Курсова робота

Тема: Роль і місце протекторату Кромвеля в історії англійської буржуазної революції

ПЛАН

ВСТУП

1. Історичні події, що передували Англійській революції 1640-1660 р. і передумови становлення протекторату

2. Довгий парламент і початок революції

3. Встановлення протекторату й поява "Знаряддя керування"

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Тема протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.) вивчається на стику відразу декількох взаємозалежних дисциплін. Для сучасного стану науки характерний перехід до глобального розгляду проблем тематики протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.) як форми військової диктатури.

Питанням дослідження присвячена безліч робіт. В основному матеріал, викладений у навчальній літературі, носить загальний характер, а в численних монографіях по даній тематиці розглянуті більше вузькі питання проблеми здійснення протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.), а також так званого "Знаряддя правління 1653 г". Однак, потрібне врахування сучасних умов при дослідженні проблематики позначеної теми.

Висока значимість і недостатня практична розробленість проблеми протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 рр) визначають безсумнівну новизну даного дослідження.

Подальшу увагу до питання про проблему протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.) як - форми військової диктатури необхідно приділяти з метою більш глибокого й обґрунтованого вирішення актуальних проблем тематики даного дослідження.

Актуальність роботи обумовлена, з одного боку, більшим інтересом до теми протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.), а також "Знаряддя правління" 1653 г" у сучасній науці, з іншого боку, її недостатньою розробленістю. Розгляд питань пов'язаних з даною тематикою носить як теоретичну, так і практичну значимість.

Результати можуть бути використані для розробки методики аналізу "Протекторат Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.)".

Теоретичне значення вивчення проблеми полягає в тім, що вибрана для розгляду проблематика перебуває на стику відразу декількох наукових дисциплін.

Об'єктом даного дослідження є аналіз умов виникнення й здійснення протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.) як форми військової диктатури.

Предметом дослідження є розгляд окремих питань, сформульованих як завдання даного дослідження.

Метою дослідження є вивчення теми "Протекторат Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.)" з погляду новітніх вітчизняних і закордонних досліджень по подібній проблематиці.

У рамках досягнення поставленої мети автором були поставлені для вирішення наступні завдання:

1. Вивчити теоретичні аспекти й виявити природу потектората ромвеля в Англії (1653 -1658 р.);

2. Визначити актуальність проблеми протекторату Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.), як форми військової диктатури, а також вивчення такго явища як "Знаряддя правління" 1653 р. у сучасних умовах;

3. Викласти можливості рішення тематики протекторат Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.);

4. Позначити тенденції розвитку тематики протекторат Кромвеля в Англії (1653 -1658 р.) і його значення на сучасному етапі розвитку розуміння такої категорії як форма державного правління.

1. Історичні події, що передували Англійській революції 1640-1660 р. і передумови становлення протекторату

Англійська революція 1640-1660 р. була одною з найважливіших подій європейської історії, суперечки про характер якої ніколи не припинялися в історіографії. Можна виділити наступні головні інтерпретації революції: ліберальну, марксистську, ревізіоністську й пост-ревізіоністську.

Перша, ліберальна, складалася в ХІХ столітті в працях таких істориків, як Ф. Гізо й Т. Маколей. Вони вважали революцію подією закономірною, і пояснювали її виникнення політичними протиріччями між англійським парламентом і королівською владою, покладаючи відповідальність за їхнє загострення на корону, на династію Стюартів, представник якої Яків VІ Шотландський став в 1603 році одночасно королем Англії під ім'ям Якова ІV. Революція, отже, була справедливою відплатою, боротьбою парламенту й народу за відновлення потоптаних прав, а в ретроспективному плані - кроком на шляху до встановлення в країні конституційно-демократичних порядків. Історик С. Гардинер вважав, що корінне значення мали релігійні протиріччя, і висунув конценпцию Англійської революції як "пуританської". Ліберальне трактування революції переважало в закордонній історіографії аж до 70- х рр. ХХ ст.

Основа марксистської інтерпретації Англійської революції виявляється в працях К. Маркса й Ф. Энгельса. Не заперечуючи політичних протиріч між короною й парламентом, Маркс вважав їх вторинними, а першорядне значення надавав економічним причинам. З погляду істориків-марксистів, революція була викликана довгостроковими передумовами, тим, що протягом багатьох десятиліть в Англії розвивався капіталізм, і пануючі феодальні по суті форми суспільного устрою стали до середини ХVІІ століття гальмом для його розвитку. Отже, революція була буржуазної, тобто була спрямована на заміну феодального ладу капіталістичним. Протидія королівської влади й парламенту відбивало боротьбу між відсталим феодальним дворянством і буржуазією, що виступила в союзі з новим (обуржуазненому) дворянством.

Такий підхід знайшов багатьох послідовників в історіографії ХХ ст. Ряд відомих англійських істориків (Р. Г. Тоуні, К. Хилл і ін.) займали марксистські або близькі до марксизму позиції. Марксистський підхід панував у радянській історіографії й знайшов вираження в працях таких відомих фахівців, як Е. А. Косминський, В. М. Лавровський, М. А. Барг, Г. Р. Левин, Т. А. Павлова й ін.

Ревізіоністська інтерпретація історії Англійської революції склалася в 80- х рр. ХХст. Історики-ревізіоністи думають, що передумови Англійської революції не носили скільки-небудь довгострокового характеру. Вони не вбачають у політику перших королів з династії Стюартов тенденції до свідомого насадження абсолютизму в Англії, хоча й відзначають їхні помилки й недоліки. Причиною загострення політичної ситуації в країні вони вважають прагнення корони затвердити одноманітність у керуванні трьома частинами держави: Англією, Шотландією й Ірландією, розходження між якими вона у великій мері ігнорувала.

Крім того, причини революції треба шукати в аналізі ситуації, що зложилася зі скликанням Довгого парламенту в 1640 році. Чому депутати, що не помишляли про боротьбу з королем, виявилися в 1642 році в стані війни з ним? Відповідь на це питання дають не абстрактні міркування про те, що економічні, політичні й релігійні розбіжності наростали протягом довгих десятиліть, а вивчення особистих і групових інтересів і пристрастей головних гравців на політичній сцені в 1640-1642 р. - указував один із самих видних істориків цього напрямку К. Рассел [8].

