Як вже зазначалося раніше, соціальний захист -- це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства за конкретних економічних умов.

Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Це знайшло відображення у законодавчому полі України. Зокрема, стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Отже, соціальний захист є одним з інституцій, який забезпечує права і свободи громадян, зокрема рівність прав чоловіка та жінки, матеріальну підтримку материнства (включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям).

Сучасні системи соціального захисту передбачають заходи щодо підтримання добробуту людини від народження і до смерті. Поряд із соціальним страхуванням та соціальною допомогою це забезпечується також реалізацією сімейної політики[17, c. 386]:

§ захист прав дитини,

§ матеріальна підтримка сімей з дітьми,

§ рання імунізація населення,

§ допомога в здобутті освіти,

§ соціальна робота у неблагополучних сім'ях

§ соціальне обслуговування дітей-інвалідів.

Активна політика на ринку праці сприяє ефективній зайнятості працездатного населення. Так звана гендерна політика спрямована на усунення дискримінації за статевою ознакою, забезпечення реальної рівноправності жінок.

Метою соціальної допомоги є максимальне охоплення всіх, хто потребує цієї допомоги, тобто всіх нужденних і з хто самостійно неспроможний забезпечити собі і членам своєї родини хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Водночас допомога має надаватися тільки тим, хто її реально потребує.

Існують різні форми соціальної допомоги:

ь допомога грошима або предметами повсякденного вжитку;

ь надання на пільгових умовах (або взагалі безплатно) ліків, шкільних підручників, створення системи фінансуванні охорони здоров'я, яка б враховувала ті ризики, що не підлягають страхуванню;

ь централізований перерозподіл коштів на користь бідніших регіонів країни

Необхідність одночасного вирішення двох завдань -- подолання бідності та стримування бюджетних витрат -- зумовлює особливу роль адресних соціальних допомог. Адресність передусім потребує точної ідентифікації бідних. Для цього використовують кілька методів.

1. Базою ідентифікації є оцінювання рівня доходів (або споживання) окремих осіб, сімей або домогосподарств. Перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але існує проблема вимірювання добробуту. В нашій країні -- і це доведено результатами обстежень умов життя домогосподарств, які з 1999 р. щоквартальну проводить Держкомстат України -- доходи населення не віддзеркалюють його реального рівня життя внаслідок поширення практики так званих не грошових доходів від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної і тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація на рівень споживання також створює певні труднощі, оскільки ця характеристика добробуту не може бути підтверджена документально і відповідно не може використовуватися безпосередньо в процедурі призначення допомоги. В більшості країн існує практика вибіркової перевірки реального рівня життя, але її застосування в Україні потребує відповідних змін законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і є непопулярним.

2. Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у індивіда (сім'ї, домогосподарства) однієї чи кількох характеристик, які тісно корелюють з бідністю (наприклад, наявність п'яти та більше дітей у сім'ї, сім'я, яка складається лише з пенсіонерів, або самотні пенсіонери старші 75 років). Перевага цього методу полягає в спрощенні процедури надання допомоги і відповідно скороченні адміністративних витрат. Але всі індикатори бідності є лише непрямими її ознаками і мають з бідністю виключно стохастичний, а не функціональний зв'язок. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності: неповне охоплення або розпорошеність допомог.

3. Значною мірою запобігти розпорошенню коштів, тобто забезпечити більшу вертикальну ефективність адресних соціальних допомог може так званий механізм само ідентифікації або самоадресності. Його ідея полягає у формуванні таких видів допомог, у яких зацікавлені тільки дійсно бідні верстви населення (наприклад, програми громадських робіт з оплатою, що не перевищує прожиткового мінімуму) [17, c. 386-387].

Основними проявами ефективності надання соціальної допомоги є максимальне охоплення всіх нужденних (так звана горизонтальна ефективність), мінімальне надання допомоги тим, хто на неї реально не потребує (вертикальна ефективність.) При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення того чи іншого виду допомоги, а про аналіз суто законодавчих (нормативних) критеріїв. В умовах існування системи підтримки добробуту населення (різноманітних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогових значень доходу сім'ї) пріоритетним завданням наукового оцінювання ефективності соціальної допомоги в країні є її спрямованість на бідні верстви населення.

