Размещено на http://www.allbest.ru/

Інфраструктура фінансового ринку

фінансовий послуга грошовий валютний

Вступ

Фінансовий ринок -- складова фінансової системи держави. За своєю суттю це механізм перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб'єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, між учасниками бюджетного процесу, деякими міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах.

Перерозподіл фінансових ресурсів за допомогою фінансового ринку має певні часові обмеження і здійснюється на умовах платності та конкуренти ості. Фінансовий ринок значно впливає на ефективність, стійкість та еластичність фінансової системи. Він покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію і розподіл фінансових ресурсів, що сконцентровані в державних грошових фондах, у розпорядженні підприємницьких структур і у населення. По суті, фінансовий ринок у розподільчих і перерозподільних процесах фінансових ресурсів виконує ті функції, які не може виконати жодна складова фінансової системи.

За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення. Наявність фінансового ринку -- об'єктивне явище, зумовлене особливостями функціонування фінансів в економічній системі держави. Він виник як гостра потреба в додатковій формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення роз витку економіки держави.

Кругообіг коштів, що опосередковує економічну діяльність у державі, здійснюється постійно, проте в процесі цього руху коштів може настати час, коли їхня частка вивільняється з кругообігу на окремо взятому підприємстві або в організації, чи у конкретного громадянина. Інші суб'єкти економічного процесу в цей же час відчувають тимчасову потребу в коштах. Фінансовий ринок здатний задовольнити інтереси кожного з них. Можуть виникати й інші ситуації. Так, наприклад, певний суб'єкт економічної діяльності, юридична чи фізична особа використовують наявні в неї ресурси з метою одержання доходу. Ці фінансові ресурси на фінансовому ринку можуть бути трансформовані в цінні папери, що принесуть до хід. Форми і методи мобілізації ресурсів на фінансовому ринку дуже різноманітні, проте важливим його завданням є повне, своєчасне і з найменшими затратами задоволення потреб усіх учасників ринку.

Розвиток фінансового ринку значною мірою відображає гнучкість фінансової системи та швидкість, з якою вона може пристосовуватися до змін в економічному та політичному житті країни, а також до різноманітних процесів, які відбуваються за її межами. Розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, в тому числі й кожного учасника ринку.

1. Роль фінансового ринку в економіці країни

1.1 Сутність та призначення фінансового ринку

Впровадження ринкових відносин в Україні обумовлює необхідність реформування і зміцнення фінансового сектора економіки з метою посилення його впливу на активізацію інвестиційних процесів, структурну перебудову та подальший економічний розвиток країни. В зв'язку з цим, удосконалення діяльності фінансових установ потребує вирішення цілого комплексу проблем, які, передусім, пов'язанні з розширенням номенклатури фінансових послуг, посиленням прозорості діяльності суб'єктів господарювання на фінансовому ринку, опануванням системи управління ризиками в умовах економічної нестабільності.

Надання фінансових послуг безпосередньо пов'язане з укріпленням фінансового ринку.

Фінансовий ринок - сфера прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових ресурсів і інвестиційних цінностей (тобто інструментів фінансових ресурсів) між їх вартістю і споживчою вартістю.

Фінансовий ринок являє собою організовану або неформальну систему торгівлі фінансовими інструментами, тобто здійснюється кругообіг фінансових ресурсів, у процесі якого в одних суб'єктів ринку нагромаджуються заощадження, а інші мають потребу в коштах для розширення їх діяльності.

В економіці постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів, суб'єктами якого є домашні господарства (господарства громадян та їх сімей), підприємства, держава і різні фінансові інститути-посередники. На рисунку 1 схематично зображено місце ринку фінансових послуг в системі кругообігу фінансових ресурсів.

За своїм економічним змістом фінансові послуги - це, як правило, специфічні методи прискорення обігу капіталу, своєчасне його залучення в ті сфери діяльності, де в ньому є найбільша потреба, переміщення фінансових ресурсів із вільного обігу в інвестиції, а в цілому - досягнення ефективного їх використання. Наявність фінансових послуг зумовлена кругообігом фінансових ресурсів у процесі функціонування економічної системи, вони раціонально доповнюють мобілізацію і використання фінансових ресурсів в інших підсистемах фінансової системи держави. Надання фінансових послуг стримує інфляційні процеси в державі, сприяє стабілізації її фінансового становища, впливає на рівень матеріального добробуту населення.

Фінансові послуги за своєю структурою дуже різні, вони можуть мати риси кредитних операцій, операцій оренди та страхування, проте всім їм притаманні риси створення і використання фондів фінансових ресурсів для здійснення економічної діяльності.

Ринок фінансових послуг - специфічна сфера фінансових відносин, які виникають в процесі руху фінансових потоків в економіці між державою, юридичними і фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових посередників.

Предметом цих фінансових відносин є фінансові інструменти, що діють в різних секторах фінансового ринку:

національна валюта;

іноземна валюта;

позикові кошти;

кредитні ресурси;

цінні папери.

До основних функцій ринку фінансових послуг належать:

забезпечення переміщення фінансових ресурсів у часі в межах та поза межами країни з однієї галузі економіки до іншої;

забезпечення способів управління ризиками;

підтримка таких способів платежів, що стимулюють обмін товарів, послуг і активів;

забезпечення механізму об'єднання фінансових ресурсів і відокремлення пайової участі власників;

постачання цінової та правової інформації для координації дій суб'єктів фінансового ринку;

пропозиції способів рішення проблем учасників фінансових операцій.

Як свідчить практика, одними з основних суб'єктів фінансового ринку є домашні господарства, які утворюють важливе джерело інвестиційного потенціалу країни - заощадження населення.

Заощадження населення - це частина грошового доходу домогосподарств, яка залишається після сплати податків і не використовується на поточне споживання, а призначена для задоволення потреб в майбутньому.

