Болгарія в другій половині 30-х років ХХ ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Контрольна робота з курсу

„Історія південних і західних слов?ян”

на тему

„Болгарія в другій половині 30-х років ХХ ст.”

Виконала студентка

3-го курсу

заочного відділення

Спеціальність історія і

практична психологія

Чикун О.І.

Перевірив: Дем?янчук І.О.

РІВНЕ-2009

План

1. Економіка та політичний режим Болгарії

2. Мирний ревізіонізм

3. Болгаро-німецьке зближення

1. Економіка та політичний режим Болгарії

Під час економічної кризи 1929--1932 рр. різко скоротилося виробництво, 30 % працюючих втратили робочі місця, ціни на сільськогосподарську продукцію зменшилися, що спричинило масове розорення селян. Криза викликала соціальні заворушення і політичну нестабільність. 1934 р. офіцери і профашистські елементи здійснили державний переворот. Парламент, усі партії, профспілки та інші організації були розпущені. Військово-авторитарний режим, що запанував у Болгарії, спирався на армію. Проте відсутність широкої соціальної бази цього режиму визначала його нестабільність, що призводило до частої зміни урядів.

В 1931 р. відбулися парламентські вибори, на яких переміг "Народний блок" - коаліція демократів, частини БСНС, радикалів та націонал-лібералів. Він гарантував дотримання конституції, політичних та громадянських прав та свобод, обмеженою стала цензура. В країні тривав процес демократизації. Проте вже в 1933 р. на політичній сцені заявили про себе партії, зокрема, профашистського ґатунку, невдоволені керівництвом "Народного блоку". Ці формації, приміром, Болгарський національний легіон, жадали перегляду Ньойського договору і повернення Болгарії забраних територій. Останнім сприяв і один зовнішньополітичний чинник - в 1934 р. чотири сусідні з Болгарією країни утворили так звану Балканську Антанту. У разі конфлікту з Болгарією вони зобов'язувалися надати одна одній військову допомогу. Це було добрим підґрунтям для приходу до влади реваншистських сил.

Оскільки в країні створювалася напружена політична ситуація, в ніч з 18 на 19 травня 1934 р. формація "Звено" та Військовий союз без особливих труднощів здійснили державний заколот. Уряд очолив Кімон Георгієв - один з лідерів "Звено". Його правою рукою (щоправда, в тіні) був полковник Дамян Велчев. Громадськість схильно сприйняла новину про зміну влади. Болгари надіялися, щоби новий кабінет зліквідує політичний хаос та доб'ється громадянського миру.

"Попередня партійна політична система остаточно обвалилася,- йдеться в Маніфесті уряду Кімона Георгієва до болгарського народу 19 травня 1934 р.- Повне розкладання партій глибоко торкнулося суспільства, держави і народного господарства. Морально-політична криза ризикувала перерости у державну... Все це змусило нас замінити партійну владу непартійною - національною владою... Лишень армія залишилася здоровою... Ми пропонуємо:

1)економічну організацію держави - скорочення числа міністерств, округів, общин та служб;

2)Стабільну місцеву владу і призначення мерів;

3)Стабільність державним службовцям;

4)Врівноважений бюджет;

5)Дешеві і доступні кредити;

6)Державну підтримку землеробства;

7)Пристосування промисловості до господарських та національних потреб країни;

8)Нові ринки для нашої сільгосппродукції;

9)Нові робочі місця, фонди соціального забезпечення;

10)Добрі стосунки з "великими силами" і особливо з нашими сусідами, відновлення зв'язків з Радянською Росією".

Заколотники розпочали негайно впроваджувати свої авторитарні та тоталітарні підходи та бачення влади. Вони розпустили парламент - Народні Збори, неофіційно скасували Конституцію. Заборонили всі політичні партії, а їх майно підлягало конфіскації. Вперше в Болгарії після звільнення в 1878 р. від турецького ярма партійне життя начебто завмерло. У своїх заявах уряд "19 травня", як стали себе називати заколотники, пропагував ідею того, що лишень у такий спосіб можна зберегти суспільство від нездорових політичних пристрастей і досягти прогресу держави. Заради цієї мети нове керівництво Болгарії вдалося до декретів, які мали силу закону. Уряд скасував органи місцевого самоврядування і цим перервав столітню традицію. Шкоди було завдано і самоуправлінню в освітній сфері.

