Державна регіональна економічна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття, цілі та завдання Державної регіональної економічної політики

регіональний політика економічний район

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства. Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. Регіональна політика - складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів. [5, с. 4].

Однією з найважливіших складових регіональної політики держави в цілому є економічна регіональна політика, з якою безпосередньо пов'язані і всі інші види регіональної політики. Зокрема, соціально-культурна політика покликана забезпечувати передумови для успішного господарського розвитку регіону через підвищення продуктивності праці, активності й ініціативи населення, культури праці та використання духовного, фізичного потенціалу населення. Формування екістичних систем у межах регіону спрямоване на підвищення рівня та якості життя населення, підвищення соціальної, екологічної, економічної ефективності функціонування регіону. В екологічній політиці пріоритетним є раціональне використання природних ресурсів. Науково-технічна політика має на меті цілеспрямовану зміну структури, перепрофілювання промислових підприємств, технічне його переоснащення на базі новітніх технологій, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів. Разом з тим організація соціально-культурного життя в регіоні, природокористування, науково-технічної діяльності та інших сфер тісно пов'язана з економічними передумовами.

За визначенням, яке подане у законопроекті «Про Концепцію державної регіональної економічної політики», який розглядався у липні 1998 року і був схвалений Указом Президента України від 25 травня 2001 року №341, державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.»

У кожній країні цілі та завдання регіональної економічної політики різні. Зокрема головні напрямки регіональної політики західноєвропейських держав переважно пов'язані з долею проблемних регіонів: депресивних старопромислових, слаборозвинених та ін. У країнах, що розвиваються, регіональна політика вимагає залучення в господарський обіг нових територій і ресурсів, інтеграції різних просторів в єдиний національний ринок, пом'якшення суперечностей між містом і селом, регулювання процесу урбанізації та інше. Для України в умовах перехідного типу економіки й ті, й інші проблеми повинні бути у центрі уваги регіональної економічної політики. У зв'язку з цим на думку Стеченка Д.М. [с. 35] важливим у реалізації політики регіонального розвитку є виявлення і обґрунтування проблемних регіонів для розробки системи заходів і стимулів, специфічних для кожного типу виділених територій. Зокрема, для розробки диференційованої регіональної політики слід виділяти регіони таких типів: екологічно несприятливі, з високою концентрацією населення і виробництва; індустріально слаборозвинуті сільськогосподарські; промислові депресивні; резервні; рекреаційні. Для регіонів з високою концентрацією виробництва, екологічно несприятливих з диверсифікованою структурою господарства, найвищим рівнем прибутку на одного жителя потрібна розробка економічних заходів щодо запобігання надмірній господарській активності і концентрації населення, оздоровлення природного середовища, стимулювання ресурсозбереження і ресурсозабезпечення. Щодо регіонів із значною концентрацією виробництва, високою часткою прибутку на одного жителя також потрібна жорстка політика ресурсозбереження і оздоровлення природного середовища. Однак поряд з високими нормативами плати за регіональні ресурси повинні передбачатися і певні субвенції з вищерангового бюджету на реалізацію названих програм. Для регіонів, які умовно можна віднести до промислово депресивних (з низькими темпами зростання обсягів виробництва, високим рівнем інвестицій у їх розвиток і низькою віддачею, невисоким рівнем прибутку на особу), необхідна розробка програм переорієнтації на розвиток нових передових, технологічно високих і екологічно чистих виробництв, реалізація програм по перекваліфікації кадрів.

Цілі регіональної економічної політики можна класифікувати за такими ознаками:

1) За змістом: економічні цілі (закріплюють систему економічних відносин); соціальні цілі (відображають стан населення і рівень його життя); політичні цілі, ідеологічні цілі (характеризують програмні вимоги тих чи інших партій і суспільних організацій, які переважають в органах регіональної влади); релігійні цілі (охоплюють етичні і моральні проблеми віруючого населення регіону) тощо.

