Політичний підхід включає два напрямки: політичний та інституціоналізм.

Політичний напрямок розглядає міжнародну міграцію, як взаємодію між державами, при чому відбувається передача юрисдикції, так як мігранти, перестаючи бути членами одного суспільства, стають членами іншого. Світ при цьому розглядається як сукупність індивідів, які використовуючи можливість вибору, бажають збільшити та покращити свій благоустрій, включаючи можливість переїхати із однієї політичної юрисдикції до іншої. Міжнародна міграція таким чином може вести до протиріччя між інтересами індивідів та суспільства.

Інституціональна теорія розглядає посилення міграційних процесів через розвиток різного походження організацій (державні структури, суспільні та комерційні організації, різні міжнародні організації), що надають допомогу та різні послуги потенційним та реальним мігрантам.

Географічний підхід являє собою географічний напрямок в дослідженні міграційних процесів. Він широко розроблявля як іноземними, так і вітчизняними вченими. Серед останніх В.В. Покшишевський, Б.С. Хорєв, В.Н. Чапек та ін. Можливо, це один з перших наукових підходів, поряд з економічним, що вніс великий вклад у вивчення міграції. Саме вчені-географи заклали основи міграціології. Саме в географічних журналах були опубліковані найбільш важливі статті, наприклад, Зелинського. І якщо на початку міграція пояснювалася лише географічними факторами (К. Тейлор, Дж. Баккер та інші), то пізніше, приблизно із середини 60-х років, особливо з розвитком географії населення, до уваги приймаються соціальні, економічні та інші фактори. Саме в рамках цього підходу почали розвиватися такі методи аналізу міграційного руху, як графічний та картографічний, розроблялися перші міграційні моделі Стоуффена, Зіпфа та ін.

Історичний підхід включає історичний напрямок, який можна розділити на кілька крупних напрямків: історію міграційного руху, історичний напрямок (пояснює роль та значення міграції для окремих держав, регіонів та світу в цілому) та історію розвитку наукових поглядів на міграцію.

Історико-демографічний напрямок досліджує міграції в російській літературі представлено такими вченими, як Д.С. Шелестов, В.М. Кабузан та ін.

Даний напрямок що розвивається в рамках історичної демографії і тому його цілком можна було б включити в демографічний підхід, розглядає міграцію в контексті історичної еволюції усіх демографічних процесів, як по світу, так і його окремих регіонах та країнах.

Типологічний підхід має велике значення для теоретичного узагальнення наукових наробок, розробки понятійного апарату і т. ін. Він також включає в себе кілька напрямків над якими працювали такі вчені-теоретики, якТ. І. Заславська, Л.Л. Рибаковський, Б, С. Хорєв, В.М. Мойсеєнко, І. Г. Ушка лов та ін.

Методологічний підхід включає в себе самостійні наукові напрямки, що досить швидко розвиваються на сучасному етапі. Разом з тим він, як правило, відбувається та використовується в рамках інших підходів, служить інформаційною та аналітичною базою для них і базується на чітко вироблених наукових теоріях та концепціях.

Джерела даних по міграції - один із напрямків методологічного підходу. На сьогодні виділяють три основні групи джерел, які були використані при написанні автором даної дипломної роботи: 1) адміністративні (реєстрація населення, реєстрація іноземців, інформація, яку отримують від служб видачі віз, видів на проживання, дозволів на роботу і тому подібне; а також із деяких інших структур); 2) обстеження (переписи та різні інші обстеження, наприклад, направлені на дослідження нелегальної міграції); 3) прикордонна статистика по міжнародній міграції (прикордонний контроль, імміграційний контроль і т. ін.).

Методи аналізу - важливий напрямок методологічного підходу. В ньому можна виділити наступні основні напрямки: 1) аналіз величини та об`єму міграційних потоків; 2) аналіз інтенсивності цих потоків; 3) виявлення їх основних напрямків; 4) аналіз міграційної поведінки та міграційних переваг.

В залежності від наявності необхідної інформації виділяють дві групи методів. Перша група заснована на прямих методах, що спираються на текучу реєстрацію міграційних потоків, сутність якої полягає в безпосередній реєстрації міграційних подій. Друга група методів, які отримали широке розповсюдження і які в більшості випадків носять розрахунковий характер, спирається на матеріали переписів та виморочних досліджень.

Соціологічне опитування (методика проведення). Характеризуючи методи збору первинної інформації в соціології, необхідно відмітити особливе положення методологічних досліджень. Цей метод найбільш розповсюджений. Опитування дозволяє виявити інформацію про мотиви, внутрішній збуджувач, інтереси та ін., і в цьому плані він часто стає незамінним.

Опитування можна виявляти як метод безпосереднього або прямого збору первинної вербальної інформації. За характером взаємозв`язків соціолога та респондента опитування розрізняють на заочні (анкети) та очні (інтерв`ю). За ступенем формалізації на стандартизовані (проводиться по вже раніше приготовленому плану) та не стандартизованому (вільні). За частотою проведення опитування поділяють на одноразові та багаторазові. Специфічним видом опитування є опитування експертів (спеціалістів по дослідженню області).

Одним із найбільш розповсюджених, найбільш популярним видом опитування є анкетування.

Анкета складається із кількох частин, які у своїй сукупності утворюють систему питань, що дозволяють отримати інформацію, необхідну для виявлення рішень по досліджуваній проблемі. На першому місці завжди стоїть вступна частина. В ній вказується, хто проводить опитування; з якою метою проводиться опитування; дається інструкція заповнення анкети; вказується спосіб повернення заповнених анкет.

На другому місці стоїть паспортичка, в якій знаходяться питання для виявлення соціально-демографічних характеристик респондентів. Часто паспортичка дається в кінці анкети.

В сучасних конкретних соціологічних дослідженнях використовується кілька видів анкетування: анкетування роздаточне, поштове та пресове. Найбільш розповсюдженим видом є роздаточне анкетування, при якому респондент отримує анкету безпосередньо з соціолога. Даний вид опитування на сьогодні є найбільш надьожним. Він гарантує добросовісне заповнення анкети, майже повне їх повернення.

Поштове анкетування - розповсюдження анкет шляхом поштової розсилки. Недостатком даного виду анкетування є низький процент повернення анкет. Також при поштовому опитуванні погіршується виморочна сукупність, що також впливає на достовірність отриманої інформації.

Пресове анкетування - вид анкетування, при якому анкети публікуються в печаті (процент повернення анкет при такому опитуванні не перевищує 5%).

