Україна у другій половині ХІХ ст.

ПЛАН

1. Економічний та соціальний розвиток України після ліквідації кріпосного права

2. Західноукраїнські землі в 60 - 90-х роках

3. Культурні надбання, розвиток науки та освіти України другої половини ХІХ століття

Висновки

Список використаної літератури

1. Економічний та соціальний розвиток України після ліквідації кріпосного права

У середині ХІХ ст. розпад кріпосницько - феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюди множилися соціальні конфлікти.

19 лютого 1861р. Олександр II підписав "Мані-фест" про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщи-ків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займати-ся ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій. Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) - за числом "ревізьких душ", які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й прито-чували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селян-ські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобе-режжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості рефор-ми та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб., що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі.

У листопаді 1866р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок.

Хоча земельні реформи 60-х років були запро-ваджені кріпосниками, вони мали буржуазний ха-рактер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогос-подарського виробництва та піднесенню рівня агро-техніки, а отже, й зростанню врожайності.

Щоб пристосувати самодержавний лад Росії до нових умов соціально-економічного розвитку, цар-ський уряд провів 1864р. земську реформу. На території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі ці установи з'явилися 1911р. Земства відали справами промис-лового будівництва та ремонтом шляхів, розвитком торгівлі, освіти, охорони здоров'я. Провідне стано-вище в них належало представникам заможних верств населення.

1870р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів місь-кі думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.

Досить демократичною була реформа судової системи, кримінального та цивільного судочинства, здійснена 1864р. Замість закритого станового суду запроваджувався новий публічний суд, непідлеглий царській адміністрації. Тепер судочинство відбува-лося за участю обвинувачення й захисту, вершилося присяжними засідателями та суддею, які обиралися населенням. Для вирішення дрібних справ існував інститут мирових суддів, що обиралися на триріч-ний термін зборами земських гласних або призна-чалися урядом.

Розвиток промислового виробництва та його тех-нізація вимагали поліпшення освіти й підготовки кваліфікованих кадрів. 1864р. було запроваджено єдину систему початкових шкіл. У мережі середньої освіти створювалися класичні й реальні чоловічі та жіночі гімназії, де могла навчатися молодь усіх станів, яка могла заплатити за навчання. Віднов-лювалася академічна автономія університетів. Ство-рені в них ради професорів керували навчальним процесом.

Значних організаційних змін зазнала структура царської армії. 1864р. територію Росії поділили на 10 військових округів, три з них були в Україні -- Київський, Одеський і Харківський. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії, училища юнкерів. В губерніях і повітах створюва-лись управління військового начальника. З 1874р. запроваджена загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20-річного віку. Духовенство і дворянство не підлягали призову до армії. Тривалість військової служби в сухопутних військах обмежувалась 6 роками, на флоті - 7.

У 1865р. було проведено цензурну реформу, згідно з якою було дещо пом'якшено каральні санкції проти неугодних царизму видань. Від попе-редньої цензури звільнялись оригінальні твори, переклади, столичні періодичні видання за дозволом міністра внутрішніх справ імперії, а також видання академій та університетів. За порушення цензурних правил було встановлено судову відповідальність замість адміністративних рішень царя і органів його адміністрації, які могли знищити тираж видання, посадити у в'язницю або відправити на заслання авторів та видавців. Цензурна реформа 1865р. була однією з найнепослідовніших, її значення невдовзі було зведено нанівець різними поправками. Щодо українських видань цензура здійснювалась особливо жорстко.

Фінансові реформи другої половини XIX ст. полягали у запровадженні гласності бюджету (1862), у встановленні фінансового контролю за видатками через контрольні палати (1865), у змінах податкової системи. У 1864-1868рр. було введено бюджетну і касову єдність: всі державні прибутки зосереджувались у касах державного казначейства, з яких і здійснювались виплати відповідно до бюджетних кошторисів. З 1863р. почав запровад-жуватися акцизний збір (податок, який включа-ється до продажної ціни виробу) на алкогольні, а з 1866р. - на тютюнові вироби. 1894р. було введено винну монополію, згідно з якою вся тор-гівля спиртними напоями і прибутки від них було передано в руки держави. 1895-1897рр. здійснено грошову реформу, введено тверду конвертовану валюту на золотій основі.

Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промислово-му перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично-за-водське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутріш-нього згоряння та електричних. В Україні особли-вість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865р. було споруджено першу в Наддніпрянській Україні залізницю між Одесою і Балтою, а вже наприкінці XIX - на початку XX ст. довжина залізничних колій в Україні становила понад 8400 км. Залізниці значно прискорили перевезення великих партій виробів, динамізували внутрішню і зовнішню тор-гівлю. Інтенсивна розбудова залізниць стала поштовхом до розвитку вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної галузей промисловості. За 1861-1900рр. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 691,5 млн. пудів (70% всього видобутку в Російській імперії), залізної руди відповідно в 158 разів і 210 млн. пудів (більше половини загальноросійського видобутку). Напри-кінці 90-х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів), трохи менше половини заліза та сталі, 70% прокату металів, стала вугільно-металургійною базою росій-ської імперії.

Значну роль у промисловому поступі України відігравав іноземний капітал. Англійські, французь-кі, бельгійські підприємці були власниками та інвестували розвиток підприємств кам'яновугіль-ної, металургійної, машинобудівної галузі промис-ловості, німецькі - металообробної, машинобудівної галузей. З кінця XIX ст. виникають монополістичні об'єднання в Україні - Союз рейкових фабрикантів, Союз мостобудівних заводів, Союз фабрикантів рейкових скріплень тощо. Іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонер-ного капіталу монополістичних об'єднань, переваж-на більшість прибутків яких спливала за кордон. Нового піднесення набули традиційні для України галузі харчової промисловості - цукрова (84% загальноросійського виробництва цукру), горілчана, борошномельна галузі. Впливовими підприємцями харчової промисловості були Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Войтенки.

Зростала кількість міст і чисельність їх населен-ня. Це обумовило розвиток комунального господарства. У 80-90-ті рр. XIX ст. з'явились електростан-ції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, 1892р. в Києві пущено перший в Російській імперії трамвай, за ним - в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі.

Особливістю промислового розвитку України, був її однобічний, по суті колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств випус-кали готову продукцію, решта - давали напівфаб-рикати і сировину, які вивозились в інші регіони Російської імперії для виготовлення готових виро-бів. Останні завозились в Україну за цінами значно вищими, ніж українські сировина й напівфабрикати. До того ж тарифи на перевезення вантажів залізницями були такими, що було вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території. Все це сприяло накопиченню капіталу в Росії також за рахунок нееквівалентного обміну з Україною.

Земельні реформи 60-х років прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких господарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. За майновим достатком селянство України умовно можна поділити на три групи: заможні (близько 20%), середняки (30%), бідняки (50%). Понад 53% дворянських землеволодінь не змогли пристосуватися до нових умов господарювання і розорилися.

Товарне сільськогосподарське виробництво найінтенсивніше розвивалося на Правобережжі. Цьому сприяли родючі чорноземи й транспортні комуніка-ції, що вели до чорноморських та азовських портів. Господарства поміщиків, підприємців і заможних селян в Україні вирощували 90% експортної пше-ниці імперії. На українських землях збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці й 10% кукурудзи. Правобережжя спеціалізувалося на вирощуванні цукрового буряка, конопель, а Лівобе-режжя - картоплі й тютюну.

Розпад натуральних господарств і розшарування селянства створили великий надлишок робочої сили. У сільському господарстві України він стано-вив 7,3 млн. чоловік із 10,7 млн. працездатних. У пошуках землі й кращого життя українські селяни переселялися у віддалені куточки імперії. З 1885-го по 1900рр. з України до Сибіру переїхало понад 367 тис. чоловік. Але там на них чекали нестерпні умови. Повернулося назад близько 22 тис. осіб. Кожен десятий селянин загинув у дорозі.

Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу в українській нації двох нових класів - буржуазії та пролетаріату. Промисло-ва буржуазія формувалася з українських, російських, польських та єврейських купців, міщан і поміщиків. Чимало підприємців було іноземного походження. Українська буржуазія чисельно переважала лише в харчовій і вугільній галузях промисловості та в пароплавстві. Робітничий клас зростав за рахунок розореного селянства й прийшлих селян та робітників з Росії. 1897р. із 1480 тис. робітників, узятих на облік, 84% були корінними жителями, з них понад 52% назвали своєю рідною мовою українську. В Україні існувало також до 1,8 млн. сільськогосподарських робітників. Нелегко жилося робітничому класові - робочий день тривав 12-14 годин, платня була значно нижчою за вартість робочої сили, накладалися різні штрафи та податки, внаслідок аварій траплялися каліцтва й травми, медичне обслуговування та житлові умови були незадовільними, права робітників майже не регулювалися законодавчими актами, не існувало й профспілок. Поступово робітники піднімалися на боротьбу, що мала переважно економічний характер.

