Деякі передумови сталого розвитку

А.Г. Шапар

Швидко плине час і вже незабаром людство буде відзначати 15 річницю міжнародного саміту в Ріо-де-Жанейро, на якому всі дійшли згоди, що світова громада, усвідомлюючи хибність діючих принципів індустріального розвитку цивілізації, бере на себе відповідальність за розробку і впровадження в життя нової філософії - сталого розвитку [1]. Як відомо, це такий розвиток, коли гарантуються рівні права на природні ресурси як теперішніх, так і прийдешніх поколінь. Це такий розвиток, при якому вилучення ресурсів з навколишнього середовища і повернення в нього відходів виробництва узгоджуються з можливостями природи до самовідтворення. Це такий розвиток, коли екологічні пріоритети панують над економічними. Це, в кінці кінців, такий розвиток, при якому нова стратегія розвитку людської цивілізації стане справою не тільки міжнародної спільноти чи окремої країни, а й кожної людини. Для усвідомлення цих принципів необхідно подолати бідність і досягти зрозумілої для всіх соціальної справедливості як на рівні окремої країни, так і на міжнародному рівні. Без цього у людей об'єктивно будуть і мають бути інші пріоритети.

Критичний аналіз сьогоденної ситуації в соціальній, економічній і природокористувальній сферах свідчить, що досягти наведених вище принципів сталого розвитку буде дуже і дуже нелегко навіть на рівні окремого регіону, не кажучи вже про світову спільноту. Але іншої альтернативи у людства немає, тому що подальший індустріальний розвиток економіки веде до підриву самих основ існування життя на Землі.

З цієї причини всесвітній саміт в Ріо-де-Жанейро задекларував, що навіть невизначеність усіх можливих наслідків сучасного техногенезу не може розглядатися як мотив для бездіяльності і тому одноголосно прийняв історичний документ “Порядок денний на ХХI сторіччя”. З того часу у світі сталися великі зрушення: багато країн прийняли національні стратегії сталого розвитку, на міжнародному рівні прийнято ряд екологічно спрямованих програм, норм і обмежень. Це відомі декларації про право кожної людини на повну екологічну інформацію, про обмеження і необхідність квотування викидів в атмосферу вуглекислого газу та інше.

У більшості країн Західної Європи досягнуті вражаючі успіхи в економії енергоресурсів та використанні альтернативних їх джерел, зменшенні обсягів відходів та викидів у повітря. Нікого вже не дивують сонячні батареї на відбійних стінках автобанів, промислові і побутові вітряки, переміщення людей на велосипедах на роботу і додому, можливість індивідуального керування обігрівом помешкання, використання метану з сільськогосподарських ферм та звалищ сміття. Екологічна свідомість тут є майже стовідсотковою. Але, як показав набутий досвід, через 5 і навіть через 10 років після Ріо людство, незважаючи на всі спроби, не змогло ще перейти до розбудови сталого розвитку.

Вже всім стало зрозумілим, що досягти сталого розвитку в окремо взятій країні неможливо, тому що навколишнє середовище і природа взагалі не діляться на окремі частини, не мають внутрішніх кордонів. Але багаті країни не поспішають поділитися з бідними ноу-хау і новітніми технологіями природокористування. Справедливий світовий розподіл праці все ще на папері, а на практиці забруднююче виробництво країни заходу та півночі переміщують на бідний схід та південь. Більш того, за такою схемою йде нав'язування бідним країнам своєї ідеології. Країни заходу і півночі не зупинилися навіть перед розв'язанням війни у Югославії, Афганістані і Іраку, хоча це, як відомо, призвело до великих негативних екологічних наслідків.

