Грошові і валютні системи

Зміст

1. Створення та розвиток грошової системи України

2. Валютні системи та валютна політика

3. Форми та види кредиту

Список використаних джерел

1. Створення та розвиток грошової системи України

Розпад СРСР і утворення на його території суверенних держав, а також перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовили необхідність для всіх країн -- колишніх союзних республік, у тому числі й України, виходу з рублевої зони, запровадження власної грошової одиниці та проведення на цій основі глибокої структурної перебудови грошової системи. Звісно, йдеться про грошові реформи в широкому значенні, метою якої є не просто перебудова, а утвердження зовсім нової системи грошово-кредитних і валютних відносин, адекватних умовам ринкової економіки [2, c. 44].

Кожна з країн, що входила до колишнього СРСР, враховуючи особливості своєї економічної політики, ставить перед собою неоднозначні цілі щодо змісту й напрямків структурної перебудови національних грошових систем. Разом із тим грошові реформи зазначених країн мають і спільні риси, їх проведення передбачає поетапне вирішення таких завдань:

а) створення національної банкноти і розгалуженої структури депозитних та інших форм грошей;

б) запровадження ефективного механізму емісії, організації й регулювання готівкового та безготівкового обігу, а також їхньої взаємодії;

в) докорінна перебудова засад зовнішніх валютних відносин, забезпечення поетапної конвертованості власної грошової одиниці;

г) проведення глибокої реформи банківської системи, її перебудова на принципах дворівневої діяльності;

д) утвердження відповідної ринкової інфраструктури -- грошового, валютного та фінансового ринків;

е) вирішення завдань правового і кадрового забезпечення. Все це в органічному поєднанні зумовлює комплексність і радикалізм грошових реформ, здійснення яких є не лише однією з визначальних умов загальної ринкової транс формації постсоціалістичної економіки, а й фундаментом економічного та політичного суверенітету тієї чи іншої країни, її входження у світовий економічний простір.

Запровадивши в обіг 10 січня 1992 р. власну тимчасову грошову одиницю -- купони багаторазового користування, Україна першою серед країн, що входили до колишнього СРСР, стала на шлях поетапного виходу з рублевої зони та розбудови національної грошової системи. Набутий у цій винятково складній справі досвід творчо впродовж 1992--1993 pp. використали інші країни. Це забезпечило їм можливість уникнути окремих істотних помилок, що їх припустилася наша держава [4, с. 80].

Україна першою серед країн, що входили до колишнього СРСР, почала у винятково складних умовах становлення національної економіки будувати власну грошову систему, набувати досвіду емісійної справи, опановувати складний механізм грошово-кредитної політики.

На початку 1992 р. республіка змогла уникнути вкрай небезпечного для суверенності держави удару платіжної кризи. Досить зазначити, що з вересня 1991 р. Україна практично не отримувала від ЦБ РФ нових рублевих надходжень. Не надійшли вони й напередодні 1992 p., коли країна була вимушена слідом за Росією піти на лібералізацію цін -- їх майже десятикратне підвищення.

Зрозуміло, що за цих умов запровадження з 10 січня 1992 р. в обіг купонів багаторазового користування як доповнення до рублевої готівкової маси було чи не єдино можливим кроком забезпечення хоча б відносного збалансування грошового обігу та відповідного обслуговування товарного ринку.

Не викликає сумніву у своїй коректності й загальна схема запровадження в структуру грошового обігу купоно-карбованця. Йшлося про використання системи паралельного обігу, за якої частка виплати всіх видів доходів населення у новій грошовій одиниці мала розширятися поступово відповідно до наповнення товарного ринку.

Передбачалося, що поетапне («м'яке») запровадження в обіг купоно-карбованця забезпечить йому не лише достатню купівельну спроможність, а й певні конкурентні переваги порівняно з російським рублем. При цьому уявлялося, що купон як тимчасова грошова одиниця використовуватиметься в обігу обмежений відтинок часу -- не більше 4-- 6 місяців [2, с. 82].

Чому ж не виправдалися ці та інші загалом достатньо коректні принципи впровадження в обіг нової грошової одиниці? Які причини викликали зволікання із запровадженням в обіг повноцінної банкноти -- гривні та різке знецінення купоно-карбованця? Аналізуючи ці питання, слід передовсім зважити на те, що запровадження купона збіглось у часі з періодом глибокого спаду виробництва. У січні 1992 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 19,8 %, в т.ч. товарів широкого вжитку -- на 28,1 %, продуктів харчування -- на 41,2 %. Роздрібний товарообіг знизився у порівняльних цінах на 61 %.

