Підприємництво та малий бізнес

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донбаський державний технічний університет

Інститут економіки і фінансів

Кафедра економіки і управління

УЛЬЯНИЦЬКА О.В.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

„Підприємництво та малий бізнес”

для студентів спеціальности 7.050107 „Економіка підприємства”,

напряму підготовки 0501 - „Економіка і підприємництво”

освітньо-кваліфікаційний рівень-спеціаліст

Алчевськ, 2007

Тема 1. ФУНКЦІЇ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМЦЯ

1.1 Економічна свобода як основна передумова розвитку підприємництва

Економічна свобода на практиці означає право розпочинати або припиняти власну справу, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти на власний розсуд. Слід розуміти, що ці права-свободи не гарантують успіху для кожного підприємця. Він може виробляти будь-яку продукцію, встановлювати на неї будь-яку ціну. Проте немає гарантії, що хтось її купить, оскільки споживачі також користуються економічною свободою, тобто свободою особистого вибору, яка не менш важлива, ніж свобода підприємництва. Кожний споживач має право вільно купувати будь-який товар або послугу, пропонувати свої послуги для виконання будь-якої роботи, відмовлятися від будь-якої роботи, використовувати власні ресурси за умови, що не порушує прав інших людей. Ці права-свободи також не дають ніяких гарантій, тобто підприємець має право запропонувати свої послуги, але нікого не можна змусити прийняти їх.

Економічні свободи підприємців тісно взаємопов'язані. Коли підприємство у приватному володінні, то зазіхання на свободу підприємництва -- це фактично зазіхання на свободу володаря власності. Без економічної свободи не може бути свободи особи.

Підприємцем може бути лише економічно відокремлений, самостійно господарюючий суб'єкт. Свобода господарської діяльності (економічна свобода) неможлива без ринку так само, як ринок не може існувати без економічної свободи. Саме ринок через різні механізми функціонування забезпечує реальні умови для економічної самостійності підприємця. Іншими словами, ринковий механізм господарювання об'єктивно передбачає свободу господарювання.

Складовими економічної свободи є: економічна самостійність, економічна відповідальність, економічна рівноправність.

1.2 Рушійні сили підприємництва

Підприємництво відображає відносини, що склався в суспільстві, джерелом розвитку яких є внутрішні суперечності способу виробництва. Як відомо, суперечності -- рушійна сила будь-якого розвитку, в тому числі й підприємництва. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами - найбільш загальна суперечність економічної системи суспільства і підприємництва, які містять у собі цілу систему суперечностей, що вин ікають між різними їх елементами (між виробництвом і споживанням, зростанням потреб і можливістю задоволення їх, між різними формами власності, інтересами, попитом і пропозицією, технікою і технологією, робочою силою і засобами виробництва.

Як рушійна сила підприємництва, суперечності водночас самі потребують розв'язання, оскільки, нагромаджуючись до "критичної маси", вони можуть виплеснутися у вигляді різних криз. Формою розв'язання суперечностей як внутрішніх чинників саморозвитку економічних процесів і явищ виступає підприємництво, яке є системним явищем і має власні внутрішні імпульси розвитку (конкуренція), систему забезпечення і відтворення (прямі зв'язки суб'єктів ділових відносин), інфраструктуру (біржі, банки, інформаційні системи, консалтингові та аудиторські компанії, навчальні заклади тощо), систему управління (менеджмент), систему вивчення контрагентів (маркетинг), систему оцінки діяльності (гроші). Отже, володіючи власною внутрішньою логікою і здатністю до саморозвитку, підприємництво само собою стає рушійною силою.

Підприємництво -- це соціально-економічна і ділова творчість людини. Саме в ній, у самій людині, в її особистій ініціативі, енергії, активності, відповідальності, порядності, винятковій працьовитості закладені рушійні сили підприємництва. Прагнення людини реалізувати свої ідеї, винаходи, виявити себе, задовольнити своє здорове честолюбство, залишити після себе слід на землі спонукають її до підприємницької діяльності. Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Історія розвитку підприємництва показує, що без ризику бізнесу не буває. Ризик притаманний тільки людині. Це інтуїція, гра, обґрунтований розрахунок, змагання в конкурентній боротьбі. Це радість перемоги розуму і розрахунків або гіркота поразки і прорахунків, але те й інше стимулює бізнес. Одних ризик надихає, інших -- загартовує, але виграє, як правило, суспільне виробництво, оскільки неухильно створюється багатство для людей і суспільства.

