Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тенденції розвитку та територіальної організації промисловості

Зміст

Вступ

Розділ І.1 Місце і значення промислового виробництва

1.1 Місце промислового виробництва у структурі національного господарства

1.2 Структура та значення промислового комплексу

1.3 Територіальна організація промисловості Рівненської області

Розділ ІІ. Тенденції розвитку та територіальної організації промисловості Рівненської області на сучасному етапі

2.1 Динаміка розвитку промисловості Рівненщини протягом 2004 - 2007 рр

2.2 Оцінка впливу факторів на сучасну територіальну організацію промисловості Рівненської області

2.3 Характеристика проблем розвитку та територіальної організації промисловості Рівненської області.

Розділ ІІІ. Визначення напрямів вдосконалення територіальної організації Рівненської області

3.1 Державне регулювання регіонального розвитку

3.2 Районне планування розвитку промисловості областті

3.3 Міжбюджетні відносини у стимулюванні розвитку організації промисловості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність досліджуваного питання зумовлене тим, що промислове виробництво є важливою складовою ланкою народногосподарського комплексу будь-якої країни. Без нього немислимий розвиток економіки сучасної держави.

На територіальну структуру промислового виробництва України мають вплив різні економічні та природні фактори, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки і техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Територіальний поділ праці і відмінності в економічних і природних умовах в окремих регіонах України мають вплив на диференціацію структури промисловості, її формування та удосконалення.

Науково-технічний прогрес посилює динамічність зрушень у структурі промисловості. Міжгалузеві пропорції в сучасних умовах виявляють залежність від соціальних аспектів, пов'язаних з підвищенням добробуту населення, тому виробництво товарів народного споживання повинно розвиватися як пріоритетне.

Мета дослідження: визначення особливостей та напрямків вдосконалення територіальної організації промисловості Рівненської області.

Завдання даного дослідження - визначити особливості територіальної організації промисловості Рівненської області.

Об'єктом дослідження є промислове виробництво Рівненської області.

Предмет курсової роботи: структура, зв'язки між основними ланками промислового виробництва, особливості розміщення та розвитку промисловості Рівненської області, тощо. Під час опрацювання даної теми були використані різні статистичні дані та посібники з розміщення продуктивних сил, статті з економічних журналів.

Розділ І. 1. Місце і значення промислового виробництва

1.1 Місце промислового виробництва у структурі національного господарства

Поняття структури будь-якого явища чи системи передбачає наявність їх складових частин і зв'язків між ними. Головними компонентами структури національного господарства є дві сфери - виробництва і послуг. Кожна з них виконує відповідні функції. Перша забезпечує саму себе, сферу послуг та населення різноманітними товарами, а друга - в основному послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги сфери послуг і зменшення виробничої сфери у всьому національному господарстві.

Місце кожної з цих сфер у національному господарстві України ілюструє табл. 1.1.

Таблиця 1.1 Співвідношення між сфера народного господарства, % зайнятих

Сфера	1970 р.	1980 р.	1990 р.	2006 р.
Виробнича	79,9	76,0	73,8	66,0
Послуг	20,1	24,0	26,2	34,0
Разом	100,0	100,0	100,0	100,0

Як бачимо: 1) в Україні переважає виробнича сфера; 2) існує повільна тенденція до збільшений питомої ваги сфери послуг.

Велика перевага виробничої сфери над сферою послуг за кількістю зайнятих (більше ніж у 2 рази) свідчить, що тут дуже низька продуктивність праці і це вимагало зосередження значної кількості трудових ресурсів. В останні роки спостерігається не тільки кількісне, а й відносне зменшення зайнятості у виробничій сфері і відповідно кількісне і відносне збільшення зайнятих у сфері послуг. Цей процес став особливо помітним після переходу господарства України на рейки ринкової економіки [10, с.97].

Існує одна закономірність: чим більше урбанізований та індустріалізований регіон, тим порівняно вища в ньому питома вага зайнятих у сфері послуг. Отже, степова частина України має у структурі господарства відносно вищу частку сфери послуг, ніж поліська, а Донбас і середнє Придніпров'я - більшу, ніж Карпатський регіон.

Сфера послуг національного господарства України має у своєму складі дві важливі групи галузей. Перша з них включає освіту, культуру і мистецтво, науку і наукове обслуговування, охорону здоров'я, соціальне забезпечення та фізкультуру і задовольняє в основному духовні та фізичні потреби населення

Друга група галузей сфери послуг - це в основному види діяльності, що задовольняють інші матеріальні потреби в послугах. Сюди входять: житлово-комунальне господарство, невиробничі види побутового обслуговування населення, пасажирський транспорт, зв'язок, управління, кредитування та державне страхування. Всі ці галузі, за винятком управлінських, особливо державного управління, будуть зростати в абсолютному відношенні, хоч відносна частка їх порівняно з галузями першої групи зменшуватиметься.

Виробнича сфера національного господарства України надзвичайно складна. Вона включає: промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт і зв'язок, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівлю та збут. Кожна з цих великих галузей (секторів) національного господарства однаково важлива для його розвитку, структури та функціонування.

