Дипломатичний протокол та етикет

Дипломатичний протокол (грец. “protokollon”, первісно - перший аркуш, що приклеювали до сувою) - це сукупність загальноприйнятих правил, традицій, умовностей, яких обов'язково дотримуються уряди, відомства іноземних справ, дипломатичні представництва і офіційні особи; це важливий політичний документ дипломатії та загального міжнародного спілкування. дипломатичний етикет церемоніал візит

Автори книги «Дипломатический церемониал и протокол» Джон Вуд і Жан Серре відзначають, що “в цілому протокол - це сукупність правил поведінки урядів та їх представників з офіційного і неофіційного приводу”.

У Середні віки під поняттям “протокол” розуміли правила оформлення документів та ведення архівів. Згодом це слово увійшло в дипломатичну практику і його почали вживати стосовно дипломатії та дипломатичної служби. Розширився і зміст поняття: крім правил оформлення дипломатичних документів до дипломатичного протоколу стали відносити питання дипломатичної етики та церемоніалу.

Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється та чи інша зовнішньополітична акція держави, її представництва чи представника. В цьому політичний зміст і значення дипломатичного протоколу.

Правила дипломатичного протоколу базуються на принципі “міжнародної ввічливості”, в поняття якого входить додержання шани та поваги до усього, що символізує та представляє державу. Саме з цього принципу взаємної поваги та ввічливості в міжнародному спілкуванні виник, розвинувся та існує дипломатичний протокол.

Норми дипломатичного протоколу - це підсумок багатовікового спілкування держав, вони складалися протягом тисячоліть. З давніх-давен людський досвід нагромаджував і відбирав з численних традицій, що повторювалися, правила поведінки, традиції та умовності, які щонайліпше відповідали інтересам підтримання процесу спілкування. З виникненням держав та розвитком відносин між ними формуються норми спілкування, зокрема протокольні норми. Дипломатичний протокол є категорією міжнародного права. Його основних норм повинні дотримуватися більш-менш однаково всі члени світового співтовариства.

Дипломатичні зносини між країнами, дипломатичні акції в письмовій формі, в особистих контактах чи в іншій формі здійснюються з дотриманням правил ввічливості. Якщо відомий афоризм Сервантеса: “Ніщо не дається нам так дешево і ніщо не цінується так дорого, як ввічливість” має загальнолюдське значення, то для дипломата чи іншої особи, яка бере участь “у сфері міжнародній”, ввічливість - неодмінна норма дипломатичного протоколу.

З додержанням правил дипломатичного протоколу призначаються глави дипломатичних представництв, консули, військові аташе; відбувається вручення вірчих та відкличних грамот; здійснюються дипломатичні візити, ведуться бесіди, дипломатична переписка і переговори, відбуваються різні дипломатичні прийоми та проводи офіційних делегацій; скликаються міжнародні конференції та паради; здійснюється реагування на святкові, а також траурні події, додержується етикет державного прапора та гімну. Відповідно до правил дипломатичного протоколу визначається поведінка дипломатів у країні перебування, їхній одяг в офіційних випадках тощо. Цей перелік не є вичерпним, і, можна сказати, жодна із зовнішніх форм діяльності в міжнародних зносинах не здійснюється без дотримання правил дипломатичного протоколу. Згідно з правилами і нормами дипломатичного протоколу організовуються дипломатичні прийоми, ведеться дипломатичне листування, працює дипломатичний корпус.

Дипломатичний протокол лежить в основі протокольних норм, прийнятих у таких міжнародних організаціях як ООН, ЮНЕСКО, МОП, МАГАТЕ та багатьох інших.

Протокол носить міжнародний характер, оскільки його основні правила загальновизнані і в усіх країнах майже однакові. Безумовно, кожна країна може вносити і вносить до них свої доповнення та поправки, які витікають з її соціального устрою, національних та релігійних традицій і звичаїв.

