Становлення ринкових відносин власності та господарювання в аграрній сфері

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 330.111.62

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ ТА ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНІЙ СФЕРІ

ЛИТВИНОВА Алла Олександрівна

08.01.01 - економічна теорія

Дніпропетровськ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському державному аграрному університеті Міністерства аграрної політики України.

Науковий керівник - доктор економічних наук, професор

Мельник Леонід Юхимович,

Дніпропетровський державний аграрний університет,

завідувач кафедри економічної теорії та економіки сільського господарства

Офіційні опоненти - доктор економічних наук, професор

Тарасевич Віктор Миколайович,

Дніпропетровська Національна металургійна академія,

завідувач кафедри політичної економії

- кандидат економічних наук

Новікова Людмила Флорівна,

Академія митної служби України,

доцент кафедри фінансів

Провідна установа - Донецький національний університет Міністерства освіти і науки, кафедра економічної теорії, м. Донецьк.

Захист відбудеться 28 січня 2005 року о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.804.01 в Дніпропетровському державному аграрному університеті за адресою: 49600, м. Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 25, ауд.342.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського державного аграрного університету за адресою: 49600, м. Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 25.

Автореферат розісланий 27 грудня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Миронова Р. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

власність господарювання потенціал аграрний

Актуальність теми. Ринкова трансформація аграрної сфери економіки України призвела до глибоких змін в системі відносин власності та господарювання. Зокрема сформована їх багатоукладна структура ринкового типу. Водночас функціонуючий на сьогодні в Україні аграрний сектор економіки за продуктивністю, ефективністю і соціалізованістю поступається існуючому в радянські часи. А тому актуальним залишається питання подальшого його розвитку на засадах формування оптимальної структури власницько-господарських відносин. В ній кожна форма зайняла б найбільш сприйнятну для неї “нішу”. За такої структури різноукладність на селі забезпечить соціально-економічний ефект різноманіття як базису зростання добробуту селян. Усі ці обставини визначають актуальність дисертаційного дослідження.

Ринкова трансформація відносин власності та господарювання в Україні є предметом наукового інтересу багатьох вчених, насамперед таких, як: П.І. Гайдуцький, О.П. Гош, І.В. Лазня, І.І. Лукінов, П.М. Макаренко, М.Й. Малік, Л.Ю. Мельник, В.Я. Месель-Веселяк, С.В.Мочерний, О.М. Онищенко, В.М. Положій, В.О. Рибалкін, Л.В. Романова, П.Т. Саблук, В.В. Юрчишин та багатьох інших.

Однак, слід зазначити, що складність і динамізм проблем становлення й розвитку нової системи власницько-господарських відносин в Україні зумовлює потребу в подальшому поглибленні досліджень стосовно відносин власності й господарювання взагалі і зокрема в аграрному секторі економіки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до напряму науково-дослідних робіт Дніпропетровського державного аграрного університету за темою: “Організація, розвиток і державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень” (номер державної реєстрації 0102U005022).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в обґрунтуванні науково-методологічних основ та концептуальних підходів визначення сутності власницько-господарських відносин, умов становлення їх ринкових форм в аграрній сфері економіки, забезпечення ефективного функціонування та розвитку.

Досягнення цієї мети вимагало вирішення наступних завдань:

- визначення сутності відносин власності, форм їх прояву, економічного потенціалу та формування ефективної структури власності;

- розкриття взаємозв'язку відносин власності з відносинами господарювання;

- дослідження власницько-господарських відносин в сільському господарстві в економічно високорозвинених країнах, виявлення головних тенденцій у їх розвитку;

- оцінка економічного потенціалу і проблем одержавленої аграрної сфери економіки та напрямів її ринкової трансформації;

- визначення сучасної структури власницько-господарських відносин в Україні та з'ясування напрямів її подальшого розвитку.

Предмет і об'єкт дослідження. Предметом наукового дослідження є теоретичні і практичні аспекти власницько-господарських відносин в аграрній сфері економіки, формування якісно нової їх структури в Україні.

Об'єктом дослідження є сукупність соціально-економічних відносин, пов'язаних з становленням та розвитком ринкових форм власності та господарювання в аграрній сфері економіки.

Методи дослідження. У процесі реалізації завдань дослідження теоретичною і методологічною основою стали базові положення економічної теорії, наукові розробки вітчизняних та зарубіжних учених з проблеми відносин власності та господарювання, а також законодавчі й нормативні акти. Дослідження проводилось передусім за методологією системного підходу до вивчення економічних процесів та явищ (взаємозв'язок відносин власності і господарювання у взаємозалежності з розвитком аграрної сфери економіки), а також використанням наступних методів дослідження: діалектичний, абстрактно-логічний (теоретичні та методологічні узагальнення, формування висновків); порівняння (економічного потенціалу різних організаційно-правових форм господарювання); статистично-економічний (аналіз процесу реформування відносин власності в аграрній сфері економіки України).

Наукова новизна одержаних результатів. Наукову новизну дисертаційного дослідження становлять сукупність теоретичних і методичних положень, які пов'язані із становленням ринкових відносин власності та господарювання в аграрній сфері економіки. Важливі результати проведених дисертантом досліджень полягають в наступному.

