Причини народно-визвольної війни

20

РЕФЕРАТ

На тему Причини народно-визвольної війни

ПЛАН

Причини народно-визвольної війни

Богдан Хмельницький та повстання під його проводом

Початки утворення держави

Зборівський трактат

Висновки

Літературні джерела

ПРИЧИНИ НАРОДНО-ВИЗВІЛЬНОЇ ВІЙНИ

Повстання 1948 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії. В цей період магнати великою мірою спричинялися до освоєння України, вони також були чинником нестабільності і напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильніший завжди правий“, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що “ на Україні править беззаконня “.

Головною причиною втрати могутності й державності Київської Русі стала татаро-монгольська навала. Але північні території, такі як Новгород та Прибалтика залишились поза цим лихом. Незабаром внаслідок значної еміграції в Прибалтику , там утворюється могутня Литовська держава. Так як Литва раніше не належала до Київської Русі і внаслідок еміграції, там мешкало дуже багато українців, тому тут не виникало питання “панівної нації”

Узагальнюючи все вищевказане приходимо до висновку, що українці почували себе в Литві дуже комфортно .

Але обставини склалися несприятливо для нашого народу саме у той час, коли могутня Оттоманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчям такої загрози литовський князь Ягайло погодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою. Якщо не враховувати, що перед цим Польща та Литва довго воювали між собою, то можна тільки було здогадуватись про настрої у суспільстві.

Польська влада спочатку вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін, так само як і литовський народ не хотів впроваджувати нічого нового і не скасовувати нічого старого.

Але агресивна католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем “незайманих” земель України і змусила польського короля Казимира піти в широкий наступ на права українців.

Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні - передавались у власність католицької церкви, або продавались євреям під склади та корчми. Польський король роздавав українські землі своїй шляхті без усілякої платні, як дар.

Українці були фактично зведені до статусу рабів. Українська шляхта та значна частина литовської виступали на захист своїх прав.

Незабаром польське дворянство отримало значні привілеї. Після укладання унії між католиками та частиною православних владик у 1596 року, вийшов указ короля, який прирівнював права з поляками тих українців, які приймали католицьку або уніатську віру. До того ж, католицька церква через поширені мережі своїх навчальних закладів на території України дістала змогу прищеплювати молодим українським шляхтичам «потрібний» світогляд і таким чином підкоряти собі нові українські землі.

Внаслідок цього більша частина нашої шляхти “сполячилась”, згадати хоча б за нащадка Байди Вишневецького - Ярему Вишневецького, ренегата, який своєю жорстокістю по відношенню до власного народу вразив навіть поляків, які ж і підбили його на цю справу. "Діди його були Русини, православної віри, напр. відомий Дмитро Вишневецький, прозваний Байдою. Яремі Вишневецькому, окрім давніх маєтків, належали великі простори землі в теперішній Полтавщині; Ярема засиляв ті землі, будував замки, а як почалось повстання, то втік у Польщу".

У 1505 р. контрольований шляхтою сейм схвалив закон “Nihil novi”, за яким королю заборонялось видавати нові укази без згоди ставників шляхти. А у 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася “Pacta conventa”. Ця цитата вказує, з якою потужністю стала зростати сила і не контрольованість шляхти в Речі Посполитій

Суть справи в тому, що справжнім господарем в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвольної війни. Шляхта обмежила короля в усіх правах і нема кому було навести лад у державі, забезпечити всім так необхідний спокій...

