Ретроспективно-географічний аналіз поселень Західної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук

Ретроспективно-географічний аналіз поселень Західної України

Круль Володимир Петрович

Київ - 2006

Анотація

ретроспективний географія західний заселення

Круль В.П. Ретроспективно-географічний аналіз поселень Західної України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук за спеціальністю 11.00.02 - економічна та соціальна географія. - Київ, 2006.

У дисертації розглядається науково-методологічна організація ретроспективної географії та її складових. Визначено концепцію районування українських етнічних земель. Проведений детальний огляд природно-історичної динаміки території, ретроспективно-генетичний аналіз населення, виявлено особливості зміни адміністративно-територіального устрою Західної України. Зосереджена увага на поселенні як базовому чиннику системи розселення у контексті його суб'єктності в межах заселенсько-розселенських процесів із ретроспективним оглядом розвитку поселень та формування загальних рис поселенського освоєння регіону дослідження.

Встановлені територіально-часові особливості процесів поселеутворення у межах Західної України. На базі ретроспективно-екістичного аналізу проведена етапізація виникнення та існування поселень адміністративних районів регіону і його часово-просторова поселенська наповнюваність, досліджено їхній ретроспективний поселенський потенціал і сумарна поселенська енергія. Для поселеутворювальних процесів розкриті територіально-чинникові особливості і простежений вплив первісного поселеутворення на сучасну людність поселень.

Ключові слова: ретроспективна географія, ретроспективна географія поселень, українські етнічні землі, історико-географічна зона, поселення, посілість, заселення, розселення, поселеутворення, поселенський потенціал, поселенська енергія, детермінізація поселеутворення.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На даному етапі розвитку географії географічні історико-географічні дослідження є доволі нечастими. Тому їхня поява засвідчує, щонайперше, їхню актуальність. Більше того, важливість таких досліджень полягає в необхідності переконливішої аргументації щодо важливості географічного кореня у структурі історичної географії. На наш погляд, географічна історична географія повинна означуватися саме як ретроспективна географія і виступати одним із численних розділів географічної науки, або, принаймні, бути суміжною (дотичною як до географії, так і до історії) дисципліною.

Загалом, питання позиціонування ретроспективної географії, на жаль, не завершене, тому вимагає ще свого вирішення. Однак беззаперечним видається той факт, що чим більше буде практичних робіт на ретроспективно-географічну тематику, тим легше прийматимуться певні теоретичні узагальнення щодо адресності ретроспективної географії.

Географи, хоча й визнають необхідність застосування у своїх роботах наскрізно-часового підходу для аналізу розвитку явищ чи процесів, застосовують його повною мірою лише у фізико-географічних дослідженнях. У суспільно-географічних об'єктів він здебільшого відсутній, а аналіз їхнього розвитку найчастіше здійснюється за обмежені часові відрізки, які не співмірні з їхніми справжніми життєво часовими термінами. Усунення даного недоліку є саме на часі і засвідчить повноту будь-якого географічного дослідження.

Пропонована дисертаційна робота є дослідженням зі сфери одного з розділів ретроспективної географії - ретроспективної географії поселень, що, на відміну від інших напрямів ретроспективно-географічної науки - ретроспективної природничої географії чи ретроспективної географії населення, є, на жаль, не розробленим. Окрім того, наша держава перебуває на стадії глибокої демографічної кризи, головною ознакою якої є катастрофічне скорочення її людності (за останнє десятиріччя населення в Україні зменшилося на 4,5 млн. осіб). Рівнобіжно з цим процесом відбувається занепад поселенської структури - спостерігається зникнення населених пунктів, зменшується чисельність населення в них (останнє найбільше стосується сільських поселень і малих міст та містечок, бо впродовж 1991-2003 рр. кількість сіл зменшилася на 232, а людність у них упала на 1,3 млн. осіб). Виходячи з цього, нагальним стало питання розробки принципів територіальної організації систем розселення різноманітних таксономічних рангів. Означена мета досягається, на наше переконання, за умови використання діахронічного підходу в дослідженні заселенсько-поселенських процесів. Іншими словами, для повноти наукових висновків необхідно відтворити хід поселенського освоєння, його часові особливості, ретроспективну поселенську організацію будь-якого регіону для того, щоб виявити наявні і можливі проблеми динаміки його поселенської мережі та спрогнозувати подальший її розвиток.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з тематикою науково-дослідницьких робіт кафедри географії і картографії України та кафедри економічної географії та екологічного менеджменту Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, в яких автор брав безпосередню участь:

1) „Географічні особливості краєзнавчого картографування України”, номер державної реєстрації 0193U027489;

2) „Краєзнавче дослідження географії Карпато-Подільського регіону України”, номер державної реєстрації 0199U001880;

3) „Географо-краєзнавчі дослідження України”, номер державної реєстрації 0102U006610;

4) „Еколого-економічна та картографічна оцінка природно-ресурсного потенціалу України на базі геоінформаційних систем”, номер державної реєстрації 0197U014413;

5) „Конструктивно-географічний аналіз природно-ресурсного комплексу України в умовах стабілізації соціально-економічного розвитку”, номер державної реєстрації 0103U001107.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є обґрунтування наукових основ позиціонування ретроспективної географії та її структурного підрозділу - ретроспективної географії поселень, аналіз процесів заселення та поселеутворення за період раннього палеоліту - давньоруської доби, оцінка чинників впливу на ретроспективний характер поселеутворення та особливостей дії останнього на сучасну людність поселень Західної України.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися наступні наукові завдання:

розкрити науково-методологічну організацію ретроспективної географії;

обґрунтувати концепцію районування українських етнічних земель;

вивчити природно-історичну динаміку та зміни адміністративно-територіального устрою Західної України;

проаналізувати ретроспективно-генетичні аспекти розвитку населення регіону дослідження;

умотивувати поселення як природно-суспільну систему, що формує системи розселення;

виявити ретроспективні особливості динаміки людських поселень Західної України;

виділити етапи утворення та існування поселень у розрізі адміністративних районів регіону дослідження;

визначити загальні риси поселенського освоєння і часово-просторову поселенську наповнюваність території Західної України;

розробити методику кількісних показників ретроспективного поселеутворення та проаналізувати їх у розрізі адміністративних районів Західної України;

дослідити територіально-чинникові особливості поселеутворювальних процесів та з'ясувати їхній вплив на сучасну людність населених пунктів.

