Українські жіночі організації та міжнародний жіночий рух у кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.

21

Реферат

на тему:

«Українські жіночі організації та міжнародний жіночий рух у кінці ХІХ - першій половині ХХ ст.»

Зміст

Вступ

1. Причини та передумови міжнародного жіночого руху

2. Міжнародний жіночий рух в кінці ХХ - на початку ХІХ ст..

3. Український жіночий рух та жіночі організації в кінці ХІХ - в першій половині ХХ ст.

4. Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток суспільства, його стабільність або дефініції тісно пов'язані з розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Сьогодні рівноправність та навіть керівна роль жінки в суспільстві є природнім явищем, а зовсім недавно усе було не так. Актуальність теми дослідження пов'язана з тим, що жіноче лідерство - беззаперечна реальність, яка ґрунтується на історичних засадах і є невід'ємною складовою сучасних політичних процесів.

Початок загально планетарної боротьби жінок за свої права та свободи на рівні з чоловіками припадає на кінець ХІХ і на першу половину ХХ століття. Саме в цей період, завдяки невтомному міжнародному жіночому руху, в більшості країн світу жінки одержали виборче право та були визнані громадянками. Отже, цей важливий період еволюції феміністичного руху і є об'єктом дослідження цієї роботи.

Сучасний жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. Правильніше було б говорити про відродження жіночого руху. Українське суспільство має історичний досвід існування жіночого руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття, і сьогодні, на етапі становлення сучасного жіночого руху, в умовах пошуку об'єднавчої ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення традицій самого руху, без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи. В Україні тип жінки-лідера нерозривно пов'язаний з національними потребами, тому загальна політична спрямованість українського жіночого руху того часу відбувається в національно-демократичному обсязі.

Таким чином, становлення й зміцнення жіночого руху йде із середині ХIХ століття. До початку ХХ століття жіночий рух перетворюється в масове, багатоскладне. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. можна вважати періодом, коли відбулося визначення жіночого лідерства як суспільно-політичного феномену. Історія з'єднала два століття саме успадкуванням у сучасному жіночому русі політичних намагань та традицій попередниць.

Мета дослідження - виявити особливості та механізми розвитку першої хвилі жіночого руху в світі, і в Україні зокрема у кінці ХІХ - першій половині ХХ століття. Реалізація поставленої мети досягається шляхом постановки і розв'язання наступних дослідницьких завдань: 1) визначити причини та передумови міжнародного жіночого руху; 2) прослідкувати розвиток жіночого руху в провідник країнах світу в кінці ХІХ - в першій половині ХХ століття як показник першої хвилі фемінізму; 3) виявити шляхи розвитку жіночого руху в Україні; 4) прослідкувати еволюцію жіночих організацій в Наддніпрянській та на Західній Україні.

1. Причини та передумови міжнародного жіночого руху

Роль жінки як гарної господарки будинку завжди займала одне з найважливіших місць у структурі ідеалу жіночності. Однак, розглядаючи статус жінки будинку й характер соціальної організації, дослідники відзначають її непрямий характер і вказують на те, що ускладнення суспільних структур спричиняло зниження авторитету жінки в родині, скорочення її майнових прав, установлення подвійного стандарту норм поводження й моралі й разом з тим посилення неформального впливу жінок через більше широку мережу соціальних зв'язків за межами родини й домогосподарства. Такі соціальні інститути, як церква, підтримували й, більше того, насаджували залежне положення жінки, вторинність її соціальних ролей, тим самим вибудовуючи гендерну систему влади й підпорядкування.

Переломним століттям уважається XVII, коли порушуються звичні підвалини суспільства, але в той же час досить ще міцні старі канони, відбувається активне звільнення від догматів церкви. Ішов активний процес руйнування традиційного середньовічного світогляду, що відбилося й у питаннях статті. Міцніло подання про самоцінність земного життя з її радостями й негодами. Формувалися нові ідеали й подання, моральні й етичні норми й смаки, що вступали в протиріччя з аскетичними канонами, що затверджувалися церквою. Однак позитивні зміни стосувалися в основному чоловіків. Якщо в середовищі дворянства грамотність стала помітно поширюватися, то надзвичайно слабко вона проникала в середовище жіночого населення, навіть у родинах знаті й великого купецтва жінки, як правило, були неписьменні.