Шляхта почала вважати всі інші версти населення “бидлом”, позбавили більшість міст Речі Посполитої Магдебурзького права, обклали своїх купців величезними податками, а самих себе позбавили цих податків (тобто створили усі умови для занепаду міст та розвитку їхніх маєтків). Для розквіту своїх маєтків шляхта захоплювала необжиті землі, оголошуючи на них “слободу ” (звільнення від податків на кілька років) для заохочення населення до переїзду на ці землі, а коли минав строк цієї “слободи” селян обкладали нечуваними податками, звісно, які останні не могли сплатити.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по 3-4 дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податків за хату та худобу. Магнати часто здавали свої володіння в оренду , згідно з якою орендар отримував усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад у величезних володіннях роду Острозьких було 4 тис. орендарів - євреїв , а у 1616 р. більше половини українських земель , що належали короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два - три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість - сім днів на тиждень, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки, солі та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високо ціновані продукти. Не потрібно доводити, що це все не додавало євреям - орендарям популярності серед українського населення. Це був перший “стихійний розвиток народного повстання на Україні, який змішав усі карти як польської, так і козацької дипломатії. Селяни палили панські маєтки, грабували панське майно, вбивали дідичів, їх службу, орендаторів, причім із особливою злобою мордували жидів".

Гніт з боку Польщі та близькість “Дикого Поля” зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвольної війни.

Спочатку козацтво займалось лише захистом України від татар. Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті , та й узяв їх на службу в державне військо.

Але шляхта, побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Кшиштофа Косинського у 1591 р. та Северина Наливайка у 1596 р. Певний час протиріччя між козацтвом та шляхтою вдавалося розв'язувати видатковому гетьману Петру Сагайдачному, але із його смертю в 1622 р. ці проблеми повстали з небаченим досі розмахом. Через усі рейди козацтва, Турція почала загрожувати королю війною, а Польща була значно слабшою за свого ймовірного суперника. Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а як наслідок отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясила в 1630 р. Після виступу Трясила та смерті фанатичного короля Сигізмунду ІІІ, козацтво отримало значні поступки. До того ж новим королем став прокозацько налаштований Владислав, який визнав рівність обох церков України, а реєстровим козакам знов надали право самоврядування.

Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва; і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком. Після розгрому цього виступу, гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. Та й у цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.

Польський уряд вирішив відібрати козацькому війську всі його дотеперішні “вольності” і привілеї. Козаки змушені були передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем. Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тільки тих, які не брали участь у повстанні.

"Придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638рр. і терор, що наступив після цього, вкрай загострили соціальні і національні суперечності, прискоривши загальнонародний вибух, який поклав початок визвольній війні українського народу за знищення влади польських феодалів".

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА ПОВСТАННЯ ПІД ЙОГО ПРОВОДОМ

"Утиски і кривди, що чинилися на Україні й примушували людей піднімати повстання, збільшилися після 1638 року. Скоро ті кривди примусили Чигиринського козацького сотника Богдана Хмельницького розпочати нову війну, - через 10 літ після війни Острянина".

Кардинально визначив хід епохальних подій стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, Хмельницького вважають найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на історичній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя. Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната і за свою добру службу отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярославлі, де той дістав добру , на ті часи освіту, оволодів польською та латинською мовами. В 1620 р. у великій битві турків з поляками під Цецорою Б. Хмельницький потрапив у полон. Провівши у неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстрових козаків, одружується і займається розширенням своїх маєтностей. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигирівського козацького полку у 50-річному віці.

Але життя Хмельницького, а разом з тим і хід історії всього краю цілком змінив один типовий випадок магнатської зажерливості та пихи.

У 1646 р. коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Данієль Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького. Напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив діяти проти поляків повстанням і очолити його.

Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним, коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається гетьманства.

Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв`язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських татар і на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання, яке перебувало ще у зародковому стані.

Бойові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунем, а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська, до яких ще мали приєднатись реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.

Хмельницький вдало використав роз'єднаність польських військ. Війська в нього було всього 3000 козаків, не враховуючи татар більша частина яких мала приєднатися згодом. Тому Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок чого ті приєднались до повстанців.

“Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати “Чернецьку раду”. Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табір, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберга - всі попереходили до повстанців”

А передісторія цього така: 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його війська в облогу під Жовтими Водами. Поляки, після “зради” реєстрових козаків почали переговори з Хмельницьким про капітуляцію - тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зброєю для самозахисту (пістолі та шаблі). Хмельницький на це погодився, оскільки не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.

Таким чином польський загін був тотальне ліквідований, а Стефан Потоцький помер в татарському полоні від несумісних з життям поранень.