Саме по собі питання анкети - «виказування, розраховане на отримання інформації, що дозволяє операціналізувати признаки соціального явища, що вивчається в даному випадку». За формою питання бувають закриті, відкриті та напівзакриті (напіввідкриті).

В закритих питаннях респонденту пропонуються варіанти відповідей та надається вибір одного чи кількох відповідей. Закриті питання в свою чергу поділяються на питання типу «так - ні», альтернативні та «питання меню».

Альтернативне питання - це таке питання, у якому респонденту пропонується вибір тільки одного із рівномірних формулювань.

«Питання-меню» - це таке питання, у якому респонденту пропонується набір відповідей із правом вибору кількох.

Відкриті питання - це такі питання, коли в перечисленні позицій пропонованих питань є позиції «інше» або «ще».

Пряме питання - це питання, яке дозволяє отримати пряму інформацію від респондента.

Косні питання - це такі питання, які дозволяють отримати необхідну інформацію не прямо, а через серію питань.

Крім різниці за формою, питання відрізняються також і за функціями. В даному випадку питання бувають фільтруючі (питання-фільтри) та контрольні. Питання-фільтри використовуються тоді, як соціолог вагається в компетентності свого респондента, тобто виявляє, чи є респонденти тими людьми, які йому потрібні. Контрольні питання дозволяють соціологу визначити правдивість відповідей респондента. Саме вони дозволяють оцінити вірогідність отриманої інформації.

Анкетне опитування, як метод отримання первинної соціальної інформації один із найбільш приємних та приміняємих в вітчизняній соціології.

1.3 Джерела інформації

В світі накопичений значний опит звіту міграції, як внутрішньої, так і міжнародної. В цілому ж стан звіту міграції признається менш відмінно в порівнянні із природним рухом населення. Внутрішня міграція враховується краще в порівнянні із міжнародною міграцією.

Головним джерелом про внутрішню міграцію признають переписи населення. Їх значення зросло після того, як в відповідності із рекомендаціями ООН в 1960-1970 рр. в програми переписів більшості країн в основному тих, що розвиваються було включено питання про місце народження.

Кращими з точки зору якості звітом міграції вважаються різні системи регістрів населення. Регістри населення включають інформацію теоретично про кожне переміщення індивіду в країні на основі, що продовжується.

Третім джерелом даних про міграцію є різного роду вибіркові дослідження. Зміст та організація досліджень залежить від багатьох причин, перед усим мети досліду. Роль дослідження зростає у випадку необхідності розробки міграційної політики. Вивчення міграції в вибіркових дослідженнях обходиться дешевше у порівнянні із переписом. При проведенні дослідження можна більш детально сформулювати «міграційні» питання. В останні десятиріччя вибіркові дослідження стали основою для розробки ряду концепцій міграції. Більшу роль відіграють порівняльні дослідження міграції в кількох країнах, що виконуються за загальними програмами та, як правило, при фінансовій підтримці між народної організації.

В Україні джерела даних про міграцію мають свої особливості. Кожен з них - переписи, текучий звіт, дослідження, адміністративні джерела - мають свою історію та логіку розвитку.

Міграція населення вивчалась в переписах населення з 1897 р. і по сьогодні. Кращою з точки зору даних про міграції вважається перепис 1926 р.: з її допомогою були отримані дані про мігрантів та немігрантів, подовженості проживання мігрантів в місцях вселення, їх соціально-демографічному складі, зайнятості, а також про напрямки міграційних потоків. В той же час матеріали переписів про міграцію в СССР та Україні нерідко не співпадали між собою та не завжди дозволяли проаналізувати основні характеристики міграції, наприклад величину та напрямки міграційних потоків.

На відміну від багатьох країн головним джерелом даних про міграцію в Україні є текучий звіт. На сьогодні він показує щорічну величину та напрямок міграційних потоків, а також склад мігрантів за статтю та віком в розрізі усіх суб`єктів України, за міськими поселеннями та сільською місцевістю.

Історичне значення для аналізу міграції в Україні в радянський період були різного роду адміністративні джерела, наприклад, про організований набір робочої сили, сільськогосподарських переселеннях, суспільному призиві молоді та ін. На сьогодні важливу роль відіграє звіт біженців та вимушених переселенців, а також дані про видачу закордонних паспортів, оформленні виїздних віз, реєстрації іноземців.

В умовах обмеженої ролі загальнонаціональних джерел важливе значення мають національні та локальні обстеження мігрантів (потенційної міграції, літніх людей, біженців та вимушених переселенців, трудових мігрантів),

Опит різних країн показує, що поряд із традиційними джерелами для аналізу міграції можуть використовуватись дані страхових компаній, служб зайнятості і т.д.

міграція харківський регіон населення

1.4 Характеристика методів дослідження міграції

Методи вимірювання міграції поділяються на прямі та косні. Прямі методи застосовуються, по-перше, при аналізі даних переписів, що включають в програму питання про міграцію, та дані перепису не містять необхідної ін формації або підозрілі дані текучого звіту. Прикладом косної оцінки міграції є опитування, що широко використовується, експертів-спеціалістів про масштаби, склад та інші характеристики нелегальної міграції.

При аналізі на основі даних статистики застосовуються абсолютні та відносні коефіцієнти. Особливе значна роль відносних коефіцієнтів. Проблеми, пов`язані із використанням коефіцієнтів, показників та відносних величин, визначаються особливостями міграції, в часності, тим, що міграція означає взаємодію двух районів: району виходу та вселення мігрантів. Більше значення при виборі показників також має характер проблеми, що розглядається.

Методи косної оцінки міграції засновуються на предположенні, згідно якого чисельність населення будь-якого географічного району (території) між двома датами (частіше всього переписами) є результатом природного приросту (народжуваність мінус смертність) та міграційного приросту (чистої міграції). При наявності зовнішньої міграції виникає проблема визначення впливу внутрішньої та зовнішньої міграції.

Використовується два підходи до оцінки міграційного приросту: а) на основі статистики природного руху, б) з допомогою використання гіпотез про вірогідність доживання. Використання методу природного руху можливо лише при наявності надійних даних про чисельність народжених та померлих. В даному випадку величина міграційного приросту є результатом вирахування природного приросту із загальної зміни чисельності населення на дві дати. Це просте рівняння можна представити в вигляді наступної формули:

Net M = (Pt+n - Pn) - (B - D),

Де Net M дорівнює міграційному приросту,

Pt+n - чисельність населення за попереднім переписом,

Pn - чисельність населення за послідовним переписом,

В - чисельність народжування в період інтервалу часу, що розглядається,

D - чисельність смертей, що приходяться на населення досліджуваного району за цей період.

