Допоміжні галузі сільськогосподарського виробництва та ремесла на фільварках Руського та Белзького воєводств Речі Посполитої другої половини XVI – першої половини XVII сторіччя

Допоміжні галузі сільськогосподарського виробництва та ремесла на фільварках Руського та Белзького воєводств Речі Посполитої другої половини XVI - першої половини XVII сторіччя

У статті аналізується вплив допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва та ремесла на економічний розвиток Руського та Белзького воєводств Речі Посполитої у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Домінуючу роль у розвитку фільварково-панщинної системи відігравало вирощування зернових та скотарство. Однак, окрім цих двох основних напрямків господарства середньовічного польського села, розвивалися й інші, а саме допоміжні промисли, до яких відносилися: солеваріння, бортництво чи бджільництво, рибальство, мисливство та інші.

Вивченню розвитку допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва на фільварках східних воєводств Речі Посполитої доби пізнього середньовіччя присвятили свої дослідження такі історики, як Ю. Гошко [7], М. Грушевський, [9], В. Грабовецький [8], В. Інкін [11] тощо.

Серед допоміжних промислів фільваркового господарства чи не найприбутковішим було солеваріння. Дані про виробництво солі та форми власності солеварень подають люстрації королівщин 1565 - 1566 рр. Однак, на жаль, за цими матеріалами неможливо встановити, скільки було усіх солеварень, особливо у власності феодалів. Ревізори відмічали, що в “Снятинському старостві було більше, як тридцять королівських солеварень” [2: 24]. Королівські солеварні - це державні комплекси, які називались “жупною” (солеварною) економією.

Поблизу Коломиї знаходились королівські солеварні, але не вказана їх кількість, тільки зазначено, що “від зваричів, яких немало, вони давали до снятинського двору по 6 грошів, в цьому році їх 50”. Можна припустити, що тут функціонувало 50 черунів (черун - залізна посудина для виварювання солі розміром 10 м2) [2: 49].

На території Галицького староства солеварні були відомі біля міста Калуша. Документи засвідчують, що тут в одній солеварні діяло дві добрі соляні криниці, а в третій “солянка Солянка - соляна вода. неякісна”. При одній криниці малося три вежі, з них дві - в оренді, а в третій робили сіль для пана старости. При інших криницях люди мають свої вежі і платили в залежності від кількості виробленої солі [2: 85].

Зафіксовано солеварні і в таких пунктах як Стебник, Трускавець, Копиця [5: 246]. В останньому функціонувала вежа з великою панвою*^** Панва - залізна посудина для виварювання солі розміром 32?47 м.*, і дві окремі великі панви [3: 47]. У Котові при двох криницях було чотири вежі з великими панвами та вісім малих королівських черунів, в Ясениці - 32 приватних черуни, в яких виробляли сіль на продаж.

Велика солеварня в Старій Солі мала три криниці, а в них сім веж із великими панвами і вісім менших веж й одна велика з війтівською панвою.

У XVI ст., як відмічено в люстрації, прикарпатські солеварні перебували переважно в державній та приватній власності. В цей період у феодальній Польщі діяв закон, згідно з яким король був власником не лише землі, а й її надр. Як відзначає Ю.Г. Гошко, на підставі розпорядження польського короля Казимира, у 1368 р. солеварнею управляв жупник, якому уряд або довіряв управління до “рук вірних”, або продавав йому солеварню. Жупник, призначений королем до “рук вірних”, керував солеварнями від імені короля. Жупник не мав права безпосередньо займатися збутом солі, оскільки цим займались склади, то він повинен був згідно з королівськими привілеями видавати сіль магнатам, шляхті, монастирям та ін. У своєму розпорядженні жупник мав низку службовців, піджупників, які керували окремими солеварнями, а також чиновників: урядників, писарів та ін. [7: 17].

Виробництво солі в період середньовіччя було досить складним і важким заняттям, яке вимагало залучення значної кількості людей. У цій галузі проходила певна спеціалізація, відбувався розподіл праці. Перш ніж приступити до експлуатації солеварні, необхідно було викопати криницю, побудувати вежі-шопи, виготовити черуни, панви, підготувати форми для солі. Сам процес виварювання солі вимагав відповідних знань та навиків.