У класичному розумінні пенсії за віком -- це довгостроковий соціальний контракт між працюючим населенням і тими, хто через свій похилий вік втратив працездатність, але в минулому сам матеріально (через сплату страхових внесків) підтримував осіб похилого віку.

Проте трудова пенсія має подвійну природу. Це не лише частка коштів, зароблених за роки трудового життя. Перетворюючись на основне джерело доходу найманих працівників при втраті ними (за віком або станом здоров'я) здатності повноцінно займатися трудовою діяльністю, пенсія забезпечує певний рівень життя і відображає вклад працівника у виробництво суспільного продукту. Отже, пенсійне забезпечення як складова частина соціального захисту виконує такі функції:

1) захист від бідності при досягненні певного віку (або втрати працездатності за станом здоров'я);

2) гарантування певного рівня доходу після завершення трудової діяльності (регулярна виплата певної суми, пропорційної сумі заробітку, що виплачується безпосередньо перед виходом на пенсію);

3) захист цього доходу від абсолютного або відносного зниження реального рівня життя внаслідок інфляції і зростання реальної середньої заробітної плати.

У таблиці 1.1 наведено обсяги надання грошової допомоги непрацездатним громадянам із мінімальними доходами.

Таблиця 1.1

Обсяги цільової грошової допомоги непрацездатним громадянам у 2003 році

Основні засади пенсійного забезпечення є досить універсальними[17, c. 388]:

o Виплата пенсій здійснюється після досягнення законодавче» визначеного віку; поширеними є як практика рівного пенсійного віку для чоловіків і жінок, так і практика раннього пенсійного віку для жінок. Припускається за певних умов (переважно пов'язаних із забезпеченням мінімального прийнятного рівня життя) достроковий вихід на пенсію.

o Фінансування пенсій здійснюється на засадах обов'язкового та добровільного страхування за рахунок внесків найманих працівників і роботодавців (у деяких випадках - бюджету).

o За відсутності права на трудову пенсію кількома роками пізніше виплачується соціальна пенсія.

Сучасні системи пенсійного забезпечення є багаторівневими (солідарна система -- І рівень, обов'язкова накопичувальна система -- II рівень, добровільна накопичувальна система -- III рівень). Вони включають пенсії за віком (трудові та соціальні), з інвалідності, в зв'язку із втратою годувальника.

Найпоширенішими є солідарні (розподільчі) системи пенсійного забезпечення, побудовані за так званим договором поколінь: поточні пенсії поколінню пенсіонерів із внесків покоління працюючих. Зазвичай пенсії за солідарною системою забезпечують вельми невисокий рівень життя. Ці пенсії отримують після досягнення встановленого віку за наявності страхового (трудового) стажу і сплати внесків до пенсійного фонду. Існують певні вимоги до суми цих внесків (вони мають сплачуватися із заробітку, не нижчого за встановлений мінімум) і тривалості стажу.

Накопичувальні системи (хоча б один з двох рівнів) існують у більшості країн, і саме вони забезпечують істотне доповнення до пенсій за солідарною системою. Вони ґрунтуються на засадах перерозподілу коштів, зароблених упродовж всього життя -- частина з них відкладається з економічно активного на пенсійний період життя.

Однак не в усіх країнах, навіть з цілком стабільною пенсійною системою, е одночасно і II (обов'язковий), і III (добровільний) рівні пенсійного забезпечення. У США солідарна система доповнюється III рівнем.

У більшості країн, які розпочали реформування системи пенсійного забезпечення (передусім країни перехідної економіки), відбувається перехід від однорівневої солідарної системи до багаторівневої. Запроваджується накопичувальна система шляхом введення або одразу II та III рівнів, або спочатку III (добровільного) рівня.

Основні проблеми сучасних систем пенсійного забезпечення спричинені зниженням народжуваності в 60-х роках XX ст. Існуючий вже протягом 40 років рівень народжуваності не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, тобто покоління дітей є чисельно меншим за покоління батьків. У результаті посилюється процес старіння населення (в економічно розвинених країнах -- особливо в США, Канаді, Австралії). Він деякою мірою компенсується постійним припливом молоді з-за кордону. Крім того, впродовж життя людина дедалі менший період працює і дедалі довший період є економічно пасивною (оскільки, з одного боку. неухильно збільшується середня тривалість життя населення в пенсійному віці, а з другого -- збільшується період навчання). Відповідно збільшується співвідношення, по-перше, між одержувачами пенсій і платниками страхових внесків, по-друге, між пенсійним та активним періодом. Збільшення першого співвідношення спричиняє фінансову нестабільність солідарної, а збільшення другого -- накопичувальної системи, тому уряди більшості країв стимулюють й більш пізній вихід на пенсію -- добровільний або обов'язковий. У першому випадку люди отримують певні привілеї, у другому -- законодавче збільшується пенсійний вік.