Доповнено:

- визначення сутності відносин власності та сфер їх прояву через обґрунтування положення, що вихідним пунктом власності є економічні відносини відчуження - привласнення, які здійснюються на ринково-еквівалентних (ринок) і нееквівалентних засадах (податки, конфіскація майна тощо). В обох випадках з'являється “новий” власник, а власність набуває статичного характеру як приналежність йому присвоєного об'єкта. У подальшому власник використовує його в залежності від своїх потреб, інтересів та споживної вартості блага;

- концептуальні засади напрямів подальшого розвитку в аграрній сфері власницько-господарських відносин. Теоретично доведено та підтверджено узагальненям практичного досвіду, що великі агроструктури мають конкурентні переваги у порівнянні з малими й дрібними (за рівності інших умов і в межах оптимальних розмірів). Водночас останні можуть бути рентабельними за умов поглибленої спеціалізації, кооперації між собою і інтеграції з підприємствами третьої сфери АПК. Для України малий бізнес має порівняно велике соціальне значення як сфера зайнятості селян на своїй землі, формування середнього класу.

Знайшли подальший розвиток:

- оцінка напрямів здійснення ринкової трансформації дореформеної аграрної сфери, їх наслідків. Показано, що напрями та засоби ринкової трансформації існуючих форм власності мали поспішний характер, не враховувались їх можливі наслідки, не визначались різноманітністю, а відповідно не дали належного ефекту. Визначено головну причину аграрної кризи - недосконалість аграрної політики держави щодо створення належного ринково-підприємницького макросередовища;

- визначення економічного потенціалу різних форм власності та господарювання в аграрній сфері економіки за критерієм впливу власності на мотивацію до праці учасників виробництва. З'ясовано, що (за рівності інших умов) в цьому контексті найбільш ефективними є приватні агроформування та їх об'єднання;

- положення, що в процесі розвитку продуктивних сил посилюється економічна „вагомість” таких чинників, як розміри господарства, його техніко-технологічна оснащеність, застосування наукового менеджменту. Саме це зумовлює посилення в аграрній сфері процесів кооперації, інтеграції, спеціалізації, корпоратизації і концентрації виробництва. Обґрунтовано, що в останні десятиліття зростає роль приватно-спільних агроформувань (партнерства і корпорації сімейного і несімейного типу).

Удосконалено:

- класифікацію та структурування відносин власності. Обґрунтовано висновок про доцільність їх поділу на два типи: приватна і спільна та їх поєднання в приватно-спільну. Встановлено, що остання за своєю сутністю є приватною, оскільки зберігається персоніфікована частка кожного при об'єднанні і вона обратима в приватну. Водночас за характером здійснення основних повноважень власника вона є спільною. Кожний із типів власності може набувати різних форм;

- взаємозв'язки форм власності з формами господарювання через обґрунтування положення, що форми власності на виробничі ресурси визначають суспільну форму поєднання факторів виробництва, характер управління ними, розподіл результатів господарювання. Поєднання відносин власності і господарювання зумовлює появу якісно нового утворення “власницько-господарські” відносини.

Практичне значення отриманих результатів. Основні теоретичні положення і висновки дисертації доповнюють теорію відносин власності та форм господарювання в цілому, і зокрема в аграрній сфері економіки, і можуть бути використані для подальшого дослідження цих питань.

Практичні рекомендації щодо становлення ринкових власницько-господарських відносин в аграрній сфері знайшли схвалення і використовуються головним управлінням сільського господарства і продовольства Дніпропетровської держадміністрації (довідка № 15-2026 від 24.06.04 р.).

Теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи запроваджені у навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету при викладанні курсів: “Економічна теорія”, “Мікроекономіка”, “Макроекономіка” (довідка № 9-11-127 від 25.06.04 р.).

Особистий внесок здобувача. З наукових праць, що опубліковані у співавторстві, в дисертації використані тільки ті положення, що є результатом особистої роботи здобувача. [1] - визначення сутності відносин власності та сфер їх прояву (у контексті використання об'єктів власності); [2] - визначення критеріїв щодо класифікації форм власності, місця і ролі приватно-спільної форми власності.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і теоретичні висновки доповідались й обговорювались на науково-практичних конференціях викладачів та студентів економічного факультету Дніпропетровського державного аграрного університету за підсумками науково-дослідної роботи в 2001, 2002, 2003 рр. (м. Дніпропетровськ, 2001, 2002, 2003 рр.), Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування” м. Запоріжжя, 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Основи трансформування соціально-економічних відносин аграрного і промислового виробництва в ринкових умовах” (м. Запоріжжя, 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи відображені у 8 публікаціях загальним обсягом 2,32 обл.-вид. аркушів, у тому числі в 6 статтях у журналах і збірниках наукових праць та 2 роботи у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій. Обсяг частки дисертанта в опублікованих працях становить 2,1 обл.-вид. аркушів. Із них 6 публікацій у фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Вона викладена на 175 сторінках, містить 11 таблиць, 1 рисунок і 3 додатки. Список використаних джерел складається з 169 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі „Наукові засади сутності відносин власності та господарювання в аграрній сфері” розглядаються теоретико-методологічні аспекти відносин власності та господарювання й їх особливості в аграрній сфері економіки. Розкривається сучасна структура власницько-господарських відносин, яка притаманна аграрній сфері економічно високорозвинених країн і тенденції її розвитку.

Власність завжди привертала до себе пильну увагу з боку зарубіжних і вітчизняних дослідників. Особливу актуальність це питання набуло в зв'язку з ринковою трансформацією існуючих раніше в Україні відносин власності на виробничі ресурси. Однак більшість питань цієї складної проблеми в економічній науці - дискусійні. На основі їх критичного аналізу в роботі сформульовані наступні положення.

В економічному аспекті категорія “власність” щодо раніше привласнених об'єктів починається з відносин їх відчуження на ринково-еквівалентних чи інших засадах і привласнення іншим суб'єктом. Останній його використовує як капітал або предмет особистого споживання. Нічийні блага привласнюються людиною без їх відчуження, тобто здійснюється першоприсвоєння. Найбільш повно характеризує власність у статиці поняття “приналежність”, яке в юридичному аспекті закріплюється у таких правових нормах: володіння; користування; розпорядження та отримання доходу від об'єкта власності.

