Розвиток форм та методів управління інноваційними процесами на підприємствах в трансформаційній економіці

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Одна з реальностей нашої переломної епохи полягає в переході до принципово вищого - інноваційного типу цивілізованого розвитку. Це значить, що потік нововведень стає все більш цілеспрямованим і відтворюваним на систематичній основі, а самі інновації починають розглядатися як головний засіб рішення всіх крупних проблем, які постають перед суспільством.

Дослідженню інноваційної сфери присвятили свої роботи такі українські вчені: Амоша О.І., Буркинський Б.В., Геєць В.М., Гріньова В.М., Грузнов І.І., Ілляшенко С.М., Лапко О.О., Петрович Й.М., Степанов В.М., Федулова Л.І., Харічков С.К. та ін.

Особливість таких двох країн, як Україна і Сирія полягає в тому, що цей глобальний виклик часу збігся з іншим, специфічним для нас імперативом - переходом економіки до соціально-орієнтованого типу розвитку. А це породжує безліч додаткових складних питань, задовільних відповідей на які дотепер немає. Головна колізія зводиться до того, що радикальні економічні реформи, які проводилися, поки що приводили виключно до негативних для науково-технічного розвитку наслідків, що блокує можливості корінної структурної перебудови національної економіки в прогресивних, з інноваційної точки зору, напрямах.

Загальна стагнація виробництва і інвестиційна криза в Україні в найбільшій мірі вразили інноваційне середовище. В наявності максимальне зниження інноваційної активності в галузях, які багато в чому визначають напрями структурної політики. Продукція українських підприємств обновляється в середньому не менше, ніж за п'ять років. Інновація зводиться найчастіше до удосконалення прототипу. Нова продукція, вперше освоєна в Україні, складає лише 4,1 % серед всіх “інновацій”. З вищенаведеного виходить: технічний рівень продукції переважно не відповідає сучасним вимогам.

Необхідна принципово нова, активна і цілеспрямована державна інвестиційно-інноваційна політика, здатна сформувати сучасний інноваційний ринок, вирішувати задачі оновлення матеріально-технічної бази виробництва, забезпечувати прогресивні структурні перетворення в економіці, зберігати і примножувати науково-технічний потенціал як України так і Сирії. Жодною мірою не зменшуючи значення ринкових методів регулювання, можна стверджувати: без ретельного науково обгрунтованого різкого посилення регулюючої ролі держави в області інновацій (а вона дуже значна в країнах з розвинутою ринковою економікою) Україна не зможе гідно відповісти на глобальний виклик часу, а також є ймовірність втрати свого зібраного науково-технічного і інноваційного потенціалу.

В умовах економіки трансформації державне регулювання повинно в тій чи іншій мірі охопити економічні відносини у всіх фазах інноваційного циклу, починаючи із стадії НДОКР і закінчуючи стадією виробництва і реалізації наукоємної продукції. При будь-яких суспільних системах і незалежно від ступеня комерціалізації економіки лише держава спроможна виробляти стратегію науково-технічного розвитку, виходячи з потреб національної економіки, забезпечувати відповідну структурну перебудову економіки. В рішенні всіх актуальних проблем науково-технічної і інноваційної політики на пильну увагу заслуговують питання адаптації до специфічних українських або сирійських умов досвіду країн з розвиненою ринковою економікою щодо вплив держави на технологічний прогрес і інновації.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягалє в розробці теоретико-методологічних основ нової системи управління інноваційною діяльністю підприємств у сфері НДОКР, розробці методичних і практичних рекомендацій відносно формування інноваційної стратегії машинобудівного виробництва, адекватних трансформаційній економіці. Для досягнення поставленої мети розв'язуються наступні задачі:

виявити тенденції розвитку світової економіки і визначити їх вплив на протікання інноваційних процесів на підприємствах в трансформаційних економіках;

визначити місце і роль інноваційної діяльності в системі ринкових відносин;

уточнити понятійний апарат в області інноваційної діяльності;

проаналізувати досвід формування науково-технічної політики на підприємстві і державну інноваційну політику провідних країн світу і визначити шляхи їх удосконалення в умовах трансформації науково-інноваційної сфери в Україні;

запропонувати заходи щодо удосконалення механізму стимулювання інноваційної діяльності і фінансування інноваційної сфери підприємств;

проаналізувати методологічні підходи до вибору і оцінки ефективності інновацій і розробити принципи визначення їх привабливості з метою надання державної підтримки;

визначити шляхи інтенсифікації інноваційної діяльності на підприємствах за допомогою іноземних інвестицій.