Слід зазначити, що не всі заощадження можна розглядати як реальні фінансові ресурси. Значний вплив на подальшу долю заощаджень має мотив, яким керувався суб'єкт, обмежуючи свої споживчі витрати, та його ставлення до структур, через які здійснюють мобілізацію заощаджень. Мотивами заощаджень для домашніх господарств можуть бути:

скорочення поточного споживання з метою його поліпшення в майбутньому;

нагромадження коштів для придбання товарів довгострокового користування;

намагання усереднити споживання у часі через незбігання терміну отримання доходу зі строками платежів;

отримання за рахунок заощаджень додаткових доходів;

використання заощаджень як страхового фонду.

1.2 Фактори впливу на фінансовий ринок

Оскільки грошові заощадження домашніх господарств є важливим джерелом здійснення інвестицій і збільшення суспільного капіталу, виняткового значення в умовах становлення ринкової економіки набуває проблема максимального залучення до обігу грошових заощаджень і скорочення тієї їх частини, яка знаходиться на руках у населення. Розв'язати цю проблему можна на основі стимулювання схильності сімей до заощаджень, уміло враховуючи фактори, що тією чи іншою мірою впливають на хід ощадного процесу.

Найвагоміші фактори, які впливають на прийняття рішень щодо створення заощаджень:

Вплив факторів державної політики:

монетарна політика. Держава через НБУ (шляхом зміни облікової ставки) впливає на збільшення або зменшення процентних ставок по депозитах. Населення зацікавлене в заощадженнях доти, доки процентні ставки по вкладах вищі від темпів інфляції. При падінні або низьких ставках по депозитах - віддають перевагу позичкам, витрачають на споживання чи вкладають в сталі валюти;

податкова політика. Впливають податки, які зачіпають рівень доходів після сплати податків та зборів з нарахованих виплат, тобто рівень захисту заощаджень та надання пільг при накопиченні грошей (звільнення від податків особистих пенсійних рахунків, пільгове оподаткування інвестицій у капітал корпорацій і таке інше);

законодавче регулювання. Держава - гарант соціальної захищеності населення, який регулює прожитковий мінімум, впливає на перерозподіл доходів, ініціює розробку і впровадження законодавчих актів з приватизації майна, діяльності мережі кредитно-фінансових інститутів;

політична стабільність. При несприятливій політичній ситуації люди вкладають гроші в сталі валюти або цінності, намагаються вивозити заощадження контрабандою в інші країни, боячись не лише їх знецінення, а й конфіскації майна. В умовах політичної стабільності населення активніше вкладає заощадження в кредитні установи країни в національній валюті.

Вплив факторів економічної ситуації:

інфляція. Зниження купівельної спроможності грошей одночасно призводить і до знецінення грошових заощаджень населення. Якщо держава і кредитно-фінансові установи не проводять відповідних заходів із компенсації втрат від інфляції, а розгляд грошового обігу досягає масштабів гіперінфляції, ощадна справа спадає до критичної межі. Кошти вкладаються куди завгодно, але не заощаджуються (валюта, коштовності, нерухомість);

безробіття. Негативно позначається на ощадній справі. В умовах безробіття населення не має змоги заощаджувати, оскільки щоденне виживання для нього важливіше. Навпаки, витрачаються гроші, які були зароблені за кращих часів;

економічне зростання. Сприяє створенню заощаджень, бо зростає і рівень життя населення. І, навпаки, зростання заощаджень, необхідних для фінансування інвестиційних проектів, автоматично стимулює зростання економіки;

економічний розвиток регіонів. В промислових центрах з регулярними доходами є можливість рівномірних заощаджень, в сільській місцевості з сезонними доходами - різні можливості для заощаджень протягом року;

стан ринку товарів і послуг, доступність споживчого кредиту. Можливість здійснення необхідних покупок за рахунок споживчого кредиту призводить до скорочення заощаджень. так, наприклад, в Швеції легкий доступ до споживчого кредиту і високий соціальний рівень, а норми заощаджень дуже низькі, тоді як складність отримання споживчого кредиту в Японії є причиною досить високої норми заощаджень.

Вплив факторів демографічної ситуації:

доходи. Прослідковується прямо пропорційна залежність і, чим вищий рівень доходу сім'ї, тим вища схильність до заощадження. При очікуванні скорочення доходів людина більше заощаджує, якщо ж очікується підвищення доходів в майбутньому - сьогодні витрачається все на споживання, навіть береться у борг;

вік. З віком змінюються доходи і ставлення до заощадження. Молоді люди не мають належних заощаджень для матеріального облаштування при створенні сім'ї, тому потребують позичок. Люди середнього віку отримують такий рівень доходу, який не тільки покриває поточні витрати, а й створює можливість здійснення певного заощадження. А люди старшого віку, які пішли на пенсію, витрачають більше, ніж отримують, щоб зберегти досягнутий рівень життя. Ці витрати можуть здійснюватися за рахунок заощаджень, зроблених у минулому;

стать. В переважній більшості вкладниками українських банківських установ є жінки, котрим, мабуть, більше властиве почуття турботи про майбутнє, ніж чоловікам;

склад сім'ї. Самотні люди заощаджують менше. Сім'ї з достатніми доходами мають підвищений інтерес до ощадних послуг. Сім'ї з великою кількістю дітей і низькими доходами мають мізерні заощадження або самі потребують позик чи фінансової підтримки з боку держави;

освіта. Вищий рівень освіти забезпечує кваліфікованішу працю за доходом і вищі доходи. Крім того, освічені люди краще розуміють цінність заощаджень;

сезонність робіт. Особи, які зайнятті сезонно, неповний і скорочений робочий день, за випадковим наймом і тимчасово, не завжди можуть заощаджувати. А стала зайнятість дає змогу отримувати постійний доход і регулярно поповнювати заощадження;

рух робочої сили. Різний рівень економічного розвитку регіонів і оплати праці спонукають людей у пошуках доходів до міграції із низькооплачуваних місцевостей у райони з суттєво вищим рівнем її оплати. Ці виїзди на заробітки із наступним поверненням на місце проживання впливають на доходи сім'ї і сприяють формуванню заощаджень;

структурні зміни населення. Коли темпи зростання населення повільні, а питома вага людей середнього віку порівняно висока, ощадний процес ефективніший, тому що цей прошарок населення більше заощаджує, ніж позичає.