В залежності від того, кому належать ті чи інші об'єкти власності при найбільш узагальненому підході, можна виділити два типи власності - приватну і спільну. Приватна власність на будь-які об'єкти водночас є особистою. Вони належать окремому індивідууму, який ними володіє, розпоряджається, використовує їх певні властивості. Спільна власність - це сукупна або сумісна власність як мінімум двох осіб на певні об'єкти. Така власність неперсоніфікована. Її домінантною ознакою є неподільність об'єктів власності між окремими членами асоціації. Їх може бути різна кількість, а відповідно і масштабність: від сімейної до національної, міждержавної і навіть світової.

Власність на виробничі ресурси - найбільш важлива складова системи власності. На її засадах формується суспільна форма виробничих відносин, починаючи із соціально-економічної форми поєднання факторів виробництва і закінчуючи розподілом його результатів. Відповідно форма власності визначає економічний статус власника виробничих ресурсів. Він може приймати такі форми: 1) капіталіста-рантьє (за умов відокремлення управління об'єктами власності від права користування ними); 2) власника-менеджера (з використанням найманих працівників); 3) власника-господаря, який самоособисто (чи при об'єднанні з іншими) виконує усі виробничі й комерційні функції. Тут забезпечується органічна єдність власності й праці щодо усіх суб'єктів виробництва.

Одним з найменш досліджених аспектів форм власності і господарювання є визначення їх економічного потенціалу. В зарубіжних економічних джерелах традиційно, а сьогодні й у вітчизняних, найвищим балом оцінюється приватна власність на засоби і результати праці, а відповідно й форми господарювання, які на ній ґрунтуються. Дійсно, приватна власність має незаперечні переваги щодо забезпечення найвищої з можливих мотивації власника землі й інших виробничих ресурсів до ефективного і продуктивного ведення господарської діяльності, за умови, що власник-господар і працівник є однією особою. Якщо приватні власники наймають працівників, то позитивні якості приватної власності у певній мірі втрачаються. На певному етапі розвитку продуктивних сил у ряді галузей і сфер економіки навіть мінімальний рівень концентрації виробництва (за якого підприємство є рентабельним) потребував значних інвестицій. Почалося їх об'єднання, створення акціонерних й інших товариств, партнерств тощо з метою використання переваг великих господарств (“ефект масштабу виробництва”). Цьому сприяла і конкуренція приватних товаровиробників. Вона дорого коштує для кожного з них, а тому їм краще об'єднатись. Так з'явилася нова форма власності. Її називають по-різному: приватно-колективна; спільно-часткова; приватно-спільна (сумісна); колективно-персоніфікована тощо. Усі ці поняття тотожні. Головне визначити сутність і мету приватно-спільної власності. В більшості випадків вона виникає добровільно. Вихідною її умовою є одноосібна власність. Вона залишається такою і після її об'єднання з іншими і створення спільної власності як об'єкта сумісного використання. Кожний член виробничого об'єднання залишається індивідуальним власником внесеного ним майна або капіталу. А тому приватно-спільна власність може мати “зворотний” характер. При бажанні персоніфікований власник може вийти з асоціації. Він отримає свою частку капіталу чи майна в “натурі” або його грошову компенсацію, і знову стане приватним власником. Водночас об'єднання майна (капіталу) з метою спільного його використання вносить спільність у такі ознаки власності як приналежність і використання об'єднаних об'єктів власності, управління ними і розподіл результатів господарювання. Іншими словами, приватна власність позбавляється деяких своїх персоніфікованих ознак в аспекті прерогатив першорозпорядження та першоінтересів. Вони набувають колективістських ознак. У складі асоціацій власник може розпоряджатися об'єктами власності і результатами виробництва тільки спільно, з огляду на інших співвласників, враховувати колективні інтереси. Основна мета створення цієї форми власності - використання економічного ефекту від об'єднання. При цьому у певній мірі обмежується економічна свобода приватного власника. Але, програвши у свободі маневру, він виграє в одержанні більшого доходу ніж той, який він отримав би, використовуючи свій об'єкт власності самостійно. Це ж стосується й спільної форми власності.

Отже, форми власності неправомірно ранжувати за принципом “ефективна - неефективна”. Кожна з них по-своєму ефективна, прогресивна, є потрібною і цінною для людства. Реаліям сучасної економіки найбільш відповідає “теорія ніш”, відповідно до якої всяка форма власності знаходить те місце, де її позитиви використовуються максимально, а недоліки пом'якшуються. У цьому випадку поліформічність форм власності та господарювання дає економічний ефект різноманіття, сприяє розвитку системи продуктивних сил і соціально-економічних відносин, тобто кількість переходить в якість.

Викладене стосується усіх сфер й галузей економіки, хоча кожна з них має специфіку. Особливо це відноситься до сільського господарства, в якому „панує закономірність зовнішньої природи” (М.Туган-Барановський). Саме тому економічні відносини в сільському господарстві отримали назву „аграрні відносини”.

Однією із особливостей сільського господарства є порівняно невисокий рівень концентрації виробництва. Саме ця обставина, а також більш вагоме економічне значення чинника сумлінного і творчого відношення людини до праці (зумовленого тісним зв'язком сільського господарства з природою) і зумовили ту обставину, що шляхом „природного” розвитку впродовж століть тут пріоритетне місце посіли приватні, переважно “трудові” господарства. Більшість науковців раніше і сьогодні вважають, що сімейні фермерські господарства найбільш відповідають умовам та законам ринку, їх переваги незаперечні. Особливу життєстійкість і ефективність трудових селянських господарств в свій час відзначали М.Туган-Барановський, О.В.Чаянов й багато інших. Водночас К.Каутський, В.І.Ленін вважали, що і в сільському господарстві неминучий розвиток капіталізму і тут панівне місце посядуть великі „капіталістичні” ферми. Результати досліджень дають підстави стверджувати, що повна „капіталізація” сільського господарства не відбулася в жодній країні з ринковою економікою. Питома вага найманих працівників у загальній кількості зайнятих у сільському господарстві економічно розвинених країн становить близько 10%. Однак і тут усе більшого значення почав набувати чинник розмірів господарства (закон переваг великого виробництва).