Більш складною є оцінка чистої міграції у випадку наявності зовнішньої міграції, оскільки в приведеному вище рівнянні зовнішня міграція дорівнює нулю або є незначною за величиною. У випадку, якщо вплив зовнішньої міграції значний, визначаюча величина міграційного приросту буде включати оцінку зовнішньої та внутрішньої міграції.

При оцінці величини міграційного приросту в період між двома датами використовується метод, пов`язаний із використанням вірогідності доживання. Використання даного методу передбачає наявність відомостей про склад населення за віком та статтю на дві послідовні дати та ряду коефіцієнтів доживання, з допомогою яких можна визначити передбачувану чисельність населення, врахованого на першу дату та, як очікується, доживаючого до другої дати. Різниця між дійсною чисельністю населення під час другої дати та очікуваною чисельністю населення покаже чисту міграцію.

Вихідний коефіцієнт міграції означає число мігрантів (або число переміщень), віднесене до населення, яке могло б здійснити міграцію на протязі даного міграційного інтервалу.

В алгебраїчному виді це рівняння має наступний вигляд:

m = (M/P) k,

де m - коефіцієнт міграції за певний міграційний інтервал,

М - число переміщень або число осіб, що мігрують на протязі даного міграційного інтервалу,

Р - населення, піднесене вірогідності міграції на протязі даного інтервалу,

К - константа, в основному 1 000, рідше 100 або 10 000.

Великої уваги приділяється аналізу міграційних потоків. З точки зору міграційних потоків аналізуються райони вибуття та прибуття мігрантів. Рівняння, що використовується в даному випадку має такий вигляд:

mi, j = (Mi, j/Pi) k,

де і означає район вибуття, а j - район прибуття.

Даний метод розглядає міграційні потоки як вірогідність міграції з одного району в інший район. Великі можливості для розрахунку цього показника мають дані текучого звіту міграції.

Найпростішими математичними показниками при дослідженні міграції населення є сальдо міграції, обсяг міграції, інтенсивність міграції, ефективність міграції, приживання мігрантів та коефіцієнт сальдо міграції. Дані показники можна вирахувати за допомогою наступних формул:

Сальдо міграції (См):

См = П - В, де

П - кількість прибулих мігрантів;

В - кількість вибулих мігрантів.

Крім оцінки міграційних потоків, даний метод може бути використаний для оцінки міграційного приросту та обороту міграцій.

2. Історико-географічний аспект вивчення міграції населення

2.1 Основні етапи заселення Харківського регіону

Слобожанщина - один з регіонів України, що утворився на роздоріжжі дикого степу між непевними політичними кордонами трьох держав - Московії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом XVII-XVIII ст. Так Дике поле обіймає і простори Харківської області. Термін «Слобожанщина» походить від слів «Слобода», тобто вольності, які мали тутешнє населення і Україна, як окраїна і територія, що заселена українцями.

З етнічного погляду Слобожанщина - досить велика цілісність, з українським населенням. З погляду історичного - це регіон давньої слов`янської колонізації. В Х - ХІІІ ст. він входив до складу Чернігівсько-Сіверського і Переяславського князівств. Після розгрому дружинами Київського князя Святослава Хазарської держави більша частина її ввійшла до складу давньоруської держави - Київської Русі.

По території Дикого поля (теперішньої Харківщини) в квітні 1185 р. здійснювався похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича з братами в половецькі степи. В результаті відбулися масові міграції до сусідньої Російської держави.

В середині ХІІІ ст. на південному сході запанували монголо-татари. Після жорстокої навали і масового знищення місцевого населення територія басейну Сіверського Дінця на схід і на захід залишилась на довгий час незаселеним краєм. Він одержав назву Дике поле. Люди, які вижили після військових дій, переселялися до близько лежачих територій. Як доводить Д. І. Багалій, правого боку Слобожанщина - українська територія, вона ніколи не належала Московській державі. Історик В.П. Завгородський наголошує, в тім бездоказово, про право Росії на Дике поле. Другий радянський історик К. І. Стецюк обґрунтовує думку про те, що Дике поле не належало нікому.

Заселення Дикого поля - процес довгий, суперечливий, неоднозначний. В ньому чітко простежуються три етапи:

1. Початок заселення Дикого поля (друга половина XV - початок XVIII ст.).

2. Нова хвиля еміграції в степи Слобожанщини (30-ті роки XVII - кінець XVIII ст.).

3. Завершення колонізації Слобідської України (XVIII ст.).

Засвітлення пов`язаних з цією тематикою питань слід почати із з`ясування причин досить активного заселення Дикого поля. Однією з них була чудова природа, багатства краю. Широкі простори неораних земель, великі лісові масиви приваблювали людей. Під рукою і будівельні матеріали, і паливо, і сировина для виготовлення знарядь праці. В лісах водилось багато диких звірів - лосів, зайців, лисиць, соболів, куниць, вовків, ведмедів. Прискорювався процес заселення також водним багатством краю. В річках водилося багато риби і саме головне вони були тоді судноплавними, що було надійним засобом зв`язку з Лівобережною Україною (Полтавщиною і Чернігівщиною).Ріки були також важливим засобом господарської діяльності, на них будували водяні млини, греблі. Природно, що люди завжди поселялися головним чином там, де була вода.

Друга причина інтенсивного заселення і засвоєння Дикого поля пов`язана з нападами Польщі на українські землі. Задніпрянська і Лівобережна Україна були тоді під владою Польщі. Українці вперто билися «за землю і волю, за віру й рідну мову». В пошуках волі селяни, козаки, міщани спочатку заселяли своє Дике поле (на Київщині, на Волині, Поділлі, Полтавщині). Але й туди, у вільні степи, де населення яртувалось від кріпатства, насувалася польська шляхта. Це вимусило українців залишати свої оселі і шукати долі в іншій стороні.

Третьою причиною заселення й засвоєння Дикого поля була агресивна політика Кримського ханства і султанської Туреччини. У XIV-XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. Закріпившись на цих землях, султани використовували їх як бази для нападів на українські землі. Туреччина примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї й таким чином, встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Турецткий уряд Збудував тут ряд фортець, що використовували для нападів на українські землі.

В результаті татарської та кримської навали по території Слобожанщини відбувалися значні зміни в розміщенні населення, та їх переміщенні.