Об'єктом дослідження виступає поселення, яке у процесі свого розвитку утворює поселенську геосистему (ПГС), що матеріалізується в просторі - на території історико-географічної зони (ІГЗ) Західної України і фіксується в часі - впродовж раннього палеоліту - давньоруської доби.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади існування і диференціації ретроспективної географії; причини виокремлення історико-географічної зони Західної України, географічні аспекти її розвитку (природні, етногенетичні, адміністративно-територіальні), заселенсько-поселенські процеси з часово-просторовою детермінізацією і ретроспективно-поселенськими параметрами та їхні територіально-чинникові залежності і впливи.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є фундаментальні положення теорії суспільної географії в галузі регіоналістики, демогеографії, географічного краєзнавства, ретроспективної (історичної) географії, ретроспективної екістичної географії. При написанні дисертації були використані теоретичні і прикладні розробки вітчизняних і закордонних учених: Е. Алаєва, В.Анненкова, М. Бєлова, Л. Бескровного, Я. Верменич, Л. Воропай, Л. Гольденберга, Л. Гумільова, І. Гуржія, Г. Денисика, В. Джамана, М. Дністрянського, А. Доценка, В. Жекуліна, Я. Жупанського, Ф. Заставного, Є. Ігнатьєва, Л. Іофа, А. Ісаченка, С. Іщука, А. Кларка, С. Ковальова, І. Ковальченка, І. Ковальчука, К. Коона, В. Коржика, А. Кочеткова, М. Крачила, Р. Кудіркене, Мар. Куниці, Г. Лаппо, А. Мінца, О. Молодчикова, В. Нудельмана, Я. Олійника, І. Орфанова, Б. Павлишина, М. Паламарчука, О. Паламарчука, М. Пістуна, П. Підгородецького, Ю. Пітюренка, В. Покшишевського, О. Пчелінцева, І. Ровенчака, Б. Родомана, С.Романчука, С. Рудницького, О. Сминтиної, О. Топчієва, С. Трубчанінова, М. Фащевського, Г. Фільварова, О. Хомри, Б. Хорєва, О. Шаблія, І. Шаскольського, П. Шищенка, В. Яцунського та інших географів, історико-географів, демографів, істориків.

Багатоаспектність і міждисциплінарність явищ, процесів і чинників, що аналізуються в роботі, зумовили необхідність взаємозалежного і взаємопов'язаного застосування в дисертаційному дослідженні багатьох методів як загально-, так і конкретно-наукових. Зокрема, з-поміж перших відзначимо абстрактно-логічний, аналізу, синтезу, причинно-наслідкової залежності, подібності, аналогії, типології, порівняльний, діалектичного розвитку, системного підходу тощо. Оперування конкретно-науковими методами - картографічним, діахронічного, синхронного, ретроспективно-екістичного, ретроспективно-генетичного, математико-картографічного, кореляційного, регресійного, факторного, матричного, рейтингового аналізів, ретроспективного (часового) зрізу, морфометричним, статистично-демографічним тощо забезпечило вивчення поселеутворювальних процесів як у часовому, так і в просторовому вимірах.

У роботі використані матеріали Державного комітету статистики України по Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернівецькій областях (дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року), топографічні карти М 1:100000 і М 1:200000 території вищеозначених областей.

Наукова новизна проведеного дослідження:

Досліджено позиціонування ретроспективної географії на межі природничих і гуманітарних наук від її початків і до сучасності, конкретизується розуміння об'єкту дослідження та структура самої дисципліни, подається авторське визначення ретроспективної географії.

Висунута концепція районування українських етнічних земель, в основу якої покладений етнолого-географічний підхід, що базується на природно-історичних, демографічних, господарсько-культурних, етно-політичних та політико-адміністративних особливостях.

Вперше виконаний комплексний діахронічний аналіз розвитку території Західної України, а саме: простежено природно-історичний розвиток від появи на землях регіону людини (ранній палеоліт) і до сучасних природно-кліматичних змін; проведений хронологічно-хорологічний етно-генетичний аналіз населення; для історико-географічних країв Волині, Галичини і Північної Буковини розглянута динаміка адміністративно-територіального устрою; з'ясовані ретроспективні особливості динаміки людських поселень.

Висвітлено авторське бачення суті заселенсько-розселенських процесів, їхньої підрядності і взаємозалежності, функціональної означеності, кінцевим виявом яких є природно-суспільна інтеграційна система - поселення, що проходить у своєму розвитку через різні типи.

Розроблена методика ретроспективно-екістичного аналізу (на базі діахронічного підходу), основою якої стало проведення етапізації утворення та існування поселень у розрізі адміністративних районів регіону дослідження. Через показник ретроспективної заселюваності виражені загальні риси поселенського освоєння території.

Математично параметризоване ретроспективне поселеутворення через ексклюзивну матрицю „життя поселень” та універсальну формулу величини інтегрованого поселенського потенціалу території (ППТ_і), за допомогою яких обчислена сумарна поселенська енергія території (СПЕТ) адміністративних районів Західної України.