Саме його дія зумовлює наступні тенденції в розвитку аграрного виробництва: кооперацію приватних ферм насамперед у постачальницько-збутовій сфері зі збереженням виробничої самостійності; їх інтеграцію з підприємствами третьої сфери АПК; концентрацію виробництва в міру розвитку НТП, яка знаходить свій прояв у зростанні питомої ваги великих господарств в загальному виробництві продукції сільського господарства і відповідного скорочення інших (середніх, малих і дрібних) та загальне скорочення кількості господарств. Цей процес відчутно посилився в умовах НТР. Наприклад, у США за період 1900-1950 рр. кількість фермерських господарств скоротилась на 6,1%, земельна площа у розрахунку на одне господарство зросла в 1,5 рази, а за 1950-2002 рр. - кількість фермерських господарств скоротилась на 60,5%, а земельна площа в розрахунку на одне господарство зросла в 2 рази. Але в сучасних умовах головною є тенденція до корпоратизації приватних ферм.

У сучасній структурі аграрної сфери, наприклад, США, абсолютно переважають приватні ферми. За даними останнього перепису у 2002 р. їх питома вага у загальній кількості агроформувань становила 89,7%, в земельній площі - 66,3%, а в товарній продукції - 52%. Відносно корпорацій та партнерств ці показники відповідно становили - 9,5%; 27,1%; 46,8%. Отже, останні більш ефективно використовують землю, адже виробляють майже половину товарної продукції, використовуючи лише 27 % земельної площі.

У другому розділі „Напрями ринкової трансформації власницько-господарських відносин в аграрній сфері економіки та перспективи їх розвитку” досліджуються питання сутності дореформеної моделі аграрної економіки, головні напрями та результати здійснення її ринкової трансформації, визначена структура аграрного сектора економіки в аспекті форм власності та господарювання, напрями її розвитку.

В роботі обґрунтована теза, згідно з якою дореформена модель аграрної економіки не була тотально одержавленою, одноукладною, як тепер прийнято вважати. Якщо за укладоформуючу ознаку взяти форму власності і відповідні їй форми господарювання, то в радянські часи функціонували три уклади: державний (радгоспи); колективний (колгоспи); приватний (особисті підсобні господарства). Суспільний сектор аграрної сфери був значно, але не тотально одержавленим, оскільки колгоспи мали певну господарську самостійність. Стосовно радгоспів, то це особливий вид державних підприємств, які займали проміжне становище між „казенними” і „комерційними” державними підприємствами. Одержавленість такої моделі аграрних відносин щодо господарств суспільного сектора визначається такими моментами: земля була у власності держави; вона в значній мірі вирішувала такі загальні організаційні питання: як, що, скільки, і для кого виробляти. Сектор особистих підсобних господарств функціонував на приватних засадах, мав частково товарну форму.

Ретроспективний погляд на таку аграрну сферу економіки дає підстави стверджувати, що її суспільний сектор - це сукупність порівняно великих аграрних структур, які використовували переваги великого виробництва. Державно-централізований, планово-директивний механізм управління ним виключав економічне банкрутство господарств, безробіття, вирішував проблеми постачання засобами виробництва й реалізації виробленої продукції. Головною проблемою одержавленого суспільного сектора є відсутність реального власника-господаря на рівні первинних виробничих ланок, а натомість високої мотивації до ефективного господарювання в колгоспників і працівників радгоспів. Фактично вони були найманими працівниками в роботодавця - держави. Вона, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, поступається приватному власнику-господарю. Особливо це стосується сільського господарства. І в цьому відношенні приватна власність і ринкові принципи господарювання більш ефективні, ніж державно-планові. Саме тому головним напрямом аграрної реформи стала ринкова трансформація одержавленого суспільного сектора.

Аграрну реформу ініціювала держава. Однак, практично ніким не ставилося і не обговорювалося питання про варіанти ринкових перетворень, вибір кращих з них, раціональних напрямів їх здійснення, не прораховувались можливі результати тих чи інших дій держави. Реформатори й більшість науковців зосередили свою увагу на приватизації землі і майна. При цьому не враховувалась та обставина, що на сучасному етапі розвитку продуктивних сил вирішальним чинником є розміри господарства, його техніко-технологічна оснащеність, застосування наукового менеджменту. І в цьому відношенні не коректним є положення, згідно з яким чинник приватної власності і на сьогодні є більш вагомим щодо чинника розмірів господарства. Це стосується переважно натуральних і дрібнотоварних господарств. Віддаючи їм належне в перехідній і сучасній аграрній сфері економіки України, слід зазначити, що вони не в змозі забезпечити належну продовольчу безпеку. Це під силу великим підприємницьким агроструктурам, які мають складати ядро аграрної сфери економіки. Саме тому у країнах Заходу тут чітко проявляються тенденції до концентрації виробництва, кооперації і корпоратизації господарств.

