Аналіз теорії вартості товару

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ТОВАРУ

1.1 Життєві блага людини та їх класифікація

1.2 Товар, як втілення суспільного блага

РОЗДІЛ 2. СПОЖИВНА ВАРТІСТЬ ТОВАРУ І ФОРМИ ЇЇ ПРОЯВУ

2.1 Мінова вартість і сумірність товарів

РОЗДІЛ 3. СУТЬ ТЕОРІЙ ВАРТОСТІ ТОВАРУ .ЗАКОН ВАРТОСТІ, ЙОГО ЗМІСТ, ФУНКЦІЇ ТА РОЛЬ У РОЗВИТКУ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність даної теми обумовлена тим, що товар - перший і мабуть, найважливіший елемент комплексу економіки. Товарна політика вимагає ухвалення рішень, що погоджуються між собою, які стосуються окремих товарних одиниць, товарного асортименту і товарної номенклатури. В той же час протягом останнього часу в діалектиці відносин конкретної і абстрактної, приватної і суспільної праці з'явилися якісно нові сторони, пов'язані з процесом еволюції товару.

У системі економічних відносин товарного господарства центральне місце займають відносини купівлі-продажу. Об'єктом цих відносин є товар. От чому в теорії товарного господарства категорія «товар» відноситься до розряду ключових. Розкриття її економічної суті і тієї ролі, яку вона грає в господарстві, дозволяє достатньо об'ємно побачити основний зміст як організаційно-економічних, так і соціально-економічних відносин, що виникають в товарному господарстві, а в подальшому і зрозуміти визначальні тенденції її розвитку.

В даний час в світі відбуваються постійні зміни стратегій і методів, і проблематика даного дослідження як і раніше несе актуальний характер, тому представляє науковий і практичний інтерес.

Значущість даної роботи полягає в оптимізації і впорядковуванні існуючої науково-методологічної бази по досліджуваній проблематиці. Практична значущість теми: «Товар і теорії його вартості » полягає в аналізі проблем як в тимчасовому, так і в просторовому розрізах.

Мета роботи: вивчення та аналіз товару, його властивостей і теорій його вартості.

Виходячи з мети в роботі поставлені наступні завдання:

1. Розглянути поняття «товар».

2. Розкрити сутність споживчої вартості товару.

3. Проаналізувати вартість товару.

Об'єкт роботи: товар - як економічна категорія.

Структура курсової роботи: Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку літератури (2 рисунків, список літератури із 15 назв; загальний обсяг 36 сторінок).



РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ТОВАРУ

1.1 Життєві блага людини та їх класифікація

Благо ? це все те, що містить у собі певний позитивний сенс: предмет,явище, продукт праці, що задовольняє певну людську потребу і відповідає інтересам, цілям, устремлінням людей.

В економічній літературі є й інші визначення блага. А.Маршалл , наприклад, під благом розумів всі бажані нами речі або речі, що задовольняють людські потреби. У цьому визначенні блага обмежуються лише речами, предметами.

Іноді блага розглядаються як втілена корисність, якою можуть бути не тільки продукти праці, але й плоди природи.

Для розуміння благ велике значення має їх класифікація.

Існує безліч критеріїв, на основі яких виділяють різні групи (види) благ.

Блага -- це все те, що задовольняє наші потреби. Розрізняють блага:

Неекономічні (безкоштовні) блага -- це блага, які люди не створюють самі, а беруть від природи.

Економічні блага -- це блага, що людина спеціально створює і виробляє для задоволення потреб. Вони мають такі ознаки:

а) вони обмежені;

б) обсяг їх може бути збільшений лише шляхом витрати праці й інших ресурсів;

в) споживач отримує їх через суспільну систему розподілу.

Економічні блага залежно від терміну використання поділяють на довготривалі й нетривалі.

Економічні блага поділяють на товари та послуги.

Товари та послуги можуть бути взаємодоповнюваними і взаємо-замінюваними.

Взаємозамінювані (субститути) -- це товари та послуги, здатні задовольняти одну й ту саму потребу людини, конкуруючи між собою.

Взаємодоповнювані (комплементарні) -- це товари та послуги, здатні задовольнити певну потребу людини тільки в комплексі.

Товари та послуги, залежно від того, хто їх споживає, розподіляють на споживчі та інвестиційні.

За принципом розподілу економічні блага розрізняють як блага індивідуального споживання (ринковий механізм розподілу) та суспільні блага (оплата шляхом оподаткування). Поділ економічних благ наведено в Рис.1.1.

Рис.1.1.Поділ економічних благ.

Карл Менгер в роботі «Основи політичної економії» розглядав умови перетворення речі в благо:

· Наявність потреби;

· Здатність речі задовольняти потребу;

· Пізнання людиною причинно-наслідкового зв'язку ;[13.с.566]

А. Маршалл говорив: «За відсутністю якого-небудь короткого загально-вживаного терміна, що охоплює всі бажані нами речі або, що задовольняють людські потреби , ми можемо використовувати для цієї мети термін «блага»[ 11, с. 304 ]

На думку А. В. Сидорова, блага - це матеріальні (товари) і нематеріальні (послуги) продукти природи і людської діяльності, які прямо або побічно служать задоволенню людських потреб. [18 , с. 528 ]

За своїм складом блага надзвичайно різноманітні. Насамперед, їх підрозділяють на економічні та неекономічні. Економічні блага, за словами Янової В. В., це результат економічної (господарської) діяльності людей, призначений для задоволення потреб людини. До економічних благ належать ті, які є об'єктом чи результатом економічної діяльності, тобто які можна отримає в обмеженій кількості в порівнянні з потребами і які можуть задовольняти потреби людей. Для отримання економічних благ необхідні відповідні економічні ресурси.[25, с. 512 ] Не всі блага такого роду доступні. Це пов'язано з їх рідкістю, так як більшість ресурсів, з яких вони виготовлені, обмежена у своїх масштабах. Блага, які є в достатній кількості для задоволення потреб людини, називаються неекономічними.

