Суть поняття "фінансове планування на місцевому рівні"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суть поняття «фінансове планування на місцевому рівні»

Вступ

Фінансове планування є складовою загальнодержавного економічного планування. Рівень його організації, наукова обґрунтованість планових показників бюджету, їх збалансованість значною мірою визначають економічний і соціальний розвиток як окремих регіонів, так і держави в цілому. Фінансове планування - це централізований розподіл і перерозподіл у процесі складання і виконання бюджету сукупного суспільного продукту і національного доходу по всіх ланках фінансової системи і по всіх видах фінансових планів на основі державного плану соціально-економічного розвитку України. Це комплекс організаційно-технічних, методичних заходів з визначення доходів і видатків бюджетів на всіх стадіях фінансового процесу.

1. Завдання, принципи та методи фінансового планування

фінансовий планування територіальний платіжний регіон

Фінансове планування -- досить відповідальний процес, тому воно має свої "правила", основою яких є нормативна база.

Завдання фінансового планування:

* забезпечити необхідні макроекономічні пропорції розвитку держави;

* виявляти реальні джерела надходжень за усіма напрямами та всіма платниками податків та зборів по всіх фінансових рівнях;

* ефективно розподілити за напрямами та між регіонами бюджетні видатки;

* сприяти найбільш ефективному використанню коштів за галузями народного господарства;

* забезпечити мінімальний рівень соціальних потреб;

* утворити необхідні соціальні резерви, які використовуються на планові й позапланові заходи;

* передбачити в системі здіснення фінансових платежів можливість прозорого бюджетного контролю.

Принципи фінансового планування:

* наукова обґрунтованість;

* оптимальна збалансованість між рівнем оподаткування суб'єктів -- платників податків і рівнем соціальних виплат;

* органічний взаємозв'язок між прогнозними та поточними планами;

* директивний характер бюджетних виплат;

* єдність загальнодержавного та місцевих бюджетів;

* наявність відповідних бюджетних резервів;

* демократичність.

Методи фінансового планування:

* метод коефіцієнтів. Базується на застосуванні відповідних коефіцієнтів. За основу беруться показники, які було досягнуто в минулий період, і коригуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів, які відображають зміни, що передбачаються в плановий період;

* нормативний метод. За основу беруться нормативи, які регламентують види надходжень і видатків. При цьому враховуються економічний стан підприємств, установ, галузей народного господарства, фізичних осіб. Цей метод дає змогу сповна виявити бюджетні резерви і сприяє їх економії;

* балансовий. За допомогою цього методу вдається досягти узгодженості між джерелами надходжень та джерелами видатків за видами та регіонами, установити взаємозв'язок із загальною величиною фінансових ресурсів у державі по міністерствах, відомствах, регіонах і відповідними потребами, які можуть бути забезпечені;

* предметно-цільовий. Використовується при фінансуванні окремих державних програм економічного і соціального розвитку. Дає змогу виявити джерела покриття і визначити ефективність цих програм.

2. Суть поняття «фінансове планування на місцевому рівні»

Територіальне фінансове планування -- це процес планування надходжень і використання фінансових ресурсів, встановлення оптимальних співвідношень у розподілі доходів певної території, регіону, області.

У ринковій економіці вдосконалення фінансового планування на макрорівні відбувається безперервно.

Без фінансового планування не може бути досягнутий той рівень управління виробничо-господарською діяльністю регіону, який забезпечує йому успіх на державному ринку, постійне вдосконалення матеріальної бази, соціальний розвиток колективу. Жоден з інших видів планування не може мати такого узагальнюючого, глобального значення, бо саме фінанси охоплюють усі без винятку сторони й ділянки його функціонування.

Фінансове планування в першу чергу пов'язане з плануванням виробничої діяльності підприємства. Показники всіх планових фінансових інструментів базуються на планах з обсягу виробництва, асортименту товарів і послуг, собівартості продукції, вони повинні створювати необхідні фінансові умови для успішного виконання цих планів. У цьому -- основне призначення фінансового планування.