1. Інноваційні процеси на підприємствах і державна політика (методологічний підхід)

Представлено власне аналіз проблеми ролі державної політики по відношенню до розгортання інноваційних процесів і він попередньо уточнюється розглядом нинішніх реальних макроекономічних умов здійснення інновацій в Україні і Сирії. Внаслідок загальної економічної кризи, наростання інфляції і різкого скорочення державного фінансування капітальних вкладень інноваційна діяльність знаходиться на “точці замерзання”, а завдання, пов'язані з підтримкою наукової і виробничо-технічної бази, практично відтіснені на задній план. Довго зберігати таке положення не можна, воно здатне викликати підрив матеріально-технічної основи суспільного виробництва, втрату наукового і технологічного потенціалу країни, непоправне “витікання інтелекту”.

В зв'язку із цим обґрунтовується висновок про те, що в нинішніх українських умовах інновації в більшій, ніж в будь-яких інших, мірі повинні бути предметом централізованих зусиль держави (що, звичайно, ніяк не виключає ефективного використовування ринкових важелів, відносин і структур). Здійснення такого курсу пов'язане з найсерйознішими труднощами: виключно високий бюджетний дефіцит, погіршується соціально-економічне положення в цілому, зазнають краху напрацьовані в рамках колишнього механізму господарські зв'язки та ін. При подальшій консервації і посилюванні спаду інвестиційної активності можуть бути необоротно порушені відтворювальні пропорції і підірваний весь відтворювальний цикл.

Вихід з положення, що створилося, слід шукати в різних напрямах. По-перше, необхідно створювати дієві податкові пільги на реінвестований прибуток. В даному напрямі почав працювати Уряд України, але вжиті заходи можуть (і це також вже наголошувалося) виявитися недостатніми для подолання глибокої кризи в інвестиційній сфері і дефіциту фінансових коштів для капіталовкладень.

По-друге, у міру ослаблення ролі державних структур у формуванні інвестиційних ресурсів повинна посилюватися роль недержавних інвесторів: малих і середніх підприємств, нових ринкових структур, приватного сектора, іноземного капіталу, населення. Проте подібного посилення через ряд об'єктивних і суб'єктивних причин поки що не спостерігається, що поглиблює інвестиційну кризу. Потрібні рішучі заходи з боку державних органів управління для різкої активізації інвестиційної діяльності цих економічних суб'єктів. По-третє, потрібна послідовна селективна державна програма фінансування сфери НДОКР і всіх національних інноваційних заходів, частиною якої є особливо виділені в дисертації державні програми науково-технічного розвитку. По-четверте, в рамках удосконалення ринкового механізму економічного регулювання потрібно відпрацювати цілісну систему інструментів непрямої державної дії на мікрорівень, націлену на підвищення інвестиційно-інноваційної активності підприємств і організацій. що дана система разом із використанням можливостей податкового, кредитного, фінансового, банківського законодавства включатиме політику прискореної амортизації, індексації амортизаційної фундації і фундації розвитку підприємств (при збереженні високого коефіцієнта інфляції), а також широкомасштабні заходи для залучення іноземного капіталу. Розробка питань управління інноваційними процесами не може ігнорувати наступного: форми, методи і механізми управління залежать від того, про які фази інновації йде мова. Інноваційний процес прийнято розділяти на наступні 7 фаз (стадій): 1) фундаментальна наука; 2) прикладні дослідження; 3) дослідно-конструкторські розробки; 4) первинне освоєння (впровадження); 5) широке впровадження (розповсюдження) нововведень; 6) їх використовування; 7) їх застарівання. Для регулювання інноваційних процесів в різних фазах використовуються і різні методи, бо фази ці мають неоднозначну спрямованість. Роль держави особливо важлива у перших п'яти фазах, причому в перших трьох мова йде по суті про управління фундаментальною наукою і НДОКР, а в двох останніх - технічним розвитком. В шостій фазі повністю включаються ринкові механізми, а держава готує ринкові “ніші” для інших інновацій і всіма узаконеними способами (через податкову і кредитну системи, за допомогою санації, контролю за якістю та ін.) прагне витіснити застарілу продукцію.