«Економічні блага різноманітні. Вони включають виробничі ресурси і предмети споживання. Ресурси можна класифікувати як людські (робоча сила, управління) та матеріальні (сировина, матеріали, паливо). Предмети споживання втілюють блага першої необхідності та предмети розкоші.

Залежно від того, чи вимагають блага додаткових витрат на їх доведення до споживача, їх можна диференціювати на кінцеві і проміжні. Кінцевими є блага, які не потрібно додатково перетворювати для споживання. До них відносяться всі предмети споживання - одяг, взуття, меблі. Проміжними - всі непрямі, які потребують додаткових зусиллях щодо доведення до рівня, придатного споживанню. Це - енергія, сировина, паливо. » [5, с. 448 ]

За тривалістю використання блага класифікуються на довгострокові, використовувані багаторазово (будівлі, обладнання, книги, автомобілі), і короткочасні , використовувані в процесі разового споживання (хліб, молоко, сірники і т. д.).

Економічними благами є товари та послуги. Товар є предмет купівлі-продажу. Щоб перебувати в такій якості, він повинен володіти двома властивостями: 1)бути споживною вартістю, тобто мати здатність задовольняти потреби покупця ; 2 ) виступати вартістю, тобто передаватися в руки споживача тільки за плату. Річ може стати або не стати товаром. Вона не перетворюється на товар, якщо виготовлена ??для власного споживання. Тоді вона має властивість лише споживчої вартості. Але вона може бути виставлена ??на продаж, і з цього моменту стає товаром і набуває додатковий властивість вартості . У сучасних умовах речі виробляються в своїй основній масі як товари. Послугами, є блага, представлені не в формі речей , як товари, а у вигляді дії. Їх не можна накопичити, оскільки вони повністю споживаються безпосередньо в момент їх виробництва.

В економічній літературі існує безліч визначень суспільного блага. Наприклад, Борисов А. Б. у Великому Економічному словнику під суспільними благами розуміє товари та послуги, що поставляються державою на неринковою основі. [ 3, с.860 ] У цьому визначенні існує два положення, які неправильно відображають специфіку виробництва суспільних благ в громадському секторі. По-перше , це не товари, а по-друге, вони не створюються на неринковою основі. Перше неправильне тлумачення розширює суспільне благо . Неправильність другого тлумачення засноване на нерозумінні того факту, що специфічне фінансування виробництва суспільних благ через бюджетну систему навпаки свідчить про ринковій основі. Схоже визначення суспільних благ дає Бєлокрилова - це товари і послуги, створені поза ринкового сектора економікі.[4 , с. 448 ]

«Суспільні блага можна класифікувати за територіальним охопленням на загальнонаціональні та локальні. Наприклад, оборона або законодавство є загальнонаціональними благами , а послуги регулювальника вуличного руху - локальне суспільне благо. Так в одному місці для поліпшення постачання питною водою потрібно бурити свердловини, в іншому - будувати канал. » [6, с. 215 ]

Розглянемо поділ суспільних благ на: чисті і змішані.

Чисте суспільне благо володіє одночасно двома властивостями - неконкурентним і невиключеністю. Чистих суспільних благ, які надаються з нульовими граничними витратами і які неподільні у споживанні, досить небагато, прикладом може служити оборона, поліція, дипломатія, освітлення вулиць і так далі). Найчастіше надаються блага з так званим діленим споживанням. Так чи інакше подільність споживання має два важливих наслідки : 1) кількість блага , спожитого одним індивідом, вже не обов'язково дорівнює кількості, спожитому другим індивідом ; 2 ) теоретично можна з'ясувати, хто споживав благо , і вимагати оплати вже після споживання.

Змішане суспільне благо на відміну від чистого громадського блага виключенням суспільного блага, благом спільного споживання з вибірковістю, альтернативністю його використання, з спадання його споживання. Змішане благо може бути об'єктом купівлі-продажу , тобто бути платним. Використання блага за граничним рівнем однією людиною виключає із споживання іншого або зменшує можливість споживання їм цього блага.

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого - він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту проявляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

Товар - продукт, створений для обміну на інші продукти чи для продажу.

Водночас важливо підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов'язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Проте значно частіше в повсякденному житті ми користуємося іншою класифікацією економічних благ. Це - товари і послуги.

Товари і послуги - це економічні блага, що є результатом людської праці.Головна їх ознака за умов розвинутої економіки - здатність продаватися і купуватися.

Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюва-тись на інші блага в певних пропорціях.[1.с.345]

Послуги - це економічні блага, що не мають товарної форми; їх надають людям, котрим вони потрібні, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування.

1.2 Товар, як втілення суспільного блага

Поняття «товар» є центральним поняттям всієї економічної теорії. За визначенням А. В. Калини, В. В. Осокіної «товар - це продукт виробництва або діяльності людини, створений для задоволення якихось потреб за допомогою обміну». З цього визначення випливають дві властивості товару, дві його сторони: споживна вартість та здатність обміну одного товару на інший.[10.с.344]

Для того щоб з'ясувати, що таке товар, слід усвідомити, чим відрізняється товар від продукту. Наприклад, ягоди, одяг, чоботи, хліб, молоко, вироблені певним господарюючим суб'єктом, можуть бути спожиті самим виробником або подаровані комусь, а можуть бути реалізовані на ринку. У першому і другому випадку, тобто коли перелічені блага споживаються виробником або передаються іншим суб'єктам без будь-якого еквівалента, вони є натуральними продуктами, а у третьому випадку стають товарами.

