Антиризиковий механізм державного регулювання аграрного підприємництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК:351

Академії муніципального управління

АНТИРИЗИКОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

На сьогодні є загальновизнаною актуальність формування у аграрному секторі економіки системи ризик-менеджменту для галузевих підприємств. Створення конкурентоспроможної системи управління аграрним сектором слід здійснювати на основі вимог міжнародних стандартів менеджменту. Перш за все, у такому зв'язку треба з'ясувати співвідношення між менеджментом взагалі і ризик-менеджментом зокрема. Тому і система ризик-менеджменту теж повинна будуватися у рамках теорії менеджменту.

Антиризикові аспекти державного регулювання підприємництва загалом і аграрного підприємництва зокрема досліджувалися у працях багатьох вчених. Серед іноземних вчених слід відзначити У. Бека, Ю. Бригхема, Дж. Гелбрейта, П. Друкера, Н. Лумана, М. Мескона, Г. Мінцберга, Ф.Найта, М. Портера, Г. Саймона, С. Янга. Серед вітчизняних вчених відзначимо праці В.Г. Андрійчука, В.І. Власова, В.М. Геєця, С.М. Іванюти, І.Г. Кириленка, М.Ф.Кропивка, Ю.Я. Лузана, І.І.Лукінова, М.Й. Маліка, Б.А. Райзберга, П.Т. Саблука, О.Г. Шпикуляка, В.В. Юрчишина. В їхніх працях розкриті принципові особливості формування системи галузевого державного регулювання і підприємництва. Разом з тим, залишаються ще недостатньо розробленими питання посилення антиризикової спрямованості державного регулювання підприємництва у аграрному секторі.

Постановка завдання:

- визначити ризики як успішності, так і неуспішності аграрних формувань;

- дослідити участь держави в тих формоутвореннях аграрного підприємництва, які забезпечують сталий розвиток територій і вимагають мінімальної підтримки з боку держави.

Результати. Тут доречно послатися на класика менеджменту - П.Друкера, який колись пояснив, що між менеджментом та менеджментом бізнесу існує така ж різниця, як між медициною та акушерством [1, с. 21]. Безумовно, П.Друкер є мабуть найбільш авторитетним фахівцем від науки з менеджменту. На його думку, підприємництво у наукоємних сферах не обов'язково є високо ризикованим; треба лише щоб воно було керованим і систематизованим, і, саме головне, спиралося на цілеспрямовану інноваційну політику [1, с. 41]. Треба враховувати й зміни: ймовірно, що останні 40 чи 50 років економіка займала домінуюче положення у розвитку людства, а наступні 20 чи 30 років домінуючими будуть соціальні аспекти. І компанії повинні розуміти процеси, що йдуть за межами сфери їх діяльності. А крім того, керівник майбутнього повинен уміти визначити, де потрібні жорсткі директиви, а де - партнерські відносини. Він стверджує, що ніяка насправді нова ідея не є спочатку реалістичною. Вони починають з догадок, пошуку, і 9 з 10 «світлих ідей» закінчуються епіграмами, а більша частина тих небагатьох, що залишаються, також зникають. Тому потрібні тисячі ідей, щоб отримати хоча б один позитивний результат. До того ж, розвиток не є панацеєю від усіх лих; насправді він приховує у собі велику загрозу, бо він є зміною, а зміни завжди ведуть до дезорганізації суспільства і культури, чому нам і потрібна терміново теорія організації [1, с. 56, 120].

На думку А.Маршалла, кожен приріст капіталу і праці в обробку землі породжує пропорційно менше збільшення продукту, якщо він не збігся з удосконаленням агротехніки. І не можна називати одну ділянку землі родючішою, ніж іншу, поки невідомо уміння і заповзятливість землеробів, кількість в їх розпорядженні капіталу і праці і забезпечення попитом на їх продукт вигідність інтенсивної обробки ділянок наявними засобами. Так і виникає функція підприємців, які “беруть на себе” весь ризик, пов'язаний з забезпеченням розвитку, “конструюють” загальний план виробництва і здійснюють контроль над його частинами на основі глибоких знань усіх особливостей своєї галузі, вміння передбачити тенденції розвитку виробництва і споживання, а як природжений керівник - підбирати кадри і вселяти їм довіру до себе для приведення в дію їх заповзятливості і ініціативи, зберігаючи за собою загальний контроль над підприємством, забезпечення в основному послідовності і єдності [2, с.115].

