Занепад села на початку 18 століття

ЗАНЕПАД СЕЛА НА ПОЧАТКУ XVIІІ СТ.

1. Чинники занепаду

На початку XVIІІ ст. господарство Речі Посполитої, в тому числі й Галичини, понесло великі збитки, пов'язані з її участю в Північній війні, боротьбою за королівський трон та стихійними лихами, що торкнулися регіону. Територія Перемишльщини не стільки постраждала від військових дій, скільки від власних військ, що зимували або відпочивали в цих місцях, а ще більше від іноземних, які неодноразово переходили через неї та відбували постої. У свій час Ф. Енгельс досить влучно підмітив, що Польща для них була «заїжджим двором і корчмою, однак, як правило вони забували про оплату»1.

Грабежі чужоземних військ, деморалізованих війною та внутрішніми міжусобицями власних солдат, постійно зростаючі протягом війни податки та численні різні побори в найбільшій мірі негативно позначилися на селянському господарстві.

Податки. Війна вимагала колосальних затрат на покриття військових розходів, в першу чергу на утримання постійно зростаючої армії. В мирний час армія Речі Посполитої нараховувала приблизно 18000 чол. (12 тис. в Короні і 6 тис. у Великому князівстві Литовському)2. На Сандомирській раді в 1702 р. було прийнято рішення довести чисельність польової армії до 30000 чол.3, а на Люблінському сеймі в 1703 р. - до 36000 чол.4 Вальна рада 1710 р. ухвалила збільшити чисельність армії до 37680 чол.5

Ріст чисельності армії вимагав збільшення коштів на її утримання. Якщо в 1699 р. на це відводилося 2981500 зл., то вже на Сандомирській раді було ухвалено витрати в 5127927 зл.6, а на Люблінському сеймі - 9488357 зл.7 На Варшавській Вальній раді ця сума була доведена до 15449604 зл.8, тобто зросла більше, ніж в 5 разів.

Кошти на утримання армії скарб в основному черпав із податків, мит і різних поборів. Так, на Варшавській Вальній раді було прийняте рішення покривати витрати на армію за рахунок:

гіберни з подвійними шістками;

старої кварти;

податку на купців;

подимного;

чопового і шеляжного;

різних мит та поборів9.

Збільшення витрат на утримання армії спровокувало значне підвищення старих і запровадження нових, не практикованих до того, особливо мит і поборів.

Найдавнішим і сталим податком на утримання війська була «кварта» - четверта частина прибутків з королівщин. В дійсності вона складала п'яту частину з видержавлених шляхтою королівських володінь, бо 3/5 йшло державцям, а 1/5 - на утримання їхньої адміністрації10.

В 1658 р. було запроваджено так звану «нову кварту», що призначалася спеціально для забезпечення військ артилерією і не могла бути використана ні нащо інше11. В 1702 р. Перемишльська земля заплатила 24866 зл. старої кварти і 21086 зл. - нової, тобто 45952 зл.12 тільки одного військового збору.

У тісному зв'язку з квартою щодо призначення та об'єктів оподаткування була «гіберна», яка призначалася на утримання військ під час зимових постоїв13. Оскільки до ухвалення цього податку зимові постої польські війська відбували в королівських і духовних маєтках, то платити його повинні були, як зазначено в конституції 1649 р. саме вони (“dobra stacjom podlegle”)14. Якщо згідно з конституцією 1649 р. гіберна призначалася тимчасово, то конституція 1652 р. затвердила її як сталий податок15. Не підлягали обкладенню гіберною шляхетські маєтки, маєтки духовенства, що виникли внаслідок подарувань шляхти чи міського патриціату, а також столові володіння польських королів, тобто економії16.

Податковою одиницею гіберни в селах були лани, а в містах і містечках - господарства, тобто весь тягар гіберни падав на селян і міщан, які були єдиними платниками цього податку. Оскільки він займав провідне місце серед всіх податків на військові потреби, то це й зумовило його неодноразове підвищення уже протягом першого десятиріччя XVIІІ ст. Люблінський сейм 1703 р. ухвалив на потреби війни зі Швецією добавку до гіберни в 2 шостаки на кожному золотому, що складало 40% прирісту до попередньої суми17. Якщо в 1685 р. Перемишльська земля тільки з королівщин-староств заплатила 53308 зл., то з двома шостаками ця сума склала уже 74632 зл.18.

Потреба казни в грошах, у зв'язку з ростом її заборгованості перед армією, штовхала на введення нових тимчасових поборів і надбавок до старих. В 1706-1707 рр. сама гібернова комісія ухвалила 3-грошову надбавку на кожен злотий гіберни, тобто збільшила її на 10%, а в 1709-1710 рр. була ухвалена 8-грошова набавка, що склало 26,66% від загальної суми19.

Не менш обтяжливим, особливо для низів суспільства був поголовний податок, що збирався з кожного дорослого члена родини. Як говорить сама назва «поголовне генеральне» розкладалося на всі верстви суспільства, однак не завжди рівномірно. Так на початку XVIІІ ст. нижчі верстви населення обкладалися ним в тричі більшому розмірі ніж вищі, що дозволяло казні відчутно збільшувати збори. Якщо в 1676 р. Перемишльська земля заплатила 38704 зл. генерального поголовного, то в 1717 р. - - 108457 зл., або майже втричі більше20.

Крім поголовного генерального, збиралося поголовне з євреїв. Якщо у XVI ст. брали його від кожної особи дорослого населення, то з середини XVIІ ст. було встановлено 105000 зл. з єврейського населення Корони21. Ця сума розкладалася по кагалах керівництвом єврейської общини, що також служило причиною різних зловживань і перекладу основного тягару на бідніші верстви населення. Правда, протягом початку XVIІІ ст. цей податок утримувався на рівні 105000 зл.22

До податків, за рахунок яких казна сподівалася покривати зростаючі розходи на утримання армії, належить ще і вибранецький податок, про що мова йшла вище. Оскільки вибранецьке військо уже не могло задовільнити вимоги тогочасної армії, то з 1727 р. платили по 100 зл. з кожного вибранець кого лану.

Утримання армії покривалося також і за рахунок подимного податку. Правда, у XVIІІ ст. подимне практикувалося здебільшого на покриття «залежалих» сум для армії (заборгованостей). Так Вишенський сеймик у 1702 р. ухвалив 120 поборів подимного трьома ратами з 1 листопада 1702 р. до 31 жовтня 1703 р., по 40 поборів на кожну рату23. Необхідно зазначити, що після цього цей податок більше не згадується.