Чому це відбувається? Адже при цьому за своїми властивостями, формою, якістю і призначенням вони не змінюються. Отже, причину товарної форми продукту праці треба шукати не в природних властивостях того чи іншого блага, а в суспільних відносинах, які роблять останні товаром. Характеристику цих відносин наведено у попередньому параграфі. Аналіз їх дає змогу зробити висновок: товаром стає той продукт праці або благо, які призначені не для власної о споживання, тобто він мас бути суспільним благом. Однак цього замало. Суспільство має визнати це благо через його купівлю-продаж. Якщо продукт праці чи благо не продані й за них у процесі обміну не отримано певного еквіваленту, то вони суспільству непотрібні і товаром бути не можуть.

Товар - це продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу, а не для особистого споживання. Товаром може бути як речовий продукт, так і послуга або інформація, а також робоча сила (праця), земля, капітал тощо, які, хоч і не є продуктами праці, в умовах розширеного товарного виробництва, коли воно стає загальним, перетворюються в товари.[23.с.477]

Для Давида Рікардо і представників класичної школи економіки терміни «продукція», «товар», «виріб» означали не що інше, як результати виробничої діяльності, котрі виставлялися на продаж. Таке розуміння товару і досі поширене в маркетинговій діяльності. Водночас товар -- це складне поняття, складна сукупність багатьох властивостей, що з них головними є споживчі, тобто здатність товару задовольняти певні потреби його власника.[16.с.112]

Всесвітньо визнаний американський економіст Ф. Котлер уважає, що кожен товар є «фізичним засобом», котрий здатний розв'язати проблему надання послуги або виконання корисної функції. Визначення суті товару Ф. Котлером полягає в такому: «товар -- це все те, що має задовольнити знадoбу чи потребу і пропонується ринку з метою привертання уваги, придбання, використання або споживання». Інакше кажучи, до товарних ринкових пропонувань належать матеріальні блага, послуги, досвід, події, особистості, території, власність, організації, інформація та ідеї [26.с.656]. Із цих визначень цілком слушно випливають такі узагальнення.

По-перше, кожен товар має багато властивостей, однак покупець звертає увагу лише на ті з них, які відповідають його потребам.

По-друге, кожний покупець вибирає товар, сукупність властивостей якого має забезпечити йому найбільше задоволення за прийнятну ціну, тобто з урахуванням своїх особистих потреб та можливостей (рис.2.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сукупність властивостей виробу, що впливають на ефективність його споживання

Нині в економічній літературі найчастіше користуються визначенням товару, яке належить американцю В. Стентону: «комплекс відчутних та невідчутних властивостей, до яких належить упаковка, колір, ціна, престиж виробника та роздрібного торгівця, тобто властивостей, котрі покупець згоден прийняти для задоволення своїх потреб та побажань».[9.с.336]

Споживач, оцінюючи товар, зіставляє його корисність та витрати на придбання. Корисність товару, з погляду споживача, ототожнюється із його спроможністю розв'язувати певні проблеми. Водночас корисність та користь не можна вважати синонімами. Зрозуміло, що корисність конкретного товару для різних споживачів суттєво різниться. Наприклад, окуляри є надзвичайно корисними для людей із вадами зору, але вони ні до чого людині з нормальним зором. Оцінка можливості товару розв'язувати проблеми споживача залежить не тільки від його об'єктивних технічних, конструктивних, фізико-хімічних характеристик, а й від психологічного процесу сприйняття та оброблення інформації про товар. Успіх товару на ринку можливий лише тоді, коли він стає цінністю для споживача і дає йому задоволення. Споживач робить конкретний вибір серед конкурентних пропонувань тільки на підставі власного розуміння ціннісних переваг.

Отже, відповідно до засадничих положень маркетингу цінність товару визначається співвідношенням очікуваних вигід (функціональна корисність, позитивні емоції) і фактичних витрат споживача на його придбання та використання. Формалізація та графічна інтерпретація цього постулату мають вигляд, зображений на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Цінність товару з погляду споживача

Згідно з наведеним співвідношенням з двох ідентичних товарних пропонувань споживач вибере те, цінність котрого якнайбільше перевищуватиме одиницю.

З правила товари класифікують як споживчі (особистого використання) та виробничого призначення. Товари кожної групи відрізняються і за характером споживання, і за мотивами придбання. Купівля товару особистого використання -- це акт власної волі покупця або його родини в цілому. Придбання товарів виробничого призначення здійснюється на підставі колегіальних рішень людей, що перебувають на різних адміністративних рівнях. Товари особистого використання (споживчі) найчастіше класифікують через особливості їх використання та поведінки споживача.

Залежно від особливостей споживання розрізняють:

1) товари короткочасного використання, що споживаються один або кілька разів (зубна паста, хліб, газети), після чого треба купувати такі самі нові;

2) товари довгострокового використання, що ними користуються відносно тривалий час до придбання нових (взуття, меблі);

3) послуги, тобто об'єкти продажу у вигляді певних дій, вигод або зручностей.