Механізм державного управління інноваційними процесами повинен забезпечувати постійне “налагоджування” українських підприємств в цілому, інвестиційного і власне інноваційного комплексів на реалізацію заново виникаючих технологічних можливостей. Перелік основних елементів цього механізму в умовах економіки трансформації в Україні і Сирії, на думку здобувача, такий: державні науково-технічні програми; державне субсидування альтернативних науково-технічних розробок в рамках перспективних напрямів НТП; непрямі заходи держрегулювання інноваційних процесів на підприємствах; інститути ризикового фінансування інвестицій в проекти по освоєнню нових технологій з певними результатами.

2. Форми і механізми державного управління інноваційними процесами на підприємствах в економіці трансформації

Розкриваючи роль державних науково-технічних програм в управлінні інноваційними процесами, автор виходить з якісно нового змісту цих програм в нинішніх умовах. Вони стають сьогодні інструментом селективної науково-технічної і інноваційної політики, тоді як в недавньому минулому виконували функцію реалізації загальносоюзної стратегії “великої науки”.

Інвестиційна криза, яка має місце в Україні, висуває на передній план необхідність відмови від “фронтальної” науково-технічної політики, інакше кажучи, переходу до загальноприйнятої в світовій практиці селективної моделі. Узагальнені завдання селективної державної інноваційної політики в дисертаційній роботі зведені до наступного: 1) визначення достатньо конкретизованих пріоритетних напрямів науково-технічного розвитку країни; 2) ресурсного і фінансового забезпечення, створення організаційно-правових, економічних і соціальних умов реалізації вибраних пріоритетів; 3) оцінки результатів, коректування цілей; 4) стратегічного планування і прогнозування. Весь світовий досвід однозначно свідчить, що саме селективна науково-технічна політика веде до щонайвищих інноваційних результатів.

Нерівномірність технологічного розвитку української економіки вимагає віднесення конкретних розробок, нововведень, технологій не тільки до того або іншого технологічного устрою, але і до конкретної фази його розвитку. Найперспективніші у світовому масштабі інновації знаходяться у фазі зародження нового технологічного устрою. В цьому випадку можна говорити про “проривні” інновації і в цілому напрями науки і техніки. В Україні (якщо розглядати проблему з погляду можливостей фундаментальної науки) подібного роду проривні напрями є в окремих областях загальної фізики, металознавства, системних досліджень. B прикладному плані відповідні заділи є у сфері космічних технологій, матеріалознавства, зварювання і окремих видів озброєнь. Особливість України полягає і в тому, що до проривних відносяться головним чином дуже вузькі напрями. Цей недолік можна було б перетворити на перевагу, якби по цих лініях вдалося належним чином інтегруватися і в світову науково-технічну спільноту.

У дисертації визначено, що не менш важливу роль здатні зіграти області і напрями науково-технічного прогресу, пов'язані з фазою зростання технологічного устрою. Тут можна вести мову про технологічні “ніші” (або “вікнах”) стосовно українського машинобудування. В даному випадку інноваційний продукт вже повинен пройти стадію висунення ідей і первинних розробок.

Наступний (третій) тип технологій - ті, які знаходяться у фазі зрілості або в кінці фази зростання. Про світове науково-технічне лідерство України в цьому плані говорити поки що не доводиться. Проте тут є чималі потенції для наповнення українського ринку необхідними технологіями; назріло також питання про підготовку грунту для нового технологічного прориву. Для України очевидними об'єктами запозичення є комп'ютерні технології, електронне устаткування, деякі ресурсозберігаючі технології. Ставку тут потрібно зробити на імпорт ліцензій, устаткування, машин, комплектуючих виробів. При належному державному регулюванні (включаючи відміну відповідних імпортних мит) ринковий механізм тут здатний дати набагато більше, ніж в попередніх випадках.