Однак ніяка загроза з боку Туреччини і Кримського ханства, ніякі набіги не змогли перешкодити зеселенню і засвоюванню Дикого поля. Першими поселенцями здебільшого були відважні смільчаки, які рухались на південь, в бік так званих «уходів», де займалися рибальством, полюванням, бортництвом.

2.2 Географічні особливості міграційних процесів

Постійні кримськотатарські та турецькі навали загострили проблеми оборони південних кордонів Московської держави. Вихід був у налагодженні фортифікаційних споруджень і залучення для їх захисту українських козаків.

В кінці XVI - на початку XVII ст. на безлюдних просторах Дикого поля все частіше з`являлися виходці з Наддніпрянщини. Люди втікали перш за все від панів. Коли, наприклад, князь Юрій Вишневський спробував був заводити «неслиханиє податки пенежниє (грошові), бидлячі, медов некидане, горілки та селитри», тоді майже половина населення міста лубни і навколишній люд покинули свої оселі розійшлися. У відповідь на спробу збільшити натуральні податки на селян, а також панщину населення Гадячини тікає, хто куди, а більше всього в бік Дикого поля, де знаходять для себе кращі умови для життя та праці.

Значне переселення народу з польської України приходиться на період після краху козацького повстання на Лівобережній Україні 1638 р. саме в цей час польський уряд ухвалив постанову («Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі посполитої») спрямовану на ліквідацію козацьких привілеїв. На «вічні часи» знищувалися права реєстровців. На обрання старшини та козацьке судочинство. Їхня численність обмежувалась 6 тис. чоловік. Законом заборонялось поселення в містах, крім прикордонних.

25 квітня під готовою корінне військо попало в оточення і панічно відступило, але в травні повстанці не скористалися своєю чисельною перевагою і зазнали поразки. Головні сили на чолі з Я. Остряниним були змушені відступити до Жовтина. Втративши надію на успіх, в ніч з 30 на 31 травня вони чисельністю 1 000 чоловік переправились через р. Сулу і пішли на територію Дикого поля. Острянин і його люди поселилися в Чугуївському городищі, давши згоду охороняти південний кордон Московської держави.

Московський уряд забезпечив українських емігрантів землею, дав їм. Постійну плату на умовах військової служби, а українські козаки і селяни знаходять собі місце для нормального життя.

Про численність українських козаків, які стояли на кордонах Московської держави у 1614 р. існують такі свідчення, що всього військово службових на чолі з отаманом проживало 1116 чоловік.

Однак для надійної охорони кордону такої кількості було недостатньо. Ось чому в березні 1646 р. був одержаний наказ: набрати три тисячі козаків, що в свою чергу збільшило чисельність населення на території Дикого поля.

Ця акція мала успіх. Всього на заклик Московської держави в різних українських населених пунктах зібралося 5 тис. чол.

Переселення українців з тієї частини України, яка контролювалася Польщею, досягло значних масштабів в епоху Хмельниччини. Незадоволення українського народу умовами Зборовського договору 1649 р., підписаного Хмельницьким і польським королем, посилило еміграцію з України в межі Московської держави, де були готові до такого повернення дій. Однак, закликаючи українське козацтво поле, заселяти Дике поле, Москва намагалась при цьому розворушити людей, аби компактне розселення не стало не бажаною силою у новій державі.

Нова хвиля переселенців - козаків і селян в Дике поле - пов`язана з поразкою народної армії під Берестечком 1651 р. Люди зневірились в успішності боротьби проти Польщі. Страх перед загрозою повернення польсько-шляхетського панування привів до того, що тисячі козаків і селян з родинами посунули в бік Дикого поля. На схід рухались великими і малими ватагами, на возах і пішки, козаки, селяни, міщани, духівництво зі своїми пожитками, худобою, навіть з церковними книгами, іконами, дзвонами. На чолі ватаг переселенців стояли активні, спритні, кмітливі вожаки, які керували розселенням, чи «осадженням», як тоді говорили, переселенців.

Потік переселенців не спадав і в наступні 60 - 80-ті роки, особливо в період так званої «руїни» (1663-1687), коли боротьба між сусідніми державами за Україну, переплітаючись з міжусобною боротьбою серед українського населення, призвела до політичної нестабільності, господарської розрухи, катастрофічного становища народних мас. За вказані роки Правобережна частина України була перетворена на пустелю. «Нелегко було народові кидати свою благодатну країну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців самородними багацтвами».

2.3 Зміни в численному, національному та соціальному складі населення Слобідської України XVIII-XIX ст.

Формування складу населення Слобідської України було довгим і складним. Протягом історичного розвитку Слобожанщини постійно змінювався якісний і кількісний склад населення регіону. В в цьому процесі можна виділити такі основні етапи:

Перший - XV-XVII ст. Поява переселенців з території Задніпрянщини. Перші спроби російського уряду закріпити проживання постійного населення на Слобожанщині, згодом утворення перших поселень з постійними жителями. Незначна чисельність населення, чітка і проста його станова структура.

Другий - середина XVII-XIX ст. Період значного збільшення чисельності населення Слобідської України, швидких станових змін, міграції населення.

Третій - ХХ ст. Зміни в структурі населення на території колишньої Слобідської України. Вплив революційних подій, Великої Вітчизняної війни, та інших факторів на чисельність населення регіону в повоєнний період. Демографічне становище Слобожанщини на сучасному етапі.

В основу такої періодизації покладені фактори, які мали значний вплив на зміни, що відбувалися в структурі і чисельності населення: по-перше, - економічний розвиток регіону, по-друге, вплив сусідніх держав, перш за все Росії на соціальну структуру населення Слобожанщини (в дореволюційний період); по-третє, адміністративно-політичні зміни на території краю та інше.

Треба звернути увагу на те, що основним джерелом для аналізу в структурі і чисельності населення є Ревізії XVII-XIX ст. Перший Загальноросійський перепис населення в 1897 р. та переписи населення в радянський період 1920 р., 1923 р. (тільки міські переписи), загальнодержавні 1926, 1939, 1959, 1979 р., 1989 р. Саме на цьому фактичному матеріалі і розглядається демографічна ситуація в краї.

Необхідно зазначити, що в першій половині ХVІІ ст. одночасно із зміцненням економічних зв`язків між окремими українськими землями, відбувається інтенсивний наплив населення на менш заселені землі Слобідської України. Царський уряд, розуміючи велику перевагу міст та сіл з постійним населенням для захисту південних кордонів, усіляко сприяв переселенню українців і росіян на Слобожанщину. Так були засновані Чугуїв та Харків. Перші переселенці, що об`єднувались в адміністративно-політичні одиниці - Слобідські полки, мали чітку військову організацію, притаманну козацькому війську.