Вплив мережі кредитно-фінансових інститутів.

На розмір заощаджень і способи їх залучення у господарський обіг має вплив ступінь розвитку відповідних фінансових посередників, вміння ощадних установ залучити широке коло вкладників.

Вплив інших факторів.

На формування заощаджень впливають також релігійні мотиви, раса, національність, культурне і кліматичне середовище. Частка заощаджень у доходах населення провідних країн світу суттєво контрастує. Нині найвищого рівня вона досягла в Японії та Італії, найнижчого - у США. Це результат відмінностей в історичних традиціях, формах організації господарського життя, дія практично всіх інших визначених чинників.

Найпростіше на фінансовий ринок потрапляє та частина заощаджень домашніх господарств, яка вже за своїми мотивами була призначена для отримання додаткових доходів, найскладніше - заощадження виступають як страховий фонд. Адже, як відомо, в основі економічної поведінки людей лежать намагання задовольнити якісь потреби. Однак заощадження можуть з'явитися лише тоді, коли суб'єкт задовольняє хоча б основні свої потреби: якщо суб'єктом заощаджень виступає домогосподарство, то це фізіологічні потреби людей; для підприємства такими потребами є покриття поточних витрат, які б забезпечили рівень простого відтворення виробництва. В тому разі, коли доходи перевищують ці потреби, виникає альтернатива: поліпшити споживання сьогодні чи здійснити заощадження.

Найбільш розповсюдженими є два шляхи використання заощаджень: вкладання коштів в банк під проценти і купівля цінних паперів.

З першим більшість мала справу раніше, звертаючись до системи ощадних кас (пізніше - ощадного банку). В сучасних умовах можливість заощадження коштів і отримання прибутку на вкладені гроші значно розширилась завдяки виникненню цілої системи комерційних банків, страхових компаній і таке інше, які приймають кошти у підприємств, населення, обіцяючи сплату процентів. Рішення по формі, суб'єкту вкладення своїх заощаджень кожен може приймати самостійно, але слід враховувати рівень ризику обраного шляху.

1.3 Суб'єкти ринку фінансових послуг

В національній практиці на офіційному рівні термін "фінансовий посередник ” уперше було узагальнено вжито в Постанові КМУ № 140 від 30.01.96 р. “Про заходи щодо розвитку фондового ринку та удосконалення його державного регулювання ”. Але проблема понятійного визначення і структуризації залишається актуальної і сьогодні.

Фінансові посередники - це спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси постачальниками і споживачами фінансового капіталу, між інвесторами-кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв'язку в динаміці руху активів.

Найголовніше завдання фінансових посередників - це спрямовувати рух капіталу збережень до найефективніших споживачів. Базовою основою їх функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод (тобто безпосереднє фінансування) та заміна прямого фінансування непрямим через випуск власних вторинних зобов'язань. Логічно, що предметом праці для посередників на ринку стають цінні папери і гроші.

Нині в різних сферах діяльності працюють різні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, функції і назви яких, а також обсяги і типи операцій, роль у кредитні системі та економіці значно різниться в різних країнах. Найбільш поширені в розвинутих країнах видами спеціалізованих інституційних посередників є страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії.

В просторі всі посередники діють окремо, але пов'язані між собою і створюють єдине ціле, постійно вступаючи в контакт. Таким чином, посередники являють собою центральну ланку на ринку фінансових послуг. В кожній окремій угоді зайняті три сторони - продавець (постачальник) капіталу, фінансовий посередник, покупець (споживач) капіталу. Але з ускладненням відносин і розширенням фінансового ринку учасників угоди може бути більше. Отже існує декілька моделей посередництва:

І модель. Найбільш проста - один фінансовий посередник зводить продавця капіталу зі споживачем капіталу.

ІІ модель. При збільшенні масштабів фінансових операцій посередників вже двоє: постачальник капіталу звертається до одного, а постачальник - до другого.

ІІІ модель. При ще більшій інтенсивності операцій вже й посередникам необхідний ще однин посередник - центровий.

В першій та другій моделях посередники можуть діяти за свої гроші та на комісійних засадах. В третій моделі здійснюється розподіл фінансових відносин: центровий посередник діє за свій рахунок, а два інших - на комісійних засадах.

На розвинутому фінансовому ринку можуть діяти всі три моделі.

Головними суб'єктами ринку фінансових послуг є його безпосередні учасники та інститути, які забезпечують проведення операцій на цьому ринку.

Всіх учасників ринку фінансових послуг можна класифікувати за наступними ознаками:

1) За формою:

домашні господарства (фізичні особи);

господарюючі суб'єкти (юридичні особи);

держава.

Домашні господарства приймають участь в ринку фінансових послуг з використання явних грошових коштів та заощаджень населення (окремих людей та сімей). Основою фінансів домогосподарств є їхній бюджет (сімейний бюджет).

Бюджет домогосподарств -це грошовий фонд сімей чи домогосподарств, що складається, як і будь-який інший бюджет, із доходної і видаткової частини.

Господарюючі суб'єкти - це всі підприємства, організації та установи, які приймають участь у перерозподілі фінансових ресурсів на фінансовому ринку.

