Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х р

Дослідження з декількох визначальних напрямів науково–технічного прогресу. Початок пошукової діяльності у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо. Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 - 80–х років.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 27.01.2009
Размер файла 23,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1. Суспільно-політичне життя в Україні у другій половині 50-х -- на початку 60-х р

Процес десталінізації справив позитивний вплив на культурне життя республіки. Було порушено питання чистоти української мови, перевидано «Словарь української мови» Б.Грінченка. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. У 1957 р. почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Розпочався випуск Української радянської енциклопедії. А втім, обмеженість поглядів і непослідовність політики М.Хрущова та його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У 60-х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських шкіл становила 28%, російських -- 72%, в інших містах відповідно -- 16% і 84%. Русифікація провадилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». М.Хрущов стверджував, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий.

В Україні проводилися дослідження з декількох визначальних напрямів науково-технічного прогресу. Розпочалася пошукова діяльність у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1964 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.). Україна вела перед у галузі електрозварювання. Ці дослідження провадилися під керівництвом академіка Б.Патона. Наприкінці 50-х рр. академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, що уможливило обґрунтування теорії надтекучості та надпровідності. У другій половині 50-х рр. розпочав свою діяльність учений-хірург М.Амосов.

Попри успіхи в царині фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Знаний діяч культури закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». О тій порі засяяло яскравими талантами покоління «шестидесятників» -- В.Симоненко, Л.Костенко, М.Вінграновський, Є.Гуцало. Ця плеяда молодих літераторів внесла свіжий струмінь в українську культуру, яка тяжко потерпала від накинутих комуністичною владою ідеологічних штампів, і в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Слід зазначити, що процеси, які відбувалися в мистецтві, літературі, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори В.Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа»; було заборонено книгу Д.Павличка «Правда кличе». На початку 60-х рр. зазнали переслідувань М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус. У 1963 р. помер, а фактично -- загинув «лицар українського відродження» В.Симоненко. У царині музичного мистецтва в 50-ті рр. було створено низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора В.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності серед населення набули створені в той час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 -- першій половині 80-х рр. Опозиційний рух виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних норм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційного руху виступили проти хиб політичної системи -- ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови і культури, за історичну правду. Основними проявами цього руху в другій половині 60-х -- першій половині 80-х рр. були:

1. Масові заходи.

Проведена в лютому 1963 р. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури української мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи й вигнали з аспірантури, де вони навчалися. Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-ті рр. було започатковано традицію -- 22 травня вшановувати пам'ять Т.Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. У пам'ять про цю подію біля пам'ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щороку збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.

2.Листи-протести до керівних органів УРСР та СРСР

Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції Серед них, крім уже названих, -- І.Світличний, М.Коцюбинська. 3.Франко, Є.Сверстюк, Б.Антоненко-Давидович, М.Брайчевський, В.Стус, Я.Кендзьор, А.Горська та багато інших.

Листи-протести надсилалися не лише зі столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП України П.Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф.Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д.Павличка було надіслано листа, що його підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму. На адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.

3.Самвидав

Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З'явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби -- нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В.Чорновола -- збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр.; «Собор у риштованні» -- блискуче літературно-публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвячене морально-етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні антисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об'єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства. Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7-й і 8-й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

4.Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві. У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.

5.Створення правозахисних організацій

Після підписання 1957 р. Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін. У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи відбувалися за умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо. Уже через 3 місяці, в лютому 1977 р., було заарештовано керівників спілки -- Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі: згодом -- Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їх також було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років були найбільшим строком ув'язнення. У 1980 р. арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді О.Шевченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара. Арешти тривали аж до початку «перебудови» в середині 80-х рр.

Отож, попри жорстокі утиски тоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 -- першій половині 80-х рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезним офіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становище України. Він відкрив Україну світові. Загострення економічних проблем у 70-80-х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

Індустріальні галузі економіки розвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини і робочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічного зростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар'єром на шляху інтенсифікації було несприймання виробництвом науково-технічного прогресу. Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовими зусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнації виробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотно падали.

Ця тенденція була характерною для всієї радянської промисловості, а в Україні -- особливо помітна тому, що республіка стала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень. Починаючи з 70-х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіони країни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні нові електроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потреби сусідніх країн РЕВ. За 1970-1985 рр. видобуток залізної руди зріс з 111 до 120 млн. т, виробництво прокату чорних металів -- з 32,7 до 37,7 млн. т, електроенергії -- з 138 до 272 млрд. кВт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля в дев'ятій п'ятирічці, 190 млн. т -- у десятій, менше 180 млн. т -- в одинадцятій. З кожною п'ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, що залягали глибоко під землею. Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення, ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязі вкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вона становила у дев'ятій і десятій п'ятирічках 28%, в одинадцятій -- 27%. Порівняно з другою половиною 60-х років у 1981-1985 рр. сільське господарство споживало електроенергії в 3,6 рази більше, а мінеральних добрив -- у 2,6 рази. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів та іншої техніки.

