Українська козацька держава у другій половині XVII ст.: кордони, населення, право

28

Міністерство освіти і науки України

Державний університет інформатики і штучного інтелекту

Кафедра гуманітарних і суспільних дисциплін

Реферат

з історії України

за темою:

Українська козацька держава у другій половині XVII ст.: кордони, населення, право

виконав студент групи пз-7а

Лідке Марк Борисович

перевірив: кандидат історичних наук,

старший викладач

кафедри релігієзнавства

Фесенко Андрій Миколайович

Донецьк 2007

План

Вступ

1. Кордони України

1.1 Період руїни

1.2 Військові походи і гетьмани періоду Руїни

1.3 Україна та сусідні держави

2. Соціально-економічний устрій населення

2.1 Зміни в аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби

2.2 Зміни в аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби

2.3 Ремесло

2.4 Торгівля. Формування національного ринку

3. Право

3.1 Громадський устрій і право

3.2 Гетьманська столиця

Вступ

Козацька держава. Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер - за тими зразками, які дало Запоріжжя. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву

Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консервативно, щоб вона добула собі певне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріарх на означення Галицької митрополитії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною.

Козацькі літописці радо вживали термін «козако-руський», «україно-козацький» або «український» народ.

Відзнаки державної і військової влади звалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, печать, корогви, бубни й труби. Вони зберігалися з великою шанобою.

Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам'я, справа спирається на бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях.

Найвищою законодавчою установою вважалася військова рада, яку звали також повною або генеральною. Але від часів Хмельницького рада втратила своє значення: найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною. Раду скликали тільки час від часу, в особливо важливі моменту, коли треба було всенародною постановою санкціонувати рішення старшини. Такий формальний характер мала також славна Переяславська рада 1654р., на якій ухвалено союз з Московщиною: всі головні пункти склав заздалегідь гетьман зі старшиною, а зібрані на раді представники війська без дискусії прийняли їх до відома. Більший голос рада мала при виборі гетьмана, як це було на «чорній раді» під Ніжином 1663р., де козацька чернь віддала гетьманську булаву своєму проводиреві Брюховецькому.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б'ючи у бубни чи литаври або стріляючи з гармат. Військо уставлялося на майдані у велике коло, або у півколо, відповідно до місця. Посередині ставили корогви та інші клейноди. тоді виходив гетьман з усією старшиною - всі з відзнаками влади у руках, з відкритими головами на знак пошани до війська. На раді проводив гетьман, а коли гетьмана не було, заступав його один із генеральних старшин, найчастіше обозний. Голові зборів допомагали генеральні осавули, що були немов посередниками між старшиною і радою. Вони обходили козацьке «коло», вияснювали справу й питалися, які погляди війська. Деколи старшина добирала собі визначних козаків і з ними обговорювала спірні питання. Рада заявляла свою згоду криком, кидаючи шапки догори. Перемагала та сторона, що мала за собою безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то не раз доходило до гострої боротьби, навіть на шаблях.

Генеральна рада втратила цілком значення при кінці XVII в., коли до вирішального голосу дійшла генеральна старшина. Її місце зайняла рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи також представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася звичайно на Різдво або Водохрещі та на Великдень і мала характер постійного парламенту. Тут вирішували всі справи внутрішньої й заграничної політики, організацію адміністрації, судівництва, податків, війська, воєнні походи - взагалі все , що торкалося державного життя Гетьманщини.

1. Кордони України

1.1 Період руїни

Тридцятилітній період від смерті Богдана Хмельницького (1657) до обрання гетьманом Івана Мазепи (1687) увійшов в історію під назвою Руїни. Це був час смути , громадянської війни і безперервних вторгнень на територію України армій сусідніх держав.