Прагнення до створення матеріальних і духовних благ, до збільшення багатства також є рушійною силою підприємництва, тому що задовольняє потреби не тільки самого підприємця, а й суспільства. Потреби мають здатність випереджати рівень виробництва. Це пояснюється тим, що розвиток суспільства, а отже, і підприємництва, породжує такі потреби, які не можуть бути задоволеними наявними продуктивними силами. Зростання цих потреб наштовхується на вузькі рамки можливостей задоволення їх, що зумовлює потребу в нових продуктивних силах (технологія, техніка, впровадження нових професій та ін.). Таким чином, потреби виступають рушійною силою як суспільства в цілому, так і підприємництва зокрема.

Важливими рушійними силами підприємництва є також економічний інтерес та економічна конкуренція (рис. 1.1).



Рис. 1.1. Основні рушійні сили розвитку підприємництва

Економічний інтерес -- це форма реалізації потреби, це користь, вигода, яка досягається у процесі реалізації економічних відносин. Якщо економічні відносини не реалізують економічних інтересів, суб'єкти господарювання намагаються досягти своєї вигоди поза діючими економічними відносинами (порушують закони, розвивають тіньову економіку тощо).

Особистий економічний інтерес винятково багатогранний, варіативний, як і потреби, що лежать у його основі. Людина є носієм всіх економічних інтересів -- особистого, колективного, суспільного, групового, сімейного та ін. Через особистий економічний інтерес можна реалізувати інтерес сім'ї, колективу, суспільства, ефективно вирішити суперечності між ними. Особистий інтерес являє собою усвідомлене відображення об'єктивних економічних відносин у діяльності суб'єктів підприємництва. Ігнорування його є основним гальмом розвитку підприємництва. Реалізувати свій інтерес людина може, лише включившись у суспільне виробництво.

Цільова спрямованість ділової діяльності людей полягає у задоволенні потреб та інтересів. У цих двох категоріях перехрещуються всі аспекти підприємництва, і з цього погляду вони є загальними, тобто наявними скрізь, де розвивається підприємництво. Специфіка потреб та інтересів, а отже, і підприємництво визначаються економічним та соціальним становищем людей. Підприємництво є водночас реалізацією їх інтересів і задоволенням потреб. Бажання підвищити свій добробут заохочує людину працювати ефективніше і продуктивніше, і це зрозуміло, тому що така праця, як правило, дає кращі результати.

Система стимулів -- надзвичайно важлива характеристика системи підприємництва. Очікування винагороди виступає як рушійна сила підприємництва, що стимулює підприємців виробляти більше, а роботодавців -- витрачати ресурси раціонально. Стимули, виконуючи свою роль з обслуговуванням підприємництва, мають різний вплив на ставлення людей до праці. Так, матеріальні стимули спонукають до праці в надії на винагороду, духовні -- на суспільне визначення, соціальні -- на кращі умови. Проте, незважаючи на різні способи впливу на суб'єктів підприємництва, функція у стимулів одна -- активізувати підприємницьку діяльність. Саме в умовах підприємництва у людини з'являється можливість створити власну справу, зайнятися тією працею, яка їй подобається, де вона може реалізувати власні ідеї, інтереси, потреби, де праця стає стимулом її діяльності.

Економічна конкуренція -- це суперництво, змагання за досягнення найкращих результатів, економічна боротьба між фірмами (підприємцями) за найбільш вигідні умови виробництва та збуту товарів. Економічна конкуренція -- це суперництво між підприємцями щодо задоволення власних інтересів, пов'язаних із продажем виробленої продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

У своєму прагненні до задоволення потреб споживачів підприємець реалізує власний економічний інтерес, лише вступаючи у змагання за споживача, намагаючись виштовхнути свого суперника зі сфери виробництва. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення і розвитку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню з виробництва не Активних підприємств, раціональному перегрупуванню ресурсів, захищає споживача від диктату виробників.

1.3 Принципи та передумови підприємництва

Принципи підприємництва -- це вихідні (первісні) засади, норми, правила, через які реалізується свобода підприємницької діяльності. Підприємницька діяльність відбувається на основі таких принципів:

-- вільний вибір видів діяльності, які не заборонені чинним законодавством (окремі види діяльності можуть здійснюватися тільки державними підприємствами і організаціями, а деякі -- лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії);

-- залучення на добровільних засадах до заняття підприємницькою діяльністю майна та коштів юридичних осіб і громадян;

-- самостійне формування програми діяльності;

-- самостійний вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

-- самостійне встановлення цін відповідно до законодавства;

-- вільний найом працівників;

-- залучення і використання матеріально-технічних фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

-- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

-- самостійне здійснення підприємцем -- юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності;

-- використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у певному, соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Можна виділити чотири групи цих передумов -- правові, економічні, політичні, психологічні.

