Селянський антибільшовицький рух в Україні навесні 1919 року

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

на тему

"Селянський антибільшовицький рух в Україні навесні 1919 року"

Виконала студентка

3-го курсу

заочного відділення

Спеціальність історія і

практична психологія

Чикун О.І.

Перевірив: Давидюк Р.П.

Рівне-2005

З початку 1919 р. в Українi більшовики намагалися ствердити радянську владу за допомогою політики "воєнного комунізму", яка була спрямована проти товарно-грошових відносин, вільної торгiвлi, насаджувала комуни та державні форми землекористування. Hесприйняття селянством цієї політико-економічної моделі викликало масовий повстанський антикомуністичний рух, всебічне об'єктивне вивчення якого радянською iсторичною наукою аж до початку 90-х рр. було неможливим, тому що вимагало критичного i докорiнного переосмислення комунiстичної доктрини, вiдкинення концепцiї пролетарської соцiалiстичної революцiї, пошуку нових дослiдницьких парадигм. В радянськi часи немислимою була навiть постановка проблеми антикомунiстичного руху, тому вона стала такою актуальною у пострадянський перiод. Перед iсториками стоїть важливе завдання надолужити все те, що не могло бути зроблено в радянську добу комунiстичного ладу, зокрема вiдтворити об'єктивну iсторiю українського селянства, в тому числi таку її сторiнку, як повстанський антикомунiстичний рух 1919--1921 рр. на Лiвобережнiй Українi, де на той час проживало близько 2/5 всього населення України.

В ходi воєнної агресiї радянських вiйськ проти УHР до лютого мiсяця 1919 р. Лівобережна Україна опинилась пiд владою бiльшовикiв. Було вiдразу розпочато форсоване впровадження в усi сфери суспiльного життя засад полiтики, яка вже дiяла в РСФРР, а пiзнiше отримала назву "воєнного комунiзму". Особливо далекосяжнi наслiдки для розгортання селянського повстанського антикомунiстичного руху в Українi мали активнi спроби впровадження державних форм продовольчого регулювання, якi на практицi часто зводились до примусового невiдшкодовуваного вилучення продовольства. Вiльна торгiвля була заборонена, взято курс на одержавлення землi та засобiв сiльськогосподарського виробництва. Процес передачi землi селянам гальмувався. Економiчний визиск доповнювався соцiально-полiтичними утисками бiльшостi селянства, обмеженням його прав i свобод, цiлеспрямованими заходами щодо розпалювання ворожнечi в селянському середовищi пiд гаслами поширення класової боротьби на селi, яке зберiгало єднiсть i виступало єдиним табором. Бiльшовизм 1919 р. був привнесений з Росiї i практично не знайшов для себе нi соцiальної, нi нацiональної опори в українському селi, а тому мiг дiяти лише надзвичайними каральними методами. Появi масового повстанського руху додатково сприяли ще й такi чинники: глибока криза владних структур; десакралiзацiя влади в патерналiстськи-архаїчному суспiльствi; наявнiсть в селi, внаслiдок великого демографiчного вибуху на поч. ХХ ст., значної кiлькостi молодi; високий рiвень безробiття (особливо, серед молодi) внаслiдок "натуралiзацiї"села; наявнiсть значної кiлькостi демобiлiзованих осiб, якi звикли за 5 рокiв війни, коли цiна людського життя значно знизилася, тримати в руках тiльки зброю i використовувати її проти людей; перенасиченiсть села зброєю; вiдсутнiсть у широких мас досвiду мирної полiтичної боротьби, "варваризацiя" суспiльства.

Соціальний склад повстанських загонів був неоднорідним: незаможні селяни, які мали мінімум обов'язків по господарству; дезертири-червоноармійці; ті, хто з різних причин не знаходив свого місця в новій суспільно-політичній системі, хто найбільше потерпав від соціально-економічних та карально-репресивних заходів більшовиків; національно свідомий елемент; представники національних меншин. Серед ватажків і начальників штабів повстанських загонів значну частину становили офіцери колишньої царської армії та армії УНР.

Весною 1919 р. розпочалось розгортання масового антикомунiстичного повстанського руху селян у двох його формах -- стихiйнi повстання та повстанськi загони. А влітку напруга селянської боротьби, порівняно з весняним періодом, досягла ще вищого рівня (продовольчі запаси села вичерпалися, однак проведення продрозкладки продовжувалось). Розмах досліджуваного нами явища був головною причиною падіння радянської влади в Україні в кін. літа 1919 р.