Але ще до того, як приступати до побудови солеварні, необхідно було знайти солянку, щоб викопати криницю. У XV ст. солянку шукали на ще не значній глибині. На Прикарпатті в цей період соляні води знаходились на глибині від 5 до 70 сажнів від поверхні землі, тобто 7,5 - 105 м (1 польський сажень = 1,5 м) [7: 37].

Копання криниць було досить відповідальною справою. Для цього необхідно було мати відповідні знання та досвід у знаходженні місця, де мала знаходитись соляна вода, а також певний досвід копання криниці у різних ґрунтових прошарках, тобто мати уже певну кваліфікацію.

Так, у договорі про копання такої криниці в Калузькому старостві, який було укладеним паном Шнулевським з Василем Гірником, передбачена оплата в залежності від глибини та наявності різних ґрунтових порід. Знаряддя праці має постачати замовник, крім того він повинен забезпечувати робітників продуктами харчування [7: 37].

В люстрації 1570 р. відмічалось, що в Трускавці є дві соляних криниці, в одній є солянка, а в другій немає [5: 264]. В Старосольській солеварні у криницю, на дні якої знаходились пласти кам'яної солі й не було солянки, ринвами пускали воду, яка там вбирала сіль [3: 10].

Скільки людей займалися копанням криниць та їх ремонтом, невідомо, але цілком достовірно, що при кожній солеварні намагалися мати їх достатньо. В їхні обов'язки входило як копання, так і ремонт криниць під час їхньої експлуатації.

Крім того, ці криниці вимагали постійного нагляду та ремонту. Так, в люстрації 1570 р. при перевірці Старосольської солеварні ревізор записав, що там щорічно виходять з ладу три криниці, тому необхідно їх постійно “чинити та ремонтувати” [5: 312]. Цією роботою, ймовірно, займались спеціальні робітники при солеварнях. Саме будівництво королівських та шляхетських веж здійснювалося за рахунок феодальних повинностей.

Вивчаючи люстрації, можна виділити кілька локальних місць варіння солі: м. Стара Сіль (Пермишлянщина); м. Дрогобич та м. Долина; м. Галич, м. Коломия, м. Косів (Покуття) [3: 1-2; 5: 305-306]. Як свідчать матеріали, продуктивність виварювання солі була різною. Так, наприклад, у Колпці на великій панві впродовж тижня виварювали сіль 20 разів, на старосільській солеварні 24 рази на тиждень [3: 14].

Під час другої люстрації 1570 р. на семи панвах за рік виварювали солянку 6800 разів [5: 305], тобто в 1570 р. кількість разів виварювання солі на тиждень зменшилась приблизно в 19 разів.

На черунах процес виварювання солі відбувався швидше, але це залежало від ряду причин. Так, в м. Стара Сіль у новому черуні сіль виварювали 9-10 разів на день, а в старому - лише вісім [3: 17].

Починаючи з XVII ст. збільшувались розміри панв, черунів, а разом з тим зменшувалась кількість виробничих циклів. У черунах виварювали сіль по 34 рази на тиждень, у панвах - 12-16 разів на тиждень [7: 28].

Виробництво солі, як правило, було зосереджене на орендованих черунах. Так, у люстрації 1565-1566 рр. зазначалося, що в дрогобицьких солеварнях кожний зварич-господар, який робить сіль на протязі тижня, виробляє два вертелі формованої солі [3: 38, 51, 68], та 2000 топок за один тиждень роботи або тисячу топок за півтижня.

Як зазначалося вище, соляні криниці (шахти) об'єдналися в жупи, кожна жупа в середньому мала 2-3 криниці, з яких добували “сировицю”, тобто соляну ропу. В переважній більшості ропу тягнули за допомогою коней. Як зауважує В.Ф. Інкін, коні використовувалися у всіх жупах [2: 128]. Наприклад: при Дрогобицький жупі було п'ять коней [3: 60-61]. Виникає питання: як фільварки впливали на розвиток жуп; та як жупи стимулювали фільваркові господарства?