Правові передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для всіх учасників ринкових відносин однакові "правила гри", тобто надати однакові права і повну економічну свободу, не допускати втручання органів державного управління у господарську діяльність будь-якого суб'єкта за винятком законодавчо обумовлених випадків. Отже, йдеться про те, що підприємці можуть діяти "самостійно", "вільно" в межах закону. Зі зміною умов економічного, соціального життя змінюються закони, "правила гри", а отже, і поняття "самостійно" і "вільно" наповнюються новим змістом.

Економічні передумови підприємництва полягають у тому, що в суспільстві мають функціонувати багато суб'єктні власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибір господарських контрагентів. У зв'язку з цим шляхом створення економічних передумов у нашій країні відбуваються приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні передумови підприємництва полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Цього можна досягти на основі розробки і здійснення стабільної політики в країні. Така політика має надати всім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури мають захищати всі види власності, у тому числі інтелектуальну (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній політиці тощо.

Слід мати на увазі, що у сфері бізнесу крім суворо формалізованих зв'язків, які ґрунтуються на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб'єктами: довіра, джентльменство, слово честі тощо.

Психологічні передумови підприємництва полягають у позитивній суспільній думці стосовно підприємницької діяльності, адже відсутність її стримує розвиток останньої. В цьому плані існує багато проблем, оскільки життя кількох поколінь проходило в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення більшості нашого народу є консервативним і змінити його в одну мить не вдасться.

Тема 2. МАЛИЙ БІЗНЕС В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1 Сутність малого бізнесу, історія розвиткуі його тлумачення в законодавстві України та інших держав

Сектор малого бізнесу формується в Україні з 1986 -1988 років після прийняття постанови, а потім закону про кооперативи. Тоді це була ще квазіформа малого приватного бізнесу, але вона започаткувала розвиток недержавного малого підприємництва.

Так в Законі СРСР “Про підприємства в СРСР” (стаття 1 “Підприємство і його головні задачі”) говориться, що у відповідності з об'ємами господарського обігу підприємства, чисельністю його працівників, незалежно від форми власності, може бути віднесено до малих підприємств, особливості становлення і діяльності яких регламентуються законодавством.

У відповідності з цим до малих було віднесено новостворені та діючі підприємства з чисельністю працюючих: в промисловості та будівництві - до 200 чоловік; в науці і науковому обслуговуванні - до 100 чоловік; в інших галузях промислової сфери - до 50 чоловік; в галузях непромислової сфери - до 25 чоловік; в роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Необхідно мати на увазі, що освоєння потужностей цими малими підприємствами не повинно було перевершувати 18, а термін окупності - 24 місяців. Мале підприємство мало функціонувати тільки на принципах самоокупності та самофінансування. Обсяг господарського обігу малого підприємства не повинен був перевершувати 10 млн. крб.

Підприємство будь - якої форми власності, що на той час була законною, починаючи з державної і закінчуючи приватною, могло бути віднесено до категорії малих, якщо відповідало вимогам щодо обмеження кількості зайнятих працівників. Таким чином, ще в 1990 році в тодішньому СРСР вперше з'явився термін “мале підприємство”.

З урахуванням еволюційних тенденцій в теперішній час пропонується визначення малих та середніх підприємств (фірм) за оціночними критеріями: кількісними (основними та додатковими) і якісними (рис. 2.1).

Так за кількістю працюючих (основний критерій) підприємства поділяють на дрібні - 1...9 чол., малі - 20...99 чол., середні - 100...499 чоловік. При чисельності працюючих 500 і більше - це вже велике підприємство.

Серед додаткових критеріїв виділяють: річний обсяг продукції, що виробляється; вартість фондів, що використовуються; річний обсяг товарообігу; річний розмір прибутку; розмір статутного фонду; розмір активів; розмір річного доходу та щорічних продажів.

До якісних характеристик відносяться: незалежний менеджмент (поєднання функцій управління та капіталу власника), обмежений залучений капітал (у Німеччині частка у капіталі підприємств малого бізнесу інших форм не повинна перевищувати однієї третини, в Українському законодавстві таких обмежень немає);галузь, в якій функціонує малий бізнес; місцеве виробництво; обмежені можливості доступу до ринків капіталів; спадкоємність у межах сім'ї; безпосередня участь власника у процесі виробництва.