В 1919 р. антикомуністичний повстанський рух селян охопив практично всі повіти Чернігівської (географія діяльності 14 загонів не обмежувалась лише Чернігівщиною, 9 формувань оперувало в чітко визначених повітах, ще 9 - на території майже всієї губернії) та Полтавської (відповідні показники становлять 11-11-6) губерній і частково (внаслідок насиченості російськими військами, географічної близькості до Росії, що обумовлювало оперативність військового втручання, наявності навколо Харкова 70-ти кілометрової зони "вільної торгівлі") - Харківську губернію. Таким чином, відносним центром активності повстанських формувань на Лівобережжі в 1919 році була Чернігівська губернія - 32 загони. Всього 1919 р. на Лівобережжі оперувало не менше 57 повстанських загонів, в яких нараховувалося приблизно 21745 повстанців при 95 кулеметах і 7 гарматах. Окрім того, існувала значна кількість загонів, які не вдалося ідентифікувати через обмаль матеріалів про них. Під час визначення загальної кількості повстанських формувань, що діяли на Лівобережжі, та загальної чисельності повстанців, які перебували в цих формуваннях, озброєння, метод простого арифметичного складання відповідних показників по кожній окремо взятій губернії не може бути застосований з метою уникнення дублювання при підрахунках, бо існували, як вже зазначалось, повстанські загони, географія діяльності яких не обмежувалась лише однією губернією. У 1919 р. в середньому на один повстанський загін, що діяв на Лівобережжі, припадало до 400 повстанців. Основна маса їх перебувала у великих загонах, (більше 500 чол.): в 9 загонах (16% від 57 загонів) знаходилось 19450 повстанців (89,4%). Все це свідчить про значні організаційні можливості повстанського руху, розмах і глибину причин, які його породили. Про це свідчить і такий показник: у 1919 р. тільки в 10 формуваннях (17,5% від 57 загонів), діяльність яких в подальшому не обмежилась лише 1919 р., перебувало 10395 повстанців (48%). Питома вага "короткодіючих" повстанських формувань (діяли лише протягом одного 1919 р.) серед загальної маси повстанських загонів становила 42%, що додатково свідчить про стихійний характер селянської боротьби.

Повстанська ідеологія не являла однорідної, зв'язаної в одне ціле ідейно-політичної програми, а становила певний набір розрізнених гасел, які висовувались відповідно до ситуації. З поглибленням політичної апатії і розчарування селянства вимоги політичного характеру все більше поступались вимогам соціально-економічного характеру, ставав поширеним симбіоз елементів різнорідних ідеологій в повстанському антикомуністичному русі. Селянські повстанські загони Лівобережжя, беручи за критерій їхню політичну орієнтацію, можна в цілому розділити на три групи: "уенерівські" (виступали за владу Директорії УНР), "анархомахновські" (сповідували ідеї махновщини), а також ті, які не мали чітко визначеного політичного забарвлення. Приналежність до якоїсь з цих груп і визначала сутність тих вимог, гасел, які висували повстанці. З 57 загонів до 1-ї групи відносилось 15 загонів, до 2-ї - 9, до 3-ї - 32. Поділ на три групи, хоч і є певною мірою умовний, але об'єктивно відображає реальний ступінь впливу політичних противників більшовиків на селянські повстанські загони Лівобережжя. Повстанству, як і селянству в цілому, були притаманні певні політичні коливання.

З 15 "уенерівських" загонів найбільша кількість (11) діяла в Чернігівській губернії, а з 9 "махновських" 8 - в Полтавській. З 24 "короткодіючих" загонів 9 належала до 1-ї групи, 15 - до 3-ї. Таким чином, переважна маса "короткодіючих" загонів не мала чіткого постійного політичного забарвлення. Соціально-економічні вимоги і гасла "уенерівських" загонів поступались місцем національно-державним, які будувались в цілому на основних положеннях декларації уряду Б. Мартоса від 12 серпня, відозви головного отамана військ УНР С. Петлюри до населення України від 17 вересня 1919 року. Махновське повстанство, цілком ототожнюючи себе з революцією, активно виступало проти політики "воєнного комунізму", втручання держави у справи селян, націоналізації землі і за повернення її до селянина, заборону її купівлі-продажу, відміну податків з селянства до державного бюджету, збереження економічної свободи селянства, лояльно ставилось до форми Радянської влади. Яскравим прикладом "махновської" течії в повстанському антикомуністичному русі селян на Лівобережжі була так звана "Глухівська повстанська республіка" (Глухівський повіт, Чернігівська губернія). Для повстанських загонів, які не мали сталого політичного забарвлення (близько 58% від загальної маси повстанських формувань), були характерні гасла і вимоги соціальної частини есерівської ідеології: "чорний переділ" неприйняття реквізицій і підтримка вільної торгівлі (щоправда, на місцевому рівні, без "спекулянтів", особливо неукраїнської національності), сильна місцева автономія, яка і асоціювалась з поняттям "радянська влада", утвердження місцевих культурних і релігійних традицій, вороже відношення до сильної присутності держави. Головне гасло повстанства 1919 р. "За радянську владу, але без комуністів і комун!".

