Фінансова політика та її основні принципи і напрями

11

Реферат

на тему:

«Фінансова політика та її основні принципи і напрями»

Фінансова політика та її основні принципи і напрями

Політика охоплює всі напрями діяльності держави. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, говорять про економічну або соціальну, культурну або технічну, фінансову або кредитну, внутрішню або зовнішню політику. В умовах ринкової економіки виняткового значення набуває фінансова політика як сукупність державних заходів із мобілізації та розподілу фінансових ресурсів з метою досягнення зростання внутрішнього валового продукту й розв'язання економічних проблем держави.

Через фіскальну, податкову та регіональну політику держава здійснює управління економікою, спрямовуючи фінансові ресурси передусім у провідні галузі, від яких залежать показники суміжних галузей, а також туди, де можна одержати порівняно швидку окупність капіталу - в переробну, легку промисловість і сільське господарство. Однак перші дві галузі упродовж останніх років такими не вважалися.

Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період до ринку можна оцінювати за результатами здійснення фінансової політики та контролю за її виконанням.

Фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

основні напрями розвитку народного господарства країни;

загальний обсяг фінансових ресурсів держави;

джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;

створення ефективної системи управління фінансами;

опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства та соціальними групами населення, територіями. Це повинно забезпечувати постійне зростання економіки, сприяти створенню умов для розвитку і функціонування підприємств різних форм власності і господарювання. За таких умов важливого значення набуває гарантія соціального захисту населення.

На фінансову політику впливають внутрішні й зовнішні фактори. До внутрішніх факторів відносять:

а) форму власності на основні засоби виробництва;

б) структуру економіки;

в) соціальний склад населення;

г) рівень добробуту населення та прибутковість юридичних осіб;

д) стан розвитку економіки й організацію грошового обігу;

є) стабільність грошової одиниці;

є) досконалість податкової, цінової та кредитної політики.

До зовнішніх факторів відносять залежність держави від економічних відносин з іншими країнами щодо поставок сировини, матеріалів, інших природних ресурсів; обміну технологіями, взаємовідносин, пов'язаних із державним кредитом і ступенем інтеграції у світову економічну систему. На фінансову політику держави мають вплив і інші фактори, які визначаються тими економічними умовами, що складаються на конкретному етапі її розвитку. Отже, можна говорити про те, що фінансова політика є динамічним процесом, який змінюється і коригується виходячи з нагальних практичних потреб.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави;

мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, величина яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет;

вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні складна, неоднозначна й суперечлива. Об'єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності виробничої, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:

- створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;

- забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

- активізацію роботи з подолання кризи неплатежів, мінімізуючи бартерні операції та стимулюючи вексельний обіг;

- сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсоткової ставки, збільшення частки довгострокових кредитів і посиленням контролю за їх використанням;

- легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.

В Україні досягнуто грошової стабілізації, проте без фінансової стабілізації вона штучна, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійка. Україна постала перед необхідністю виправити такий стан і усунути економічні нееквівалентності.

З переходом до ринкових умов господарювання постало питання про перехід майна й ресурсів, що раніше належали державі, до приватних і колективних власників, тобто приватизацію. Процеси приватизації в Україні контролюються державою через Фонд державного майна України. Специфіка вітчизняного приватизаційного процесу віддзеркалює економічні, фінансові, політичні й соціальні особливості, врахування яких перед початком приватизаційної реформи, дало б змогу знизити диспропорції як в економічному, так і в соціальному житті країни. Такі специфічні особливості наведено нижче:

- триває процес формування демократичної, не корумпованої влади, яка не заважала б приватизаційним процесам, а навпаки, стимулювала їх;

- дисбаланс в економіці, зумовлений розривом традиційних господарських зв'язків між колишніми республіками, інфляцією й бартеризацією розрахунків;

- масштабність державної власності, яка і в нових умовах складає вагому частку економіки;

- відсутність реальної оцінки майна і, як наслідок, стрімке нагромадження його окремими суб'єктами;

- монополізація народного господарства й концентрація високорентабельних об'єктів у руках чиновників;

- відсутність ринкового економічного мислення й досвіду підприємницької діяльності.