Закон України “Про підприємництво” окреслив загальні правові, економічні та соціальні витоки здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановив гарантії вільного підприємництва та його державної підтримки.

Відносно основного кількісного критерію (кількість працюючих) були рекомендовані показники для галузевої діяльності малих підприємств. Середньооблікова кількість працюючих така: промисловість - до 50 осіб, транспорт - до 20; будівництво - до 15; інформація - до 15; наука і наукове обслуговування - до 20 осіб. Останніми нормативно-правовими актами встановлено, що суб'єктами малого підприємництва в Україні вважаються підприємства з чисельністю працюючих до 50 осіб та обсягом річного валового доходу не більше 500 тис. євро.

Дванадцятирічний розвиток підприємств малого бізнесу засвідчив неоднозначність та навіть хибність як кількісних, так і якісних критеріїв віднесення підприємств до категорії “малий бізнес”. Особливо це торкається кількісних показників. Сьогодні одна з важливіших проблем малого підприємництва - це невизначеність критеріїв віднесення підприємств до розряду малого бізнесу. Необхідно зазначити, що в законодавстві України і до теперішнього часу немає визначення поняттю „малий бізнес”. А в країнах колишнього союзу нараховується понад 50 термінів, які визначають це поняття.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1 Оціночні критерії малих підприємств.

Відомо, що і в країнах з розвиненою ринковою економікою характеристика поняття “мале підприємництво” неоднозначна, а в деяких із них офіційне визнання терміну взагалі відсутнє. Тому слід говорити про відсутність загальновизнаного підходу щодо віднесення господарюючих суб'єктів до категорії підприємств малого (і навіть середнього) бізнесу.

Таблиця 2.1

Дані про віднесення підприємств до розряду “малих” в деяких країнах з розвиненою економікою*.

Країна	Офіційне визнання малого бізнесу	Критерії
		Річний оборот, млн. екю	Кількість працюючих, осіб	Активи, млн. екю
1	2	3	4	5
Великобританія	Відсутнє	до 2,3	середньотижнева до 50	не більше 1,455
Франція	Відсутнє	-	Не більше 10	-
Німеччина	Відсутнє	50 тис. екю до 2,46 млн. екю	3...49	-
Італія	існує тільки для сектору ремесел	-	До 20	-
Греція	Відсутнє	1,34 - середній за останні 3 роки	До 50 за той же час	-

Як свідчить іноземний досвід, кожна країна має власні критерії щодо віднесення підприємств до “малих”, що й покладено в основу законодавчого поля конкретної держави.

Так, у Франції більше 90% підприємств нараховують до 10 працюючих, а в Німеччині існує категорія дрібних підприємств (один - двоє працюючих з річним оборотом до 50 тис. екю).

В Італії мале підприємство не повинно бути частиною більшої групи, тоді як в Греції власник малого підприємства (фірми) повинен брати активну участь у виробничому та управлінському процесах. Існує поняття мікробізнесу (мікропідприємництва), яке на сьогодні ще недостатньо описано у законодавчих актах України.

Відносно Великобританії слід додати, що сектор малих підприємств складають 96% фірм з числом зайнятих менше 20 осіб, але вони найбільш ефективні.

В Японії до розряду малих та середніх підприємств в промисловості, на транспорті та в будівництві статистика відносить фірми з кількістю зайнятих до 300 осіб і статутним капіталом 100 млн. єн, в оптовій торгівлі відповідно до 100 осіб і 30 млн. єн, роздрібної торгівлі та сфері послуг - до 50 осіб і 10 млн. єн. В категорію найдрібніших офіційна класифікація відносить промислові підприємства з кількістю зайнятих не більше 20 осіб та підприємства сфери торгівлі з чисельністю персоналу не більше 5 чоловік.

Це свідчить про те, що в сферу малого та середнього бізнесу потрапляє величезний шар підприємств, починаючи від примітивних надомних господарств сімейного типу і закінчуючи фірмами, озброєними новітніми технічними засобами.

В Росії під суб'єктами малого підприємництва підрозумівають комерційні організації, в статутному капіталі яких доля участі держави або її структур, громадських і релігійних організацій, благодійних та інших фондів не перевершує 25%, доля, що належить одному чи декільком юридичним особам, які не є суб'єктами малого підприємництва, не перевершує 25% і в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний термін не перевищує встановлених законом граничних рівнів (відносно переліку по галузях вона коливається від 50 до 100 чоловік).