Вперше для регіону дослідження виявлено залежності поселеутворення від висоти місцевості над рівнем моря у зв'язку з особливостями природного середовища, проаналізований вплив поселеутворювальних процесів на сучасну людність поселень, квінтесенцією яких виступила емпірична математична модель їхньої залежності.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, що виносяться на захист, забезпечується використанням системи методів дослідження, що застосовувалися для вирішення поставлених завдань. Достовірність і репрезентативність досліджень уможливлюється виконанням морфометричних картографічних робіт на топографічних картах М 1:100000 і М1:200000, використанням офіційних статистичних матеріалів та залученням найновіших даних з археологічної вивченості регіону, що охоплюють 2192 поселення. Використання такого великого за кількістю фактажу у розрізі всіх 113 адміністративних районів Західної України свідчить про об'єктивність отриманих результатів і може слугувати базою для подальших ретроспективно-географічних чи географо-поселенських досліджень. Окрім того, процес заселення (виникнення поселень) розглядається нерозривно від раннього палеоліту до 1300 рр. н.е., тому кінцева картина заселенсько-розселенських процесів Західної України є науково коректною і повною. Це дало підстави стверджувати, що отримані науково-практичні результати дисертаційної роботи можуть слугувати основою для наступного екістичного аналізу за подальші етапи заселення, щоб ті системи розселення, які існують у сучасній географії населення, мали своє реальне ретроспективне підґрунтя.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані Кабінетом Міністрів України для розробки та обґрунтування питань адміністративно-територіальної реформи та для розробки перспективних планів розвитку поселенської мережі та прогнозів розвитку демогеографічних процесів в Україні та її регіонах. Головним управлінням економіки Чернівецької обласної державної адміністрації матеріали дисертаційного дослідження використані для вдосконалення обласної системи розселення при розробці „Концепції соціально-економічного розвитку Чернівецької області на період 2004-2011 роки”, а також управлінням з питань туризму - для створення кадастру туристично-археологічних об'єктів (довідка № 07.12/54-675). Матеріали наукових розробок можуть бути задіяні відповідними органами Волинської, Житомирської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької і Чернівецької обласних державних адміністрацій при вирішенні практичних питань вдосконалення систем розселення в умовах трансформації суспільних відносин та при розробці програм соціально-економічного розвитку території. Теоретичні положення, конкретні методики і рекомендації дисертації є вкладом у розвиток економічної та соціальної географії, географічного краєзнавства, історичної географії, вони використовуються у процесі викладання спецкурсу „Історична географія Західної України”, нормативних курсів „Краєзнавство”, „Основи етнології”, „Історія і методологія географічної науки”, „Демографія”, „Методи географічних досліджень”, „Економічна і соціальна географія України”, „Географія Карпато-Подільського регіону”, „Географія рідного краю і методика її викладання” в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (довідка № 11.01 - 38/858). Теоретичні та практичні положення роботи включені до наукових звітів кафедри географії і картографії України та кафедри економічної географії та екологічного менеджменту Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (довідка № 11.01 - 38/865).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, в якій висвітлені ідеї та розробки, що належать особисто автору роботи. У процесі дисертаційного дослідження вони забезпечили вирішення поставлених завдань. У роботі містяться ті концептуальні положення, методичні підходи, висновки, які сформульовані особисто здобувачем наукового ступеня. Використані положення інших авторів мають відповідні текстові посилання, що відповідають порядковому номерові у списку літератури.

Апробація результатів дисертації. Основні науково-теоретичні та практичні положення дисертації доповідалися на:

з'їздах Українського географічного товариства: VІІІ „Україна та глобальні процеси: географічний вимір” (Луцьк, 2000) і ІХ „Україна: географічні проблеми сталого розвитку” (Чернівці, 2004);

міжнародних конференціях, семінарах і конгресах: Міжнародній науково-практичній конференції „Українська геоморфологія: стан і перспективи” (Львів, 1997), Міжнародній науково-практичній конференції „Краєзнавство і туризм: освіта, виховання, стиль життя” (Херсон, 1998); І Міжнародному семінарі з теорії і практики регіонального географічного краєзнавства (Тернопіль, 1999), V конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2002), міжнародній конференції „Antropopresja w њrodowisku gуrskim - zapis zmian w formach terenu i osadach” (Korbielуw-Pilsko, 2005);

Всеукраїнських конференціях, семінарах: ІІ Всеукраїнській науково-методичній конференції „Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природно-ресурсного потенціалу України” (Чернівці, 2000), Всеукраїнській науковій конференції „Українське Полісся: вчора, сьогодні, завтра” (Луцьк, 1998), Всеукраїнській науковій конференції „Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ сторіччя” (Київ, 1999), Всеукраїнській науковій конференції „Історія української географії та картографії: проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2000), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Річки і гірське життя” (Вижниця, 2003), Всеукраїнському науково-практичному семінарі з питань змісту та методики забезпечення викладання географічних українознавчих дисциплін у вищій школі (Тернопіль, 1998), Всеукраїнському семінарі „Регіональне географічне краєзнавство: теорія і практика” (Тернопіль, 2002).

Публікації. Результати дослідження опубліковані в монографії „Ретроспективна географія поселень Західної України” (Чернівці: Рута, 2004. - 20,89 умов. друк. арк.); підручнику „Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України” (Київ: Кондор, 2004. - 13,9 умов. друк. арк.; із грифом МОНУ; у співавторстві); навчальних посібниках: „Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України” (Чернівці: Рута, 2002. - 13,7 умов. друк. арк.; із грифом МОНУ; у співавторстві), „Демогеографія” (Чернівці: Рута, 2002. - 9,4 умов. друк. арк.; у співавторстві), трьох колективних навчальних посібниках; 29 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, наукових вісниках, наукових записках (із них 18 одноосібних), в т.ч. у 21 фаховому виданні, 6 матеріалах і тезах конференцій, семінарів та нарад. Всього за темою дисертації впродовж 1997-2005 рр. опубліковано 43 наукові праці загальним обсягом 58,3 умов. друк. арк..

Обсяг і структура дисертації. Дисертація викладена на 442 сторінках машинописного тексту. Вона включає також 15 таблиць і 66 рисунків (29 картосхем, 35 графіків і 2 схеми), загальним обсягом 73 сторінки. Окрім цього, поданий табличний додаток обсягом 53 сторінки. Список використаних літературних джерел має 433 найменування (32 сторінки). Текстовий матеріал дисертації викладений на 284 сторінках друкованого тексту. Дисертаційна робота складається зі вступу, 5 розділів та висновків.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі роботи „Науково-методологічна організація ретроспективної географії та її складових” розглядаються наукові засади ретроспективної географії, її структура та історія розвитку.