Саме у виробничій сфері продукуються засоби виробництва (сировина, паливо, енергія, машини, будівельні матеріали, споруджуються підприємства, прокладаються шляхи сполучення тощо), на що припадає близько 64% вартості усієї продукції. На предмети споживання (продовольство, одяг, взуття, меблі, легкові автомобілі, побутова радіоапаратура, електроприлади тощо) - 36%. Таким чином, економічна структура виробництва України є дуже однобокою і потребує корінної перебудови, спрямованої на збільшення виробництва предметів споживання.

Чотири перші сектори (промисловість, будівництво, сільське і лісове господарство) безпосередньо виробляють продукцію, а решта - так чи інакше доводять ці продукти до проміжного (виробничого) чи кінцевого (невиробничого) споживача. У виробничій сфері в основному (90%) виробляється національний прибуток держави. Співвідношення між секторами цієї сфери показано в табл. 1.2.

Таблиця 1.2 Структура виробничої сфери, % (2006 р.)

Сектори виробничої сфери	Зайнятість	Валовий суспільний продукт	Національний прибуток
Промисловість	37,5	58,5	42,6
Сільське та лісове господарство	28,9	13,4	16,3
Будівництво	9,8	12,4	16,3
Транспорт і зв'язок	9,0	7,9	12,5
Інші	14,8	7,8	14,3
Разом	100,0	100,0	100,0

Найбільшим у структурі виробничої сфери України за усіма показниками є промислове виробництво. Тут зайнято близько 50% (разом з будівництвом) усіх працівників сфери, виробляється понад 60% валового суспільного продукту і понад 40% національного прибутку.

Продукція промисловості споживається в усіх галузях народного господарства, іде у фонди нагромадження (у капіталовкладення), на експорт.

Отже, промисловий сектор споживає майже половину власної продукції (46%), що свідчить про велику закомплексованість його на себе, а також про те, що для промисловості характерний повторний рахунок вартості. Цим пояснюється і порівняно менша питома вага цього сектора у виробництві національного прибутку, ніж у створенні валового суспільного продукту [10, с.105].

1.2 Структура та значення промислового комплексу

У структурі промисловості формуються такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний (в нього входять електроенергетика і паливна промисловість - вугільна, нафтогазовидобувна і нафтогазопереробна, торф'яна тощо) і металургійний (чорна і кольорова металургія), що разом з машинобудівним можна об'єднати у металургійно-машинобудівний; хімічний та лісовий (у статистиці їх об'єднують, насправді це два різних комплекси). Частина галузей разом з галузями інших секторів формує також міжгалузеві комплекси, які об'єднують (інтегрують) ці сектори з промисловим виробництвом. Сюди належать: агропромисловий (сільське господарство і переробні галузі харчової та значною мірою легкої промисловості), лісовиробничий (лісове господарство та лісові переробні галузі), будівельно-індустріальний (виробництво будматеріалів та будівництво) та ін.

У важку промисловість повністю входить видобувна. Вона видобуває сировину і паливо і здійснює їх первинну обробку, облагородження, підготовку до подальшої переробки, лісоексплуатацію, виробництво електроенергії на ГЕС тощо. Тут виділяється так звана гірничо-видобувна, що займається лише одержанням сировини і палива із земних надр. З усіх галузей промислового виробництва гірничо-видобувні галузі є найбільш фондомісткими і трудомісткими. Тут зосереджено близько шостої частини усіх зайнятих та четвертої частини основних виробничих фондів, в той час як вартість виготовленої промислової продукції не досягає і десятої частини.

Галузі видобувної промисловості у своєму розміщенні орієнтуються на джерела сировини, енергії і палива - басейни вугілля, нафти, газу, руд чорних і кольорових металів, агроруд (фосфорна сировина, калійні солі), ресурси хімічної сировини, будівельних матеріалів. Тому найбільше підприємств цих галузей сконцентровано у Донбасі, середньому Придніпров'ї та Передкарпатті.

Легка індустрія, з одного боку, тісно пов'язана з важкою (одержує від неї устаткування, паливо, енергію, частково сировину), а з другого - передусім із сільським господарством, від якого одержує сировину і напівфабрикати. Разом із сільським господарством вона формує великий агропромисловий комплекс, який дає до 40% вартості валового суспільного продукту. Харчова промисловість виробляє майже удвічі більше продукту, ніж легка.

Разом з деякими галузями і комплексами важкої індустрії (машинобудування у значній частині) легка індустрія повністю належить до обробної промисловості.

У легкій індустрії переважає виробництво предметів особистого споживання (група „Б”). Правда, останнім часом третина їх вартості виготовляється у галузях важкої індустрії (машини і устаткування, легкові автомашини, меблі, хіміко-фармацевтична продукція).

Галузі легкої індустрії, як і всієї обробної промисловості, мають багато ступенів свободи у своєму розміщенні.