Люстрації фіксують, що найбільше зерна закуповували для жупних коней. Так, для коней Самборської жупи закуповували: 1000 колод вівса на суму 500 злотих, а також на 60 злотих сіна. В.Ф.Інкін твердить, що зв'язок між жупами і фільварками відбувався через ринок, тобто на основі вільної купівлі та продажу [11: 129]. Однак хотілося б дещо доповнити це твердження. Селяни, які належали королівським фільваркам самбірщини були додатково, окрім фільваркових робіт, зобов'язані привозити з кожного лану два вози дров на тиждень [3: 29]. На жупах м. Солі працювало по 4 загородники “біля кожної”, які зобов'язані були возити дрова [10: 215].

Розвиток фільваркового і солеварного господарства та широкі можливості отримання від цього нових прибутків спонукали коронний скарб (казну) викуповувати маєтки, які входили до Самбірського староства. Таким чином, у коронному скарбі зосередилося управління обширним комплексом так званих столових маєтків короля, куди входили Руські жупи (солеварні), Самбірське і тісно з ним пов'язане Дрогобицьке староства розташовані на відносно компактній території. Зменшення розпорошеності окремих господарських одиниць сприяло раціональнішому використанню їхніх ресурсів. При цьому слід додати, що за своєю природою як фільварки, так і солеварні були досить крупними господарствами-виробниками. Тепер же солеваріння забезпечувалося паливом і робочою силою панщинних селян, яких приписували до жуп, а фільварки отримували новий стимул для збільшення виробництва зерна.

Таким чином, можна зробити підсумок, що в східних реґіонах Речі Посполитої жваво розвивалося солеваріння та видобуток солі. Відносини жуп та фільварків налагоджувалися як через внутрішній ринок, так і безпосередньо у формі додаткової панщини. Розвиток солеваріння та фільваркові господарства гармонійно доповнювали один одного, що сприяло їхньому розвитку.

Однією із допоміжних галузей фільваркового господарства була відгодівля риби. Фільварки могли отримувати рибу шляхом вилову її у річках та озерах. Наявність на території Руського та Белзького воєводств річок сприяло розвитку рибальства. На землях Галичини багатими рибою були річки Рибниця, Прут: “ріка Прут є рибною”, - так зафіксовано в люстрації Снятинського староства [2: 27]. Однак найсистематичнішою та найприбутковішою галуззю була відгодівля риби у ставках. Слід зазначити, що, хоча у джерелах і знаходимо значний матеріал про ставково-рибне господарство, конкретних даних про розміри ставів та технологію відгодівлі риби майже немає.

Щоб краще зрозуміти значення ставів у розвитку фільварково-панщинного господарства, слід вивчити питання кількості ставів у тому чи іншому населеному пункті та прибутковість ставково-рибних господарств на території фільварків, що займалися відгодівлею риби, а їх було від двох до декількох ставів. І, як відзначає В. Балух, “саме наявність декількох водоймищ у одному селі тісно пов'язується з вимогами раціонального ведення рибного господарства” [6: 219]. Підтверджують це й дані люстрацій, наприклад: при фільварку П'ятничанському Долинського староства було три стави [1: арк. 170], у фільварку с. Бортятина відгодівлю риби здійснювали у п'ятьох ставах [1: арк. 187-188].

Власникам помість ставкове господарство приносило значні прибутки, від кількох сотень злотих до тисяч. Наприклад: згадані стави П'ятничанського фільварку давали прибутку на третій рік 100 злотих [1: арк. 170]. Однак були і значно більші стави. На основі даних М. Грушевського можна зробити висновок, що в 1564 р. один спуск ставу у селі Большеві під Галичем приносив 1000 злотих; спуск ставу на Вепрі під м. Тарногорою приносив 900 злотих; два стави у Городецькому старостві - великий під самим городком і другий, менший, в Лемохівці - за одне спускання приносили разом 2400 злотих доходу, ще один великий став у Черлянах - 1000 злотих, а разом з кількома меншими ставками всі разом приносили середнього доходу 1400 злотих на рік [9: 180-182].