Які причини руїни? Можна виділити причини об'єктивні і суб'єктивні, внутрішні і зовнішні. До найважливіших об'єктивних причин громадянської війни потрібно віднести надто слабу, погано структуровану систему публічної влади, що йшла своїм корінням в Устрій Запорізької січі. В основі цієї системи лежала «козацька демократія», що на практиці постійно підмінювалася охлократією (владою натовпу) та анархією. Влада московського царя була швидше номінальною, ніж реальною, а основна маса народу - селянство - не мала ніякого представництва в органах управління Гетьманщиною. За таких умов внутрішня стабільність або нестабільність українського суспільства повністю залежала від поведінки «нової політичної еліти» - козацької старшини, в руках якої зосередилася реальна влада. Ця еліта не була однорідною. У ній можна виділити три угруповання, що склалися під час Визвольної війни . Перше угруповання представляла реєстрова старшина, що починала велике повстання 1648р. разом з Хмельницьким; у другому угрупованні переживали покозачені шляхтичі, що приєдналися до Хмельницького у ході війни. Третє старшинське угруповання сформувалося з колишніх міщан і козацької «черні». Поки у всіх них був загальний ворог - Річ посполита і поки живий був Богдан Хмельницький, який вміло керував різношерстою масою повстанців, суперечності між різними угрупованнями козацької старшини , а також між старшиною і козацькими низами відходили на другий план. Але коли визвольна війна закінчилася і помер Богдан Хмельницький, амбіції окремих козацьких командирів, їх прагнення оволодіти гетьманською булавою і багатствами України вийшли на перший план. Суб'єктивний чинник «ліг» на сприятливі об'єктивні умови і зумовив вектор еволюції гетьманщини. Не буде помилкою припущення, що не зовнішні обставини, а суто внутрішні причини привели українське суспільство до громадянської війни і поставили під сумнів саме існування автономної козацької республіки.

Сусіди не могли не скористатися її внутрішньою нестабільністю. Вторгнення іноземних військ на територію Гетьманщини були прямим наслідком цієї нестабільності. Необхідно врахувати і той факт, що суперницькі козацькі угруповання самі запрошували собі на допомогу війська сусідніх держав і тим самим сприяли ще більшому розоренню краю. Ні селянство, ні міщани, ні православне духовенство не були зацікавленні в громадянській війні. Основна частка відповідальності лягає на козацький стан і його верхівку - старшину.

Незадовго до своєї смерті Богдан Хмельницький просив козацьку старшину вибрати новим гетьманом свого сина Юрія; тим самим він хотів започаткувати на Україні династію козацьких правителів і зробити посаду гетьмана спадковою. Для зміцнення централізованої системи влади подібні заходи могли виявитися цілком своєчасними.

Однак мріям Богдана не слід було збутися. Після його смерті Юрія дійсно проголосили новим гетьманом, але цей 16-літній юнак виявився абсолютно непідготовленим до того , щоб звалити на себе тягар державних турбот. Тоді старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського.

17 жовтня 1657р. чернігівський єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, що раніше належали Богдану Хмельницькому і передав їх Виговському.

Саме із гетьманством Виговського і пов'язано початок Руїни.

1.2 Військові походи і Гетьмани періоду Руїни

Ще до підписання польсько-українського договору, дізнавшись, що на Україну рухається 150-тисячне московське військо під командуванням князя Трубецького, Виговський спішно об'єднав свої загони з поляками і кримськими татарами і пішов назустріч ворогу. 28-29 червня 1658р. в битві під Конотопом російська армія була розгромлена. Здавалося, гетьман міг святкувати перемогу, але саме в цей час його популярність серед українців, що не бажали союзу з Польщею і Кримом, упала до самої низької позначки. Коли на лівобережжі стало відомо про Гадяцький договір, там прокотилася нова хвиля повстань проти Виговського; запорожці на чолі з Іваном Сірком зробили напад на кримське ханство, змусивши татар покинути гетьмана і спішно повертатися додому. Зрештою, звинувачений кількома лівобережними і правобережними полковниками в зраді, Виговський у жовтні 1659р. відрікся від гетьманської булави і втік у Польщу.

«Чорна рада», що зібралася недалеко від Фастова, обрала новим гетьмана Юрія Хмельницького. Останній вступив у переговори з князем Трубецьким, сподіваючись укласти з Москвою новий договір в інтересах козацької України. Але Трубецькой відхилив усі пропозиції молодого і недосвідченого гетьмана . 17 жовтня 1659р. в Переяславі був підписаний українсько-російський договір, в основі якого лежали істотно відредаговані московським урядом «березневі статті» Богдана Хмельницького 1654 року. За новим Переяславським договором козацька старшина позбавилася права переобирати гетьмана, генеральну старшину і полковників без дозволу московського царя. гетьман не міг призначати і знімати полковників, стратити представників старшини, приступати до військових дій без дозволу Москви. Було заборонено вступати в дипломатичні відносини з іноземними державами. Не тільки в Києві, але й у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані розміщувались російські залоги на чолі з воєводами. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху.

Переяславські статті 1659р. викликали глибоке розчарування тієї частини козаків і козацької старшини, яка сподівалася розширити свої права і вольності під протекторатом Москви. Цей документ виявився тим більше неприйнятним для тих, хто готовий був йти шляхом Виговського.