Чисельність населення XVII ст. підраховувалось за даними реєстрів кожного із Слобідських полків. Так, починаючи з 1719 р. в Росії проводяться ревізії, тобто облік населення лише чоловічої чтаті. Матеріали 1-ї рувізії дають дані по Слобідській Україні, але вони відносяться до 1732 р., саме починаючи з цього періоду існує фактичний матеріал про якісний і кількісний склад населення Слобожанщини.

Другий чисельний стан на Слобожанщині XVIII ст. - поспільство (некозацьке населення - селянство). До посполитих входили різноманітні групи селян: монастирські, приватновласницькі, тощо. Вони відбували різні повинності, сплачували грошові і натуральні ренти. В 1760 р. гетьман К. Розумовський видав Універсал, підтверджений царським урядом в 1763 р., за яким посполитим дозволялося переселятися тільки тоді, коли власник давав їм письмовий дозвіл на це, причому все майно посполитого переходило до власника.

Після Указу Катерини ІІ в 1783 р. про юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережній та Слобідській Україні посполити злилися з масою селянства Росії.

Третій стан населення Слобожанщини XVIII ст. - міщани та цехові люди (ремісники).

Щодо чисельності різних станів за період середини XVII - початок XVIII ст., то недостатньо про них даних, як і про переміщення населення по території теперішньї Харківської області.

Подальші основні зміни були пов`язані з воєнно-адміністративними і економічними реформами Російської держави. Так, в 1732 р. козацькі полки було перетворено на армійські, заборонено право вільного виходу козаків з території Слобожанщини. В 1765 р. була створена Слобідсько-Українська губернія з центром в місті Харкові.

На початку ХІХ ст. значних змін в структурі населення Слобідської України не відбувалося. Серед основних груп населення початку ХІХ ст. слід відзначити дворян, селян, посполитих, міщан, купців, ркмісників, духівництва, військові стани.

Цей період став часом вступу Слобідської України (як частини Російської імперії) в стадію капіталізму. У зв`язку з економічним розвитком змінювалась і структура населення. Зокрема, після реформи 1861 р. спостерігається тенденція зростання чисельності груп ремісників і робітників, що було пов`язано з відкриттям нових підприємств в регіоні. Наприклад, якщо в 1863 р. в Харківській губернії проживало 11562 ремісників різних спеціальностей, то в 1865 р. - 16976. В 1874 р. в Харківській губернії працювало 576 фабрик ізаводів, на яких було зайнято 17527 робітників, в 1878 р. - налічувалось 579 підприємств, на яких працювало 18308 чоловік, що свідчить про наплив мігнрації населення до території Харківщини.

Таким чином, з розвитком капіталістичного ладу на Слобідській Україні збільшується кількість підприємств різного рівня обладнання і спеціалізації. Завдяки цьму, з кожним роком збільшувалось число робітників, які складали значну частину населення губернії. Так, в 1874 р. робітники складали 0,8%, а в 1878 р. - вже біля 1% всього населення Слобожанщини.

За даними перепису 1897 р. населення Харківської губернії становило 2492 316 осіб обох статей. Більшу частину слобожан складали селяни - 90,8%, долі були міщани - 6,28%, дворяни - 1,2%, духівництво - 0,44%, купці - 0,25%, тощо.

Таким чином, на кінець ХІЇХ ст. в структурі населення Слобідської України простежуються ті ж тенленції, що і раніше: більшість населення складають селяни, причому як в цілому по губернії, так і в самому Харкові.

2.4 Демографічні та соціальні зміни в структурі населення Слобожанщини у ХХ ст.

Щодо соціальної структури населення Слобідської України, то слід відзначити, що в дорадянський період ХХ ст. загальних переписів населення не відбувалось, тому в даній роботі використані дані губернської статистики.

Так, в 1900 р. в Харкові мешкало 197 405 чол. обох статей, а в 1912 - 239 409 чоловік. Тобто за 12 років чисельність губернського центру зросла на 42 499 осіб. Причому, число чоловіків в місті перевищувало чисельність жінок. Так, в Харкові в 1912 р. проживало 52,5% чоловіків і 47,5% жінок. Це пояснюється промисловою спеціалізацією губернського центру. В цілому ж по губернії жінки переважали над чоловіками.

Велике значення для зростання населення має природний приріст, тобто співвідношення народжуваності і смертності. В Харківській губернії, в 1901-1905 рр. він складав 45,6 немовлят на 100 осіб населення, в 1911-1913 рр. - 43,9 новонароджених. Причому, показник народжуваності в сільській місцевості складав 119% до показника народжуваності в містах, бо на 1000 осіб населення припадало 42,2 народжень в сільській місцевості і лише 35,5 дітей в містах. На зниження рівня народження, як вже відзначалося, впливали умови життя і праці родин, рівень освіти батьків, а також економічні фактори: низька заробітна платня, дорожнеча життя в містах, тощо.

Щодо смертності населення в перші десятиріччя ХХ ст., то в 1901-1905 рр. коефіцієнт померлих дорівнював 29,8, а в 1911-1913 рр. - 23,1 одиниць на 1000 осіб населення. Отже, рівень смертності знижувався, що, звичайно, було позитивною тенденцією початку ХХ ст., як наслідок стабілізації економічної ситуації в країні, адже 1913 р. був вершиною економічного розвитку суспільства дожовтневої Російської імперії.

Аналіз даних смертності і народжуваності свідчить, що природний приріст населення на початку ХХ ст. складав 17,4, а в 1911-1913 рр. виріс до 20,8 чол. на 1000 осіб населення. Слід мати на увазі, що з кінця ХІХ ст. відбулось досить значне переселення слобожан в регіони Сибіру, основною причиною якого було сільськогосподарське перенаселення, викликане відсталістю господарства, низьким рівнем техніки тощо. Так, за 24 роки (1885-1909 рр.) Челябінська переселенська організація зареєструвала сімейних переселенців з Харківщини - 117 311 душ. Це 4% від загального числа переселенців Росії.

Особливо посилилось переселення під час проведення Столипінської аграрної реформи (1906-1912 рр.). В цілому за 1855-1914 рр. з Харківської губернії виїхало 220 тис. селянських родин до Сибіру; 81,3% були безземельні або малоземельні селяни.