2. Соціальні програми захисту населення в Україні

Законодавством України передбачено падання пільг окремим категоріям населення: деякі з цих пільг успадковані від УРСР, інші компенсують втрати населення від інфляції, яка мала місце на початковому етапі процесу трансформації суспільства. Ці пільги мають різне соціальне забарвлення, різну вартість і користуються ними різні верстви населення. Відповідно пільги класифікують за періодичністю; ступенем персоніфікації, спрямованістю.

Аналіз ефективності діючої системи надання пільг ускладнюється через співвідношення декларованих пільг та їх фактичним наданням, оскільки менше половини осіб, які мають право на ті чи інші пільги, реально ними користуються.

Одноразові пільги стосуються:

· капітального ремонту помешкання;

· отримання кредиту; встановлення телефону;

· отримання автомобіля.

До багаторазових належать пільги на:

· житлово-комунальних послуг;

· оплату палива;

· проїзд у пасажирському та приміському транспорті;

· проїзд у міжміському транспорті;

· користування телефоном, сигналізацією;

· санаторно-курортне лікування;

· отримання компенсації за невикористане право на пільгове санаторно-курортне лікування;

· купівлю медикаментів;

· на зубо- та інше протезування[17, c. 389]

Одноразовою пільгою особа може скористатися лише раз упродовж тривалого періоду часу, передбаченого законодавством. Багаторазові ж пільги можуть використовуватися регулярно, незалежно від терміну та кількості використання.

Серед багаторазових пільг переважають ті, що мають індивідуальний характер: на проїзд у транспорті або на санаторно-курортне лікування, протезування або на купівлю медикаментів. Право на ці пільги не поширюється на інших членів сім'ї. Отже, їх можна вважати одноосібними.

Проте серед пільг є й такі, які автоматично поширюються на всіх членів домогосподарства, тобто їх цілком можна вважати сімейними. До них належать пільги на житлово-комунальні послуги, паливо, оплату телефону.

Па перший погляд, така законодавча практика розширює коло осіб, що

отримують пільги, в кілька разів. Але проживання кількох пільговиків в одному домогосподарстві не змінює розміру пільгового відсотку плати за житлово-комунальні послуги, паливо або телефон. Коло осіб, що отримують ці пільги розширюється лише в 1,7 рази, тобто на 10 пільговиків припадає 17 осіб, що отримують пільги.

В Україні майже в половині домогосподарств є хоча б один пільговик. Зрозуміло, що не всі громадяни фактично користуються цим право. Так, тільки 37 % домогосподарств мають в своєму складі осіб, що реалізують своє право на пільги, а інші 13 % не користуються пільгами, хоча в них проживає принаймні один пільговик.

У домогосподарствах, що мають право на пільги, найчастіше проживають пільговики таких категорій:

· пенсіонери загальної категорії;

· інваліди дитинства, Радянської армії, внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва, з інших причин;

· інваліди загальної категорії;

· за службовою ознакою (працівники судів, прокуратури, міліції та ін.);

· учасники війни.

Найменшими за чисельністю є такі категорії пільговиків:

· особи, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною;

· одинокі матері;

· багатодітні сім'ї;

· реабілітовані особи;

· особи, що доглядають за інвалідом І групи, дитиною-інвалідом.

Таким чином, сучасна система пільг в Україні включає:

1) привілеї, які надаються за особливі заслуги;

2) пільги за професійною ознакою;

3) компенсації за шкоду, завдані здоров'ю,

4) компенсації матеріальних та моральних втрат;

5) захист соціальне вразливих верств населення.

Зрозуміло, що мета і засади надання цих пільг -- різні.