В основі фінансів підприємств лежить план доходів та витрат (бюджет), який складається з:

Доходної частини:

прибуток від реалізації продукції;

грошові надходження від надання послуг;

амортизаційні кошти;

доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

інші грошові надходження.

Витратної частини:

поповнення оборотних коштів;

капіталовкладення в основні засоби;

платежі та податки до бюджету і позабюджетних фондів;

погашення процентів і основної суми боргу;

виплати дивідендів;

соціальний розвиток і таке інше.

Держава приймає участь у ринку фінансових послуг за допомогою своєї банківської системи (НБУ і філії), контролюючих та регулюючих органів.

Державні фінанси складаються з трьох рівнів:

державні фінанси (державний бюджет);

регіональні (обласні) фінанси (регіональний бюджет);

місцеві (муніципальні) фінанси (місцевий бюджет).

Всі бюджети мають відповідні доходну і видаткову частини.

Основними джерелами доходів держави є:

податки і збори податкового характеру (від доходу, благ і послуг, капіталу, землі, майна чи іншої власності);

різного роду збори (збори за візи, за різноманітні дозоли та підписи, ліцензійні збори);

неподаткові джерела (позички шляхом випуску і розміщення облігацій, доходи від державних лотерей, доходи від державної підприємницької діяльності тощо).

Основні напрямки використання коштів державних бюджетів:

державна закупка товарів і послуг;

несоціальні трансфертні платежі (на науку, освіту, охорону здоров'я тощо);

соціальні трансфертні платежі (виплати при безробітті, стипендії, надання пільг житлових субсидій);

погашення державних позик.

Коло учасників ринку фінансових послуг, а також умови їхньої діяльності визначаються державою. Держава управляє ринком фінансових послуг переважно через вплив на середовище, в якому функціонують суб'єкти ринку. Вона має достатньо важелів опосередкованого впливу на суб'єкти ринку фінансових послуг, щоб досягти їх бажаної поведінки. Державний сектор, надаючи кредити, отримуючи позики, утворюючи державні інструменти інфраструктури ринку, відіграє на фінансовому ринку важливу роль. Слід пам'ятати, однак, що навіть у тих випадках, коли держава сама виступає суб'єктом ринку фінансових послуг, вона не в змозі адміністративно примусити власників коштів збільшити або зменшити їх пропозицію на ринку фінансових послуг.

2) За функціями:

емітенти, тобто первинні продавці цінних паперів або споживачі інвестиційного капіталу;

інвестори, тобто покупці цінних паперів або вкладники грошових коштів і утримувачі цінних паперів;

посередники, тобто особи, які надають ті чи інші послуги щодо переливу капіталу між емітентами та інвесторами;

інститути інфраструктури ринку, які виконують допоміжні регулюючі функції на ринку.

Доволі численну групу основних учасників ринку фінансових послуг становлять фінансові посередники, які забезпечують зв'язок між продавцем і покупцем фінансових інструментів. Фінансові посередники надають багато корисних послуг учасникам ринку фінансових послуг:

сприяють зниженню вартості операцій при одночасному зростанні їхньої кількості (ефект масштабу);

об'єднують заощадження своїх клієнтів для здійснення великомасштабних інвестицій на первинному ринку;

диверсифікують ризик, що важко зробити окремим власникам заощаджень самостійно.

2. Інфраструктура фінансового ринку

2.1 Структура фінансового ринку

Фінансовий ринок є структурою ринку, за допомогою якої здійснюється перерозподіл не лише між окремими суб'єктами-учасниками ринку, а й між основними секторами переливу капіталу:

ринку грошового капіталу;

ринку позичкового капіталу;

ринку фіктивного капіталу.

Перерозподіл фінансових ресурсів за допомогою ринку фінансових послуг має певні часові обмеження і здійснюється на умовах платності та конкурентності. Розвинутість фінансових послуг значно впливає на ефективність, стійкість та еластичність фінансової системи. Цей ринок покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію і розподіл фінансових ресурсів між сегментами фінансового ринку. По суті, ринок фінансових послуг у розподільчих і перерозподільних процесах фінансових ресурсів виконує ті функції, які не може виконати жодна складова фінансової системи.

Досконалість ринку фінансових послуг полягає в точному і своєчасному забезпеченні переливу фінансових ресурсів з одного сегменту фінансового ринку до іншого у відповідності з попитом та пропозицією фінансових ресурсів і з найменшими витратами за допомогою фінансових посередників. При цьому необхідно враховувати особливості інструментів, що діють на кожному з сегментів, і відповідного задоволення потреб сторін, які зацікавлені у проходженні руху капіталу з одного сектора до іншого.

Так, ринок грошового капіталу оперує з такими інструментами, як національна та іноземна валюта. Ці інструменти в світовій практиці зараз отримали широке застосування у безготівковій формі для розрахунків усередині цього сектору та при переливі капіталу з інших секторів і перетворенні його в грошову форму (електронні гроші, кредитні картки та чеки і векселі у формі розрахункових документів).

Ринок позичкового капіталу оперує відповідними інструментами - кредитами та позичками, які є одними з основних елементів процесу трансформації нагромаджень в інвестиційні ресурси. Такий процес, в свою чергу, поєднує ринок грошового і ринок позичкового капіталу.

Ринок фіктивного капіталу або, як ще його називають, фондовий ринок передбачає накопичення та мобілізацію капіталу в формі різноманітних цінних паперів, котрі і є головними інструментами даного сегменту фінансового ринку. Особливою формою інструментів ринку фіктивного капіталу виступає страховий поліс та страхове свідоцтво, головне призначення яких полягає в хеджуванні (перестраховці) ризиків, пов'язаних з рухом фінансових ресурсів.

2.2 Грошовий ринок як складова фінансового ринку

Грошовий ринок є складовою частиною ринку грошового капіталу, який має короткостроковий характер здійснюваних операцій (до 1 року) та обумовлює рух оборотних коштів підприємств і організацій, держави і населення в національній валюті.