Розвиток товарно-грошових відносин позначився на соціальній структурі українського народу. На 1897р. в Російській імперії проживало 22,4 млн. українців, - 17 млн. з них - в Україні. А в Австрійській імперії проживало ще 3,8 млн. чоловік. На своїй землі українці становили етнічну більшість. Понад 90% їх належало до селянських верств і становило 85% усіх зайнятих в сільськогосподарському вироб-ництві. Провідне становище в органах державного апарату та господарського управління посідали росіяни, євреї, а в Галичині - австрійці, поляки. У 1897р. росіяни становили 34%, українці -- 30%, а євреї та інші національності - 27% міського населення в Наддніпрянській Україні.

2. Західноукраїнські землі в 60 - 90-х роках

Внаслідок революції 1848--1849рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань -- Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70--90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років -- цукрові заводи.

Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині -- 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7--11 % населення, тоді як у Нижній Австрії -- 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою -- вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших -- німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства -- формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві -- провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX--XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% -- малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочними продуктами. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини -- Крайовому ревізійному Союзу -- у Львові було підпорядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове насіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяло залученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на 20--25%. Завдяки цьому та значному розширенню зернових площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним, низькопродуктивним.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини -- у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну і нa на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848--1849pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848--1849pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції -- вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

У 1861р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

Наприкінці 70-х -- на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 -- газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.

Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим. У 1890р. у Галичині було засновано політичну партію -- Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія -- УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія -- УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП -- культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.

Отже, на межі XIX--XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

3. Культурні надбання, розвиток науки та освіти України другої половини ХІХ століття

Тогочасний розвиток науки і техніки в Україні був обумовлений утвердженням капіталістичних відносин в Російській імперії. Осередками науково-дослідної діяльності на початку XIX ст. були вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства. Так, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві були відкриті метеорологічні станції, які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх губернських центрах України були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні рекомендації.

Активну роль в об'єднанні наукових сил, організації дослідних робіт відіграли відкриті в 60--90-ті роки Товариства дослідників природи в Харкові, Києві, Одесі, Математичне і Медичне товариство, Бактерологічний інститут в Харкові та ін.

Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали появу нових навчальних закладів. В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інститути у Львові та Києві, ветеринарні навчальні заклади у Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірничий у Катеринославі.

Оригінальні праці багатьох українських вчених збагатили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним авторитетом користувався професор математики Київського університету М. Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус -- основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики, В галузі термодинаміки прославився розробками М. Шиллер, який очолював в Україні кафедру теоретичної фізики. Першим у світі почав викладати основи нової науки -- фізичної хімії М. Бекетов у Харківському університеті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії.

В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков -- один із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881р. уродженець України інженер М. Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін.

Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука. Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. Мечников. У 1886р. він разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини -- імунології -- Мечников був удостоєний Нобелівської премії.

Загальноєвропейське визнання у 60--90-ті роки здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.

Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти.

За «Положенням про початкові народні училища», затвердженим царем 14 липня 1864p., всі початкові школи діставали єдину назву -- початкові народні училища. Вони оголошувалися безстановими і мали завданням «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання». Всі вони працювали за єдиним навчальним планом, який передбачав вивчення таких предметів: закону божого, читання книг цивільного і церковного друку, письма, перших чотирьох дій арифметики, церковного співу. Викладання в усіх школах мало вестися російською мовою.

Оскільки мережа шкіл не задовольняла потреб населення, а потяг народних мас до освіти був великим; передові громадські діячі стали організовувати безплатні школи, в яких навчалися дорослі селяни, робітники, ремісники. Школи ці працювали в недільні і святкові дні, через що називалися недільними. В Україні перша недільна школа була відкрита в жовтні 1859р. у Києві. Після цього такі школи з'явилися в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та в інших містах.

У 1862р. царський уряд закрив недільні школи. Але коли в 1864р. вони, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені, в 70--90-х роках їх число зросло і вони відігравали певну роль у поширенні письменності і освіти серед трудящих.

Одночасно з реформою початкової школи проводилася й реформа середньої школи. У 1864р. цар затвердив статут гімназій і прогімназій, за яким засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії, що відповідали за навчальним планом 4 нижчим класам гімназій. Гімназії вважалися середніми загальноосвітніми школами, формально безстановими, загальнодоступними. У них могли навчатися «діти всіх станів, без різниці звання і віросповідання». Але вони мусили мати необхідну підготовку й платити за навчання, що для дітей трудящих було неможливо.