У Львівській королівщині середній дохід від ставків становив 1156 злотих на рік. Хоча один великий став у Щирці приносив при спусканні “чистих” 600 злотих прибутку, а ще один у Михончичах - 800 злотих, з усіх доходів королівщини 2/5 належало саме ставковим господарствам. Інші королівщини мали менші ставки, які давали по 100-200 злотих за одне спускання або й кількадесят чи кільканадцять злотих. Добрим вважався той став, який не замулювався і не заростав, а мав протічну течію, тому легко спускався і легко наповнювався.

Таким чином, рибне господарство було активним і вагомим у загальній структурі фільваркової продукції, надаючи значні прибутки феодалам.

Досить суттєвим доповненням до господарської діяльності фільварків було мисливство. Великі площі лісів давали можливість активно займатися полюванням. Люстратори у 1564 р. писали, що “ліси великі в тому старостві Белзькому, особливо за селом Любичею між староствами Любачівським і Замхівським та за рікою Ратою, ближче до границі староств Яворівського й Городецького, а також і по інших місцях” [4: 180-181]. Фіксуючи доходи Белзького староства люстратори вказують на важливість і прибутковість полювання на звірів у лісах, на яких полюють люди, а “сіти виготовляти є з чого, бо прядива на сіти сіють досить” [10: 151]. Така ж ситуація і в сусідній землі Замхівській: “лісів є дуже багато; починаючи від Замхова вони тягнуться на кілька миль до Верх-Раханя, а в іншу сторону - від Лукової аж до Щебрешина або Туробина на кілька миль, а ще в іншу сторону - між староством Любачівським і між маєтком Рамхівського та староством Лежайським є досить лісів і дебрів” [3: 221]. У тих лісах були великі ловища, ловці могли жити і влітку і взимку у побудованих для них “дворах”, а староства мали з того великі доходи, оскільки “звіря густо”, хоча люстратори згадують про те, що “пан староста каже тільки на свої потреби бити звірів, а не на продаж” [3: 222]. У старостві Лежайському у лісах було багато різної звірини у спеціально відведених місцях, на кшталт сучасних заповідників, побудовано будинки, в яких працювали і жили слуги, пан староста з ловцями, коли заїжджали з сітями на полювання, щоб мали де мешкати [3: 203, 261, 265].

Участь селян у полюванні в 1560-х роках була ще на деяких територіях обов'язковою. Зустрічаємо згадку про це у Белзькому старостві, широко розповсюджений цей обов'язок і в сусідньому Любачівському старостві [4: 256-257] та в інших землях. Наприклад, в селі Кошині у Холмській королівщині селяни “не зобов'язані ні до якої роботи, тільки на оступ, на звірів з сітями”. У селі Чернявці в Городельському старостві селяни “повинні йти на оступ, як потрібно” [4: 158]. Знаходимо згадки і про архаїчні обов'язки: в селі Царині Любомильського староства “сиділи соколики за привілеєм короля Казимира” [2: 357]. У селі Сільці Белзького староства селяни щороку повинні були дати шість яструбів, а вже в середині XVI ст. натуральна повинність замінюється грошовим чиншем, за кожного яструба тут платили 12 гр. [4: 158], оскільки їх важко було дістати. У селі Батятичах Кам'янецького староства селани-бортники були зобов'язані давати по дванадцять соколів [8: 152].

Також в гірській місцевості існував промисел на куниць. В середині XVI ст. цим видом мисливства займалися переважно бідні категорії селян. Про це свідчать і повинності, які сплачували селяни. Наприклад, у Рибній в 1563 р. загородники давали по одній куниці, а в Кутах всі селяни зобов'язувалися з кожного дворища давати по три куниці [2: 19, 22], а якщо були не в змозі дати натурою, то відкуповувалися 30-ма грошами. Так, громада села Смолин у Любачівській королівщині повинна дати раз на два роки 13 куниць, громада села Любленець - 31, а в селі Коровиця - щороку 7 куниць [4: 261, 271, 294]. Подекуди куниць повинні були давати бортники окремо від себе, а в Лежайському старостві була данина “кунна і соколова” як грошовий викуп колишньої данини куницями і соколами [3: 179; 63: 261]. Популярним полювання на куниць було і у фільварку села Любленець, де річний чинш становив 15,5 злотих [8: 153]. В Калуській волості Галицького староства селяни зобов'язувалися “ходити на лови”, серед податків можна зустріти і данину куницями [2: 95].