Не менш важливим джерелом прибутків для державної казни були мита. Кінець XVIІ - початок XVIІІ ст. (точніше 1690-1717 рр.), на думку польського історика М. Нича, - період найбільшого наступу фіскальної політики в галузі мит24. Поруч із старими митами, що практикувалися в другій половині XVIІ ст. і становили загалом із власних купців не менше 8% від вартості імпортованих і експортованих товарів, а з іноземних - 10%, було запроваджено ряд нових. Так, на Люблінському сеймі 1703 р. було ухвалено додаток до гіберни, який повинні були сплачувати купці з експортних і імпортних товарів в розмірі 100000 зл., за винятком тих, які виробляли в Польщі сукно25. Згідно з конституцією це повинен був бути окремий податок, але внаслідок розпорядження підскарбника він став ще одним 2-процентним митом з імпорту та експорту26. Таким чином, на початку XVIІІ ст. польські купці з імпортованих товарів платили 8%, а з експортованих -10% від вартості товару, а іноземні - відповідно 10 і 12%.

Крім загальнодержавних мит, збиралося ще ряд місцевих - воєводських, старостинських, міських і приватних (на дорогах, мостах, переправах і т. д.). Так, на шляху з Дрогобича до Ярослава купець повинен був сплатити мито 174 рази27. З одного купецького воза за переїзд через міст брали щонайменше 2 гроша, а за рік такі місцеві митниці давали по декілька сотень прибутку. Наприклад, прибуток Перемишльського староства від Стар'явської митниці на шляху із Самбора до Устрик складав на рік 200-250 зл.28

Притому, часто мали місце різні зловживання. Наприклад, у 1742 р. на Самбірській митній коморі у купця Мошка Гершковича за несплату мита забрали 10 штук полотна, яке він віз до Гданська, в той час як мито з полотна, що доставлялося до Гданська, збирали лише на Нішавській митниці29. Питання про зловживання митників неодноразово піднімалися на Вишенському сеймику, однак його рішення не мали дійового впливу.

У 1710 р. було ухвалено рішення про сплату від кожного вола, що продавався за кордон по битому талеру, або 6 тинфів30. Тоді ж було впроваджено мито від убою худоби в містах, містечках і селах усіх форм власності, за винятком шляхетських дворів, у яких убивали худобу на власні потреби. Застерігалось, щоб різники під цим приводом не намагалися уникнути сплати мита під загрозою конфіскації товару. Указувалась і величина мита: за вола - 3 зл., корови і ялівки - 2 зл., відкормленого вепра - 2 зл, худого - 1 зл., теля - 15 грошей, барана - 12 гр., ягня - 6 грошей31.

Митні побори відбивалися не лише на виробниках товарів, купцях, але й на споживачах, оскільки, особливо купці намагалися компенсувати свої витрати підвищенням цін на товари. В найбільшій мірі на споживачах відбивалося чопове та шеляжне, що збиралися з вироблених і реалізованих напоїв.

В 1703 р. Сейм ухвалив на 2 роки подвійне шеляжне, тобто замість 10 шеляга стали збирати 4-й шеляг32. В перші два десятиріччя з Перемишльщини збирали 30000 зл. чопового податку, звичайного шеляжного 40000 зл., а з 1707 р., після утвердження на Вишенському сеймику подвійного шеляжного - по 80000 зл.33 Із звіту адміністратора шеляжного видно, що Перемишльщина в 1707 р. разом із «квітовим» і «рукавичним» (надбавками для збирачів податків) заплатила 97987 зл. і 15 грошей34.

Збільшення чопового та шеляжного призвело до зростання цін на спиртні напої, зниження їх якості, вживання реалізаторами менших мірок та інших зловживань, що в найбільшій мірі відбилося на споживачах.

На початку XVIІІ ст. вдавалися також до збору рідковживаних податків із споживачів паперу та тютюну35. На Люблінському сеймі в 1703 р. було запроваджено непрактикований до цього «коловий податок», який збирався з водяних млинових коліс на великих ріках в містах і містечках по два битих талери; від кіл на рудниках, фолюшах, папірнях, тартаках, а також від вітряних кіл, волових і кінних (тобто кератів), водяних млинових кіл на малих ріках і ставках - по одному битому талеру не залежно від типу власності36.

В 1714 р. на Вишенському сеймику для сплати боргів перед армією було запроваджено податок з єврейської челяді: від винокурів - по битому талеру, а від парубків, пастухів і кухарок - по 4 зл.37

Виснажене постійними поборами населення не мало можливості вчасно сплачувати всі податки, тому часто до населених пунктів, які не сплачували в установлені терміни податки, направлялися війська з метою насильного їх стягнення. В таких випадках при відсутності грошей у платників податків забирали речі, які могли б їх компенсувати, до того ж мешканці змушені були утримувати війська, що часто набагато перевищувало величину податків. Наприклад, в селах Братківці та Буди, біля м. Стрия, хоругва великого коронного гетьмана, вибираючи гіберну з 21 вересня 1704 р по 30 березня 1705 р. зібрала податку і пограбувала селян на 15899 зл. 16 грошей, в той час як обом селам належало сплатити гіберни з подвійними шостаками 3966 зл. 16 грошей38. Отже збитки, нанесені військами обійшлися мешканцям сіл в 11933 зл., тобто в 3 рази більше, ніж сам податок, що, звичайно, змушувало населення сплачувати податки, щоб не допустити насильного його збору військами. Аналогічних прикладів можна привести безліч, їх подають не тільки матеріали ревізії 1711 р., але й, як у даному випадку, гродські книги, до яких вони заносилися як скарги із сподіванням, що заподіяні збитки будуть відшкодовані, а винні в злодіяннях будуть покарані.

Таким чином, перші два десятиріччя XVIІІ ст. в Речі Посполитій стали періодом різкого підвищення старих податків та митних зборів, запровадження нових, тягар яких в найбільшій мірі лягав на плечі селян та міських низів.

Б. Військові грабежі

Не менших втрат зазнало населення, як свідчить привединий вище приклад збору гіберни в селах Братківці і Буди, на початку XVIІІ ст. від постоїв та переходів чужих і своїх військ. Хоча Перемишльщина не була місцем великих військових баталій, однак стала ареною безчисленних переходів і постоїв не тільки своїх, але й чужих військ.

Уже в 1698 р. Перемишльська земля стала об'ктом пограбування саксонських військ, що направлялися під Кам'янець-Подільський проти турків. Саксонці вели себе не як союзники, а як справжні загарбники: забирали зерно з комор, випасали поля, брали продуктивну і робочу худобу та різні домашні речі. Наприклад, в с. Замех, майорату Замойських, вони завдали селянам збитків на 2544 зл.39 Села Ляшки, Мостиського староства, і Радава, ярославських єзуїтів, як свідчить ревізія 1711 р. були ними «внівеч спустошені»40. На підставі внесених до ревізії 1711 р. скарг витікає, що в найбільшій мірі від саксонців потерпіли королівщини та маєтки майорату Замойських.