Важливе місце в системі пільг посідають субсидії населенню. Обсяг надання населенню субсидій у 2003 році за регіонами наведено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Надання населенню субсидій за регіонами у 2003 році

Найпоширенішими є пільги на проїзд у міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (хоча фактично використовують це право трохи більше половини); право на пільговий проїзд у міжміському транспорті має 13 % населення країни, а користуються цим правом тільки 2,5 %, Пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94 % тих, хто має на них право (приблизно 8 % населення, а з урахуванням членів сімей 14 %). Взагалі тільки 43 % населення реалізує своє право на ті чи інші пільги, при чому ця частка значно вища серед більш заможних верств[17, c. 389-390].

Близько 70 % користувачів пільг -- не бідні, а серед користувачів пільгами на оплату житлово-комунальних послуг їхня частка становить 77 %.

Існує також чіткий взаємозв'язок між рівнем освіти та користуванням пільгами. Особливо це характерно для тих домогосподарств, які отримують три та більше видів пільг, а таких в Україні, як виявило обстеження, проведене влітку 2000 р. Держкомстатом України, налічується понад 21 тис. Така ситуація відображає передусім недостатню обізнаність українського населення щодо своїх прав.

2.2 Принципи надання універсальних та адресних допомог населенню

Важливою складовою механізму реалізації соціального захисту населення є наявність відповідного фінансового забезпечення, яке, перш за все, реалізується за наявності джерел фінансування заходів і програм соціальної політики.

Фінансову основу системи соціального захисту населення на сьогодні становлять:

o бюджетне фінансування:

o кошти Державного бюджету;

o кошти органів місцевого самоврядування;

o кошти державних цільових фондів;

o соціальна допомога з фондів підприємств та організацій;

o кошти недержавних організацій:

o система допомог церковних громад;

o благодійництво та меценатство;

o міжнародна фінансова та гуманітарна допомога.

Останніми роками тягар соціальних видатків значною мірою змістився на державу, його бюджетну систему, що спричинило її глибоку кризу, повну нездатність забезпечити колишній, ще радянський, рівень споживання соціальних послуг. Виник некерований рух у бік комерціалізації основних соціальних послуг, тобто стихійне перекладання фінансового навантаження на доходи населення, як правило, без врахування зростаючої диференціації його доходів, соціальної значимості рівного доступу до основних соціальних послуг.

Головним принципом розподілу ВВП, яка повинна витрачатись на соціальні цілі в Україні, є перекладання тягаря витрат на місцеві бюджети. На сьогодні за рахунок місцевих бюджетів фінансується 60-65 % таких витрат.

Покриття витрат на виплату більшості соціальних допомог здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів. Така процедура трансферту коштів визначається Бюджетним кодексом України та Законом України "Про Державний бюджет на 2004 рік"[18, c. 85-86].

Кошти з цих джерел в основній своїй масі забезпечують соціальну підтримку непрацездатного населення. Джерелом, що забезпечує реалізацію соціальних гарантій для економічно активного * (працездатного) населення, є кошти підприємств, закладів, організацій і об'єднань. У рамках цих засобів є невеликі можливості підвищити для трудящих рівень соціальних гарантій за рахунок самостійно зароблених коштів. Додатковим джерелом ресурсів у соціальній сфері є кошти зарубіжних цільових позик і кредитів, що виділяються під конкретні соціальні програми.

Зростаючі соціальні потреби суспільства вимагають прискореної диверсифікації системи фінансування соціальної сфери. Кроком вперед в цьому напрямку є активне залучення елементів страхування в систему соціального захисту, а саме: надання всебічної підтримки з боку держави, створення необхідних економічних умов для розвитку соціального страхування як основоположного елементу системи соціального захисту населення.

На сьогодні в Україні із п'яти узаконених видів соціального страхування функціонують лише чотири: пенсійне, з тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття та від нещасного випадку на виробництві. До цього часу не набув чинності Закон "Про загальнообов'язкове державне медичне страхування". Неможливість введення цього страхового внеску, відсутність відповідного фонду в країні пояснюється створенням критичного стану для господарюючих суб'єктів - підприємств, для яких додатковий страховий внесок поставить більшість із них в умови виживання, а для деяких із них питання про негайне згортання своєї діяльності. Не в кращому сі ані опиняються і громадяни: через низьку платоспроможність деяким із них загрожує поступове сповзання до бідності, оскільки зменшиться їхній сукупний доход, більшу частину із якого складає заробітна плата.

Однак, перш ніж говорити про віднаходження нових джерел, форм і методів фінансування соціального захисту населення, необхідно раціоналізувати існуючу систему фінансування цього соціального інституту.