Це був перший наголос на те, що Хмельницький не повністю керує ситуацією. Гетьман дозволив полякам відступити, намагаючись показати їм, що він не якийсь там бандит, а просто хоче довести права свого народу та без крайньої потреби не проливати кров, як керівники попередніх повстань. Але кримінальні елементи серед козацтва та неконтрольовані татари зробили свою чорну справу. І тепер Хмельницький мав воювати до повної перемоги без всякого компромісу, бо горді шляхтичі так і не вибачили йому вбивства своїх майже беззбройних вояків. Навіть король Владислав IV, прихильний до козацтва, не подарував би козакам цього.

Як в будь-якій анархічній організації, більша частина з них складалася, м'яко кажучи, із людей з темним минулим та і сучасністю. Згадати хоча б те, що Польща та Росія за козаків вважали лише тих, хто жив не на Січі, а мешканців Січі поголовно вважали, не безпідставно цими державами, за бандитів. Навіть городові козаки вважали лише себе козацтвом, а низових - пройдисвітами . Задля спільної мети вони ясна річ, об'єднувались, а в інший час між ними існувала прихована ворожнеча та недовіра.

І ось на такий кримінальний елемент в цілому та ще й з татарами довелось покладати надії Хмельницькому на початку своєї боротьби.

Лише за часів Івана Сірка, при існуючому гетьманові Іванові Виговському, низове козацтво стало грабувати Туреччину та почало систематично винищувати агресивні татарські орди.

Після цієї перемоги війська Хмельницького зросли до 15 тисяч козаків та велику кількість татарської кінноти. Командуючий Микола Потоцький зрозумів, що він не зможе перемогти у чистому полі своєю двадцятитисячною армією об'єднане козацько-татарське військо і почав організовувати відступ.

Але 26 травня під Корсунем польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і потерпіли тотальну поразку. При цьому Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів та 41 гармата.

Окрім цього, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV, який зміг би ще погодитись на переговори з козаками. Після перших перемог Хмельницького вибухнуло всенародне повстання, роками зібрана ненависть вирвалася назовні і залила все навколо кров'ю...

На цей час Б. Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розгортати військові дії. У липні козацьке посольство на чолі з Вишняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими 12 червня) до короля, коронного маршалка - князя Заславського.

Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався дванадцятитисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри та повернення православним забраних уніатами церков.

Отже, як ми бачимо , Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а сподівався на байку про доброго короля.

По своїй сутності, король Владислав IV зміг би погодитися на ці умови, але він помер, а новий король Казимир, не мав наміру йти на зустріч козакам, хоча і став королем завдяки їхнім домаганням.

ПОЧАТОК УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ

На протязі усього літа Богдан Хмельницький створював регулярну армію. Завдяки тактичному та стратегічному мисленню він поділив Україну на 16 полків, які очолили випробувані в боях козаки - Іван Богум і т.д.

Під кінець літа козацьке військо налічувало від 80 до 100 тисяч чоловіків, з яких 40 тисяч було козацтва, а всі інші - селяни та міщани, які не мали бойового досвіту.

Обрано короля ще не було, але не зважаючи на це, польський сейм ухвалив наступ на Україну. Було зібрано досить велике військо; за різними оцінками його кількість коливається від 40 до 50 тисяч. Третину цього війська складали високопрофесійні німецькі найманці, а інша частина складалася виключно із шляхти. Хоч і козацьке військо мало, щонайменше у два рази, чисельну перевагу, проте польська армія була надто добре озброєна та володіла відносно великим військовим досвідом й маніпулювала стратегічними хитрощами.

Поляки могли перемогти, але замість одного командувача, вони обрали трьох:

“На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Миколай Осторог і 19-річний Олександр Конецьпольський; Б. Хмельницький саркастично охрестив їх “перина, латина, дитина”.

Отож, не було єдиного мислення та оптимального плану командування польського війська. До того ж, хвалькувата шляхта недооцінювала суперника і зібралась на війну як на бал. За свідчення очевидця, склалося враження, ніби то вони збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом.