У 1660 р. поновилися воєнні дії між Росією і Полькою. 40-тисячне військо під командуванням воєводи В.Шереметьєва потрапило в оточення 70-тисячного польсько-татарського війська під Чудновом (Волинь). Ю.Хмельницький, що командував 20-тисячним військом виявив пасивність і не надав дійової допомоги оточеному угрупованню. Більш того під тиском старшини він пішов на переговори з поляками і уклав з ними Слободищенський договір, за яким Гетьманщина знову поверталася до складу Речі Посполитої.

Хаос на Україні досяг свого апогею. Гетьман зберігав свою владу тільки на Правобережжі і тільки завдяки допомозі з боку польських військ; на Лівобережжі, де переважали промосковські настрої, козаки вибрали наказним гетьманом Якова Сомка. відтоді між правобережними і лівобережними гетьманами, що змінювали один одного, йшла безперервна боротьба за владу над всією Україною.

У січні 1663 року Ю. Хмельницький відрікся від гетьманської Булави і постригся в Ченці під іменем Гедеона. Замість нього правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю - переконаного прихильника пропольської орієнтації. Спираючись на підтримку польських військ, він вторгся на лівобережжя і навіть будував плани походу на Москву. Коли цей задум провалився Тетеря повернувся на правобережжя, де потопив у крові анти польське повстання (загинуло майже 120 тис. чоловік, маса народу була продана в рабство татарам). За наказом польського магната С. Чарнецького карателі розрили могилу Богдана Хмельницького і розкидали останки славного гетьмана. Крім того, на вимогу Тетері поляки арештували і стратили Івана Виговського, а Ю. Хмельницького забрали з монастиря у в'язницю. Поведінка правобережного гетьмана і поляків викликала загальну ненависть українців, Тетеря склав гетьманські повноваження і втік до Польщі.

Тим часом продовжувалася смута і на Лівобережжі. У червні 1663р. на «Чорній раді» козацькі низи скинули Якова Сомка і вибрали новим гетьманом Івана Брюховецького. Останній підтвердив статті Переяславського договору 1659 року і погодився за свій рахунок утримувати російські залоги на Україні. У 1665р. він здійснив поїздку в Москву, де отримав титул російського боярина і знайшов собі дружину із знатного боярського роду. Тоді ж був підписаний Московський договір, що ще більше урізував автономні права Гетьманщини. Статті договору ставили під російський контроль майже всі великі міста України; царським воєводам дозволялося збирати податки з українських селян і міщан; митрополит української православної церкви відтепер призначався московським патріархом; вибори гетьмана повинні були проходити в присутності царських представників, а сам новообраний гетьман зобов'язаний був їхати за підтвердженням своїх повноважень до Москви.

Значні поступки зроблені Брюховецьким на користь Москви, викликали невдоволення не тільки значної частини козаків, але також селян, міщан і православних священників. Ситуація ще більше загострилася, коли в січні 1667р. Росія підписала з Польщею Андрусівський мир. За цим договором Гетьманщина фактично ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московський уряд погодився із польською окупацією правобережжя. Землі запорозької січі переходили під подвійне польсько-російське управління і розглядалися як буфер на кордоні з Кримським ханством.

Те, що українців не запросили на переговори і Андрусівський мир підписувався без їх участі й при повному ігноруванні інтересів Гетьманщини, обурило Петра Дорошенка - колишнього черкаського полковника, вибраного правобережним гетьманом у 1666 році. Порвавши свої відносини з поляками він вирішив залучитися підтримкою турецького султана. Восени 1667р. об'єднане турецько-козацьке військо завдало поразки полякам в Галичині; король Ян Казимир поспішив передати гетьману Дорошенку широкі автономні права на Правобережній Україні. Але гетьмана не задовольнив цей перший великий успіх. Мріючи об'єднати під своєю владою обидві частини України, він визнав себе васалом Оттоманської Порти і заручившись підтримкою турків і татар, перейшов з військом на лівобережжя. Тут Дорошенко скинув гетьмана Брюховецького (останній був убитий весною 1668р.) і на короткий час став правителем всієї України.

Коли внаслідок польського нашестя Дорошенко змушений був повернутися на правобережжя, він залишив наказним гетьманом лівобережжя чернігівського полковника Дем'яна многогрішного. Останній, проте швидко перекинувся на бік Москви, що визнала його гетьманом. Враховуючи настрої народних мас, Многогрішний переконав московський уряд вивести з лівобережжя частину російських залог й ослабити свій тиск на Гетьманщину. Але незабаром стався конфлікт між гетьманом і старшиною. Козацька верхівка змовилась проти Многогрішного і переконала Москву, що гетьман веде таємні переговори з Дорошенком й Туреччиною. У1672 році цар велів арештувати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.