Ті, що є сировинномісткими, як, наприклад, цукрова промисловість, тяжіють до джерел сировини; інші, продукція яких не витримує далеких перевезень (виробництво хліба, пива, свіжо-молочної продукції тощо), розміщуються поблизу споживача і деякі з них локалізуються у місцях зосередження робочої сили (наприклад, текстильні і швейні фабрики розміщуються у містах з метою більш повного використання жіночої робочої сили).

У цілому галузі легкої і харчової промисловості розміщені по території України більш-менш рівномірно.

В обробній промисловості найбільше розвинені галузевий поділ та інтеграція праці. Внаслідок цього розвиваються так звані виробничо-технологічні цикли (ВТЦ).

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни, її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом зовнішньої торгівлі України. Частка валового випуску промислової продукції в експортно-імпортному обороті країни дорівнює майже 80%, завдяки чому країна одержує близько двох третин валютних надходжень. Очевидно, що стратегічний розвиток України значною мірою залежить від місця її промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці.

1.3 Територіальна організація промисловості Рівненської області

Важливою особливістю територіальної організації промисловості є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти .

Особливості природи ,економіко-географічного положення території, виробничий потенціал та заселення Рівненщини знайшли відображення і в розміщенні та спеціалізації галузей промисловості по території області. В межах області виділяють два економічні райони - Північний та Південний господарські райони, межа між якими майже співпадає з границею між Рівненським Поліссям і лісостепом.

Північний господарський район охоплює 7 поліських адміністративних районів - Зарічненський, Дубровицький, Володимирецький, Сарненський, Рокитнівський, Костопільський, Березнівський. Він становить майже 60,9% загальної площі області, тут проживає 40% населення. Економічну основу району становить сільськогосподарське виробництво - вирощування картоплі, жита, з технічних льону-довгунця. Переважає молочно-м'ясне тваринництво. Ефективність сільського господарства тісно пов'язана з широкомасштабними меліораціями, насамперед гідротехнічними. Понад 70% сільськогосподарських угідь району розміщується на осушених землях. Основні галузі промисловості Північного господарського району: електроенергетика (Рівненська АЕС в м. Кузнецовську), лісова та деревообробна (на базі лісових ресурсів), промисловість будівельних матеріалів (запаси базальтів, гранітів тощо), паливна (торф), легка та харчова(на базі сільськогосподарської сировини), меншою мірою - машинобудування. В районі виділяється Сарненський промисловий вузол та Кузнецовський і Костопільський промислові центри.

Південний господарський район , до складу якого входять 9 адміністративних районів - Дубенський,, Здолбунівський, Млинівський, Гощанський, Демидівський, Корецький, Радивилівський, Острозький, Рівненський,- дещо поступаючись площею, відрізняється від Північного значно більшою концентрацією населення, особливо міського та зосереджує на своїй території основний промисловий потенціал області. У цьому районі зосереджено понад 70% промислових потужностей області. Головними галузями спеціалізації є хімічна промисловість (основна хімія та хімія по переробці полімерів), машинобудування (електротехнічне та сільськогосподарське) та багатогалузева харчова промисловість(м'ясо- та молокопереробна, пивоварна, плодоовочеконвсерна). Основними промисловими вузлами є Рівненсько-Здолбунівський та Дубенський, а промисловими центрами - Острог, Радивилів, Корець. Сільське господарство району відрізняється більшою продуктивністю і спеціалізується на виробництві зерна, мяса, молока. Район характеризується високою густотою транспортної мережі, особливо автомобільних доріг.

Виділення на території Рівненської області двох економічних районів є методом територіальної організації народного господарства і слугує одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку області. створення підприємств для переробки відходів, побічної продукції.

Розділ ІІ. Тенденції розвитку та територіальної організації промисловості Рівненської області на сучасному етапі

2.1 Динаміка розвитку промисловості Рівненщини протягом 2005 - 2007 рр

Позитивні макроекономічні показники та постійне зростання попиту роблять український ринок дуже привабливим для інвесторів, а Рівненська область є ідеальним місцем входження в нього. Темпи приросту обласної промисловості зазвичай вищі, ніж по Україні. Протягом 2005-2007 років темпи зростання промисловості області складали в середньому 12,3% щорічно.

Провідними галузями промисловості Рівненської області є електроенергетика, питома частка якої у загальному обсязі виробленої продукції становить майже третину, виробництво будівельних матеріалів та скловиробів, харчова, хімічна та деревообробна промисловості.

Частки галузей у виробництві (2007), %

За підсумками роботи господарського комплексу області у 2007 році реальний валовий внутрішній продукт порівняно з 2006 роком збільшився на 7,3 відсотка. Зростання ВВП відбулося в основному за рахунок збільшення валової доданої вартості у торгівлі, переробній промисловості, транспорті та зв'язку. У той же час у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві спостерігалося зниження обсягів валової доданої вартості, а у добувній промисловості відбулося скорочення темпів її зростання. [16]

Обсяги промислового виробництва у 2007 році зросли порівняно з 2006 роком на 10,2 відсотка.