Звісно, за таких умов купівельна спроможність будь-якого засобу платежу мала падати. Одначе купон, завдяки використанню системи паралельного обігу і узгодженню його емісії з наявною товарною масою, зберігав пристойну купівельну спроможність. Характерним є й те, що протягом січня-березня 1992 р. на «чорному» ринку вартість купона була вищою від вартості російського рубля. Однак надалі не було дотримано схеми, за якої купон мав упроваджуватись у готівковий обіг в обсягах, адекватних наявній товарній масі. На 10 січня 1992 р. кожному громадянинові України було виплачено по 200 купонів, що становило приблизно 25 % середньомісячної платні.

Малося на увазі, що цей відсоток зростатиме поступово. Але сталося так, що під впливом нестачі рублевої маси, а також суб'єктивних (здебільшого політичних) чинників вже в березні практично весь готівковий обіг було переведено на купонне обслуговування. Відтак нова грошова одиниця була позбавлена механізму, що мав автоматично підтримувати її відносну стабільність [5, с. 56].

У цей період виникли складнощі й іншого порядку. В результаті повної купонізації сфери готівкового обігу відбувся її механічний відрив від обігу безготівкового. Останній продовжував обслуговуватися російським рублем. Ситуація не змінилася і з 1 липня 1992 p., коли Росія в ініціативному порядку запровадила нову систему взаєморозрахунків у рублевій зоні -- здійснення взаємних платежів через кореспондентські рахунки, які проходили лише через розрахунково-кореспондентський центр у Центральному банку РФ. В результаті рубель втратив функцію єдиної грошової одиниці. Рублі, що оберталися в різних країнах СНД, стали неоднозначними за своїм вартісним змістом. Це означало фактичний розпад рублевої зони, ініціатором якого стала Росія. За цих умов Україна мусила б негайно запровадити купон у безготівковий обіг і встановити його офіційний курс до російського рубля. Однак цього не сталося. Утворилася спотворена ситуація, за якої валютний курс купона у процесі його використання в готівковому та безготівковому обігу роздвоївся. Внаслідок цього виникла можливість здійснення масових фінансових спекуляцій, пов'язаних з переведеннями грошей з однієї форми обігу в іншу. Водночас з'явилися стимули масових переведень безготівкових капіталів з України в Росію. Лише у 3-му кварталі 1992 р. такі переведення склали 447 млрд. руб. Можна констатувати: підрив конкурентних переваг, що їх свого часу мала економіка України відносно Росії, стався саме через це.

7 листопада 1992 р. Президент України підписав Указ «Про реформу грошової системи України», за яким з 12.11.1992 р. купоно-карбованець було впроваджено і у сферу безготівкового обігу. Функції рубля в грошовому обігу на території України припинилися. Із введенням у безготівковий обіг український купоно-карбованець отримав статус тимчасової національної валюти. Він став єдиним на території республіки офіційним засобом платежу. Так завершився в Україні перший етап грошової реформи. Та зроблено це було надто пізно. Ситуація, що склалась у сфері грошового обігу, характеризувалася тим, що позитивний потенціал купоно-карбованця себе практично вичерпав. Стало очевидним, що його знецінення триватиме. За цих умов особливої гостроти набуло питання про рішуче прискорення другого етапу грошової реформи -- запровадження в обіг гривні [1, с. 19].

Однак і в даному разі офіційна позиція про необхідність попередньої стабілізації економіки знову виявилась, як засвідчує практика, недостатньо коректною. Неефективність стабілізаційних заходів, що здійснювалися урядом протягом 1993 p., значною мірою пояснюється не стільки глибиною спаду виробництва (в Росії та Казахстані, приміром, спад промислового виробництва був майже вдвічі вищим від України), а передовсім слабкістю грошової системи. Статус грошової одиниці, яку слід замінити, обмежує можливості її використання як підвалини загального оздоровлення економіки, посилення її ринкової орієнтації.