Початок XIX століття ознаменовано активним салонним (приватним) життям. Традиційно відносини між батьками й дітьми у дворянському суспільстві складалися аж ніяк не на рівні взаєморозуміння й прихильності, особливо, між матерями й дочками. Мати, як звичайно не знайшовши відповідного почуття в чоловіку, намагалася знайти його в сині, але не в дочці. Багато теоретиків затверджують, що з поширенням ідей освіти в суспільстві внутрішньо сімейні відносини стали мінятися в кращу сторону, що особливо торкнулося відносин між матерями й дочками. Жінки, не маючи можливості змінити свою долю, намагалися це зробити для своїх дочок, виховуючи в них самостійність, підтримуючи інтерес до утворення, орієнтуючи їх на самостійну діяльність. Новий тип жінки приходить на історичну сцену історії в 40-і роки XIX в., пішла в небуття атмосфера салонів, роль жінки знову звужується рамками родини, вихованням дітей [3].

Починаючи з 30-х років ХIХ століття жіночий рух починає набирати другий подих. Цього разу імпульс до його розвитку дає промислова революція, що буквально підриває традиційний уклад життя в Західній Європі. Модернізація цього укладу супроводжується розвитком великої промисловості, ростом міст, руйнуванням дрібних сільських господарств. А разом із цим - руйнуванням колишнього укладу сімейного життя, кризою відносин між чоловіком і жінкою. Дві обставини зробили нищівний вплив на традиційні сімейні відносини - масове залучення жінок у суспільне виробництво й поступове встановлення контролю над народжуваністю [1].

Нове велике промислове виробництво усе ширше використовує дешеву жіночу робочу силу. Під впливом промислової революції масова жіноча праця в суспільному виробництві перетворюється у факт соціального життя. І факт далеко не однозначний. З одного боку, він створював можливість змінити традиційну ієрархію чоловічої й жіночої ролей, вибудувати поділ праці між чоловіками й жінками не на принципі взаємодоповнюваності, а на принципі взаємозамінності. А з іншого боку - обертався перевантаженнями, експлуатацією жінок. Адже з них ніхто не знімав звичайних домашніх обов'язків, материнських обов'язків і турбот. При цьому за діючими законами спочатку жінка не могла навіть розпоряджатися своїм заробітком - він належав її чоловікові. Жінок не приймали в профспілки й інші громадські організації, що захищали права найманих робітників і т.д. Так виникали нові підстави для спільних колективних виступів жінок, для створення жіночих організацій, покликаних відстоювати інтереси й права жінок.

З їхньою допомогою жінки могли пред'явити свій рахунок суспільству, що змусило їх вийти за рамки сімейного вогнища й почати працювати. Згодом у рамках жіночого руху зложилися перші вимоги до держави - зняти з жінок частина їхніх традиційних обов'язків і взяти на себе турботу про дітей, про хворих і старих. Звідси сформувалося подання про необхідність розширення функцій держави, про його перетворення в соціальну державу, покликана піклуватися про загальне добро, про слабких і незаможних, про інвалідів і пенсіонерів [1].

Колективними зусиллями жінки домагалися рівної оплати за рівний із чоловіками праця, вимагали доступу до тих професій, до яких їх прагнули не підпустити й т.д. Жінки, які працювали, починали усвідомлювати, що в них є свої особливі соціальні, цивільні, політичні інтереси й що їх необхідно відстоювати. Освоєння сфер цивільного й партійно-політичного життя, захист прав жінок на працю, його гідну оплату, на утворення, на соціальні гарантії по захисту материнства й дитинства, хворих, інвалідів, осіб літнього віку - все це усвідомлювалося як завдання жіночого руху [1].