Держави мають спілкуватися на користь своєму престижу та національній гідності з урахуванням таких принципів:

– поваги до суверенітету;

– рівності;

– територіальної цілісності;

– невтручання у внутрішні справи одна одної.

Відступ від протоколу або його порушення можуть завдати шкоди честі та міжнародному авторитетові держави, її офіційних представників, а відтак призвести до ускладнень у міжнародних стосунках та небажаних політичних наслідків. Загальноприйняті принципи дипломатичного протоколу закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., яка була підписана у Відні 18 квітня 1961 р. з участю СРСР за сприяння ООН.

2. Окремі норми дипломатичного протоколу мають особливо важливе значення і називаються дипломатичним церемоніалом, наприклад: церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, церемоніал підписання міжнародних договорів і т. п.

Дипломатичний церемоніал (лат. “обрядовий, культовий”) - це сукупність загальноприйнятих правил, що їх дотримуються уряди, зовнішньополітичні відомства, дипломатичні представництва, дипломатичні співробітники та інші офіційні особи у міжнародному спілкуванні. Регламентує надання почестей дипломатичним представникам і високопоставленим іноземним гостям, що прибувають до країни (морські почесті, зустрічі на кордоні, на вокзалах, аеродромах), участь дипломатів у різних урочистостях, парадах і прийомах, аудієнції дипломатів, принесення поздоровлень, вираження співчуття тощо, а також зовнішні форми спілкування дипломатів з представниками країни перебування та між собою (порядок відвідувань і візитів, використання форм ввічливості в усних та письмових зносинах, вид одягу в різних ситуаціях тощо).

Правила дипломатичного церемоніалу випливають звичайно із соціального ладу країни, національних і релігійних звичаїв. В Індії та Індонезії, наприклад, почесного гостя увінчують вінком (гірляндою) квітів. На індонезійському острові Балі кожен гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійний церемоніал вигнання «злих духів». В історії людства, аж до початку нового часу, тобто до XIX ст., питанням церемоніалу надавалося велике значення (приїзд посла, його одяг, транспорт і т. д). Часто в'їзди послів обставлялися з надзвичайною пишністю, як, наприклад, в'їзд польського посла Яна Глінського в Стамбул (XVII ст.). Процесія розтягнулась через все місто. Її відкривали 37 возів з особистим багажем посла, потім їхали 4 чудові карети з посольським оточенням, 40 польських шляхтичів в одязі з рожевого шовку, розшитого сріблом, йшли за загоном яничарів. За ними вели 28 коней в яскраво-пурпурових попонах, потім йшли 4 трубачі, 12 пажів у вишитому золотом одязі, рицарі і виблискуючі золотом гусари. Одяг посла був обсипаний діамантами. Його оточували 12 гайдуків в шапках з султанами із пір'я павичів. Підкови коней посла були виковані з чистого срібла і заледве тримались на двох ухналях, щоб під час церемонії навмисне могли загубитися, а присутні їх знайшли і дивувались з неймовірного багатства.

Московські царі під час церемонії прийому іноземних послів ледве тримались на ногах під вагою кілька пудових царських шат. Але все це залишилось в минулому, хоча сам протокол продовжував існувати і отримав чіткі форми у спеціальних постановах Віденського (березень 1815р.) та Аахенського (листопад 1818 р.) конгресів. Цими двома документами дипломати держав всього світу керувались протягом майже 150 років аж доки у квітні 1961 р. не була прийнята Віденська конвенція про дипломатичні зносини, що визначила дипломатичний протокол як процедуру визнання держав і встановлення дипломатичних відносин, призначення глав дипломатичних представництв, їх акредитацію та початок діяльності.

З дипломатичним церемоніалом невідривно пов'язане поняття дипломатичного етикету. Саме слово “етикет” увійшло в міжнародний лексикон з часів правління французького короля Людовіка IV.

Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішній вияв людських відносин. Термін “етикет” з'явився у 18 ст., але правила поведінки складалися ще у Стародавньому Єгипті, десь біля 2350 р. до н.е. Тут була написана книга “Інструкція по поведінці”.

Правила етикету обов'язково дотримувалися при підписанні письмових договорів. Перший такий письмовий договір, який зберігся до наших днів, це договір єгипетського фараона Рамзеса II і хеттського царя Хаттушіла III 1278 р. до н.е. З часу підписання цього договору і пішов звичай виготовляти 2 однакові тексти договору.

У середні віки найбільш відомий трактат про норми поведінки “Дисципліна клерикаліс”, виданий у 1204 р. Цей трактат складений іспанським священиком Педро Альфонсо. Книга була призначена для священиків і монахів. На її основі виходять посібники по етикету в Англії, Голландії, Франції, в німецьких та італянських землях. В їх змісті превалювали правила поведінки за столом, але висвітлювалися в тій чи іншій мірі і питання ведення бесід, прийому гостей. В Росії за часів правління Петра I найбільш популярною була книга “Юности честное зерцало, или Показания к житейському обхождению”. Етикетні норми і правила поведінки в кожній країні складалися протягом століть і в своєму удосконаленому, відшліфованому вигляді сьогодні складають сукупність правил дипломатичного етикету, що включає правила поведінки дипломатів в гостях, в громадських місцях, на вулиці, за столом тощо.

3. Протокольні правила, як це зазначалося вище, виникли не одразу і не в результаті винаходу, зробленого дипломатом чи дипломатичним діячем, або рішенням міжнародного форуму. Історично правила дипломатичного протоколу виникли в глибині віків, починаючи з утворення примітивних державних форм, в результаті частого та одноманітного додержання звичаїв і умовностей в спілкуванні при тотожних за суттю подіях - об'ява війни, пропозиція про примирення, укладення договорів та ін.

Звичайно, що правила і норми дипломатичного протоколу кожної країни мали свою історію виникнення. Так, у Київській Русі, угоди з іншими державами скріплювалися присягою, яка називалася “крестное целование”. Великий князь, пізніше цар присягав у присутності іноземних послів. Придворний протопіп після молебну читав грамоту, тобто угоду-лист про зміст вічного миру, за ним повторяв слова цар, а текст грамоти в той час лежав під Євангелієм. Після закінчення читання клятви цар прикладався до хреста і, взявши грамоту віддавав її послам держави з якими заключалася дипломатична угода. Виконуючи з усією пунктуальністю згаданий обряд, царі також слідкували за дотриманням його іноземними послами. Зокрема, Іван Грозний вимагав, щоб хрест цілували, а не тільки прикладалися до нього. Відомо, що до кінця 17 ст. Царі угод не підписували, а підписували за них і від їх імені царські дяки.

З розвитком суспільства, змінами суспільно-економічних формацій змінювалися і протокольні норми. Цікава, наприклад, історія виникнення такої норми дипломатичного протоколу, як почесна варта на честь високих іноземних гостей.

Відомо, що до XV століття, а в деяких країнах до XVII століття, постійних дипломатичних представництв не існувало, а відношення між державами підтримувались направленням час від часу спеціальних посольств. Звичайно такі посольства супроводжувались великою свитою, значним вантажем, багатими вбраннями посла та світи, а також цінними подарунками. Такі подарунки в наш час можна побачити в Московському Кремлі (Оружейна палата). Одяг послів і подарунки свідчили про багатство країни посла.

У ті часи було небезпечно подорожувати без охорони і збройні загони держави, яка приймала посольство, супроводжували його від кордону до столиці. З часом проста форма охорони перетворилася па демонстрацію військової сили приймаючої держави. Крім варти, що супроводжувала посольство, в головних містах по дорозі проїзду, а особливо в столиці виставлялись війська із зброєю. Зовні це мало вигляд військових почестей, а по суті було замаскованою військовою демонстрацією.