Об'єктом дослідження ретроспективної географії виступає інтегральне об'єднання двох частин: географічної та історичної. Отже, пізнаватися повинні різні ракурси одного об'єкта а саме: історичний - при вивченні територіальних систем природи, населення, господарства і географічний - при дослідженні історичного процесу. Предметом вивчення виступає реконструкція природних та антропогенних ландшафтів минулого, відтворення колишньої поселенської, етнічної та демографічної візії, дослідження ретроспективних господарських зв'язків, огляд минулого політичного, історичного життя території.

Ретроспективна географія структурується на: ретроспективну фізичну географію, ретроспективну географію населення, етнологію, ретроспективну демографію, ретроспективну етнографію, ретроспективну географію поселень (ретроспективну екістичну географію), ретроспективну картографію, ретроспективну топографію, ономастику, ретроспективну економічну географію, ретроспективну політичну географію. Виходячи зі своєї багатоскладовості, ретроспективна географія виступає універсальною наукою з просторово-часовою основою, що досліджує характер та інтенсивність взаємовпливів природи і людини (на планетарному рівні), етносів і ландшафтів (у регіональних масштабах) від початку появи людини як соціально-біологічної істоти (ранній палеоліт) із акцентуванням на її етнічному рівні розвитку (від мезоліту). Найголовніше завдання ретроспективної географії полягає у проведенні діахронічного аналізу й історико-географічного синтезу природних, демографічних, поселенських, господарських, етно-політичних умов і ресурсів, що взаємно детермінуються і проявляються у певних просторових межах.

З-поміж багатьох методів дослідження, які використовуються для пізнання історико-географічної реальності найхарактернішими для ретроспективної географії є метод діахронічного аналізу і картографічний. Перший спрямований на вивчення географічних явищ і процесів упродовж усього часу їхнього тривалості. А картографічний метод дослідження виступає своєрідним критерієм „географічності” і робить ретроспективну географію географічною.

Найперше опосередковано визначив місце історичної географії Геродот (хоча на його часи історичної географії як такої не існувало), який ставив географію на підрядне щодо історії місце. Виходячи з такої позиції, вже й сама історична географія, зароджуючись у середньовіччя, ставала залежною від історичної науки. Її вважали то „очима історії” (А. Ортелій), то „ліхтарем історії” (Ф. Клювер), наголошуючи при цьому, що „історія без історичної географії є сліпою і покаліченою” (Л. Мураторі). Хоча визнавалося деякою мірою і значення географії для історичної географії, адже проголошувалося, що „історична географія є географічною наукою, тільки зверненою у минуле” (Х. Келлер). Важливість географічного кореня передбачала і думка про „фізико-географічну історію” походження і зміни людського роду (Й. Гердер). Прибічниками географічності історичної географії у середньовіччя були вчені, що дотримувалися географо-детерміністичних поглядів (Ж. Боден, Ж. Шарден, Ж.-Б. Дюбо, Ш. Монтеск'є та ін.).

Не бачив місця для історичної географії в системі географічних наук і С. Рудницький, адже він стверджував, що вона „як самостійна галузь землезнання не існує”. Все ж, він визнавав, що розгляд матеріалів із загального й описового землезнання із позицій історичних наук належно можуть здійснювати „тільки люди з новітнім природничо -географічним світоглядом і з основним географічним знанням” (підкреслення наше - В.К.).

Серед радянських істориків другої половини ХХ ст. панівною була думка про приналежність історичної географії тільки до сфери історичних наук (В. Яцунський, В. Самаркін та ін.). Інші твердження

про місце історичної географії на кшталт „моста” між історією і географією (Л. Бескровний) чи визнання її одночасно як галузі історії й географії (В. Дробіжев, І. Ковальченко, А. Муравйов) були поодинокими і не вносили кардинальних розбіжностей у бачення історичності історичної географії.

Іншої думки щодо історичної географії дотримувалися і дотримуються географи. Вони вказують на її або географічність (С. Мороз, В. Онопрієнко, С. Бортник), або на її пограничність (І. Ковальчук), або суміжність (О. Топчієв, О. Шаблій), або на її роздвоєність (В. Жекулін, П. Підгородецький). Відмінне від усіх попередніх твердження про неможливість самостійності існування історичної географії, оскільки вона входить до синтетичної географії, яка складається з історичної географії та географії сучасності (Л. Іофа) чи до, власне, географії, що стратифікується на актуальну географію, історичну географію та палеогеографію (С. Романчук). Іншими словами, проголошується думка, що історична географія є географічною дисципліною. Має місце також бачення історичної географії як комплексної, синтезуючої науки (Л. Воропай).

Загалом історична географія залежно від поставлених перед нею завдань виступатиме географічною історією (коли завдання вирішуватиме історик) чи власне історичною географією (коли завдання виконуватиме географ). В останньому випадку її потрібно означити як реконструктивну чи ретроспективну географію.

За довгий і тривалий час розвитку ретроспективної географії можна виокремити шість етапів її становлення. Перший етап є найтривалішим, оскільки він охоплює період до ХІІІ ст. н.е. включно. Його можна означити як зародковий етап. Другий етап тривав ХІV-ХVІ ст. і характеризувався закладенням основ ретроспективної географії. Зародження ретроспективної географії відбулося за час третього етапу, який тривав упродовж ХVІІ-ХVІІІ ст. За три чверті ХІХ ст. (четвертий етап) ретроспективна географія пройшла пришвидшений розвиток (більший, ніж, власне, географія). Впродовж нього вона формувалася як галузь історичної науки. Початок наступного п'ятого етапу припав на останню чверть ХІХ ст. і був пов'язаний із зародженням нового напряму в географії - антропогеографії, засновником якої став Ф. Ратцель. Саме в цей час постає і нова історична географія. Становлення ретроспективної географії як науки відбулося за період шостого етапу, що охопив другу половину ХХ ст. і триває натепер. За цей час історична географія стає повноправною навчальною дисципліною у вузах США, Канади, Європи, України, видаються друковані видання: міжнародний науковий „Журнал з історичної географії”, з історії картографії „Imago Mundi”. Основними центрами розвитку стали колишній СРСР, Англія, Америка, Європа, Україна.