Уряд "19 травня" мав масштабну амбіцію розбудувати політичну систему, яка могла б замінити існуючу до того часу парламентську демократію. Заколотники озброїлися корпоративними ідеями італійського фашизму і пропонували, щоби законодавчий орган формувався винятково елітою нації і двома нашвидкуруч заснованими казенними галузево-професійними організаціями - робітників та селян. Приклад Італії домінував і при створенні професійних та молодіжних організацій з обов'язковим членством. Самі ці структури й мали бути соціальним ґрунтом режиму. Пропаганда діяльності влади покладалася на спеціальну дирекцію, яка отримала назву "Суспільне відновлення".

Розпочалася й адміністративна централізація Болгарії - із 16 округів було засновано 7 областей, якими керували призначені урядом директори. Навіть мерів міст та сіл призначав міністр внутрішніх справ. Заколотники домоглися повного контролю над країною.

Державне начало стало головним і в господарській політиці нового режиму. Держава монополізувала торгівлю сіллю, тютюном, спиртом та нафтою. Водночас уряд робив спробу впровадити в економіку країни план, заснував два банки.

Поступово кабінет Кімона Георгієва досяг повного контролю і над зовнішньою політикою Болгарії, яка досі була прерогативою монарха. Софія та Белград уклали торговельну угоду. Під впливом Сербії розпочалося зближення Болгарії із Францією. Саме тоді Софія та Москва зголосилися наладнати дипломатичні стосунки. Було засновано болгаро-радянську торговельну палату, болгаро-радянські товариства.

Однак режим "19 травня" не зумів залучитися широкою громадською підтримкою, бо заборонені партію перетворилися в його суперників. Окрім того, ультрарадикалізм та тоталітарні і авторитарні ідеї були загрозою і для монархістської інституції. Врешті-решт цареві Борису ІІІ вдалося розколоти Військовий союз, який був основою режиму. Внаслідок на початку 1935 р. прем'єр Кімон Георгієв подав у відставку і режим заколотників перестав існувати. Щоправда, він підготував добрий ґрунт для одноосібного управління монарха, який почав розміщати на вищих посадах виконавчої влади "своїх людей". Один з них - Георгі Кьосеіванов, якому вдалося завдати нищівного удару по Військовому союзі - Дамян Велчев та інші лідери цієї формації, себто, заколотники, сіли на лаву підсудних.

Отож, протягом наступних п'яти років через начальника своєї канцелярії - згаданого Кьосеіванова, цар Борис ІІІ одноосібно керував державою. Щоправда, зосередження влади в одних руках та політичні переслідування сприяли об'єднанню напівлегальних опозиційних формацій. Останні наполягали, щоби негайно відновити дію Конституції і провести парламентські вибори. І уряд пішов на поступки. В 1937 р. вже був готовий новий закон про вибори місцевих органів влади. Однак він містив в собі деякі статті (скажімо, мажоритарна система, освітній ценз виборців тощо), які забезпечували авторитарним силам перемогу. Опозиція вирішила бойкотувати вибори і, як вважається, припустилася стратегічної помилки, бо ще більше затверджувався безпартійний варіант державного управління. Цьому було кілька причин:

· більшість болгарського суспільства сприймало його схвально, бо авторитарні наміри монарха мали гарантувати державну стабільність. В Європі і на Балканах впроваджувалися авторитарні і тоталітарні моделі управління (Гітлер - в Німеччині, Сталін - в Москві, Мусоліні - в Римі);

· після світової економічної кризи в Болгарії настало певне господарське пожвавлення, особливо у другій половині 30-х років. Уряд проводив політику протекціонізму, форсував індустріалізацію, контролював транспорт та банківську справу, захищав вітчизняного товаровиробника. Зростали обсяги зовнішньої торгівлі, особливо експорту сільгосппродукції.

· стабільна політична система та економічне пожвавлення дозволили урядові проводити цілеспрямовану соціальну політику і таким чином розширювати суспільну базу режиму, тим паче, що держава повністю контролювала пресу та громадську діяльність.