Соціальну мобільність жінок у, починаючи з кінця 50-х років XIX століття, прийнято позначати як емансипацію. Сучасний політологічний словник визначає поняття емансипації як одержання самостійності й рівноправності якою-небудь особою або соціальною групою. Процеси жіночої емансипації в XIX столітті розвивалися в руслі загальних процесів лібералізації. Відбувається соціальна диференціація груп, становлення соціальних і культурних інститутів. Ідеї й особистість Жорж Санд, яка поставила питання про право жінки на волю почуттів, зіграли величезну роль у появу й поширенні у світі в XIX столітті ідей про цінність і незалежність жіночої особистості [3].

Становлення й зміцнення жіночого руху йде із середині ХIХ століття. До початку ХХ століття жіночий рух перетворюється в масове, багатоскладне. У його руслі активно діють суфражистки, що домагаються поширення на жінок норм загального виборчого права; соціалістки, стурбовані визнанням права жінок на працю, на його справедливу оплату, на участь нарівні із чоловіками в профспілкових організаціях; радикальні феміністки, що пропагують ідеї свідомого материнства й контролю над народжуваністю. А поряд з ними - жіночі благодійні суспільства всіх видів і типів, включаючи християнські жіночі організації [1].

2. Міжнародний жіночий рух в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Ґрунтуючись на традиціях Просвітництва й прав особистості, у середині XIX століття виникає фемінізм як соціальний рух самих жінок за свої політичні й цивільні права, тому що жодна революція не надала їм таких прав, незважаючи на активну їхню участь у революційних процесах. Період з 1840-х по 1920-і роки відомий у сучасній літературі по історії жіночих рухів як «перша хвиля» фемінізму («друга хвиля» підніметься в середині 60-х років XX століття, і це вже будуть нові завдання, розгляд яких виходить за рамки цього огляду). У свої програми феміністки в різних країнах включали вимоги надати право на утворення, професійну працю, на заняття державних посад, право самостійно займатися торгівлею, підприємницькою діяльністю [3].

Однією з характерних рис фемінізму «першої хвилі» до кінця XIX - початку XX ст. стала вимога політичної рівноправності для жінок, насамперед права голосу. Суфражистки (так у багатьох країнах називали поборниць рівноправності) вірили, що, маючи легальну можливість голосувати на виборах, жінки незабаром звільняться від всіх інших форм дискримінації. Основною соціальною базою суфражистського руху був середній клас (інтелігенція й буржуазія - у Росії, що давало підставу називати його також «буржуазним» фемінізмом на відміну від «пролетарського» жіночого руху як складової частини робочого руху за соціалізм). На початку XX ст. (в 1904 р.) суфражистські організації США, Канади, Великобританії, Німеччини, Нідерландів, Норвегії й Швеції об'єдналися в Міжнародний союз за жіночу рівноправність, що уже в 1911 р. нараховував двадцять чотири національні асоціації. Всеросійський союз рівноправності жінок в 1905 р. був запрошений приєднатися до Міжнародного союзу, і в 1906 р. делегація російських суфражисток брала участь у роботі III конгресу жінок у Копенгагені. У всіх країнах - учасницях Союзу щорічно проводилися тисячі мітингів, мільйони листівок про безправне положення жінок поширювалися в самі віддалені куточки земної кулі. Беручи участь в «становленні нового порядку» на початку нового століття, жінки вимагали права голосу, надавали цьому "винятково важливе значення й «на менше не згодні» [6].

У США рух жінок-суфражисток почалося з конференції в містечку Сенека Фоллз в 1848 р., на яку зібралися більше 200 жінок і близько 40 чоловіків з найближчих сіл і городків. Конференція заявила про необхідність повноправного громадянства жінок: жінка не тільки мати, але й самостійна особистість, і її відносини з державою повинні бути прямими, а не опосередкованими через чоловіка або дітей. Учасники конференції прийняли Декларацію Почуттів, документ, що нагадував Декларацію про незалежність, прийняту в роки Американської революції кінця XVIII століття, що оголосила волю й рівноправність громадян. Декларація Почуттів заявляла про права жінок і необхідності організованої боротьби за ці права. В 1869 р. Сюзен Б. Энтоні організувала Національну асоціацію за виборчі права жінок, і в тому ж році штат Вайомінг надав право голосу жінкам; в 1893р. за його прикладом пішов штат Колорадо, в 1896р. - штати Айдахо і Юта. Але боротьба американських жінок за загальногромадянське право голосу тривала більше 70 років: лише в 1920 р. вони знайшли це право [6].