Загальна державна стратегія стосовно кожного з трьох розглянутих типів технологій, що пропонується в дисертації, збудована таким чином.

Проривні технології: роль державного регулювання найбільша і полягає в максимальному збереженні в країні ноу-хау, обмеженні продажу ліцензій, заохоченні експорту готового інноваційного продукту, стимулюванні коопераційних зв'язків (“наші ідеї - зарубіжне устаткування для їх матеріалізації”, “наші кадри - іноземний менеджмент” та інші можливі комбінації подібних зв'язків). Технологічні ж ніші припускають вихід на відносний паритет державного і ринкового регулювання: обмежене сприяння експорту, заохочення міжнародної кооперації. А сфери запозичення відкривають великий простір для ринкових методів: закупівель техніки і технології якнайбільшою кількістю імпортерів, стикування запозиченого устаткування з областю проривних технологій (для матеріалізації останніх і виробництва інноваційного продукту).

Різноманітність характеру програм диктує і певну диференціацію в управлінні ними. З цієї точки зору програми можна розділити принаймні на три класи. Перший охоплює проекти, які розробляються і реалізуються в рамках державного апарату, апарату промислових фірм або університетів, тобто на основі вже існуючих структур. Нові ж спеціальні підрозділи (управлінські, дослідницькі, наукові) в цьому випадку не створюються. Така ситуація типова для оборонних або космічних цивільних проектів середніх масштабів. Співвиконавці чітко зв'язані по вертикалі з тією ланкою, яка програму очолює, а горизонтальні зв'язки обмежуються звичними взаємовідносинами субпідрядників і постачальників окремих систем і вузлів. Ступінь колективності дослідницьких робіт в цих випадках мінімальний.

Другий клас - це програми, для розробки і реалізації яких усередині традиційних постійних структур, перерахованих вище, створюються спеціальні ланки і особливий управлінський механізм, зв'язаний винятково з даною програмою і діючий протягом часу її реалізації. Подібні організації звичайно обростають координаційними, робочими і консультативними групами, радами і іншими допоміжними органами. Ступінь консолідації сил співвиконавців і рівень їх контактів, інтенсивність обміну інформацією зростають, але спеціальних колективних дослідницьких установ все ж таки не виникає. Програма появляється як сукупність різномасштабних проектів, кожний з яких виконується окремою фірмою або університетом.

У процесі дослідження логічно рухатися від переважно адміністративних форм регулювання інноваційних процесів до переважно, а потім і чисто ринкових. Оскільки останні вже виникли і закріпились в економіці України, в дисертації узагальнений зарубіжний досвід організації, функціонування і використовування із загальнодержавних позицій інноваційних ринкових форм. При цьому основним завданням ставиться проблема адаптації даного досвіду до сьогоднішніх специфічних українських умов. Спеціально проаналізовані питання фінансового і кадрового забезпечення інноваційної сфери.

У ході реалізації інноваційної політики доводиться часто зустрічатися з процесами, які прогнозуються лише з деякою часткою ймовірності, а значить, здійснювати заходи, зовсім не позбавлені ризику. Тому важливу роль тут відіграють маркетингові дослідження. Хід інноваційного процесу визначається також взаємодією складної сукупності чинників, і не тільки соціально-економічних і організаційно-правових, але і випадкових. Тим більше наполегливими стають розробка і реалізація стратегії і механізму дії на технологічну структуру економіки, на розвиток нововведень і на інші, пов'язані з інноваційною діяльністю процеси. Без подібних стратегії і механізму жодне сучасне високорозвинуте суспільство існувати просто не може. В тому або іншому ступені, в різних напрямах і за допомогою різних методів завдання управління інноваційними процесами розв'язується у всіх країнах. Через специфіку цих процесів таке завдання в його повному обсязі не під силу одним тільки ринковим структурам. І відзначену вище роль держави не тільки як “вищого контролера”, але і як прямого учасника інноваційного розвитку важко переоцінити.