Тому не дивно, що парламентські вибори 1938 р. сприяли розвиткові безпартійного монархічного режиму. Дозволялося, щоправда, існування опозиції, однак лишень в стінах парламенту. Уряд погодився видати ліцензію опозиційним друкованим виданням.

Одне слово, одноосібна влада царя, який через посередництво прем'єра керував державою, прикрилася певним ліберально-демократичним фасадом. Та й пропагандистське гасло "Цар, народ і армія - одна воля, одне рішення, одна справа" зіграло значну передвиборну роль, бо поєднувало в собі монархічні настрої, націоналізм, авторитарні та тоталітарні тенденції, суспільну потребу у лідерові, здатному об'єднати країну, і амбіцію вирішити національне питання Болгарії. Монарх, безумовно, заважав відновленню парламентаризму, водночас він був бар'єром на шляху поширення тоталітарних ідей націонал-соціалістського, фашистського та комуністичного ґатунку. Гнучка політика монарха та уряду в економіці та культурі також сприяли затвердженню Болгарії як зони стабільності в Південно-Східній Європі саме напередодні Другої світової війни.

Мирний ревізіонізм

Салонікське перемир'я 1918 р. та Ньойський мирний договір 1919 р., на думку болгарських істориків, узаконили несправедливу міжнародну реальність. Після Першої світової війни Болгарія, окрім жертв, втратила свої території, була змушена сплачувати репарації, болгари почували себе приниженими.

Офіційна політика Болгарії в 20-30-ті роки, а також громадська думка ґрунтувалися на ревізії саме договору, який, як вже згадувалося, Софія уклала 27 листопада 1919 р. в Ньої - передмісті Парижу. Договір був між Болгарією - країною, яка у Першу світову війну була на боці Німеччини, тобто, на боці переможених, і Антантою. На думку болгарських істориків, цей договір мав характер міжнародного диктату. Він не враховував жодної історичної реальності на Балканах, не брав до уваги етнічний склад територій, які забирали у Болгарії, нехтував економічними та фінансовими можливостями останньої. Учасники Паризької мирної конференції не прислухалися до жодного мотивованого зауваження болгарського уряду. З протестною заявою виступили депутати Народних Зборів. В ній, зокрема, читаємо:

"...Болгарський народ карають дуже жорстоко.

Замість права на самовизначення шлях плебісциту тих болгар, які були відірвані від болгарського народу, від нашого національного тіла відшматовуються нові частини і передаються під іноземне ярмо. Замість прямого територіального виходу на Егейське море Болгарія позбавляється єдиного порту на егейському березі. Замість гарантій вільного політичного і економічного життя в нашій країні Болгарію засуджено до політичного і господарського рабства. Замість миру, який приніс би спокій Балканам, копаються нові ями, ще більшу отруюються стосунки між балканськими народами. Проти такого миру Народні Збори вважають своїм обов'язком в цей трагічний момент від імені болгарського народу висловити свій гострий протест. Помилки керівництва Болгарії не можуть виправдати жорстокий вирок, який оголошено нашому народові і його майбутньому..."

Отож, за Ньойським договором Болгарія втрачала понад 11 тис кв. км (1/10 своєї території і 1/7 свого населення):

· Південна Добруджа (м.Добріч, а у добу соціалізму - м.Толбухін) переходила до Румунії;

· Сербія отримувала райони навколо міст Струміца, Царіброд, Босілеград, а також кілька сіл в районі міст Кула і Трин;

· До Греції переходили деякі території, які після Балканських війн Туреччина передала Болгарії в 1915 р., і частина земель біля м.Смолян;

· Західна Фракія залишалася під управлінням Антанти, однак пізніше ці землі стали територією Греції і таким чином Болгарія позбавилася виходу на Енейське море.

Окрім того, за Ньойським договором Болгарія зобов'язувалася передати країнам-переможцям тисячі тон вугілля та десятки тисяч голів великої рогатої худоби та овець. Розмір репарацій сягав 2,25 млрд. золотих франків, що становило 1/4 національного багатства Болгарії. Репарації необхідно було сплачувати протягом 37 років при річній ставці 5%.