Тимчасова грошова одиниця не може виконувати одну в найважливіших функцій ринкового господарства -- функцію нагромадження, без реалізації якої не можна подолати кризу виробництва, зупинити інфляцію, відплив капіталу, вирішити складні питання приватизації, проблеми платіжного балансу. Слід враховувати і значні політичні втрати, що несе Україна від зволікання із запровадженням в обіг власної грошової одиниці, зниженням у зв'язку з цим її міжнародного престижу. Розглянуті питання є свідченням того, що структурна перебудова, стабілізація та зміцнення грошово-валютної системи України являє собою винятково складний, тривалий у часовому вимірі поетапний процес, який потребує всебічно виважених кваліфікованих рішень.

Водночас проведення грошової реформи не може розтягуватися нескінченно. Тут потрібні не лише зважені, а й рішучі дії. Млявість і концептуальна невизначеність грошово-кредитної та валютної політики 1992--94 pp. була однією з основних причин велетенських втрат України на шляху ринкової трансформації її економіки. Поліпшення макроекономічної ситуації в Україні, яке було досягнуто після 1994 року більш послідовним і активним застосуванням ринкових механізмів, створило належні умови для проведення у 1996 році завершального етапу грошової реформи [3, с. 28].

Грошова реформа переслідувала не тільки мету заміни тимчасової грошової одиниці -- українського карбованця -- на повноцінну національну валюту -- гривню, а і закріплення фінансової стабільності, прискорення розрахунків і впорядкування грошового обігу, перетворення грошей у важливий стимулюючий фактор економічного і соціального розвитку.

Грошова реформа була проведена в короткі строки організовано і без значних соціальних конфліктів. Під час реформи було забезпечено недоторканість заощаджень населення.

Протягом двох тижнів (з 2 по 16 вересня 1996 року) здійснено поступове вилучення з готівкового обігу тимчасової грошової одиниці -- українського карбованця, з одночасним введенням справжньої національної валюти -- гривні, що стало основою для створення грошової системи держави. Всього за період реформи населенням пред'явлено для обміну готівки на загальну суму 200,3 трлн. крб. За станом на 1.01.1998 року загальний обсяг обміняних карбованців на гривні досяг 331,4 трлн. крб., залишилося непред'явлених до обміну 6,7 трлн. крб., або менше 2 % від загальної суми емісії карбованців. Головним досягненням проведення реформи було те, що вдалося утримати стабільність на грошовому, споживчому і валютному ринках. Проведення реформи прискорило рух грошей і сприяло поліпшенню стану грошово-кредитного ринку України. За рахунок збільшення строкових депозитів суб'єктів господарювання та населення зросла ліквідність комерційних банків. Намітилась тенденція зростання обсягів довгострокового кредитування.

2. Валютні системи та валютна політика

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності. На цій основі відбувається перетворення світових грошей на матеріального носія інтернаціональної вартості, процесу інтернаціоналізації товарно-грошових відносин, здійснюється поступовий процес інтернаціоналізації грошей у цілісну інтернаціональну систему грошових відносин [5, с. 59].

При цьому відбувається взаємодія національних грошей однієї країни з національними грошовими одиницями інших країн, регіональних економічних об'єднань, внаслідок якої формуються міжнародні валютні відносини. Як матеріальний носій інтернаціональної вартості світові гроші виконують функцію інтернаціональної міри вартості, за якою порівнюється купівельна спроможність національних грошових одиниць. Ці процеси, у свою чергу, визначаються дією об'єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють при цьому активний зворотний вплив на розвиток названих елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування й еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Міжнародні валютні відносини -- сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Видаляють також міжнародну (або регіональну) валютну систему, яка посідає проміжне становище між цими формами.

Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин національних країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачається порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операціями із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін. [1, с. 21].

Складовими елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти і золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми і методи, механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків, система валютного регулювання тощо. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою. Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, повсюдного поширення золотого стандарту виникла світова валютна система, її характерними елементами були наявність стабільних золотих валют та інших міжнародних ліквідних ресурсів у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних валютних паритетів і курсів, міжнародний валютний ринок, узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют тощо. Ця система була закріплена у міждержавних угодах.

Валюта в широкому розумінні -- це грошова одиниця країни (гривня, рубель, долар і т. ін.); у вузькому розумінні -- це грошові одиниці іноземних держав.