Об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти.

Інструментами грошового ринку є готівкові та безготівкові кошти в національній валюті. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу, визначаються спеціальними законами держави або актами уряду. В сучасних умовах всі грошові знаки, випущені державою, мають обов'язковий характер до прийому в погашення боргів на території даної країни. Виділяють наступні види грошових знаків (наявні кошти):

банківські білети - основний вид грошових знаків, що діє в обігу і випускається центральними емісійними банками держави;

казначейські білети - попадають до обігу при бюджетній емісії і проводяться спеціальними органами Міністерства фінансів - казначействами;

монети - злитки металу, які мають встановлені законом форму, вагу, вміст металів, відповідні зображення та надписи і номінальну вартість.

Безготівкові розрахунки в національній валюті супроводжуються такими розрахунковими інструментами як:

чеки;

векселі;

кредитні картки;

дебетні картки;

дебетні картки з овердрафтом.

Якщо платіж здійснюється за допомогою чека, то боржник або самостійно виставляє чек (чек клієнта), або доручає його виписку банку (банківський чек). Згідно з Женевською чековою конвенцією (1931 рік) чек не може бути використаний як інструмент кредитування, тому він підлягає оплаті при пред'явленні і строк його дії обмежується коротким періодом (в межах однієї країни - 8 днів).

Вексель являє собою одну з основних форм сучасних розрахунків, для використовується для оплати товарів та послуг, надання послуг. Вагомість векселя в сучасній економіці досить значна. Цю вагомість надало векселю безперечність оплати за ним. В більшості країн світу з ринкової економікою в разі оголошення фірми-боржника за векселем банкрутом з реалізації її активів покриваються, в першу чергу, всі вексельні претензії до неї, незалежно від строків платежу за ними. Тому платіж за векселем і має безперечних і першочерговий характер. Чим вищий рівень економії грошей у платіжному обороті, тим він стійкіший, тому при проведенні безготівкових розрахунків шляхом передачі боргів за допомогою векселя досягається економія не тільки грошей, а й часу на проведення розрахунків, знижуються втрати від інфляції, укріплюються господарські зв'язки.

Важливим і чи не найпоширенішим видом безготівкових розрахунків є картки. Вперше картки з'явилися в США. Ідея створення карток вперше була висловлена Е.Белламі в 1888 р. На початку 70-х років в США сформувались 2 основних конкурента на ринку пластикових карток - National Bank Americard Inc. та Interbank Card Association, які потім отримали назву Visa та Mastercard. Серед небанківських карток особливо виділялись компанії Diner Club та American Express.

Обов'язкові учасники платіжної системи:

організація-емітент карток;

власник картки (фізична або юридична особа);

організація, що обслуговує картки.

В залежності від побудови платіжної системи, емітентом картки можуть бути: банк, фінансова корпорація, страхова компанія, підприємство торгівлі чи сфери послуг, нафтова компанія та інші.

Виділяють наступні види карток: кредитні, дебетні, дебетні з овердрафтом. Принципові відмінності кредитних і дебетних карток заключаються в наступному:

кредитні картки використовуються для оплати товарів та послуг за рахунок кредиту, що надається клієнту банком;

дебетні картки використовуються в межах залишку на картковому рахунку.

Кредитні картки є настільки поширеним видом банківських карток, що їх назва застосовується узагальнено до всіх видів карток, що, звісно ж, неправильно. Кредит може бути наданий не тільки банком, а й спеціалізованою сервісною компанією. Оплата за допомогою кредитної картки може проводитися в будь-якому підприємстві торгівлі чи сфери послуг, яке приймає даний тип карток до оплати та обладнаному пристроєм для оформлення чека і проведення перевірки кредитоспроможності картки. Використовуючи кредитну картку, клієнт банку може оплатити товар чи послугу в межах кредитного ліміту, не маючи при цьому коштів на банківському рахунку. У відповідності з умовами договору між банком і власником картки банк оплачує торговим організаціям ці покупки клієнта за рахунок надання йому кредиту, який клієнт зобов'язаний погасити в установлені банком строки.

Дебетна (або розрахункова) картка дозволяє власнику (клієнту)розпоряджатися тільки тією сумою, яка знаходиться на його картковому рахунку в банку. При оплаті товарів чи послуг проводиться перевірка банківського рахунку клієнта. Сума проведених по дебетній картці операцій блокується на банківському рахунку власника картки в день здійснення операції і остаточно списується після обробки платіжних документів, оформлених в момент здійснення операції.

Дебетна картка з овердрафтом - це дебетна картка, по якій банк дозволяє проводити розрахунки більше тієї суми, яка є на рахунку клієнта, надаючи, таким чином, клієнту короткостроковий кредит. Овердрафт можна трактувати як автоматичне надання кредиту без спеціального кредитного договору.

Дисконтні картки - це картки, які дозволяють їх власникам оплачувати товари і послуги із знижкою від 2 до 25% і більше. Дисконтні картки можна поділити на 2 типи по сферам їх розповсюдження:

універсальні дисконтні картки, по яким надають знижки в цілому ряді підприємств торгівлі та сфери послуг;

картки, по яким надаються знижки в мережі однієї конкретної фірми.

Купуючи дисконтну картку, клієнт отримує каталог, який видається дисконтною компанією, з найменуванням торгових фірм, де він зможе отримати знижку, із зазначенням профілю торгової організації, адреса, графіка роботи, телефону. Даний каталог рекламує фірми, які заключили договір із дисконтною компанією, платою за цю рекламу і є надання знижок по дисконтним карткам. При розгляді другого типу дисконтних карток, які надають право на отримання знижки в торговій мережі однієї фірми, можна відмітити деякі особливості. Випуск внутрішньофірмових дисконтних карток торговою чи сервісною фірмою пояснюється двома причинами. По-перше, це бажання “прив'язати” до себе покупця за рахунок надання йому знижок на здійсненні ним покупки в магазинах і підприємствах сервісного обслуговування саме цієї фірми протягом певного періоду часу. По-друге - це додаткова реклама та престиж. При цьому фірма, яка випускає дисконтні картки, отримує відчутні економічні результати.