В Україні суб'єктами малого підприємництва вважаються підприємства з чисельністю працюючих до 50 осіб, визначених згідно з Указом Президента. В залежності від форми власності, які встановлено законом України [15] на території держави діють підприємства наступних видів:

індивідуальні - створені на особистій власності фізичної особи і виключно на її праці;

сімейні - створені на власності і праці громадян України, членів однієї сім'ї, що проживають разом;

приватні - створені на власності окремого громадянина України з правом найму робочої сили;

колективні - створені на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства;

державні - створені на загальнодержавній (республіканській) власності;

державні комунальні - створені на власності адміністративно - територіальних одиниць;

спільні - створені на власності юридичних осіб та громадян інших республік (держав);

спільні - створені на власності об'єднаного майна різних власників (змішана форма власності).

До підприємств малого бізнесу слід відносити переважно перші чотири види, хоча в діяльності малого бізнесу мають місце і всі інші підприємства. Тому, що згідно з тим же Законом суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути:

громадяни України та інших держав;

юридичні особи - підприємства (організації) усіх форм власності.

В останній час в економічній літературі та статистичних звітах всі форми власності поділено на дві: державну і недержавну. У загальній кількості госпрозрахункових підприємств державні складають 6, недержавні - 94%.

Останні законодавчі акти поділили малі підприємства вже на три основні види: 1) приватні; 2) державні та державні корпоративні; 3) комунальні та комунальні корпоративні.

Законодавча база України поділяє підприємницьку діяльність на вільну (без обмежень) та довільну (за ліцензією).

Одночасно законодавство України [15] передбачає певні обмеження щодо здійснення підприємництва. Так обігом наркотичних засобів, виготовленням і реалізацією військової зброї тощо можуть займатися тільки державні підприємства.

В Законі, його статті 1, дається тлумачення поняттю “підприємництво”.

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Тут, як бачимо, не виділяється поняття “мале підприємництво “. Нічого не говориться про “малий бізнес“. Підприємництво як економічний феномен - вужче категорії бізнесу, але в господарчій практиці їх часто ототожнюють. Однак це не синоніми, не тотожності, хоч і дуже близькі по значенню поняття.

Бізнес ширше, ніж підприємництво, бо він охоплює відношення, що виникли між всіма учасниками ринкової економіки і включає в дію не тільки підприємців, але й споживачів, найманих працівників, державні структури.

Підприємництво - динамічний, активний елемент бізнесу, що являє собою ініціативну, самостійну діяльність на свій ризик і під свою майнову відповідальність громадян, об'єднаннями громадян для виробництва продукції, виконанню робіт та наданню послуг з метою одержання прибутку. Підприємництво залучає в обіг свого суб'єкта, підприємця, а не всіх учасників ринку.

Таким чином, можна зробити висновок що підприємництва без бізнесу не буває, бо це не тільки елемент його системи, але й фактор розвитку.

Термін “підприємництво” в сучасному розумінні запозичено із Англії, де в кінці XVII - на початку XVIII століть був введений в економічний лексикон Річардом Кантільоном. Цей англійський економіст характеризував самостійного підприємця (ремісника, фермера, купця) як індивідуального виробника і власника, діяльність якого обов'язково пов'язана з певним ризиком.

Відомо, що в основі більшості західних концепцій підприємництва покладено теоретичні праці французького економіста Ж.Б. Сея, англійських вчених - економістів А. Сміта та Д. Рікардо, німецького економіста К.Маркса, американських економістів Дж.Б. Кларка, Й. Шумпетера, лауреата Нобелівської премії англійського економіста Ф. Хайєка, француза Андре Маршалла. Всі вони розвивали і збагачували погляди на місце та роль підприємництва як економічного елемента господарювання в суспільстві.

Протягом тривалого періоду ( з кінця 19-го століття до нашого часу) підприємець не обов'язково є власником. Виникнення системи кредиту зруйнувало феномен об'єднання в одній особі власника і підприємця. Щоб стати підприємцем не обов'язково бути власником майна і мати реальний капітал. Головним капіталом підприємця є не гроші, не знаряддя, або предмети праці, а його господарський хист, уявлення про суспільні потреби, знання психології споживача. Саме вони, в кінцевому підсумку, зумовлюють очікуваний прибуток.

Сучасні економічні погляди визначають підприємництво (в тому числі і мале) як особливий вид діяльності, в основу якого покладено такі ознаки: свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; постійна наявність фактору ризику; орієнтація на досягнення комерційного успіху; інноваційний характер діяльності.