У новітній пост-ревізіоністській історіографії відкидається властива ревізіоністському підходу ідея про випадковий характер революції, що витекала із неврівноважених міркувань, позицій і розбіжностей. Ряд істориків підкреслює винність Карла І і його оточення, політика якого сприяла виникненню конфлікту, що особливо виявилося зі спробою введення єдиного молитовника в Шотландії. Очевидно, що відкидаючи ревизионисткий підхід як такий, історики цього напрямку визнають його заслугу в "розтрощенні" марксистської інтерпретації революції, сполучать деякі ідеї традиційної ліберальної історіографії з окремими положеннями, обґрунтованими істориками-ревізіоністами. Прикладом пост-ревізіоністського підходу можуть служити відповідні глави книги сучасного американського історика С. Шами "Історія Британії".

У вітчизняній науковій і навчальній літературі в основному зберігається прихильність марксистському підходу. Це видно, наприклад, з новітніх проектів шкільних стандартів і програм по історії, у яких Англійська революція визначається як "буржуазна" (характерно, але й парадоксально, що у визначенні Французької революції цього слова немає).

Для обґрунтування ідеї про економічну сутьність причин Англійської революції історики- марксисти прибігають до наступної аргументації. Хоча в XVІІ столітті Англія залишалося по перевазі аграрною країною, розвиток капіталізму знайшов свій прояв у сільському господарстві, промисловості й торгівлі. Слідом за Марксом розвивалася концепція первісного нагромадження капіталу, складовою частиною якої була теза про аграрну революцію, що почалася вже в ХVІ столітті. Показниками розвитку капіталізму в сільському господарстві було посилення нового дворянства, що перевело своє господарство на капіталістичні рельси й брало активну участь у торгово-грошових відносинах, а також соціальне розшарування селянства, у міру якого виділилися категорії багатих селян - йоменів (деякі дослідники думали, що це слово правильно відносити до всього англійського селянства, а не до однієї його частині); фригольдерів (власників землі); копигольдеров (орендарів) і коттеров (безземельних селян). Свідченням розвитку капіталізму вважався швидкий розвиток мануфактурного виробництва й розпад середньовічної цехової системи. У сфері торгівлі швидкий розвиток капіталізму бачили, насамперед, у створенні торговельних компаній для зовнішньої торгівлі, як регульованих (Компанія купців-авантюристів), так і акціонерних (Московська компанія, Ост-Індськя компанія).

Політичні причини революції більшість вітчизняних істориків зв'язувало із прагненням королів з династії Стюартов затвердити в Англії абсолютизм. Яків І був спадкоємцем Єлизавети ІІ Тюдор (1533 - 1603), що царювала з 1558 р. У своїх творах він намагався обґрунтувати абсолютистські ідеї; парламент при ньому збирався нерегулярно й на короткий час, а сам Яків опирався на фаворитів, яких уибирав у відповідності зі своїми пристрастями. Останнім фаворитом старого короля став молодий Джордж Вильєрс, якому був навіть дарований герцогський титул: він став герцогом Бекінгемом. Коли парламент все-таки збирали, на його засіданнях усе більш гостро звучала критика корони. В 1621 році парламент обвинуватив у хабарництві канцлера Англії Ф. Бекона. Парламентарії критикували економічну політику (примусові позики, монополії), зовнішню політику королівської влади (тісні зв'язки з католицькими державами Іспанією й Францією, ігнорування протестантських інтересів у Тридцятирічній війні) [2].

Незабаром після воцаріння Карла І (1625-1649) його відносини з парламентом стали ще напруженіше. Різко звучала критика на адресу Бекингема, якого король взяв під власний захист. Коли Бекингэм був убитий релігійним фанатиком в 1628 році, Карл вважав, що вбивство було спровоковано парламентаріями. У парламенті 1628 року виділилися діяльні лідери опозиції - Т. Еліот, Дж. Пім, Дж. Гемпден. (Пізніше, в 30- х рр. Томас Еліот був заточений у Тауер, де й помер, що створило йому ореол мученика, що загинув у боротьбі зі зловживаннями королівської влади). В 1628 р. у палату громад був також уперше вибраний О. Кромвель. Маючи потребу в згоді парламенту на одержання грошей, Карл підписав вимоги опозиції, виражені у формі Петиції про право. Однак вже в 1629 році він розігнав парламент і не скликав його протягом 11 років. Ці роки називають часом проведення "політики напролом".

Натхненниками цієї політики вважали Т. Уентворта (раніше одного з лідерів опозиції), в 1640 р., що одержав, титул графа Страффорда, а також архієпископа Кентерберийского У. Лода. Як лорд-намісник Ірландії Страффорд багато чого зробив для стабілізації положення в цій країні.

Лорд викликав ненависть опозиції за свою, як уважали, примирливу позицію стосовно католиків. Для переслідування супротивників влада використовувала суди Зоряної палати й Високої комісії. Фіскальні міри припускали вилучення так званих корабельних грошей, а також штрафів за відмову землевласників від вступу в рицарське звання.

Як особлива причина революції прийнято називати ідеологічну, або релігійну. У результаті Реформації, здійсненої в ХVІ столітті, державною в Англії стала англійська, або англіканська церква, главою якої вважався сам монарх. Англійські католики були позбавлені політичних прав і піддалися переслідуванням. У той же час багато протестантів думали, що проведеної владою реформація недостатня, і наполягали на її поглибленні. Такі позиції займали послідовники Ж. Кальвіна, яких в Англії називали пуританами. До ХVІІ століття усередині пуританського руху виділилися дві основні групи: пресвітеріане й індепенденти.

Пресвітеріане визнавали, що на чолі нової церкви повинна перебувати рада виборних старійшин-пресвітерів. Індепенденти займали більш радикальну позицію - вони стояли за незалежність кожної церковної громади. Пуритани розділяли догмат Кальвіна про божественне приречення, що, на думку багатьох істориків, і визначило революційний характер їхніх поглядів. Складність ситуації була пов'язана з тим, що в трьох королівствах релігійні розходження були істотними.

В Англії прихильники реформації дивилися на католиків як на погрозу. Здавалася, "порохова змова" 1605 р. дала підстави для цього. Коли при Карлі керівництво англіканської церкви зайняло примирливу позицію стосовно католиків, пуритани сприйняли це як чи не найбільший гріх, чим бути католиком. У Шотландії пануючі позиції займала пресвітеріанська церква, а в Ірландії більшу частину населення становили католики.