Черговим гетьманом Лівобережної України став Іван Самойлович (1672-1687), з іменем якого пов'язане закінчення періоду Руїни. Під час його обрання йому поставили умову не судити і не карати представників старшини, а також не вступати в переговори з іноземними державами без попередніх консультацій зі старшинською радою. Його також примусили розформувати загін найманців, що підкорявся лише йому одному. Таким чином, старшина обмежувала владу гетьмана, одночасно розширюючи свої права.

Протягом всього періоду свого правління Самойлович прагнув підтримати добрі відносини як зі старшиною, так із Московським урядом. Він щедро роздавав землі представникам козацької верхівки, створив корпус так званих «значкових військових товаришів» - молодших офіцерів, що були в більшості своїй синами старшини. Тим самим гетьман сприяв формуванню старшинських династій.

У 1674 році полки Самойловича та російського воєводи Ромадановського перейшли Дніпро і вторглися на територію Правобережної України. На козацькій раді в Переяславі за участю правобережної старшини Самойлович був урочисто вибраний гетьманом «обох сторін Дніпра». ці події викликали негативну реакцію з боку Османської імперії, що протегувала гетьману Дорошенку. У липні того ж року татари спустошили землі між Дністром і Південним Бугом. Дізнавшись про наближення Величезної турецької армії, Самойлович і Ромодановський відступили на Лівобережжя. Турки і татари зайнялися грабежем українських сіл і містечок, підірвавши тим самим авторитет Дорошенка. Врятовуючись від репресій, населення натовпами йшло з Правобережжя на лівий берег Дніпра.

Після відходу турецько-татарських військ на південь в розорений край вторглися поляки на чолі з новим королем Яном Собезьким. Дорошенко зумів втримати під своїм контролем лише невелику територію в районі Чигирина. У 1676 році Самойлович разом з російськими військами зробив новий похід на правобережжя й у вересні з'явився під стінами Чигиринської столиці. Дорошенко був змушений віддати лівобережному гетьману свою булаву і присягнути на вірність Москві. Цар не став карати Дорошенка. Він відправив його воєводою у В'ятку, а потім подарував йому село у Волоколамському повіті, де бідний гетьман провів решту свого життя (помер він 1698 року).

Протягом 2-х років Самойлович залишався гетьманом «обох берегів Дніпра», але чергове нашестя турецько-татарських військ змусило його залишити правобережну Україну. На цій території влада номінально перейшла до Ю. Хмельницького, якого турецький султан звільнив з в'язниці і призначив «князем Сарматії і України, володарем Війська Запорозького». У 1677-1678 рр. цей маріонетковий правитель разом з турками брав участь у кількох невдалих походах на Чигирин, потім здійснив такий же безславний рейд на лівобережжя, звідки втік на Поділля. Бездарність і жорстокість Ю.Хмельницького настроїла проти нього місцеве населення; турки 1681 року звинуватили його в незаконній розправі над членом сім'ї багатого єврейського купця і стратили його в Кам'янці-Подільському.

У тому ж році між Туреччиною і Росією був укладений Бахчисарайський мир, за яким Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля залишалися під владою турецького султана, а Лівобережна Україна і Запоріжжя - під владою московського царя.

Тим часом поляки почали поступово відновлювати свій контроль над територією правобережжя. При цьому вони повернули козакам частину їх привілеїв і надалі спиралися на їх підтримку в боротьбі з Турками і татарами. У 1683 році Ян Собезький залучив майже 5 тис. козаків до участі в битві проти турків під Віднем, а 1685 рік польський сейм офіційно дозволив відновити організаційні структури козацтва не правобережжі.

У 1686 році між Польщею і Росією був підписаний «Трактат про вічний мир», що закріпив основні положення Адрусівського миру 1667 року. У тому ж році новий митрополит князь Гедеон Святополк Четвертинський погодився підпорядкувати українську православну церкву московському патріарху. Гетьман Самойлович, козацька старшина і рядові священики одностайно підтримали це рішення.