На думку Г.Саймона, загальна теорія управління повинна охоплювати як принципи організації, що гарантують правильність процесу прийняття рішень, так і принципи, що забезпечують ефективність дії; існує так звана «зона визнання» з боку підлеглого (zone of acceptance), вихід керівника за межі якої спричиняє непокору, а звідси випливає, що влада в організації може здійснюватися не лише «згори-донизу», а й «убік» и навіть «вгору». Підприємець в економічній теорії приймає статичні рішення в умовах незмінного середовища і мало схожий на реального активного інноватора, що запускає в роботу нові підприємства або вивчає нові напрями роботи. Теорія ж управління має стати теорією цілеспрямованої і обмеженої раціональності - поведінки людей, коли вони прагнуть «достатньо доброго» результату, бо неспроможні досягти максимального; люди не завжди до змін ставляться негативно, вони прагнуть нового так само часто, як і бажають його уникнути - зазвичай реагують позитивно на ті дії, які вони виконують самі, і негативно - на ті, що на їх погляд, виконуються без їх згоди [3, с.1, 10, 20, 121, 177].

І.Ансофф вважає, що існують кампанії, для яких рішення майбутніх проблем буде лише продовженням послідовних еволюційних перетворень. Для них опора на історичний успішний досвід - реальний спосіб досягти успіху у майбутньому. Але більшість кампаній повинні розробляти і вивчати нові способи управління. Щодо системи заохочення стратегічної роботи то він стверджує, що, по-перше, треба заохочувати підприємницький підхід до ризику (покарання має слідувати не за невдачу стратегічного проекту, а за відсутність таких провалів), по-друге, частковою нагородою підприємцю слугує те, що йому надається свобода у здійсненні проектів [4, с.16, 354].

Власне систему управління С.Янг визначає як підсистему організації, компонентами якої є групи взаємодіючих людей: її функції полягають в сприйнятті певних проблем організації (входів) і подальшому виконанні набору дій (процесів), в результаті яких виробляються рішення (виходи), що збільшують дохід від діяльності організації або оптимізують деяку функцію всіх її входів і виходів. Для цього вона повинна швидко дізнаватися про всі зміни середовища, представляти їх значення для себе і вибирати найкращу реакцію, що сприятиме досягненню цілей; чим точніше сформульовані і визначені цілі організації, тим легше вибрати засоби їх досягнення. В цьому випадку цілі організації є також основним критерієм для вибору кращого з альтернативних засобів їх досягнення, а політика, процедури і нормативи складають повний план дій або реакції даної організації [5, с.51, 123, 166].

Залежність підприємця від зовнішнього середовища (система цінностей у суспільстві, законодавство, урядові акти, економічні умови, споживачі, профспілки, технологія, і. т. і) з кожним роком збільшується, бо він мусить враховувати все більшу кількість факторів, які приймають глобальний характер; виживання є найголовнішою задачею більшості організацій, і щоб вижити та досягти своїх цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною; причина, за якою планування має здійснюватися безперервно, - це невизначеність майбутнього (зовнішнього середовища - функція кількості інформації, яка є у організації з приводу даного фактора з функцією впевненості у такій інформації.

Необхідно підкреслити те, що підприємницька фірма відрізняється високою активністю, інноваційністю, прагненням до ризику, якого уникають бюрократи, але одночасно вона досить обережна, бо хоче зберегти свою ринкові нішу (підприємець прагне до одночасно простого і динамічного зовнішнього середовища); проста структура - сама ризикована із усіх конфігурацій, бо вона залежить від здоров'я та забаганок однієї людини. І якщо підприємець зацікавлений у реалістичній стратегії, то вона повинна формулюватися поза механістично- бюрократичними структурами.

М.Портер закликав до з'ясування причин того, як фірми конкретної країни можуть створити і утримати конкурентні переваги у певній галузі (у тісному зв'язку із місцевими умовами). Конкурентну стратегію визначають два головних моменти: структура галузі; позиція фірми у галузі. При цьому новації з метою подолання слабкості більш вірогідні, ніж новації з метою використання сильних сторін [6, с. 21, 37, 52, 104]. Загалом спрямованість конкурентної стратегії - «бути несхожим» (унікальним) на інших [6, с.55]

Сучасна модель переходу у фазу прогресивного економічного довготермінового циклу повинна органічно поєднувати дію ринкового механізму з сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом). У такій ситуації треба запроваджувати чіткішу і більш жорсткішу систему макроекономічного регулювання і управління, враховуючи особливості її дії у АПК, і, зокрема, в сільському господарстві, а також систему мікроекономічного управління (менеджменту) в будь- яких формах господарювання, науковим фундаментом якого є дослідження і розробки методів та засобів управління на основі інформатики.