Спроба корони уніфікувати порядок служб викликала протест. В 1637 році в Шотландію був створений Єдиний молитовник, що викликало вибух опору. З петиціями протесту виступили представники різних шарів суспільства. Хоча Карл і народився в Шотландії, він зовсім не розумів обстановки, що там склалася. Він загрожував, що оголосить зрадниками тих, хто буде продовжувативпиратися. Це не тільки не зупинило його супротивників, але викликало революцію. 28 лютого 1638 р. під час чотиригодинної церемонії в шотландській столиці Единбурзі священиками й представниками міст був підписаний Національний Ковенант, релігійний і політичний документ, що став ідеологічною основою шотландського повстання. У наступні дні в різних містах підпис під ним поставили десятки тисяч людей. До весни 1639 р. шотландці зібрали армію, у якій було від 25 до 30 тисяч чоловік. Коли почалася війна, розрізнені загони королівської армії не змогли успішно протистояти цим боєздатним силам. У сучасній закордонній історіографії визнано, що серйозні омани й помилки Карла в його шотландській політиці є безпосередньою причиною, що призвела до конфлікту в самій Англії.

2. Довгий парламент і початок революції

Звістка про повстання в Ірландії круто змінило політичну ситуацію в Лондоні. Небезпека вторгнення армії католиків-заколотників в Англію ще більше загострила антикатолицькі настрої. У той же час збір засобів на спорядження військової експедиції для придушення заколоту поставив на порядок денний питання: хто буде здійснювати контроль над нею? Якщо доручити її королю, то не виключене, що це військо буде використано для втихомирення не Ірландії, а парламенту, що збунтувався, у Лондоні.

Із цих страхів у парламенті народився історично важливий документ, відомий за назвою "Велика ремонстрація". У ній, як ми вже знаємо, утримувалися всеосяжний перелік зловживань королівської влади в роки так званого беспарламентского правління (1629-1640) і вимоги, що зводилися в остаточному підсумку до того, щоб король позбувся від "порочних радників" і замінив їх тими, кого схвалить парламент.

Після найгостріших дебатів, що тривали безупинно 15 годин, у ніч із 22 на 23 листопада "Велика ремонстрація" була прийнята більшістю всього лише в 11 голосів (159- "за", 148- "проти"). Під час голосування був момент, коли члени палати общин узялися за шпаги. Уже на світанку, розходячись по будинках, Кромвель нібито сказав своєму сусідові знамениту фразу: "Якби "Ремонстрация" була відкинута, я на наступний же ранок продав би все, чим володію, і більше ніколи не побачив би Англії", тобто назавжди покинув би її.

У цю ніч із колишньою єдністю в палаті було покінчено. Споконвічно помірковано настроєні реформатори поступово, у міру радикалізації намірів, переходили на сторону короля. Прикладом подібної еволюції може служити Едуард Гайд, у майбутньому граф Кларендон. "Ніяка Реформація не вартатягот громадянської війни", - писав він згодом. Йому вторив поет Ендрю Марвелл: "...справа (парламенту) було надмірно благою, щоб із-за неї знадобилося боротися". Такі члени парламенту, як Едмунд Ледлоу або Ричард Бакстер, були вражені тим, що перебували люди, "готові боротися проти короля".

В обстановці усе більше глибокого розмежування сил у парламенті й у країні Карл І покинув столицю й відправився на північ країни, де сподівався знайти підтримку усе ще впливових феодальних лордів і шотландців. Слідом за ним Лондон покинули 4/5 складу палати лордів і біля половини членів палати общин.

Англія виявилася на порозі громадянської війни. Її близькість налякала одних, остудила запал інших. І в цей критичний момент серед деяких найбільш стійких захисників завоювань конституційного періоду революції Кромвель виявився найбільш діяльним, причому не тільки в парламенті, але й за його стінами - у графствах, де відбувалося розмежування сил. І це не тому, що він прагнув скоріше пустити в хід своє мистецтво меча, а в силу того, що ясніше інших розумів неминучість громадянської війни й робив усе від нього залежне, щоб парламент не був захоплений подіямизненацька. Активність Кромвеля після від'їзду короля на північ було б точніше назвати вже військово-політичною. У ці місяці весни й літа 1642 р. Кромвель виявив завидну енергію. Як член численних парламентських комітетів він розглядав масу справ, виконуючи багаторазові доручення палати общин - передати лордам послання, - місії, що вимагали крім усього іншого й таланта переконання слухачів [3].

Напередодні відкритого військового зіткнення обидва табори - король і парламент - збирали сили й засоби, состязались у залученні на свою сторону територіальної міліції окремих графств, міст, фортець, арсеналів і флоту. Кромвеля тривожили ступінь вірності парламенту лорда - мера Лондона, готовність гарнізону Тауера. У січні 1642 р., також за його пропозицією, був створений комітет, у завдання якого входив розгляд питання про готовність країни до оборони. 12 липня була прийнята постанова про створення армії "для безпеки особистості короля й захисту королівств". Командуючим її призначався граф Ессекс.

З ініціативи Кромвеля громади зажадали від корпорації збройових справ майстрів щотижневих відомостей про те, скільки мушкетів і іншої зброї, а також сідел ними було зроблено й ким вони були куплені. Як член парламенту від Кембриджу, Кромвель за власною ініціативою ужив заходів з метою перешкодити королю заволодіти столовим сріблом, що зберігалося в коледжах міста. Озброївши на власні засоби два загони волонтерів і розташувавши їх у місті, він став чекати розвитку подій. Коли ж стало відомо, що ці коштовності підготовлені для відправлення королю, Кромвель цьому перешкодив і взяв їх під свою охорону. У результаті король втратив коштовностей на суму в 20 тис. ф. ст.

Одержати подання про те, яке місце займав Кромвель у справах Довгого парламенту ще задовго до початку громадянської війни, нам допоможе одне свідчення: коли в парламент надійшла петиція з Монмаута, що містила скаргу на його небезпечну близькість до ірландського заколоту й на погрозу, що у цих умовах представляють католики-рекюзанти, у прикладеному до неї меморандумі значилося: "Послати містерові Кромвелю". Про те, як гостро реагував Кромвель на подібну ситуацію, було гарно відомо в колі лідерів парламенту.