Через рік козаки взяли участь у поході російських військ на Крим. У царській грамоті говорилося, що цей похід робиться для позбавлення Російської землі від нестерпних образ з боку «бусурман». На чолі 100-тисячної армії був поставлений фаворит цариці Соф'ї «великого полку дворовий воєвода» князь В.В.Голіцин. Самойлович повинен був приєднати до цієї армії 50-тисяч козаків. На початку червня 1687 року росіяни і українські війська об'єдналися на річці Самарі й вирушили на південь. Однак попереду їх чекав випалений степ. Для коней не вистачало корму, люди знемагали від спеки та спраги. Голіцин змушений був віддати наказ про припинення походу. Всю провину за невдачу цієї акції він на Самойловича, якого підставила козацька старшина (Голіцину донесли неначе степ підпалили козаки за таємним наказом гетьмана). через 2 тижні Самойловича позбавили гетьманської булави; звинувачений у зраді, він був засланий до Сибіру.

25 липня того ж року на річці Коломак відбулася Військова рада, на якій «вільними голосами малоросійських козаків і генеральної старшини» новим гетьманом був вибраний Іван Мазепа.

Період гетьманства Івана мазепи називають «вирішальним етапом» у відносинах між Гетьманщиною і Російською імперією. Політика цього гетьмана вплинула на весь хід подальшої історії України. У літературі немає однозначних оцінок його діяльності. Але безперечно ця людини залишила великий слід у історії української нації.

Він був на службі у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, потім після полону служив у Самойловича і навчав його синів. Став генеральним осавулом, мав багато зв'язків у вищому світі, але і без їх допомоги зміг стати гетьманом. Вже одне те що Мазепа протягом 21 року зміг втримати гетьманську владу, свідчить про його незвичайні таланти гетьмана.

Головною особливістю правління гетьмана була зміна політичної орієнтації і в результаті зміна всієї подальшої історії Української держави і в кінці кінців повне позбавлення її статусу автономії. Але конкретно звинувачувати гетьмана у його виборі не можна, бо саме він розумів загрозу для автономії з боку Росії і хотів її позбутися, уклавши договір зі Швецією.

1.3 Україна та сусідні держави

У цьому періоді чітко визначена безнастанна боротьба трьох держав за контроль над Україною. Польща, Турція і Москва не можуть ніяк розділити між собою цей дорогий «шматочок землі». Причому Річ посполита і Турція не мають ніяких конкретних планів щодо самої України.

Полякам потрібна земля та робітники, а про те, яке життя, яка доля буде тих робітників, їм байдуже - на них вони дивляться як на бидло, не зважають на їхні скарги, не бажають знати чого вони прагнуть; будучи іншої віри вони називали українців «схизматами», і піклувались тільки за землю, що впала до їхніх рук. А український народ не любив «Ляхів», і ми бачимо що він жорстоко боровся проти них і переміг.

Турки зі своїми підручниками Татарами були споконвічними ворогами козацтва. Їх криваві наскоки, зрадливість і жорстокість не дозволяла покладатися на них. До того ж вони не могли завоювати Україну і тримати її під своїм контролем так, як тримали Сербію, Болгарію, Грецію і Волощину. Навіть з допомогою Дорошенка султан не зміг встановити контроль над Україною на тривалий час. Адже народ ненавидів турків ,і особливо Татар.

Москва ще од часів Богдана визначила собі за ціль потрохи можливими методами прибирати до своїх рук Україну, то попускаючи, то знов притискуючи її. Не проминала вона жодного шансу, щоб міцніше придавити народ, котрий у тяжку годину кинувся до неї шукати захисту. Привчивши старшину до доносів, Московський уряд пильно сіяв сварки між вищою верствою українців. Старшині було тепер не до долі рідного краю - кожен шукав вигоди для себе. Мало хто у той час думав за Україну, постійно йшли поступки на користь Руському царю.

Московський уряд кожен раз при обранні нового гетьмана стверджував нові Переяславські умови, кожен раз намагаючись втиснути нові статті на обмеження прав України задля більшої залежності від Москви. Так, ми бачимо як українське духовенство переведено під Московський протекторат, Урізані права гетьмана, заборонені відносини з іноземними державами, у багатьох містах була регулярне московське військо (а найбільше від нього страждали місцеві мешканці).

2. Соціально-економічний устрій і населення

2.1 Зміни в аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби

Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства на Україні в період пізнього феодалізму відбувалися в складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. з одного боку, об'єднання в 1654р. новоствореної української держави на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з Російською державою сприяло прискоренню поступу продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст як великих адміністративних та культурних осередків. З іншого боку. не можна заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі українців (на території що об'єдналася з Росією). Фактично відразу ж після акту 1654р. розпочалося підпорядкування української економіки й гетьмансько-старшинської влади царському урядові.