Коли були засновані постійні дипломатичні представництва, необхідність демонстрації військової сили в такому вигляді відпала, але сама форма виставлення почесної варти залишилась і перетворилась на сучасну норму дипломатичного протоколу.

Дотримання протоколу в міжнародних зносинах є обов'язковим. Нехтування його загальновизнаними правилами і тим більше їх порушення може завдати шкоди престижу, честі та гідності держави, її керівникам чи офіційним представникам і привести до ускладнення у взаємовідносинах.

Знання норм протоколу та вміле використання їх у практичній роботі - один з елементів кваліфікації та дипломатичної майстерності.

4. Повсякденне представництво держав у зовнішніх справах і всебічне керівництво ними здійснюють відомства закордонних справ. У більшості країн світу це відомство називається Міністерством закордонних справ. Зустрічаються й інші назви: в США - Державний департамент, у Великобританії - Форін Оффіс, у Франції - Міністерство зовнішніх зносин, в Аргентині - Міністерство зовнішніх зносин та культа.

Українську державу на зовнішній арені та перед дипломатичним корпусом у Києві представляє Міністерство закордонних справ (МЗС) України. Воно координує також діяльність інших відомств, які підтримують зовнішні зв'язки. На Міністерство закордонних справ покладений обов'язок узагальнювати і аналізувати інформацію, яка стосується загального міжнародного стану, готувати пропозиції Президенту і уряду з питань зовнішньої політики України. З цією метою міністерство має постійні контакти з посольствами та консульськими установами України за кордоном і керує їхньою роботою, здійснює зв'язки з дипломатичними представництвами іноземних держав у Києві. Міністерство бере участь у підготовці і прийомі іноземних державних і урядових делегацій, у здійсненні візитів державних керівників України у зарубіжні країни.

Представники Міністерства закордонних справ беруть участь у роботі різних міжнародних конференцій, нарад, розробляють проекти договорів і угод. Через своїх представників Міністерство закордонних справ захищає особисті і майнові інтереси українських громадян і організацій, які перебувають за кордоном.

Захист прав і інтересів України в галузі міжнародних відносин - одне із основних завдань Міністерства закордонних справ та всіх його підрозділів.

Міністр закордонних справ України в складі уряду затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України і одноосібно несе відповідальність за керівництво міністерством. У Міністерстві є Колегія, наділена дорадчими правами. До Колегії входять заступники міністра та деякі начальники управлінь та відділів. Центральне місце у МЗС України займають оперативні дипломатичні управління. За характером їх діяльності і колом обов'язків їх поділяють на територіальні і функціональні.

Територіальні управління створені за регіональними ознаками: Управління Європи та Америки, Управління Країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Близького і Середнього Сходу та Африки, Управління СНД. До, функціональних підрозділів належать: Управління політичного аналізу та планування, Управління контролю над озброєнням та роззброєнням, Управління міжнародних організацій, Управління МБСЄ та Європейських регіональних структур, Управління міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва, Управління закордонної власності, Управління культури та інші. Діяльність територіальних і функціональних підрозділів підпорядкована виконанню завдань, покладених у цілому на міністерство. Вони розробляють пропозиції щодо забезпечення прав й інтересів України в міжнародних справах незалежно від того, чи йдеться про розвиток відносин з державами конкретного регіону чи про проблеми глобального політичного або економічного характеру.

До функціональних підрозділів МЗС України належать: Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Управління державного протоколу, Управління Євроатлантичного співробітництва, Управління ООН та інших міжнародних організацій, Управління контролю над озброєнням та військово-технічного співробітництва. Управління Європейського Союзу, Управління культурного та гуманітарного співробітництва, до складу якого входить і Секретарі ат Національної Комісії у справах ЮНЕСКО, Історико-архівне управління.