Реальний процес ринкової трансформації розпочався з масового розпаювання землі і майна й надання економічного суверенітету первинним господарським одиницям з одночасною їх реструктуризацією. Теоретично такі напрями аграрної реформи обгрунтовані. Мета реформування відносин власності цілком очевидна - формування реальних власників-господарів, а відповідно, високої мотивації до ефективної і творчої праці. Однак не були враховані світові тенденції в розвитку сільського господарства, національні особливості, менталітет селян, їх професійно-психологічна непідготовленість до переходу на альтернативні принципи господарювання, для цього був потрібний певний час. В усіх країнах з ринковою економікою приватні власники-господарі формувалися століттями, а їх об'єднання відбувалося добровільно від приватного до приватно-сумісного. В Україні відбувся зворотній процес від колективного (чи державного) до колективно-приватного. Колишній працівник радгоспу чи колгоспник з психологією найманця став приватним власником (фермером) чи асоційованим власником, а значна їх кількість найманцями в різних новостворених агроформуваннях. Якщо в першому випадку відбулося реальне поєднання власності і праці, то в другому - співласники не відчули особливих змін ні в розмірі отриманих доходів, ні в участі у господарській діяльності. Негативний вплив на господарську діяльність спричинило макроекономічне середовище, якому були притаманні усі ознаки первісного нагромадження капіталу, недостатньо ефективні господарське право і аграрна політика держави. У цілому форми і методи реформування аграрних відносин не сприяли появі ефективного власника-господаря. Процес трансформації і перерозподілу державної й колгоспно-кооперативної власності протікав дуже болісно, повільно й суперечливо. Контроль над колишніми колгоспами, а пізніше КСП здійснювався їх адміністрацією чи інвесторами. Вони і стали реальними власниками-господарями. Більшість селян, отримавши землю і майно, не змогли без державної підтримки організувати приватний бізнес. Вони змушені передавати їх за низьку орендну плату засновникам різних товариств і приватних господарств. Тіньові і посередницькі структури посіли панівне становище у системі аграрного виробництва і ринку. Все це і зумовило глибоку аграрну кризу, зниження соціального захисту селян. Руйнівні, деструктивні процеси значно переважали позитивні, створювальні. Більшість селян позбавилися робочих місць, а рівень їх добробуту значно знизився.

Важливою віхою аграрної реформи, яка поклала початок стабілізації і певного розвитку сільського господарства став Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. Першочерговими завданнями стали - реструктуризація існуючих аграрних господарських структур, створення ринкової інфраструктури, реальний розподіл землі і майна. Впродовж п'яти років після прийняття цього Указу в Україні сформована якісно нова система власницько-господарських відносин.

В роботі остання аналізується у контексті різноукладності. Відносно сутності поняття „уклад” у вітчізняній науці є його різні визначення. На основі їх критичного розгляду визначається зміст поняття „економічний уклад” як сукупність організаційно-правових форм господарювання, що функціонують на засадах певного типу власності. Виходячи з цієї укладоутворюючої ознаки в сучасній аграрній сфері, виділено три уклади: 1) приватний; 2) приватно-спільний; 3) державний. Перші два уклади охоплюють декілька організаційно-правових форм господарювання. Найбільша увага в дисертації приділяється аналізу приватного укладу і його найчисленнішої складової - господарств населення. На підставі дослідження їх місця і ролі у перехідній економіці та на сучасному етапі встановлено, що - господарства населення - це особлива група домогосподарств, які використовують землю і мають частково бізнесовий напрям. У перехідній економіці господарства населення функціонували не тільки стабільно, але й за період 1990-2003 рр. збільшили виробництво валової продукції сільського господарства на 26,8 %, тоді як у сільськогосподарських підприємствах вона зменшилась на - 75,2 %. Відповідно питома вага господарств населення у виробництві валової продукції зросла з 27,5 % у 1990 р. до 66,0 % в 2003 р. Сектор господарств населення втратив підсобний характер щодо обсягів виробництва валової продукції сільського господарства і як джерело доходів та сфери зайнятості їх власників.

Значні зміни відбулися у секторі господарств населення щодо його складових. До початку 90-х років він був більш-менш однорідним. Нині диференціація господарств населення посилилась. У їх складі можна виділити три групи: 1) переважно натуральні, підсобні (дачні ділянки, городи, невеликі господарства у приміській і міській зонах); 2) дрібнотоварні (особисті селянські господарства); 3) господарства населення, що займають проміжне становище.

Важливою складовою приватного укладу є підприємницький сектор - фермерські господарства і їх різновидність приватні підприємства. На основі аналізу їх становлення та сучасного стану в роботі зроблено наступний узагальнюючий висновок. Прогнози науковців на початку аграрної реформи, стосовно найбільшої ефективності сімейних ферм, а відповідно, що за ними майбутнє розвитку аграрного сектора економіки України не підтвердилися. За такими ознаками як: кількість фермерських господарств, розміри їх земельних угідь і обсяги виробництва, кількість зайнятих - проявляється тенденція до зростання. І з цих позицій доречно вести мову про розвиток фермерства. Але у 2003 р. їх кількість - 43 тис. одиниць та питома вага у виробництві валової продукції сільського господарства 2,7 % - дає підстави для висновку, що найбільш масова і пріоритетна форма господарювання у всіх країнах з ринковою економікою в Україні не отримала належного розвитку. Для цього не були створені відповідні умови і передусім не надана суттєва державна підтримка.

В Україні сформовані і функціонують приватні підприємства. Офіційно вони виділені в окрему групу і не входять до фермерських господарств. Однак, за такими ознаками як приватна власність, самоособисте ведення господарства - це ті ж фермерські господарства. У середньому за такими показниками як виробництво валової продукції (у порівнянних цінах 2000 р.) в розрахунку на одне господарство у 2003 р. приватні підприємства переважали фермерські (у приватних - 676,8 тис. грн. і 34,1 тис. грн. у фермерських). Приватні підприємства - це великі ферми, які базуються на найманій праці і широкому використанні оренди землі та майна.