Але у процесі національно-визвольної війни відбулися величезні зміни у соціально-економічному житті України. Внаслідок селянських повстань і воєнних успіхів Війська Запорозького магнати і значна частина шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав також і державний апарат шляхетської Польщі. У 1652 р. Правобережжя та Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння зберігалося за православними монастирями та дрібною шляхтою. Таким чином було ліквідоване велике і середнє землеволодіння на території, підлеглій Війську Запорозькому. Величезні земельні простори. маєтності магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін. переходять у користування нових власників: козацької старшини, козаків, селян, міщан. На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-гетьманський періоді. Середня селянська власність зросла, значно перевищивши передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли господарства заможних козаків та селян, які володіли господарським реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості мала сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник). Селяни ділилися на «пашенних», які обробляли землю власною робочою худобою, і «бобилів», що не мали робочої худоби. «Бобилів» було менше 20 відсотків. За свідченнями очевидців та багатьох джерел, українське козацьке село відзначалося заможністю і добробутом населення.

Під час війни деякі монастирі були зруйновані, але вони першими повернули свою земельну власність. Гетьман Б.Хмельницький ревно захищав православні монастирі, видав щодо них ряд універсалів, пам'ятаючи їх заслуги перед православною вірою та Україною. 16 універсалів одержав Густинський монастир на Лівобережній Україні. Універсали захищали монастир від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували села, млини і т. ін. Це ж стосується Михайлівського Золотоверхого, Печорського, Межигірського, Видубицького та ін. монастирів. Величезними маєтностями володіло світське духовенство. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. В Україні залишилася значна кількість української православної шляхти, котра в Речі Посполитій зазнавала утисків і переслідувань з боку польських магнатів та адміністрації. Вона взяла участь у визвольній війні і будівництві Української державності. Є дані, що у складі козацько-селянського війська було 6 тис. українських шляхтичів. Б.Хмельницький видавав шляхтичам оборонні універсали. Деякі з них стали козацькими отаманами, сотниками, полковниками. Шляхта володіла значними земельними наділами, які поступово збільшувалися. Юридичною основою для існування шляхетського землеволодіння були гетьманські універсали та пізніші договори гетьманів України з московськими царями.

Національно-визвольна війна створила вигідні умови для ведення великого господарства. Займаючи вищі військово-адміністративні посади, козацька старшина розпоряджалася величезним майном, яке залишила польська шляхта і магнати. Старшинське землеволодіння зростало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських привілеїв. Гетьманські надання земель були не дуже щедрими. Саме тому, на думку деяких істориків, козацька старшина зверталася за землею до царя, минаючи гетьмана, що згодом принесло негативні для України наслідки. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину.

Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками, особливо на Лівобережжі, Слобожанщині, Правобережжі значною мірою визначала займанщина «явочним порядком» землі під посіви, влаштовування млинів, пасік тощо. У XІІ ст.. займанщина служила достатньою підставою для користування зайнятою землею та на право спадковості. А проте згодом займанщина втратила своє значення, тому що державна влада переставала визнавати права селян на землю.

На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному землеволодінні, вказує кількісне порівняння гетьманських і полковницьких надань окремим групам власників: монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта -- майже 50, старшина -- біля 20. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

В цілому варто зазначити, що національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні відносини. Було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій території сучасної У країни, знищено панщину. Оформилася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Були створені умови для прискореного розвитку аграрних відносин. Проте у складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив. Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьманщина і Слобідська Україна остаточно ввійшли у склад Російської держави, а їх автономія ліквідувалась.

У другій половині XVIІст. зростало старшинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьманського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками були миргородські, чернігівські, ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чималі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим землеволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоропадський, К. Розумовський) також володіли величезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська дворянська земельна власність. З початку другої половині XVIIст. на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство та ін.

Земельні відносини ІІ половини XVIІст. розвивалися під значним впливом економіки Росії. Поступово знищувалось землеволодіння селян( в майбутньому вони перетворювалися на кріпаків). Козацька старшина добивалася привілеїв від російського царя і польського короля, зневажаючи своїх людей і зраджуючи державу і гетьмана.

Важливу роль у господарському житті України XVI-XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-економічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст України, відбудованих після монголо-татарської навали. Процеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході -- в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 рази. Всього міст тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст зникла виникла у другій половині XVIІ ст., після нашестя татар і турків на правобережжі.