В 1920 р. радянська влада поглибила "воєннокомуністичну" політику на селі. Всеохоплюючого розмаху набули вилучення продовольства, примусові мобілізації, політичний терор, тому повстанський антикомуністичний рух селян на Лівобережній Україні охопив практично всі повіти Полтавської (49 повстанських загонів додатково оперували в інших губерніях, 52 - діяли в чітко визначених повітах, 58 - в межах майже всієї губернії), Чернігівської (33 загони додатково оперували в інших губерніях, 15 - в чітко визначених повітах, 10 - в межах майже всієї губернії) губерній та частково - Харківську губернію (19 загонів діяли додатково в інших губерніях, 4 - в межах майже всієї губернії, 16 - в чітко визначених повітах). 50% повстанських формувань, територією діяльності яких в 1920 р. була майже вся Чернігівська губернія, діяли в цих межах і в 1919 р. Цей же показник серед загонів, які оперували в чітко визначених повітах Чернігівщини, становить 20%, серед формувань, географія діяльності яких не обмежувалась лише Чернігівською губернією, - 15,15%. Відповідні показники за 1920 р. по Полтавській губернії становлять 10,5%-9,6%-8,2%, по Харківській - 20%-6,25%-5%. 1920 р. за кількістю повстанських загонів значно перевершив 1919 р. і став апогеєм селянсько-повстанського антикомуністичного руху на Лівобережжі. Протягом 1920 р. в Чернігівській губернії діяло не менше 58 ідентифікованих повстанських антикомуністичних формувань селян (майже в 1,8 раза більше, ніж в 1919 р.), на Полтавщині - 159 (майже в 5,7 раза більше), на Харківщині - 39 (в 6,5 раза більше). Таким чином, на Лівобережжі діяло не менше 214 повстанських загонів, що в 3,7 раза більше, ніж в 1919 році. Це становить 65,3% загальної кількості ідентифікованих повстанських загонів, що діяли на Лівобережжі протягом 1919-1921 рр. В 214 формуваннях перебувало приблизно 74417 повстанців (в 3,4 раза більше, ніж в 1919 р.) при 11 гарматах, 172 кулеметах. В 1920 р. в середньому в одному повстанському загоні знаходилось 348 повстанців. Основна маса повстанців знаходилась у великих загонах, в яких перебувало більше 500 чол.: в 30 загонах (14% від 214 формувань) перебувало 61800 чол. (83%). Про значні організаційні можливості повстанського руху, розмах і глибину причин, які його породили, свідчить і такий показник: тільки в 34 загонах (16% від 214 формувань), діяльність яких не обмежилась лише 1920 р., перебувало 42507 повстанців (57%). Питома вага "короткодіючих" повстанських формувань серед загальної маси повстанських загонів в 1920 р. склала 59%. Все це додатково свідчить про стихійний, неорганізований характер селянської боротьби.

Навіть в період найбільшого розмаху повстанського руху його ідеологія, маючи загальне антикомуністичне спрямування, залишалась аморфним набором розрізнених гасел, які висували залежно від ситуації. Характеризуючи політичну спрямованість досліджуваного нами явища в 1920 р. з точки зору поділу останнього на три основні групи, можна стверджувати таке: з 214 повстанських загонів 59 (27,6%) мали яскраво виражене "уенерівське" забарвлення, 26 (12%) - "махновське", 126 (59%) - не мали чітко визначеного сталого політичного відтінку. Порівняно з 1919 р. чисельність загонів 1-ї групи збільшилась в 3,9 раза (тоді як їхня питома вага майже не змінилася), 2-ї - в 3 рази (питома вага зменшилась майже в 1,3 раза), 3-ї - в 4 рази (питома вага залишилась майже незмінною). Таким чином, жодна з політичних течій в повстанському русі Лівобережжя і в 1920 р. не стала провідною. Звертає на себе увагу і той факт, що з 26 "махновських" загонів 8 (31%) вже діяло в 1919 р., тоді як з 59 "уенерівських" формувань лише 6 (10%) діяло в 1919 р.