У такому обсязі та з такими надбаннями обидві армії зустрілися 23 вересня в бою під Пилявцями. Богдан Хмельницький дуже вдало використав надзвичайну пиху шляхтичів.

Спочатку Хмельницький пустив татар. Їх було небагато, коло 3000 одиниць. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові корогви летіли в бій, і не можна було їх зупинити. Використовуючи цю метушню Хмельницький і козацька артилерія почала інтенсивно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим дужче залишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Під її напором поляки почали відступати до свого табору. Але виявилося, що цей табір закладено в такому невигідному місці, що з нього оборонитися буде надто важко. Тоді польські полководці наказали відступати до Костянтинова. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків виникла така паніка, що ніяк не можна було утримати військ у порядку. “Як прийшов вечір“, писав польський офіцер, “панове реґіментарі й полковники з'їхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидали на землю зброю, панцирі, копії, і все пішло в врозтіч, видавши на різню піхоту...

Таким чином, польську армію згубила власна пиха і гордовитість. Незалежно від цих подій, на Україні палало всенародне повстання. Після перемоги Хмельницького під Пилявцями, козацька армія рушила на Польщу і зупинилася під Львовом. Повстання перекинулася і на Галичину. Особливо прославився шляхтич із Покуття - Семен Височан, який зібрав 15 тисячну армію.

" Першим об'єктом операції був Львів, надзвичайно важливий пункт із погляду політичного та економічного. Це місто, лежачи на перехресті торговельних шляхів, мало велике значення в економічному житі цілої тодішньої Польщі і було дуже багате.

Тут жили поляки, українці, євреї, вірмени, німці. Ще в кінці XVI ст. Львів з його заможним і патріотичним українським міщанством, з його братствами, школами, друкарнями, був осередком українського культурного життя. Але перехід на латинство й спольщення українських панів і шляхти, скріплення церковної унії й католицької реакції взагалі, значно ослабив культурний рух серед львівського міщанства. Підупало воно й економічно, хоча все-таки ще грало значну роль в торговельному житті міста.

Польський уряд розумів значення Львова й небезпеку від його втрати. Вже в літку 1648 р. один із польських головнокомандувачів, Осторог, зайняв укріплення Львова.

Після пилявецького погрому польські начальники, в тім і Ярема Вишневецький, утекли до Львова й спішно почали збирати сили для його оборони. Але на вістку про наближення козаків вони покинули місто, щоб провадити далі організацію оборони самої столиці держави, і Львів був залишений на його власні сили.

Незабаром появилися козаки й татари й почалася облога Львова, яка тяглася 6 тижнів. Облога ця провадилася дуже мляво". Хмельницький обмежився викупом з мешканців Львова і рушив під Замостя де домігся обрання королем Яна Казимира, після чого повернувся в Київ.

ПОХІД ГОЛОВНОГО ВІЙСЬКА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 1648 РОКУ

Для істориків завжди лишиться загадкою, чому Хмельницький, який на той момент зміг би знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він й надалі сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж, голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана - кримським татарам, кортілося повернутися додому. Можливо ці обставини зумовили небажання досвідченого гетьмана продовжувати військову кампанію взимку...

Однією з можливих причин перемир'я, що уклав Хмельницький з Польщею була чума, яка забрала цієї осені життя багатьох козаків і серед них був заступник, або ще як тоді козаки казали - військовий товариш, Максим Кривоніс.

" Хмельницький в'їхав до Києва напередодні різдвяного свята і був надзвичайно врочисто зустрінутий населенням столиці як тріумфатор, “новий Мойсей, як визволитель України “з лядської єгипетської неволі”, як говорено йому в часі зустрічі".