Ретроспективна географія поселень - один із численних розділів ретроспективної географії, проте, на відміну від останньої, вона набула значно меншого розвитку, хоча її паростки виходять ще з епохи середньовіччя (від А. Ортелія). В Україні перші праці, присвячені ретроспективній екістичній географії, з'явилися у другій половині ХІХ ст. і належать перові М. Максимовича. Працювали у цій галузі й В. Антонович та Д. Багалій.

За останні десятиліття в Україні ретроспективно-екістичні дослідження здійснювалися за короткі відтинки часу і стосувалися невеликих територій: Рівненської області (М. Ковтонюк), Галицької землі (П. Сіреджук), Східної Галичини (Р. Петрів), Волині (М. Кучінко, В. Кихтюк), Східної Волині (А. Томашевський), Чернівецької області (Б. Тимощук) та ін. Варто відзначити також дослідження О. Гудим-Левковича та М. Відейка.

У другому розділі дисертації „Географічні аспекти розвитку території Західної України” обґрунтовується концепція районування українських етнічних земель та простежується природно-історична динаміка території Західної України, ретроспективно-генетичні аспекти її населення і динаміки адміністративно-територіального устрою.

Основою межування української етнічної території та виділення історико-географічної зони (ІГЗ) Західної України став етнолого-географічний підхід, що базується на природно-історичних, демографічних, господарсько-культурних, етно-політичних та політико-адміністративних особливостях. Загалом, при виокремленні історико-географічних земель чи не найголовнішим критерієм є домінанта зародження, становлення і розвитку українського етносу або осередків його формування (чи у формі племінних союзів, чи Українських держав, чи специфічних умов протікання його громадсько-політичного життя). ІГЗ є проміжною ланкою між суцільною українською етнічною територією (СУЕТ) та історико-географічним краєм (ІГК) і Західна Україна як ІГЗ об'єднує ІГК Волинь, Галичину і Північну Буковину.

Природно-історичний розвиток Західної України був довготривалим і безперервним процесом, який варто вивчати від початку заселенсько-розселенських рухів, що припали на ранній палеоліт. На його періодичність впливали наступи і відступи льодовика, що особливо простежувалося до початку голоцену, коли завершився останній льодовиковий період. Весь плейстоценовий розвиток природи стратифікується на підставі

загальновизнаних схем МСК 1964 року і М. Веклича та доповнених нами (з метою природно-заселенської акцентації), дослідженнями А. Артюшенко, С. Турло, Л. Воропай, М. Куниці, П. Долуханова, Г. Левковської, В. Любіна, О. Стельмаха, О. Черниша, Ю. Чугунного, В. Шовкопляса, Г. Морозова.

За ашельської доби палеоліту населення проникало в Західну Україну найперше з Передньої Азії і Балкан, а на територію Волині - з Центральної Європи. Під час мустьєру зберігся рух людності з Балкан та Центральної Європи, зокрема остання вже діяла на всю територію Західної України. Виходячи з цього, такий вплив можна кваліфікувати як першу етнічну дію Європи на регіон дослідження.

На більшій території Західної України в мезоліті мешкало місцеве населення і лише на півночі відзначалися переміщення людності із заходу (з Польської низовини) та зі Східної України (Лівобережжя). Тому в цей час мав місце перший контакт Західної і Східної України, що окреслив своє східно-західне спрямування.

Другий археологічно доведений етнічний вплив Західної Європи на людність Західної України спостерігався у V тис. до н.е. Його вже можна трактувати як першу кардинальну дію Європи на регіон дослідження.

Упродовж першої половини ІV тис. до н.е. з'являється вперше південний етнічний вектор дії людності, який можна означити як опосередкований слабкий рух через племена буго-дністровської культури та опосередкований сильніший - через племена раннього Трипілля.

У першій половині ІІІ тис. до н.е. втретє від середнього палеоліту і вперше (так активно) зійшлися два напрями етнічного розвитку: місцевий, який зазнавав постійного впливу і трансформації з заходу, і східний (іншоукраїнський), репрезентований пізнім етапом Трипілля. Вплив заходу продовжувався і в другій половині ІІІ тис. до н.е. через племена культури кулястих амфор, підкарпатської культури і городоцько-здовбицької культури, які належали до групи індоєвропейських народів, тому саме завдяки їм був покладений початок індоєвропеїзації України, яка завершилася у другій половині ІІ тис. до н.е. завдяки комарівській та стжижівській культурам. Окрім того, взаємні етнічні контакти останніх дали поштовх до утворення величезного слов'янського об'єднання.

У другій половині І тис. до н.е. на землях регіону дослідження вперше від початку його заселення складаються такі умови, коли тут сходиться велика кількість етнічних ліній розвитку: кельтська, західнослов'янська (обоє - західний рух), дакійська (лукашівська культура - південний рух) і місцева (пізньовисоцько-скіфська людність). Населення Західної України у першій половині І тис. н.е. (празька культура) спрямовувало свій вплив як на захід, так і на схід, а племена черняхівської культури, що замешкували регіон, підтримували зв'язки зі своїми східними одноплемінниками. У другій половині І тис. н.е. був уже традиційний вплив Східної на Західну Україну, а також тривала стійка просторова динаміка західноукраїнської людності на схід.

Остаточно західна і південна етнічна дія на місцеву людність Західної України припинилися у ХХ ст., коли після Другої світової війни західноукраїнські землі увійшли до УРСР (у складі колишнього СРСР). Однак мав місце докорінно відмінний від попередніх епох міграційний процес, пов'язаний із допливом у Західну Україну масового східного етнічного потоку, що був представлений російським етнічним елементом, себто іншоетнічним, який зі здобуттям Україною державності припинився.

Адміністративно-територіальний устрій Волині, Галичини і Північної Буковини почав складатися у часи входження їх до складу Київської Русі. Після розпаду Галицько-Волинської держави динаміка адміністративно-територіального устрою залежала від належності західноукраїнських земель до різних державних утворень. Для Волині вона визначалася Литвою, Польщею, Росією, знову Польщею, СРСР, Німеччиною. Адміністративно-територіальна організація Галичини залежала від Польщі, Австрії, Австро-Угорщини, ЗУНРу, знову Польщі, СРСР, Німеччини. У Північній Буковині адміністративно-територіальну політику проводили Молдова, Туреччина, Австрія, Австро-Угорщина, Румунія, СРСР, знову Румунія.