І проте сільський сквайр Оливер Кромвель став історичним Кромвелем насамперед не на ниві парламентського красномовства й не в хитруваннях дипломатії, а на полях військових боїв у ході громадянської війни. Кромвель-Генерал спершу затьмарив у ньому талант політика начебто тільки для того, щоб потім, коли шпага вже була вкладена в послушників, він виявив такі грані політичного мистецтва, які повалили в здивування сучасних йому й спокушеним політикам усередині й поза Англією.

Отже, 22 серпня 1642 р. Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі, що означало офіційне оголошення війни парламенту в Лондоні, а 29 серпня Оливер Кромвель приступився до формування загону кавалерії на ринковій площі Гентингдону. При всій очевидній непорівнянності й несумірності цих двох подій - державного акту ім'ям суверена - короля й зовсім незначного й провінційного сквайра в маленькому Гентингдоні - вони проте символізували характер суспільних сил, які незабаром мали зіштовхнутися у відкритому бою.

Чесноти Кромвеля вражали уяву сучасників і пізніших істориків: адже вони належали людині, повністю позбавленому військового досвіду не те що командуючого, а рядового солдата. Тим часом мова повинна йти про успіхи в справі ведення не звичайної, а революційної війни, канони якої формуються насамперед у сфері переконань. І тут Кромвель, як ми бачили, пройшов ґрунтовну школу першого, конституційного етапу революції. Саме цю обставину випустять із уваги військові історики революції середини XVІІ століття. Хоча роль Кромвеля в першій великій битві громадянської війни при Еджхілі (23 жовтня 1642 р.), що закінчилася, як відомо, упущеною парламентським генералом Эссексом перемогою, зате немає сумнівів у тім, що саме він витяг з невдач парламенту в початковий період громадянської війни найбільш глибокі військові й політичні уроки. Якщо у військовому відношенні ці невдачі переконали Кромвеля в тім, що без сильної кавалерії парламент ніколи не здобуде перемоги над роялістами, сила яких полягала насамперед у кавалерії, те, найімовірніше, більше важливими за своїм характером були витягнуті їм політичні уроки. Парламенту потрібні не солдати-найманці, байдужі до справи, за яку боролися, що виходили з підпорядкування й перетворювалися в банди грабіжників, а солдати, що билися по переконанню, що надає їм сміливість і стійкість [1].

Разом з тим було б помилково думати, що Кромвель, як це навіч розкрилося на іншому етапі революції, не усвідомлював погрозу, що виходила від народних низів, що узялися за зброю, і насамперед непорушності того "розподілу власності й волі", на якому ґрунтувалося панування його класу. Але як людина, що послідовно вирішувала кожне завдання тільки в міру її назрівання, він й у цьому випадку ставив на перше місце погрозу військової перемоги короля й тому доти, доки саме ця погроза існувала як пряма й безпосередня, він повністю зневажав погрозою більше віддаленою. Саме тому він широко відкрив доступ у свою кавалерію тим, від кого вона потенційно виходила, якщо тільки вони в цей момент по переконанню прагнули до військової перемоги над "кавалерами", причому доступ не тільки в рядовий склад, але й на офіцерські пости.

Погодимося, Кромвель досяг широти поглядів, просто немислимих для ординарних представників його соціального прошарку в ординарний час того століття. І хоча, це була широта лише тактичними, тимчасовими, обумовленими вимогами моменту й в остаточному підсумку, що відображала військові інтереси все того ж буржуазно-дворянського блоку, проте погодимося, що навіть для цього був потрібний і розум незвичайний, і воля незламна. Що ж дивного в тім, що за рік з невеликим відкритих воєнних дій між королем і парламентом Кромвель, що не мав до цього поняття про мистецтво ведення регулярної війни, проробив шлях від капітана кавалерійського загону до генерал-лейтенанта армії Східної асоціації, що формально воювала під початком графа Манчестера. Швидкість, з якої він відкривав для себе й опановував законами ведення революційної війни, вражала уяву сучасників саме тому, що вони не врахували вирішального факту - Кромвель майже із самого початку розгадав її найглибшу таємницю: переможної ця війна могла стати, тільки перетворившись у війну народну.

Однак політика Кромвеля, що в ході громадянської війни стала ідеологією індепендентського крила в таборі парламенту й намагавшаяся швидко й переконливо перемогти короля у війні, зустрічала активний опір з боку пресвітеріан, тобто "помірних", головним чином титулованих дворян і великого купецтва, які не тільки не прагнули до військової перемоги, але й відверто страшилися подібного результату громадянської війни. Цю тенденцію в армії яскраво втілювала й воєнна тактика графа Ессекса, неодноразово відклонявшогося від можливої перемоги над силами короля, так само як і навмисній пасивності, що проявляв головнокомандуючий армією Східної асоціації граф Манчестер; у самому ж парламенті її виражала "партія" пресвітеріан (якої належало більшість у палаті общин), що із самого початку громадянської війни надавал перевагу переговорам з королем ніж боям з ним.

Конфлікт, що давно назрівав між пресвітеріанами й індепендентами - головними виразниками зазначених військово-політичних тенденцій, що протиборствували, в армії й парламенті - прорвався назовні після битви під Марстон-Муре (2 липня 1644 р.). Однак ця перемога на півночі Англії була майже зведена на нівець поразкою парламенту в інших боях. Карл І ледь не знищив армію Уоллера на півдні й погнався за Ессексом, що йщов на захід. Це була тактика "війни без перемоги!", за якої ховався задум, що далеко йде й украй небезпечний для справи парламенту. Нескінченне затягування громадянської війни й пов'язаних з нею нещасть (важкі податки, солдатські постої, реквізиції й грабежі) повинне було настроїти проти парламенту його опору - народні низи. Це добре розумів Кромвель [9].