Європейська екологічна громадськість мовчить з цього приводу, вважаючи, що там їх країни відстоюють вищі цінності: справедливість, демократію і свободу. А як же можна вимагати від населення дестабілізованих війною країн на фоні тотальної бідності визнання пріоритетності екологічних принципів, якщо свої цінності вони вважають більш справедливими і готові їх відстоювати навіть ціною життя Так чи можливо в таких умовах досягти верховенства принципів сталого розвитку у свідомості кожної людини Відповідь тут однозначна. Тому не дивно, що “зелений” рух ще не набув тих масштабів, які необхідні для цього, а його представники не зайняли достатньої кількості місць у парламентах різних країн для того, щоб екологічна політика не тільки декларувалася, а й впроваджувалася.

Така ситуація в соціо-політичній сфері може зберігатися довго, поки екологічні пріоритети не змусять деякі сили в світі відмовитися від геополітичних амбіцій, з одного боку, і, як відповідь на це - тероризму, з другого боку. Сподіваємося, що це можливо, бо дійшла ж міжнародна спільнота згоди стосовно скорочення арсеналу ядерної зброї, випробування і неможливості застосування її першими.

Особливо важливим для розуміння того, чому екологічні пріоритети дуже повільно закріплюються у свідомості людей, є те, що наука не в змозі відповісти більш-менш переконливо на велике коло питань, пов'язаних з минулим, сьогоденням і майбутнім Землі - колискою людської цивілізації. Більшість людей теоретично усвідомлює, що Земля, як космічне тіло, колись зародилась, тепер розвивається і колись загине. Але коли і для чого це відбулося і буде відбуватися, ми не знаємо, є тільки гіпотези - як оптимістичні, так і песимістичні. Якщо людство з'явилося на Землі, щоб знайти спосіб, при необхідності, переселитися на інші планети, то екологічні міркування у нього не можуть бути пріоритетними. Якщо на Землі, а для цього є велика кількість доказів, відбувалися раніше раптові зміни клімату і переходи до льодовикових періодів, опускання величезних територій під воду і зміщення полюсів Земної кулі, то чому б не припустити і в майбутньому наставання “всесвітнього потопу” чи ”кінця світу”. І ось у грудні 2004 р., як попередження про таке, величезна хвиля цунамі в лічені секунди зруйнувала прибережну смугу у країнах Південно-Східної Азії і забрала життя у більш ніж 250 тисяч людей, у т.ч. багатьох відпочиваючих зі всього світу. При цьому для людей не буде мати принципового значення, від чого це трапиться: в результаті нез'ясованої раптової дії космічних або геологічних сил, чи сумарної поступової природної і техногенної деградації навколишнього середовища. І в цих випадках пріоритетними для людей об'єктивно стають проблеми захисту себе від цих явищ, а ще краще, можливості переселення на інші планети у крайньому випадку. Але це може бути виправдано лише тоді, коли ми зможемо реально подорожувати в космосі та будемо знати, де людство для себе знайде інший притулок.

Аналогічна ситуація може виникнути і у випадку катастрофічного зіткнення Землі з іншими космічними тілами. Були вони в історії Землі, чи ні, ми точно не знаємо, але ризик, безумовно є, тим більш, коли мова йде про час в мільярди років. Попередні розрахунки показують, що у 2028 році може статися зіткнення з астероїдом. Ми зовсім не готові до цього і будемо сподіватися, що більш детальні прорахунки покажуть, що цього не станеться і на цей раз, як це було неодноразово у минулому. На цьому фоні у свідомості людей пріоритетність вирішення екологічних проблем суттєво зменшується і може зникнути взагалі.

Геологічні процеси, які хоча і не мають катастрофічних наслідків, але які постійно і суттєво змінюють “обличчя” Землі, клімат, кількісний склад та видове розмаїття всього живого, відбуваються безперервно і досить масштабно [2, 3]. Так, в результаті постійної дії факторів ерозії (вітрової і водної) на всій території земної суші руйнується і зноситься річками в моря і океани частка ґрунтового покриву та гірських порід. Сумарні об'єми таких руйнувань сягають велетенських обсягів. Для прикладу наведемо, що тільки в українській частині дельти річки Дунаю в море транспортується в середньому 65 млн.т піску та мулу за рік [4]. Але людина на протязі свого життя не хоче бачити і не помічає “мікроскопічного” всесвітнього зниження позначок земної поверхні і підйому рівня морів та океанів, а для виправдання своєї пасивної позиції з цього приводу вона заспокоює себе тим, що ці процеси відбувалися завжди і, як кажуть, будуть відбуватися “вічно”. Зауважимо, що ретельні дослідження цих процесів не проводяться і не прогнозуються їх наслідки в часі і по територіям. При цьому також не вивчаються наслідки підйому рівня води в морях і океанах внаслідок потепління клімату, під впливом дії природних та техногенних факторів. А якщо взяти до уваги, що точно спрогнозувати ті чи інші події в цьому “спектаклі” ніхто не вміє, то люди припускають можливою і виправданою ситуацію, коли природні причини дестабілізації життєвого простору вважаються більш важливими, чим техногенні, які накладаються на природні і також провокують екологічні зміни.

Атмосферна оболонка Землі є дуже динамічною системою, здатною за лічені години перенести на сотні і тисячі кілометрів величезні обсяги повітряної маси з нетиповими для даної пори року температурами. В повсякденному житті всім знайомі весняні заморозки (перепад температур до 20°С) і зимові відлиги (плюсові позначки сягають 10-12°С). І в одному, і у другому випадках гинуть городні і садові культури, тому екстремальні події западають в пам'ять багатьом людям. Вони, безумовно, мають свої причини і хоча в більшості випадків ми їх не знаємо, розглядати їх як наслідки техногенної діяльності підстав у нас немає. Постійні спостереження за кліматом в деяких країнах ведуться не більше 200 років і навіть вони свідчать, що подібні явища вже відмічалися чи 100, чи 50, чи навіть 10-20 років тому.

Особливо вразливі наслідки зміни клімату нас чекають в результаті зміщення вісі обертання Землі, що періодично відбувається під впливом космічних сил. Зміщення полюсів Землі призведе до часткового розтоплювання льодовиків, а зміщення кліматичних поясів обумовить зміщення ландшафтних зон і міграцію всього живого. Так, за прогнозами у 2050 р. на території Калмикії з'явиться перша в Європі пустеля, а степова зона підніметься на широту Підмосков'я. То чи можуть люди на цьому фоні серйозно сприймати в якості пріоритетного завдання боротьбу з викидами вуглецю внаслідок техногенної діяльності? Більш того, всі ми зі шкільної програми знаємо, що в історії Землі були періоди підвищеної вулканічної активності, в результаті чого гинули деякі населені пункти та родючі землі, а декілька років небо було затягнуто викидами пилу та газу, але до всесвітньої катастрофи це не призвело.

Все вищенаведене обумовлює постійні зміни в біогеоценозах, зменшення кількості деяких популяцій і навіть зникнення окремих видів тварин та рослинності. Так, під впливом природних факторів зникли декілька тисячоліть тому мамонти, а в середині ХIХ сторіччя внаслідок хижацького полювання зникла остання корова Селера - дуже цікавий і мало вивчений вид морських тварин. Подібний процес розвивається в останні роки дуже динамічно. В національних червоних книгах різних країн зазначені десятки і навіть сотні зникаючих чи зниклих видів тварин і рослин. В той же час слід відзначити, що за оцінками біологів нам відомо про склад флори і фауни в джунглях Південної Америки, наприклад, лише на 50%.

В цій ситуації логічним постає питання про те, як така деградація біорізноманіття впливає на розвиток життя на Землі взагалі і, зокрема, на якість життя людини. Поверхневий погляд на проблему свідчить, що така ситуація аж ніяк не впливає на розвиток життя, а якість життя людини з часом стає навіть кращою. Ніхто не буде заперечувати, що сталося це внаслідок часткової зміни навколишнього середовища людиною. Природні ландшафти вона перетворила на агропромислові для задоволення потреб людства в їжі, бо природа не змогла б прогодувати постійно зростаючу його кількість. Так, на думку оптимістів за рахунок постійного збільшення площі ріллі та підвищення врожайності і застосування нових сортів продовольчих культур проблема забезпечення необхідною кількістю продуктів харчування буде постійно вирішуватися. З іншого боку, набутий досвід свідчить, що втрати земель за рахунок ерозії і відведення їх під промислові об'єкти та поховання відходів постійно обумовлюють їх дефіцит для сільськогосподарського виробництва приблизно на 0, 3-0, 5 га на людину. До цього ж характерна дуже велика нерівномірність забезпеченості людей земельними ресурсами: для жителя Північної Америки - це 9, 5 га, що вдвічі більше, ніж у європейця, і в сім разів більше, ніж у жителя Азії чи африканця. Усе це свідчить про те, що проблема голоду для деякої частини людства буде мати постійний характер і навіть може збільшуватися. В той же час освоєння людством нанотехнологій може взагалі викреслити цю проблему [5, 6].

Проблема забезпеченості людства невідтворюваними ресурсами стоїть ще більш гостро, що, з одного боку, ставить під сумнів не лише перехід до сталого розвитку, а й взагалі сам розвиток людської цивілізації. Так, песимісти прогнозували раніше, що людство зіткнеться з проблемою повної вичерпаності енергетичних ресурсів то в кінці ХХ сторіччя, то на початку ХХI сторіччя. Дійсно, проблема з енергоресурсами завжди була і є дуже гострою, але вона не була і не буде фатальною. До цього досить привести висновки Національної розвідувальної ради США у глобальних прогнозах розвитку людства до 2015 р. про те, що на тепер в надрах Землі ще зосереджено до 80% запасів нафти і 95% газу від її світових запасів [7]. Більш того, якщо людство опанує термоядерною енергією або водневим паливом, то ця проблема для нього зникне назавжди. Докази щодо невичерпаності інших невідновлюваних ресурсів теж досить переконливі навіть тільки в межах оболонки Землі, не кажучи вже про інші планети та космічні тіла. Та й проблема росту чисельності жителів Землі, яких у 2015 р. буде налічуватися близько 7, 2 млрд.чоловік, як свідчить ситуація у розвинених країнах та досвід деяких країн, що розвиваються, по обмеженню кількості дітей у сім'ях, може бути в решті решт вирішеною. Цьому також буде “сприяти” втручання природних факторів. Як свідчить досвід, у відповідь на перемогу людства над якоюсь хворобою, природа відповідає черговим спалахом нової всесвітньої інфекції, появою нових, невідомих раніше, вірусів [8].

Аналіз наведеного свідчить, що перед людством стоять велетенські завдання по засвоєнню законів Природи, Землі і ближнього Космосу, та по опануванню для практичних цілей розвитку цивілізації силами та явищами, які діють у них самих та між ними. Людський розум може і знайде рішення навіть найскладніших завдань, але для цього необхідний тільки час. Про це свідчить історія розвитку людства і особливо темпи науково-технічного прогресу, досягнуті за останнє сторіччя. У цей період стали реальністю навіть самі фантастичні мрії людей про проникнення у таємницю як мікросвіту, так і космосу. Але треба наголосити, що не завжди людство при цьому намагається з'ясувати негативні наслідки своїх відкриттів, які об'єктивно матимуть місце. Яскравим прикладом цього є відкриття ядерної реакції, коли майже 50 років знадобилося на розробку механізму протидії загрозі термоядерної катастрофи. Тому фактор часу є дуже важливим при плануванні науково-технічного прогресу і його наслідків в сфері вирішення глобальних завдань людства. А от його може не вистачити і не тому, що на Землі виникне катастрофічна ситуація внаслідок дії геологічних чи космічних сил, а тому, що своєю нераціональною діяльністю людство спровокує таку ситуацію. Як відзначив у своїх останніх статтях [9] великий лікар-вчений і філософ М.Амосов, всі екологічні неприємності людини “визначаються її недоліками - жадібністю, ледарством, прагненням до лідерства, стимульованими цивілізацією”. Далі він відзначає, що навіть очевидні факти деградації навколишнього середовища не зупиняють людину в своєму прагненні до задоволення все більш зростаючих потреб за рахунок природи. М.Амосов констатує, що, на жаль, людина завдяки своїм асиміляційним здібностям якщо й зникне, то зникне останньою. Дійсно, вона не хоче зрозуміти, що з кожним зниклим видом біоти ми не зможемо вже ніколи зрозуміти роль кожного з них в організації життя на Планеті, розгадати ті секрети боротьби з хворобами, які вони, можливо, несли в собі.

Таким чином, екологічна свідомість кожної людини набуває першочергового значення у розбудові сталого розвитку. З другого боку, тільки усвідомлення, як відмічає А.Гор [10], що цивілізація уже пройшла докритичний етап і досягла зрілої конфігурації світової спільноти, тобто всі держави взаємозалежні перед загрозою знищення цивілізації і мусять об'єднати свої зусилля заради її порятунку, дає надію на хай поступовий, але обов'язковий перехід всіх країн на стратегію сталого розвитку. Як свідчить міжнародний досвід, цей процес буде відбуватися поступово: від декларацій, що характерно для сучасного етапу, до обов'язкового (скоріше добровільного, чим примусового) виконання загальносвітових екологічних вимог. Поки що вирішення проблем сталого розвитку буде зосереджено на рівні держав та їх окремих регіонів. З погляду на це цікаво розглянути, що зроблено і робиться в Україні для втілення ідей сталого розвитку.

На цей час в Україні прийняті закони про воду, надра, зону відчуження ЧАЕС, екологічну інформацію, плату за забруднення навколишнього середовища, сталий розвиток населених пунктів, екологічну мережу та інші, діють постанови Кабміну про екологічний моніторинг, оцінку впливу об'єктів розбудови на навколишнє середовище, екологічний експеримент та інші. В той же час базовий закон про перехід України на стратегію сталого розвитку до цього часу ще не прийнятий і це не унеможливлює системне вирішення всіх проблемних питань такого розвитку. Вже три проекти цього закону було розроблено, але відсутність принципової позиції з боку відповідної комісії Верховної Ради і Мінприроди України та їх заполітизованість при зміні керівництва не дали змоги прийняти хоч будь який базовий закон про сталий розвиток. Треба відзначити, що на рівні деяких урядовців, політичних діячів та навіть і науковців має місце хибне розуміння терміну “сталий розвиток”. Тому дуже прикро, що на науковому чи державному рівні з'являються такі вислови як “сталий розвиток сільського господарства, металургії чи будівництва”. Ще раз підкреслимо, що сталий розвиток - це поняття територіальне і системне, при цьому мова йдеться про узгоджений соціо-еколого-економічний розвиток з тими обмеженнями, які були наведені вище, з самого початку міркувань на цю тему.

Ще хотілося б зробити декілька зауважень стосовно подолання бідності і залучення жінок до громадського життя, про що йде мова у “Порядку денному на ХХI сторіччя”. Ці дії аж ніяк не можуть бути кроками сталого розвитку, як дехто це тлумачить, вони передумова самого розуміння стратегії сталого розвитку. Тому без подолання цих проблем не може йти мова взагалі про цілеспрямований подальший розвиток цивілізації.

Нарешті, ще одне зауваження стосовно показників та індикаторів сталого розвитку. Вже дуже добре, що тепер хоча б не треба, як це було декілька років тому, приводити докази необхідності визначення цих понять при розробці і реалізації стратегії такого розвитку. Але на превеликий жаль деякі вчені і спеціалісти не можуть погодитися з нами, що інтегральними показниками сталого розвитку можуть виступати лише якість життя та якість навколишнього середовища [11]. Вони пропонують в якості таких показників, наприклад, викиди в атмосферу чи лісистість. Хіба не зрозуміло, що в першому випадку мова йде про характеристику рівня забруднення повітря, а в другому про відсоток площі території, зайнятої лісом, але не про показники сталого розвитку. Така ситуація в значній мірі склалася в результаті слабкої координації наукових робіт з проблем сталого розвитку Національною академією наук України.

Єдина програма робіт навіть в самій Академії відсутня, кожне Відділення самостійно визначає пріоритети при постановці екологічно орієнтованих досліджень, в результаті чого практично не координуються дослідження між інститутами і відсутні комплексні теми по дослідженню найбільш важливих проблем сталого розвитку.

Характерно, що у “Віснику НАН України” регулярно публікуються роботи різних інститутів з цього напрямку, але практично зовсім відсутні посилання один на одного, що є безумовно наслідком ситуації, яка склалася [12-15].

З урахуванням вищенаведеного та накопиченого в ІППЕ НАН України досвіду [16, 17], ми ставимо за мету узагальнити все це і підготувати колективну монографію про стратегію і тактику сталого розвитку, яка, сподіваємося, з'явиться на початку 2005 року і, можливо, зіграє свою більш важливу роль в розбудові екологічно орієнтованого суспільства в Україні, мешканцям якої взагалі від праотців притаманне прагнення жити в злагоді з Природою.

сталий екологічний державний

Перелік посилань

1. Программа действий. Повестка дня на 21 век и другие документы Конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении //Центр «За наше общее будущее». -Женева, 1993.

2. Кулинкович А.Е. Планетарные изменения геофизических условий на Земле и их отражение на рисунке истории человечества и его культуры // Геофизика и современный мир: Сборник рефератов докладов Международной научной конференции. -Москва, 1993. - С.13-14.

3. Гончаров Г.Н. Галактические ритмы природной среды и жизни в Фанерозойской истории Земли // Экологическая геология и рациональное недропользование. Материалы конференции. - СПБ., 2000. - С.70-72.

4. Лысюк Г.Н. Эрозия почв и борьба с ней. - Уфа, 1970.

5. Бондар О.І. Проблеми створення суднового ходу Дунай-Чорне море / Екологічний вісник. - 2002. -№ 3-4.

6. Трегобчук В., Прадун В. Аграрна сфера: модель сталого розвитку // Вісник НАН України. - 2004. -№ 9. - С. 8-16.

7. Глобальные тенденции развития человечества до 2015 г. // Материалы Национального разведывательного совета США. - Екатеринбург: У-Фактория, 2002. - 12 с.

8. Кордюм В. Еволюція вірусів // Вісник НАН України. - 2003. - № 4. - С. 25-41.

9. Амосов М. Роздуми над вічними проблемами // Вісник НАН України. -2003. № 12. - С. 36-45.

10. Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. Перекл. з англ. - К: Інтелсфера, 2001. - С.61-62.

11. Методичні підходи до вибору та обґрунтування критеріїв і показників сталого розвитку різних ландшафтних регіонів України. 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. А.Г.Шапара. - Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002. - 99 с.

12. Шеляг-Сосонко Ю., Ємельянов І. Біорізноманіття та сталий розвиток України // Вісник НАН України. - 2000. - № 4. - С. 35-39.

13. Дорогунцов С., Ральчук О. Сталий розвиток: траєкторія можливостей та обмежень // Вісник НАН України. - 2000. - № 8. - С. 3-14.

14. Трегобчук В. Концепція сталого розвитку для України // Вісник НАН України. - 2002. - № 2. - С. 31-40.

15. Буравльов Є., Стогній В. Від глобалізації економіки до регіонального і глобального сталого розвитку // Вісник НАН України. - 2003. - № 10. - С. 42-50.

16. Методические подходы к выбору стратегии устойчивого развития территории / Под ред. А.Г.Шапаря. - Днепропетровск: ИППЭ НАН Украины. - 1996. - Т.1 - 162 с.; Т.2 - 82 с.

17. Методичні вказівки з розробки регіональних стратегій сталого розвитку / За ред. А.Г.Шапара. - Дніпропетровськ: Моноліт, 2003. -132 с.

Размещено на Allbest.ru