Гімназії створювалися двох типів: класичні і реальні. У класичних гімназіях майже третина часу відводилася грецькій і латинській мовам, природознавство й хімія майже не вивчалися. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. Навчання в реальних гімназіях більш наближалося до потреб життя, але випускники класичних гімназій могли без екзаменів вступати до університетів, а закінчення реальної гімназії давало право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.

Після того як на середину 60-х років царизмові вдалося справитися з революційною ситуацією, посилився його реакційний курс, у тому числі й у галузі освіти. За новим статутом, затвердженим у 1871p., гімназії і прогімназії зберігалися лише як класичні гімназії з 8-річним строком навчання. Реальні гімназії ліквідовувалися, і замість них створювалися реальні училища з 6-річним курсом навчання. їх випускники в університет вступати не могли зовсім, а у вищі спеціальні навчальні заклади -- лише після закінчення 7-го додаткового класу.

Вищу освіту представники панівних класів здобували в університетах, яких у Східній Україні в II половині XIX ст. було три: Харківський, Київський і Новоросійський, заснований у 1865р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі. Розвиток економіки і культури зумовив виникнення в Україні ряду вищих спеціальних навчальних закладів.

Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863р. і Емський акт 1876р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо.

Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.). Мало було й українських періодичних видань.

Високого рівня досягла в другій половині XIX ст. українська художня література, яка розвивалася під безпосереднім впливом визвольного руху і в тісній взаємодії з передовою російською літературою та літературами інших народів. У розглядуваний період в українській літературі з'явилася ціла плеяда видатних письменників-реалістів -- Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У 50--60-х роках, з зародженням і розвитком різночинського руху, в українську літературу входять письменники-різночинці, які збагачують літературу як новими ідеями, ідеями служіння інтересам народу, інтересам боротьби за його визволення, так і новими літературними формами. У той час видатними письменниками-демократами були Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, в Західній Україні та Буковині -- Ю. А. Федькович.

У єдиному річищі з усією демократичною літературою розвивалася українська драматургія. Найбільш видатними представниками її були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які стали одночасно й фундаторами нового українського театру.

Одночасно з драматургією і на основі її кращих творінь високого рівня у другій половині XIX ст. досяг український театр, хоч умови його розвитку були вкрай несприятливими. Емський указ царя 1876р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому в губернії у 1881p., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені «з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів», але «влаштування спеціально малоросійського театру» зовсім заборонялося. У таких тяжких умовах і доводилося діяти театральним діячам України.

У другій половині XIX ст., з розгортанням визвольного руху й розвитком освіти та культури, посилювався інтерес громадськості до театру, що виявлялося насамперед у створенні аматорських драматичних гуртків і влаштуванні ними театральних вистав у багатьох містах -- Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі та ін. Саме з учасників аматорських гуртків та акторів російського театру у 1882р. в Єлисаветграді Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака та ін. З жовтня 1882р. до серпня 1883р. ця трупа побувала з виставами в Єлисаветграді, Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові.

На західноукраїнських землях перший український професійний театр засновано товариством «Руська бесіда» у Львові в 1864 р. Його антрепренером і одним з акторів був О. Бачинський.

У тісному зв'язку з літературою і театром розвивалася в другій половині XIX ст. в Україні музика. Найбільш видатними українськими композиторами того часу були С. Гулак-Артемовський, П. Сокальський, П. Ніщинський та М. Лисенко. С.С. Гулак-Артемовський (1813--1873), учень М. Глинки, славетний співак і композитор, створив оперу «Запорожець за Дунаєм», яка вперше була поставлена в Марийському театрі в Петербурзі 14 квітня 1863 р. і набула світової слави.

У другій половині XIX ст. в реалістичному напрямі розвивалося образотворче мистецтво в Україні. Після Т. Шевченка, який заклав підвалини українського демократичного мистецтва, велике значення для утвердження українських художників на позиціях реалізму мала діяльність створеного в 1870р. в Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок (передвижники), на чолі якого став художник-реаліст І. Крамськой. У цьому Товаристві зосередилися найкращі митці Росії -- В. Перов, І. Шишкін, Г. Мясоедов, В. Маковський, І. Рєпін, В. Васнецов, М. Ярошенко та ін, До числа передвижників належали видатні українські художники -- К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пимоненко, С. Світославський, О. Мурашко та ін. Виступивши проти консерватизму, відсталості, парадності й академізму мистецтва з його релігійними, біблійними та міфологічними сюжетами, передвижники поставили завдання у своїх художніх творах реалістично відображати життя народу в сучасному й минулому, передусім найбільш актуальні проблеми суспільного буття, соціальні контрасти, боротися за наближення мистецтва до реальної дійсності, проповідували в ньому ідейність, народність, демократизм, збереження національної своєрідності, прагнули до популяризації своїх творів серед широкої громадськості.