У Великобританії рух за права жінок пов'язане з ім'ям знаменитого філософа Джона Стюарта Мілля, що в 1867 році виступив в англійському парламенті з петицією на користь виборчих прав для жінок. Його книга «Підпорядкованість жінок» (1869), написана в співавторстві з його дружиною Гаррієт Тейлор, уважається класичним ліберальним добутком у захист прав жінок. В 1867 р. Лідія Бекер організувала першу суфражистську організацію - Національне суспільство за виборчі права жінок. З 1890 р. її лідером була Мілісент Фосетт. В 1903 р. організується Жіночий соціально-політичний союз із новим лідером Еммелін Пенкхерст, яка ввійшла в історію фемінізму як організатор досить войовничих виступів жінок за свої виборчі права. Суфражистки застосовували тактикові конструкцій, влаштовували вуличні маніфестації, свідомо порушували громадський порядок, намагаючись у такий спосіб привернути увагу громадськості й влади до проблеми виборчих прав для жінок. Ці права англійки одержали обмежено в 1918 р., а в повному обсязі - в 1928 році.

Якщо в США й Великобританії боротьба суфражисток була, незважаючи на добре організовані й досить масові жіночі рухи, дуже тривалою й безуспішною аж до 20-х рр. XX сторіччя, то в Росії зложилася інша ситуація. Вимога надання жінкам права обирати й бути обраними стало звучати тут на початку XX ст. Воно було включено в програми деяких політичних партій. Раніше інших, в 1903 р., вимога рівноправності жінок включила у свою програму російська соціал-демократична робітнича партія (більшовики й меншовики); до кінця 1905 р. питання про рівноправність включали також програми кадетів і есерів. Жінки очікували громадянського визнання в роки першої російської революції 1905-1907 р., але Маніфест 17 жовтня проголосив певні цивільні й політичні права й свободи тільки чоловікам (повторилася ситуація й Американської, і Французької революцій, коли жінок виключали з категорії громадян) [6].

Революційна хвиля в Росії підняла жінок на боротьбу за свої права. Багато феміністок («рівноправки»), які боролися раніше за доступ жінок до вищого утворення й право на професійну працю, почали тепер боротьбу за політичні права жінок. У той час найбільш відомою й великою феміністичною організацією було «Російське взаємо-благодійне суспільство». У січні 1905 р. біля тридцяти жінок ліберальних поглядів оголосили про створення жіночої політичної організації в Москві, а потім і в Петербурзі - Всеросійського союзу рівноправності жінок (Союз діяв до 1908 р.). У грудні 1905 р. сформувалася третя й остання з жіночих організацій періоду 1905-1907 р.: Жіноча прогресивна партія. А вже у липні 1917 р. Тимчасовий уряд оголосив про своє рішення надати російським жінкам всі політичні права, визнавши, зокрема, що «право брати участь у виборах в Установчі Збори належить всім громадянам Росії обох статей, що досягли 20 років до моменту виборів». Жовтнева революція 1917 р. також підтвердила принцип жіночої рівноправності й підвищення соціального статусу жінок.

Першою країною, що надала жінкам громадянське право голосу була Нова Зеландія (1893 р.). Правда, у Скандинавських країнах деякі юридичні перешкоди для участі жінок у суспільному житті почали усуватися ще в середині ХІХ століття [7].

Так чи інакше, процес знаходження жінками загальногромадянського голосу розтягся на довгі роки. До 1940-м рр. таких країн було вже 26. Найбільший прогрес у знаходженні рівного виборчого права для жінок був досягнутий після Другої світової війни. Отже, до кінця першої половини ХХ століття, головним чином, після закінчення Першої та Другої світових воєн в більшості країн світу жінкам було надано виборче право і визнана рівноправність жінок перед чоловіками.