У Снятинському старостві зустрічалася категорія селян під назвою лисичники, тобто селяни, які займалися полюванням на лисиць. Такого роду мисливець сплачував щороку “одну лисицю або 30 гр.” [9: 247].

Отже, як бачимо мисливство відігравало важливу роль як допоміжна галузь господарства. Для полювання використовувалися жителі сіл, а також підданих змушували сплачувати данину.

З середини ХVI ст. великого значення на територіях Руського та Белзького воєводств набувало бортництво. Наприклад, згадувалося, що в громаді села Батятич було приблизно 70 “медових данників”; крім них ще 36 загородників платили медову данину, так що з цілого села надходило 45 корців меду вартістю 364 злотих І це не поодинокі випадки. Бортництво активно розвивалося у Замхівській землі, тут “майже всі кметі бортники”, а медова данина становила важливу частину доходів землі - чверть від усіх прибутків [8: 153]. Подібні села, в яких значна кількість людей, а то й усі, займалися бортництвом, зустрічаємо також у Любачівській, Сокальській та Белзькій землях. Зокрема, у Сокальській землі люстрація згадує про два села, які в 1560-х роках займалися “бортницьким звичаєм”, давали медову данину, крім того ще овес, кури та по 1 гр. “головного” [9: 229-231]. Основою оподаткування в селі Любленець була данина медова - її вартість, згідно з люстрацією, становила 88 злотих на рік. Громада с. Батятин (69 осіб) сплачувала медову данину, даючи по півмірки меду [8: 154].

Ще одним промислом, який існував на території східних воєводств Речі Посполитої, був видобуток та обробка залізної руди. В люстраціях королівських земель 1565-1566 рр. зафіксовано залізодобувні підприємства по виробництву заліза в Галицькій, Перемиській та Белзькій землях [2: 96]. Варто зауважити, що на відміну від солеваріння, видобуток руди не був таким поширеним і використовувався для особистих потреб феодала. Наприклад, староста Калуський видобував руду для свого господарства: “піддані возять руду на відстані 8 миль” [2: 97-98]. Найактивніше залізно-рудна справа розвивалась на Любачівщині, доходи становили 200 злотих [4: 2291]. Однак під час обробки руди використовувалося обладнання, яке функціонувало за рахунок ставу [3: 291-292]. Після обробітку руди фільварки отримували сільськогосподарський реманент: сокири, серпи, плуги [8: 218].

Важливою сферою фільваркового господарства були млини. З середини XVI століття люстрації подають відомості щодо водяних млинів [3: 297-298], інформація ж про ручні млини відсутня. Переважно млини були невеликі: одно-або двоколісні і лише незначна частина з них мала більше коліс. Наприклад, великий п'ятиколісий млин був біля Сяноку [3: 297]. Як зазначав Михайло Грушевський, млини давали прибутки 600 золотих [9: 223]. У другій половині XVI ст. на території Руського та Белзького воєводств було 1616 млинів [9: 223-224].

У джерелах мало відомостей про варіння меду та виготовлення вина. М. Грушевський зауважував, що “шинкарювали виключно пивом, поки не прийшла горілка” [9: 227]. Люстратори фіксують, що в Грубешівському старостві люди варять пиво, коли хочуть, і дають від кожного “вару” пива 4 гривні. В 1562 р. селяни заплатили 84 гривні, тобто варили пиво 21 раз [4: 100]. Також потрібно відзначити, що корчм, які б постійно функціонували у згаданому старостві в другій половині XVI ст. немає [4: 100-101].

З середини XVI ст. починає активно популяризуватися виготовлення горілки. Так, в Холмській землі нараховувалося 58 горілчаних казанів, в Красноставському старостві - 27, в Белзькому - 98, в Бузькому - 13 [82: 228]. Як зазначає В. Балух, “чим більше пили селяни, тим вищим був панський прибуток” [6: 227].

Ще одним допоміжним промислом було суднобудування. У зростанні як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі важливу роль відігравав транспорт. Гужовий транспорт міг забезпечити доставку вантажу, та ще й на далекі відстані. Найбільш економічним і безпечним в епоху феодалізму був річковий транспорт, особливо для Карпат та Прикарпаття, де виробляли і переправляли громіздкі дерев'яні товари, сіль у бочках та ін.