3. Форми та види кредиту

Форми кредиту тісно пов'язані з його структурою, з сутністю кредитних відносин. Залежно від руху позикової вартості виділяються дві основні форми кредиту: товарна і грошова. У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу. Прикладом такої форми є комерційний кредит [2, с. 85].

Комерційний кредит надається постачальником покупцеві тоді, коли товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей для його придбання. У такому випадку товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит, а сама передача може оформлюватися борговим зобов'язанням -- векселем. Продаж громадянам товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу) господарюючими суб'єктами здійснюється з метою прискорення реалізації товарів, які в торговельній мережі є в достатній кількості, а також для більш повного задоволення потреб громадян у товарах тривалого користування.

Сфера товарної форми кредиту незначна, переважна його частина надається і погашається в грошовій формі. Грошовий кредит виступає, передусім, як банківський кредит. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержані останніми кредиту, а й при розміщенні ними своїх грошових заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках. Банківський кредит обслуговує не тільки обіг товарів, а й накопичення капіталу. Поширення кредитних відносин у грошовій формі відкрило кожному, хто має вільну вартість, легко і швидко її капіталізувати, а також створило сприятливі умови для формування міжнародних ринків і тісних взаємовигідних зв'язків між країнами.

Форми кредиту постійно розвиваються, змінюється місце тієї або іншої форми кредиту на тому чи іншому етапі розвиту економіки країни. У колишньому СРСР до кредитної реформи 1930-1932 pp. велике значення мав комерційний кредит, який надавався одним підприємством іншому у формі продажу товарів з відстрочкою платежу. Банківський кредит мав підпорядковане значення і здебільшого опосередкований, непрямий характер (видавався під заставу векселів). Після кредитної реформи вирішальної ролі набув банківський кредит, який став прямим і плановим. Зараз в Україні з переходом до ринкової економіки комерційний кредит дедалі більше поширюється, що є реакцією на дорожнечу банківського кредиту [4, с. 81].

Залежно від організації кредитних відносин виділяють міжгосподарський, банківський і державний кредити.

Міжгосподарський кредит -- це кредитні відносини, що виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами у процесі їх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами, з одного боку, і органами галузевого управління, з іншого, в процесі їх фінансових взаємовідносин.

Цей вид кредиту включає:

по-перше, комерційний кредит, тобто кредит, що надається у товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари (надані послуги) і оформлюється векселем. Комерційний кредит надається одним функціонуючим підприємством іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Інструментом такого кредиту є вексель, що сплачується через комерційний банк. Як правило, об'єктом комерційного кредиту виступає товарний капітал, який обслуговує кругообіг-промислового капіталу, рух товарів із сфери виробництва в сферу споживання;

по-друге, дебіторсько-кредиторську заборгованість, що виникає між суб'єктами господарської діяльності не на добровільних засадах, а ніби примусово, незалежно від їх волевиявлення; причиною виникнення такої заборгованості є розрив у часі між передачею товару і грошей, оскільки рух вартості в натурально-речовій та грошовій формах не збігається;

по-третє, тимчасову фінансову допомогу, яку надають своїм підприємствам органи галузевого управління на засадах повернення.

Банківський кредит -- це кредитні відносини, в яких однією із сторін (в ролі позичальника чи кредитора) виступає банк. Банківський кредит -- найбільш розповсюджена форма кредиту. Саме банки частіше всього надають позики суб'єктам, які потребують тимчасової фінансової допомоги. За обсягом банківська позика значно більша від позик, що видаються при інших формах кредитування. Перша особливість банківського кредиту полягає в тому, що банк оперує не стільки своїм капіталом, скільки залученими ресурсами. Позичивши гроші у одних суб'єктів, він перерозподіляє їх, надаючи позики іншим юридичним або фізичним особам [3, с. 30].

Друга особливість полягає в тому, що банк позичає залучений капітал, тимчасово вільні грошові кошти, покладені в банк господарюючими суб'єктами на рахунки або депозити.

Третя особливість даного кредиту характеризується наступним. Банк позичає не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Це означає, що позичальник повинен так використовувати отримані в банку кошти, щоб не тільки повернути їх кредитору, а й отримати прибуток, достатній принаймні для того, щоб сплатити позиковий відсоток. Невід'ємним атрибутом банківського кредиту є платність.