Якщо грабежі саксонців в 1698-1702 рр. носили епізодичний характер, то вже з 1702 р. й до 1718 р. Перемишльщина стає об'єктом щорічного грабежу як чужих, так і своїх військ не тільки під час постоїв, але й підчас переходів.

Напад Швеції на Польщу змусив польське командування перекинути свої війська з Правобережної України, де вони вели боротьбу з повстанцями С.Палія, до Малопольщі, щоб зупинити просування шведів до Варшави. Тому влітку 1702 р. коронні війська через Руське воєводство стали стягуватися під Краків, розташувавшись частково в північно-західній частині Перемишльщини41. Восени під натиском шведської армії польські війська покинули зайняті позиції і відійшли в напрямку до Львова, а північно-західна частина Перемишльщини була зайнята шведськими війсками генерала Стенбока42. Від їх перебування наприкінці 1702 - на початку 1703 рр. на території Руського воєводства населення понесло величезні втрати. Найбільше постраждали маєтки коронного гетьмана Є. Любомирського Ряшівський (Жешівський) повіт, оскільки генерал намагався примусити гетьмана залишити польського короля Августа ІІ і перейти на бік шведів. 17 листопада генерал зайняв м. Ряшів, а його 6000-й корпус розійшовся по навколишніх селах і став грабувати населення. Так, с. Півода заплатило шведам 2400 зл. контрибуції, с. Кільне - 2300 зл., а с. Потік - 6000 тинфів43. Подібна картина мала місце в інших селах. Всього з Руського воєводства Стенбок взяв грішми 60000 талерів, дорогоцінностями на 30000 талерів, 15000 локтів сукна на мундири солдатам, не враховуючи білизни та інших домашніх речей44.

Крім контрибуції, шведи спалили велику кількість будинків, вирубали чимало садів, забрали провіант і худобу, через що незадовго «запанував на пограбованих ними територіях голод»45. Найбільш зруйнованими з маєтків Любомирського були м. Ряшів, села Глогів, Блажова, а також села Лука і Богухвала - родичів гетьмана. Із Ряшівщини шведи просувалися на Замость - Люблін, позначивши свій шлях відчутними спустошеннями46.

Після відступу шведів, навесні 1703 р на Перемишльщину повернулися коронні та саксонські війська, які, мстячи прибічникам Карла ХІІ, спустошували їхні маєтки. Найбільше від них потерпіли володіння Браніцьких47. З обранням польським королем Ст. Ліщинського, шведська армія, ганяючись за Августом ІІ, в серпні 1704 р. знову вступила на територію Перемишльської землі48. Після недовгого постою під Ярославом, шведи через містечко Краківець направилися до Львова. Хоча вони вважали себе союзниками Польщі, проте грабували населення не менше, ніж в 1702-1703 рр. Наприклад в с. Монастир, під м. Ярославом, вони забрали з поля і комор зерна на 3000 зл.49, а в с. Ляшки, де зупинилися на ночівлю, «залишили людей лише в одних сорочках»50. Восени 1704 р. шведська армія просувалася із Львова через Замостя під Варшаву, грабуючи знову населення Перемишльської землі51. Взимку сюди повернулися коронні війська та саксонці52. Частково понесла втрати Перемишльщина від шведів навесні 1705 р., коли в районах Кракова перебували війська генерала Стенбока53, а вже восени цього року в Руському воєводстві, в тому числі й Перемишльській землі, на зимові постої були розквартировані коронні та саксонські війська. Хоча їм було строго заборонено самовільно і без оплати брати провіант для себе і коней54, однак на ці заборони мало хто зважав.

У 1706 р. плюндрували Перемишльщину, крім власних і саксонських військ, ще й союзні російські війська, що направлялися в район м. Сандомира, а частина з них навіть і відбувала в північно-західній частині зимові постої55. Переходами та постоями завдавали збитків містам і селам Перемишльщини ці ж війська і протягом 1707-1708 рр. Навесні 1709 р. на її територію знову вторглися війська шведського генерала Краса (біля 8000 чол.) та Ст. Ліщинського (біля 4000 чол.). Просувалися вони через Руське воєводство під Полтаву. Їм також було доручено розгромити коронну армію, розквартировану в східних районах Руського воєводства і на Поділлі56.

Довідавшись про поразку Карла ХІІ під Полтавою, війська Ліщинського та Краса під натиском коронних і російських військ відійшли у глиб Польщі, руйнуючи в найбільшій мірі володіння противників Ліщинського. Найбільших збитків було завдано маєткам Любомирських57 та Самбірській економії58. Вслід за ними просувалися коронні та російські війська, які з осені 1709 й до весни 1711 року були розквартировані тут на постої. Якщо коронні війська в основному квартирували в королівських і духовних маєтках, то російські війська здебільшого займали приватні володіння. Так, в селі Ляшки Муровані, магнатів Мнішків, російський генерал Мелін, стоячи з військами протягом 8 тижнів, на їх утримання безплатно з фільваркових і селянських комор забрав велику кількість зерна, 40 пар волів, дорогоцінні вироби в замку, солдати поспускали панські стави та виловили в них всю рибу, селян змушували обслуговувати війська, перешкоджаючи таким чином проведенню польових робіт. Заподіяні збитки складали декілька тисяч злотих59.

У 1712 р., крім відбування постоїв коронним військом, Перемишльська земля була пограбована солдатами корпусу генерала Грудзинського (біля 4000 чол.), направленими з Молдавії до Польщі шведським королем Карлом ХІІ на підтримку Ст. Ліщинського60.

В липні 1713 р. для зміцнення оборони країни від можливого нападу з боку Туреччини, польський король Август ІІ вводить до Польщі 26-тисячну саксонську армію, яка немов сарана розсіялася по її території, в тому числі й по Перемишльщині, й перебувала тут до осені 1715 р.61 Утримувалася вона повністю за рахунок місцевого населення. Спочатку саксонці збирали «контрибуцію» натурою: 20 горців житньої муки, 6 горців гороху, 6 фунтів масла або 10 фунтів сала з одного диму. З 30 димів одного вола або 10 баранів, з 4 димів віз сіна для коней, з одного диму 40 горців вівса або 20 горців жита і 10 снопів соломи на січку62. Оскільки 1713 р. видався неурожайним і вибирати натурою контрибуцію було трудно, то її замінили грошима. Розмір її для різних місцевостей був неоднаковим. В середньому складав 25 тинфів (31,66 зл.) з одного диму63. До того ж саксонці примушували населення сплачувати контрибуцію «доброю монетою» (талерами, червоними золотими та дрібною срібною монетою)64.