Послуги здебільшого розуміють як корисні дії (заходи), котрі одна сторона здатна запропонувати іншій. Послуги можуть бути як матеріальні, так і не матеріальні, тобто не виражені в речовій формі. Кінцевим результатом матеріальної послуги є перетворена продукція. Це, наприклад, зготована їжа, побудований дім, відремонтований автомобіль, пошита сукня, проданий товар, переміщений вантаж, налагоджена система зв'язку, операції з цінними паперами, які матеріалізовані в договорах чи в акціях, тощо. Нематеріальні (невідчутні) послуги, як правило, стосуються безпосереднього задоволення соціально-культурних, фізичних, етичних, інтелектуальних і духовних потреб індивідуума. Такими послугами користуються, наприклад, пацієнт медичної установи; той, хто відпочиває в санаторії; відвідувач ресторану, басейну, перукарні; турист, пасажир, студент, аспірант; глядач у театрі, відвідувач музею. Незважаючи на всю їхню різноманітність, споживчі послуги можна розділити на три категорії: пов'язані з орендою товару; з власним товаром; особисті послуги. Виробничі послуги стосуються об'єктів, що не присутні в готових виробах і пов'язані із задоволенням потреб підприємств і організацій: експлуатація і ремонт обладнання, прибирання споруд і приміщень, охорона тощо. Особливе місце належить діловим послугам з організації управління, реклами, обліку та аудиту.



РОЗДІЛ 2. СПОЖИВНА ВАРТІСТЬ ТОВАРУ І ФОРМИ ЇЇ ПРОЯВУ

Розглядаючи суть товару відповідно до вимог принципу суперечності, необхідно окремо проаналізувати кожну з двох його найважливіших сторін. А згідно з вимогами принципу матеріалізму аналіз товару необхідно почати з його речового змісту, тобто із споживчої вартості.

Споживча вартість -- річ (кілька речей) або послуга, яка своїми корисними властивостями задовольняє різноманітні потреби людини, трудового колективу і суспільства.

Щоб виконати цю функцію, товар або послуга мусять мати необхідні властивості. Вони можуть бути природними (наприклад, м'ясо містить білки та інші поживні речовини), або їх виявляють люди в процесі історичного розвитку. Так, корисність заліза було оцінено лише тоді, коли з нього почали виготовляти знаряддя і предмети праці.

Уперше категорію "споживча вартість" використав А. Сміт. Він не усвідомлював, що товар -- це єдність споживчої вартості і вартості (замість неї він виокремив мінову вартість і нерідко ототожнював їх). Цей вчений не зміг, як зауважує американський економіст П.-Е. Самуельсон, вирішити "парадокс вартості", який полягає у тому, що дуже корисний товар (наприклад, вода), без якого не можливе життя людини, нерідко коштує значно дешевше товару, що має незначну споживчу вартість (наприклад, алмаз). Це, на думку Самуельсона, зумовлено тим, що Сміт не знав відмінності між загальною і граничною корисністю. Загальна корисність води не визначає її ціни або попиту на неї, а відносна корисність і витрати на останню невелику порцію води нібито визначають її' ціну.[17.с.225]

Д. Рікардо основну увагу зосередив на відносній вартості товарів, тобто їх вартості порівняно з іншими речами, або міновій вартості, помилково вважаючи, що політична економія споживчої вартості стосується лише побічно. Ці положення піддавав критиці К. Маркс, який характеризував товар насамперед як річ, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби.

Насправді споживча вартість формує натурально-речову структуру виробництва, безпосередньо впливає на формування суспільно необхідних витрат. Більше того, Маркс називає законом той факт, що споживча вартість товару є передумовою його мінової вартості, а значить і вартості. Отже, споживча вартість є найпростішою економічною формою суспільної корисності в процесі її історичного розвитку.

Споживча вартість набуває ще більшого самостійного значення, стає важливою економічною формою, а отже, і окремою економічною категорією, під час економічних криз, за невідповідності певної сукупності споживчих вартостей суспільному попиту на них, неспроможності їх реалізації. Водночас споживча вартість при капіталізмі не є абсолютною метою виробництва, тобто його абсолютною формою. З протилежної точки зору споживча вартість є предметом спеціальної теорії, що зумовлює абсолютизацію споживчої вартості товару (його речового змісту) і нехтування або суттєву недооцінку його суспільної форми (вартості і зовнішньої форми її вияву -- мінової вартості), гіперболізацію суб'єктивного відношення людини до речі, природи у процесі праці, до універсальних законів. Це призводить до ігнорування відносин економічної власності між людьми, інших типів економічних законів. Корисність речі зумовлена властивостями товарного тіла, не існує без нього і створює споживчу вартість речі або блага.

Корисність -- відношення внутрішніх властивостей речей до людських потреб, використання людьми цих властивостей.

Люди купують товари тому, що вони мають споживчі вартості, з метою використання їх споживчих властивостей у певних цілях. При цьому споживчі вартості "оцінюються", тобто досліджується їх якість (аналогічно тому, як вимірюється, зважується тощо їх кількість), зіставляється споживча вартість окремих товарів і на основі цього надається перевага певним із них. У такий спосіб у корисності відображається єдність об'єктивної і суб'єктивної сторін споживчої вартості.

Такі погляди К. Маркса щодо ролі споживчої вартості, корисності не були концептуально викладені в "Капіталі", а залишились окремими, фрагментарними положеннями без теоретичного узагальнення в цілісну теоретичну систему. Крім того, економіст споживчу вартість (і вартість) аналізував стосовно реалій лише нижчої стадії капіталізму і тому не міг реалізувати вимоги історичного підходу, прихильником якого він був.[12.с.554]

Споживна вартість товару - це його здатність задовольняти певну потребу людини. Як споживні вартості товари надто різноманітні й здатні задовольняти різні потреби людини. Наприклад, хліб, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; тканина - в одязі; споживна вартість ткацького верстата полягає в тому, що з його допомогою виробляються тканини. Отже, як споживні вартості товари задовольняють ті чи інші потреби, як предмети особистого споживання або як засоби виробництва. Споживна вартість властива також і послугам -- учителя, юриста, ученого, актора, перукаря. В сучасних умовах важливе значення має така споживна вартість, як інформація. Споживна вартість товарів, їх корисність для людей тісно пов'язані з розвитком продуктивних сил, з прогресом науки і техніки.