Важливим чинником економічного розвитку області є нарощення експорту. У 2007 році експорт товарів збільшився на 24%. У його товарній структурі найбільша питома частка припадає на продукцію хімічної промисловості (органічні хімічні сполуки, добрива, продукти неорганічної хімії), деревину та вироби з неї, продукти рослинного походження.

міжбюджетний промисловий виробництво територіальний



Динаміка обсягів експорту товарів області, $ млн

Найбільшими партнерами області у зовнішній торгівлі є Російська Федерація, Німеччина, Білорусія, Литва, Польща, Угорщина та Франція.

2.2 Оцінка впливу факторів на сучасну територіальну організацію промисловості Рівненської області

Близкість до кордону з ЄС є важливим позитивним фактором, що сприяє на розвиток промисловості області.

Рівненська область розташована на північному заході України. Має вигідне географічне положення для обслуговування ринків Європейського Союзу, Росії, Білорусії та України. Область розміщена на перетині автомобільних та залізничних шляхів, що сполучають Європу з Азією та Балтійське море з Чорним морем. Відстань до кордону з ЄС становить лише 100 км (1,5 год. їзди автомобілем). Відстань до Києва, столиці України, - 250 км (3 год. їзди).

Міжнародні транспортні автомагістралі, що перетинають Рівненську область:

Крітський №3 (E373)	Брюссель	Дрезден	Краків	Сарни	Київ
Крітський №5 (E40)	Венеція	Будапешт	Львів	Рівне	Київ
Балтійське море - Чорне море (E85)	Каунас	Вільнюс	Луцьк	Дубно	Бухарест

Окрім того, Рівненська область має розвинену залізничну мережу. Довжина залізничних колій загального користування становить 587 км.

У місті Рівному працює аеропорт, призначений для прийому, обслуговування та відправки літаків усіх типів. Нині аеропорт обслуговує чартерні рейси.

Не останню роль в розвитку промисловості відіграють природні ресурси.

В області налічується понад 600 родовищ корисних копалин, які представлені 18 видами. [15]

Державним балансом запасів корисних копалин зареєстровано 242 родовища, з них 84 освоєно промисловістю і на їх базі функціонують 59 гірничих підприємств.

Дві третини із загалу складають родовища торфу і сапропелю, що розташовані переважно в північних районах краю.

У ресурсному потенціалі широко представлено будівельну сировину, розвідані запаси якої забезпечують подальший розвиток виробництва буто-щебеневої продукції, лицювальних плит, цементу, вапна, цегли силікатної та керамічної, будівельних розчинів тощо.

Область, єдина в Україні, має два розвідані родовища бурштину. Потенціальні запаси бурштину є значно більшими. За результатами пошуково-оцінювальних робіт, його прогнозні ресурси на окремих ділянках складають більше 70 тонн.

Наявні унікальні родовища базальтів, придатних для виробництва буто-щебеневої продукції, архітектурно-будівельних виробів, виготовлення з них базальтового волокна і мінеральної вати. Ця сировина використовується більш як на 20 підприємствах України та країн СНД для виробництва базальтового штапельного волокна і виготовлення на його основі теплоізоляційних виробів.

Широке розповсюдження мають туфи - продукти виверження вулканів. Прогнозні ресурси туфової сировини становлять сотні млн.тонн, тобто, є практично невичерпними. Завдяки цінним сорбціям, хімічним та фізико-механічним властивостям, вони розглядаються як нетрадиційні для регіону корисні копалини, які рекомендовано використовувати у сільському господарстві та промисловості.

Розвідано та експлуатуються два родовища скляних пісків. Ресурси Рівненщини у скляній сировині при проведенні подальших геологорозвідувальних робіт можуть бути подвоєними.

В якості керамічної сировини використовуються первинні каоліни та глини сарматського і кембрійського періодів. Первинні каоліни застосовуються для виробництва фарфорового посуду.

Рівненщина має значні ресурси підземних прісних вод. У розрахунку на одну людину цей показник у 2,5 раза перевищує середній в Україні. Чільне місце належить мінеральним водам. Найбільше поширення мають хлоридно-натрієві питні води миргородського типу. На ряді підприємств області налагоджено їх розлив.

Визначено перспективи створення власної мінерально-сировинної бази фосфорних добрив на базі родовищ зернистих фосфоритів. Найбільш вивченим та підготовленим до промислової розробки є Милятинське родовище в Острозькому районі, оцінені запаси якого складають 5 млн.тонн, а прогнозні ресурси сягають 50 млн.тонн.

Є також перспективи щодо виявлення промислових родовищ самородної міді в межах Рафалівського міднорудного вузла та позитивні ознаки відносно відкриття корінних родовищ алмазів у північних районах регіону.

До негативних чинників географічного положення належить і значна віддаленість області від промислово розвинених районів Донбасу, Придніпров'я і Прикарпаття та відсутність власних висококалорійних паливних та рудних копалин. Не має Рівненщина і прямого виходу до морів, хоч і з'єднана з ними річковою системою Дніпра та каналами.