Про важливість ідейного організуючого та об'єднуючого начала, вкрай необхідного для "цементування" повстанських формувань селян, яскраво свідчить наступний факт: з 127 загонів, які вдалося ідентифікувати і які діяли лише протягом одного 1920 р., 87 загонів (68%) не належали до якої-небудь політичної течії в повстанському русі, 30 (24%) - належали до "уенерівської" течії, 8 (6,3%) - до "махновської" (і лише 1,7% припадало на подібні загони "боротьбистів", "анархістів" тощо). Таким чином, переважна маса "короткодіючих" загонів не належала до основних політичних течій в повстанському русі. В зв'язку з цим заслуговує на увагу і той факт, що 1920 р. порівняно з 1919 р. кількість "короткодіючих" загонів зросла з 5,2 раза, а їхня питома вага серед загальної маси повстанських формувань - в 1,4 раза (з 42% до 59%). Питома вага "короткодіючих" загонів, що не мали чіткого постійного політичного забарвлення, серед загальної маси повстанських формувань становила 40%, серед "короткодіючих" формувань - 68% (для порівняння: в 1919 р., відповідно, 26% і 62,5%). Це переконливо свідчило про поступове наростання внутрішньої кризи повстанського антикомуністичного руху селян з кожним роком продовження боротьби (в першу чергу, внаслідок виснаження матеріально-продовольчих і людських ресурсів, а також поширення серед селян політичної апатії і зневіри).

В тих загонах, які діяли протягом 2-х років, показники співвідношення основних політичних течій в повстанському антикомуністичному русі такі: 1919-1920 рр. - 9 загонів не належали до жодної з політичних течій, 6 - належали до "махновської", 3 - до "уенерівської"; 1920-1921 рр. - 21 формування не мало політичного забарвлення, 10 - мали "махновський" відтінок, 19 - "уенерівський". Серед загонів, які діяли протягом 3-х років (1919-1921 р.р та 1920-1922 рр.) і більше, співвідношення "уенерівської" та "махновської" течій було приблизно однаковим. Таким чином, серед повстанських загонів, які діяли протягом 2-х років і більше, питома вага формувань, що належали до основних політичних течій, становить 56%. Все це додатково вказує на важливість присутності політичної ідеї в боротьбі повстанських формувань, що сприяло тривалості їхнього існування.

З 59 загонів "уенерівського" характеру 48 оперувало на Полтавщині, 16 - на Чернігівщині, 11 - Харківщині; серед 26 "махновських" загонів відповідні показники мають таке співвідношення: 22-10-8 (при підрахунках подібного характеру слід пам'ятати про те, що територією діяльності багатьох загонів не була лише одна губернія). Таким чином, центром активності основних політичних течій в селянсько-повстанському антикомуністичному русі на Лівобережжі в 1920 р. була Полтавська губернія, яка була взагалі відносним центром діяльності повстанських формувань на Лівобережжі в 1920 р. (159 загонів з 214).

Програмно-агітаційні документи селянських повстанських антикомуністичних загонів Лівобережної України в 1920 р. продовжували містити, в цілому, ті ж самі гасла, що і в 1919 р. Зокрема, залишались поширеними вимоги зрівняльного землерозподілу. Новим було, в першу чергу, те, що вимоги політичного характеру почали все більше поступатись вимогам соціально-економічного характеру, а елементи ідеологій політичних течій в повстанському русі - змішуватись. Новим було і те, що найпоширенішем в 1919 р. гасло "Геть комуну!", в 1920 р. перетворилось у заклик "Геть продрозверстку!". З 1920 р. і надалі неприйняття селянством продрозверстки і повстанський антикомуністичний рух переплелись між собою найтіснішим чином, що і відбилось на ідеології останнього.

1921 р. став останнім роком дії в Україні масового селянського повстанського антикомуністичного руху. Основними причинами його занепаду на осінь 1921 р. на Лівобережжі треба вважати компроміс, на який вимушена була піти з селянами радянська влада під тиском повстанства. Цей компроміс виявився, насамперед, у згортанні політики "воєнного комунізму"; відмові від брутальних методів продрозверстки, перманентного перерозподілу землі; закріпленні останньої в 9-річне користування за селянськими господарствами; впровадженні в життя товарно-грошових засад. З іншого боку, тривала виснажлива війна, економічна руїна, терор голодом в умовах граничного фізичного, матеріального виснаження селянина і його господарства, природнє бажання стабільності, порядку вели до зниження опірності селянства великому організованому технічно забезпеченому військово-репресивному апарату більшовиків. Не останню роль у затуханні боротьби відіграла амністія учасників повстанського руху, а також традиційні негативні риси, притаманні селянській боротьбі, насамперед її розпорошеність.