Однак за всієї відмінності товарів як споживних вартостей вони мають властивість у певних кількісних співвідношеннях (пропорціях) обмінюватися один на одного. Ця властивість товару називається міновою вартістю. Наприклад, один телевізор обмінюється на 1500 кг зерна пшениці. У цьому кількісному співвідношенні виражається мінова вартість телевізора. Кожний окремий товар можна обмінювати на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.

Різні за споживною вартістю товари прирівнюються в обміні, тому що за кількісним співвідношенням стоїть щось якісно спільне, єдине, яке робить їх співмірними. Цим спільним, що міститься в усіх товарах і робить їх співмірними, є те, що всі вони - продукти праці, незалежно від її конкретної форми. Уречевлена, втілена в товарі суспільна праця становить вартість товару, яка виявляється лише на ринку в процесі обміну. Отже, вартість - це внутрішня властивість товару, а мінова вартість є зовнішнім виявом вартості, формою її прояву в акті обміну. економічний товар вартість ціновий

Коли йдеться про товар у цілому, то мається на увазі діалектична єдність двох сторін: речі, споживної вартості, продукту праці, ставлення людини до природи, з одного боку, і відносин між людьми з приводу виробництва і привласнення даного продукту, суспільних економічних відносин, з іншого. Отже, товар є продукт праці, що задовольняє певну потребу людини і вироблений для обміну. Але у такій єдності на перше місце висувається його суспільна форма. Тому товар з урахуванням цього моменту можна визначити як специфічну найпростішу суспільну форму продукту. У такому вигляді він є основою і передумовою товарного виробництва.

Єдність протилежностей товару, тобто споживної вартості і вартості, означає, що жодна з властивостей товару не може існувати без іншої. Так, якщо одна вироблена річ не задовольняє певну потребу, не мав споживної вартості, вона не має і вартості. З іншого боку, у продукті праці, виробленому на продаж, споживна вартість не існує без вартості, оскільки вона може задовольнити певну потребу лише після реалізації вартості у процесі обміну.

Водночас споживна вартість і вартість взаємовиключають одна одну. Певний товар може бути використаний товаровиробниками лише як засіб обміну на інший, як вартість, але не як споживна вартість. Крім того, як споживні вартості товари якісно різняться між собою. Кількісно споживні вартості незіставлювані, і навпаки, як вартості товари якісно однорідні, щодо величини вартості значення має лише кількість та складність праці. Вартості товарів можна зіставляти кількісно.

Стосовно речового змісту товару споживна вартість безпосередньо не відбиває ніяких суспільних виробничих відносин, а виражає природні відносини між речами та людьми. Але це не означає, що економічна теорія не повинна вивчати споживну вартість товару. Питання про правомірність вивчення споживної вартості аналогічне проблемі про те, чи повинна ця наука розглядати продуктивні сили. Різниця лише в тому, що тут воно поставлене на рівень однієї із сторін найбільш елементарної клітинки суспільного способу виробництва.

Роль споживної вартості в такому способі суспільного виробництва полягає у тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва її, по-друге, необхідно вивчати як споживну вартість для інших, як суспільну споживну вартість за умов суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб; по-третє, як суспільна споживна вартість вона виступай проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживної вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, в свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, з ефективністю виробництва.

2.1 Мінова вартість і сумірність товарів

Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар може обмінюватися на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей. [21.с.120]

Що ж лежить в основі цих пропорцій (мінових вартостей), що робить товари сумірними? Адже як споживні вартості вони різні. Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці. Як згустки певної кількості людської праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.

Споживні вартості відрізняються якісно. Їх не можна порівнювати, зіставляти, оскільки вони задовольняють різні потреби людини (кава -- продукт харчування, легковий автомобіль -- засіб пересування). Не можна порівнювати, що краще чи більше -- кава або автомобіль. Такий підхід заводить у глухий кут. Але водночас усі споживні вартості стають товарами лише тоді, коли виступають об'єктом обміну між людьми. Обмін товарами може мати різні форми, але в будь-якому разі обмін -- це дія, під час якої людина одержує або віддає одну річ в обмін на іншу. Кожен товар у разі обміну на товар набуває на ринку мінової вартості, тобто здатності, властивості обміну на інші корисні речі у певних пропорціях. Таке мінове співвідношення постійно повторюється в практиці на ринку. Однак, обмінюючи товари на ринку, прирівнюючи їх один до одного під час купівлі-продажу, ми звичайно замислюємося над тим, що приховано від наших очей: чому речі прирівнюють одну до одної і що лежить в основі кожної конкретної рівності. Для розуміння категорії мінової вартості, її зв'язку з ринком необхідно розглянути основні теорії вартості (цінності).

Теорія трудової вартості

Проблема вартості є дискусійною та багатогранною. Про це свідчить той факт, що її розробка, розпочата за часів Аристотеля, триває і нині. Згідно з теорією трудової вартості, розробленою Д. Рікардо (представником класичної школи політекономії) і розвинутою К. Марксом, вартість товару визначається кількістю праці, втіленої в ньому, тобто має трудову природу. Мірою самої праці стає робочий час, витрачений на виробництво товару. Щоб уникнути труднощів кількісного виміру вартості в її трудовому сприйнятті, К. Маркс повинен був ввести поняття "абстрактна праця", "конкретна праця" і "суспільно необхідні витрати праці".