Фінансове планування сприяє виявленню внутрішніх резервів для потреб регіону. Це забезпечується тим, що, по-перше, воно виходить із необхідності найефективнішого використання виробничих потужностей, нової техніки, передової технології виробництва, поліпшення якості продукції; по-друге, виконання планів з прибутку та обсягу інших фінансових ресурсів (наприклад амортизації на повне відтворення основних засобів) потребує дотримання планових норм витрат праці і матеріальних ресурсів; по-третє, обсяг фінансових ресурсів, який визначається при плануванні, не дає змоги підприємству або утруднює створювати надмірні запаси матеріальних ресурсів, робити позапланові капітальні вкладення.

У процесі фінансового планування забезпечується необхідний попередній контроль за створенням і раціональним використанням фінансових ресурсів. Об'єктами планування є доходи певної території, в їх числі й нагромадження (прибуток тощо), взаємовідносини з державним бюджетом і державними позабюджетними фондами, обсяг капіталовкладень, інших форм інвестування фінансових ресурсів (зокрема участь на ринку цінних паперів), обсяг довготермінових кредитів банків на інвестиційні заходи, потреба у власних оборотних коштах і джерела її покриття.

Головним інструментом фінансового планування в сучасних умовах є фінансовий план, зокрема у формі балансу доходів і видатків, значне поширення у практиці мають також такі інструменти фінансового планування, як платіжний календар, бізнес-план.

Збалансованість показників народного господарства України на перспективу в ланцюгу "продукт - підприємство (регіон) - час" можна забезпечити трьома методами.

1. Автономне планування (прогнозування) кожним окремим, організаційно незалежним виробником (споживачем) своїх вхідних та вихідних показників, і в першу чергу - показників попиту та пропозиції продукції, У даному разі виробник тільки на ринку дізнається, чи правильно він спланував (спрогнозував) свої дії (з'ясовуються достатність, надлишковість або дефіцит виробленого товару), бо кожен виробник діє самостійно. У цьому і полягає головний недолік стихійного ринкового механізму. Замість того щоб "сім разів відміряти і один раз відрізати", доводиться чинити навпаки. Інакше кажучи, за автономного прогнозування економіки шлях до рівноваги простягається через низку нерівноваг, і це може дорого коштувати.

2. Планування "за горизонтальними зв'язками, в результаті якого відбуваються взаємне узгодження попиту і пропозиції між постачальниками та споживачами й укладання контрактів, що передбачають певні санкції за невиконання умов.

3. Планування за вертикаллю з допомогою різних посередників, у тому числі й держави.

Ефективність балансування в цілому для країни з використанням названих трьох методів визначається, як мінімум, такими критеріями:

- точністю плану, тобто ступенем збігу суми автономних планів-прогнозів обсягів виробництва (пропозиції) всіх підприємств із сумою потреб (попиту) також усіх підприємств (споживачів) щодо кожного продукту і ресурсу, включаючи експорт-імпорт для кожного регіону (підприємства), за досить короткий проміжок часу;

- затратами часу і коштів на балансування (швидкістю укладання плану). Точність планування та прогнозування визначається кількома факторами. До них належать:

- ступінь складності економічних взаємозв'язків підприємств (об'єднань), як щодо окремих видів вироблюваної (споживаної) продукції, так і щодо ресурсів. У свою чергу, складність економічних взаємозв'язків залежить, по-перше, від кількості та розмірів підприємств, що виробляють одну й ту саму продукцію і взаємозв'язані за схемою "сировина - проміжний продукт - кінцевий продукт"; по-друге, від номенклатури вироблюваної та споживаної продукції, з огляду на ступінь розгалуженості й довжини між продуктових зв'язків-ланцюжків (включаючи взаємозаміну), а особливо - від наявності зворотних продуктових зв'язків;

- динамічність економіки в цілому й окремих продуктово-ресурсних взаємозв'язків між підприємствами. Вона залежить від дій усіх виробників та споживачів, темпів науково-технічного прогресу, ступеня складності залежностей між показниками (стохастичність, нелінійність, цілочисельність, лаги) тощо. В Україні на цей час несталість економіки у зв'язку з припиненням спаду помітно зменшилася, хоча й залишається вельми значною через нерівномірний розвиток виробництва окремих галузей.

Автономне планування економіки (АПЕ) - в якому разі воно може бути ефективним? Відповідь досить очевидна: чим простішими є продуктові та ресурсні взаємозв'язки підприємств (тобто чим вони коротші і чим їх менше) і чим вони інерційніші, тим точнішим може бути АПЕ натуральних та фінансових показників і для окремих підприємств, і для певних продуктів.