Однак величезні ресурси використовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітно випереджали темпи приросту продовольчої продукції. Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.

Навесні 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму, її пропагували як свідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей. Проте програма ганебно провалилася. У середині 80-х років у багатьох регіонах СРСР виникли серйозні продовольчі труднощі. Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках. Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Так було і в Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована з дореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.

Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводила до ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн. т родючих ґрунтів. У цілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані. Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. У цілому можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі. Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 -- на початку 90-х років. Поява громадських неформальних об'єднань

Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність». Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання починаючи з 1987-1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цього процесу був журнал «Огонек», головним редактором якого за часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій та інші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь уперше відкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова та деяких інших діячів національно-визвольної революції 1917-1920 рр., котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії або висвітлювалися в кривому дзеркалі -- як «вороги народу».

Твори цих авторів і статті про них попервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес «гласності» в Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі з В.Щербицьким.

Частина з них друкувалася за межами України, інші готувалися в республіці. Так, В'ячеслав Чорновіл уже 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновіл звернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою. Після створення у 1988-1990 рр. неформальних (не підвладних КПРС) осередків, клубів, спілок, таких, як «Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційно було започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало видання неформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві. Активну роботу з відродження національної свідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадила газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На її сторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масових розстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30-х рр. у Биковнянському лісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.

Історико-просвітницьке товариство «Меморіал», мета якого полягала у збереженні та увічненні пам'яті про жертви безпідставних репресій та наданні допомоги тим, хто постраждав від сваволі, разом з іншими організаціями заснувало міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-33 років в Україні» (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьох десятиріч замовчування аналізувалася небачена в історії людської цивілізації трагедія українського народу. 1989 р. в Києві було засновано Всеукраїнське товариство репресованих (ВУТР). З 1991 р. ВУТР почало видавати часопис «Зона». А втім, широкий загал українського народу почав знайомитись із жагучими проблемами минулого лише після прийняття закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.). Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру. Тепер уже в масових виданнях було опубліковано правдиві праці знаних українських істориків -- І.Біласа про репресивно-каральну систему в Україні, В.Верстюка про Центральну Раду, С.Кульчицького про добу «воєнного комунізму», Ю.Шаповала про репресії НКВС у 30-х рр. та багато інших. Тоді ж з'явилися праці львівських та інших авторів про діяльність ОУН-УПА в роки війни. Історична свідомість народу України, а надто її східної та центральної частин, почала змінюватись у ліпший бік. Отже, завдяки «гласності» люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки.

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Політичне життя з Україні на початку 90-х рр. відзначалося значною активністю. Центральною подією в суспільному житті республіки стали вибори народних депутатів до Верховної Ради України (березень 1990 р.). Вихід на політичну арену нових громадських формувань суттєво змінив сам характер виборів, зробивши основний акцент на їхній альтернативності. Після виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулися навесні, у ній чітко оформилися два табори: комуністична більшість та демократична опозиція, об'єднана у Народну Раду кількістю близько 120 депутатів.

16 липня 1990 р. в історії України сталася визначна подія -- український парламент абсолютною більшістю голосів прийняв Декларацію про державний суверенітет України (за -- 355 народних депутатів, проти -- 4). Це було зумовлено прагненням ліквідувати політичну та економічну залежність від центру, завданням розбудови держави, відродження національної культури українського народу.

Подібні документи у той час приймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська була з-поміж них найрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком в утвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і зміст цього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуванні нового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.

Декларація про державний суверенітет України складається з Преамбули й 10 розділів. У Преамбулі, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У розділі І «Самовизначення української нації» визначалися витоки суверенної національної Української держави, заявлялося про її невід'ємне право на самовизначення і недоторканність кордонів України.

Розділ ІІ «Народовладдя» проголошував основні засади народного всевладдя як на основі прямої демократії, так і через народних депутатів різних рівнів.

У розділі ІІІ «Державна влада» міститься положення про те, що з моменту прийняття Декларації Україна є самостійною у вирішенні всіх без винятку питань свого життя. Наступними розділами («Громадянство Української РСР», «Територіальне верховенство», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток») Україна перебирала до своєї компетенції питання свого територіального устрою, використання території, порядок використання природних ресурсів та питання науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Особливу вагу мають два останні розділи. У розділі IX «Зовнішня і внутрішня безпека» Україна заявила про право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. «Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», -- зазначено в Декларації. У розділі X «Міжнародні відносини» Верховна Рада продекламувала, що віднині Україна як суб'єкт міжнародного права сама здійснюватиме зовнішню політику.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

- вона продовжила традиції українського державотворення, закладені «Руською правдою», актами Богдана Хмельницького, Конституцією Пилипа Орлика, Універсалами Центральної Ради, Конституцією УНР тощо

- стала фундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави

- стала взірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності

- стала законодавчою базою для прийняття Акта проголошення незалежності України та нової Конституції України.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.