Оскільки самі саксонці збирали продукти та гроші на їх утримання, то вони часто вдавалися до порушення встановлених норм. Особливо дорого обходилося утримання саксонських військ у неврожайні роки, оскільки ті змушували селян продавати запаси зерна, а то й забирали його насильно, що позбавляло селян не тільки посівного фонду, але й запасів на харчування. Тому не дивно, що шляхта Руського воєводства неодноразово піднімала на Вишенському сеймику питання про вивід саксонських військ. Під тиском шляхти та в зв'язку із голодом у 1714 р. Август ІІ змушений був восени цього року вивести із Польщі понад 10000 чоловік саксонської армії65, що оживило опозиційні настрої шляхти, яка перейшла до відкритої війни проти саксонців. Перші відкриті сутички між шляхтою Руського воєводства і саксонцями відносяться до 1715 р. Після усунення з посади маршалка Руського воєводства прихильника саксонців Фредра та обрання на його місце шляхтича Ростовського, що належав до антисаксонської орієнтації, розгорнулася боротьба за звільнення воєводства від саксонців. До Ярослава, де знаходилася головна квартира саксонців, було вислано декілька сотень солдат, які атакували їх і стали поступово витісняти з воєводства. І коли в листопаді 1715 р. в Тарнограді, в північній частині Перемишльської землі зібралася конфедереція Руського та малопольських воєводств, то майже вся Перемишльська земля була вже звільнена від саксонців66.

Проти конфедератів були кинуті саксонські війська генерала Флемінга. Просуваючись до Львова, саксонці нещадно грабували на своєму шляху, особливо маєтки шляхти-конфедератів. В свою чергу конфедерати таким же чином поступали з маєтками прихильників Августа ІІ67.

З часу організації Тарноградської конфедерації і створення конфедератських загонів Перемишльська земля була змушена платити різні побори на їх утримання. Так, в 1716 р. видержавлені королівщини Перемишльської землі були зобов'язані сплатити 2624 зл. 12 грошей старої кварти і таку ж суму нової на утримання армії конфедератів68.

Боротьба між конфедератами і Августом ІІ спричинилася до втручання у справи Польщі Росії, яка направила на підтримку короля свої війська. У 1717 р. в Руському воєводстві, у тому числі й на Перемишльщині, було розквартировано 4 російських полки, для яких разом зі штабом визначили 9024 «порції», тобто по 16 порцій на один дим видержавлених королівщин, оскільки столові володіння короля (Самбірська економія) звільнялася від утримання російських військ повністю, а володіння духовенства частково69. Крім того, Перемишльська земля, як і інші території Речі Посполитої на початку XVIІІ ст. була об'єктом грабежів різних свавільних військ, які під час переходів і постоїв віднімали «останній кусок хліба у розореного населення»70. Особливо у цьому відношенні відзначився загін Єжи Любомирського, люди якого під час перебування в селах Маркова і Білобоки, магнатів Корняктів, побили орендатора71.

Наведені вище факти свідчать, що протягом перших двох десятиріч XVIІІ ст. Перемишльська земля утримувала не лише власні війська, але й армії чужих держав. Найбільш тривалий час перебували на її території саксонці. За роки Північної війни Руське воєводство було основним місцем зимових постоїв для польських військ. Не одержуючи регулярно платні за службу, деморалізовані боротьбою за владу між Августом ІІ і Ст. Ліщинським коронні війська вдавалися до грабежів так же часто, як і чужоземні. І хоча центральна влада і керівництво військами неодноразово зверталися до військ із закликами дотримуватися порядку, деморалізовані солдати та молодші офіцери слабо реагували на ці заклики. Зваживши на те, що магнати і шляхта всякими шляхами добивалися звільнення своїх маєтків від постоїв і грабежів, особливо власних військ, то стає зрозумілим, що основний їх тягар припадав на володіння польських королів. Однак багато численні скарги, занесені до гродських книг, матеріали ревізій свідчать, що й захищені універсалами шляхетські маєтки не були гарантовані від пограбувань своїми військами. Так, у 1710 р. шляхетське с. Усова було пограбоване настільки власними військами, що селяни не мали чим засіяти землю і не відбували жодних повинностей на користь двору72. Панцирна хоругва Ваповського в 1705 р., відбуваючи постої в с. Вишатичах, Перемишльського староства, на 90 коней вибрала готівкою 3400 зл. та різними продуктами на 7555 зл.73 До того ж збирачі взяли ще на 3 дні вперед 1117 зл. 20 гр., квітового і рукавичного на 1400 зл., спиртних напоїв - на 395 зл. та просто пограбували селян на суму 1303 зл. 14 гр., що разом склало 15171 зл. 4 гр.74 Внаслідок чого село залишило 63 «господарі» і коли на постій прийшла нова хоругва, то селян “так мало залишилося в селі й настільки вони були розорені, що не могли забезпечити її провіантом”75.

В селах Довгім, Головському і Зубриці, Ф. Нагуєвського, хоругва Калиновського протягом зими 1712 р. на 120 коней вибрала готівкою 3700 зл., 1200 півмірків вівса, 240 возів сіна, 240 півмірків жита, 240 півмірків ячменю, 60 полців сала, 100 кіп ковбаси, 120 діжок масла, 120 кіп яєць, 240 горців олії, сторожового 4000 зл., гіберни 1200 зл., депутатам видали 600 зл., на напої - 600 зл., не враховуючи молока та ярини. Загальна сума витрат, як свідчить подана до гродського суду скарга, складала 22740 зл.75 Звичайно, що в таких скаргах можуть мати місце й певні перебільшення, але якщо врахувати, що в цих селах війська відбували постої з 1709 до 1716 р. щорічно, то не важко уявити, які втрати понесли селяни за цих 7 років.

Не менш обтяжливими для населення були й переходи військ, особливо чужих. До того ж через один і той же населений пункт за короткий період часу могло пройти й декілька десятків військових одиниць, які не тільки розташовувались на нічліг, але й відбували постої протягом певного часу, то можна уявити завдані йому втрати. Наприклад, через містечко Тарноград, майорату Замойських, з 8 лютого 1714 р. по 20 березня 1715 р. пройшли та відбували короткочасні постої 34 військових об'єднання, спричинивши збитків на 4109 зл. 11 грошей76. Подібних фактів із Перемишльських гродських книг та ревізій можна навести безліч. Інколи мешканці намагалися відкупитися від нічлігів та короткочасних постоїв військ. Так, орендатор Шуминської жупи, магнатів Мнішків, заплатив один битий талер і дав 7 горців горілки, а зваричі дали 12 зл. холмському підкоморію, щоб не зупинявся на нічліг зі своєю хоругвою в с. Шумині77.