Необхідно застосовувати системне дослідження як відгук суспільства на безперервне: ускладнення структури техносфери; прискорення зміни технологій и поколінь техніки; посилення складності задач управління. І у процесі формування системної методології повинні враховуватися такі фундаментальні принципи, як системна узгодженість (методів, методик, програм), процедурна повнота та інші.

Таким чином, філософія розробила ідеологію цілісності (передує теорії систем і сучасному системному підходу), наука визначила принципові засади перебудови менеджменту організацій (з виділенням відповідних етапів та процедур). За умови їх об'єднання з'являються дієві передумови формування сучасного ризик-менеджменту, здатного у значній мірі попередити можливі загрози (особливо техногенного характеру) і забезпечити ефективність на рівнях «організація - група - індивід» з отриманням синергії.

Безумовно, крім об'єктивних факторів підприємницького ризику діють ще фактори суб'єктивні (багато у чому - психологічні). Так, В.М.Геєць вказує на те, що, по-перше, великий український капітал ще не усвідомив повною мірою свою країноутворюючу роль, по-друге, в Україні не існує культури і традицій інвестиційного партнерства держави та бізнесу [7, с. 250, 262]. Із зростанням періоду процесу виробництва і потреби у капіталі для фірми стає все більш ризикованим покладатися на неконтрольовані коливання попиту (і чим складнішою стає технологія, тим ризик вищий); цей ризик може бути дещо зменшеним якщо держава візьме на себе фінансування найбільш сміливих технічних проектів або хоча б гарантує ринок для передових у технічному відношенні галузей. З точки зору В.М.Геєця, нині правомірною є ідея регулюючого впливу держави і стимулюючої дії ринкової конкуренції (синтез стихійно-ринкового і свідомо державного регулювання суперечливих соціально-економічних процесів) [7, с. 167]. Це підтверджує той факт, що у сучасній історії цивілізації немає і не було такого національного народного господарства, розвиток якого б здійснювався без будь-якої дії з боку органів економічної політики (державного регулювання).

В економічній політиці владних структур України необхідна корекція дій влади для встановлення оптимальної пропорції державних і ринкових регуляторів економічної системи. У 2003 р. був прийнятий Господарський кодекс України, де у статті 5 вказано, що правовий господарський порядок в Україні формується саме на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Проте Концепція адміністративної реформи говорить про те, що існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і т. і., внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних реформ. Концепція удосконалення державного регулювання господарської діяльності вказує: в останні роки системного характеру набуває накопичення проблем у сфері формування і реалізації регуляторної політики, що стримує розвиток господарської діяльності.

Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами. Отже, цілком доречно дати визначення антиризиковим засадам державного регулювання аграрного підприємництва як сукупності стратегічних і тактичних передумов такого впливу держави на функціонування і розвиток аграрного підприємництва, при якому загальний рівень його ризикованості буде знаходитися на рівні прийнятності у розрізі структурованих видів (класів) підприємницьких ризиків.

На актуальність посилення економічної ролі держави на сучасному етапі розвитку аграрного сектора економіки з урахування особливостей ринкових відносин економіки, вказував О.І. Дацій [8, с.38]. Він веде мову про актуальність гармонізації дій держави і ринку як необхідну передумову суспільного прогресу при цьому підкреслюючи, що для прийняття рішення про те, кому з багатьох претендентів слід дозволити використовувати обмежений ресурс держава повинна створювати правову систему для встановлення прав власності і вирішення суперечок, до того ж поява нових технологій не повинно вражати юристів і економістів до такого ступеня, щоб вони змінювали існуючу правову і економічну систему, не переконавшись перед цим, що саме такі зміни необхідні.

З висловленими вище думками можна погодитися, враховуючи те, що держава в більшій чи меншій мірі має впливати на ті процеси, які виникають у галузі. Бо значна частина ризиків у аграрному підприємництві виникають тоді, коли державне регулювання економіки не забезпечує запровадження у практику сукупності форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного виробництва, стабілізації та пристосування до динамічних умов життєдіяльності. Саме таким чином й цілеспрямовано здійснюється активний процес пов'язаних між собою дій та активна організація суб'єктами управління певних управлінських об'єктів, де виникає потенціал синергії (синергетичного ефекту), як нової продуктивної сили (якісно нових джерел розвитку) на основі емерджентності (системного ефекту). Тоді система управління економікою перетворюється на комплекс узгоджених методів і засобів регулювання, що використовуються управлінськими органами на макро- і мікрорівнях із системою зворотних зв'язків, що дозволяє досліджувати результати функціонування і розвитку окремих її підсистем і тип розвитку цілісної економічної системи).