Адміністративно-територіальна динаміка, що відзначалася після 1944 р. проходила в межах УРСР, тому була більш-менш синхронізована і виходила з одного центру. Скажімо, починаючи від 1946 р. і до 1972 р. визначальними рисами були поперемінні зростання кількості адміністративних районів (1946, 1965-67), або, навпаки, їхнє скорочення за рахунок злиття чи укрупнення (1962-1965).

За наступні майже 30 років (1972-2001 рр.) відбулися деякі зміни у межах адміністративної структури областей Волині на рівні районів у напрямі збільшення кількості останніх (для Волинської і Рівненської областей). За цей же час у Галичині кількість адміністративних районів збільшилася лише у її тернопільській частині. Для Північної Буковини адміністративна структура стабілізувалася на певному рівні. Окрім того, до помітних змін адміністративного порядку можна зарахувати перейменування поселень, що простежувалося, здебільшого, в Галичині.

У третьому розділі „Поселення як базовий чинник системи розселення в Західній Україні ” розкрито сутність поселення як чинника формування систем розселення, ретроспективні особливості динаміки людських поселень Західної України та загальні риси поселенського освоєння упродовж раннього палеоліту - давньоруських часів.

Поселення (населений пункт) є результатом розміщення населення по території, тобто є похідною розселенської функції людини. Воно повинно розглядатися у контексті двох взаємопов'язаних і взаємозалежних процесів - заселення і розселення, зв'язуючою ланкою між якими є адаптація. З екістичних позицій остання є складником розселення, бо за її відсутності вести мову про розселенську функцію не випадає. Для характеристики поселень і їхніх систем принципово простежувати як заселенські, так і розселенські процеси одночасно. Їхніми вихідними основами є населення - як учасник означених процесів, час, у межах якого вони здійснюються, і природа, що безпосередньо чи опосередковано діє на людину або детермінує різні види її діяльності.

Населені пункти займають певну територію, тобто знаходяться у межах просторово визначеного ареалу. Вони фокусують, найперше, людність, а потім - усе інше, що забезпечує її нормальну життєдіяльність. Поселення можна визначити як порівняно невелику територію (у межах ряду простих і складних урочищ) із постійною (декілька поколінь), незначною (кілька сімей) людністю, що займається провідним господарсько-культурним видом діяльності (полювання, збиральництво, землеробство, тваринництво тощо). Таке поселення із розвитком суспільства, зі збільшенням його просторових (площа) і демографічних (людність) показників, урізноманітненням господарської діяльності, зростанням впливу на природний ландшафт і розширенням антропогенного тиску на довкілля поступово трансформується у поселенську геосистему (ПГС). ПГС є своєрідним індикатором на природні умови території, а їхня чисельність стає кількісним параметром сприятливої поселенської ємкості ландшафтів (дана заувага справедлива лише на етапі первісних суспільств, коли функція ПГС стосовно довкілля була підрядною, або щонайбільше корегуючою).

Перші палеолітичні житла з'явилися у Придністров'ї в мустьєрський час (більше 45 тис. р.т.н.) і вони були тимчасовими, бо

тривалість їхнього функціонування становила біля 11 місяців. Із перебігом часу „життя” поселень зменшувалося - до 6,5 місяців (пізній палеоліт) - кілька місяців (мезоліт). Вже неолітичні поселення починають набирати ознак населених пунктів (постійних поселень). Так, ранньотрипільські поселення існували до 70 років. У другій половині ІV тис. до н.е. відзначається поява найдавніших у Західній Україні городищ.

У ІІІ тис. до н.е. поселення вже стають довготривалими і лише племена підкарпатської культури мешкали на тимчасових стоянках. Більшість поселень ІІ тис. до н.е. відзначалися тривалою осілістю і лише короткотривалими були посілості племен городоцько-здовбицької культури і культури Хлопице-Веселе.

Загальною рисою поселень І тис. до н.е. є неукріпленість, хоча існували й укріплені поселення - городища (культура фракійського гальштату і західно-подільська група скіфської культури). Посілості розташовувалися дуже близько одна від одної або групами („гніздами”) по 10-15 поселень.

Майже впродовж І тис. н.е. продовжували переважати неукріплені відкритого типу поселення. Наприкінці першої половини тисячоліття з'являються укріплені поселення - поодинокі городища. Чисельність поселень у першій половині тисячоліття була меншою (5-6 жител), ніж у другій (10-30 будівель), хоча існували черняхівські поселення із 28-44 будинками.

За давньоруської доби чітко вирізнялися два типи поселень: селища і городища. Площа перших становила 2-3 га, а чисельність коливалася від 2-6 до 80-100 дворів, за пересічних показників - 20-30 дворів. Городища, на відміну від селищ, були невеликими за розмірами - 0,05-0,8 га.

Показником поселенського освоєння території може бути показник ретроспективної заселюваності (П_р.з.) території, що є співвідношенням кількості поселень, що утворилися за час палеоліту-давньоруської доби до наявного числа поселень натепер. Загалом Західна Україна - доволі історично освоєний регіон, оскільки її П_р.з. = 27,5%. Більшу за цю величину ретроспективну заселюваність мали Північна Буковина, в якої П_р.з. = 47%, Тернопільська - 37,5%, Волинська - 35,9%, Рівненська - 32,0% та Івано-Франківська області - 31,6%. В інших частинах Західної України П_р.з. були меншими, а саме - 23,2% (волинська частина Хмельницької області), 18,0% (волинська частина Житомирської області) і 17,9% (Львівська область).

З-поміж природних територій найосвоєнішим виявився Дністерсько-Прутський осередок ретроспективної заселюваності, який за рівнем ієрархічності є осередком 1-го порядку, оскільки його основу утворюють райони, для яких П_р.з. ? 60,1%. Територією поселенської освоюваності 2-го порядку (П_р.з. коливаються у межах 50,1-60,0%) є Стирсько-Горинський осередок. Між двома осередками знаходиться Серетська т.зв. з'єднувальна ланка.