Такі міграційні процеси, судячи по загальному приросту населення, не мали відчутного впливу, бо на Слобожанщину не припинявся наплив вільних робочих рук на промислові підприємства губернії.

Таким чином, на початку ХХ ст. продовжувалося зростання чисельності населення Слобідської України, що почалося в кінці ХІХ ст. Це позитивна тенденція в демографічному розвитку краю завершується з початком Першої світової війни.

В період Першої світової війни до Харкова було евакуйовано декілька підприємств із Прибалтики. Робітники і службовці цих підприємств отримали статус біженців. крім них до Харкова прибуло і неорганізоване населення західних регіонів імперії. В результаті загальна чисельність біженців у 1916 р. становила 49,5 тис. чол.

Загальна чисельність населення губернії в 1916 р. складала 3 452 000 душ, в тому числі міське населення становило 543 000 або 15,7%, сільське - 84,3% або 2 908 300 чол.

В 1917 р. було проведено Загальноросійський сільськогосподарський і міський перепис. За його даними населення підраховувалось за сільськогосподарськими категоріями: таких, що мали свої господарства (їх налічувалось більш ніж 800 тис. чоловіків і 750 тис. жінок), найманих робітників, які були безземельні тощо. Звичайно, такий перепис не може дати точних даних про чисельність населення в 1917 р., але можна підрахувати, що на той час у Харкові проживало біля 382 тис. чол.

В період громадянської війни населення міста зменшувалось (в основному за рахунок міграції). За переписом 1920 р. воно складало лише 285,2 тис. чол., що менше порівняно із 1917 р. на 96,8 тис. чол.

В відбудовчий період 1920-1923 рр. Кількість міського населення Харкова почала знову зростати: за переписом міського населення 1923 р. в Харкові проживало 324,5 тис. чол., що більше проти 1920 р. на 39,3 тис. чол., або 13,1%, але рівень 1917 р. ще не був досягнутий.

Після закінчення відбудовного періоду у 1926 р. було проведено перший Всесоюзний перепис в СРСР. За даними його на 17 грудня 1926 р. населення Харкова складало 417,3 тис. чол. В національному відношенні в ньому проживало: українців - 160,1 тис. чол. (38,4%), росіян - 154,4 тис. чол. (37,8%), євреїв - 81,1 тис. чол. (19,4%), представників інших національностей - 21,7 тис. чол. (5,2%). В повітових містах, наприклад, в Куп`янську, значну більшість складали українці - 84,0%, а росіяни лише - 15,8%.

Таким чином, при переписі 1926 р. простежується закономірність, що міста Слобожанщини мають високий відсоток російського населення проти більшості українського населення в повітах. Не дивлячись на те, що 38% населення міста Харкова і визнали себе українцями, але українську мову визнали рідною з 160,1 тис. чол. Лише 96,45 тис. чоловік. Така ситуація пояснюється наслідками «русифікації» Харкова, як столиці Радянської України. В 30-ті роки в місто було направлено велике число російських партійців для керівництва політичним і економічним життям в Україні.

30-ті роки відзначились періодом сталінських репресій, що проводились в СРСР. Для України, в тому числі і для Харківської області, це означало натиск на українську націю, що впливало і на демографічні процеси. В наступне десятиріччя до початку Великої Вітчизняної війни темпи зростання чисельності населення були вже менші ніж у 1930-1932 рр. Треба мати на увазі, що статистичні матеріали, щодо чисельності населення та природний рух в 30-ті рр. був цілком таємним, особливо, що стосується голоду 1933 р. в Україні.

Напередодні Великої Вітчизняної війни населення Харківської області дещо збільшилось. Так, у 1939 р. в області проживало 2 552 696 чол., 52,7% з них проживало в містах, що пояснюється преш за все значно інтенсивнішим розвитком промисловості в регіоні. Отже, рівень урбанізації в Харківській області був досить високим. Дещо іншою була і національна структура населення. Росіяни, які складали 21,5% населення в більшості проживали в містах, українці кількістю 1 820 061 чол. (71, 2% населення) переважали в сільській місцевості, євреї складали 5,3% населення, їх в містах було в 84 рази більше, ніж в селах. Інші національності (поляки, білоруси, німці, тощо) складали менш 1% населення.

Більш високий рівень урбанізації і національна перевага росіян серед міського населення були наслідком промислового розвитку Харківської області, куди з околиць області та найближчого сусіда Росії їхали мігранти на роботу.

В період розвитку важкої індустрії, в містах на великих заводах за рахунок трудової міграції значно збільшується чисельність робітників. Напередодні війни на 1 200 підприємствах регіону працювало 30 тис. робітників, інженерно-технічних працівників і службовців.

Великі втрати населення області відбулись під час Великої Вітчизняної війни, коли за період окупації 1941-1943 рр. населення регіону зменшилось більш ніж у 4 рази. Тоді було вбито 270 956 харків`ян, військовополонених відповідно 22 700, а також вивезено до Німеччини 164 045 осіб.

В повоєнні роки спостерігається значне зростання населення Слобідської України. Довоєнна чисельність населення на Харківщині відновилася лише у 1954 р.

Перший повоєнний перепис 15 січня 1959 року свідчить, що в Харківській області в містах жило 62% від загальної кількості населення - 2 520 тис. чол. В обласному центрі проживало 952 тис. чол.

Щодо соціальної структури населення Харківської області в кінці 50-х рр., то дані свідчать, що в області переважає промислова спеціалізація.

В 60-ті роки продовжувалось зростання населення в регіоні. Так, в 1961 р. в Харківській області проживало 2 589 тис. чол. (1 675 тис. міського і 914 тис. чол. Сільського населення), в 1969 р. воно зросло до 2 786 тис. чол., зберігалось і співвідношення сільського і міського населення, відповідно 873 тис. і 1 913 тис. чол.

Отже, чисельність сільського населення за 60-ті роки не тільки на зросла, а навпаки, зменшилась на тисячу чоловік. Справа в тому, що з середини 60-х починається процес міграції сільського населення (особливо молоді) в міста. По-перше, це було викликано бажанням отримати спеціалізовану чи вищу освіту в містах, але лише незначна частина молодих спеціалістів поверталась на село; по-друге, ці люди були згодні на будь-яку працю, аби залишитися в місті і така можливість була, бо підприємствам завжди не вистачало робітників, особливо низької кваліфікації тощо. За переписом 15 січня 1970 р. в Харківській області проживало 2 827 тис. чол., в тому числі 1 958,2 тис. міського і 86,7 тис. сільського населення, останнє складало лише 31%.