2) За терміном дії: стратегічні цілі, тактичні цілі, оперативні цілі.

3) За ознакою рівня управління: народногосподарські, міжгалузеві, галузеві, регіональні, а також цілі підприємств і організацій різних форм власності та їх структурних підрозділів. [6, c. 37]

Визначення цілей регіональної економічної політики на сьогодні є одним з найважливіших питань практики. Причиною цього є те, що регіон ніколи у нас не виступав суб'єктом формування цілей управління на території (за винятком спроби з раднаргоспами). Йому тільки відводилася роль засобу реалізації державних цілей, причому в умовах, коли про ціну їх досягнення ніхто не турбувався.

У Концепції державної регіональної політики визначені головна мета і завдання державної регіональної політики:

- збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;

- послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;

- врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;

- дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.

Серед економічних цілей у вказаному документі визначено:

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;

- формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- удосконалення економічного районування країни.

Серед головних цілей і завдань у соціальній сфері вказано:

- підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;

- гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;

- гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;

- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;

- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;

- формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.

В екологічній сфері цілі державної економічної політики такі:

- регулювання господарської збалансованості регіонів;

- запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;

- ефективне використання та відтворення природних ресурсів;

- впровадження економічного механізму природокористування;

- збереження генетичного фонду;

- екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів. [5, c. 23]

Особливо важливим є визначити стратегічні цілі, які пов'язані з якістю економічної системи, її збереженням чи перетворенням. Вони у свою чергу трансформуються у тактичні, які фіксують крупні блоки дій з досягнення стратегічних, а тактичні - в оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення перших і других.

Отже, необхідно мати чітке і продумане визначення стратегічних цілей, щоб потім сформувати конкретну програму їх перетворення у часі і у просторі в реальність. Неправильне формування цілей може призвести до формування нереальних планів регіонального розвитку.

До стратегічних завдань регіонального розвитку України належать [5, с. 12]:

- реконструкція економіки промислових регіонів і великих міських агломерацій через конверсію оборонних та цивільних галузей, модернізацію інфраструктури, оздоровлення екологічної ситуації, роздержавлення і приватизацію;

- подолання депресивного стану аграрно-промислових регіонів, відродження сіл і малих міст. прискорене відновлення втраченої життєдіяльності в сільській місцевості, розвиток місцевої та соціальної інфраструктур, підвищення ефективності використання сільськогосподарських та інших угідь;

- стабілізація соціально-економічного становища в регіонах з екстремальними природними умовами і переважно сировинною спеціалізацією.

2. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

- матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо);

- кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал);

- інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;

- організаційно-управлінську підсистему - планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР.

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі. Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. [7, c 34]

В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій. Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів. Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії - їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань. Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани. В українській науково-технічній сфері утворилася ситуація зачарованого кола: великий ресурс не може бути адекватно профінансований‚ що у свою чергу спричиняє низьку його економічну ефективність‚ що‚ далі‚ спричиняє брак коштів для фінансування. В цих умовах урядом вибрана дивна тактика фінансової політики щодо підтримки науково-технічної сфери - вибіркове і нерегулярне виділення коштів тільки на заробітну плату‚ та ще й у розмірах‚ які не забезпечують елементарних потреб науковців. Ясно‚ що ця практика створює ілюзію фінансування науки‚ а реально виконує функцію допомоги по безробіттю. То ж звернімо увагу на те, що в умовах відкритого науково-технічного простору необхідні соціально-економічні витрати на проведення успішних НДПКР уніфікуються між країнами. Українські вчені‚ як і їх колеги з практично всіх куточків світу‚ за тими ж самими цінами купують обладнання‚ матеріали‚ прилади та інформацію‚ сплачують реєстраційні внески‚ транспортні тарифи та кошти за помешкання і харчування при участі в міжнародних наукових конференціях‚ семінарах‚ школах‚ програмах стажування. До того ж їм всім треба мати відносну матеріальну незалежність для вирішення стандартних побутових проблем і родинних зобов'язань з тим‚ щоб вони могли повністю віддаватись улюбленій справі і реалізувати свої таланти і здібності.