ЗБОРІВСЬКИЙ ТРАКТАТ

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез`ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв`язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинила до повернення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії написанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їх основні сили - 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не залишалося нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський трактат. " Головні пункти умови були такі: козацького війська мало бути 40 000 і воно мало мешкати на території воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського, причому ця територія перебувала під управою козацького гетьмана й на ній не могло стояти коронне військо. На цій території всі уряди мали надаватися тільки шляхтичам православної віри. Жиди й єзуїти не мали права мешкати в цій області. Київський митрополит діставав місце в польському сенаті. Мала бути проголошена загальна амністія, а крім того ще спеціальна амністія для шляхти, яка була прилучилася до козацького повстання. Всі ці умови мали бути підтверджені на найближчому сеймі". Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак, уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя і захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак , у 1651р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до “бусурманів” та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. На початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московіти воліли почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московіти не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що “заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. Приймаючи це рішення, московіти також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

Тим часом, Хмельницький задумав приєднати до України Молдавію, одруживши свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Василя Лупула. Але Тимош загинув під час бойових дій в Молдові проти гетьманської опозиції.

У 1651р. Відбулася вирішальна битва під Берестечком. Внаслідок зради татар, козацьке військо отримало значні втрати. Хмельницький був змушений підписати Переяславську угоду.

Під кінець 1653р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й у січні 1654р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Щоправда, вже 18 січня виникли перші ускладнення - Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків... Відмовилися присягати цареві київський митрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський, Уманський і Брацлавські полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга пройшла без поважних виступів.

"Уряд України виробив конкретні умови приєднання і передав царському уряду. Цей документ відомий в історії як Статті Б.Хмельницького, або Просительні статті й відображає бажання панівних класів до майбутнього устрою України в складі Росії.

Статті 21 березня розглянув царський уряд. Деякі з них були відхилені або перероблені. Затверджені в останньому варіанті вони отримали назву Березневі статті та "Жалувана грамота царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому 27березня 1654року".

Сам договір було укладено в Москві і він був схожим на попередні угоди з Туреччиною й іншими країнами. Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків, мала велику армію (60 тисяч), затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман був зобов'язаний сповіщати царя про свої відносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана та ін.

Пізніше вже було зрозуміло, що обидві сторони не збираються виконувати вказані у договорі умови, бо у кожного залишався свій погляд, свої плани. Як стало відомим, цар вирішив підкорити собі Україну, у боях українців проти організованих виступів поляків, на яких в свою чергу давила Москва; цар займав сторонню позицію, намагаючись послабити позицію Хмельницького , а його козаків та й армію в цілому використати на свою користь, для завоювання Литви та Білорусі. Але Хмельницький знайшов собі нового союзника - шведського короля Карла-Густава X.

В останні роки свого життя Хмельницький намагався приєднати до України західні землі. В цьому йому допомагав шведський король, який виконуючи свої зобов'язання, захопив більшу частину Польщі. Перша половина 1657р. була кульмінацією у розвитку молодої держави, у цей час роль України та гетьмана значно зросла, але нажаль влітку ситуація кардинально змінилася.

З причини свого захворювання Хмельницький, вже не міг особисто керувати могутньою державою. В цей час польський народ підняв народну війну.

Богдан Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. у Чигирині.

“Частина України вийшла з-під влади Польщі. Панівні класи України зміцнили своє економічне і політичне становище. Значно полегшилося становище селян, оскільки польські феодали були вигнані з України і селяни, котрі жили на цих землях, стали вільними”.

ВИСНОВКИ

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Б.Хмельницький. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості і рішучості боронити свої інтереси. Незалежно від тонкощів наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана“. У свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх з багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

Оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани, хоч і якимось чином відстоювали незалежність, але регулярно погоджувались на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам'ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

1. Грабовецький В. “Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648 - 1654 р. р.” - Київ, 1972 р.

2. Грушевський М. "Ілюстрована Історія України " - Київ, 1992р.

3. Дорошенко Д.І. "Нарис Історії України" - Львів, 1991р.

4. Коваленко Г. "Українська Історія" - Київ, 1993р.

5. Крип`якевич І. “Історія України” - Львів, 1991 р.

6. Кульчицький В., Тищик Б. " Історія держави і права України" - Львів, 2000р.

7. Субтельний О. “Історія України” - Київ, 1993р.