У дисертації розгорнуто аргументується висновок, згідно якому інноваційна політика України поступово знаходитиме нові риси, адекватні економіці трансформації; в узагальненому вигляді характеризуються і самі ці риси, і відповідні завдання нової системи державного управління. Принципове значення має становлення спеціальної системи ринкового регулювання інноваційних процесів на підприємствах, яка покликана доповнити державні програми науково-технічного розвитку.

Дисертантом визначені і основні принципи даної системи. По-перше, це зміна самого характеру державної дії: різко зменшується роль директивних важелів і держава все в більшій мірі починає виконувати контролюючу, регулятивну функцію. По-друге, все більшу значущість і вагу відносно рішення науково-технічних задач здобувають самі суб'єкти господарювання - підприємства, фірми.

У світовій практиці прийнято виділяти три групи економічних акцій, що використовуються стосовно інноваційної сфери: 1) вплив на саму “пропозицію нововведень”; 2) створення попиту на результат нововведень (закупівля технологічних процесів, готових продуктів, послуг) центральними і місцевими органами влади; 3) вплив на умови, стимулюючі нововведення (податкова, патентна політика, різні напрями державного регулювання господарських процесів). Практично державні органи майже відсторонилися від рішення першої та другої задачі.

У рамках кожного з вказаних напрямів впливу на інноваційну сферу підприємств з боку державних органів доведеться вибирати коло задач, які вирішувати абсолютно необхідно. Найважливішими автору уявляються наступні завдання: 1) підтримка і оновлення матеріально-технічної бази підприємств машинобудування; 2) збереження ресурсного потенціалу, підвищення ефективності його використовування; 3) рішення глобальних питань виживання людства (екологія, найважливіші медичні проблеми); 4) “оцінювання” неочевидних ефектів упровадження тих або інших досягнень науково-технічного прогресу (негативні впливи на екологію, здоров'я людини, і т.д.); 5) наповнення ринку товарами, втілюючими досягнення науково-технічного і технологічного прогресу; 6) стимулювання тих досліджень, за якими є заділи або значні напрацювання і з якими можна вийти на світовий рівень, сприяння такому виходу; 7) підготовка і притримання кваліфікованих кадрів, профілактика “витікання розуму”; 8) заходи законодавчого характеру, які стосуються перебудови матеріально-технічної бази підприємств.

3. Напрямки відновлення і розвитку матеріально-технічної бази інноваційної сфери

Запроваджено характеристики конкретних напрямів стабілізації і підвищення ефективності функціонування машинобудівного комплексу, виступаючого природною матеріальною базою всієї інноваційної сфери. В цьому плані ключовою лінією нарощування інноваційного потенціалу підприємств дисертант вважає демонополізацію машинобудівного виробництва. Високий рівень монополізму в українських умовах означає, що за багатьма видами продукції задоволення потреб національної економіки поставлене в залежність від функціонування одного або декількох підприємств. Будь-який зрив в їх роботі здатний викликати значні витрати, особливо в нинішніх умовах розриву господарських зв'язків. Пануючі організаційні принципи розвитку українського машинобудування блокували будь-які початки конкуренції між підприємствами. В ситуації майже повної відсутності цих начал тотально розповсюдилися всі негативні ефекти монополізму. Тому перш ніж ставити і вирішувати питання про потенційні можливості машинобудування, включаючи і переваги концентрації виробництва в цілях розвитку інновацій, передбачається доведення до кінця ринково-конкурентного механізму, одним з результатів роботи якого повинна стати демонополізація української економіки.