Приватно-спільний уклад охоплює різні організаційно-правові форми господарювання. Загальною їх ознакою є „приватна власність + колективне господарювання”. На початок 2004 р. у їх складі найбільша питома вага належала господарським товариствам - 81,8 %, сільськогосподарським виробничим кооперативам - 18,2%. В соціальному аспекті перші відносяться до „капіталістичних”, оскільки функціонують на засадах переважно найманої праці, другі - трудові асоціації. Державний сектор не займає нині помітного місця. У 2003 р. функціонувало 516 держгоспів (0,9 % до загальної кількості господарських суб'єктів). Основним призначенням держгоспів є сприяння науково-технічному прогресу галузі.

Економічна вагомість різних агроформувань, безперечно, визначається не їх кількістю, а питомою вагою в сільськогосподарському виробництві (таблиця 1).

Таблиця 1

Питома вага основних категорій аграрних господарств у виробництві валової продукції сільського господарства в Україні, %

Отже, в Україні сформована і функціонує трьохукладна аграрна сфера економіки. Приватний уклад є домінуючим, а державний не відіграє помітної ролі. Оскільки всім господарським суб'єктам наданий реальний економічний суверенітет у межах ринкових принципів господарювання, а їх взаємозв'язки регулює ринок, держава вирішує лише певні макроекономічні проблеми, то функціонуюча на сьогодні модель аграрної економіки є ринковою. І в цьому аспекті вона аналогічна „західним”. Однак за продуктивністю, ефективністю та соціалізованістю вона не тільки поступається їм, але і тій, на базі якої „розбудована”. Валова продукція сільського господарства України у 2003 р. становила 52,9 % від рівня 1990-го. Рівень соціальної захищеності селян значно поступається радянським часам. Загострились екологічні проблеми. Рівень продовольчої безпеки знизився до небезпечної межі. Однією з причин такого стану аграрної сфери є недостатньо ефективна структура власницько-господарських відносин. В роботі обгрунтовуються напрями вирішення цієї проблеми, зокрема визначається економічний потенціал кожної форми господарювання, а відповідно перспективи розвитку. На цих засадах визначаються напрями становлення раціональної структури агроформувань з врахуванням накопиченого досвіду аграрної реформи, світових тенденцій у розвитку сільського господарства та можливостей держави щодо його підтримки.

Оскільки на сьогодні пріоритетне місце у виробництві валової продукції сільського господарства займають господарства населення, то їм приділяється найбільша увага щодо перспектив розвитку. З цього питання є різні точки зору. Одні розглядають господарства населення як ефективні, а тому від їх розвитку залежить майбутнє українського села. На думку інших, вони не можуть вважатися стратегічними.

При оцінці перспектив розвитку господарств населення визначено, що слід зважити на їх неоднорідність, неоднакову роль і місце в перехідній, сучасній і майбутній аграрній сфері економіки. Стосовно ефективності господарств населення, то потрібно порівнювати „результати і витрати”, а не тільки вихід продукції в розрахунку на одиницю земельної площі. В контексті перспектив важливою ознакою господарств населення є рівень їх товарності.

З врахуванням цих моментів в роботі обгрунтовується положення про те, що функціонуючий сектор господарств населення на сьогодні і в ближній перспективі не суперечить національним інтересам. Він сприяє вирішенню проблеми зайнятості на селі і є важливим джерелом доходу селян. Водночас, з точки зору забезпечення продовольчої безпеки України (особливо після вступу України в СОТ), створення високоефективної аграрної сфери економіки, переважно натуральні господарства населення - це ознака її відсталості, доіндустріального розвитку. А тому перспективними можна вважати дрібнобізнесові господарства. Вони зможуть знайти свою нішу і закріпитися в ній за умов: спеціалізації і високої інтенсивності праці у виробництві насамперед трудомістких видів сільськогосподарської продукції, у яких велике виробництво не має істотних переваг; кооперації між собою й інтеграції з великими агроформуваннями чи підприємствами третьої сфери АПК при належному розвитку аграрного ринку. Такий сектор стане базою формування середнього класу на селі. Певна частка особистих селянських господарств зможе трансформуватися у фермерські.

Відносно великих підприємницьких агроформувань, то в економічних джерелах немає єдності поглядів щодо ефективності, а відповідно перспективності окремих організаційно-правових форм господарювань. Результати досліджень дають підстави стверджувати, що у контексті самозабезпечення сумлінної і творчої праці переваги мають приватні господарства, оскільки вони зумовлюють самоособисту матеріальну зацікавленість і відповідальність. І не випадково вони є пріоритетними у всьому світі. Але ефективність і продуктивність аграрних господарств визначаються й багатьма іншими умовами. Ось чому про переваги приватних господарств коректно вести мову за рівності інших умов і для певної епохи розвитку продуктивних сил. Раніше чинник приватної власності мав вирішальне значення. Сьогодні таким чинником є новітня техніко-технологічна оснащеність. А вона дає ефект у великих господарствах. Суттєвим і усе більш значимим є чинник рівня менеджменту і такі його складові як бізнес-планування, маркетинг. За даними ряда вітчизняних дослідників нині результативність господарювання у підприємницьких агроструктурах лише на 10 % залежить від відносин власності.

Врахування цих положень дало змогу сформувати наступне положення. Кожна форма аграрних господарств має свої певні позитиви й негативи. Приватні господарства забезпечують найвищу із можливих мотивацію до ефективного господарювання. Але нерідко вони малі за розмірами. Саме це зумовлює добровільне їх об'єднання і створення приватно-спільних підприємств. Вони більші за розмірами, але в них в міру зростання кількості членів асоціації „розмивається” чинник матеріальної зацікавленості і відповідальності, знижується ефект від об'єднаної приватної власності, що негативно впливає на ефективність таких підприємств. Ось чому більш ефективними є ті об'єднання, в яких небагато засновників. Отже, тільки за рівності інших умов можна вести мову про певні переваги тих чи інших організаційно-правових аграрних структур. А тому і в Україні більш конкурентоспроможними є вже сьогодні і будуть в майбутньому ті агроструктури, які великі за розмірами, використовують новітню техніку і технології, досягнення наукового менеджменту. Форма власності і організаційно-правова форма господарювання тут не мають вирішального значення.