Взагалі основою переходу від старої гіпертрофованої адміністративно- командної системи регулювання аграрного виробництва (з її надмірними ризиками) до державно-регуляторних відносин у цій сфері є заміна господарського механізму централізовано-планової економіки на організаційно-економічний механізм регулювання відтворення ринковими засобами, а також поетапна відмова держави від виконання тих функцій, які ефективніше виконуються ринковими інститутами, спрямування державою ринкових стихій, тобто протидії небажаних наслідків.

Проголошене державою наближення її до стандартів Європейського Союзу, створення конкурентоспроможної системи управління аграрним сектором економіки України, яка відповідає як міжнародним стандартам менеджменту, так і вимогам СОТ та директив ЄС, на сьогодні визнане головним фактором розвитку аграрного сектора на підприємницьких засадах. Але на цьому шляху треба вирішити й цілу низку теоретичних питань. У галузі державного управління ми поки що не маємо адекватних лінгвістичних і концептуальних засобів для реалістичного і адекватного опису навіть найпростішої адміністративної організації, опису, який дає змогу провести науковий аналіз ефективності її структури та функціонування; крім того, проблеми рідко постають перед адміністраторами в ідеальному, ретельно підготовленому вигляді, тобто коли ціннісні і фактові елементи дбайливо підібрані і розсортовані. Ось і виникає ситуація, коли “людина економічна” прагне максимізації (обирає найкращу альтернативу з числа всіх їй доступних), тоді як адміністратор задовольняється “достатньо добрим” результатом. Тому сучасне адміністративне управління має стати теорією цілеспрямованої і обмеженої раціональності, іншими словами, - такої поведінки людей, коли вони прагнуть “достатньо доброго” результату, бо насправді вони неспроможні досягти максимального. аграрний підприємництво конкурентний

Висновки. Потрібне глибоке реформування чинного інструментарію економічної політики, бо сформований в умовах економічної кризи, він поки що не націлений на забезпечення якісних перетворень і дійсно інноваційного розвитку, а в межах нинішньої моделі розвитку всебічна модернізація національної економіки є неможливою. Ось тому й потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їхнє системне оновлення, тобто осмислений перехід до моделі ринкових перетворень, де саморегулювання поєднається з ефективним державним регулюванням (задля формування сильної держави, активізації її регулювальної функції, здійснення політики збереження та істотного посилення ринкового вектору галузевого розвитку).

В аграрній сфері потрібні побудовані на аспектах системності заходи стосовно: контролю за виконанням виробниками вимог нормативних документів, технічних регламентів, пов'язаних з якістю продукції, вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів, зміни ролі держави та операторів ринку щодо забезпечення безпечності харчових продуктів за європейськими принципами; дотування виробництва продукції з низьким рівнем рентабельності, в першу чергу - тваринництва; аудиту дотримання технолого-екологічних вимог і стандартів господарювання; органічного землеробства; інформаційного забезпечення моделі, яка раціонально поєднує державну і недержавну форму управління у тісній взаємодії з менеджментом на рівні галузей і підприємств.

Використані джерела інформації

1. Друкер П. Задачи менеджмента в XXI веке. / П. Друкер; Пер. с англ. - М.: Вильямс, 2003. - 285 с.

2. Маршалл А. Принципы экономической науки, т.2. / А. Маршалл; Пер с англ. - М., Издательская группа “Прогресс”, 1993. - 310 с.

3. Саймон Г. Адміністративна поведінка: Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції./ Г. Саймон; Пер. з англ. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.

4. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия / И. Ансофф; Пер. с англ. - СПб.: Питер Ком, 1999. - 416 с.

5. Янг С. Системное управление организацией. Пер. с англ. под ред. С.П. Никанорова, С.А. Батасова. - М., «Советское радио», 1972 - 456с.

6. Портер М. Международная конкуренция / М. Портер; Пер. с англ. - М.: Междунар. отношения, 1993. - 896 с.

7. Геєць В.М. Суспільство, держава, економіка: феноменологія взаємодії та розвитку / В.М. Геєць; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України. - К., 2009. - 864 с.

8. Дацій О.І. Механізм розподілу та перерозподілу доходів суб'єктів фінансових відносин країни // Вісник Академії митної служби України. Серія: «Державне управління». - 2013. - № 1 (8).- С. 35-39.

Анотація

With ' proved that business can play a formative role both at the sectoral and national levels. But there are always risks for both success and failure offormoutvoren . The state is interested in the shaping of agricultural businesses that provide sustainable development of territories and require minimal support from the government. To this end, for agricultural entrepreneurs offered their interaction with the system state (such as so-called. "Public " corporations in developed countries , which independently perform certain social and environmental mission investing heavily in charity ): the state assumes part of the business , particularly innovative, risky projects and businesses in their efforts also take into account the public interest.