Область розміщена у помірному кліматичному поясі, де зона мішаних лісів переходить у лісостеп. Рівненщина порівняно добре забезпечена лісовими та водними ресурсами, проте має доволі скромну мінерально-сировинну базу та недостатньо родючі ґрунти. Саме передумовою розвитку лісової і деревообробної промисловості є наявність лісових ресурсів у краї, а створення потужного хімічного підприємства «Азот» зумовлене необхідністю підживлення малопродуктивних поліських земель. Розвиток будівельного комплексу пов'язаний з заляганням в надрах Рівненщини різноманітної будівельної сировини, а відсутність власної металургійної бази та наявність надлишкових трудових ресурсів визначили спеціалізацію машинобудування - точного і сільськогосподарського. Таким чином географічне положення області впливає на господарську спеціалізацію.

2.3 Характеристика проблем розвитку та територіальної організації промисловості Рівненської області

Структура промислового комплексу області в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб населення - в послугах і товарах, передусім продовольчих, а також у товарах легкої промисловості тривалого користування.

Загальною проблемою розвитку промисловості Рівненської області залишається потреба поліпшення структури промислового виробництва: зменшення частки виробництва групи „А” і збільшення обсягів, а також асортименту та якості виробництва товарів народного споживання; зменшення частки ресурсо- і енергоємних виробництв; впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і подальший розвиток наукоємних, відносно трудомістких галузей промисловості (машинобудування, особливо електронної, приладобудування та ін.); впровадження екологічно безпечних технологій та обладнання.

Науково-технічний потенціал використовується не повністю. Навпаки, останніми роками склалася тенденція до скорочення ролі науки у промисловій діяльності. Так, скорочується впровадження нових технологій, у тому числі маловідходних і ресурсозберігаючих; використання верстатів з ЧПУ, промислових роботів; більшість підприємств і наукових організацій припинили раціоналізаторську діяльність. Частка осіб, зайнятих у науці для створення ВВП, скоротилася до 0,6% (світовий показник - 2,7%). Тільки 0,5% всіх машин і обладнання є конкурентоспроможними.

Скорочується також виробництво прогресивних видів продукції та використання вже впроваджених прогресивних технологій.

Останніми роками розпочався процес створення спільних підприємств за допомогою зарубіжних країн, які мають найкращі можливості виходу на світовий ринок. Проте основна частка їх працює в сфері торгово-посередницьких послуг.

До факторів, які обмежують розвиток промисловості, належать складна демографічна ситуація; негативне екологічне і соціальне становище; дефіцит паливно-енергетичних, водних, лісових ресурсів, руд кольорових металів та деяких інших видів сировини; зменшення інвестицій на нове будівництво і реконструкцію старих підприємств.

Для прогресивного розвитку організації промисловості необхідна її приватизація і впровадження інших форм організації: концернів, акціонерних товариств, приватних і спільних підприємств та ін.

Отже, розвиток промисловості протягом останніх років відбувався хаотично, без визначення і дотримання державних пріоритетів, за відсутності продуманої державної промислової політики. Ці роки можна назвати періодом спроб і помилок, коли перехід до ринкових відносин здійснювався шляхом пришвидшеної лібералізації як внутрішніх, так і зовнішніх економічних відносин. Нехтування особливостей стану національного ринку та механічне використання у макроекономічній політиці різноманітних непослідовних заходів призвели до обвальної інфляції, різкого спаду виробництва та втрати контролю над економічною діяльністю в країні. У середньостроковій економічній стратегії не було враховано системні фактори, що починають діяти при переході економіки від централізованого планування до ринкової орієнтації і справляють визначальний вплив на розвиток виробництва. Мова йде про:

а) нечітке визначення нормативними документами вимог ринку до економічної діяльності (відсутність дієвого законодавства про банкрутство, можливість лобіювання дешевих кредитів і бюджетних субсидій та ін.);

б) зволікання з розподілом прав власності;

в) різку лібералізацію цін і зовнішньоекономічної діяльності без одночасного надання державних послуг щодо маркетингу зовнішніх ринків, підготовки кадрів підприємств з управління ринковими сегментами розвитку,

г) відсутність регуляторної політики і дієвого антимонопольного законодавства;

д) політичну неспроможність утримати старі ринки збуту та ін.

Заходи промислової політики виявилися недостатніми для подолання спаду виробництва, який за період незалежності перевищив 52% рівня 1990 р. Переживають спад виробництва матеріалів - хімічних, деревообробної та целюлозно-паперової продукціїі. У найгіршому стані опинився сектор виробництва товарів народного споживання, частка яких у загальному обсязі промислової продукції знизилася з 31% до 20%. Не стимулювалися інновації у промисловому виробництві: фінансування науки скоротилося.