В 1921 р. зберігся, в цілому, стан речей, притаманний попереднім рокам громадянської війни на селі: земля та хліб були основними об'єктами боротьби на селі і села проти більшовицької влади, ідеологія досліджуваного явища (особливо в 1-ій пол. 1921 р.) продовжувала відображати протистояння українського села комуністичній практиці. Водночас вона нівелювалась, основна увага зосередилась на болючих в житті селянина соціально-економічних моментах. Політична платформа повстанського руху часто набувала спрощеного вигляду: "Геть жидів і кацапів! Хай живе повстанство!". З часом зміни в соціально-економічній, політичній ситуації 1921 року врешті-решт поступово змінили і ставлення українського селянства до радянської влади, яка стала сприйматись ними не як окупаційна, а як "місцева", що і становило головний стрижень змін в ідеологічних настроях повстанства.

З 156 повстанських загонів, які діяли на Лівобережжі в 1921 р., 33 формування (21%) мали чітко виражений "уенерівський" відтінок, 20 (13%) - "махновський", 102 (65,4%) - не мали чітко визначеного політичного відтінку. Порівняно з 1920 р. чисельність загонів 1-ї групи скоротилась майже в 2 рази (тоді як їхня питома вага - лише в 1,32 раза), 2-ї - в 1,3 раза (при цьому питома вага навіть дещо зросла), 3-ї - в 1,2 раза (тоді як питома вага зросла в 1,11 раза). Таким чином, і в 1921 р. жодна з політичних течій в повстанському антикомуністичному русі селян Лівобережжя не зайняла домінуючого положення. Цьому сприяли практична ідентичність гасел всіх політичних сил, слабке політичне забарвлення повстанського руху, загальна військово-політична поразка "уенерівської", "махновської" та інших течій в повстанському русі. Питома вага загонів "махновської" течії порівняно з 1920 р. не зменшилась внаслідок часткової переорієнтації (військові поразки на Півдні, наявність тилових баз на Лівобережжі, відсутність соціально-економічної бази на Правобережжі) "махновської" течії з Півдня на Лівобережжя України.

З 20 "махновських" загонів 12 (60%), а з 33 "уенерівських" 23 формування (70%) вже діяли в 1920 р. Показники питомої ваги таких формувань в 1921 р. порівняно з відповідними показниками за 1920 р. значно зросли (майже з 2 рази серед "махновських" загонів і в 7 раз серед "уенерівських"), що свідчило про загальмування процесу утворення тих повстанських загонів, які діяли протягом більше 1 року і належали до основних політичних течій в повстанському русі. А це, в свою чергу, додатково вказувало на занепад повстанського руху.

З 80 "короткодіючих" формувань 66 (82,5%) не належали до якої-небудь політичної течії в повстанському русі, 5 (6,25% - на рівні 1920 р.) - належали до "махновської" течії, 9 (11,25% проти 24% в 1920 р.) - до "уенерівської" течії. Як і в 1920 р., так і в 1921 р., переважна маса "короткодіючих" загонів не належала до жодної з політичних течій в повстанському русі. Питома вага таких загонів як серед загальної маси повстанських формувань, так і серед "короткодіючих" формувань, постійно зростала: відповідно, 26% і 62,5% в 1919 р.; 40% і 68% в 1920 р.; 42,3% і 82,5% в 1921 р. Це переконливо свідчило про поступове наростання з огляду на раніш зазначені причини внутрішньої кризи повстанського руху з кожним роком затягування боротьби. В тих загонах, які діяли протягом 2-х років, 24 формування не мали політичного забарвлення (з них 21 загін діяв і в 1920 р.), 10 - мали "махновський" відтінок, 19 - "уенерівський" (всі оперували з 1920 р.). Таким чином, серед повстанських загонів, які діяли протягом 2-х років, питома вага формувань, що належали до основних політичних течій становить 54,7% - майже на рівні 1920 р. Важливість присутності політичної ідеї в боротьбі повстанських формувань є очевидною.