Актуальною сьогодні є проблема оцінки ефективності інноваційних проектів. Існуючі методики для оцінки ефективності інвестиційних проектів не повною мірою підходять для оцінки ефективності інновацій. Це обумовлено, в першу чергу, тим, що в створенні і використовуванні інновацій, як правило, задіяне ширше коло учасників в порівнянні з інвестиційним проектом. Запропонований уточнений метод оцінки ефективності інновацій базується на системі оцінних показників, що враховують державні інтереси, інтереси створювачів, виробників, споживачів і бюджету, тоді як методи оцінки ефективності інвестицій дублюють один одного і дозволяють оцінити ефективність інвестиційного проекту лише з позицій інвестора при заданих їм обмеженнях.

При оцінці ефективності інновацій автор розрізняє наступні показники:

інтегральної ефективності, враховуючі кінцеві результати реалізації інновацій в цілому по національній економіці;

виробничої ефективності, враховуючої кінцеві результати реалізації інновацій у кожного з учасників інноваційного процесу;

бюджетної ефективності, враховуючої фінансові наслідки здійснення інновацій для регіонального (місцевого) бюджету.

Методика була апробована на Одеських машинобудівних підприємствах (ВАТ “ОЗРСВ” і ВТК “Гідравлік-2”) при оцінці ефективності запуску у виробництво принципово нової конструкції гідравлічного керма для зернозбирального комбайна.

Інтегральний економічний ефект визначався методом ануїтету при нормі прибутку на капітал на рівні 10 %.

Розрахунок був проведений за наступною формулою:

Еі = (Ді - И1 * Кан) * Тв,

де Еі - економічний ефект від реалізації інновації, одержаний за весь термін її використовування за сумою трьох підприємств, грн.; Ді - інтегральний доход від реалізації інновації з розрахунку на рік, грн.; И1 - загальна сума інвестицій на реалізацію інновації, грн.; Кан - коефіцієнт ануїтету дорівнює 0,264 при нормі прибутку на капітал 10 % і корисному терміні використовування 5 років; коефіцієнт ануїтету показує суму постійних щорічних платежів, сучасна вартість яких дорівнює грошовій одиниці, для заданої кількості років при заданій процентній ставці і визначається табличним способом; Тв - термін корисного використовування.

Апробація розрахунку показала: реалізація інновації дозволить більш ніж в два рази збільшити зростання кінцевих результатів порівняно з аналогом. Інтегральний обсяг доданої вартості, включаючи амортизацію, за весь термін реалізації інновації (п'ять років) збільшиться в 2,1 рази.

Дисертаційне дослідження завершується аналізом участі іноземного капіталу в рішенні загальноекономічних і (що в даному контексті головне) інноваційних задач. Поки ця участь невелика, але в перспективі положення повинно істотно змінитися. Відома роль, яку зіграв іноземний капітал в індустріалізації ряду країн Південно-Східної Азії, Центральної і Латинської Америки, де при тісній взаємодії місцевого бізнесу, транснаціональних корпорацій і державних інститутів були створені сучасні економічні структури. Вільне перетікання капіталу між розвиненими країнами, особливо в останнє десятиріччя, стало істотним чинником прискорення технологічних перетворень, розширення джерел фінансування інновацій, освоєння новітнього організаційно-управлінського досвіду.

Для того, щоб налагодити тісну взаємодію з провідними індустріальними країнами з метою інтенсифікації іноземного інвестування як структурного і інноваційного чинника, Україні доведеться створити комплекс необхідних внутрішніх передумов. Він повинен, згідно позиції, що аргументується в дисертації, включати: 1) працювання механізму взаємодії між кредитами, одержаними по лінії міжнародних фінансових організацій, і прямими іноземними капіталовкладеннями (для цього можливе використовування стабілізаційної фундації, МВФ, що надається, як гарант вивозу прибутку і репатріацій капіталу); 2) невідкладне рішення проблеми (з обгрунтовуванням конкретних напрямів) участі іноземного капіталу в подальшій приватизації державної власності; 3) задіювання стимулів залучення досвіду і капіталів української підприємницької діаспори; 4) введення селективного пільгового режиму для підприємств з іноземним капіталом, які беруть участь у здійсненні особливо значущих інвестиційних проектів (з перенесенням рішення багатьох проблем розробки і надання пакетів стимулів і пільг на регіональний рівень); 5) прискорення процесу укладання і ратифікації договорів про взаємний захист капіталовкладень з якомога більшою кількістю країн; приєднання до міжнародних конвенцій і активізація діяльності в Міжнародному агентстві по гарантуванню інвестицій Всесвітнього банку.