Інколи шляхта, відкуповуючись від короткочасних постоїв та нічлігів військ, скеровувала їх до своїх сусідів, з якими перебувала в недружелюбних стосунках. Так, за направою шляхтича М.Морського в с. Лопушанці Великій у 1713 р. стала на нічліг гусарська хоругва Августа ІІ і спричинила збитків на 2500 зл.78 Протести шляхтича Садовського із с. Росохи свідчать, що шляхтич Терлецький із сусіднього с. Терло 4 рази направляв до його маєтків різні хоругви, які грабували не лише селян, але й шляхтичів. Найбільших збитків завдала хоругва Радзивіла (канцлера Великого князівства Литовського), яка не тільки знущалася над населенням, але й декількох шляхтичів забрала із собою79.

В результаті переходів і постоїв військ населення зазнавало величезних збитків. Так, с. Замех, майорату Замойських, з 1698 по 1702 р. від чужих і своїх військ зазнало втрат на 160773 зл., а містечко Тарноград з 1686 по 1712 р. - на 246186 зл. 20 гр.80 В найбільшій мірі від військ несли збитки селяни, в яких війська забирали не лише продукти харчування, корм для худоби, але й робочу та продуктивну худобу. Наприклад, в сс. Довге, Головське і Зубриця, поблизу м. Дрогобича, різні війська «випасли на полі зерно, із комор забрали із собою, забрали курей, гусей, свиней, овець, а також волів для возів» на загальну суму близько 10000 зл.81 Пограбування військами продуктів та фуражу для худоби, позбавляло селян не лише посівного матеріалу, але й необхідних запасів для харчування та годівлі худоби. Так, після пограбування солдатами дивізії Белзького старости в 1716 р. сіл Чаплі, Гуме нець, Павлівка і Волиця, Чаплинського ключа, біля м. Хирова, під весну «загинуло багато рогатої худоби і коней, бо не було чим годувати, а навесні не було чим орати…»82

Реєстри шкод спричинених військами свідчать, що подекуди втрати селян в продуктивній і робочій худобі були досить відчутними. Так, дивізія гетьмана Великого князівства Литовського Огіньського взяла в с. Озомля 43 штуки худоби83, а в Медицькому ключі шведські війська взяли біля 500 штук різної худоби, в тому числі з невеличкого села Гуциське - біля 100 штук, розоривши «вщент населення»84. Матеріали ревізії 1711 р. та реєстри шкод засвідчують, що після таких грабежів селяни не мали чим обробляти ні фільваркових, ні своїх земель. Наприклад, селяни с. Немисловичі, магнатів Любомирських, після постою шведів у 1709 р. «залишилися без тягла і насіння, а тому не сіяли нічого, крім гречки на зимовому парі, з якої не було «врожаю, крім соломи»85. Оскільки найбільшу цінність для солдат складали гроші, то при грабежах солдати їх шукали всюди, де тільки вони могли бути заховані: в подушках і пиринах, під помостами комор і т.д. Підозріваючи, що населення не бажає признаватися в наявності грошей вдавалися до катувань, які інколи мали смертельний кінець86. Били й калічили солдати навіть і безвинних дітей, що переконливо свідчить про нелюдське їх поводження з беззахисним населенням.

Брали солдати не лише гроші, але й взуття та одяг, як чоловічий, так і жіночий, хатнє начиння та сільськогосподарський реманент. Все це вони часто, як відмічав Я. Рутковський, збували на найближчих торгах87, отримуючи відповідні гроші. Подекуди солдати розбирали на дрова й спалювали не лише господарські будівлі, але й хати. Наприклад, в с. Бандрів, Стар'явської країни, через необережне поводження з вогнем солдат гусарської хоругви великого коронного гетьмана під час постою в 1704 р. згоріло 4 кметівських будівлі з усіма домашніми речами, а також і худобою, а в с. Кільне війська генерала Краса спалили 3 селянських будинки зі всім майном88.

Таким чином, після постоїв, переходів не тільки чужих, але й своїх військ селянин нерідко залишався без грошей, зерна на посів, продуктів харчування, продуктивної і робочої худоби, сільськогосподарського реманенту та домашнього начиння, але й без житла.

Грабежі й мародерства військ спричиняли подальше розорення села, в наслідок чого селяни «не були спроможні відбувати повинності ні на користь пана, ні на користь держави»89. В багатьох селах селяни, не маючи змоги сплатити військові контрибуції, покидали села. Так, с. Медику через знущання та пограбування солдатами хоругви М. Гідинського під час зимового постою в 1704-1705 рр. багато селян покинули, а ті, що залишилися були настільки розорені, що «двір з них не мав ніякої користі»90. Ревізори зазначають, що с. Тарнавець після солдатських грабежів покинуло 50 селян з дружинами й дітьми91. Подібних прикладів чимало знаходимо в матеріалах ревізії 1711 р. Так, с. Нанова, Перемишльського староства, за повідомленнями ревізорів було зовсім розорене («tota desolata») й жодного підданого в ньому не залишилося92. Повністю опустіло й село Рудавка (Смільник) цього ж староства93. В с. Хомовичі колись було 12 чвертей осілих, а тепер «немає жодного кметя, бо через податки зубожіли і покинули село; залишилося в селі 4 загородники, що по два дні на тиждень відбувають панщину, а 3 знаходяться на дворовій услузі і роблять, що їм прикажуть»94. Подібних прикладів ревізори подають безліч.

Таким чином, протягом перших двох десятиріч XVIII ст. Перемишльська земля, як і інші території Руського воєводства, була місцем відбування постоїв, частих переходів як своїх, так і чужих військ, що в найбільшій мірі відбилося на становищі основних виробників феодального суспільства і спричинилося до запустіння цілих сіл.

В. Стихійні лиха

Крім спричинених військами розорень, галицьке село зазнало чимало збитків на початку XVIII ст. і від стихійних лих, що мали місце в регіоні. Чи не найбільше дошкуляли зливи, градобиття та зв'язані з ними виливи місцевих гірських річок, котрі на своєму шляху не лише знищували посіви, але й руйнували стави, млини, тартаки, фолюші, а подекуди й господарські та житлові будівлі, спричиняли загибель людей і худоби. Нерідко навідувала край і сарана, знищуючи посіви.