Виходячи з цього, зрозумілим є висновок‚ що відносні витрати на одного ефективного дослідника не можуть в Україні так сильно відрізнятися від середньоєвропейських‚ як це фактично склалося. Тим паче‚ що і на українському ринку сьогодні більшість товарів та послуг вже давно реалізуються за світовими цінами. Провал у політиці фінансування науки і‚ зокрема‚ заробітної плати вчених‚ який допущений низкою урядів‚ у жодному разі не може вважатися природним і повинен бути ліквідованим якнайшвидше. Науково-технічний прогрес (НТП) - поступальний та взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних досліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї в нову техніку і технологію. Прискорення НТП - основний шлях розв'язання економічних, організаційних, соціальних і культурних проблем, який в економічній сфері є основним фактором досягнення світового рівня продуктивності праці, що здійснюється через революціонізацію виробництва, впровадження найновіших технологій. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах:

- еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове вдосконалення традиційних основ науки і техніки;

- революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викликає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства. [3, c 96]

НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і в структурі окремих галузей. З одного боку, відбувається подальше «дроблення» цієї структури, пов'язане, перш за все, з ускладненням виробництва, формуванням різних новітніх галузей НТР. З другого боку, різні галузі і підгалузі об'єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси: агропромисловий, машинобудівний, паливно-енергетичний та ін. Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефективному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і галузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, високопродуктивних машин у багато разів збільшують продуктивність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об'єднані енергосистеми зробила економічно вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів. Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробництву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил. Урахування регіональної специфіки при проектуванні техніки і технології дозволяє добитися найкращих результатів в її використанні. Є потреба більш повного урахування регіональних особливостей науково-технічного прогресу, причому не тільки природних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), але й економічних (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо). Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації спирається на електронізацію (комп'ютеризацію) народного господарства. Велике значення має впровадження трудозберігаючих технологій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації. Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і автоматизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл.

Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, ґрунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів.

2. Донецький економічний район

Розташований на сході і південному сході країни. Площа його становить 53,2 тис. квадратних кілометрів, що становить 8,5% території України. Населення - понад 7,7 млн. чоловік. Район охоплює територію Донецької і Луганської областей. На сході, південному сході, півночі межує з Бєлгородською, Воронезькою і Ростовською областями Російської Федерації. На заході район межує з Придніпровським, а на північному заході - з Північно-Східними районами України. На півдні район має вихід до Азовського моря. У фізико-географічному відношенні Донецький район розташований в північній частині Степової зони, в області помірно континентального клімату. Значну площу району займає Донецький кряж. Південні області району знаходяться в межах Приазовської низовини, західні райони розташовані на Придніпровській низовині.

ЕГП району характеризується розвиненою мережею залізничних і шосейних шляхів, близькістю до зручних водних шляхів Дніпра, Дону і Азовського моря. Вигідним є сусідство з важливими промисловими районами Північного Сходу, Придніпров'я і сировинними районами Криворізького і Нікопольського басейнів. Сприятливим є положення в межах степової зони з сприятливими грунтово-кліматичними умовами, багатством корисних копалин, сусідство з сільськогосподарськими областями. Транспортні шляхи з'єднують район з усіма районами країни, мають важливе значення для транспортування вантажів в Росію, а також через порти Азовського моря в Чорне і Середземне моря.