Слід підкреслити, що структура МЗС та назви функціональних підрозділів не є назавжди усталеними, а можуть перейменовуватись в залежності від зміни геополітичної ситуації чи зовнішньополітичного курсу держави, її стратегії і тактики. Так, у зв'язку з курсом України на інтеграцію з європейськими економічними структурами та структурами безпеки виникли два нові управління: Європейського Союзу та Євроатлантичного співробітництва.

Окремі функціональні управління, зокрема Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Історико-архівне управління, забезпечують спеціальні напрями роботи в загально-міністерському розрізі, надають практичну допомогу всім іншим підрозділам міністерства та закордонним установам.

Питаннями договірно-правового (юридичного) характеру МЗС займається Договірно-правовий департамент, що бере безпосередню участь у підготовці проектів договорів та угод, у переговорах по їх підписанню, оформляє ці договори та угоди, веде їх облік та контроль за виконанням, як з боку своєї країни, так і партнерів.

При підготовці міжнародних документів Правовий департамент слідкує за тим, щоб у документах, які підписуються, уникати будь-яких моментів або деталей, які могли б у даному конкретному випадку або в майбутньому, як прецедент, завдати шкоди зовнішньополітичним інтересам України.

Досить важливі функції в загальному плані роботи МЗС повинно виконувати Історико-архівне управління: підготовка різних довідок та історичних матеріалів для територіальних та функціональних управлінь; наукова розробка зовнішньополітичних архівів; підготовка до публікації архівних дипломатичних документів; участь у видавничій діяльності.

Управління політичного аналізу та інформації забезпечує збір та аналіз інформації посольств України за кордоном та засобів масової інформації (ЗМІ) інших країн і подання її керівництву міністерства та держави.

Завданням Управління політичного аналізу та інформації є опрацювання та узагальнення порушених іншими підрозділами політичних проблем у глобальній проблематиці сучасних міжнародних відносин та їх відповідності визначеним напрямам зовнішньої політики. У цьому контексті управління виступає як координуючий підрозділ МЗС, покликаний забезпечити всебічне опрацювання проблем та врахування тих аспектів, які лежать за межами компетенції керуючого управління, щоб уникнути можливих негативних наслідків суто прикладного підходу до комплексних питань зовнішньої політики. На це управління покладається завдання відслідковування тенденцій розвитку зовнішньополітичних ситуацій в світі, окремих регіонах і країнах.

У структурі МЗС України є підрозділи, які безпосередньо не беруть участі у здійсненні зовнішніх зв'язків, проте їх діяльність тісно пов'язана з питаннями зовнішньої політики та дипломатії. Це валютне-фінансове управління, історико-архівне управління, бібліотека та інші. Оперативна діяльність Міністерства закордонних справ неможлива без добре відлагодженої системи дипкур'єрського та іншого зв'язку, чіткої роботи діловодства, господарських служб.

У безпосередньому контакті з Міністерством закордонних справ та його підрозділами знаходиться Генеральна дирекція Київської міської державної адміністрації по обслуговуванню іноземних представництв. Виходячи із конкретних умов, які існують в Україні, вона є єдиним державним комплексним підприємством щодо господарського обслуговування дипломатичних представництв, акредитованих в Україні, кореспондентів іноземних засобів масової інформації, представників міжнародних організацій, іноземних фірм, банків, інших організацій та членів їхніх сімей. В Автономній Республіці Крим та областях України ці функції виконують відповідні місцеві органи влади.

Для сприяння розміщенню іноземних представництв у м.Києві створена Координаційна рада при Київській міській державній адміністрації, до складу якої входять відповідальні працівники Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ, інших зацікавлених міністерств і відомств України, Київської міськадміністрації та Генеральної дирекції по обслуговуванню іноземних представництв. На своїх засіданнях Координаційна рада розглядає і узгоджує пропозиції й прохання Міністерства закордонних справ про надання дипломатичним представництвам відповідних приміщень та земельних ділянок для розміщення їхніх канцелярій, резиденцій послів та житла персоналу.