Розвиток капіталізму зумовив потребу побудови багатьох фабричних і заводських корпусів, електростанцій, залізничних вокзалів, приміщень торговельних фірм, банків, бірж, готелів, адміністративних споруд, навчальних закладів, театрів, музеїв тощо. Значний вплив на будівництво й архітектуру справляв технічний прогрес, що привів до появи нових будівельних матеріалів і конструкцій (металеві колони і перекриття по металевих балках, залізобетон та ін.). Але приватновласницька стихія не давала можливості забезпечити єдиний принцип і архітектурний стиль у забудові міст та архітектурі. Залежність будівництва від фінансування і особистих смаків приватних власників вела до хаотичності й різнохарактерності, змішування різних стилів у містобудуванні. Через це в другій половині XIX ст. архітектура зазнавала певної кризи. Але і в цей час архітектори створили ряд окремих чудових споруд.

У Києві в 70-х роках на Думській площі за проектом О. Я. Шілле було споруджено будинок міської думи. Пізніше були збудовані готель «Континенталь» і приміщення театру Соловцова (тепер театр ім. І. Франка). За проектом О. Беретті на Володимирській вулиці збудовано пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За проектом І. Штрома, доопрацьованим О. Беретті, в 1882р. споруджено Володимирський собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка). У 1897--1901pp. збудовано оперний театр (архітектор В. Шретер).

У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища (нині Українська юридична академія, 1889--1892) й земельного банку (1898). В Одесі за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера під керівництвом одеського архітектора Ф. Гонсіоровського в 1884--1887pp. було споруджено оперний театр.

Ряд цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові -- будинок політехнічного інституту (архітектор Ю.О. Захаревич, 1872--1877), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, 1877--1881, тепер державний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Горголевський, 1897-- 1900), у Чернівцях -- резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка, 1864--1882) (тепер приміщення університету), в Ужгороді -- синагога (тепер філармонія) та ін.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на гніт царизму й Австро-Угорської монархії, всі галузі української культури мали великі успіхи в своєму розвиткові.

ВИСНОВКИ

Пореформений стан Росії у другій пол. XIX ст., а в її складі й більшої частини України знаменувався проявом загальноімперських і суто національних факторів соціально-економічного розвитку окремих регіонів держави. З точки зору зародження і становлення, а також модернізації економіки виділялися південно-східні райони, тобто та частина України, де найбільш значущим елементом виступала промисловість. Пік розвитку і результативність здійснення реформ 60-х і наступних років припадає на кінець XIX - початок XX ст. Саме в цей час відбувається розвиток торговельного підприємництва, утвердження в економіці, особливо у промисловості, великих монополістичних об'єднань.

19 лютого 1861р. з'явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосницької залежності, що поклало початок буржуазним реформам. Протягом 1860-1870-х рр. було проведено земську, судову, міську, фінансову та ін. реформи. Найбільший вплив мало скасування кріпосного права. Воно враховувало інтереси поміщиків і було руйнівним для селянства. Земська (на Правобережжі вона проводилася тільки в 1911р.) та міська реформи поклали початок становленню місцевого самоврядування, що позитивно вплинуло на розвиток громадської активності заможних верств населення й сприяло становленню нового класу - буржуазії. Загалом проведені реформи, незважаючи на їх половинчатість, сприяли розвитку капіталізму в усіх сферах виробництва.

У другій половині ХІХ ст., незважаючи на жорсткі переслідування, український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.

Список використаної літератури

1. Новий довідник: Історія України. - Київ: ТОВ «Казка», 2005

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України. Видання 3-е, виправлене і доповнене, Київ, Центр учбової літератури - 2007.

3. О.Д. Бойко. Історія України. Видання 2-е, доповнене. Київ, «Академвидав» - 2003.

4. А. Чайковський, В. Шевченко. Історія України. А.С.К., Київ - 1999.

5. В.Д. Мирончук. Історія України. МАУП - 2002.

6. О. Субтельний. Україна: історія. - Київ - 1992

7. Н. Полонська - Василенко. Історія України: у 2-х томах. Том 2. Київ - 1993