За таких умов внутрішнього виробництва погіршилася структура експортної продукції промислового сектора. Тут відтворилася тенденція внутрішнього промислового виробництва: зросла частка сировини та напівфабрикатів. Експортна продукція машинобудування поступово втрачала традиційні ринки збуту. Експерти пояснюють таку тенденцію недостатньою конкурентоспроможністю українських товарів, відсутністю умов для поліпшення їх якості, значною монополізацією ринків, відсутністю закону про банкрутство та послідовної політики уряду щодо внутрішніх та зовнішніх інвесторів. Крім цього, національний виробник не є захищеним від зовнішньої конкуренції та не має змоги отримувати інформацію щодо економічного стану та розвитку конкуренції на товарних ринках.

Розділ ІІІ. Визначення напрямів вдосконалення територіальної організації Рівненської області

3.1 Державне регулювання регіонального розвитку

У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, індивідуальних інтересів і відносин, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми,-- якщо вони, звичайно, виконуються,-- це інструмент прямого впливу держави на формування ринкової економіки того чи іншого регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості в його розвитку.

Особливу роль у регіональній політиці, поряд з адміністративними та законодавчими заходами, повинно відігравати економічне стимулювання розміщення виробництва. Воно перш за все включає:

-- створення сприятливих умов для розміщення і функціонування підприємств шляхом поліпшення промислової і соціальної інфраструктури у районах концентрації виробництва, тобто в економічно освоєних районах, і випереджаючого зростання промислової або соціальної інфраструктури у відсталих або неперспективних для подальшого розвитку районах;

-- широке і гнучке використання державного фінансування й оподаткування підприємств з метою більш раціонального розвитку й розміщення промисловості.

Ми воліємо збудувати європейську країну з високим рівнем життя, з такою формою суспільного устрою, відповідно до якої єдина мета державного втручання повинна полягати у тому, щоб допомогти громадянам. Є серйозним порушенням громадського порядку такий стан справ, коли у соціального утворення нижчого рівня відбирають засоби і функції, які воно може виконувати саме, і передають їх соціальному утворенню вищого порядку. Виходячи з цього загальний принцип державного впливу на регіональний розвиток має грунтуватися на тому, що регіону надаються права для самостійного вирішення проблем, які не зачіпають загальнодержавні інтереси і не потребують фінансування з державного бюджету. У зв'язку з цим виникає необхідність у створенні нової системи оцінки фінансових можливостей і потреб районів. Соціально-економічний механізм державного регулювання регіонального розвитку має передбачати: інтенсифікацію перепідготовки кадрів; створення соціальних інвестиційних компаній; надання додаткових ресурсів, створення фондів підтримки підприємницької діяльності; реструктуризацію підприємств, надання нових технологій; розвиток ринкової та соціальної інфраструктури.

Механізм державного регулювання регіонального розвитку повинен гнучко поєднувати методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. Прикладом прямого економічного регулювання є безповоротне цільове фінансування, пряма фінансова допомога, вибіркова фінансова допомога, надання премій, субвенції, прямі субсидії (дотації, доплати). Опосередкованими формами економічного регулювання слугують підойми кредитно-грошової, податкової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики.

3.2 Районне планування розвитку промисловості областті

Територія, яку охоплює районне планування, за своїми розмiрами коливається від масштабів сільського адмiнiстративного району до масштабів країни залежно від місцевих природних умов, спеціалізацй народного господарства, розміщення приміських зон, будівельних баз, зон відпочинку. Є такі види районов: промисловий, сільськогосподарський, курортний, приміський. Особливістю сучаснаго розвитку народного господарства краї ни є те, що поряд з реконструкцією виробничих об'єктів, конверсією підприємств воєнно-промислового комплексу створюються нові територіально-виробничі комплекси. Районне планування повинно відігравати значну роль не тільки у формуванні ТВК, а й у підвищенні ефективності функціонування їх, у комплексному використанні природних ресурсов району і його територій в цілому.

Основна мета районного планування - комплексне розміщення всих галузей виробництва і невиробничої сфери в районі нині й на перспективу з урахуванням раціонального використання територй для всебічного підвищення продуктивності суспільної праці, зниження вартості будівництва і витрат виробництва при одночасному поліпшенні умов праці, побуту й відпочинку населення.

Основні завдання районного планувавня:

раціональне розміщення промиславих об'єктів з погляду максимального наближення їх до джерел сировини, палива, районів споживання, що знижуватиме затрати на перевезення матеріалів і готових виробів;

раціональне розміщення населення і наближення його до місць праці і помешкання з метою створення належних санітарно-гігієнічних умов життя;

раціоналізація транспортної мережі з метою організацї внутрішніх і зовнішніх перевезень вантажів і пасажирів;

комплексне розміщення об'єктів інженерного забезпечення території: водопроводу, каналізації, енергопостачання тощо;

комплексний розвиток усіх галузей народного господарства району;

раціональне розміщення зон масового відпочинку населення з урахуванням місцевих природних і рекреаційних ресурсів;

забезпечення охорони навколишнього середовища при новому будівництві або реконструкції старих підприємств;

максимальне використання місцевих природних ресурсів при організації баз будівельної індустрії;

раціональне зонування території при організації її функціонального використання;

комплексне використання природних умов і ресурсів з метою їх раціональної експлуатації.