Більшість міст та містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю «дикого поля» -- на Брацлавщині, Уманьщині, Полтавщині. Часто у створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у містах переважно українці. У 40-их роках XVII ст. в Україні було майже тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їх мешканців становило від 600 до 3 тис. чоловік. Найбільшими були Львів (більше 20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква, Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. мешканців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Житомир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самоврядування, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їх багато в чому аграрний характер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи -- міста із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям міського населення.

2.2 Ремесло

Виробничу основу більшості міст складало ремесло -- дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та харчові ремесла. В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Наприклад у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, масляники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін.

Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація -- об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки -- цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперши документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемишля. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менше розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці. Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

В Україні у ХVІІ ст. існувало багато видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

2.3 Торгівля. Формування національного ринку

Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб викликало розширення посівів пшениці. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого восновному навколо великих міст і містечок. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках на території України існували дрібні ярмарки, торги та базари.

Ярмарки (дослівно -- щорічний ринок) -- регулярний торг широкого значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки -- це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях -- полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, -- пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру.

Подальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України.

3. Право

3.1 Громадський устрій і право

Головою держави був гетьман. Він мав усю виконавчу владу й вирішальний голос у законодавчих справах. Вів закордонну політику, призначав старшин, роздавав землі, вирішував відклики судових справ, проводив військом. Гетьмана вибирало все військо на генеральній раді, що мала важливий характер. Козаки окликами, кидаючи шапками, з'являлося за своїм кандидатом. Найважливіша хвилина була тоді, як новообраному гетьману вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою,- таким символічним способом передавали йому владу. Гетьманська булава, срібна або позолочена, була прикрашена дорогоцінним камінням. На святочних виступах гетьман тримав булаву в руці, а звичайно за гетьманом булаву ніс джура. Бунчук - це була палиця до 3 м завдовжки, закінчена металевим яблуком, з-під якого звисав кінський хвіст. Бунчук над гетьманською особою носив генеральний бунчжурний, особливо коли гетьман був між військом. Знову генеральний хорунджій виступав із гетьманською корогвою. Гетьмана під час воєнного походу заступав один із старшин із назвою наказного гетьмана.

При гетьманові головні уряди мала генеральна старшина, до якої належали: генеральні - обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунджій і бунчжурний. Це були немов міністри козацької держави, що вели різні ділянки державної управи.

Генеральний обозний кермував воєнними засобами держави, під час війни проводив мобілізацію і нагляд за обозами. Під особливою його опікою стояла артилерія - «гармата». При його боці були артилерійські старшини - осавул, хорунджій, писар і отаман. У полках були полкові обозні.

Генеральні судді проводили у найвищому суді козацької держави. Відзнакою судді була «судейська ліска» - палиця з обох боків оправлена сріблом. До генерального суду йшли виклики з інших судів. Спочатку козацький суд відбувався на основі звичаєвого права: «де троє козаків, там два третього судять». Пізніше в судівництві Гетьманщини почали прописи німецького права (магдебурзького, або саксонського). Нижчі суди були полкові й сотенні, а по містах судейську владу виконували городові отамани; більші міста зберігали також міський суд магдебурзького права.

Уряд генерального підскарбія утворив уперше Брюховецький. Держава мала найбільші прибутки з податків, які платила земельна посілість, під різними назвами: побір, ланове та інші. Козаки сплачували невеликі податки, але зате мали відбувати військову службу; далеко більші данини давали міщани і селяни. Значні доходи йшли з пограничного діла, яке звалося індукта від привозу і евекта від експорту. Державні маєтності служили на військові потреби; так Терехтемирів був призначений на козацький шпиталь, Чигирин - на утримання гетьмана, на інших старшин призначалися рангові села, ліси, млини.

Генеральний писар був канцлером козацької держави, вів найважливіші внутрішні й закордонні справи. Він укладав гетьманські листи та універсали до війська, вів переговори з чужоземними послами, мав під наглядом державний архів. Під його кермою була генеральна канцелярія.

Генеральні осавули, числом два, мали головно військові функції - служили як ад'ютанти при гетьманові, командували окремими частинами армії, відбували перегляд війська. На раді пильнували порядок, на гетьманському дворі вітали послів.

Генеральний хорунджій і бунчжурний мали під своєю опікою військові клейноди.

Територія держави ділилася на полки. За найбільшого зросту козаччини, в добу Хмельниччини, було 17 полків, пізніше на лівобережжі тільки 10. Полки розділялися на сотні, у сотнях були міста і села. Над полком владу мав полковник, над сотнею - сотник, у містечках і селах - городові отамани. Кожен старшина мав не тільки військову владу, але й адміністративну, виконував доручення гетьмана, мав нагляд над скарбовими справами, громадянським порядком, судом, торгівлею та іншим.