3. Український жіночий рух та жіночі організації в кінці ХІХ - в першій половині ХХ ст.

Перше звернення до «жіночого питання» в Україні було пов'язане з дослідженням культури українського народу у ХІХ ст. Особливість даного етапу полягала у вивченні становища жінки в етнокультурному аспекті, романтичному підході до питання, що знаходило свої прояви в пісенному фольклорі, історичних переказах, в обрядах і повір'ях (М.О. Максимович, Л.І. Боровиковський, М.І. Костомаров) [5].

Жіночий рух в Україні першої хвилі (друга половина ХІХ - початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Прагнення до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України «Товариство допомоги вищій жіночій освіті». Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально-кріпосницької системи і патріархальної сім'ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла «Жіноча громада» (1901-1905), «Харківське товариство взаємодопомоги жінок» (1902-1919), «Київське товариство оборони жінок» (1905-1917) та «Одеське товариство оборони жінок» (1904-1917). У 1909 р. формуються організації нового типу - Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908-1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з'їздах (Перший Всеросійський жіночий з'їзд (1908); Всеросійський з'їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з'їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах, Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загально цивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права [4].

На західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала в Станіславі «Товариство руських жінок». Хоч товариство не існувало довго, все ж його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху, головним чином через видавничу діяльність (альманах «Перший вінок», 1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. в Стрию було організоване перше жіноче віче. У 90-і роки XIX століття виникають нові жіночі організації. Так, наприклад 1893 р. у Львові був створений «Клуб русинок», «Жіночий кружок» в Коломиї, 1894 р. «Жіноче товариство» в Городенці і москвофільське «Общество русских Женин» на Буковині, 1896 р. «Жіночий кружок» в Тернополі, 1901 р. «Жіноча читальня» в Долині, «Кружок українських дівчат» у Львові, 1903 р. жіночі товариства в Бережанах і Рогатині, 1909 р. у Львові «Жіноча громада». Серед громадсько-доброчинних організацій активними були «Товариство Руська захоронка», «Товариство опіки над слугами та робітницями», «Товариство вакаційних осель», «Товариство опіки над дітьми та молоддю». Загальнодержавний характер мав громадсько-доброчинний рух проти проституції. Так, наприклад у Львові діяла руська філія загальноавстрійського «Товариства св. Рафаїла». Доволі активно йшла розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування: «Маріїнське товариство пань» (Львів, 1904), «Мироносиці» (Чернівці, 1904), Товариство Православних Русинок (Чернівці, 1908) [4].

Одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на західноукраїнських землях йшло всезростаюче залучення жінок до діяльності різноманітних громадських організацій, наприклад, до роботи у «Просвіті», педагогічному товаристві, «Руській бесіді», кооперативі «Народна торгівля» та ін. Діяльність жінок у цих товариствах, як правило, прямо не була пов'язана зі специфічно феміністичними завданнями, але об'єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю жінки у суспільстві.

Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно пов'язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво взяло активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших місцях українські жінки працювали в «Товаристві допомоги біженцям», допомагаючи втікачам, закладникам та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали українські жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам, що опікувався українськими вояками по віденським лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато жінок та дівчат працювало як медсестри, служили в армії [4].

Революція 1917 року втягнула жінок до політичного та громадської діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок, дві стали членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з'їзд, на якому був заснований Український Жіночий Союз, виходив часопис «Жіночий Вісник».

У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 році в Кам'янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об`єднань [4].

Жіночий рух періоду між двома світовими війнами мав можливість розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух розвивався далі, не зважаючи на несприятливі умови чужого панування. В Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок, перетворений з Жіночої Громади 1917 р. Значну роль в розгортанні жіночого організованого життя відігравала жіноча преса. В 30-роках постало питання спеціалізації жіночого організованого життя, виникли фахові об'єднання, наприклад,: секція господинь при «Сільському Господарі» з мережею гуртків по селах, товариство «Будучність», кооператив «Українське Народне Мистецтво» та ін. Організовувалися жінки й за політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938 р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано політичну організацію «Дружина Княгині Ольги».