Дністерсько-Прутський, Стирсько-Горинський осередки і Серетська з'єднувальна ланка із Маневицьким (2-й рівень П_р.з.) і Любешівським (4-й рівень П_р.з.) районами Волинської області, створюють суцільну нерозривну смугу адміністративних районів із показниками П_р.з. 1-5 рівнів, яка простягається з півночі на південь через усю територію Західної України і за своїм простяганням нагадує меридіан, який можна означити як Західноукраїнський меридіан ретроспективного залюднення.

Четвертий розділ „Процеси заселення - основні функціональні ознаки ретроспективної географії поселень (на прикладі Західної України)” присвячений дослідженню хронологічних особливостей утворення та існування поселень адміністративних районів та часово-просторової поселенської наповнюваності адміністративних областей Західної України. Виявлений ретроспективний поселенський потенціал адміністративних районів регіону та їхня сумарна поселенська енергія.

У межах Західної України за час раннього палеоліту - давньоруського часу утворилося 2192 населених пункти, або 27,5% усіх поселень регіону (7968 - на 5.12.2001 р.). Було виділено ХІІ етапів утворення поселень: І етап - ранній палеоліт; ІІ - середній палеоліт; ІІІ - пізній палеоліт; ІV - ранній мезоліт; V - пізній мезоліт; VI - V тис до н.е.; VII - IV тис. до н.е.; VIII - ІІІ тис. до н.е.; ІХ - ІІ тис. до н.е., Х - І тис. до н.е.; ХІ - І тис. н.е.; ХІІ - 1000-1300 рр. н.е.

Процес виникнення поселень слід трактувати у вузькому і широкому розумінні слова. Перше висвітлює хорологічно-поселенську точку зору і передбачає фіксацію лише первинного (найпершого) утворення населених пунктів на певній території (у нас - адміністративний район). Однак ігноруються інші населені пункти, які виникають за подальші часові зрізи у межах вже означених хорологічно районів, бо вони вважаються первинно залюдненими. Отже, виокремлюються 328 поселень, які є найпершими на теренах певного адміністративного району. Вони стануть критерієм визначення витоків заселення, виявленням періоду початку формування поселенського поля. Палеоліт (І, ІІ і ІІІ етапи) став найактивнішою епохою заселення території Західної України, оскільки на кінець його завершення було зафіксоване утворення посілостей у 54 районах (майже 48%), в межах яких зафіксована 151 первісна посілість (46%).

Просторове заселення території Західної України завершилося у ІІ тис. до н.е., адже на його кінець із 113 адміністративних районів регіону у 112 фіксувалося виникнення перших поселень, тобто можна вести мову про завершення їхнього першопочаткового заселення.

Широке розуміння процесу виникнення поселень висвітлює поселенсько-хорологічний погляд, тобто акценти зміщуються на характеристику вже всіх поселень, що вперше з'являються на даній території незалежно від найпершого періоду її залюднення. Процес постання поселень проходив із різною інтенсивністю. Найслабшим він був за час І етапу, коли людність осіла лише у 13 посілостях, що склало 0,6% всіх, що виникли (2192 поселення). Найактивнішим за поселеутворенням стало ІІІ тис. до н.е. (VІІІ етап), адже за час його тривання утворилося 444 населених пункти, тобто 20,3% всіх, що виникали в регіоні дослідження.

Територіальна ідентичність заселенських процесів із поселенсько-інерційною функцією (ЗППІФ) (поселенсько-хорологічний погляд) і заселенських процесів із поселенсько-створювальною функцією (ЗППСФ) (хорологічно-поселенська точку зору) мала місце на ранніх (початкових) етапах освоєння регіону дослідження (І та ІІ етапи). Починаючи від ІІІ етапу (пізній палеоліт), осяги існування поселень і осяги їхнього виникнення вже не збігаються, а з часом така невідповідність кількісно (за числом адміністративних районів), загалом, пульсуючи, зростатиме. Так, упродовж пізнього палеоліту залюднювалося існуючими поселеннями на територію 1 адміністративного району більше, ніж поселеннями, що виникали, за час ІV етапу - на 5 районів, V етапу - на 37, VІ етапу - на 9, VІІ етапу - на 13, VІІІ етапу - на 9, ІХ етапу - на 12, Х етапу - на 37, ХІ етапу - на 11 і ХІІ етапу - на 29.

Чисельність поселенських старожитностей, що опосередкована кількістю адміністративних територіальних одиниць, утворює показник наповнюваності поселеннями (НП) території адміністративних районів за кожен із етапів для певної області. Вирізняється НП, які виникали та існували впродовж того чи іншого етапу (НП_і) і НП найпершими поселенськими старожитностями (т.зв. початковими поселеннями) (НП_п). Перші висвітлюють ЗППІФ, другі - ЗППСФ. За часовими особливостями зміни НП_і за адміністративними

областями виокремлюють три групи. Першу групу утворюють Волинська, Івано-Франківська і Рівненська області. До другої групи входять волинська частина Житомирської області, Тернопільська область і буковинська частина Чернівецької області. Львівська область і волинська частина Хмельницької області об'єднуються у третій групі.

Найхарактернішою ознакою для першої групи є чітке виділення двох часових періодів активізації існування поселень (різке зростання показників НП_і). Для другої групи головною об'єднуючою рисою стало виразне окреслення трьох пікових величин показників НП_і. Третій групі властиве порівняно незначне перевищення максимальних значень НП_і над мінімальними.

З-поміж 2192 поселенських старожитностей мають місце населені пункти з різною кількістю археологічних культур: від 1 до 19. Для виявлення справжньої поселенської „вартості” території адміністративних районів запропонована математична модель їхнього інтегрованого поселенського потенціалу (ППТ_і).

k - кількість поселень із певним числом археологічних культур в окремому районі; m - число археологічних культур у поселенні; М - максимально можлива сума чисел археологічних культур у поселеннях у Західній Україні, що дорівнює 190.

Значення ППТ_і у підсумку виражатиме (у балах) величину ретроспективного поселенського ресурсу адміністративних районів на ХІІІ ст. н.е.