Розробка схем районного планування грунтується на таких основних принципах:

наближення виробництва до джерел сировини, палива, районів споживання продукції, що сприятиме раціональному використанню транспорту і зниженню транспортних витрат;

забезпечення правильного територіального поділу праці між економічними районами завдяки чіткій спеціалізації виробництва і комплексному розвитку народного господарства;

зближення сільськогосподарського виробництва з промисловим завдяки формуванню різногалузевих АПК, створенню в аграрних районах нових міст і промислових вузлів;

досягнення найповнішої і раціональнішої зайнятості населення з урахуванням регіональної демографічної ситуації;

забезпечення екологічного обгрунтування нового будівництва або реконструкції старих об'єктів.

На основі районного планування, що грунтується на принципах, покладених у його основу, розробляють схеми і проекти районних планів. Вони є основою для вибору майданчиків промислових підприємств, житлового, культурного і побутового будівництва, а також інженерних споруд і мереж, транспортних засобів, розташованих у межах району.

3.3 Міжбюджетні відносини у стимулюванні розвитку організації промисловості

Питання про бюджет і бюджетно-податкову політику -- це питання про роль держави в економіці. Ступінь її втручання в економіку прийнято вимірювати показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті. Чим вони більші, тим сильніший (за всіх інших рівних умов) вплив державних органів на господарські процеси.

При цьому слід враховувати, що всі податки зрештою сплачують громадяни і перерозподіл через бюджетно-податкову систему України 40% ВВП

-- це важкий тягар, який ослаблює стимули до праці, змушує шукати шляхи приховування прибутків і спричиняє інші негативні явища. Одна справа, коли вилучають 40% вартості виробленої продукції у розвинутих країнах, де річний розмір ВВП в розрахунку на душу населення перевищує 20 тис. дол., і зовсім інша -- коли держава перерозподіляє через бюджет 40% ВВП у країні, де, за офіційною статистикою, він не перевищує 1 тис. дол. на душу населення.

Необхідно створити всі умови для того, щоб платникам податків було легше нести покладений на них тягар. З цією метою важливо забезпечити стабільність і простоту податкової системи, витримуючи класичний, сформульований ще А. Смітом принцип визначеності податкових зобов'язань, відповідно до якого термін сплати, спосіб платежу, сума платежу все це має бути ясним і визначеним. Для цього, перш за все, важливо спростити бухгалтерські правила розрахунку податкових зобов'язань. На жаль, податкове законодавство України виявилося у цьому відношенні надзвичайно невдалим.

Нині підприємства змушені вести подвійну бухгалтерію -- окремо податкову й окремо фінансову, а у межах податкової -- ще й окремий облік одних і тих самих витрат для обчислення різних податків. У таких умовах правильно визначити податкові зобов'язання практично неможливо, а тому платники податків стають без провини винними: будь-яка перевірка обов'язково знайде недоліки, а відтак не тільки з'являються фінансові санкції, а й часто порушуються кримінальні справи.

Для того щоб виправити становище, необхідно терміново відкоригувати податкове законодавство, залучивши кращих науковців, спеціалістів і обов'язково практиків -- бухгалтерів підприємств. Після цього випробувати його на окремих об'єктах і тільки одержавши позитивні результати -- вже ввести в дію, оголосивши мораторій на всілякі подальші принципові зміни.

Сьогодні більшу частину прибутків місцевих бюджетів України становлять фінансові ресурси, які виділяються вищою владою порядком перерозподілу частини загальнодержавних податків і зборів. Органи місцевого самоврядування, як правило, до регулювання цього процесу не допускаються і не можуть знати заздалегідь, які кошти і з яких джерел вони отримають у черговому фінансовому році. Щодо власних прибутків, то вони нині становлять незначну частину загальної суми фінансових ресурсів, що надходять в їхнє розпорядження. Така «перекинута піраміда» прибутків створює базу для перманентних міжбюджетних конфліктів і перешкоджає раціональному використанню податкових надходжень.

Щоб усунути недоліки діючого механізму регулювання міжбюджетних відносин, з огляду на досвід інших країн, можна запропонувати:

-- по-перше, у найближчі роки більшу частину фінансових ресурсів, призначених для перерозподілу, концентрувати в спеціальних бюджетних фондах міжтериторіального регулювання (створюваних як у складі державного бюджету -- для регулювання між областями, так і у складі обласних бюджетів -- для регулювання між бюджетами районів та міст обласного підпорядкування);

-- по-друге, здійснювати розподіл ресурсів цього фонду з використанням оприлюднених, заздалегідь розроблених правил;

-- по-третє, не прагнути при цьому до повного вирівнювання потенціалів територій, а зберегти стимули до розвитку системи власних прибутків, які вишукуються місцевою владою.

Стосовно розвитку системи власних прибутків органів місцевого самоврядування, то тут ще є такий важливий невикористаний резерв, як податок на нерухоме майно. До речі, нині помайнові податки являють собою одне з найзначніших джерел прибутків місцевих органів влади у розвинутих країнах.