В 1700 р. південно-східна частина Перемишльщини понесла великі втрати від виливу р. Дністер. Він був настільки великим, що вода несла не тільки «затонулу худобу, людські тіла, але й будівлі»95. На долішньому передмісті Самбора повінь зруйнувала два млини96. У 1701-1702 рр. більша частина території Перемишльської землі зазнала втрат від градобиття, тривалих дощів та виливів рік97. Великі збитки понесла територія від перелічених стихійних лих в 1711-1713 рр. Так, в с. Брилінцях в 1711 р. повінь знесла зібране й складене в копнах неподалік від ріки збіжжя, не зібране замулила як фільваркове, так і селянське (на 130 кіп), замулила луки й огороди, знесла 4 хати, а після повені налетіла ще сарана, котрої було «на лікоть від землі»; урожай, що зберігся після повені, - «попсувала і поїла». Селяни від урожаю «не мали жодного пожитку»98. В цьому ж році південно-східна частина землі постраждала від виливу 23 липня р. Стрий. Так, в с. Довгому вода замулила біля 2000 кіп панського і селянського урожаю, забрала 2 хати, а 60 - залила, замулила огороди, а також прорила нове русло, загрожуючи затопленням селянських хат. Подібні шкоди були спричинені цією ж повінню і в селах Кропивники, Ясениці Масьовій, а в Ластівках - ще й затонуло 2 селянина99. Дощовим видався і наступний 1714 р. Дощі не дозволи зібрати увесь урожай, що спричинило дорожнечу на сільськогосподарські продукти та вироби. В інвентарному описі с. Рожнялів зазначається, що повінь не тільки викликала подорожання сільськогосподарських продуктів, але й голод100. Е. Отвіновський відмічав, що в деяких місцях населення «з листя липи та ліщини виготовляло муку на галушки»101. В інвентарному описі цього ж с. Рожнялів зазначається, що селяни «не мали чим ні худобу зимувати, ні самі харчуватися»102.

Про голод, спричинений стихійними лихами в 1713-1714 рр., та смертність, у зв'язку з ним, свідчить рішення сеймику Руського воєводствав від 14 вересня 1714 р. В ньому місцева шляхта вимагала звільнення від утримування саксонських військ, «бо не лише через неврожай минулого, але й нинішнього року… люди пухнуть і вмирають з голоду»103.

Збитки від граду в 1716 р. послужили підставою для зменшення податків міщан Судової Вишні та селян с. Бортятин104. Про величину цих збитків до певної міри можна зробити висновки на підставі реєстру шкод, спричинених селам Лопушниці Великій і Загір'ю, в яких град вибив зерно на полі, огороди і пасовища, а вода замулила поля і огороди настільки, що й «сліду жодного немає, де були посіви»105. Порівняно менше прикарпатське село несло збитки від засухи. За вказаний період лише 1707 і 1708 рр. були засушливими: «посіяне пізно зерно зовсім не посходило».

Зато набагато більше втрат, особливо мешканці міст, за вказаний період, понесли від стихійних пожеж. Згідно різного виду джерел за перших два десятиріччя від пожеж постраждали наступні міста: в 1701 р. - Ярослав, Сенява, Ряшів; в 1702 - Старий Самбір; в 1705 і 1706 рр. - Самбір (згоріло 102 будинки, міська ратуша і 3 вежі на міських валах, два фільварки на передмістях); в 1706 р. - Пшеворськ і Радимо; в 1707 р. - Радимно і Ряшів; в 1710 р. - Стрий; 1712 і 1713 рр. - Старий Самбір, в останньому році - Кривча «зовсім згоріла»106; в 1714 р. - в місті й на передмістях Старої Солі пожежа зруйнувала 47 будинків, солодовню, два двори, 3 жупних вежі з чанами й сіллю, 3 керати і заготовлені для солеварень дрова (на 200000 зл.)107. Порівняно менше подають джерела відомостей про пожежі в селах. Окремі з них дають підстави стверджувати, що втрати там були також чималі. Так, в ревізії 1711 р. зазначається, що в с. Біличі в 1709 р. пожежа знищила 28 господарств зі стодолами, зерном і худобою, а в сусідньому с. Волошинові ревізори застали 33 «пустих пляци»108.

Виснажене державними податками, військовими грабежами та різними стихійними лихами, голодне, нерідко й без житла як міське, так і сільське населення (останнє можливо в меншій мірі) страждало від епідемій, що здебільшого заносилися сюди військами. На підставі численних джерел напрошується висновок, що найбільше жертв забрала епідемія 1705-1706 рр., занесена до Руського воєводства наприкінці 1704 р. з Волині109. Масового характеру на Перемишльщині вона набрала в серпні 1705 - лютому 1706 рр. Найбільші втрати від неї відмічено в містах Ярославі та Самборі. В останньому від неї потерпіло 263 родини110, а в Сеняві - біля 1000 чоловік111. Її поширення в селах було не менш трагічним. Так, в с. Жолині постраждало 27 родин, з яких в живих залишилися лише двоє дорослих і двоє дітей, а з 19 родин с. Морозовичі не вижило жодної особи112. Нова епідемія відмічена в 1710-1711 рр. Під час її поширення постраждали як міста, так і села. Наприклад, в с. Лінина померло 112 чол., а в с. Стрілки - 30 родин113.

Поруч з епідеміями, мали місце й епізоотії. Найбільші втрати понесла Перемишльщина від падежу худоби в 1713-1714 рр. Ревізія 1711-1714 рр. відмічає, що з 421 села Міжсянсько-Дністрянської частини падіж худоби мав місце в 172. В 39 селах втрати складали сотні штук продуктивної і робочої худоби, а в 17 - селяни залишилися зовсім без худоби114.

Названі вище фактори спричинилися до масових втеч селян з Перемишльщини на початку XVIII ст. в інші райони України та за її межі. Матеріали Вишенського сеймику, ревізії дозволяють стверджувати, що найбільш масові втечі припадають на 1699-1701 і 1713-1715 рр. Польський дослідник Й. Буршта підрахував, що за 8 років (1710-1718) із Сенявського і Олешицького ключів магнатів Сенявських (16 сіл) втекло 537 селянських родин115. В 1714 р. шляхта Руського воєводства на сеймику у Вишні змушена була константувати, що селяни, не маючи «змоги не тільки нести на своїх плечах військові тягарі, але й чим прокормити себе… покидають оселі, відправляючись цілими громадами за Дністер, на Волощину… Залишені втікачами місця нагадують Трою»116. Певні висновки про стан запустіння населених пунктів Прикарпаття можна зробити на підставі відомостей про пусті будинки й пляци в містечках Перемишльщини за матеріалами ревізії 1711-1713 рр.(табл.8)

Таблиця 8 Пусті будинки й пляци в Перемишльській землі в 1711-1713 рр.117

Таблиця свідчить, що у 18 містах і містечках Перемишльської землі в першій половині другого десятиріччя XVIII ст. пустувало біля 15% наявних будинків і майже 27% пляців, що разом складало близько 37,7% усіх міських будівель, які були заселені до руїни. Все це дає підстави стверджувати, що на початку XVIII ст. населені пункти регіону, в результаті збільшення старих та введення нових податків на утримання військ, пограбувань, спричинених не лише чужими, але й своїми військами, а також збитків від стихійних лих понесли великі втрати, котрі відчутно поглибили спричинене посиленням феодального гніту розорення галицького села та відтік з регіону населення.