Висновки

інноваційний державний інтенсифікація

В дисертації наведене теоретичне узагальнення і вирішення наукового завдання здійснення удосконалення управління інноваційними процесами на підприємствах в економіці трансформації України та Сирії. Виконане дисертаційне дослідження дозволяє сформулювати наступні висновки і рекомендації:

1. Сучасний етап світового розвитку повинен враховувати інноваційну складову: виникнення світового ринку новітніх технологій як нового економічного ресурсу вимагає об'єднаних інноваційних і фінансових зусиль, вирішення спільних проектів, швидкого реагування на впровадження інновацій.

2. Стратегія державного управління інноваційною діяльністю на підприємствах в Україні та Сирії на думку автора повинна ґрунтуватися на передпланових дослідженнях, використанні вітчизняного досвіду формування та виконання державних науково-технічних програм.

3. Науково-технічні програми є важливою, але зовсім не єдиною формою реалізації інноваційної політики на підприємствах. Досліджуючи проблеми становлення власне ринкових форм регулювання інноваційних процесів, дисертант запропонував і реалізував логічний ланцюжок дослідження: загальні підходи і основні напрями - пряма державна дія - непрямі методи управління - об'єктивне зростання ролі господарюючих суб'єктів - створення і функціонування спеціальних інноваційних підрозділів на підприємствах.

4. Розробка питань управління інноваційними процесами на підприємствах повинна враховувати різноманітність форм, методів і механізмів управління, залежати від того, про які фази інновації йде мова; запропонована модель міжетапного розвитку підприємства інноваційного типу.

5. Для оцінки ефективності інновацій на підприємствах дисертант використовується система показників: а) народно-господарської ефективності, враховуючих кінцеві результати реалізації інновацій в цілому по національній економіці; б) виробничої, фінансової і інвестиційної ефективності, враховуючих кінцеві результати реалізації інновацій у кожного з учасників інноваційного процесу; в) бюджетної ефективності, враховуючих фінансові наслідки здійснення інновацій для регіонального і місцевого бюджетів.

6. Залучення іноземного капіталу у формі кредитів і прямих інвестицій в сферу машинобудування дозволить підвищити підприємствам експорт конкурентоздатної продукції (систем машин), створити в перспективі сучасну в техніко-технологічному відношенні машинобудівну продукцію.

7. Розроблені рекомендації в результаті проведених досліджень у справі формування інноваційної стратегії можуть бути використані в інноваційній діяльності машинобудівних підприємств України, а також в процесі підготовки і перепідготовки управлінських працівників, що обумовить підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу підприємств промисловості.

Література

1. Ясин Д.М. Факторы хозяйственных рисков в рыночных сетевых структурах // Економіка: проблеми теорії та практики: Збір. наук. праць. - Дніпропетровськ. - 2005. - Т. ІІІ. - Вип. 202. - С. 801 - 808.

2. Захарченко В.И., Побережец О.В., Ясин Д.М. Комплексная оценка эффективности внедрения инновации // Економіка та держава. 2004. - № 11. - С. 23 - 31.

3. Ноур Д.В. Садовская И.И., Ясин Д.М. Риски и устойчивое развитие промышленного предприятия // Вісник Хмельницького національного університету: Збір. наук. Праць. - Хмельницький, 2005. Т.1 --Ч.2.. - С. 166 - 169.

4. Ясин Д.М. Исследование терминологии при инновационной деятельности // Економіка: проблеми теорії та практики: Збір. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2006. - Т1. - Вип. 213. - С. 55 - 61.

5. Ясин Д.М. Эффективность инновационного проекта // Ринкова економіка: сучасна теорія і практика управління: Зб. Наук. Праць. ім. - Одеса, 2007. - Т. 10. - Вип.14- С. 297-301.

Размещено на Allbest.ru