесення національної свідомості, почуття патріотизму. "Армія - окраса держави і нації, - наголошував 1918 р. Михайло Грушевський, - її особовий склад несе почесну варту і тому повинен перейнятися щирим, серйозним ставленням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань... боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю" [51, с. 49]. Загальними принципами виховної роботи в Галицькій армії були: ідейна спрямованість, формування національної свідомості, виховання в дусі патріотизму, вірності ЗУНР, українському народові, військовій присязі; єдність військового вишколу і виховання, що є складовими єдиного процесу формування високих морально-бойових якостей вояків; виховання на героїчному минулому українського народу і бойових традиціях руських дружин і козацтва, досягненнях національної культури і мистецтва.

Один з теоретиків виховання українського вояцтва, керівник історичного відділу Пресової Квартири НКГА Микола Євшан-Федюшка у праці "Національне виховання" виклав загальну концепцію процесу і конкретні завдання. Основним його постулатом було: "Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь". Цей метод широко застосовувався у Галицькій армії. При НКГА засновано низку відповідних структур, зокрема фронтовий театр, оркестр під керівництвом Михайла Гайворонського; велику просвітню роботу вела Пресова Квартира та її Відділ освіти. Виступи театральних і хорових колективів перед стрільцями і старшинами Галицької армії стали нормою духовного життя війська. Незважаючи на складні морально-побутові умови воєнного лихоліття, стрільці залучалися до пізнання творів національної культури, мистецтв [205, 26 берез.].

З величезним ентузіазмом і патріотичним піднесенням воїни армії сприйняли виступи у Станіславові всесвітньо відомої Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, яка під загрозою більшовицької окупації від'їжджала в Західну Європу й Америку. 15 квітня 1919 р. в міському театрі хорова капела О.Кошиця дала спеціальний концерт для воїнів Галицької армії, після закінчення якого отаман Т.Рожанковський висловив щиру подяку "за цей високий під'єм духа, який викликала Ваша пречудова пісня в грудях нашого молодого війська" [205, 18 квіт.].

Ще у липні 1917 р. з нагоди повалення царизму в Росії і утворення Центральної Ради в Україні, висловлюючи думку галицького стрілецтва, один з його ідеологів Микола Угрин-Безгрішний писав: "Кров пролита не пішла даром. Повалили наші брати кровавого царя, знищили тюрму народів і воскресла Україна! І сьогодні знає про Україну весь світ..." [266, с. 135-136]. Галицька армія виховувалася на засадах соборності України від самого свого народження. Відтак, у зв'язку з проголошенням ухвали Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку з УНР військовий міністр полковник Д.Вітовський звернувся до військ з Універсалом, у якому відзначав: "Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо вам велике слово: вчора впав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки"[57, с. 127-129]. У ті ж дні армійська газета "Стрілець" опублікувала відозву уряду до народу і армії ЗУНР: "У всіх закутках України нарід вірить, що настане година, коли обіймуться в радості всі поділені українські землі Володимира Великого, Романа Великого, короля Данила і Льва…"[231, 1 січ.].

Як у обороні незалежності своєї держави у битвах з військами Польщі, так і в звитягах на Правобережжі проти більшовицьких і денікінських військ вояки Галицької армії й напівгалицького Окремого корпусу Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця виявили високі морально-бойові якості. "З хвилею переходу Галицької армії за Збруч перший раз появилася на Україні, - писав активний учасник тих подій отаман Осип Левицький, - українська найбільша, зорганізована, правильна військова сила (90 правдивих тисяч), збудована на європейських військових основах, міцна національним патріотичним духом та карністю, свідома своєї цілі та завдання" [150, с. 49].

Варто зауважити, що галицьким воїнам було нелегко залишати рідний край на поталу ворогові, коли руки ще могли тримати кріс. Урядові ЗУНР важко приймалося рішення про відступ за Збруч, зокрема президентові Є.Петрушевичу, командуванню Галицької армії.

Однак і за Збручем галицькі старшини і стрільці демонстрували високий бойовий вишкіл, мужність і самопожертву. Вони відзначалися високою дисципліною, порядністю, глибокою національною свідомістю, завоювавши тим самим велику повагу в місцевого населення. Осип Левицький згадував, як у містечку Вербівці на Вінничині, де деякий час стояла сотня поручника Миколи Капусти, селяни говорили про галичан: "Вони варті, щоб їх обсипати золотом: відколи у містечку, тут і спокій, і безпечно, і справедливо" (зауважимо, це було в часи розгулу на Правобережжі десятків повстанських загонів, які не раз виявлялися звичайними бандами). Коли до Літина прибув із залогою поручник Омелян Колодницький, то за короткий час не тільки в місті, але й усьому повіті запанували порядок і спокій. Вдячне населення відкрило за власні кошти стрілецьку лічницю на 200 місць, організувало догляд за хворими і пораненими. У відповідь на відклик галицької залоги до командарма, генерала Тарнавського прибула делегація з Літина. "Ми тільки й зазнали спокою за час перебування цеї команди", - заявляли вони й просили залишити О.Колодницького зі стрільцями, адже, відзначали літинці, "це рішає про життя наше, наших жінок і дітей" [150, с. 61-62]. (Поручник О.Колодницький з групою 150 галицьких старшин, в'язнів підмосковного концтабору Кожухів, у серпні 1920 р. був страчений на Соловках більшовицькою ЧК) [57, с. 312].

Загалом УГА виявилася найчисленішою і національно сконсолідованою українською військовою формацією першої половини ХХ ст., яка без втручання Антанти, ймовірно, могла би захистити рідні терени як від польських легіоністів, так і більшовицької експансії. І цьому насамперед сприяв високий національно-патріотичний обов'язок і достатній військовий вишкіл старшин і стрільців.