В дисертації на основі офіційних даних проаналізовано фінансово-економічний стан сільськогосподарських підприємств (таблиця 2).

Таблиця 2

Економічні показники діяльності основних форм аграрних підприємств України

За таким показником як рівень рентабельності за період 2000-2003 рр., то відносно інших він найвищий у приватних підприємствах, відповідно тут найменша питома вага збиткових господарств. Це пояснюється не тільки певними перевагами приватної власності, але й меншою питомою вагою тваринницької продукції. Саме це і є одним з чинників, що зумовили їх порівняно вищу рентабельність. Відносно виробничих кооперативів, то в Україні їм притаманно чимало проблем належної організації, зокрема велика кількість засновників, відсутність сучасного менеджменту. Як асоціації власників-працівників вони в першу чергу турбуються про їх повну зайнятість, не мають можливості звільнити нерадивих членів кооперативу тощо.

Водночас головною проблемою для всіх підприємницьких агроформувань є відсутність належної ринкової інфраструктури, тінізація аграрного ринку, диспаритет цін. Відповідно їх фінансово-економічний стан у цілому на межі банкрутства (у 2003 р. в сільському господарстві рівень збитковості склав 0,03 %, у 2002 р. - 1,9 %). Саме це є доказом того, що фінансово-економічний стан у вирішальній мірі залежить від стану аграрного ринку, де панівне становище займають комерційні структури. Користуючись своїм монопольним положенням, вони диктують ціни аграрним виробникам і привласнюють більшу частку новоствореної вартості.

Подальший розвиток аграрної сфери має відбуватися за такими напрямами: створення ефективних агроформувань, які відповідали б потребам сучасної людини. Цей варіант передбачає структурні зміни в функціонуючій системі власницько-господарських відносин, утвердження в ній пріоритетного сектора великих аграрних підприємств; усунення режиму монополізму на ринку, його тінізації, посилення державного механізму регулювання, надання значної підтримки аграріям, і особливо на соціальні цілі функціонування аграрної сфери економіки, такі, як якість життя, здорове довкілля, збереження ресурсів тощо.

Незважаючи на певне збільшення фінансування галузі державою, щорічно не виконується у повному обсязі намічена підтримка сільського господарства. Так, в державному бюджеті України на 2004 рік потреба в коштах для фінансування цільових програм підтримки агропромислового виробництва забезпечена лише на 30-50 %. Впродовж 2000-2004 років вкрай незадовільно підтримується сільське господарство та його соціальна сфера на регіональному рівні: у 2003 році видатки місцевих бюджетів на ці цілі були в 50 разів меншими ніж з Державного бюджету. Це стримує процеси реформування на селі, підвищення конкурентоспроможності галузі та вирішення соціальних проблем в сільській місцевості. За урядовими розрахунками на підтримку сільського господарства та поселенської мережі потрібно 7 млрд. грн. або 1,37 млрд. доларів США щорічно. Це кошти, які прямо впливають на фінансовий стан підприємств. Йдеться про здешевлення кредитів, компенсацію лізингових та страхових платежів, дотації на одиницю продукції або площі у тваринництві та рослинництві, списання та реструктуризація боргів за рахунок державного бюджету, заставні закупівлі, компенсація вартості насіння.

ВИСНОВКИ

1. Власність багатоаспектна соціально-економічна і правова категорія. В економічному плані вона охоплює відносини між людьми, які починаються з процесу відчуження певних благ одним суб'єктом і їх привласнення іншим на еквівалентній або безоплатній основі. В обох випадках результатом привласнення є приналежність блага конкретному суб'єкту. Він їх використовує, виходячи із своїх потреб та інтересів і споживної вартості. На засадах власності складаються певні виробничі відносини, що охоплюють суспільну форму поєднання факторів виробництва, організацію й управління господарською діяльністю, розподіл її результатів. Типи власності на виробничі ресурси за критерієм, хто є їх суб'єктом - одна особа чи їх об'єднання є: приватна, спільна і змішана - приватно-спільна. На їх основі створюються адекватні форми господарювання. Юридичний аспект власності - це закріплення реальних економічних відносин власності у господарському праві. Приналежність у контексті права власності знаходить вираз у праві володіння, розпорядження, користування, отримання доходу від об'єктів власності.

2. У виробничому аспекті форма власності є одним із важливих чинників, які впливають на ефективність господарської діяльності. При цьому кожна з них й відповідні їй організаційно-правові форми господарювання (за рівності інших умов) мають різний мотиваційний потенціал. Найбільш високий з них у приватної власності за умови поєднання в одній особі власника-господаря і працівника. У цьому разі самозабезпечується сумлінне і творче відношення людини до праці й ефективного господарювання. Поступаються їм у цьому плані приватно-спільна і спільна форми власності та господарювання.

3. У сільському господарстві внаслідок його особливостей (зв'язок із природою, специфіка праці тощо) чинник сумлінної і творчої праці має більшу економічну значимість. Сімейне фермерство його самореалізує. Водночас з розвитком продуктивних сил усе більшого значення набувають чинники техніко-технологічної оснащеності й організації виробництва. Належний ефект вони дають у великих господарствах. Саме цим і зумовлюються посилення таких процесів в аграрному виробництві як кооперація, спеціалізація, інтеграція, концентрація. Вони можуть і проявляються на засадах приватної власності і приватних форм господарювання. Водночас посилилася тенденція до об'єднання приватної власності. Це зумовлено передусим тим, що у міру розвитку техніко-технологічної оснащеності зростає економічна вагомість розмірів господарства.