Точність планування можна істотно підвищити, якщо великі та середні підприємства почнуть заздалегідь (до випуску продукції) домовлятися між собою і укладати контракти. А в умовах ще більшого зростання складності економіки та посилення її динамічності, особливо за нерівномірного розвитку галузей (виробництв), підвищити точність планів допоможуть посередники (держава). Тоді, ідучи від кінцевого попиту населення, можна визначити обсяги виробництва проміжної продукції та узгодити їх із сировинними галузями. В окремих випадках шляхом відносно невеликої кількості послідовних узгоджень (ітерацій) між підприємствами (об'єднаннями), укладаючи контракти, можна досягти прийнятного балансу продуктів та ресурсів.

Метод горизонтального планування зручний, коли потужності недозавантажені, коли не виникають сильні зворотні зв'язки. Зазначимо, що прогноз економіки України в роки спаду виробництва дещо полегшувався саме під впливом цього фактора, хоча водночас діяли і фактори, які утруднювали прогноз економіки. - маємо на увазі різке зростання її непередбачуваності (мінливості), що потягло за собою доти нечувану зміну структури виробництва.

Між теорією і практикою державного планування утворився значний розрив. Оскільки в багатьох капіталістичних країнах використовується в тій чи іншій формі планування, присутня державна власність і вживаються серйозні заходи до соціального захисту бідних верств населення, можна говорити про соціальне орієнтовану економіку цих країн, або, що одне й те ж, про великі елементи соціалізму (яскравим прикладом слугує Швеція), інакше кажучи, розвинуті країни вже є напівсоціалістичними або навіть соціалістичними в результаті конвергенції соціалізму і капіталізму, про яку раніше так багато говорилося.

Посилюючи державне планування української економіки, слід урахувати досвід не лише розвинутих країн, а й також наші власні упущення та досягнення в минулому.

Головною позитивною рисою роботи Держплану СРСР було те, що він добре справлявся із завданням - щодо декількох тисяч видів продукції скласти баланси та плани розподілу на основі заявок і розрахунків потреб міністерств і відомств, з урахуванням власних норм та нормативів, а також прийнятих пріоритетів розподілу продукції. "Держплан СРСР не тільки вирішував, якими грошима фінансувати будівництво нового заводу, а й де взяти матеріальні та людські ресурси для будівництва і роботи заводу" ". Головним же упущенням у діяльності Держплану СРСР було те. що він, як правило, не визначав ціни з балансів попиту й пропозиції, не використовував цей інструмент для узгодження виробництва і потреб підприємств; ціни часто будувалися тільки на основі затрат, що слугувало однією з причин товарного дефіциту. Для усунення цієї причини було потрібно не так вже й багато: просто привести ціни у відповідність з попитом і пропозицією.

Тепер на рівні центральних органів управління економікою України переважає прогнозування економічних показників, тим часом як міністерства і відомства (відповідно до своїх статутів) часто здійснюють планування роботи галузі. Так, Мінекономіки поряд з прогнозуванням макроекономічних показників у ряді випадків вдається і до фрагментарного планування. Зокрема, воно визначає закупівлі продукції для державних потреб, централізовані капіталовкладення, квоти на експорт (наприклад, на поставку в країни ЄС плоского прокату, феросилікомарганцю, труб) тощо; на жаль, баланси продукції не розробляються, міністерство несе тільки відповідальність за методологію їх укладання.

Термін "державне планування" цілком застосовний до укладання Мінфіном України держбюджету, особливо його розподільчої частини. Відповідно до цього державним плануванням охоплені й бюджетні галузі. Оскільки Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я та ін. визначають водночас і натуральні, і фінансові показники невиробничої сфери (фінансовано) з бюджету), то планування такого роду можна вважати комплексним. Маємо на увазі завдання щодо приймання в інститути і випуску дипломованих спеціалістів, щодо кількості відвідувань поліклінік, розміру зарплати викладачів, учителів і т. п. Державне планування здійснює також і Мінтранс, визначаючи параметри роботи залізничного транспорту. Міністерство агропромислової політики здійснює макроекономічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва, враховуючи попит на продовольчі товари. Так само Мінпаливенерго веде планування галузі, зокрема, розробляє баланси з вугілля, природного газу, нафти і продуктів їх переробки. Міністерство промислової політики, судячи з усього, займається тільки прогнозуванням виробничо-технічного і фінансово-економічного розвитку промислового виробництва, а не його плануванням.