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у Станіславові, скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель поза УРСР та з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Ініціатива до створення загальноукраїнського об'єднання жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові стала наслідком цього конгресу [2].

Отже, український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби, а також формування організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів [2].

Жіночий рух Наддніпрянської Україні витворив свої особливі риси, які були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та політичною системою Російської імперії. Об'єднання жінок для захисту своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус, небажання влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних відносин, відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин. За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства. Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове становище жінки сприяли прийняттю державних рішень. Під їх впливом розширилася можливість для загальної освіти жінок, була закладена система вищої освіти, розширився доступ до нових професій, жінки добилися права займати державні посади. Жіночий рух і його лідери були центром об'єднання і пропаганди серед різних верств ідей рівноправності жінок та чоловіків. З допомогою преси і, зокрема, жіночої, публіцистичної діяльності, залучаючи прогресивних діячів, лідери жіночого руху зуміли створити цілий пласт громадсько-політичної літератури, присвяченої проблемам жінок, сприяли включенню їх у процес демократичних перетворень. Жіночі організації на практиці створили модель ініціативної поведінки жінок як самостійного суб'єкта в різних суспільних сферах. Концепція самозахисту була центральною в жіночому русі України і базувалася на самодопомозі в сфері професійної діяльності, взаємопідтримці в процесі отримання знань, покладанні на власні сили, самовихованні, самоемансипації, трансформації суспільних поглядів на жінку, вимозі виборчого права тощо [4].

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного альманаху «Перший вінок», в якому взяли участь письменниці з обох частин України, під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок. Праця в «Товаристві допомоги населенню Півдня Росії» у часи першої світової війни знову зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими землями. І ґрунт тієї праці жінок, закладений в часи «Першого вінка», відроджений у роки війни, вже ніколи не піддавався сумніву. При кожній можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в Кам'янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову продемонстрували єдність, а весь наступний розвій жіночого руху реально показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття єдності всіх частин нації, поділеної кордонами та змагаючись до консолідації національних сил, зібралися жінки в 1934 р. на Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром, у 1937 р., реалізували ідею об'єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ) [4].

Із встановленням радянської влади в Україні на початку 20-х років ХХ ст. склалася нова історична реальність, що обумовила соціальний розвиток країни протягом наступних 70 років. Суспільно-політичні й економічні перетворення цього періоду мали вирішальний вплив на формування статусу жінок України, їхню участь у житті радянського суспільства. В наукових дослідженнях ролі жінки у суспільстві радянська історична наука обмежувалася методологічним підходом, згідно якого головна увага у дослідженнях приділялася тим аспектам життя, які підтверджували успіхи радянського ладу. Тому історичні дослідження цього періоду висвітлювали передусім діяльність жінок-робітниць, їх залучення до виробництва, громадсько-політичної діяльності [5]. На жаль, за роки радянської влади, в силу здійснення патерналістської політики, в жіночому середовищі були майже ліквідовані традиції самодопомоги і опори на власні сили. Однак вони не зникли безслідно, а чекали свого часу, щоб відродитися на новій основі.

Висновок

Становлення й зміцнення жіночого руху йде із середині ХIХ століття. До початку ХХ століття жіночий рух перетворюється в масове, багатоскладне. У його руслі активно діють суфражистки, що домагаються поширення на жінок норм загального виборчого права; соціалістки, стурбовані визнанням права жінок на працю, на його справедливу оплату, на участь нарівні із чоловіками в профспілкових організаціях; радикальні феміністки, що пропагують ідеї свідомого материнства й контролю над народжуваністю. А поряд з ними - жіночі благодійні суспільства всіх видів і типів, включаючи християнські жіночі організації.