Попри це Болгарія зобов'язувалася взяти на себе витрати на облаштування 228190 біженців, які покинули вищезазначені території і втекли до Болгарії. Софія мала потурбуватися про розміщення 50-тисячної армії білогвардійського генерала Врангеля, яка під натиском більшовиків була змушена покинути Крим.

Збройні сили Болгарії мали нараховувати не більше 33 тис. вояків (20 тис. - регулярна армія, 10 тис. - жандармерія, і 3 тис. - прикордонники). Болгари позбулися і свого військового флоту. Ось чому болгарська політична еліта прагнула добитися справедливості. Водночас вона була свідома того, що найближчим часом досягти цього буде неможливо. Софія втратила вихід на Егейське море, її сусіди, скажімо, Греція та Румунія, користувалися заступництвом, відповідно, Великої Британії та Франції. Одне слово, Болгарія позбулася свого стратегічного значення на Балканах і де-факто не мала ваги при визначенні європейської політики. Тому болгарська дипломатія вирішила не поспішати, а дочекатися такої міжнародної ситуації, за якої було б можливо реалізувати національний ідеал. І це, як вважають фахівці, була єдина правильна лінія поведінки в умовах дипломатичної ізоляції і відсутності свого покровителя серед так званих "великих сил".

Зазначені умови та чинники змусили Болгарію у сфері зовнішньої політики між двома світовими війнами дотримуватися тактики мирного ревізіонізму - йдеться про наміри переглянути положення Ньойського мирного договору. По суті, цей принцип походить з двох основних ліній, які в той час домінували на міжнародній арені в Європі, - ревізіоністської і антиревізіоністської. Переможені держави прагнули перегляду мирних договорів, а держави-переможні - архітектори Версальської мирної системи, протидіяли ревізіоністським тенденціям, тобто, вони хотіли зберегти статус-кво, що утворився в Європі після Першої світової війни.

Першим напрямом реалізації болгарського мирного ревізіонізму було бажання відновити національний та державний суверенітет. А це означало усунення іноземного контролю над країною. І вже в 1925 р. Софія домоглася того, що отримала право вербувати 10 тис. добровольців-вояків. А в 1938 р. Болгарія, Румунія, Югославія, Греція та Туреччина домовилися не застосовувати військові, морські та повітряні обмеження, закладені в Ньойському договорі.

Другим напрямом досягнення болгарського мирного ревізіонізму було усунення з порядку денного фінансових та інших економічних зобов'язань Болгарії перед державами-переможцями. Завдяки гнучкій дипломатії, Софії вдалося реструктуризувати свій репараційний борг. Більше того, переможці навіть відмовилися від деяких своїх претензій.

Третім напрямом реалізації болгарського мирного ревізіонізму була амбіція повернути загарбані сусідами території. Йдеться про землі, які в 1912-1918 рр. відійшли до Румунії, Югославії та Греції і які історично і етнічно належали Болгарії. Цей напрям був особливо складним, бо суперечив Версальській системі. Окрім того, він ніяк не співпадав з політикою деяких військово-політичних угрупувань на Балканах, які базувалися на антиболгарській або антиревізіоністській основі. Йдеться, скажімо, про так звану Малу Антанту (Югославія, Румунія і Чехословакія), засновану в 20-ті роки, і Балканський пакт (Югославія, Румунія, Греція і Туреччина) 1934 р.

Керуючись у своїй зовнішній політиці згаданими напрямами, Болгарія водночас дотримувалася нейтралітету. Це була добра тактика, вона схвально сприймалася Лондоном і Парижем, які до середини 30-х років задавали тон на європейській арені. Однак ревізіоністська лінія Німеччини та Італії, невдоволені Версальською системою облаштування післявоєнної Європи, створювала сприятливі умови для болгаро-німецького та болгаро-італійського зближення. Стосунки з Берліном та Римом стали особливо інтенсивними, коли у другій половині 30-х років про себе заявили нацистська Німеччина і фашистська Італія.