Державний кредит -- сукупність кредитних відносин, у яких, здебільшого, позичальником є держава, а кредиторами -- юридичні або фізичні особи. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо, коли державний бюджет дефіцитний, а також для регулювання економіки.

Державний кредит виступає у різних формах, до яких належать як товарні, так і державні позики, знаряддям яких є цінні папери (облігації, казначейські зобов'язання). Державні цінні папери можуть випускатися як урядом, так і місцевими органами влади, а зобов'язання щодо розповсюджених цінних паперів є складовою частиною державного боргу.

Залежно від цільового спрямування кредит буває виробничий та споживчий. Переважна частина кредитів використовується у сфері виробництва та реалізації сукупного суспільного продукту і є важливим джерелом формування обігових коштів і основних фондів. Водночас, населення теж одержує значну кредитну допомогу на свої споживчі цілі.

Вид кредиту -- це більш детальна його характеристика за організаційно-економічними ознаками (галузева направленість, об'єкти кредитування, забезпеченість кредиту, терміновість кредитування).

За строками користування кредити поділяються на:

- строкові, тобто кредити, надані на визначений у договорі строк. У свою чергу вони бувають короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного до трьох років), довгострокові (більше трьох років);

- до запитання -- це кредити, що видаються на невизначений строк і які на вимогу кредитора повинні бути повернуті у визначений ним час. Якщо кредитор не вимагає повернення, то кредит погашається позичальником у строк, визначений ним самостійно;

- прострочені кредити -- це кредити, строк погашення яких встановлений кредитним договором, минув;

- відстрочені кредити -- це кредити, стосовно яких на основі клопотання позичальника строки погашення були перенесені на більш пізній термін.

Якщо кредити надаються під забезпечення, то вони називаються забезпеченими або ломбардними, а якщо без забезпечення -- незабезпеченими або бланковими. Більша частина кредитів надається під різні форми забезпечення. В країнах з розвинутою ринковою економікою найбільш розповсюдженими є наступні види забезпечення кредитів: гарантія або поручительство третьої сторони; переуступка контрактів дебіторської заборгованості; застава товарних запасів, дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів; страхування.

Гарантія або поручительство -- це зобов'язання третьої особи сплатити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформлюється як самостійне зобов'язання гаранта, чи поручителя, за допомогою передатного напису на вимозі (індосаменту).

Переуступка контрактів як форма забезпечення практикується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, що здійснюють регулярні поставки товарів або надання послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт банку-кредитору, внаслідок чого надходження від покупця або замовника з виплат за контрактні роботи (послуги) зараховуються в погашення заборгованості по кредитах.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунків, що вимагають оплати за поставлені позичальником товари, послуги, виконані роботи.

Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. Перевага надається тим видам товарів, торгівля якими ведеться на біржі і легко визначити їх ринкові ціни. Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних торговельних операцій. В цьому випадку в якості застави по кредитах виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів (коносамент і накладні). При цій формі забезпечення кредиту оформлення здійснюється індосуванням документів їх власниками на користь банка-кредитора. Обов'язковою умовою надання кредиту під забезпечення дорожніми документами є страхування вантажу [4, с. 82].

Іпотекою є застава землі, нерухомого майна, при якій земля або майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути земля, нерухоме майно, будівлі, споруди, квартири, підприємства як цілісні майнові комплекси.

В якості застави по кредиту можуть використовуватись такі види рухомого майна, як обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби та космічні об'єкти, товари довготривалого використання (для індивідуальних позичальників).

Застава векселя чи іншого цінного паперу здійснюється шляхом індосаменту і врученням заставодержателю індосованого цінного паперу. Умовою використання цінних паперів як форми застави має бути їх висока ліквідність. Кредит під заставу цінних паперів не повинен використовуватися на придбання нових цінних паперів, що пов'язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та зниженням ризику банкрутства клієнтів.

У практиці роботи банків держав із розвинутою ринковою економікою трапляються й інші форми забезпечення кредитів. Наприклад, при наданні кредитів індивідуальним позичальникам як застава приймаються поліси страхування життя, свідоцтво про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати, дорогоцінні метали; при кредитуванні юридичних осіб -- корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів, врожай (зібраний або на корені).