4. Ринкова трансформація державно-планової аграрної економіки розпочалася з розпаювання землі і майна; переведення радгоспів і колгоспів в КСП, а потім їх реструктуризація в агроформування ринкового типу. Водночас несприятливе ринково-підприємницьке середовище призвело до того, що фінансовий стан більшості з них був незадовільний.

5. Узагальнений підхід до класифікації за такою базовою ознакою як типи власності, дає можливість виділити в сучасній аграрній сфері економіки три уклади: приватний, приватно-спільний, державний.

6. Приватний уклад не є однорідним. За кількістю господарств і обсягами виробництва валової продукції (майже 3/4) він є пріоритетним. У ньому, в свою чергу, найбільш вагоме місце (2/3) поки що займають господарства населення. Вони включають особисті селянські господарства, садові ділянки, городи. Новими приватними структурами підприємницького типу для України є фермерські господарства і приватні підприємства. Останні - це різновид фермерських господарств, які у середньому є більш великими за розмірами використання земельних угідь і обсягами виробництва. Якщо приватний уклад поділити на підприємницький і переважно натуральний сектори, то за таким показником, як питома вага у виробництві валової продукції сільського господарства, у загальному її виробництві, перший значно поступається другому відповідно у 2003 р. - 7,6% і 66,0 %. Наявність у складі приватного сектора численної по кількості групи у переважній більшості майже натуральних господарств в умовах аграрної кризи і у певній мірі сьогодні виправдана. Вона є основною сферою зайнятості й доходів для багатьох власників господарств населення. Однак з позицій розвитку продуктивних сил, забезпечення продовольчої безпеки на належному рівні (особливо зі вступом України в СОТ) такий сектор є ознакою відсталості аграрного виробництва. Перспективними є лише ті особисті селянські господарства, які набудуть переважно бізнесового напряму чи трансформуються в фермерські господарства.

7. Серед великих агроформувань пріоритетне місце належить приватно-спільним сільськогосподарським підприємствам. В цьому укладі найбільше різноманіття організаційно-правових форм господарювання. Спільною їх ознакою є приватна власність, об'єкти якої об'єднуються для спільного господарського використання, з метою досягнення „ефекту масштабу виробництва”. В Україні, за офіційною назвою, до цього сектора відносяться різні господарські товариства і виробничі кооперативи.

8. Функціонуюча нині в Україні модель економіки є ринковою. В ній пріоритетне місце належить приватним агроформуванням. Ринковий механізм регулює зв'язки між усіма господарськими суб'єктами, держава не втручається безпосередньо у їх діяльність. Вона вирішує ті питання, які ринок регулює недостатньо ефективно, або взагалі його принципи не можуть використовуватися. І в цьому відношенні українська модель аграрної економіки аналогічна „західним”. Але вона значно відстає від них за техніко-технологічною оснащеністю, організацією, а відповідно продуктивністю й ефективністю, фінансово-економічним станом сільськогосподарських підприємств. У вирішальній мірі це зумовлено існуючим нині макроекономічним середовищем. На аграрному ринку панівне становище займають посередницькі структури. Вирішення цих проблем потребує втручання держави: регулювання ринку за допомогою заставних цін, держзакупок, субвенцій, пільгового кредитування, відповідної податкової політики і надання прямої підтримки сільгоспвиробникам.

9. На макрорівні і первинних виробничих ланках важливе значення має удосконалення системи власницько-господарських відносин. Йдеться не про їх різноманітність (це питання в основному вирішено), а „розбудову” оптимальної структури. При цьому слід зважити на ту обставину, що кожна форма власності і господарювання має певні переваги і недоліки. Стосовно майбутнього як приватних так і приватно-спільних підприємств, то їх місце й роль визначить насамперед ринок. Виживають і ефективно працюють лише ті з них, в яких витрати виробництва окремого товару нижчі від ціни його реалізації. А це у значній мірі залежить від використання сучасного менеджменту, розмірів й технічної оснащеності. Водночас важливе значення має обгрунтований вибір сфери діяльності, а відповідно і своєї „ніші” на ринку.

10. В пореформованій моделі аграрної економіки України, як і в усіх інших країнах з ринковою економікою, пріоритетне місце займе підприємницький сектор великих товарних господарств. Він буде охоплювати різні організаційно-правові форми господарювання. Спільна їх ознака - оптимальний рівень концентрації виробництва, використання новітньої техніки і відповідних технологій, наукового менеджменту. Тільки такі господарства в змозі виробляти конкурентоспроможну продукцію на внутрішньому і зовнішньому аграрних ринках. Вони можуть стати і інтегратором щодо дрібнобізнесових господарств. Останні можуть ефективно функціонувати там, де розміри виробництва не мають вирішального значення, а чинник приватної власності відіграє істотну роль (виноградарство, вирощування плодів та ягід, садівництво, розведення кролів, бджільництво тощо). Саме таке поєднання великого і дрібного може дати ефект різноманіття.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мельник Л., Литвинова А. Наукові засади економічної сутності і сфер прояву відносин власності // Вісник Академії митної служби України. - 2002. - № 4. - С. 38-43.

2. Мельник Л.Ю., Литвинова А.О. Теоретичні засади класифікації форм власності // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 172. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2003. - С. 275-284.

3. Литвинова А.О. Форми господарювання в аграрній сфері економіки України: генезис, сучасний стан і перспективи // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 181: В 2 т. Том I. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2003. - С. 168-179.