Швидко зростав рівень урбанізації в Харківській області, що являлось наслідком трудової міграції під типом «село - місто». В 1979 р. в Харкові проживало майже 1,5 млн. чол.

За даними перепису населення СРСР 1979 р. в Харківській області проживало 3 055 655 чол. З них 75% населення мешкали в містах і 25% - в сільській місцевості.

В 1989 р., коли було проведено останній Загальносоюзний перепис населення, в Харківській області проживало 3 195 тис. чол. 79% складали міські жителі і 21% - сільські. У порівнянні із 1979 р., чисельність мешканців в містах зросла на 4%, відповідно питома вага селян зменшилась до 21%. В цілому, населення області зросло на 105% порівняно з 1979 р.

Взагалі, Харківська область відноситься до території, в якій міграційний приріст перевищує природне зменшення населення, саме тому, не дивлячись на від`ємні показники природного приросту, скорочення населення в ній було незначне. Однак за останні роки міграційний приріст в цілому уповільнився, але посилилася міграція в сільську місцевість з 2 до 6 чоловік на 1 000 на рік, що поступово приводить до збільшення сільського населення в регіоні. Так, в 1994 р. чисельність сільського населення зросла на 900 чол. Порівняно із 1993 р., а міське населення скоротилось на 23 800 чол. Однією із причин такої ситуації є зниження народжуваності і зростання смертності. Так, якщо в 1985 р. на 1 000 чоловік припадало 12,7 померлих, то в період антиалкогольної компанії смертність зменшилась до 11,7, а в 1992 р. вона становила вже 13,9 чол. В зв`язку із поганою екологічною ситуацією в області збільшилось число смертних випадків від захворювань легень, системи кровотворення, новоутворень.

Отже, за період ХVIII - ХХ ст. ст., народонаселення Харківської області, як і всієї Слобідської України в цілому, в результаті економічного і політичного розвитку неодноразово змінювало свою структуру, національний склад. Звичайно, кожний період мав свої відмінні риси, але в цілому в демографічному розвитку краю можна виділити загальні тенденції для Харківщини: по-перше, міське населення переважало над міським; по-друге, в містах (тобто там, де промисловість є основним заробітком населення) значну частину населення складають росіяни, в кінці ХІХ - поч. ХХ ст. вони навіть переважали, а в цілому по регіону переважають українці; по-третє, чим вищий промисловий розвиток регіону, тим період дітонародження населення в ньому пізніший; по-четверте, на народжуваність і смертність населення значною мірою впливає економічне і екологічне становище; по-п`яте, чисельність населення зростала і завдяки міграційним потокам.

3. Населення Харківської області

За чисельністю населення Харківська область займає в Україні четверте місце, вступаючи Донецькій, Київській та Дніпропетровській областях. На 1 січня 2005 року наявна чисельність населення області становила 2848,347 осіб, постійне населення - 2832,711 осіб (Таблиця, рис. 1.).

Згідно до постанови Кабінету Міністрів в період з 5 по 14 грудня 2001 року проводився перший в історії незалежної України перепис населення. Загальна кількість наявного населення області станом на 5 грудня 2001 року за даними Всеукраїнського перепису чисельність населення становила 2914,2 тис. осіб. За час, що минув від перепису населення 1989 року, чисельність населення області скоротилася на 283 тис. осіб (від 1989 року по 2001 рік), та на 1048,9 тис. осіб (від 1989 року по 2004 рік).

Кількість міського населення за даними 2004 року становить 2251,434 тис. осіб, або 79,0%, сільського - 596,913 тис. осіб, або 21,0%. Питома вага чоловіків становила 46%, жінок - 54%.

Спостерігається поступове зменшення статевої диспропорції у складі населення області, якщо у 1989 році на 1000 жінок припадало 839 чоловіків, то у 2003 році - 851. Це відбулося за рахунок сільського населення, в якому за той же період статеве співвідношення змінилось з 825 до 858 чоловік на 1000 жінок.

Демографічне навантаження на працездатне населення області складало 664 особи на 1000 жителів працездатного віку, в тому числі навантаження дітьми - 263 особи, навантаження особами старше працездатного віку - 401 особа.

Особливістю національного складу населення області є його багато національність. За даними статистичного відділу у Харківській області 2003 року на території області проживали представники 111 національностей та народностей. Питома вага українців становила на той час 70,7% від загальної кількості населення, росіян - 25,6%.

За 2004 рік в області народилося 22782 немовляти, що на 7% більше ніж за попередній рік. За цей період було зареєстровано 46778 померлих, що на 1,4% більше ніж за 2003 рік. Внаслідок цього спостерігалось природне скорочення населення, яке склало -23996 осіб. (Таблиця 8).

Основними причинами смерті населення залишаються хвороби системи кровообігу (65,1%), новоутворення (12,4%), нещасні випадки, отруєння і травми (11,0%).

За 2004 рік в області у віці до 1 року померло 216 дітей, що складає 9,5 дітей на 1000 жителів населення.

За 2004 рік було зареєстровано 16161 шлюбів і розлучень 11049. Кількість шлюбів у порівнянні з минулим роком збільшилась на 2,0%, а кількість розлучень зменшилась - 2,8%. (Таблиця 6).

3.1 Динаміка чисельності населення у Харківській області

Дані післявоєнних переписів населення свідчить про зменшення середньорічних темпів приросту населення.

В період між переписами населення його чисельність виросла лише в семи районах області та м. Харкові. В інших районах області чисельність населення зменшилась.

За багато років по території області спостерігалося як збільшення так і зменшення чисельності населення. Розглядаючи статистичні дані від 1939 року ми бачимо, що найбільша чисельність населення в області спостерігається в 1979-1989 роках далі відбувається його скорочення. (Таблиця 7, рис. 5).

Таблиця 7. Кількість наявного населення за переписами населення(тис. осіб)

роки	Все населення, тис. осіб	Утому числі	У% до всього населення
		міське	сільське	міське	сільське
1939	2553,8	1344,2	1209,6	52,6	47,4
1959	2518,7	1573,7	945,0	62,5	37,5
1970	2826,0	1958,2	867,8	69,3	30,7
1979	3058,0	2295,0	763,0	75,0	25,0
1989	3197,2	2513,0	684,2	78,6	21,4
2001	2914,2	2288,7	625,5	78,5	21,5
2002	2887,9	2272,0	615,9
2003	2866,7	2259,9	606,9	78,8	21,2
2004	2848,3	2251,4	596,9	79,0	21,0

Рис. 5. Динаміка населення Харківської області

3.2 Регіональні відмінності населення Харківської області

Розміщення населення є результатом територіальних відмінностей його міграції та природного руху. Міграції населення обумовлюють існуючі територіальні відмінності в його віковій структурі, в результаті чого формуються й міжрайонні відмінності у природному відтворюванні.