3. Основні проблеми, що виникають при фінансовому плануванні на місцевому рівні

Недоліки фінансового планування:

* слабке врахування природних законів і тенденцій розвитку товарно-грошових відносин;

* зростання ролі плану як самоцілі діяльності по принципу «план будь-якою ціною»; свого роду фетиш плану над економічними відносинами;

* відсутність поля для маневрування дій підприємств різних регіонів і негнучкість системи планування, що склалася;

* методологічна слабкість планування, що не враховує резерви, ініціативу, різноманітність мікрорівня;

* значні витрати сил, часу і засобів на розробку, узгодження, затвердження, уточнення, підтримка стабільності планових показників;

* недостатня координація дій по розвитку прогнозування;

* істотні витрати на виконання окремих видів прогнозів;

* нечітке виявлення цілей розробки прогнозів;

* порушення перспектив у використанні ретроспективної та прогнозної інформації;

* недостатньо розроблена методика розробки і виконання прогнозів.

В складній організації, в умовах взаємозалежності її елементів будь-яке відхилення від скоординованого плану приводить до великих витрат, тому система стимулювання повинна сурово карати за невиконання плану. Планова еволюційна система повинна бути системою розвитку, порядку і стабільності, якщо вона заснована на прогресивних, правильних механізмах. Чим більша і складніша організація, тим важче реалізувати систему розвитку ендогенного типу. Планова система ендогенного розвитку -- це система розвитку, що заснована на плануванні і використанні ендогенних ресурсів і створюючи можливості для використання ендогенних ресурсів -- розкриття потенціалу працівника.

Планова система ендогенного розвитку -- це тріада, що включає:

* прогресивний клімат;

* прогресивне середовище;

* механізм їх функціонування.

Ліберальна еволюційна система вирішує проблему, пов'язану з «запереченням координації», за рахунок самоорганізації і децентралізації управління розвитком ендогенного типу. Вона приводить до створення власності. При цьому втрачається координація, характерна для планової еволюційної системи. При проектуванні еволюційних систем використовується як централізована планова система, з присутньою їй адаптацією і координацією, так і ліберальна система з властивою їй самоорганізацією і нестійкістю. В плановій системі використовуються адаптивні механізми і архетипи. Для управління розвитком екзогенного типу створюється прогресивний механізм, що спонукає систему до розкриття потенціалу, але при достатньо високій швидкості механізм нововведень не може забезпечити прогрес через системні обмеження.

Планова еволюційна система заснована на координації екзогенних ресурсів організації. Перетворити планову еволюційну систему ендогенного розвитку тим важче, чим вище складність організації і чим частіше відбуваються зміни. Планова еволюційна система неефективна в умовах швидких змін. Ліберальна еволюційна система вирішує проблему, пов'язану з «запереченням координації», за рахунок самоорганізації і децентралізації управління розвитком ендогенного типу. Вона приводить до створення власності. При цьому втрачається координація, характерна для планової еволюційної системи. При проектуванні еволюційних систем використовується як централізована планова система, з присутньою їй адаптацією і координацією, так і ліберальна система з властивою їй самоорганізацією.

Сьогодні практично всі регіони мають програми соціально-економічного розвитку, розроблені як самостійно, так і при підтримці зовнішніх консультантів. Проте часто це декларативні документі, які включають деякий аналіз соціально-економічного стану регіону і його ресурсів, а також можливі перспективи розвитку і перемін інвестиційних проектів. Такі програми створюються, щоб обґрунтувати можливості отримання засобів на програми, фінансування яких здійснюється із бюджету. З іншої сторони, багаточисельні регіональні програми соціально-економічного розвитку так і залишаються на папері. Проблема не тільки в якості розроблених документів, але і в тому, що не приймається наступне:

* на відміну від розвинених країн дуже мало українських підприємців, особливо бюджетоутворюючих, мають чітко сформульовані стратегії власного розвитку (при цьому важко розраховувати на ефективну державну політику, якщо вона не враховує стратегічне бачення регіонального бізнесу як основного фактору конкурентоспроможності регіону);