За отриманими результатами ППТ_і по всіх 113 адміністративних районах Західної України і по м. Чернівці виокремлюються Дністерський, Стирсько-Горинський і Західнобузький осередки найбільших показників ППТ_і, пересічна величина яких складала, відповідно, 26,9, 38 і 21,7 бала. Дністерський і Стирсько-Горинський осередки завдяки районам із високими і вищими від середніх значеннями з'єднуються у суцільну смугу меридіонального простягання, що за своїм напрямком і територіальним складом повторює Західноукраїнський меридіан ретроспективного залюднення, тому таке територіальне об'єднання районів доречно назвати Західноукраїнським меридіаном великого ретроспективного поселенського навантаження. Райони з щонайнижчим поселенським потенціалом (ППТ_і ? 0,20) найбільше зосереджені у гірських районах Західної України (8 із 14).

Для параметризації поселеутворення, зокрема визначення тривалості існування поселень на території адміністративного району, найоптимальнішим показником виступає сумарна поселенська енергія території (СПЕТ). Кількісні показники СПЕТ, виходячи з тривалості кожної археологічної культури, визначатимуться за матрицею „життя” поселень.

Територіальні особливості розміщення районів за показниками СПЕТ свідчать про виокремлення двох регіонів із їхніми найвищими величинами. Перший займає сточище, головне, Західного Бугу і Горині та обіймає 22 адміністративних райони (біля 22 тис. км²). За такими осягами він співвимірний із найбільшою в Західній Україні Львівською областю, тому його означимо як Західнобузько-Горинську поселенську область, де значення СПЕТ коливаються від 3110 (Пустомитівський район) до 1804 балів (Ківерецький район). Дністерський регіон найбільших показників СПЕТ за кількісним складом районів (11) у 2 рази менший від попереднього регіону, тому його означимо як Дністерську поселенську підобласть, загальна площа якої не перевищила 10,2 тис. км². Діапазон крайніх значень СПЕТ знаходився від 2994 (Галицький район) до 1804 (Надвірнянський район) балів.

У п'ятому розділі „Поселеутворювальні процеси: територіально-чинникові особливості і вплив на людність поселень Західної України ” проведена детермінізація поселеутворення у межах адміністративних районів, аналізована залежність процесів утворення і становлення поселень від висоти їхнього розміщення, виявлений вплив первісного поселеутворення на сучасну людність поселень.

Найстабільнішим чинником впливу (тим, який не змінювався впродовж раннього палеоліту - давньоруських часів) на СПЕТ виступає абсолютна висота розміщення поселень. Були виявлені регресійні залежності між СПЕТ = f(Н_с.геом.) для поселень адміністративних районів найбільших адміністративних виділів історико-географічної зони (областей чи їхніх частин). У результаті, виокремилися дві групи адміністративних областей, в яких абсолютна висота поселень (Н) детермінувала СПЕТ за протилежними спрямуваннями.

Першу групу утворювали Волинська і Рівненська області, де залежність між СПЕТ і Н_с.геом. мала прямо пропорційний характер, а тіснота зв'язку між ними сягнула порівняно прийнятних значень: r = 0,61. Виявлена закономірність властива для низовинних і рівнинних територій і підтверджується фізико-географічною сутністю, адже низовинні місця Волинської і Рівненської областей, як правило, є заболоченими і виникнення поселень посеред них можливе на природних підвищеннях.

У другій групі об'єдналися райони волинської частини Житомирської області, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей, волинської частини Хмельницької та буковинської частини Чернівецької областей. Для цих територій має місце обернено пропорційний зв'язок між СПЕТ і Н_с.геом., а коефіцієнт кореляції між ними - r = 0,62. Дана закономірність характерна для низовинних, рівнинних, височинних та гірських територій і також відбиває природно-історичну реальність, сутність якої яскраво проступає в районах саме із контрастним (гірсько-низовинним) рельєфом, бо високо розташовані території є такими ж важко придатними для оселення, як і заболочені низовинні землі.

Згідно з особливостями рельєфу Західної України та розподілом первісних поселень по її поверхні виділилося 19 висотних інтервалів розташування поселенських старожитностей. Тіснота зв'язку залежності СПЕТ_с.зв. = f(Н_с.геом.) для них склала: r = 0,75. Визначальною ознакою підпорядкованості величин СПЕТ_с.зв. величинам Н_с.геом. є та, що за своєю динамікою вони відповідають законові обернено пропорційної залежності, не дивлячись на те, що їхні зміни на окремих висотних відтинках мають свої, не характерні загальній тенденції, особливості. Так, генеральна обернено пропорційна спрямованість детермінованості величин СПЕТ_с.зв. величинам Н_с.геом. більш-менш чітко простежується від висотної позначки 180-190 м, а до цього рівня має місце прямо пропорційна підрядність СПЕТ_с.зв. значенням Н_с.геом..

Простеження зв'язку первісного поселеутворення із сучасною людністю поселень дозволяє поєднати хронологічні екістичні показники (ними є СПЕТ) із сучасними демографічними (зокрема, людністю населених пунктів на 5.12.2001 р.). Це надасть сучасній поселенській мережі ретроспективної основи, без якої неможливі наступні демогеографічні дослідження. Величини людності поселень (Л) і СПЕТ були опосередковані (за середньозваженою величиною) за групами поселень із сучасною чисельністю населення (всього 18). Тіснота зв'язку залежності lnЛ_с.зв. = f(СПЕТ_с.зв.) наблизилася до 1 (r = 0,98), тому математична модель lnЛ_с.зв.=-0,00003СПЕТ²_с.зв.+ 0,0439СПЕТ_с.зв. - 2,9896 є придатною для загальної характеристики заселенсько-поселенських процесів Західної України. Важливим є те, що ретроспективні поселеутворювальні процеси (квінтесенцією яких виступає СПЕТ) мають безпосередню рівновелику (для незначних за сучасною людністю поселень - до 2500 осіб) і нетотожну впливові (для поселень із людністю більшою 2500 осіб) дію на величину сучасної чисельності населених пунктів, що відповідає прямо пропорційному законові співмірності величин.