Однак крім зіткнення двох принципово відмінних тактик на війні в конфлікті Кромвеля з Манчестером важливу роль грали питання церковного устрою Англії. Справа в тому, що в червні 1643 р. парламентським ордонансом були скликані Збори богословів - синод, на який запрошена була делегація шотландських кліриків. На ньому було вирішено, що керування церквою за допомогою єпископів і архієпископів повинне бути скасоване. Замість його більшість відмінювалася до введення пресвітеріанського керування (за зразком шотландського), що вимагало у свою чергу строгої однаковості. Однак остаточне рішення було на вимогу індепендентів передано парламенту. Перемога Кромвеля при Марстон-Муре, з одного боку, і поразка Ессекса - з інший, різко підсилили вплив індепендентів у парламенті й в армії. У результаті Комітет обох палат парламенту розпорядився, "беручи до уваги розходження думок членів збори (богословів) по питанню про церковне керування... необхідно намагатися знайти спосіб, яким образом ті, хто не може у всіх речах підкоритися загальному правилу, що буде встановлено, можуть бути терпимі у своїх відхиленнях згідно слову (божому)".

У цьому зіткненні між прихильниками строгої церковної однаковості й прихильниками, що визнають за віруючим право на відхилення від нього (за ним удалечині маячила легалізація принципу волі совісті), виявилася таки не тільки релігійна, але й соціально-політична проблема: чи терпіти в армії в ім'я її єдності й революційного ентузіазму відомих супротивників однаковості в справах віри, так званих "сектантів", тобто головним чином представників тих низів, саме володіння зброєю якими приводило в здригання лордів мажоров у селі й у місті.

Кромвель же був готовий не тільки закривати очі на релігійні переконання своїх солдатів, якщо тільки вони не щадили себе на війні з королем, більше того, він волів, як ми бачили відданого справі "сектанта" бездарному джентльменові. Від супротивників-пресвітеріан його в дійсності відрізняли не тільки більш гнучкий розум, але й далекоглядність, він чітко усвідомлював, що в ході громадянської війни саме з метою збереження мирського порядку варто одержати над королем рішучу військову перемогу, інакше його абсолютистські домагання не зломити.

Засіб же для досягнення цієї мети він доглянув у тім, щоб будувати армію не на станових принципах, а на принципах відсутності станів, на самовідданості й обдарованості воїнів. Характерним прикладом цієї політики може служити вторинне втручання Кромвеля в долю Джона Лільберна, хоча й джентльмена, що був молодшим сином, але занимавшего радикальні позиції в питаннях церковного й державного устрою. Довідавшись, що граф Манчестер загрожує йому повішенням за те, що в порушення наказу він "самовільно" зайняв роялістський замок, Кромвель виступив у його захист так само, як він захищав вигнаного з армії генералом Крауфордом підполковника тільки за те, що той відмовлявся визнати примусовий характер пресвітеріанської ортодоксії. Саме цю політику розв'язання ініціативи "простолюду" йому не могли простити пресвітеріане.

Отже, до кінця 1644 р. у генерала Кромвеля - переможця при Марстон- Муре - нагромадилося багато фактів, що свідчили про те, що командні пости, що займали, в армії пресвітеріане, і зокрема граф Манчестер, принципово не бажають довести війну до перемоги, тому що вважають для себе "невигідним" "надмірно принизити короля".

І як можна було очікувати, бойові заслуги Кромвеля були вже настільки загальновизнаними, а воєнний стан парламенту настільки складним, якщо не критичним, що останній продовжував давати йому спочатку "тимчасові" військові повноваження, практично зробивши єдино для нього виключення із загального правила. Втім, тимчасові повноваження незабаром перетворилися в постійну посаду. 15 лютого палата общин прийняла постанову створити замість колишнього територіального ополчення, що збирається по графствах і нерідко що не бажало воювати за межами рідного графства, нову регулярну армію, фінансовану із загальнодержавних засобів. Це й була армія "нового зразка" (або "нової моделі"), що згодом включила й інші парламентські формування. Її головнокомандуючим був призначений Томас Ферфакс, що вирізнився у війні з роялістами на півночі країни. Місце його заступника, тобто генерал-лейтенанта, залишили не без наміру вакантним. Ядром кавалерії цієї армії стали кавалерійські полки Кромвеля, давно вже за мужність заслужившие славу железнобоких.

"Нова модель", що складалася головним чином з йоменів і вихідців з міських низів, дисциплінованих (одна зі статей її уставу говорила: "Злодійство або грабіж карають смертю") і охоплених прагненням швидше довести війну до перемоги, ця армія була першим в історії Європи зразком регулярної революційної армії.

10 червня Кромвель був призначений генерал-лейтенантом "Нової моделі", 13 червня він прибув у її розташування, а 14 червня 1645 р. відбулася вирішальна битва громадянської війни при Незбі. При Незбі, як і в попередніх і в наступних боях, військове мистецтво Кромвеля було продемонстровано з такою переконливістю, що навіть палата лордів повинна була визнати його в армії незамінним.

Військова перемога над королем ще не означала остаточної перемоги революції. Монархія була тільки надламана, але не повалена. Програвши війну з парламентом, роялісти поклали свої надії на розкол у таборі парламенту, тобто на те, що король незабаром знадобиться однієї частини своїх ворогів у їхній боротьбі проти іншої. Тим часом король, що біг у Шотландію, Карл І в надії схилити знать на свою сторону був виданий у січні 1647 року парламенту в обмін на 400 тис. ф. ст. в "покриття витрат", які шотландці понесли, беручи участь у війні на стороні парламенту.

Отже, почався новий етап в історії революції, у якому вирішувалося питання про майбутній політичний уристрій країни. І якщо врахувати споконвічно складне переплетення соціальних і політичних сил у таборі парламенту, то легко уявити, що боротьба за те або інше рішення зазначеного питання повинна була розгорнутися найгостріша [9].

Початок нової смуги в історії революції й у житті Кромвеля було для нього досить похмурим. Оскільки тепер, із завершенням громадянської війни, його меч став уже непотрібним парламенту, його колишнє положення й вплив у ньому сприймалося пресвитерианами як "невиправдане" і "зухвале". У результаті їхнього підступу Кромвель незабаром втратився своїх військових повноважень і з генерал-лейтенанта армії перетворився в приватну особу - рядового члена парламенту. Ця мета була легкодосягаємою, тому що ніщо вже не заважало поширити на нього дія "акту про самозречення". Тим часом, скориставшись відсутністю Кромвеля й падінням впливу індепендентів у парламенті, пресвітеріанська більшість провела в ньому спішно постанову про розпуск армії, за винятком 6400 чоловік кавалерії (з 40 тис.) і 10 тис. піхоти для несення гарнізонної служби. Але при цьому було повністю обійдене питання про виплату солдатам і офіцерам задолженного парламентом платні - піхоті за 18 тижнів і кавалерії - за 43 тижні, що становило на той час чималу суму в 331 тис. ф. ст. Так само зазначеною постановою не передбачалося призначення пенсії сиротам і вдовам загиблих на службі парламенту воїнів. Нарешті, парламент у ньому ні словом не згадав і по такому питанню, як визнання невинними солдатів, що розпускаються по будинках, і офіцерів за вчинене ними в ході громадянської війни.