5. Особливе місце серед оперативних функціональних підрозділів Міністерства займає Управління державного протоколу, на яке покладені функції дотримання єдиного державного протоколу України.

Управління дипломатичного протоколу -- це своєрідний політичний інструмент дипломатії, оскільки саме через нього посли та інші представники іноземних держав встановлюють свої перші контакти з країною перебування і отримують першу інформацію про основи її внутрішньої і зовнішньої політики. Через Управління державного протоколу керівництво МЗС має можливість доводити до дипломатичних представництв іноземних держав ті чи інші нюанси внутрішньої і зовнішньої політики, стосунків з тією чи, іншою країною у доступній і прийнятній дипломатичній формі.

Найпершою турботою Управління державного протоколу є зустріч нових послів, надання їм всілякої допомоги в облаштуванні і налагодженні діяльності посольства. До вручення послом вірчих грамот всі його стосунки з МЗС та іншими офіційними установами здійснюються лише через протокольне управління.

Новоприбулий посол здійснює свій перший візит начальнику Управління державного протоколу, від якого довідується про порядок вручення вірчих грамот. Після цього він наносить візит міністру закордонних справ або його першому заступнику, щоб представитись і передати йому копії вірчих грамот, а також текст промови, яку він має виголосити під час вручення вірчих грамот Президенту.

Акт вручення вірчих грамот вважається моментом офіційного початку виконання послом своїх обов'язків. Після цього він здійснює візити міністру закордонних справ та іншим офіційним особам, згідно з протокольними правилами держави перебування. Паралельно він наносить візити ввічливості послам інших країн, акредитованим в країні перебування, починаючи із старійшини (дуайєна) дипломатичного корпусу.

Управління державного протоколу забезпечує постійний зв'язок посольств з міністром закордонних справ з усіх (як організаційних, так і політичних) питань, допомагає (або організовує безпосередньо) встановленню контактів з державними установами та громадськими організація ми, сприяє влаштуванню дипломатичних прийомів, по їздок дипломатів по країні, екскурсій, відпочинку членів дипломатичного корпусу. Протокольне управління допомагає посольствам уникати будь-яких порушень встановлених в країні протокольних правил, вести свою діяльність, враховуючи специфіку країни.

Управління державного протоколу видає всім членам дипломатичного корпусу та їх сімей спеціальні дипломатичні акредитаційні картки, своєрідні посвідчення особи дипломата, які забезпечують їм дипломатичні привілеї та імунітет. Весь дипломатичний корпус реєструється в управлінні протоколу, яке періодично видає довідник-список всіх членів дипломатичного корпусу по кожному посольству, зокрема для інформаційного забезпечення посольств. Протокольне управління слідкує за дотриманням привілеїв дипломатичного корпусу згідно з міжнародним правом (особиста недоторканність і недоторканність приміщень та майна дипломатичного представництва, вилучення членів дипкорпусу з під карної, цивільної та адміністративної юрисдикції країни перебування, податкові та митні пільги, право шифрувального листування та недоторканності дипломатичної пошти, право підняття прапора над резиденцією і на транспортних засобах та інші церемоніальні привілеї в залежності від рангу дипломатів).

Управління державного протоколу забезпечує відповідні церемонії у зв'язку з візитами іноземних делегацій до своєї країни.

Таким чином, Управління державного протоколу МЗС - це оперативно-дипломатичний підрозділ міністерства, який безпосередньо займається питаннями перебування іноземного дипломатичного корпусу, візитами іноземних делегацій різного рівня, проведенням різних протокольних та інформаційних заходів для членів дипкорпусу та іноземних делегацій, враховуючи характер і рівень відносин своєї держави з тією чи іншою державою світу.

ЛЕКЦІЯ 2. ДИПЛОМАТИЧНІ ДОКУМЕНТИ, ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА СТРУКТУРА