Фінансові відносини між учасниками операцій з картками:

Оплата покупки.

Запит про можливість кредитування власника картки.

Перевірка платоспроможності.

Підтвердження платоспроможності.

Передача торгового чеку та розрахунки торговця з банком.

6-7. Розрахунки між банками.

Розрахунок власника з емітентом (банківським чеком).

В червні 1997 року НБУ взяв на себе проектування і фінансування робіт із створення системи масових електронних платежів. Мета проекту: заміна 30-40 % наявного обороту на безготівковий. З урахуванням світового досвіду, для цього в Україні має бути близько 10 млн. платіжних карт та приблизно 100 тис. точок обслуговування.

У рамках СМЕП НБУ профінансувало й організувало розробку і створення верхнього рівня системи (головний та регіональні процесингові центри). Середній та нижній рівні системи після проходження сертифікації мають реалізувати комерційні банки й зацікавлені форми. На сьогодні НБУ розроблено та реалізовано ядро СМЕП, пілотні проекти у трьох регіонах України (Одеса, Чернігів, Харків).

2.3 Особливості валютного ринку та його функції

Валютний ринок - це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається на основі попиту і пропозиції на ці валюти. Купівля іноземної валюти зумовлена необхідністю здійснювати платежі за куплені товари за кордоном, а також наданні послуги та виконані роботи іноземними компаніями і фірмами.

Валюта - це грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товару. Саме слово “валюта (valuta)” походить від італійського, що означає вартість. В практичному застосуванні слово “валюта” використовується для визначення національної грошової одиниці, грошових знаків іноземних країн при міжнародних розрахунках, а також для визначення регіональних розрахункових одиниць типу євро.

Необхідність валютного ринку зумовлена розвитком міждержавних економічних зв'язків і закінченням у ХХ столітті формування національних валютних систем. Водночас світовий економічний простір об'єктивно рухався в бік поглиблення процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації виробництва й, відповідно, руху капіталів. Виникла потреба у спільному міждержавному розв'язанні гострих логічних економічних і соціальних проблем. Зростає роль фінансового сектора світової економіки, його вплив на темпи і пропорції світогосподарських зв'язків.

З економічного погляду валютний ринок - це досить складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як всередині країни, так і на міждержавному рівні. Інструментом цього перерозподілу є валютний ринок. Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці кожної країни визначається рівнем її економічного розвитку, що, насамперед, характеризується я кістю і собівартістю виробленої продукції, становищем державних фінансів, виваженою і ефективною інвестиційною політикою.

Економічні інтереси кожної країни покликана оберігати національна валютна система, яка є формою організації і регулювання валютних відносин з іншими державами, закріпленими національним законодавством і міждержавними угодами. Якщо економіка держави працює стабільно, а продукція, роботи й послуги, що надаються підприємницькими структурами, дешевші, мають високу якість і, відповідно, користуються попитом на ринках, то, звичайно, для їх купівлі та оплати потрібна валюта даної держави або інша стабільна іноземна валюта. Це забезпечує стабільність національної валюти і, відповідно, перерозподіл фінансових ресурсів на користь даної країни в формі надходжень у вільноконвертованій валюті.

Знецінення національної грошової одиниці веде до перерозподілу фінансових ресурсів насамперед всередині держави. Ті юридичні і фізичні особи, які мають іноземну валюту, звичайно виграють, збільшивши вартість наявного власного капіталу на величину знецінення національної грошової одиниці, оскільки від продажу іноземної валюти вони отримують значно більше національної. В свою чергу власники національної валюти умовно зменшили належний їм капітал на величину знецінення національної грошової одиниці. Умовно тому, що це знецінення буде очевидним лише тоді, коли здійснюватиметься обмін національної валюти на іноземну для розрахунків іноземною валютою.

При проведенні розрахунків у національних грошових одиницях це знецінення не завжди і не відразу помітне. Справа в тому, що при знеціненні національної грошової одиниці, її власники намагаються її позбутися, обмінюючи на іноземну валюту, а також скуповуючи відповідні товари або нерухомість, що посилює інфляційні процеси в державі в цілому. Це позначається на добробуті кожного громадянина держави. Відмова громадян від національної валюти шляхом придбання іноземної підвищує фінансову стабільність іноземної країни.

Валютна система кожної країни є складовою світової валютної системи, яка здійснює перерозподіл фінансових ресурсів на міжнародному рівні. Місце національної валютної системи в світовій валютній системі характеризується насамперед умовами її конвертованості, паритетом національної валюти та механізмом формування валютного курсу, наявністю або відсутністю валютних обмежень і валютного контролю, офіційними валютними резервами та запасами дорогоцінних металів.

Світова валютна система ґрунтується на світових грошах. Їх роль виконують національні валюти економічно розвинутих країн світу. До цієї категорії Міжнародним валютним фондом віднесено долар США, німецьку марку, єну, фунт стерлінгів, французький франк. Ці валюти вільно конвертуються і не мають обмежень за операціями платіжного балансу.

Вільноконвертовані - це ті валюти, які без обмежень обмінюються на будь-які інші іноземні валюти. Є частково конвертовані валюти, коли в державі зберігаються валютні обмеження. Неконвертовані валюти - це валюти країн, де обмін валют заборонено.