Фінансовий фактор приватизації підприємств виявляється у способах проведення приватизації. Сучасна практика виділяє таке:

- викуп об'єктів малої приватизації;

- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;

- викуп державного майна, зданого в оренду;

- продаж за конкурсом;

- продаж за комерційним конкурсом;

- продаж із відстрочкою платежу;

- продаж па аукціоні;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Процеси приватизації дали поштовх виникненню й розвитку приватного сектора економіки, водночас почався відтік

- капіталу із стратегічних об'єктів, якими раніше управляла держава. Таким чином, щоб запобігти переходу об'єктів приватизації до корумпованих проверстків суспільства, держава в особі Фонду комунального майна України повинна слідкувати за процесом приватизації й ефективно його контролювати.

Державне регулювання внутрішнього й зовнішнього ринку

Незважаючи на догми класичної політичної економії про "невидиму руку" ринкового саморегулювання, життя й історичний розвиток переконливо довели необхідність державного регулювання економіки. Ринок є саморегулюючою системою лише до тієї межі, доки не починають діяти чинники, які зумовлюють ринкову нестабільність. Сучасній теорії відомі такі фактори нестабільності ринкового середовища:

Відсутність досконалої конкуренції. Дія цього фактора полягає в тому, що в багатьох галузях економіки існують переваги для великого виробництва, що в кінцевому результаті призводить до монополії.

Присутність зовнішніх ефектів (екстерналій), на які неможливо цілеспрямовано впливати.

Наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно й досить складно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Прикладом може бути ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями й продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз, оскільки це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відлік робочої сили з однієї галузі в іншу потребує організації гнучкої системи освіти й перепідготовки кадрів.

Необхідність перерозподілу доходів, оскільки ринковий механізм саморегулювання може призвести до нерівномірного розподілу доходів, і зумовила соціальні й економічні протиріччя та конфлікти.

Безробіття, інфляція, економічна нерівновага.

Необхідність існування державних і міждержавних інститутів, які покликані зберегти такі цінності, як стабільність, гармонійність суспільства, збереження навколишнього середовища й культурного розвитку народу.

Неповнота інформації. Для ефективності необхідно, щоб інформація поширювалася за мінімальних витрат. Таким чином, дія цього фактора потребує, щоб держава регулювала й контролювала поширення життєво важливої інформації стосовно фінансових ринків, сфери міжнародних фінансових відносин, соціального страхування, охорони здоров'я.

Отже, державне регулювання в сучасних умовах переходу до ринкової системи господарювання є необхідним, оскільки компенсує недоліки ринкового саморегулювання й забезпечує розвиток соціальної сфери.

Державне регулювання внутрішнього ринку передбачає розроблення й реалізацію кон'юнктурної політики, яка полягає в цілеспрямованому вивченні та опрацюванні пропозицій щодо умов, які характеризують стан національної економіки та окремих ринків. Кон'юнктурна політика безпосередньо залежить від економічного циклу, тому в даному зв'язку доцільно розглянути питання економічних циклів.

Економічний розвиток має циклічний характер. Під економічними циклами розуміють періодичні коливання виробництва, зайнятості й цін, що характерні для економіки. Економісти по-різному пояснюють причини циклічних коливань:

а) великий обсяг інвестицій у певний період, які зумовлюють необхідність освоювати створені потужності, а це веде до зменшення подальших інвестицій;

б) технічні нововведення, які періодично стимулюють ділову активність;

в) зовнішні екстерналії (війни);

г) монетарні явища (збільшення або зменшення грошової маси).

Нарівні внутрішнього ринку економічна кон'юнктура визначається:

-динамікою виробництва;

-станом внутрішньої й зовнішньої торгівлі;

-відсотками за кредит;

-рівнем безробіття;

-рівнем споживання і заощадження;

-товарними запасами;

-рівнем заробітної плати.

Державне регулювання внутрішнього ринку передусім полягає в регулюванні співвідношення сукупного попиту й сукупної пропозиції. У господарській практиці виділяють певні методи впливу держави на ринкову кон'юнктуру.

1. Експансіоністські, суть яких полягає в активізації сукупного попиту:

фіскальна експансія або стимулююча фіскальна політика;

стимулювання інвестицій за допомогою зниження відсоткової ставки за кредит;

збільшення грошової маси;

купівля державою урядових цінних паперів.

2. Рестрикційні, суть яких полягає в стримуванні сукупного попиту:

-фіскальна політика стримування (зменшення державних витрат і збільшення податків);

-стримування інвестицій шляхом підвищення відсоткової ставки за кредит;

-зменшення грошової маси шляхом припинення грошової й кредитної емісії, підвищення норм обов'язкових банківських резервів, збільшення облікової ставки;

-активний продаж на фінансовому ринку урядових цінних паперів.