* успішна реалізація регіональної стратегії неможлива без підвищення ефективності адміністративного управління. Незважаючи на деякі позитивні зміни, в цілому істотних змін в організації стратегічного планування на рівні регіонів (як і на рівні територіальних громад), так і не відбулося, що зумовлено наступними основними причинами:

1) діє сила інерції, пов'язана з негативним ставленням до державного планового регулювання в умовах становлення ринку;

2) існує ще проблема створення цілісних національних основ стратегічного планування комплексного соціально-економічного розвитку регіонів різного рангу як системи теоретичних, методологічних і методичних положень, які розкривають сутність, принципи, задачі і організацію стратегічного територіального планування, порядок формування стратегічних орієнтирів і цілей територіального розвитку, механізм їх реалізації;

3) явна недостатня соціально-психологічна і професійна готовність апарату управління на місцях до вирішення конкретних задач стратегічного планування розвитку регіонів (і територіальних громад).

Висновки

Фінансове планування -- це процес планування надходжень і використання фінансових ресурсів, встановлення оптимальних співвідношень у розподілі доходів певної території, регіону, області.

У процесі фінансового планування забезпечується необхідний попередній контроль за створенням і раціональним використанням фінансових ресурсів. Об'єктами планування є доходи певної території, в їх числі й нагромадження (прибуток тощо), взаємовідносини з державним бюджетом і державними позабюджетними фондами, обсяг капіталовкладень, інших форм інвестування фінансових ресурсів (зокрема участь на ринку цінних паперів), обсяг довготермінових кредитів банків на інвестиційні заходи, потреба у власних оборотних коштах і джерела її покриття.

Головним інструментом фінансового планування в сучасних умовах є фінансовий план, зокрема у формі балансу доходів і видатків, значне поширення у практиці мають також такі інструменти фінансового планування, як платіжний календар, бізнес-план.

Організація фінансового планування певної території дає змогу:

-- забезпечити повну мобілізацію внутрішніх резервів підприємств за рахунок виявлення ще на стадії планування обсягу і структури фінансових ресурсів, необхідних для досягнення запланованих виробничих показників;

-- визначити необхідність у власних і позичених джерелах фінансових ресурсів, необхідних для виконання виробничої програми;

-- здійснювати послідовні планування витрат, виходячи зі встановленого в якості планового нормативу доходу і виробничої програми, за рахунок якої плануєтеся сформувати цей доход;

-- аналізувати і планувати динаміку структури фінансових ресурсів за джерелами формування (пасивів) та матеріалізованою формою (активів).

В складній організації, в умовах взаємозалежності її елементів будь-яке відхилення від скоординованого плану приводить до великих витрат, тому система стимулювання повинна сурово карати за невиконання плану. Планова еволюційна система повинна бути системою розвитку, порядку і стабільності, якщо вона заснована на прогресивних, правильних механізмах. Чим більша і складніша організація, тим важче реалізувати систему розвитку ендогенного типу. Планова система ендогенного розвитку -- це система розвитку, що заснована на плануванні і використанні ендогенних ресурсів і створюючи можливості для використання ендогенних ресурсів -- розкриття потенціалу працівника.

Список використаної літератури

1. Бесєдін В. Створення, становлення і трансформування системи планування в Україні // Економіка України. - 2002. - № 5. - С.8-10.

2. Воронкова В.Г. та інші. Планування та прогнозування в умовах ринку. - К., 2007. - 568 с.

3. Добрик Л.О. Роль фінансового планування у складі організаційно-економічного механізму управління // Економіка та держава . - 2007. - № 1. - С.51-56.

4. Опарін В.А., Сафонова Л.Д. Сутність і складові фінансового менеджменту // Фінанси України. -- 2005. -- № 2. -- С. 60-66.

5. Сафонова Л.Д. Бюджетний менеджмент: Навч.-метод. посібник. - К.: КНЕУ. - 2001. - 186 с.

6. Фінансовий менеджмент: Навчально-методичний посібник для са-мост. вивч. дисц. / A.M. Поддерьогін, Л.Д. Буряк, Н.Ю. Калач та iн. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 294 с.

Размещено на Allbest.ru