Елементами світової валютної системи є валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет - це співвідношення між двома валютами. Валютний паритет є основою валютного курсу. Існує фіксований валютний курс, який коливається в невеликих межах, а також плаваючий, що змінюється залежно від ринкового попиту й пропозиції.

В будь-якій державі валютний ринок виконує певні функції, до яких належать:

своєчасно здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

регулювання валютних курсів і диверсифікація валютних резервів;

регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Об'єктом валютного ринку є валютні операції з продажу й обміну національної та іноземної валют. Суб'єктами ринку є продавці валюти, її покупці й посередники. Звичайно, обов'язковими суб'єктом ринку є держава, яка своїм законодавством встановлює правила функціонування валютного ринку. Конкретними суб'єктами валютного ринку є банки, валютні біржі, брокерські фірми, підприємницькі структури, міжнародні валюти, кредитні і фінансові організації.

Сучасний валютний ринок є складною розгалуженою системою, яка потребує державного регулювання та контролю. Форми регулювання й контролю визначаються законодавством, а функція його здійснення покладається на національний банк. Основними формами регулювання є встановлення й зміна облікової ставки, проведення валютних інтервенцій, тобто втручання національного банку в операції на валютному ринку за допомогою купівлі й продажу валюти, диверсифікація валютних резервів шляхом зміни їхньої структури. В світовій практиці є й інші методи регулювання.

2.4 Посередництво на фінансовому ринку

Кредитування - це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності й строковості. Кредитний ринок є одним із найстаріших сегментів фінансового ринку, він виник як закономірна реакція на потребу в додаткових фінансових ресурсах для здійснення процесу фінансового забезпечення підприємницької та інших видів діяльності юридичних і фізичних осіб.

Економічна суть цього явища полягає в тому, що наявні фінансові ресурси в державі не завжди перебувають у розпорядженні й володінні тих фізичних і юридичних осіб і в тому місці, де виникає потреба й можливість їхнього використання. Це потребувало вжиття низки правових, організаційних та економічних заходів, пов'язаних із пошуком і реалізацією можливостей використання вільних коштів, спрямованих на підприємницьку діяльність. В будь-якій державі такі заходи регулюються національним законодавством і, виданими на їх основі, підзаконними актами, а також певними методичними розробками.

Джерелом коштів, що циркулюють на кредитному ринку, є кошти, акумульовані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках юридичних осіб, вільні кошти населення і кошти, акумульовані центральним банком держави. Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними і фізичними особами. По суті, при цьому відбувається перерозподіл фінансових ресурсів між суб'єктами підприємництва з метою їхнього ефективного використання й одержання прибутку в розмірах, що перевищують сплату відсотків за кредит. Якраз цей бік ринку кредитів є визначальним у фінансовому розумінні, оскільки фінансові ресурси забезпечують зростання валового внутрішнього продукту і, відповідно, поліпшення економічного становища в державі.

Мобілізовані фінансові ресурси використовуються для надання короткострокових, середньострокових та довгострокових позичок. Короткострокові позички надаються терміном на 1 рік, середньострокові - від 1 до 5 років, довгострокові - понад 5 років. Короткострокові позички за економічною суттю є ринком грошей. Середньо- та довгострокові - ринком капіталів.

Від терміну, на який надається кредит, залежить і його ціна - процент як плата за користування фінансовими ресурсами. Чим довший строк повернення позички, тим вища плата за її надання. Ціна кредиту повинна враховувати прибуток від імовірного використання грошових ресурсів власником для інших потреб. Звичайно, банки беруть за основу ставки доходу за не ризиковими фінансовими активами. Чим довше використовуються кошти, тим більший прибуток вони мають дати. Тому процентні ставки за довгостроковими кредитами вищі.

Інший чинник, який враховують при визначенні процентної ставки, - ризик. Його пов'язують з метою залучення кредитних ресурсів. Оцінюється він експертами. Крім індивідуального ризику, існують також ризик галузі, ризик країни тощо.

Найчастіше короткострокові кредити залучаються для поновлення обігових коштів, усунення тимчасових розривів у фінансуванні. Існує також і міжбанківський кредитний ринок. Він за своєю економічною суттю не сприяє кращому використанню фінансових ресурсів, а є дещо спекулятивним, бо кредити при цьому надаються найчастіше на одну ніч для покращення показників діяльності банків.

На кредитному ринку важливу роль відіграє облікова ставка національного банку, яка визначає рівень процентних ставок, оскільки за цією ставкою можна отримати кредити національного банку. Як показник фінансового становища в державі облікова ставка також має велике макроекономічне значення. Висока облікова ставка - показник наявності інфляційних процесів у державі, великої ризиковості кредитного ринку.

Крім облікової, національний банк затверджує ломбардну ставку - процентну ставку, за якою Центробанком надаються кредити під заставу державних цінних паперів. Рівень ломбардної ставки залежить від політики Центробанку у сфері регулювання кількості грошей в обігу та ліквідності комерційних банків.

Кредити національного банку комерційні банки та підприємства отримують відповідно до державних пріоритетів, хоча певного часу й існувала практика проведення кредитних аукціонів.

Небанківські кредитні установи, наприклад, кредитні спілки, інвестиційні фонди тощо, здійснюють кредитування обмеженої кількості юридичних і фізичних осіб відповідно до законодавства та своїх статутів. Це також сегмент кредитного ринку.

Суб'єктами ринку кредитів є кредитори, позичальники, посередники й держав в особі центрального банку, який контролює виконання чинного законодавства учасниками ринку кредитів та регулює ринок за допомогою економічних методів.

Організаційно-функціональними учасниками ринку кредитних ресурсів є комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути. Всі вони виконують посередницькі функції, залучають вільні фінансові ресурси від юридичних і фізичних осіб і надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткових коштів.