2. Селянські господарства

Як уже зазначалося, за майновим станом і виробничими функціями галицьке село уже наприкінці XVII ст. було досить диференційоване. Найбільш характерними категоріями селянських господарств були: кметі, загородники та халупники, які відрізнялися не тільки величиною земельного наділу, забезпеченням робочою худобою та нормами повинностей на користь панського двору. Крім них в селі проживали й безземельні та бездомні селяни - комірники. Відмінності між цими категоріями селян в найбільшій мірі дозволяють оцінити соціально-економічний стан галицького села на початку XVIII ст.

Найбільш узагальнюючу, хоча й не зовсім остаточну, характеристику селянських господарств регіону на початку другого десятиріччя XVIII ст. можна зробити на підставі матеріалів ревізії 1711-1714 рр. Правда, ревізори не в усіх селах зазначають категорії селянських господарств. Із 431 села Міжсянсько-Дністрянської частини в 142 усіх форм феодальної власності (королівських, шляхетських, церковних) ревізорами було враховано 3904 селянських господарства, серед яких кметі складали 1870 (47,9%), загородники - 1358 (34,7%), халупники - 676 (17,4%). Близьке до цього співвідношення категорій селян подають і матеріали інвентарних описів 32 сіл за 1710-1719 рр. Із 1213 господарств кметі складали 551 (45,5%), загородники - 456 (38,3%), халупники - 197 (16,2%). Отже, незважаючи на різні види джерел, картина щодо категорій господарств була досить близькою. Розбіжності щодо кількості загородників можуть бути виправдані тим, що інвентарями в основному були охоплені приватні володіння, в яких відмічається значно більша диференціація господарств в порівнянні з королівськими. В цілому як матеріали ревізій, так і інвентарів свідчать про подальший ріст в селі бідніших категорій селянських господарств. Цей процес більш наочно можна простежити на матеріалах інвентарних описів маєтків магнатів Цетнерів, поблизу м. Добромиля. Згідно з інвентарними описами 1682-1702 рр. в 6 селах магнатів числилося 328 господарств, з яких 27 (8,2%) складали загородники і халупники. В 1718 р. в цих же селах із 365 господарств 40 приходилося на за городників і халупників, а 8 - на комірників, тобто разом вони складали трохи більше 13,1%. Таким чином, кількість бідніших господарств збільшилася під кінець другого десятиріччя майже на 5%118.

2.1 Кметі

Кметі складали найбільш економічно спроможну категорію селянських господарств. Польські економісти XVI - XVII ст. вважали, що кметь - основна опора феодального господарства119. Вони рекомендували сприяти тому, щоб кметь був забезпечений достатньою кількістю робочої худоби, добрим інвентарем для обробітку землі, збирання врожаю, рубки лісу, транспортом та іншими необхідними інструментами без чого він «як пану, так і собі робити не зможе»120. Загалом землевласники в цілому намагалися на той час дотримуватися цих рекомендацій. Однак розвиток фільваркового господарства, що супроводжувався заведенням нових та розширенням посівних площ старих фільварків штовхав землевласників до зменшення селянських земельних наділів, які служили головною підставою економічної спроможності селянського господарства. З другого боку земельний наділ служив своєрідною одиницею виміру повинностей, які зобов'язаний був виконувати селянин на користь феодала.

Дати характеристику розмірів земельних наділів кметівських господарств всієї землі через відсутність необхідних джерел не можливо. За матеріалами ревізії 1711 р. в 142 селах Міжсянсько-Дністрянської частини із 1870 господарств з наділом в 0,5 лану (11-12 га) користувалися 132 (7%), 0,25 лану (5,5-6 га) - 1504 (80,4%), а в 1/8 і менше лану 234 (12,6%) господарства. Приблизно таку ж картину забезпечення землею кметівських господарств подають інвентарні описи 6 сіл (Болозви, Вовчої, Конева, Поляни, Тарнави і Товарни) Болозівського і Тарнавського ключів магнатів Цетнерів за 1718 р. Із 290 господарств кметів 20 (6,9%) користувалися наділом в 0,5 лану, 18 (6,2%) - в 3/4 лану, 193 (66,6%) - в 1/4 лану, 59 (20,3%) - в 1/8 лану і менше. Можна стверджувати, що інвентарні описи кінця другого десятиріччя подають досить близьку картину забезпечення землею селянських господарств до матеріалів ревізії, особливо що стосується більш заможної групи селян.

Дещо більшими були земельні наділи кметів в селах магнатів Корняктів, в басейні річки Віслок. Із 278 господарств 9 сіл наділом в 1 лан (22-24 га) землі користувалися 14 (5%) господарств, в 1/2 і 1/4 лану по 128 господарств, що разом складало 92%, а 1/8 і менше - всього 8 (3%) господарств. Порівняно краще забезпечення землею кметів у маєтках Корняктів, очевидно, було обумовлене порівняно пізнішим заселенням цієї території, ніж Міжсянсько-Дністрянської частини.

В цілому на початку XVIIІ ст. спостерігається подальше зменшення чисельності господарств земельний наділ яких перевищував 1/4 лану. В цьому можна переконатися порівнявши забезпечення селян землю в маєтках згаданих уже Цетнерів у Болозівському і Тарнавському ключах, в яких земельний наділ кметів понад в 1/4 лану з 19,2% господарств в останні роки XVII ст. у 1718 р. упав до 13,1%, зато в 1/4 і менше зріс із 80,8% до 86,9%, у той час як пустими лежали 19,75 лану громадських земель. Навіть і ці невеликі наділи розорений селянин, що втратив під час військових грабежів робочу худобу, подекуди й знаряддя праці, не міг повністю використати. Ревізори відмічали, що вже в 1711-1713 рр. значна частина кметів обробляли свої наділи частково, а решта лежали пустими і заростали бур'янами. Наприклад, в сс. Дмитровичі, Кульматичі, Конюшки, Заріччя, львівського підстольного Лося, кметі на «своїх чвертях тільки по декілька стай від села засівали, а решта лежали пустими»121. В с. Низинець, магнатів Мнішків кметі засівали свої «чверті лише від села, а ззаду… заросли уже чагарниками»122.