З огляду на це для оптимізації системи фінансування соціального захисту України подальшими кроками мають стати викладені нижче заходи.

У сфері бюджетного фінансування.

* Бюджет залишається основним джерелом підйому соціальної сфери. У зв'язку з цим слід вжити заходів щодо наповнення доходної частини бюджетів. На реалізацію цієї мети мають бути направлені радикальні зміни в податковій системі держави. Економічна ситуація вимагає негайної лібералізації податкової системи та створення жорсткої системи санкцій за порушення податкового законодавства.

Доречним у цьому аспекті може стати також використання прогресивного зарубіжного досвіду. У деяких розвинених країнах (Швеція, Данія, Великобританія та ін.) стягнення окремих видів податків закріплюється за фінансуванням відповідних соціальних видатків. Це, з одного боку, дозволяє державі підтримувати високий рівень податкової культури в державі, з іншого - виступати гарантом того, що кошти будуть повернуті у суспільство у вигляді певних соціальних благ і послуг. Адже більшість громадян країни оцінює соціальну спрямованість політики держави з огляду на власний добробут.

* На сьогодні соціальний бюджет країни переобтяжений значною кількістю пільг, різного роду компенсацій. Нині на кожного мешканця країни на рік припадає більше одного випадку використання пільги. Усього ж в Україні налічується близько 140 видів різних пільг і компенсацій, які регулюються 45 законодавчими та нормативно-правовими актами. Нині система пільг в Україні створює постійний дефіцит фінансових ресурсів у державі для їх забезпечення. Основним її недоліком є те, що частіше право на пільгу використовує небідне населення, тоді як найменш захищені верстви населення позбавлені можливості скористатися своїм правом. Можна стверджувати, що "пільги в Україні не виконують функцію соціального захисту найбільш нужденних верств населення"[16, c. 39-41].

Прогресивним підходом у вирішення проблеми стало прийняття у березні 2002 р. урядової програми заміни системи пільг на адресну грошову допомогу. Підхід з позиції адресності до надання грошової допомоги населенню, у першу чергу, має на меті зменшення фінансового навантаження на бюджет.

Ще одним способом зменшити навантаження є налагодження чіткого контролю в системі пільг, який має забезпечити реальну оцінку кількісного та якісного складу осіб, що потенційно можуть отримувати таку допомоги. Однак, перш ніж скорочувати існуючий перелік соціальних привілеїв, слід потурбуватися про проведення активної політики у сфері доходів населення. Підвищити частку оплати праці у ВВП з тим, щоб населення було в змозі самостійно сплачувати за житлово-комунальні послуги, транспортні витрати тощо. Головним важелем у вирішенні цього питання має стати надання можливості громадянам реалізувати свої знання, професійну майстерність і підприємницьку ініціативу.

* Одним із питань, що потребує свого врегулювання в частині фінансування соціального захисту населення, є фінансування соціальних видатків на місцях за рахунок субвенцій, що передаються з Державного до місцевих бюджетів. З одного боку такий законодавчий підхід є превентивним заходом щодо нецільового використання коштів органами місцевого самоврядування, але поряд з цим створює умови, за яких відсутній механізм маневреності у використанні таких коштів. Адже місцеві органи влади не в праві брати на себе зобов'язання із задоволення різноманітних соціальних потреб, різних суспільних груп, які постійно змінюються.

Доцільно було б сумістити в часі передачу соціальних функцій на місця з реальним фінансовим підкріпленням. Встановити режим персональної (посадової) відповідальності за порушення синхронності , цих процесів, строків і обсягів фінансування. Невід'ємним елементом механізму соціального захисту населення на місцях має стати соціальний контроль за виконанням нормативних актів про соціальний захист і відповідальність за Їх порушення, конкретизуючи Їх за рівнями, адресатами та показниками. Загальновизнано, що соціальний контроль, як один із регуляторів суспільних відносин, забезпечує стійкість соціальної системи та управління суб'єктами, що входять до її структури[18, c. 87-88].

У сфері соціального страхування необхідно сформувати такі пріоритети його подальшого розвитку.

* Поступове наближення розмірів мінімальних страхових виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням до рівня прожиткового мінімуму. І потенційні можливості системи соціального страхування дозволяють здійснювати такі заходи. Про це свідчать залишки коштів на рахунках соціальних фондів у кінці року, дані про які наведено в таблиці 4.1. Слід активно проводити також політику управління тимчасово вільними коштами соціальних фондів шляхом розміщення на депозитних рахунках у банках для отримання додаткових коштів для покриття соціальних виплат.