Фінансові посередники виконують, таким чином, важливу економічну функцію, надаючи суспільству механізм міжгалузевого та міжрегіонального перерозподілу грошового капіталу. Важливою умовою функціонування ринку кредитних ресурсів є оптимальне співвідношення між короткостроковими і довгостроковими вкладеннями, їхнє співвідношення з обсягом ВВП.

2.5 Ринок фіктивного капіталу як особлива сфера фінансового ринку

Ринок фіктивного капіталу - це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Ринок цінних паперів ще називають фондовим ринком. Це пов'язано з тим, що цінні папери за своєю економічною суттю є відображенням певних фондів - матеріальних або грошових.

За економічною суттю ринок цінних паперів - це форма розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів у державі з метою повнішого забезпечення потреб економіки в ресурсах та їхнього ефективного використання. Ринок цінних паперів - це продукт ринкової моделі економіки. в інших економічних системах ринок цінних паперів є фіскальним. Досвід розвитку світової економіки підтверджує, що ринок цінних паперів - явище, що об'єктивно зумовлене функціонуванням фінансів як підсистеми економіки, важливого механізму управління нею, досягнення збалансованості в розвитку матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

З одного боку, ринок цінних паперів - це вигідна система розміщення вільних коштів юридичних і фізичних осіб із метою одержання доходу, тобто перетворення власних накопичень у капітал, а з другого - ринок цінних паперів дає можливість задовольнити потребу в фінансових ресурсах підприємницьких структур для розширення своєї господарської діяльності. Крім того, ринок цінних паперів об'єктивно створює механізм ефективного використання фінансових ресурсів, оскільки розміщення паперів здійснюється на основі вільного вибору об'єкта вкладання з певними майновими гарантіями.

За напрямками розміщення коштів для продажу цінних паперів їх можна умовно розподілити на кошти, що становлять кредитні ресурси, тобто кошти від продажу цінних паперів, які мають термін погашення, і кошти, використанні на інвестиційні потреби. Основним об'єктом фондового ринку є цінні папери.

Цінні папери - це документи, що засвідчують право володіння або відносин позички, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передавання прав, що зазначені в цих документах, іншим особам.

Успішне становлення та розвиток ринку цінних паперів потребує дотримання відпрацьованих і перевірених світовою практикою принципів і стандартів. До їх числа належать:

соціальна справедливість - забезпечення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на ринок фінансових ресурсів, недопущення монопольних виявів, дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперів;

надійність захисту інвесторів - створення необхідних умов для реалізації інтересів суб'єктів фондового ринку та забезпечення захисту їхніх майнових прав;

регулярність - створення гнучкої та ефективної системи регулювання фондового ринку;

контрольованість - створення надійно працюючого механізму обліку та контролю, запобігання і профілактика зловживань і злочинності на ринку цінних паперів;

ефективність - максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку з мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки;

прозорість - забезпечення надання інвесторам повної інформації щодо умов випуску та обігу цінних паперів на ринку;

конкурентність - забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання на найвигідніше залучення тимчасово вільних фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників при контролі за дотриманням правил добросовісної конкуренції учасників фондового ринку.

Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, біржовий і позабіржовий. Первинний ринок - це ринок перших і повторних емісій цінних паперів, на якому здійснюється їхнє початкове розміщення серед інвесторів.

Межі первинного ринку обмежуються фактично найпершим актом купівлі-продажу того чи іншого цінного паперу. На цій стадії емітент передає майнові права на свою власність іншим особам, одержуючи, натомість, кошти для інвестицій.

Як правило, більшість цінних паперів згодом переходить від одного власника до іншого - відбувається наступна їх купівля-продаж, інші операції, що залежать від ринку і, в свою чергу, впливають на його кон'юнктуру. Словом, цінні папери надходять в обіг. Обіг цінних паперів - це прерогатива вторинного ринку.

Одне з найважливіших завдань первинного ринку полягає в тому, щоб звезти до мінімуму ризик інвестора. На це спрямовані державні законодавчі та нормативні акти, що регулюють діяльність ринку, вимоги щодо опублікування інформації про емітента, підготовки проспекту емісії, реєстрації цінних паперів та відповідних даних у фінансових органах тощо. Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найкращої торгівлі ними. Це, в свою чергу, дає можливість власникові цінних паперів реалізувати їх у найкоротший термін при незначних варіаціях курсів і невисоких витратах щодо реалізації.

Біржовий ринок нерозривно пов'язаний із поняттям “фондова біржа”, власне, ці терміни тотожні. Під обома розуміють ринок із найвищим рівнем організації, що максимально сприяє підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на фінансові вклади, що перебувають в обігу.

Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржею. Найчастіше на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають або з об'єктивних причин не можуть виставити свої активи на біржу. Позабіржовий ринок не є альтернативою, а доповнює і розширює біржовий ринок як на вторинному так і на первинному рівнях.

Цінні папери на фондовому ринку називаються його інструментами. Вони поділяються на три основні групи:

Пайові цінні папери, за якими емітент не бере зобов'язань із повернення грошових засобів, інвестованих у його діяльність, але які свідчать про участь у статутному фонді та наділяють їхніх власників правом на участь в управлінні виробництвом і отримання частки майна при ліквідації емітента.

Боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у діяльність, або які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні підприємством.

Похідні цінні папери, механізм обігу яких пов'язаний з пайовими, борговими цінними паперами, іншими інструментами чи правами щодо них.

Національний ринок цінних паперів охоплює випуск та обіг акцій, облігацій державних та муніципальних позик, державних казначейських зобов'язань, ощадних сертифікатів і векселів, а також приватизаційних цінних паперів - за своєї економічною природою вони є фіктивним капіталом першого порядку. На практиці фондові біржі застосовують фіктивний капітал другого і третього порядків, депозитні свідоцтва й варіанти, сертифікати інвестиційних фондів та компаній, опціони і ф'ючерси.