Якщо в процесі відбудови після війн середини XVII ст. спостерігалося зменшення селянських пустих наділів не тільки шляхом осадження на них нових господарств, але й шляхом оренди за грошовий чинш, то на початку XVIIІ ст. кількість орендованих селянських наділів помітно зменшилася. Переконливим доказом цього процесу можуть служити відомості про оренду пусток селянами в с. Розвінець магнатів Корняктів123: в 1706 р. було орендовано 196 стай, в 1707 - 180, в 1708 - 168, в 1709 - 159, в 1710 - 133, а в 1711 р. - 142 стаї. Наведені дані свідчать, що протягом 5 років кількість орендованих земель зменшилася майже на третину. Про те, що оренда пустих земельних наділів на початку другого десятиріччя XVIIІ ст. була рідким явищем свідчить і той факт, що з понад 400 сіл Міжсянсько-Дністрянської частини Перемишльської землі, в яких були наявні пусті селянські наділи, їх ореду ревізори відмітили лише в 69, тобто троха більше ніж в 1/6 частині сіл. В 168 селах цієї частини Перемишльщини, де ревізори відмітили не лише пусті земельні наділи, але й форми їх використання, осілі й використовувані селянські наділи складали лише троха більше 47% загального селянського землекористування, в той час як пусті майже 43%. З них 4,9% орендувалися селянами, а 0,7% використовувалися фільварками. Найбільша кількість пустих земель відмічена ревізорами в королівщинах. Наприклад, в 32 селах Самбірської економії вони складали 51,4% від загальної кількості селянського землекористування, а разом з тими, що частково використовувалися (здебільшого для заготівлі сіна) - 68,4%, в 23 селах Перемишльського староства - 67,2%124.

В найбільшій мірі стан використання селянами земельних наділів залежав від забезпечення їх робочою худобою та сільськогосподарським інвентарем. Згідно з матеріалами інвентарних описів і ревізій нормально забезпеченими робочою худобою вважалися господарства, в яких нараховувалося 4 і більше штуки робочої худоби. Лише при наявності 4 волів або хоча б 2 коней селянин здатний був самостійно відбувати тяглу панщину125. При меншій кількості робочої худоби селянин вимушений був спрягатися із сусідом для відбування тяглої панщини, а при відсутності робочої худоби відбував панщину пішо. Військові пограбування, епізоотії в найбільшій мірі негативно вплинули на забезпечення селян робочою худобою. Мало того, що війська під час переходів і постоїв, як зазначалося вище, для своїх потреб забирали у селян робочу худобу, особливо коней, або обмінювали своїх покалічених і непридатних для військових справ на здорових селянських; самі селяни подекуди, щоб сплатити військові контрибуції, вимушені були продавати робочу худобу внаслідок чого залишалися з меншою кількістю худоби, або й зовсім без неї, що змушувало їх спрягатися для обробітку землі чи відбувати панщину пішо. Так, про кметів с. Михайловичі, поблизу м. Самбора, ревізори зазначали, що перед тим, хто сидів на «тридньових чвертях», мали по 4 штуки робочої худоби й орали своїми плугами, нині мають по одній клячі і спрягаються, а ті, що робочої худоби не мають, відбувають панщину пішо»126. Через це розорені селяни не тільки не могли відбувати панщину до двору, але й обробити власного наділу, що спричиняло подальше зубожіння селян і запустіння їхніх земельних наділів.

Найбільш достовірну інформацію про забезпечення селян робочою худобою подають інвентарні описи маєтків. На підставі описів 32 сіл Перемишльської землі за 1710-1719 рр., які для краю були чи не найскрутнішими, із 876 кметівських господарств 7 штуками робочої худоби були забезпечені 2 (0,2%), 6 -ма - 8 (0,8%), 5-ма - 6 (0,6%), 4-ма - 115 (14,2%), 3-ма - 69 (7,6%), 2-ма - 406 (46,2%), 1-ю - 54 (6,1%), не мали робочої худоби 216 (24,3) господарств, а разом з однотяглими вони складали

30,4% від загальної кількості господарств, тобто майже третину усіх господарств, в той час як самотяглі господарства складали лише 15,8%. Більш конкретну картину погіршення стану забезпечення кметівських господарств робочою худобою можна побачити порівнявши її наявність у селян Болозівського і Тарнавського ключів наприкінці XVII (буква К) і на початку XVIIІ ст. (буква П) в таблиці 9.

Таблиця 9. Забезпечення робочою худобою кметів Болозівського і Тарнавського ключів

І хоча загальна кількість кметівських господарств на початку XVIIІ ст. в порівнянні з кінцем XVII ст. на 4 господарства зросла, зато число кметів з трьома й більше штуками робочої худоби зменшилося із 61 до 34, в той час як збільшилося число господарств з двома й однією худобиною (із 121 до 154). Зрозуміло, що це позначилося як на стані селянських, так і поміщицьких господарств, тобто фільварках, котрі в основному утримувалися за рахунок відробіткової повинності селян.

Кількість панщинних днів, які відбували кметі у панському дворі дуже важко уніфікувати, оскільки вона залежала і від природних умов, форм власності, розміру земельного селянського наділу і навіть від ринкової конюктури. Найбільш уніфіковану картину можна отримати за матеріалами ревізії 1711-1713 рр. Міжсянсько-Дністрянської частини. В 107 селах, тобто четвертій частині усіх сільських поселень цієї території ревізори зазначають розмір відробіткової ренти в залежності від величини селянського земельного наділу. Із 1471 господарства кметів 3-денну панщину відбували 963 (майже 67% усіх господарств), хоча їх земельний наділ складав від 1/2 до 1/8 лану. Правда, 38 кметів з наділом в 0,5 лану панщину відробляли з 1/4, а з другої частини платили чинш, в той час як 74 кметі з 1/8 лану відробляли 3 дні як і 808 чвертьлановиків. Сказане дає підстави стверджувати, що найбільш поширеною нормою відробіткової ренти в регіоні на початку XVIIІ ст. була 3-денна панщина, яку відробляли кметі з наділом від 1/2 до 1/8 лану. Зрозуміло, що найбільш повноцінною для власників фільварків була тягла панщина, оскільки селянин не тільки орав, засівав і збирав фільварковий урожай, але й доставляв на ринки фільваркову продукцію та виконував всі інші види робіт, що забезпечували нормальне функціонування поміщицького господарства. Коли селянин позбувався робочої худоби з тих чи інших причин, то двір переводив його на пішу панщину. Так, в тих же 107 селах між Дністром і Сяном в першій половині другого десятиріччя XVIIІ ст. майже 30% кметівських господарств відбували пішу панщину. Особливо багато прикладів переведення селян, зокрема в другому десятиріччі, з тяглої панщини на пішу приводиться в матеріалах ревізій: в селі Ямна Долішня з 32 кметів робоча худоба залишилася лише в 12, а 20, втративши худобу, виконували 3-денну панщину пішо127; в с. Янів, Чаплинського ключа, з 20 кметів «через військові контрибуції» без худоби залишилося 14 і вони відробляли пішу панщину128; в с. Лютовиська з 34 кметів, що відбували 3-денну тяглу панщину, лише 7 прдовжували її відбувати, правда, спрягаючись, «бо залишилось у них по одній клячі», останнім робоча худоба виздихала, через що вони виконували панщину пішо129. Заміну тяглої панщини на пішу ревізори відмітили в 46 селах Міжсянсько-Дністрянської частини Перемишльщини, тобто в понад 10% від усіх сіл. В окремих селах мало місце переведення селян з півланового наділу на чвертьлановий, а від так і зменшення панщини.