Оскільки продукти відрізняються споживаними цінностями, праця відрізняється конкретним набором операцій. Отже, корисна праця, яка створює товари, що задовольняють потреби людей, витрачена в якійсь конкретній формі, -- це конкретна праця. Тобто виробник виконує конкретні виробничі операції, використовує певні засоби праці та матеріали і виготовляє певні блага. Наприклад, будівельник використовує цеглу, бетонні плити, цементні розчини, підйомні крани та інші засоби виробництва, щоб побудувати будинок. Таку працю, що створює товари, називають конкретною.

Проте і швець, і будівельник, і токар, незалежно від конкретної форми праці, витрачають фізичну силу, нервову і розумову енергію. Це друга сторона праці, яку називають абстрактною (від лат. abs-tractio -- відтягнення, відвернення від його конкретної форми).

Не тільки продукт праці, а й сама праця є двоїстим процесом -- процесом конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживну вартість товару, абстрактна праця створює вартість.

Однак вартість товару формується витратами не власної праці окремого виробника, а суспільно необхідної праці. Наприклад, одні й ті самі сукні шиють різні кравці з різним умінням, кваліфікацією, відповідальністю. І коштують ці однакові сукні по-різному, наприклад, 80, 100 і 120 гр. од. Вочевидь, що покупця такі різні ціни на однакову продукцію не влаштовують. Товари з однаковими споживними вартостями мають коштувати однаково. Власне, так воно і є, тому що в основі вартості лежать суспільно необхідні витрати праці. Вони складаються з витрат праці, які здійснюються упродовж суспільно необхідного робочого часу з середнім умінням та інтенсивністю праці, за середніх умов виробництва, за яких виробляється основна маса продукції певного виду. Те, що вартість створюється не індивідуальною, а суспільно необхідною працею, має велике значення в економічному розвитку суспільства. Якщо за однакові проміжки часу суспільна праця створює рівновеликі вартості, то у разі зростання виробітку одна й та сама величина вартості припадає на більшу кількість товару. Відповідно, вартість виробу зменшується, товар стає дешевшим. У результаті розвитку науки і техніки, поліпшення організації праці продуктивність праці збільшується, і тією мірою, якою відбувається це підвищення, зменшується вартість одиниці товару. Продуктивність праці є найважливішим показником, який характеризує рівень розвитку національної економіки.

У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при ньому дійсно має місце і зумовлений передусім співвідношенням попиту і пропозиції на певний товар у даний момент. Але в процесі обміну загалом встановлюється певна закономірність, яка полягає у тому, що мінові пропорції товарів протягом порівняно тривалого періоду тяжіють до деякого середнього рівня. Вже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути споживні вартості, оскільки вони якісно розрізняються, тому мінові вартості не можна зводити до їх споживних вартостей. Мінова вартість - це властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший. Спільним у всіх товарів, що обмінюються, е те, що вони є втіленням суспільної праці, витраченої на їх виробництво, яка і робить їх кількісно зіставлюваними, отже, їх вартість. На відміну від споживної вартості, яка виражає ставлення до природи, вартість виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані а цим ставленням, з процесом праці, з виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не лише кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

В основі вартості лежить суспільна праця. Це означає, що люди працюють один на одного, а тим самим вступають у виробничі відносини. Вартість має якісну і кількісну сторони. У першому разі вартість виражає виробничі відносини між товаровиробниками, та якість продукції, у другому - величину втіленої у товарі суспільної необхідної праці товаровиробника. Вартість як суспільні відносини товаровиробників є насамперед категорією безпосереднього процесу виробництва. Та оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному ставленні до іншого товару, а це відбувається за допомогою зовнішньої форми вияву вартості - мінової вартості у сфері обміну, то вартість стає і категорією обміну. Належність вартості до сфери безпосереднього виробництва зумовлена тим, що саме тут виникає "згусток" праці, що утворює вартість. До того ж і прихована суспільна природа абстрактної праці, що створює вартість, зумовлюється процесом суспільного поділу праці. Саме в спеціалізації, кооперуванні, обміні діяльністю, комбінуванні виробництва тощо, полягає техніко-економічне ставлення людей до їх виробничої діяльності. Така суспільна природа праці виявляється надалі у мінових відносинах товарів, за якими приховуються відносини товаровиробників.[8.с.374]



РОЗДІЛ 3. СУТЬ ТЕОРІЙ ВАРТОСТІ ТОВАРУ .ЗАКОН ВАРТОСТІ, ЙОГО ЗМІСТ, ФУНКЦІЇ ТА РОЛЬ У РОЗВИТКУ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

Визначення вартості (цінності) товару - одне з головних завдань політичної економії. Існують різні теорії вартості, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту і пропозиції, витрат виробництва, чинників виробництва, інформативна та ін.

Основи теорії трудової вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. Але найбільш повно її розробив К. Маркс. Він довів, що двоїста природа товару зумовлена двоїстим характером праці, втіленої в товарі. Споживна вартість створюється конкретною працею; вартість створюється працею взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто абстрактною працею. Прихильники теорії трудової вартості вважають, що величина вартості товару визначається не індивідуальним, а суспільно необхідним робочим часом. Ця теорія має найбільше прихильників серед представників вітчизняної і російської економічної науки.