Основними елементами рельєфу Донецького району є Донецький кряж, Приазовська височина, Приазовська низовина. Переважаючі висоти від 200 до 300 метрів. Рельєф сприяє розвитку промисловості, сільського господарства і транспорту. Клімат району помірно континентальний. Середня температура найтеплішого місяця (липень) +21є…+23єС, найхолоднішого (січень) -5є… -8єС. Безморозний період триває 151-173 дні. Характерне різке весняне підвищення температури. Температурний режим сприятливий для вирощування теплолюбних культур. Максимум опадів припадає на літо, мінімум - на зиму. Переважаючі ґрунти - середньогумусові чорноземи. У надрах району виявлено близько 50 різних видів корисних копалин. Головне багатство - кам'яне вугілля. Подальший розвиток басейну пов'язаний з експлуатацією глибоких і малопотужних пластів. У районі великі запаси крейди, мергелю, глини, гіпсу, суглинків. Розробляються значні запаси кам'яної солі.

На території району проживає 7680 тис. чоловік, з них в Донецькій області - 5007 тис. чоловік і 2673 тис. чоловік - в Луганській області. Міське населення становить в Донецькій області 90,2%, в Луганській області - 86,4%. Велика частина населення зайнята в промисловості. Середня густота населення - 154,3 чол./кмІ, в тому числі в Донецькій області - 210 чол/кмІ. Це найвищий показник в Україні. [7, c 113]

Провідною галуззю є вугільна промисловість. У районі діє 214 шахт. Але вугілля видобувається в основному в старих шахтах. Дуже велика спрацьованість основних фондів. У Донецькій області видобувають коксівне вугілля, а в Луганській області-енергетичне. На базі вугільної промисловості працює електроенергетика. Електроенергетика. Галузь представлена тепловими електростанціями. Електростанції району виробляють 30% електроенергії України. Діє могутня лінія електропередач Донбас-Західна Україна. Найбільші ГРЕС - Вуглегірська, Старобешівська, Слов'янська, Курахівська, Миронівська (Донецька область), Штерівська, Луганська, Лисичанська (Луганська область). У районах розташування електростанцій склалася дуже несприятлива екологічна обстановка. Галуззю спеціалізації є чорна металургія. За випуском чорних металів район знаходиться на другому місці після Придніпровського. У районі виробляють 50% чавуну і 33% всієї продукції металургії України. Металургія району розвивається на власних ресурсах коксівного вугілля і нерудної сировини, привізній (з Придніпров'я) залізній і марганцевій рудах. Створена густа мережа залізниць і шосейних доріг, зростає попит на метал, є трудові ресурси. У районі працюють 13 металургійних комбінатів. Найбільші з них: «Азовсталь», Донецький, Макіївський, Алчевський комбінати. Чорну металургію обслуговує коксохімічна промисловість. Вона дає більше 50% всього коксу України. Найбільші коксохімічні заводи: Авдіївський, Донецький, Горлівський, Маріупольський, Єнакієвський. Хімічна промисловість району розвивається на базі родовищ кам'яної солі і газового вугілля. Розвинена содова промисловість. З коксохімічною промисловістю пов'язане виробництво азотних добрив. Провідні підприємства галузі ВО «Стирол» (Горлівка), ВО «Азот» (Сіверськодонецьк) виробляють азотні добрива. Рубіжанський хімкомбінат - найбільший в країні виробник барвників. На Костянтинівському хімкомбінаті виробляють фосфорні добрива. Машинобудування. Район виробляє 14% продукції машинобудування України. Важке машинобудування розвивалося високими темпами для задоволення потреб металургійної, енергетичної, вугільної, гірничорудної галузей промисловості. Найбільший центр важкого машинобудування - Краматорськ. У Донецьку, Маріуполі, Луганську розміщені сільськогосподарське машинобудування і виробництво устаткування для легкої і харчової промисловості. У Маріуполі розвинене суднобудування і виробництво залізничних цистерн, в Стаханов! - виробництво вагонів, в Луганську - виробництво тепловозів. Виробництво електротехнічного устаткування зосереджене в Донецьку, Слов'янську, Торезі. Будівельний комплекс. Район спеціалізується на виробництві залізобетонних конструкцій, віконного і технічного скла, цементу. Найбільші виробництва розміщені в Костянтинівці, Амвросіївці, Краматорську, Єнакієвому, Макіївці. Легка промисловість представлена текстильною, швейною, трикотажною і шкіряно - взуттєвою. Великі центри промисловості - Донецьк, Макіївка, Луганськ. Швейна і промисловість розташована в Донецьку, Луганську, Маріуполі, Артемівську. Виробництво взуття - в Донецьку, Луганську, Макіївці, Горлівці, Шахтарську.