Одночасно передбачався набір 12 тис. чоловік в експедиційний корпус для відправлення в Ірландію. Його командуючим був призначений Ферфакс. Крім нього, у ньому не повинне було бути з у чині старше полковника. Всі офіцери повинні були прийняти так званий ковенант, тобто погодитися на введення пресвітеріанського церковного пристрою. І останнє, члени парламенту не могли займати в новій армії командних посад. Очевидно, що цими трьома умовами парламент явно виключив можливість участі в експедиції Кромвеля. У цілому, якщо врахувати умонастрій, що панував в "Новій моделі", бажання пресвітеріанської більшості в парламенті позбутися від цієї грізної, раз у раз готової вийти з його підпорядкування збройної сили цілком зрозуміло. Армія виявилася тепер виразницею сподівань народних низів, що принесли найбільшої жертви в ім'я перемоги, але повністю обійдених при поділі її плодів. Природно, що рядові й молодші офіцери "Нової моделі" відмовилися скласти зброю, вони вийшли з покори парламенту.

Безсумнівно, що Кромвель усвідомлював справжню мету парламенту в цьому конфлікті - одним ударом позбутися революційної армії - погрози його всевладдю - і заодно ліквідувати основну опору індепендентів, тим самим звівши їх до політичної незначності в парламенті. У дійсності все обстояло інакше: те, що було відтиснуто на задній план у Кромвеле-Генералі, у ході війни виявилося на першому плані в Кромвеле-Політику, коли громадянська війна завершилася перемогою парламенту й вирішувалося питання про післявоєнний уристрій. Повинні були неминуче виявитися його становий консерватизм і ворожі відносини до погрози, що виходила від релігійних радикалів в армії, і соціальна сторожкість стосовно незаможного населення в цілому.

Тому він погодився з парламенту поїхати в місце розташування армії з місією переконати її підкоритися його волі. І він дотримав обіцянки: прибувши в армію, він переконував офіцерів ужити свій вплив, "щоб розташувати солдатів до тієї влади, що стоїть над ними. Якщо ця влада буде низведена на нівець, нічого за цим не піде, крім замішання". Однак місія ця успіху не мала. Солдати залишилися твердими у своєму рішенні не підкорятися наказу про розпуск армії, і, бачачи коливання одних офіцерів і зрадництво інших, вони обрали в кожному полку по двох уповноважених (так званих агітаторів) для спільних дій у захист своїх інтересів.

Цим у рядах армії був відкрито продемонстрований давно назрівавший розкол у минулому єдиної "партії" індепендентів на грандів (або "шовкових" індепендентів) і простолюдинів-радикалів - рух, що примкнув до сформованої ще в 1645- 1646 р. за межами армії партії, відомої за назвою левеллерів. З весни 1647 р. останні все більше впливали на настрій рядових і молодших чинів армії.

У зв'язку з вимогами левеллерів про розпуск існуючого парламенту, про обмеження майбутніх парламентів дворічним строком повноважень, про перерозподіл виборчих округів згідно чисельності населення, про припинення переговорів з королем, про гарантію повної віротерпимості Кромвель заявив: якими будуть наслідку всього цього? І чи не приведе воно до замішання? Чи не перетворить це Англію в подобу Швейцарії, у якій один кантон повстає проти іншого (маючи, зрозуміло, у виді не територіальний розподіл, а суспільні класи й у першу чергу погрозу, що виходила від тієї частини народу, що у парламенті не була представлена й інтересами якої він повністю зневажав)? Указавши далі на величезні труднощі, що стоять на шляху до настільки корінної, тобто республіканської форми, перебудови правління країною, Кромвель протиставив вимогам левеллерів "зобов'язання армії", тобто те, в ім'я яких декларованих цілей парламент призвав армію на свій захист і вів війну з роялістами? Неважко переконатися в тім, що на конференції в Петн зштовхнулися, з одного боку, армійські, радикально настроєні частини армії, переконані в тім, що вони служать народу, є захисниками його волі, і, з іншого боку - грандів, що вважали, що армія перебуває на службі парламенту і є не більш ніж його знаряддям, тобто безсловесною служницею класів, у ньому представлених.

Отже, Кромвель знову став перед нами як політик-прагматик, як герой ситуації, що вирішує в кожному випадку тільки назріле завдання, вдаючись до допомоги "друзів". Роялістська небезпека тепер зажадала консолідації сил індепендентів і насамперед відновлення довіри до грандів рядові армії. Одним словом, підтримка левеллерів була тепер для грандів воістину життєво важливою. За неї, не замислюючись, і вхопився Кромвель. Заручившись відновленою єдністю в армії, він виступив у парламенті ініціатором прийняття постанови про припинення звертань до короля.

3 січня палата громад після дебатів нарешті проголосувала ( 114-за, 92- проти) за пропозицію "Про припинення зверненнь" до Карла І. І як повідомляють присутні, найбільш вагомим аргументом у заключній мові Кромвеля перед голосуванням був рух його руки до меча, пристебнутому до його боку. У той же день Комітет обох королівств був перетворений у Комітет безпеки. Внаслідок того що двох членів цього комітету, пресвітеріан Ессекса й Степлтона, вже не було в живих, а шотландці були тепер по цілком зрозумілих причинах з нього виключені, Комітет безпеки, пости в якому займали індепенденти на чолі із Кромвелем, перетворився у вищий виконавчий орган влади в країні. На користь цього комітету Армійська рада в січні 1648 року "склала" свої повноваження й "саморозпустилася".