Приблизно водночас з теорією трудової вартості виникла теорія витрат виробництва і теорія чинників виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Ф. Кене, Р. Торренс, Дж. Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін. Вони вважають, що нова вартість створюється не лише живою працею, а й минулою працею, уречевленою в засобах виробництва.

Теорія чинників виробництва, родоначальниками якої є французькі економісти першої половини XIX ст. Ж.-Б. Сей і Ф. Бастіа, розглядає формування вартості з функціонуванням трьох чинників виробництва: капіталу, праці й землі. Всі вони беруть рівноправну участь у процесі створення вартості, а доходи рід використання цих чинників у вигляді прибутку (процента), заробітної плати і ренти - ціна виробничих чинників.

Теорія чинників виробництва стала попередницею теорії граничної корисності, яка і сьогодні широко пропагується. Вона виникла в останній третині XIX ст. її основоположниками є такі відомії австрійські вчені-теоретики, як К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бен-Баверк, а також У. Джсванс, А. Маршалл (Англія), Л. Вальрас (Швейцарія), В. Парето (Італія) та ін.[20.с.320]

Прихильники теорії граничної корисності стверджують, що зведення вартості до витрат праці або чинників виробництва є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вони вважають, що вартість - це суб'єктивна оцінка товару, яка визначається його граничною найменшою корисністю для покупця. Ступінь цієї корисності ніби залежить від кількості товарів: чим більше товарів, тим їхня корисність менша, і, навпаки, чим їх менше, тим більша їхня корисність для споживача (покупця) і більша вартість. Автори цієї теорії вважали корисність безпосереднім єдиним вартісноутворювальним чинником.

За всієї однобічності теорії граничної корисності у трактуванні утворення вартості вона відіграла свою роль у розвитку економічної науки щодо розкриття закономірностей прояву корисності і формування ринкового попиту. Крім того, впровадження авторами цих теорій граничних величин дало змогу використати їх для аналізу динаміки і оптимізації економічних процесів ринкової форми господарювання, для математичного моделювання при прийнятті конкретних економічних рішень, пов'язаних з альтернативним вибором між можливими варіантами.

Близькою до теорії граничної корисності є теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму в політичній економії вважають, що вартість (цінність) товару визначається не витратами праці на його виробництво, а лише попитом і пропозицією. Прихильниками теорії попиту і пропозиції були французький економіст першої половини XIX ст. Ж.-Б. Сей, англійський економіст Г.-Д. Маклеод. Цю теорію розділяли представники австрійської школи - К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк. Вони стверджували, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, що встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції. Слабкістю цієї теорії є те, що вона не дає відповіді на запитання, чим визначається ринкова ціна у разі збігу попиту і пропозиції, а також не бере до уваги той факт, що самі попит і пропозиція залежать від цін товарів та послуг.

Англійський економіст кінця XIX - початку XX ст. А. Маршалл поєднав теорію попиту і пропозиції з теоріями витрат виробництва і граничної корисності. Він брав за основу те, що формування ринкових цін на товари та послуги відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції. А. Маршалл доводив, що зміна попиту пов'язана з категорією граничної корисності, а пропозиції-з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що вартість (цінність) товару однаково визначається і граничною корисністю, і витратами виробництва.

В сучасних умовах набуває все більшого значення принципово нова теорія вартості (цінності) - інформативна теорія вартості, згідно з якою домінуючим типом у структурі витрат суспільної праці є переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями жива праця, і саме вона виступає джерелом вартості.

Зауважимо, що розглянуті теорії вартості не слід протиставляти, адже кожна з них відображає різні сторони економічного розвитку, і всі вони справляють вплив на цінність товару, що інтегрує в собі різноманітні чинники.

У процесі розвитку економічної теорії виникало чимало дискусій стосовно теорії вартості, сформульовано безліч концепцій, теорій. Та жодна не здобула абсолютного визнання, оскільки всі вони характеризували різні аспекти вартості в процесі її еволюції.

Однією з найпоширеніших є трудова теорія вартості, започаткована представниками класичної політичної економії Вільямом Петті, Адамом Смітом, Давидом Рікардо, а пізніше завершена основоположником нового напряму в політичній економії Карлом Марксом.[22.с.288]

Її прихильники стверджували, що вартість -- це суспільна властивість речі. Визначити її безпосередньо в товарі за допомогою певних фізичних чи хімічних досліджень неможливо. Вона виявляється лише у відносинах між товаровиробниками. Основою трудової теорії вартості є визнання праці джерелом багатства, а економічний світ є величезною майстернею, де розгортається суперництво між різними видами праці задля створення суспільного багатства. Найбільш важливу роль у зростанні продуктивності праці та національного багатства відіграє розподіл праці, завдяки якому вдосконалюються навички кожного працівника, забезпечується економія часу за переходу від однієї операції до іншої, відбувається полегшення і скорочення процесу виробництва. Вартість, за А. Смітом, визначається затраченою працею не однієї конкретної людини, а середньою, необхідною для певного рівня розвитку продуктивних сил, працею, а створюється продуктивною працею. Розподіл праці -- головна передумова підвищення її продуктивності. Вартість товару утворює не лише праця, затрачена безпосередньо на його виробництво, а й праця уречевлена.[14.с.234]

Уречевлена праця -- суспільно необхідна (абстрактна) праця, втілена в життєвих благах, у товарі.

Значний внесок у розробку трудової теорії вартості зробив К. Маркс, розробивши положення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Ще до нього економісти дійшли висновку, що товар має дві властивості: вартість і споживчу вартість, але вони не розуміли, що ця двоєдина властивість зумовлена двоїстим характером праці. Опоненти К. Маркса і сьогодні вважають це твердження абстрагованим, відірваним від практики.