Таблиця 4.1

Залишки коштів на рахунках державних цільових фондів, тис. грн.

Зважаючи на свої фінансові можливості. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності для працюючих жінок встановив з 1 січня 2003 р. розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку 80 грн. на кожну дитину, що становить відповідно 21.9 % до прожиткового мінімуму для працездатної особи

Мінімальний розмір виплат у разі настання безробіття (допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійного навчання, матеріальна допомога по безробіттю) з 1 лютого 2003 р. збільшився до 80 грн. (для осіб, яким зазначена допомога призначається з урахуванням страхового стажу - до 90 грн.) [18, c. 89].

Допомога на поховання по двох видах соціального страхування досягла розміру прожиткового мінімуму. Таким чином, тільки два види страхових виплат - допомоги по безробіттю та по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років - менше прожиткового мінімуму і мають поступово підвищуватись.

* Зменшення навантаження на фонд оплати праці без зниження розмірів страхових виплат за рахунок розширення бази для нарахувань у фонди, збільшення кількості платників внесків за рахунок запровадження обов'язкового страхування всіх без винятку найманих працівників і поєднання заходів щодо оптимізації розмірів страхових внесків і зниження податкового тиску. У 2002 р. відрахування роботодавців до трьох страхових фондів склали 6.9 %, у 2003 р. відрахування зменшились до 6.7 % з одночасним збільшенням соціальних гарантій працюючим. На сьогодні лише тісна співпраця соціальних партнерів дасть змогу дійти спільної згоди щодо подальшої політики встановлення страхових тарифів у сфері соціального страхування.

* Для економного використання коштів страхових фондів необхідно перейти до призначення страхових виплат на основі даних персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб, що здійснюються Пенсійним фондом, та забезпечити підвищення ефективності роботи всіх фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Нині в Луганській, Запорізькій та Львівській областях проводиться експеримент, який спрямовано на уніфікацію порядку сплати внесків до цільових фондів через здійснення певних, загальних для всіх фондів функцій (реєстрація платників, надання звітності та контролю за нарахуванням та сплатою страхових внесків) органами Пенсійного фонду. Потребують також здійснення заходи щодо зменшення адміністративних видатків фондів соціального страхування, посилення державного контролю за цільовим використанням страхових коштів і фінансовою діяльністю державних цільових фондів. Слушною є думка багатьох науковців і практиків щодо виконання одним із фондів соціального страхування відповідних функцій та встановлення в Україні консолідованого (єдиного) страхового внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, який сплачувався б однією сумою на рахунок фонду з наступним розщепленням за видами страхування.

Віднаходження нових джерел, методів, форм фінансування соціального захисту населення - це є питання першочергової ваги для України, які потребують невідкладного їх вирішення. Досвід країн, які пройшли або проходять аналогічний нашому шлях розвитку (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина тощо), свідчить про те, що держава, яка не в змозі належною мірою фінансувати соціальну сферу, повинна рішуче реформувати соціальну політику за трьома головними напрямами[18, c. 89].

По-перше, це роздержавлення соціальної сфери та максимальне '?" звільнення держави від функцій безпосереднього надання громадянам -ї соціальних послуг з перекладенням цих обов'язків на некомерційні структури.

По-друге, формування ринку соціальних послуг з реальною конкуренцією їх надавачів, унаслідок чого підвищується якість і знижуються витрати на виробництво цих послуг.

По-третє, впровадження комплексної системи соціального замовлення.

Така форма взаємодії держави з некомерційними органами поширена в усіх цивілізованих країнах. За оцінками американських фахівців, майже третину коштів, що обертаються в некомерційному секторі США, складають кошти, які потрапляють від держави через систему соціальних контрактів. У ФРН ця доля становить 70, у Франції - 80%[14, c. 5-8].

В основі механізму соціального замовлення лежить принцип переважного використання бюджетних і власних коштів організацій та установ, призначених для соціальних потреб, на фінансування цільових соціальних програм і соціальних проектів.

Висновки

Питання соціального захисту населення для України на даному етапі її розвитку є одним з найболючіших питань, адже більшість населення країни проживає за встановленою законодавством «межею бідності».