Болгаро-німецьке зближення

Динамічною була і міжнародна діяльність режиму тогочасного режиму в Болгарії. В умовах зовнішньополітичної активності основних ревізіоністських сил - Німеччини та Італії, необхідно було шукати нові міжнародні вектори. Напередодні нової світової війни болгарська зовнішня політика, керована монархом, дотримувалася, як вже зазначалося, стратегії мирного ревізіонізму. Дипломатія Болгарії прагнула також до збалансованого ставлення як до фашистського блоку, так і до групи країн західної демократії. З цією метою в 1936 р. Борис ІІІ відвідав Лондон, Берлін, Париж, Рим та Белград. Реваншистських курс зовнішньої політики Німеччини, однак, співпав з ревізіоністськими тенденціями, що мали місце в поведінці Болгарії на міжнародній арені. Саме тоді Софія вперше продемонструвала свою зовнішньополітичну схильність до Берліна, водночас дотримуючись миролюбивого курсу стосовно інших держав.

Третій рейх, насамперед, дуже швидко завоював міцні позиції в зовнішній торгівлі з Болгарією. З Німеччини почала надходити зброя та військова техніка. Проте цар не поспішав переорієнтувати болгарську зовнішню політику в бік якогось конкретного вектора. Тогочасну політику Софії на міжнародній арені можна було б назвати багатовекторною. Скажімо, в 1938 р. Салоніках Болгарія та інші балканські країни уклали Балканський пакт, завдяки якому Софія позбавилася військових обмежень, нав'язаних Ньойським договором 1919 р. та Лозанською конвенцією 1922-1923 гг.

Архітектори офіційної політики Болгарії неприєднання розраховували, що саме завдяки цій стратегії зуміють мирним шляхом за нових міжнародних реалій повернути частину земель (скажімо, Македонію, Південну Добруджу), які були втрачені після Першої світової війни. Вторгнення Німеччини та Італії в болгарську економіку продовжувалося. В 1938 р., коли після ухвали Мюнхенської угоди Гітлер та Мусоліні домоглися домінування в Європі, перед болгарською зовнішньою політикою виникли серйозні проблеми. Пронімецькі кола в Софії наполягали на якомога швидшому приєднанню до Рейху. Проте Борис ІІІ та уряд дали перевагу тактиці очікування, оскільки на міжнародній арені можна було очікувати розвитку складних і непередбачуваних процесів. Як відомо, 23 серпня 1939 р. Німеччина та СРСР уклали акт про ненапад, який розв'язав Гітлеру руки - 1 вересня того ж року Німеччина напала на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. Вояки Райху захопили Бельгію, Францію, Голландію. Скориставшись ситуацією, 18 вересня СРСР анексував Західну Україну, Західну Білорусію та Прибалтику. В 1940 р. Румунія погодилася мирно покинути Північну Буковину, яка увійшла до складу УССР.

За цих складних обставин Болгарія мусила якось реагувати. Спочатку вона уклала торговельну та культурну угоду з Радянським Союзом, між Софією та Москвою було встановлено регулярну авіалінію. Водночас активізувалися й контакти з Берліном. Одне слово, в 1938-1939 рр. болгари очікували, що за посередництвом Німеччини та СРСР вдасться вирішити своє національне питання і повернути свої території. Власне, в той час саме це питання було пріоритетом болгарської дипломатії. Авторитарним колам в Болгарії вдалося завдяки націоналістським гаслам домогтися об'єднання більшості громадської думки навколо монарха як уособлення стремління народу повернути втрачені землі. І цар скористався цим. Восени 1939 р. він розпустив парламент і призначив нові вибори, переконливу перемогу на яких здобули проурядові сили. Опозиція втратила всі важелі впливу на суспільство. В лютому 1940 р. прем'єром Болгарії став проф. Богдан Філов, що відображало нове внутрішньополітичне співвідношення сил і нове міжнародне становище. Безпартійний авторитарний режим монарха набув ще більшої стабільності і упевненості, чого конче вимагали складні умови світової війни, яка вже тривала.

Список використаної літератури

1. Історія південних і західних слов?ян. Підручник. Київ, 1987;

2. История южных и западных славян: в 2 т. Т.1: Средние века и Новое время; Т.2. Новейшее время: Учебник / Под ред. Г.Ф. Матвеева и З.С. Ненашевой. - 1-е изд. - М.: Изд-во МГУ, 1998; 2-е издание - М.: Изд-во МГУ, 2001. Т.1 - 688 с.; Т.2. - 272 с.

3. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1998. Т.1-2;

4. Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней. М., 1987.