АПК орієнтований передусім на задоволення потреб міського населення. Рівень сільськогосподарської освоєності дуже високий. Розораність досягає 86%. У структурі сільського господарства тваринництво переважає над рослинництвом. У тваринництві провідне місце належить скотарству молочно-м'ясного напряму. У найбільш індустріальній частині району (центральна частина) розвинене приміське господарство. У рослинництві переважає зернове господарство. На базі сільського господарства розвинена харчова промисловість. Галузь працює на потреби району. Тільки соляна галузь має загальнодержавне значення. У районі видобувається 75% солі в країні. За межі району відправляють соду і лікеро-горілчану продукцію, шампанські вина. Один з найбільших в Європі заводів шампанських вин розташований в Артемівську.

За загальним обсягом перевезень Донецький район посідає перше місце в країні. Характерне переважання вивозу над ввезенням. Перше місце за перевезенням вантажів і пасажирів посідає залізничний транспорт. Висока густота міських поселень і великі обсяги перевезень сировини і готової продукції зумовлюють найгустішу в країні мережу залізниць, що становить 56 км на 1000 кмІ території. Основні залізниці: Ясинувата - Чапліно - Дніпропетровськ - Кривий Ріг, Іловайськ - Слов'янськ - Лозова - Харків, Слов'янськ - Донецьк - Маріуполь. Друге місце за перевезенням вантажів і пасажирів посідає автомобільний транспорт. Головні автостради: Донецьк-Дніпропетровськ, Донецьк-Артемівськ-Харків, Луганськ-Дебальцеве-Красний Луч-Ростов-на-Дону, Луганськ-Старобельськ-Білолуцьк. Розвинені також морський і трубопровідний транспорт.

З Донецького економічного району експортують в інші райони вугілля, кокс, чорні метали, електроенергію, різноманітні машини і устаткування, добрива, продукцію АПК. З Придніпров'я в Донбас надходять залізна і марганцева руди, з Карпатського району - калійні добрива, ліс, автобуси, телевізори, із Столичного - різноманітні машини і обладнання, продукція легкої промисловості. Значну кількість продуктів дістає район з Причорноморського та Подільського районів.

Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів господарювання, що здійснюється в Україні, спричиняє до істотних зрушень в самих методологічних підходах до наукового обгрунтування закономірностей, принципів та факторів розміщення продуктивних сил. За будь-яких соціально-економічних умов процес розвитку і розміщення продуктивних сил опосередковується дією певних економічних законів, які виражають об'єктивні, істотні, необхідні та постійно віднов­лювані взаємозв'язки і взаємозалежності в процесі виробництва, розподілу й споживання матеріальних благ. Економічні закони характеризують об'єктивні відносини (тобто такі, що не залежать від волі окремих людей), які проявляються лише в процесі суспільне корисної трудової діяльності. Саме в цьому полягає їх головна відмінність від законів природи. Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони поділяються на загальні, притаманні досить великій сукупності суспільних явищ, і специфічні. На формування і розвиток продуктивних сил найбільший вплив мають такі загальні економічні закони: економії часу, суспільного поділу праці, концентрації виробництва, комплексного та пропорційного розвитку виробництва, адекватності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил. Сучасний світовий розвиток продуктивних сил характеризується істотним посиленням внутрі - та міжрегіональної інтеграції. Внутрірегіональна інтеграція, що зумовлена географічною цілісністю регіону, розвивається переважно на основі економічних взаємозв'язків між усіма елементами його господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована господарська система або єдиний регіональний економічний простір. Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі територіального поділу праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення економічних міжрегіональних зв'язків. Розвиток інтеграційних взаємозв'язків та комплексне вдосконалення розміщення об'єктів виробничого і невиробничого призначення повинні спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної політики. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності, зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом, структурою економіки, соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих зу­силь в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається нестача матеріальних і фінансових ресурсів. В економічній і економіко-географічній літературі мають місце різні трактування сутності закономірностей розміщення продуктивних сил. Існують твердження про те, що загальні економічні закони у конкретному, економічному середовищі проявляються як закономірності. Наводяться такі аналогії: закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Нині домінує точка зору, згідно з якою економічні за­кони і закономірності розміщення продуктивних сил за своєю суттю є поняттями одного порядку. Як економічні закони, так і закономірності відображають сталі зв'язки між усіма елементами продуктивних сил певного економічного простору, а тому є необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення практичних завдань. Всебічне вивчення закономірностей розміщення і розвитку продуктивних сил дозволяє відтворювати й раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимально розміщувати підприємства різних галузей економіки, виробничу та соціальну інфраструктуру. [3, c 70]