3. Встановлення протекторату й поява "Знаряддя керування"

Страта Карла І означала, що індепенденти відмовилися від монархії й пішли на встановлення такого державного устрою, що прийнято називати республікою (державою загального добра - Commonwealth). Палата общин проголосила себе вищою владою в країні. Були прийняті закони про знищення палати лордів і знищенні королівського звання. Головну роль у керуванні в період індепендентської республіки (1649-1653) грала Державна рада, що володіла ознаками виконавчого органу влади. 19 травня 1649 року нова держава була проголошена офіційно.

Спочатку положення режиму не здавалося міцним. Треба був час, щоб усунути небезпеку нових роялістських повстань. Серйозні побоювання в лідерів індепендентів викликала активність левеллерів, які порахували, що нова влада не має спільного з демократичним республіканським ідеалом, проголошеним в "Народній угоді". Лільберн навіть засудив процес над королем і його страту. Як будь-який англієць людина на ім'я Карл Стюарт мав право на суд присяжних. Те ж він відносив і до роялістських командуючих, що чекали вироку в Тауері, яким послали книгу законів, щоб допомогти їм захищатися. У памфлетах Лільберн і інші левеллери покритикували не тільки Державну раду, але й парламент. У них було сформульоване питання, чи варто біло підкорятися режиму, який левеллери розглядали як незаконний. Не дивно, що наприкінці березня Державна рада розпорядилася заарештувати лідерів левеллерів Лільберна, Овертона й Уолвіна, а також Томаса Принса. У Тауэре вони пишуть "Маніфест", у якому захищають свої ідеї від "наклепу", що обрушився на них.

У Лондоні почалася кампанія в їхній захист, ініціаторами якої виступили дружини Лильберна й Овертона й інші жінки, близькі до руху (дивний факт у культурі пуританізму). Арешт лідерів левеллерів викликав хвилювання в армії, пік яких довівся на кінець квітня - початок травня 1649 року. Спроба повстання була подавлена Кромвелем і Ферфаксом, за що Сіті виразило їм "серцеву подяку". Кілька сотень солдатів повсталих двох полків бігли, біля чотирьохсот були схоплені, четверо присуджені до смерті, з яких троє дійсно страчені. Нова серія хвилювань під гаслами левеллерів довелася на осінь того ж року, але й вони були швидко подавлені офіцерами. Таким чином, до 1650 року рух левеллерів втратилося своєї головної опори в армії. Більша частина його лідерів, залишаючись супротивниками індепендентів, відмовилася від насильницької боротьби й приєдналася до релігійних пуританських сект. Те ж трапилося й із самим Лильберном: восени 1649 року він став перед судом за обвинуваченням у державній зраді, але був звільнений, а потім висланий із країни. Повернувшись в Англію, він приєднався до квакерів.

Ці роки були перейняті підйомом релігійної пуританської свідомості. Складаються релігійні групи, у навчанні яких з'єдналася прагнення до знаходження щирої, "чистої" віри, з надією на соціальну перебудову й поліпшення громадського життя. Долі таких сект різні. Деяким було призначено зіграти більшу роль у релігійному й громадському житті Англії й інших країн. Особливо популярним стало навчання квакерів ("трясущихся") - так називали супротивники цього вчення "Суспільство друзів", створене проповідником Дж. Фоксом. Між квакерами, рантерами, баптистами й представниками інших релігійних груп були відмінності (наприклад, у тлумаченні писання або у відношенні до церковного шлюбу), але їх поєднувало різко негативне відношення до церковної влади й дисципліни. Вони відкидали кальвіністську доктрину божественного приречення як несумісну з ідеєю божественної любові, що доступна кожному, що щиро відкрився Богові [8].

У вітчизняній історіографії особливе значення надавалося ідеям Дж. Уінстенлі, що создали релігійну групу, члени якої називали себе "щирими левеллерами", а їхні критики диггерами, або копальниками. Уважається, що в поглядах Уінстенлі. більше, ніж в інших проповідників, виражений соціальний аспект, яскравіше виявилася критика сучасного ладу, заснованого на майновій і соціальній нерівності. Це знайшло відбиття в численних памфлетах цього автора, самі знамениті з яких - "Світло, що було засвічене у Бекінгемширі", "Новий закон справедливості". Диггерів часто розглядали як представників утопічного соціалізму, що бажали досягти своїх цілей суспільної перебудови мирним ненасильницьким шляхом. Рух був локальним; його центром став пагорб Св. Георгія в графстві Сэррей. Диггери почали спробу обробки земель, що пустують, та натрапили на опір місцевих землевласників. Втім, Т. Ферфакс, що прибув із солдатами, щоб розібратися в тому що відбувається, вирішив, що небезпеки копальники не представляли. Рух остаточно зійшов на нівець в початку 1651 року.

Характерно, що Лільберн і інші левеллери підкреслювали, що їхня позиція принципово відрізняється від диггерів, що на відміну від останніх реалісти. Дійсно, найбільш радикальна політична вимога левеллерів, що зводилася до введення загального виборчого права для чоловіків (не католиків), було не таким уже неможливим: у деяких містах правом обирати користувалися практично всі домовласники. Деякі положення програми левеллерів мали продовження, тоді як ідеї диггерів залишилися тільки в історії соціалістичних навчань.

Як страта Карла І викликала потік роялістських публікацій, так новий режим Кромвеля знайшов ідеологічну підтримку в тих, хто вважав, що саме він здатний забезпечити політичну стабільність. Зі схваленням страти короля виступив Дж. Мільтон. Особливе значення мала публікація в 1651 році Т. Гоббса "Левіафан", у якому обґрунтовувалася ідея наступності державної влади. Вона тим більше викликала шок у роялістських колах, що автор був колись близький до кавалерів і був прямо пов'язаний із двором Карла ІІ у еміграції.