За методами надання розрізняють кредити:

- надані у разовому порядку; тобто рішення щодо надання яких приймається окремо з кожного кредиту на підставі кредитної заявки;

- відповідно до відкритої кредитної лінії (надаються у межах завчасно визначеного ліміту кредитування) без погодження кожного разу з банком його умов;

- гарантовані, тобто банк бере на себе зобов'язання при потребі надати клієнту кредит у визначеному розмірі протягом відповідного періоду (наприклад, місяця, кварталу, року).

За характером і способом сплати відсотків виділяють кредити з фіксованою відсотковою ставкою; плаваючою відсотковою ставкою; сплатою відсотків одночасно з отриманням кредиту (дисконтний кредит).

Залежно від кількості кредиторів розрізняють кредити:

- надані одним банком;

- консорціумні, тобто кредити, що надаються кількома банками, один з яких бере на себе роль менеджера, збирає з банків учасників потрібну позичальнику суму ресурсів, укладає з ним договір і надає кредит [5, с. 62]. Банк-менеджер займається також розподілом відсотків;

- паралельні кредити передбачають участь у їх наданні декількома банками. В такому випадку кредит одному позичальникові надають різні банки, але на одних, завчасно погоджених умовах.

У практиці західних банків використовується класифікація кредитів в залежності від їх якісної характеристики: а) найвищої якості, б) задовільні, в) маржинальний кредит, г) критичний кредит, д) збитковий кредит (що підлягає списанню). В Положенні Національного банку України "Про порядок кредитування" в залежності від щойно названого критерію класифікації кредити розподіляють на стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні.

Варто зазначити, що в економічній літературі не існує єдиної думки щодо кількості і складу ознак класифікації видів кредиту. Як будь-яке економічне явище кредит має свої межі, в яких реалізується його сутність. Як економічну категорію поняття межі потрібно розглядати як обмеження розповсюдження тих чи інших видів економічних відносин.

Комерційні банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах. Надання банківського кредиту оформляється укладенням договору банківської позички (кредитного договору).

У банківській практиці перспективними формами організації кредитних відносин банку з позичальниками є кредитні лінії і овердрафт. Кредитна лінія являє собою договір між банком і позичальником, відповідно з яким банк зобов'язується здійснювати надання клієнту позичок протягом певного часу в межах встановленого ліміту.

Надання кредиту у вигляді кредитної лінії свідчить про високий рівень довіри банку до позичальника і сприяє вдосконаленню ефективності кредитування, забезпеченню надійного партнерства між банком і клієнтами. Кредит у вигляді овердрафта означає, що банк може сплачувати розрахункові документи клієнта на суми, що перевищують кредитовий залишок на його рахунку.

Між банком і клієнтом укладається договір про те, що клієнт має право в порядку і на умовах, встановлених в договорі, виписувати чеки на загальну суму, яка перевищує позитивний залишок на його рахунку. В разі відсутності коштів на чековому рахунку чек повинен бути сплачений за рахунок кредиту банку. Овердрафт (контокорент) застосовується з позичальниками, які характеризуються високим рівнем платоспроможності, і є найбільш ефективним і вигідним методом кредитування [2, с. 88].

За кредитним договором юридичні права й обов'язки сторін -- банків та клієнтури -- неоднакові. У банку-кредитора фактично знаходяться всі права, а основним його обов'язком є надання кредитів різних видів. На клієнті лежать в основному обов'язки, хоча позичальник може і відмовитися від укладення договору. Обов'язки клієнта: повернути в строк одержаний кредит, сплатити банку проценти за користування кредитом, не ухилятися від банківського контролю, дотримуватися цільового використання одержаного кредиту, надати і гарантувати наявність забезпечення за договором на весь строк кредитування.

Список використаних джерел

Варламова Т.П., Ермасова Н.Б., Варламова М. А. Деньги, кредит, банки. -- М.: РИОР, 2005. -- 126 с.

Галицкая С.В. Деньги. Кредит. Финансы. -- М.: Эксмо, 2005. -- 495 с.

Гриньова В.М., Проскура О.Ю. Гроші і кредит. -- Х.: ВД "ІНЖЕК", 2003. -- 207с.

Михайленко В.С. Гроші та кредит. -- К.: Ун-т "Україна", 2006. -- 372 с.

Челноков В.А. Деньги. Кредит. Банки. -- М.: ЮНИТИ, 2005. -- 367 с.