Природний приріст населення області до 1988 року мав відмінне значення. Починаючи із 1989 року в області спостерігається природне скорочення населення. Одною із причин даного явища деформована структура населення, особливо, у сільській місцевості, невеликих міських поселеннях. Чим старше населення, тим нижчий показник народжуваності та вище показник смертності. Чисельність природного приросту у 2004 році склала -23996 осіб, народжуваність - 22782 особи та смертність - 46778 осіб.

Таблиця 8. Природний рух населення Харківської області за 2004 рік

(осіб)	Народжені	Померлі	Природний приріст (скорочення)	Кількість померлих у віці до 1 року	Шлюби	Розлучення
Харківська область	22782	46778	-23996	216	16161	11049
Міські поселення	18097	34311	-16214	168	14270	9447
Сільська місцевість	4685	12467	-7782	48	1891	1602
м. Харків	11292	19402	-8110	97	9303	5895
м. Ізюм	437	954	-517	3	299	284
міськради
Куп'янська	480	1062	-582	5	380	331
Лозівська	591	1063	-472	5	402	363
Люботинська	209	570	-361	2	157	109
Первомайська	281	465	-184	4	232	170
Чугуївська	288	554	-266	3	233	148
райони
Балаклійський	723	1771	-1048	6	452	345
Барвінківський	245	575	-330	2	130	130
Близьнюківський	205	499	-294	5	62	71
Богодухівський	349	986	-637		207	129
Борівський	165	416	-251	51	80	86
Валківський	288	805	-517	3	157	111
Великобурлуцький	234	570	-336	2	110	78
Вовчанський	443	1175	-732	4	232	171
Дворічанський	195	461	-266	1	72	72
Дергачівський	765	1856	-1091	7	551	342
Зачепилівстький	139	367	-228	2	64	62
Зміївський	642	1519	-877	7	460	276
Золочівський	277	775	-498	1	164	130
Ізюмський	162	580	-418	1	68	50
Кегичівський	268	409	-141	2	127	79
Коломацький	72	218	-146	-	37	29
Красноградський	432	860	-428	5	288	199
Краснокутський	292	790	-498	6	126	116
Куп'янський	207	577	-370	2	77	110
Лозівський	300	589	-289	1	104	103
Нововодолазький	323	785	-462	5	183	111
Первомайський	143	430	-287	1	57	66
Печенізький	77	256	-179	1	36	34
Сахновщинський	198	542	-344	3	79	59
Харківський	1471	3469	-1998	12	908	577
Чугуївськипй	385	1032	-647	8	216	133
Шевченківський	204	396	-192	4	108	80
Харківська область	8,0	16,4	-8,4	9,5	5,7	3,9
Міські поселення	8,0	15,2	-7,2	9,3	6,3	4.2
Сільська місцевість	7,8	20,7	-12,9	10,2	3,1	2,7
м. Харків	7,7	13,2	-5,5	8,6	6,4	4,0
м. Ізюм	8,0	17,4	-9,4	6,9	5,4	5,2
Місьради
Куп'янська	7,9	17,5	-9,6	10,4	6,3	5,5
Лозівська	8,3	15,0	06,7	8.6	5,7	5,1
Люботинська	8,2	22,4	-14,2	9.6	6,2	4,3
Первомайська	8,8	14,5	-5,7	14,2	7,2	5,3
Чугуївська	8,1	15,5	-7,4	10,4	6,5	4,1
райони
Балаклійський	8,1	19,8	-11,7	8,3	5,1	3,9
Барвінківський	8,3	19,4	-11,1	8,2	4,4	4,4
Близьнюківський	8,5	20,8	-12,3	24,4	2,6	3,0
Богодухівський	7,8	22,1	-14,3	14,3	4,6	2,9
Борівський	8,2	20,6	-12,4	6,1	4,0	4,3
Валківський	8,2	23,0	-14,8	10,4	4,5	3,2
Великобурлуцький	8,8	21,3	-13,9	8,5	4,1	2,9
Вовчанський	8,4	22,3	-12,6	9,0	4,4	3,2
Дворічанський	9,3	21,9	-12,7	5,1	3,4	3,4
Зачепилівський	7,8	20,5	-12,7	14,4	5,7	3,5
Зміївський	8,1	19,3	-11,2	10,9	3,6	3,5
Золочівський	8,7	24,2	-15,5	3.6	5,8	4,1
Ізюмський	7,7	27,4	-19,7	6,2	5,1	2,4
Кегичівський	11,7	17,8	-6,1	7.5	3,2	3,4
Коломацький	8,3	25,3	-17,0	0,0	5,5	3,4
Красноградський	9,0	17,8	-8,8	11.6	4,3	4,1
Краснокутський	9,2	25,0	-15,8	20,5	6,0	3,7
Куп'янский	7.3	20,3	-13,0	9,7	4.0	3,9
Лозівський	9,0	17,7	-8,7	3,3	2,7	3,1
Нововодолазькипй	8,4	20,4	-12,0	15,5	3,1	2,9
Первомайський	7,4	22,3	-14,9	7,0	4,7	3.4
Печенізький	6,8	22,5	-15,7	13,0	3,0	3,0
Сахновщинський	7,9	21,7	-13,8	15,2	3,2	2.4
Харківуський	8,0	18,8	-10,8	8.2	4,9	3,1
Чугуївський	7,8	20,9	-13,1	20.8	4,4	2,7
Шевченківський	9,0	17,5	-8,5	19,6	4,8	3,5

Природне скорочення населення збільшується з кожним роком, причому в сільській місцевості даний процес виражений сильніше.

Процес скорочення природного приросту населення охопив усі адміністративні райони області, однак його прояв відображався із неоднаковою інтенсивністю. Позитивний природний приріст на має ні один район області. Найбільш значне перевищення смертності над народжуваністю спостерігається у Харківському (-1998 осіб), Дергачівському (-1091 особа), Балаклійському (-1048 осіб), Зміївському (-877 осіб) районах (рис. 5, таблиця 8).