Україна в 1907-1914 рр. Земельна реформа Петра Столипіна

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Україна в 1907-1914 рр. Земельна реформа Петра Столипіна»

1. Закінчення російської революції 1905-1907рр

3 червня 1907 р. цар розпустив 2 Державну думу, яка була «лівішою», ніж перша, і підписав новий виборчий закон. Закон обмежував виборчі права селян і робітників і відкривав ще ширші можливості бути обраними для поміщиків та представників великої буржуазії.

Прийняття закону без участі Думи було порушенням Маніфесту 17 жовтня та «Основних законів Російської імперії», які передбачали при схваленні подібних рішень активну участь Державної думи. Саме тому події 3 червня 1907р. вважають державним переворотом і закінченням російської революції, а політичний режим, який при цьому склався, третьочервневою монархією.

2.Причини проведення реформи та її суть.

Після третьочервневого перевороту в Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862-1911). В країні діяли військові суди, які виносили суворі вироки учасникам революційних подій.

Але одночасно вживалися й заходи, спрямовані на послаблення протистояння між різними верствами суспільства. Країна за складом населення залишалась переважно селянською і була зроблена спроба здійснити реформу, яка б зняла гостроту земельного питання.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у сільській общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянину важко було залишити общину, він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона належала общині. Община здійснювала періодичний перерозділ земельних ділянок між своїми членами. Одного оазу селянин мав землю в одному кутку села, наступного - в іншому. Тому він не був зацікавлений в застосуванні кращих засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, впровадженні кращих сівозмін. Такий сиан речей сприяв збіднінню села і посилював його революційність. Петро Столипін поставив собі за мету зруйнувати общину, створити на селі міцне, заможне селянство, яке було б опорою існуючій владі.

Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906р. і завершена Законами від 14 червня 1910 і 29 травня 1911рр. Скасовувались обов'язкові земельні общини і надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя - ліс, сіножаті - залишалися у спільному володінні.

3. Особливості впровадження земельної реформи в Україні

Реформа була важливішою для російських губерній, в яких общинне землеволодіння охоплювало майже 100% землі. В Україні ж у 1905р. до общин входило лише 43,6% селянських господарств.

Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених Селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років.

В Україні процес купівлі - продажу землі при посередництві Селянського банку проходив інтенсивніше, ніж в центральних російських губерніях. У 1911р. 42,4% усієї скупленої в імперії землі припадало на Південь і Лівобережжя (6 губерній) України. Окрім усього іншого, це було наслідком особливих психологічних рис українського селянства, які не були властиві російським селянам. В Україні, де сама щедра природа дозволяла безпечно індивідуально господарювати і були міцніші традиції приватного землеволодіння, де община не переважала, реформа сприймалась позитив ніше, ніж в Росії.

За неповних чотири роки 25% господарств в Україні, що входили до общин, вийшли з них, а протягом 10 років від початку реформи селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Селянам належало вже 65% усієї землі й на одне господарство у середньому припадало 8,5 га. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим у Чернігівській губернії. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% дворів. Таким чином, здавалося б, створювалися сприятливі можливості для становлення селянського фермерського господарства, здатного прогодувати і себе, і країну. Проте ці можливості так і не були реалізовані.