Трудова теорія вартості ввійшла в суперечність з прикладними дослідженнями, практичними реаліями. Наприклад, нерідко ціни не лише відхиляються від вартості, але і формуються навколо «контролюючого стрижня», який відрізняється від неї. Не завжди узгоджується з практикою і положення про єдиний вартісно-створюючий чинник.

Згідно з трифакторною концепцією, основою вартості є такі фактори виробництва -- земля, капітал, праця. Один із родоначальників трифакторної концепції французький економіст першої половини XIX ст. Жан-Батіст Сей (1767--1832) вважав, що у виробництві взаємодіють і доповнюють один одного підприємці, землевласники та робітники. Учасники виробничого процесу не суперечать, а навпаки, доповнюють один одного. Кожний фактор виробництва створює свою частину вартості: капітал -- відсоток, праця -- заробітну плату, а земля -- ренту.

Вагомий внесок у теорію витрат виробництва зробили Фредерік Бастіа (1801--1850, Франція), Джеймс Мілль (1773--1836, Англія), Джон Мак-Куллох (1789-- 1864, Англія), які намагалися синтезувати різні точки зору на цю проблему. Розглядаючи витрати виробництва як основу мінової вартості й цін, вони дійшли висновку, що нова вартість створюється не лише живою, а й уречевленою працею. Цінність блага залежить від кількості праці, необхідної для його виробництва, але на неї також можуть впливати інші чинники. Дж. Мілль ілюструє це так званим «парадоксом старого вина»: витрати на виробництво молодого і старого вина однакові, а ціни суттєво відрізняються. Звідси висновок -- визначаючи цінності, необхідно враховувати не лише трудові витрати.[7.с.320]

Принципово нові підходи до визначення та аналізу вартості почали формуватися у 70-ті роки XIX ст. Якщо трудова теорія вартості та теорія витрат виробництва давали відповідь на питання -- що є основою формування вартості в процесі виробництва, то представники нового напряму відповідали на питання -- що є основою попиту на товар, як формується попит, від чого залежать поведінка, вибір покупців. Ці проблеми стали центральними в їхніх дослідженнях і започаткували розробку теорії граничної корисності, яка стала вихідним пунктом маржиналізму, тобто теорії граничних величин. Прихильниками цього напряму були економісти Вільям Джевонс (1835--1882, Англія), Карл Менгер (1840--1921, Австрія), Фрідріх Візер (1851--1926, Австрія), Євген Бем-Баверк (1851--1914, Австрія), Леон Вальрас (1834--1910, Шейцарія), Михайло Іванович Туган-Барановський (1865--1919, Росія) та інші.

Згідно з теорією граничної корисності, вартість товару визначається його граничною корисністю, тобто тією цінністю товару, яку споживач надає останній одиниці товару, споживання котрої задовольняє його найменш вимогливу потребу у цьому товарі. Теорія граничної корисності основою вартості (цінності) вважає не об'єктивні фактори її утворення (виробництво товарів), а суб'єктивний фактор -- корисність, яку надає благові споживач. Тому ця теорія зорієнтована на вивчення інтересів та мотивів діяльності споживачів, що сприяло створенню теорії споживчої поведінки, яка стала певним компромісом між різними напрямами економічної науки, в тому числі й теорії вартості. Вона була розроблена англійським математиком та економістом Альфредом Маршаллом (1842--1924). Основою теорії споживчої поведінки є вивчення проблем взаємодії попиту та пропозиції як сил, які визначають ринкові процеси. На цій підставі Маршалл запропонував компромісну теорію цін, акцентуючи увагу на значенні кількісних оцінок спонукаючих мотивів і вчинків людей, вимірюванні їх за допомогою «грошової ціни». Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюються. Аналіз потреб, попиту і корисності дає змогу побудувати модель рівноважної ціни.



ВИСНОВКИ

Метою даної роботи виступав аналіз товару і його властивостей, споживчої вартості і вартості.

Були реалізовані наступні завдання:

1.Розглянуто поняття «товар».

2.Розкрито сутність споживчої вартості товару.

3. Проаналізовано вартість товару.

Отже, поняття «товар» є центральним поняттям всієї економічної теорії. Товар - це продукт виробництва або діяльності людини, створений для задоволення якихось потреб за допомогою обміну. Товаром може бути як матеріальне, так и нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Послуга - це економічне благо, що немає товарної форми, її надають людям, котрим вона потрібна, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування.

Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі - в одязі, треті - у засобах пересування і тощо.

Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому. Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми - хустка, чоботи тощо, а й послугам - вчителя, лікаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність - людину.

З'ясування природи другої властивості товару - вартості - є більш складним. Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість - це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість.

Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.

Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар може обмінюватися на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.

Що ж лежить в основі цих пропорцій (мінових вартостей), що робить товари сумірними? Адже як споживні вартості вони різні. Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці. Як згустки певної кількості людської праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.

Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Наприклад, кава і чай, спагеті і макарони, печиво чи вафлі. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Наприклад, транспортування вантажів і пасажирів можна здійснювати за допомогою літаків, поїздів та автомобілів.Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Це автомобіль і бензин, лижі та лижні черевики, фотоапарат і фотоплівка. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).

Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживних вартостей (наприклад, стільця, костюму, книги). Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка (наприклад, столяра), цілком конкретний предмет праці (дерево), цілком конкретні засоби праці (пилка, молоток, долото, рубанок). Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця. Поза конкретною формою трудової діяльності немає праці як такої.