Всіх урядовців призначав гетьман. Призначеному полковникові урочисто давали відзнаки його уряду. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Приїздив гетьманський делегат із новим полковником, їх вітали Хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делегат повідомляв про призначення, полковий писар зачитував гетьманський універсал. Потім вручали полковникові пірнач (рід булави), полку корогву, Значок (малий прапор ) та литаври. Козаки укривали свого старшину шапками та густо стріляли «дрібним вогнем».

3.2 Гетьманська столиця

На початку гетьманська столиця була у Чигирині, улюбленому місці Богдана Хмельницького. Гетьман жив у звичайнім дворі просто, без великої розкоші. але для чужих послів, що його часто відвідували, уладив окремий двірський церемоніал.

Пізніше, коли Правобічна Україна прийшла в руїну, гетьманську столицю було перенесено на Лівобережжя, до Батурина. Гетьмани резидували у батуринському замку, що був укріплений валами і форсами із зводним мостом. Самойлович за часів свого правління намагався завести у Батурині суровий церемоніал. При Мазепі було побудовано кам'яні палати на Гончарівці під Батурином. Його резиденція прийняла прийняла справжній європейський вид (але нажаль у 1708р. московські війська спалили і зруйнували весь Батурин і з 1708 по 1760 гетьманська столиця знаходиться у Глухові).

Висновок

Хоч козацька держава існувала недовго й посідала тільки частину української території, однак мала вирішальний вплив на розвиток національної свідомості. Тодішнє покоління зрозуміло, що основою його політики повинна бути єдність українського народу й української землі. В ті часи справжні політики-патріоти вперше усвідомлюють суцільність української території. Богдан Хмельницький у переяславських промовах визначав кордони своєї держави «по Львів, по Холм і Галич». Виговський у переговорах зі шведськими послами рекламував «право старої України, або Русі, аж до Вісли». Дорошенко жадав свободи православної віри, «як далеко сягає мова українського народу».

Але тодішнє громадянство злучували не тільки мова і віра. За найціннішу прикмету козацької держави вважали те, що в ній панує свобода. Нею був надиханий весь український побут. Павло Алепський, східний подорожник, вертаючись із Московщини через Україну, говорить такі характеристичні слова: «Від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як до нас ще донеслися премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Богові. Цілих два роки печаль лежала на наших серцях, а розум був стиснутий і придушений, бо в тій країні ніхто не може почувати хоч трохи свобідним і задоволеним…Зате козацька країна була для нас наче наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, як ми самі».

Хоча я на початку зазначав що ця свобода не завжди була на користь Україні, проте це не сама свобода у цьому винна. Адже будь-яка свобода, яка не контролюється, переходить у анархію, або охлократію. В ті часи в основному не було конкретних документів, котрі б чітко контролювали громадське і політичне життя суспільства. Тому як і старшині і козакам, так і іншим державам хотілось відірвати найбільший шматок від козацької держави. Вигідно користувались цією свободою іноземні держави, які мали безліч агентів у різних прошарках населення. Так згодом Москва почала контролювати вибори гетьмана, а потім взяла повний контроль над державою. Досить часто правлячі люди самі підлещувались до іноземних держав, намагаючись виторгувати найбільше для себе привілеїв. При цьому вони інколи навіть самі пропонували обмежити автономні права України для жорсткішого контролю над державою і її людьми, а також для збільшення податків.

Але все таки простолюддя цінувало свою державу за те, що вона дала йому волю й землю й підняла вище його громадську гідність. Саме козацька держава виховала український народ волелюбним і войовничим. І хоча згодом ця держава не витримала внутрішнього і зовнішнього протистояння і зникла, але все одно саме період гетьманщини є одним з найцікавіших і найяскравіших періодів у історії України.

Список використаної літератури

1. Історія української культури. Іван Крип'якевич. Київ „Либідь”.1994.

2. Коротка історія Козаччини . В.Б. Антонович. Видавництво Україна. Київ 2004.

3. Українська етнографія. Анатолій Пономарьов. Київ „Либідь”.1994.

4. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. Київ.1998.

5. Історія України .Навчальний посібник. Київ „Знання-Прес”.2001.

6. Історія України. Донецьк. Видавництво Дон Д І Ш І. 2000.

7. Історія України та її державності.3-тє видання. Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О., Денисов Я.Я. Львів „Бескит Біт”.2005.

8. Історія України. О. Д. Бойко. Київ „Академія”. 2005.