Першорядним завданням для Кромвеля стало втихомирення Ірландії. В 1649 році його армія висадилася на "Зеленому острові". Центральним епізодом стало узяття фортеці Дрогеда. Після того, як у результаті запеклого штурму фортеці упала, її гарнізон і жителі були повністю знищені. Долю Дрогеди розділили й деякі інші ірландські міста. У літературі традиційно вказувалося, що фактором, багато в чому определившим жорстокість кромвелевських солдат, був фактор релігії: на ірландців- католиків англійські пуритани дивилися з ненавистю; багато хто вважали, що справедливо мстять за насильства, які раніше мали місце стосовно протестантів у ході ірландського повстання. У новітніх дослідженнях з'ясовано, що серед захисників Дрогеди з ірландців була меншості: гарнізон фортеці була частиною роялістської, в основному протестантській армії герцога Ормонда. У Дрогеді загинуло 3000 захисників, переважна більшість, коли із уже впала. У той же час Кромвель, як і його армія, не з у реальності жахів ірландського повстання 1641 року, як їх представляла пуританська пропаганда, і це впливало на його політику. Ірландія була скорена до 1652 року. Більша частина ірландських землевласників, пов'язаних з повстанням, була з маєтків, їхня власність перейшла вруки нових хазяїв-англійців. Більше, ніж будь-яка інша його перемога, ірландська кампанія зробила Кромвеля пуританським героєм Англії, але вона ж багато в чому визначила гострі проблеми в англо-ірландських відносин на довгий час уперед.

Іншим напрямком військової політики індепендентів була війна із Шотландією, де парламент після страти Карла І визнав його сина своїм королем Карлом ІІ. У той же час роялістське повстання на чолі з вождем одного з гірських кланів Монтрозом було подавлено ковенанторами, а сам Монтроз був страчений. У вересні 1650 р. Кромвель здобув блискучу перемогу при Денбаре над шотландським головнокомандуючим Лесли. В 1651 році війна продовжилася, і Карлові ІІ удалося вторгнутися в Північну Англію. Однак у вересні 1651 року англійці домоглися вирішальної перемоги при Вустері, а Карл біг. Завдяки допомозі вірних роялістів йому чудом удалося вкритися від кромвелевских солдат і покинути острів. Скорення Шотландії було завершено сподвижником Кромвеля генералом Монком.

Новий режим прагнув захистити торговельні інтереси Англії. Навігаційні акти 1650 і 1651 р. обмежували ввіз у країну іноземних товарів і, отже, особливо боляче вдарили по Голландії, багатство якої багато в чому забезпечувалося її функцією як "морського перевізника". Це привело до англо-голландської морської війни 1652-1654 р., що в історіографії часто розглядали як одну з перших торговельних воєн ХVІІ-ХVІІІ вв. Війна виникла всупереч тому, що й англійці, і голландці були протестантами. Тут економічний фактор взяв гору над релігійним. Перемога Англії на море привела до ослаблення економічних і політичних позицій Голландії й поклала початок пануванню Англії на морях. У результаті успішної війни з Португалією ця країна виявилася в економічній і політичній залежності від Англії [8].

До 1653 року Кромвель і його угруповання настільки зміцнилися, що не бідували більше в "охвістя" парламенту, на той час остаточно втратив яку-небудь підтримку в країні. У квітні 1653 р. Кромвель розігнав "охвістя" Довгого парламенту й констатував, що "жодна собака не загавкав". Спроба створення нового представницького органу влітку того ж року провалилася. Створити авторитетний і в той же час слухняний парламент не вдалося: індепендентів турбували радикальні депутати. У грудні Малий парламент оголосив про саморозпуск, і була проголошена нова конституція Англії - "Знаряддя управління". У країні встановився новий політичний режим - протекторат (1653- 1659). Формально Англія залишалася республікою, але фактично вся влада була передана в руки лорда-протектора, яким проголошувався Олівер Кромвель. Чи прагнув Кромвель до встановлення особистої влади? Думки про це розходяться в сучасників і істориків. Сам Кромвель не раз декларував, що ні що більше не огидно йому, чим приписувані йому такі наміри. У той же час його супротивники вважали, що це не більш ніж лицемірство. Кромвель став довічним главою держави, але в 1657 році відмовився стати королем Оливером І, коли це запропонували йому найближчі сподвижники, члени Державної ради. У той же час він погодився із правом призначити спадкоємця.

У роки протекторату збереглася Державна рада, і лорд-протектор мала право скликати однопалатний парламент. Новий режим носив риси військової диктатури, що визначилося в ході адміністративної реформи 1655 р., коли країна була розділена на 11 округів, на чолі яких були поставлені генерал-майори, наділені Кромвелем необмеженими повноваженнями в місцевому керуванні. Однак не можна забувати, що в реальних умовах ці посадові особи могли обпертися й опиралися на традиційні структури місцевого керування: констеблів і мирських суддів, насамперед . У компетенцію генерал-майорів входив не тільки збір податків і запобігання бунтів, але й контроль за моральністю. Припинялися карнавали, маскаради, півнячі бої, перегони й інші подібні розваги. Питні заклади піддавалися найсуворішому контролю, і азартні ігри в них не допускалися. Діти до дванадцяти років піддавалися пороттю, якщо лихословили. За перелюбство покладалося три місяці в'язниці, а за подружню зраду закон 1650 року припускав страту. Історики гендера вказують на подвійний стандарт: поняття зради відносили до замужніх жінок, але якщо одружений чоловік мав зв'язок з незаміжньої, те це розглядалося як перелюбство. Про тенденцію до "повернення назад" свідчить і відновлення палати лордів у парламенті.

У роки протекторату зріс міжнародний престиж Англії. Дві держави, Іспанія й Франція, в умовах війни між ними мали потребу в Кромвелі як у союзнику. Наприклад, католицька Іспанія була першою країною, офіційної признавшей новий режим. Проте, зрештою Кромвель зробив вибір на користь Франції: війна з Іспанією обіцяла важливі придбання за рахунок іспанських колоній. В 1655 році англійська ескадра під командуванням адмірала Блейка захопила острів Ямайку, що стала форпостом англійської колоніальної експансії у Вест-Індії.

Олівер Кромвель помер 3 вересня 1658 року, у річницю перемоги при Вустері. Новим протектором став син Кромвеля Ричард, що мало цікавився государственнми справами. Уже через кілька місяців він пішов у відставку, і до влади формально повернулося "охвістя", розігнане Кромвелем в 1653 році. Цей період політичної нестабільності іноді називають "другою англійською республікою". На ділі все вирішила армія. Загострилася боротьба між армійськими угрупованнями. Одну з них очолював генерал Ламберт, що ставився до числа "святих", тобто більше послідовних пуритан і республіканців. Помірні позиції займав генерал Монк, що одержав верх у цій боротьбі. Завдяки його підтримці на англійський престол був запрошений син страченого короля Карл П Стюарт. Реставрація Стюартов в 1660 році вважають завершенням Англійської революції середини ХVІІ століття.