Люблінська та Берестейська унії в українській історії

6

Реферат на тему

Люблінська та Берестейська унії в українській історії

План

1. Вступ

2. Люблінська унія

3. Берестейська унія

4. Література

1.Вступ

Розвиток феодального землеволодіння, посилення про-цесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV -- на початку XV ст. в межах привілейова-ної верстви було ліквідовано різницю між ступенями шля-хетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному по-люсі -- невеличка група великих землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: еконо-мічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найви-щі державні посади -- канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі пере-бувала значна група середніх та дрібних землевласників -- шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу си-лу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників -- воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевлас-ників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омрі-яним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою.

Якщо українська (як і литовська та біло-руська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував ко-роль за рахунок чверті доходів від власної маєтності.

До то-го ж польська провідна верства мала ширші права, внут-рішню однорідність, політичну незалежність.

2.Люблінська унія

Неоднорідність української еліти в Литовській держа-ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558--1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві-леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про-відної верстви, литовські, українські та білоруські магна-ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, во-на переходить у наступ. Спираючись на українську шлях-ту, яка бажала припинення постійних прикордонних кон-фліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отриман-ня широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас під-німалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі укра-їнські землі опинилися поза державними кордонами Лит-ви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави -- Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єди-ними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаю-чи на польський тиск, литовське князівство частково збе-рігало ознаки своєї колишньої державності -- печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою зали-шалася руська мова, а правовою основою -- Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати -- О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корець-кий, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали приві-леї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазна-чили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не при-мушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (зрівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віроспові-дання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київ-щини, Брацлавщини та Підляиішя під владу Польщі. Ос-новну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузько станові інтереси, але для української еліти можливості ви-бору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізо-вана Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Укра-їнську шляхту приваблювали в польській моделі держав-ності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толе-рантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих ре-лігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жа-хів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внут-рішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати націо-нальних традицій і культури.

3. Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православ-ну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди зна-ходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверх-ності папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер-ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 p., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув зару-читися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їх значення полягає в збе-реженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі тривалу історію, протягом якої неодноразово доводив ак-туальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення като-лицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церков-ного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верхо-венства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних воло-дінь. Ідею унії активно підтримував польський король, ад-же вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан-ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому при-хильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та за-хисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, ві-ри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окато-личення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других -- отримання рівних із поляками прав, для третіх -- прилу-чення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один -- різке звуження кана-лів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті ро-ди свого часу будували храми, фінансували монастирі, від-кривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спон-сорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релі-гійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська вла-да дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани -- рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а ви-являли виключно матеріальну зацікавленість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї -- полювання, банкети, на-сильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію цер-ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра-вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, брат-ства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропі-гії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Посту-пово в частини вищої церковної ієрархії православної цер-кви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

В основі таких настроїв були хитросплетіння его-їстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в полі-тичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се-редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорну-ти свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талано-виті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував пра-вославному духовенству на його неуцтво і темноту, як ви-хід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календар-на реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та право-славних. Через це католики-феодали неодноразово порушу-вали релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духо-венства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціато-ром підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини -- уніат-ську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано ос-новні догмати католицької церкви, водночас церковні обря-ди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова -- мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на дер-жавні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіця-но місце в сенаті. Православний собор не визнав правомір-ності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марни-ми: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цьо-го унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право-славні церковні маєтності передавалися уніатам, право-славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католи-ки не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берес-тейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестей-ську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню ка-толицизму та ополяченню, але згодом прірва між українця-ми греко-католиками та поляками римо-католиками над-звичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духо-венство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, за-являє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладання Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення україн-ського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження націо-нальних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських зем-лях, розширення сфери впливу католицизму, а для части-ни православного духовенства -- спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних вірую-чих, вивести православну церкву з кризи.

Література

Антонович В. Розвідки про церковні відносини на Україні у XVI - XVIII ст. - Львів, 1990.

Жуковський А. П.Могила й питання єдності церков. - К., 1997.

Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навчальний посібник для студентів вузів: У 3-х кн. - К., 1994.

Огієнко І. Українська церква: У 2-х т. - К., 1993.

Плохий С. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI - XVII вв. - К., 1989.