З 33 "уенерівських" загонів 20 оперувало на Полтавщині, 9 - на Чернігівщині, 17 - на Харківщині; серед 20 "махновських" загонів відповідні показники мають таке співвідношення: 13-9-10.

Процес згасання досліджуваного нами явища мав поступовий характер і не був обвальним. Чинники, які сприяли відходу селянства від повстанського руху, почали діяти не з самого початку 1921 р. і не всі відразу. Однак процес згасання повстанського антикомуністичного руху селян на Лівобережжі відбувався швидше і мав виразніший характер, ніж в інших регіонах України. В 1921 р. збереглись глибокі розбіжності між "махновською" і "уенерівською" течіями в повстанському русі. Одним з негативних наслідків звуження соціально-економічної бази повстанського руху стала поступова криміналізація частини повстанських формувань.

В 1921 р. селянсько-повстанський антикомуністичний рух на Лівобережжі охопив практично всі повіти Полтавської (34 загони оперували додатково в інших губерніях, 29 - в чітко визначених повітах губернії, 15 - в межах майже всієї губернії) і Харківської (відповідно, 24-47-3) губерній, тоді як Чернігівську губернію - частково (відповідно, 21-14-7). В 1921 р. майже припинилось утворення повстанських загонів, територія діяльності яких охоплювала б декілька губерній. Це, було симптоматичним проявом процесів згасання повстанського руху.

Протягом 1921 р. на Лівобережжі діяло не менше 156 ідентифікованих повстанських антикомуністичних загонів селян (в 1,36 раза менше, ніж в 1920 р.): на Чернігівщині - не менше 42 формувань (в 1,4 раза менше), на Полтавщині - 78 (в 2 рази менше), на Харківщині - 74 (майже з 2 рази більше). Таким чином, відносним центром активності повстанських формувань залишалась Полтавщина. Всього протягом 1919-1921 рр. на Лівобережжі оперувало не менше 327 повстанських антикомуністичних загонів, які вдалося ідентифікувати. В 1921 р. в 156 загонах нараховувалось близько 16182 повстанців (в 4,6 раза менше, ніж в 1920 р.) при 19 гарматах і 222 кулеметах. В 1921 р. в середньому в одному повстанському загоні знаходилось трохи більше 100 чол. Порівнюючи цей показник з відповідними показниками за 1919 р. і 1920 р., видно, що в 1921 р. мав місце процес активного "обміління" повстанських загонів, що також було симптоматичним проявом згасання повстанського руху. В 1921 р. в 6 загонах (4% від 156 формувань) було 10700 чол. (66%) в 29 загонах (18,6% від 156 формувань), діяльність яких не обмежувалась лише 1921 р., перебувало 8464 повстанців (52,3%). Все це свідчить про значні можливості повстанського руху, його розмах.

З масовим повстанським антикомуністичним рухом селян на Лівобережній Україні до кінця осені, 1921 р. було покінчено.

Повстанський антикомуністичний рух селян 1919-1921 рр. - один з найяскравіших проявів селянського характеру Української революції, який був визначений соціальним складом населення України, аграрною специфікою, освітнім, культурним і політичним рівнем, станом національної самосвідомості переважної більшості населення. Взагалі повстанський рух селян можна розглядати як стрижневе явище Української революції, навколо якого і у тісному зв'язку з яким будувалися, мали успіх чи зазнавали поразки всі найпомітніші політичні комбінації. Повстанський рух виявився найадекватнішою поведінкою українського селянства в революційній ситуації.

Список використаної літератури

1. Безансон А. Війна більшовиків проти селян (1917-1933 рр.) // Всесвіт. - 1993. - №№ 9-10. - С. 128-133;

2. Верстюк В.Ф. Махновщина - селянський повстанський рух в Україні в роки громадянської війни (1918-1921). - К. 1991. - 368 с;

3. Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918-1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движения. - М., 1997. - 200 с;

4. Захарченко П.П., Земзюліна Н.І., Нестеров О.В. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 році). - К., 2000. - 176 с;

5. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1929). - К., 1996. - 400 с.;

6. Кульчицький С. УРСР в добу "воєнного комунізму" (1917-1920 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. - К., 1994. - 142 с.;

7. Малик Я. Аграрна політика більшовиків в українському селі 1919 року // Вісн. Львів, комерц. акад. - 1998. - Т. 2., ч. 2. - С.142-150;

8. Олійник З.В. Аграрна політика радянської влади в 1919-1920 роках // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Історія. - 1998. - Вип. 40. - С. 70-73.