Регулювання внутрішнього ринку - складний і багатоаспектний процес, оскільки від його результативності залежить розвиток національної економіки, місце держави на зовнішніх

ринках і ступінь інтеграції до світового співтовариства. У процесі вивчення державного регулювання зовнішнього ринку насамперед слід розглянути питання регулювання експорту й імпорту.

Інструменти державного регулювання зовнішнього ринку поділяються на тарифні й нетарифні. Тарифні інструменти ґрунтуються на використанні митних тарифів, тобто систематизованого переліку товарів, що обкладаються митним податком, та ставок митних податків. В Україні експортні податки, як правило, справляються за нульовою ставкою, а стягуються імпортні й транзитні податки. Отже, Україна веде політику стимулювання експорту і в окремих випадках обмеження імпорту з метою протекціювання національного товаровиробника. Митні податки класифікують за певними ознаками, що спрощує облік та контроль за їх надходженням до бюджету:

1. За способом нарахування виділяють:

-адвалерні - нараховуються у відсотках до митної вартості товару;

-специфічні - нараховуються у визначеному грошовому розмірі до одиниці виміру товару;

-комбіновані - поєднують два попередні способи розрахунку.

2. За економічним змістом:

-спеціальні - застосовуються для захисту вітчизняних товаровиробників від конкуренції імпортних товарів, для попередження недобросовісної конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії іноземних держав;

-антидемпінгові - вводяться з метою захисту від демпінгу, тобто у випадках імпорту на територію України товарів за ціною, істотно нижчою від цін на території країни-експортера;

-компенсаційні - застосовуються у випадку ввезення на територію України товарів для виробництва й експорту (прямі субсидії). До нетарифних методів регулювання зовнішнього ринку відносять:

Ліцензування - це видача державними органами спеціального дозволу на проведення експортно-імпортних операцій впродовж встановленого періоду часу.

Квотування - це встановлення граничного обсягу експорту або імпорту товарів у натуральних або вартісних одиницях, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого періоду часу.

Інші нетарифні обмеження, до яких відносять:

-угоди про впорядкування ринку, коли імпортер сам скорочує ввезення своїх товарів під загрозою уведення різноманітних обмежень;

-добровільне обмеження експорту - це зобов'язання одного з торговельних партнерів обмежити або не розширювати обсяги експорту;

-режим мінімальних імпортних цін - це встановлення мінімальної різниці, на яку ціна імпортного товару може відрізнятися від ціни аналогічного національного товару;

-технічні бар'єри - це різноманітні адміністративно технічні стандарти, які встановлюються урядом і невідповідність до яких не допускається.

У даному розділі було наведено лише основні методи й заходи, за допомогою яких держава впливає на внутрішній та зовнішній ринок. Проте вміле й обґрунтоване їх застосування може стати першими кроком до виходу країни з кризи та визнання її світовою спільнотою.

Фінанси, які класично вважаються кровоносною системою усієї національної економіки, відіграють провідну роль в економічному житті кожної країни за будь-якої системи господарювання. З переходом до ринкових умов господарювання їхня роль в Україні значно розширилась, оскільки плановий контроль грошових потоків ліквідовано й замінено самофінансуванням і самоуправлінням майже в усіх сферах фінансових відносин. Проте, не зважаючи на політичні гасла про становлення ринкової економіки в Україні, сучасна економіка невизначеності й нестабільності, на нашу думку, є не ринковою, а перехідною. Зміна економічної системи неодмінно тягне за собою певні протиріччя як у політичному, так і в соціально-економічному житті. Стагнація економіки України в перші роки незалежності була зумовлена саме ними. Коли один проверсток суспільства задовольняє свої інтереси, інші обов'язково повинні поступитися. На базі незадоволеного інтересу виникають протиріччя, подоланню яких держава повинна приділяти належну увагу з метою запобігання конфліктів. Роль фінансів у цьому процесі полягає в раціональному й ефективному впливові на виправлення фінансової ситуації як на рівні держави в цілому, так і на рівні окремих суб'єктів господарювання. Основними функціями фінансів є розподіл та перерозподіл валового внутрішнього продукту, тому, виконуючи їх, фінанси контролюють процес забезпечення фінансовими ресурсами усіх верств населення, держави й суб'єктів господарювання.