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування агломерацій населених пунктів. Закономірність територіального поділу суспільної праці об'єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соціально-економічними та національно-історичними особливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне зростання продуктивності суспільної праці. Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов'язаного розвитку галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільне корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої струк­тури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими параметрами; тісний взаємозв'язок (на основі комбінування, кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланками господарства регіону. Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил - в контексті нових методологічних основ їх формування - відносять: соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил, відповідність їх розміщення вимогам націо­нальної економічної безпеки, а також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності виготовленої продукції. Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи, оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію права всіх громадян і на вільний вибір місця і сфери прикладання праці. Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим, щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах 4-6% працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості; збереження здоров'я населення через зниження екологічного навантаження на певні території; формування раціональної системи розселення; збільшення місткості регіонального ринку праці че­рез створення додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах. Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу регіону у зв'язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу. [6, c. 99]

Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об'єктах, що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища. При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на територіях; з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.

Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір. Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку продуктивних сил, що грунтується на теоретичних засадах «планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою економікою. Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного управління та місцевого самоврядування. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження у сфері економічного та соціального розвитку.

Важливою закономірністю, що об'єктивно зумовлена умовами ринкового господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничих чи соціально-культурних об'єктів та напрямів удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність базується на врахуванні специфіки ринкової кон'юнктури, в основі якої - кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, Іринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон'юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон'юнктури та їх довготривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі господарства.

Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та інфраструктурних об'єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили. Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно, ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих зв'язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них - це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури та ін. [3, c. 125]

Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення окремих об'єктів, так і на формування територіально-виробничих комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні. Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів. В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних копалин пов'язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20% трудових ресурсів. Екстенсивне не-комплексне використання багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти - 70%, солей - 50%, вугілля - 40%, металів - 25%. Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно: визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних умовах. Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле - та лісокористування. Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку. Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв'язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики. [2, c. 86]

Наукове обгрунтування найважливіших закономірностей, принципів і критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об'єктів на основі вирішення проблеми використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго - та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових об'єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу, диверсифікація виробництва.

Використана література

1. Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної політики» (проект) №57-2135/4 від 8 липня 1998 р.

2. Ковальчук В. У світі економіки: Посібник, Тернопіль: «Астон», 2003

3. Основи національної економічної політики // Економіка України 1998, №7

4. Олійник Я.Б. Регіональна економіка: Навчальний посібник/ За ред. Я.Б. Олійника.-К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007

5. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: навчальний посібник. - К.: Вікар, 2002

6. Мочерний О.В. «Основи економічної теорії», Київ, 2002

7. Бєлєнький П., Міцула Н. Зовнішньоекономічна діяльність регіонів // регіональна політика: Методологія, методи, практика. Монографія/ За ред. Академіка НАНУ М.І. Долішнього. - Львів: НАН України, ІРД, 2001

Размещено на Allbest.ru