На сьогодні навіть у законодавстві чи науковій літературі не існує єдиного визначення поняття системи соціального захисту. Відсутність загального уявлення про характер інституту соціального захисту та його зміст спричиняє змішування та вільне тлумачення різноманітних категорій, термінів і понять, що слугують для розкриття змісту цього інституту. Дослідженням загальних проблем у сфері соціального захисту населення займалися В.Куценко, О.Новикова, Н. Борецька , С.Злупко.

За теперішніх умов необхідно визнати, що створення ефективної системи соціального захисту населення - це не лише завдання соціальної політики. На втілення цієї ідеї в життя мають бути націлені фінансова, економічна, інвестиційна політика держави.

Соціальний захист функціонує як відособлене, внутрішнє організоване системне утворення зі складною структурою. Феномен такого складного системного утворення полягає в тому, що кожний з елементів, у свою чергу, є відносно відособленою системою, яка складається з елементів більш низького рівня, які також утворюють систему, що має власну внутрішню організацію. Відповідно, соціальний захист - це багаторівневе системне утворення. Враховуючи виконання ним в суспільстві не одної, а низки функцій, можна вважати його також багатофункціональним системним утворенням.

На сучасному етапі соціальний захист як системне утворення вищого порядку складається з двох основних елементів - державної та недержавної системи соціального захисту, які законодавче закріплені й функціонують у визначених правових рамках шляхом реалізації суб'єктами відповідних правовідносин своїх прав і обов'язків.

Однак цілісної багаторівневої системи соціального партнерства в Україні ще не існує. Зокрема, недосить чітко визначені суб'єкти соціального партнерства та їхній статус. Крім того, практика трипартизму не може замінити механізм соціального партнерства на рівні підприємств. Трудові колективи фактично не беруть участі у переговорному процесі на первинному рівні.

Також на основі викладених пропозицій можна стверджувати, що побудова ефективної бюджетно-страхової моделі фінансування соціального захисту населення, що передбачає подальшу розбудову системи соціального страхування, оптимізацію механізму використання бюджетних коштів для забезпечення найбільш вразливих категорій населення на основі принципу адресності, з одночасним проведенням активної політики у сфері доходів населення, забезпечить поступове формування дієздатної моделі соціального захисту населення, сприятиме підвищенню його матеріального добробуту, встановленню соціальної злагоди та миру в суспільстві.

Використана література

1. Бандурка О. М., Коробов М. Я., Орлов П. І., Петрова К. Я. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. - К.: Либідь, 1998. - 318 с.

2. Белолипецкий В. Г. Финансы фирмы: Курс лекций / Под ред. И. П. Мерзлякова. - М.: ИНФРА-М, 1998. - 298 с.

3. Борецька Н. П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми. Монографія. - Донецьк: Янтар, 2001. - 352 с.

4. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. Посіб. - К.: Вища шк.., 1997. - с. 192-198

5. Горянська С. В. Фінансове забезпечення соціального захисту населення // Фінанси України. - 2001. - №6. - с. 87-95

6. Економіка підприємства: Підручник / За ред. С. Ф. Покропивного. - К.: КНЕУ, 2001. - 528 с.

7. Єпіфанов А. О., Сало І.В., Дьяконова І. І. Бюджет і фінансова політика України. - К.: Наук. думка, 1997. - с. 213-215

8. Зайцев Н. Л. Экономика организации: Учебник. - М. : Экзамен, - 2000. - с. 330 - 358.

9. Зайцев Н.Л. Экономика промышленного предприятия: Учебное пособие. - М.: Инфра - М, - 1998. - 245с.

10. Злупко С. М., Раденькі Й. І. Людський потенціал, зайнятість і соціальний захист населення в Україні. - Львів, 2001. - 192 с.

11. Іващенко В. І., Болюх М. А. Економічний аналіз господарської діяльності Навчальний посібник. - К.: ВІПОЛ, 1999. - гл. 10. - с. 125 - - 148.

12. Ізмайлова К. В. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 2000. - с. 83 - 95.

13. Кивіденко Л. Соціальний захист населення та шляхи подолання бідності в Україні // Вісник КНТЕУ.- 2004. - №3. - с. 41-47

14. Крупник А. Соціальне замовлення - нова технологія розв'язання соціальних проблем в Україні // Соціал. політика і соціал. робота. - 2000. - №3,4. - с. 3-13