Однією з характерних рис фемінізму «першої хвилі» до кінця XIX - початку XX ст. стала вимога політичної рівноправності для жінок, насамперед права голосу. Суфражистки (так у багатьох країнах називали поборниць рівноправності) вірили, що, маючи легальну можливість голосувати на виборах, жінки незабаром звільняться від всіх інших форм дискримінації. Основною соціальною базою суфражистського руху був середній клас. На початку XX ст. (в 1904 р.) суфражистські організації США, Канади, Великобританії, Німеччини, Нідерландів, Норвегії й Швеції об'єдналися в Міжнародний союз за жіночу рівноправність, що уже в 1911 р. нараховував двадцять чотири національні асоціації. В Росії жінок на боротьбу за свої права підняла революційна хвиля. Жовтнева революція 1917 р. підтвердила принцип жіночої рівноправності й підвищення соціального статусу жінок в Росії.

Жіночий рух в Україні першої хвилі мав свої особливості. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально-кріпосницької системи і патріархальної сім'ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. Представниці жіночих організацій брали участь у багатьох міжнародних і всесвітніх з'їздах, конгресах, виставках, що сприяло залученню жінок України до загально цивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права.

З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України, але, незважаючи на це прагнення, жіночий рух по різні боки Дніпра мав свої особливості. Жіночий рух Наддніпрянської Україні витворив свої особливі риси, які були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та політичною системою Російської імперії. Об'єднання жінок для захисту своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус, небажання влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних відносин, відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин. За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства. Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове становище жінки сприяли прийняттю державних рішень.

На західноукраїнських землях, одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій йшло всезростаюче залучення жінок до діяльності різноманітних громадських організацій. Діяльність жінок у цих товариствах, як правило, прямо не була пов'язана зі специфічно феміністичними завданнями, але об'єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю жінки у суспільстві. Найхарактернішими рисами руху в Західній Україні були: домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби, а також формування організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів.

Першою країною, що надала жінкам громадянське право голосу була Нова Зеландія в 1893 р. Боротьба американських жінок за загальногромадянське право голосу увінчалася успіхом в 1920 р., коли їм було надано виборче право. Англійки одержали це право обмежено в 1918 р., а в повному обсязі - в 1928 році. Жовтнева революція 1917 р. підтвердила принцип жіночої рівноправності й підвищення соціального статусу жінок в Росії.

Отже, підводячи підсумок, необхідно відзначити, що період кінця ХІХ - першої половини ХХ століття є надзвичайно важливим в історії розвитку феміністичного та жіночого руху як в усьому світі, так і в Україні. До кінця першої половини ХХ століття, головним чином, після закінчення Першої та Другої світових воєн в більшості країн світу жінкам було надано виборче право і визнана рівноправність жінок перед чоловіками. Знаходження жінками загальногромадянського права голосу та визнання їх громадянками держави означало радикальний прорив в ідеології «природного підпорядкування» жінок і чоловічої переваги.

Список використаної літератури

1. Айвазова С.Г. Гендерное равенство в контексте прав человека / Учебно-методическое пособие - http://strategy-spb.ru/edu/?do=manual&man_grup=375&doc=2820&pr_id_dl=65

2. Дядюк М.С. Політизація українського жіночого руху в Галичині: 1921-1939 рр. - Автореферат: Львів. - 2002 (http://www.lib.ua-ru.net/inode/17670.html)

3. Кардапольцева В.Н. Женственность как социокультурный конструкт // Вестник РУДН, серия Социологиія. - 2005. - №1(8). - С. 62-76 (www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/ 2006/12/05/0000297116/Kardapoltseva.doc)

4. Смоляр Л. Жіночий рух України як чинник тендерної рівноваги та тендерної демократії в українському соціумі - http://party.civicua.org/women/zhruh.htm

5. Трофименко Л.С. Феномен жіночого політичного лідерства в Україні. - Автореферат: Одеса. - 2002 (http://www.lib.ua-ru.net/inode/17975.html)

6. Успенская В.И. Суфражизм в истории феминизма - http://www.a-z.ru/women/texts/sufrr.htm

7. http://ksavera.narod.ru/t/istor.html