Досвід виходу з кризового стану економіки, здобутий постсоціалістичними країнами, особливо Польщею, показує, що за відсутності необхідних інвестицій високі темпи економічного зростання забезпечує розвиток малого та середнього бізнесу. За своєю специфікою мале підприємництво має яскраво виражену регіональну орієнтацію і активно впливає на оптимізацію структури регіональної економіки. Органи влади повинні розглядати мале підприємництво як одну з базових соціальних структур економічної системи, що, грунтуючись на демократичних засадах, може на вищому рівні задовольнити загальнонародні потреби й інтереси, зокрема, надати нові робочі місця населенню.

В умовах кризового стану економіки країни ряд питань у сфері розвитку та підтримки підприємництва треба вирішувати на регіональному рівні. Серед них можна назвати такі:

-- створення гнучкої системи надання підприємцям регіону кредитів (мікрокредитів) та фінансової допомоги, посередництва в контактах з інвестиційними фондами, лізинговими й ощадно-позичковими компаніями, кредитними спілками та на базі комунальної власності;

-- участь у створенні системи гарантування і страхування інвестиційних ризиків малого підприємництва шляхом формування регіональних гарантійних фондів;

-- формування заохочувального для виробництва та інших пріоритетних напрямів економічного розвитку регіону механізму оподаткування суб'єктів підприємництва;

-- організація надання загальнокомерційної, кредитної, інформаційної та іншої підтримки експортно-орієнтованим виробничим малим підприємствам і тим, що запроваджують нові технології;

-- створення належних умов для діяльності підприємницьких структур, у тому числі в сфері дерегулювання підприємницької діяльності;

-- аналіз ефективності впровадження законодавчо-правових актів, місцевих нормативних документів щодо їх впливу на ділову активність у регіоні, вирішення конкретних проблем підприємців та розробку необхідних пропозицій;

-- створення мережі ринкової інфраструктури, яка оптимально стимулюватиме подальший розвиток підприємництва в регіоні;

-- ініціювання залучення коштів місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об'єднань, добродійних організацій, підприємців для фінансування проектів, які відповідають місцевим пріоритетам;

-- орієнтування діяльності фондів підтримки підприємництва на кредитування підприємницьких проектів і фінансування цільових програм, надання гарантій суб'єктам малого підприємництва стосовно одержаних у комерційних банках кредитів, на часткову сплату процентів за них із залученням коштів від приватизації державного майна.

Висновки

Створений у регіоні виробничий потенціал, його структура та ефективність є прямим наслідком реалізації економічної політики радянської влади в західних областях України. За часів СРСР ріст виробництва в регіоні супроводжувався регіональним вирівнюванням завдяки класичній промисловій дифузії.

За рахунок екстенсивного нарощування виробничих потужностей регіон був перетворений в індустріально-аграрний край з економічно невиправданою структурою окремих галузей промисловості, особливо машинобудування і легкої промисловості.

Існують суттєві територіальні диспропорції в розвитку регіональних продуктивних сил, які проявляються в гіпертрофованому розвитку лісостепової частини регіону (особливо - Луцького, Нововолинського і Рівненсько-Здолбунівського промислових вузлів) і соціально-економічною відсталістю його поліських районів. Машинобудування як одна із профілюючих галузей промислового комплексу переважно через складальний тип виробництва має слабкі внутрішьореґіональні кооперовані зв'язки, що робить її вразливою у кризові періоди, як це проявляється на сучасному етапі економічного розвитку нашої держави.

Регіональна політика в північно-західному прикордонні України повинна бути спрямована на правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності локальних прикордонних господарських утворень шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами управління і виконавчої влади, формування точок росту, реформування галузевої і територіальної структури господарських комплексів, облаштування державного кордону і кордонних переходів, створення прикордонної інфраструктури, налагодження системи зв'язків із суміжними прикордонними територіями сусідніх держав.

Список використаної літератури

1. Заставний Ф.Д. Географія України. - Львів: Світ, 1990. - 360 с.

2. Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси і економічне районування (Методологія, теорія). - К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1996. - 244 с.

3. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. - К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2000. - 216 с.

4. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. - К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2001. - 216 с.

5. Ковалевський В.В., Михайлик О.Л., Семенова В.Ф. Розміщення продуктивних сил. - К.: Знання, 1998, 378 с.

6. Коломойцев В.Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. - К., 2001.

7. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. - К.: Вища шк., 1996. - 230 с.

8. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. - К.: Наук. думка, 1993. - 210 с.

9. Регіональна політика України /Під ред. Н.Г. Курдюкової. - К.: Наук. думка. - 1995.

10. Розміщення продуктивних сил. / За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища школа, 2002. - 314 с.

11. Розміщення продуктивних сил: Навч.-метод, посібник для самостійного вивчення дисципліни / С. І. Дорогунцов, Я. Б. Олійник та ін. - К.: КНЕУ, 2000. - 76 с.

12. Статистичний довідник за 2006 рік. - К., 2007.

13. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / За ред. Філіпенко А.С. - К., 2001.

14. Яцура М.І. Регіональна економіка. Посібник. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru