Грошові доходи як чинник підвищення життєвого рівня сільського населення Карпатського регіону (друга половина 1960 - 90-х рр.)

На початок 1990 р. ситуація дещо змінилася: позитивна динаміка приросту населення мала місце лише у Закарпатській обл. Зменшення кількості сільського населення відбувалося, здебільшого, через міграцію молоді у міста. Основними причинами міграцій до міст були: низька оплата праці в сільському господарстві, порівняно з промисловими підприємствами, існуючі на селі ненормований робочий день, важкі умови праці, відсутність шляхів із твердим покриттям для зв'язку із райцентрами, відсутність дитячих дошкільних закладів і шкіл, низький рівень роботи закладів культури, погане медичне, торговельне і побутове обслуговування. Небажання молоді залишатися у необлаштованих селах ілюструють такі дані. Впродовж 1971-1977 рр. для сільського господарства були підготовлені 980 тис. трактористів, комбайнерів та шоферів, а кількість їх у господарствах республіки зросла лише на 140 тис. осіб. Лише 29,7% випускників сільських шкіл працевлаштовувалися у колгоспах та радгоспах. В областях Українських Карпат цей показник коливався від 20,7% (Львівська обл.) - до 28,7% (Чернівецька обл.) [1, 163]. Значного розмаху набула і «маятникова міграція». На початку 70-х рр. лише до Дрогобича Львівської обл. як «маятникові мігранти» приїжджали щодня 12,5% працездатного населення району, до Миколаєва - 8,6, Золочева - 3,8% [4, 82].

Незважаючи на низку несприятливих демографічно-економічних факторів, регіон Карпат залишався відносно благополучним. Природній приріст населення тут перевищував загальнореспубліканський у 3-3,5 рази [5, 65]. У прямій залежності від цього, й приріст валової продукції був у 1,5-2 рази вищим, ніж по Україні загалом. карпатський регіон дохід селянин

Партійне та радянське керівництво постійно декларувало принцип «за гарну працю - вищу оплату» [6, 72]. Зростання оплати праці завжди вважалося одним з найважливіших факторів підвищення рівня життя трудящих, в тому числі й колгоспників. Однак до 1966 р. оплата праці колгоспників здійснювалася за допомоги трудоднів. Грошова оцінка трудодня в різних колгоспах різнилася. До прикладу, в окремих господарствах Івано-Франківської обл. вона становила лише 30 коп. та 1,2 кг зерна на трудодень, тоді як у Закарпатській обл. 1,9 крб. [7, 74; 8, 16]. Різниця в рівні оплати праці пояснювалася рівнем фінансової спроможності колгоспів, а таких, що оплачували людино-день до 2 крб. у республіці було 26,1%; 2-3 крб. - 44,8%; понад 3 крб. 29,1% [9, 33]. Крім того, оцінка трудодня не була гарантованою та не сприяла матеріальній заінтересованості колгоспників. Щоб виправити становище у 1956 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах» [10, 295]. Колгоспам рекомендувалося перейти на щомісячне авансування працівників не лише грішми, а й продуктами. Проте, лише економічно міцні колгоспи змогли перейти на гарантоване авансування трудоднів. Відповідно, лише в них була додаткова оплата праці. Згодом саме ці господарства першими перейшли і до грошової оплати праці без нарахування трудоднів. Таких економічно міцних господарств у регіоні було біля 36% (у Закарпатській обл. 38%, Чернівецькій - 29%) [11, 69]. Оцінка людино-дня у відстаючих колгоспах регіону на середину 1960-х рр. була нижчою на 43,5% [12, 157]. Таких колгоспів налічувалося: в Закарпатській обл. - 52, Івано-Франківській 59, Львівській - 66, Чернівецькій - 19 [12, 106].

Нова форма - гарантована оплата - праці колгоспників запроваджена з 16 травня 1966 р., коли Радянський уряд прийняв постанову «Про підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників у розвитку громадського господарства», яка зобов'язувала ввести з 1 липня таку оплату грішми та натурою. Впродовж 1966 р. нову форму оплати праці запровадили 177 (із 444) колгоспів Львівської, 168 (із 208) - Чернівецької, 185 (із 259) - Івано-Франківської та 58 (із 151) - Закарпатської обл. [11, 69,109]. В економічно міцних господарствах Чернівецької обл. за 287 відпрацьованих людино-днів була визначена наступна місячна оплата: голова колгоспу - 373,87 крб., агроном - 182,08, тракторист - 102,4, доярка 72,9, ланкова - 59, член ланки - 19,5 крб. [11, 124]. В середньому гарантована оплата праці становила 60,8 крб.

Оплату керівного складу колгоспів із 1968 р. було поставлено в залежність від величини валового доходу, з розрахунку на 100 га сільгоспугідь. Частина економічно слабких господарств змушена була скористатися, наданим Держбанком СРСР, кредитом для забезпечення гарантованої оплати праці колгоспників. Наприклад, 20 колгоспам найбільш відсталого (в економічному відношенні), Сторожинецького р-ну, Чернівецької обл. необхідно було одержати довгостроковий кредит на суму 1 млн. крб. для запровадження гарантованої оплати праці [11, 109].

Запровадження гарантованої грошової оплати праці, без нарахування трудоднів, із видачею зерна та інших продуктів за заготівельними цінами пропорційно до грошового заробітку кожного колгоспника, було економічною необхідністю. Перехід на гарантовану грошову оплату сприяв певному посиленню зацікавленості селян у результатах праці. Як зазначав В. Тимощик: «Гроші - не трудодні, їх треба суворо економити, ретельно лічити. З допомогою карбованця наочніше можна оцінити і проконтролювати наслідки господарювання, а колгоспник більше упевнений у своєму заробітку, який залежить від кількості та якості його праці» [13, 57]. До кінця 60-х рр. практично всі колгоспи регіону перейшли на гарантовану оплату праці. Проте, рівень цієї гарантії був різним. Так, у Чернівецькій обл. 149 колгоспів здійснювали оплату праці на рівні радгоспів, 51 - вище цього рівня, 8 - нижче. До 1966 р. лише 17 господарств області здійснювали виплати на рівні радгоспів [14, 51,66].

Дослідники часто зважали лише на відтворення матеріально-технічної бази в колгоспах і не згадували про відтворення трудових ресурсів. Для такого відтворення необхідно забезпечити відповідний рівень оплати праці. На середину 1960-х рр. оплата людино-дня становила 3,65 крб. за умови, що колгоспник відпрацьовує 260 робочих днів на рік. Фактична кількість, вироблених людино-днів по Україні, становила біля 188. Ще нижчим цей показник був у колгоспах областей Українських Карпат: у Закарпатській - 120 людино- днів, Івано-Франківській - 137, Чернівецькій - 142, Львівській - 152 [15, 49]. Це зумовлювалося об'єктивними причинами - природними умовами, наявністю землі, рівнем інтенсивності господарювання.

У 1973 р. оплата людино-дня, відпрацьованого в колгоспі становила 3,5 крб. у Львівській та Івано-Франківській, 3,8 крб. - у Чернівецькій, 4 крб. - у Закарпатській обл. У подальшому теж не спостерігалося значного її зростання. Більше того вона відрізнялася не лише від оплати праці на промислових підприємствах, але й від оплати в колгоспах південних та східних областей. Хоча умови праці у степових та гірських колгоспах відрізнялися прямо пропорційно відмінностям в оплаті праці (табл. 2).

Табл. 2

Середньомісячна оплата праці в областях