Як зазначалося, важливими судноплавними артеріями на Прикарпатті була річка Сян, по якій перевозили товари до Гданська та інших міст Польщі, а також річки Буг та Дністер.

Люстрація королівщин 1565-1566 рр. свідчить, що в Гуличівському фільварку для львівського старости зроблено 80 комег*^* Комега - безпарусне судно, прямокутної форми. Плило тільки за течією, обслуговувалося 9-11 чоловіками. [3: 35]. У цій же люстрації зауважується, що для відправки солі із Старосільської солеварні необхідно 60 шкут*^** Шкути - парусне судно, мало завужену форму верхньої носової частини. Обслуговувалося 13 чоловіками.*, за доставку кожної шкути від Галича до Перемишля платиться по 30 грошів [3: 63-64].

У 1570 р. в люстрації Старосольської солеварні зазначено, що для транспортування солі адміністрація купує шкути в шляхти, за які платить по 15, 18, 20 гривень, а за деякі по 25 гривен. Шкути ці шляхта виробляла у власних лісах, а в підданих купували їх дешевше - по 13-14 гривен, але рідко і небагато, тому що піддані не мали лісів [5: 115]. Ці дані ще раз засвідчують, що видобуток та виробництво солі було прибутковою справою, оскільки королівські солеварні купували річкові судна за гроші.

Будівництво суден було складною справою, вимагало довготривалої заготівлі дерева. Для будівництва річкових суден були необхідні спеціальні будівельні матеріали. Це борти, дранки, корпаки та кривулі. Борти - це бруси довжиною 17-22 м, товщиною до 8 см, які виготовляли з ялиці, сосни, смереки, різали ручними пилами з дерев й мали щонайменше 65 см. в діаметрі. Корпаки виготовляли з ялиці, сосни, смереки, діаметром 15-30 см., довжина - по 3-9 м. З корпаків робили основу судна, а з бортів - дно та борти [7: 79].

Таким чином, серед допоміжних галузей фільваркового господарства важливу роль відігравали: солеварна промисловість, відгодівля риби, мисливство, бджільництво, видобуток та обробка залізної руди, млинарство, шинкарство, суднобудування. Свідченням цього є фактичний матеріал люстрацій, який опрацьовано та подано у цій роботі. Описуючи та аналізуючи свідчення і матеріали люстрацій, порівнюючи дані дослідників, можна зробити висновок, що вищезгадані промисли хоча й були допоміжними галузями фільваркового господарства, однак систематично приносили неабиякий прибуток та мали велике значення для загального розвитку пізньосередньовічного фільваркового господарства.

Список використаних джерел

1. Львівська Наукова Бібліотека Національної академії наук України ім. В. Стефаника. - Відділ рукописів. - Фонд 9. Окремі надходження. Оп.1. - Спр. 247. Люстрація Руського воєводства 1629 р.

2. Жерела до історії України-Русі. - Львів, 1895. - Т.1. - 312 с.

3. Жерела до історії України-Русі. - Львів, 1897. - Т. 2. - 314 с.

4. Жерела до історії України-Русі. - Львів, 1900. - Т.3. - 585с.

5. Жерела до історії України-Русі. - Львів, 1903. - Т. 7. - 363 с.

6. Балух В. Фільварки пізньосередньовічної Польщі. - Чернівці: Золоті литаври. - 1999. - 378 с.

7. Гошко Ю.Г. Промисли й торгівля в Українських Карпатах XV-XIX ст. - К., 1991. - 252 с.

8. Грабовецький В.В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ ст. - Львів, 1982. - 151 c.

9. Грушевський М.С. Твори: у 50 т. / Голов. ред. П. Сохань. - Львів, 2002. - Т. 5: серія “Історичні студії та розвідки (1888-18896)”. - 2003. - 592 с.

10. Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1995. - Т. 6. - 664 с.

11. Инкин В.Ф. Фольварок и рынок в Галицком Прикарпатье XVI в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1966 г. - Вильнюс, 1967. - С. 121-129.