Розвиток підприємництва означає раціоналізацію економіки, підвищення конкурентоспроможності, відокремлення від баласту невикористаних, або недостатньо експлуатованих ресурсів, вичерпну реалізацію головного потенціалу суспільства - людини. За цієї причини підприємництво не може бути соціалістичним або капіталістичним. Воно - невід'ємна частина бізнесу, ринкової економіки і розвивається тільки там, де утверджуються вільне ринкове середовище та демократизація суспільства.

Загальновизнаними перевагами малого бізнесу (підприємництва) є мобільність, гнучкість, раціональна організація структури підприємства, здатність швидкого пристосування до зміни запитів споживача, оперативність в освоєнні виготовлення нової продукції малими партіями і незначні експлуатаційні витрати при цьому.

2.2 Розвиток малого бізнесу в умовах перехідної економіки України

В 90-і роки 20-го століття досить стабільно росла доля малих підприємств в загальному обсязі ВВП. 1992-1993 роки окреслились найбільш високими темпами росту кількості малих підприємств і чисельності зайнятих на них працівників. Але цей факт має дещо парадоксальний характер, тому що фінансова база малого підприємництва в цей період під дією податкового тиску практично була вже підірвана. Цей час характеризується гіперінфляцією, що призвела до повного знецінювання заощаджень населення, зростанням процентних ставок банківського кредиту, що, по суті, паралізувало інвестиційну діяльність.

Разом з тим в розвитку малого підприємництва були і позитивні моменти: змогли вижити значні кола населення в умовах гострої економічної кризи, отримано допоміжні джерела життєдіяльності, прискорено перші кроки до ринкової системи господарювання.

В Україні, за станом на 1991 рік, діяло 19598 малих підприємств, а чисельність працюючих на них дорівнювала 637 тис. осіб. Але якщо взяти до уваги кооперативи (17486 од.) і фермерські господарства (2098 од.), то кількість підприємств малого бізнесу в Україні за той рік досягла 39182 одиниці.

За два роки, що минули після прийняття Верховною Радою України Закону про підприємницьку діяльність, за даними Мінстату, було започатковано 113 тис. підприємницьких структур, в яких працювало понад 1 млн. чоловік. Серед них 71 % промислового, 28% - комерційного та 1% - фінансового спрямування.

Кількість підприємств малого бізнесу в Україні зростала і в 1995 році досягла 96 тис. одиниць. В цьому ж році на малі підприємства припадало майже 1% вартості фондового потенціалу економіки держави, 7,5% загальної чисельності працюючих, при цьому ними створювалось 8 - 10% ВВП, що складало 5,2% всього прибутку. Це свідчить про вагомі, але далеко не повністю розкриті внутрішні можливості розвитку малого підприємництва. Слід сказати, що в цілому вирішити таку стратегічно важливу економічну задачу, як формування нових господарських зв'язків в повному обсязі, малий бізнес не спроможний. Для цього потрібні час і чималі капітальні вкладення.

Подальшому розвитку малого бізнесу, як і підприємництву взагалі, значною мірою сприяв (і продовжує сприяти) процес роздержавлення та приватизації, який розпочався в 1992 році. Станом на 1995 рік в Україні приватизовано 11502 об'єкти. Переважно це об'єкти малої приватизації, наприклад, кафе, ресторани, магазини, перукарні, тощо.

Характерним є те, що в областях з рівнем розвитку малого підприємництва вище середнього і більше була розповсюджена мережа ринкової інфраструктури. На області, що займали перші п'ять місць припадало 55% товарних бірж, 52% торгівельно - посередницьких фірм, 465 комерційних банків та 58% аудиторських фірм України.

Таблиця 2.2

Динаміка змін у розвитку малого підприємництва в Україні

Показники	Роки
	1991	1992	1993	1995	1997	1998	1999	2000	2001	2005	2006
Кількість малих підприємств, од.	39182	50496	73003	96019	136238	173404	197121	217930	233600	295109	307400
Темпи змін, % до попереднього року	100	257,7	148,5	128,3	141,5	127,2	113,7	110,6	107,2	-	104,2
Кількість зайнятих, тис. чол.	637,0	910,9	1038,2	1124,9	1395,5	1559,9	1677,5	1709,8	1807,6	1890,4	1816,6
Темпи змін, % до попереднього року	100	143	114	114	118,4	111,8	107,5	101,9	105,7	-	0,96
Кількість МП на 10 тис. населення, одиниць	9	13	16	19	27	34	40	44	48	63	66
Середньооблікова чисельність працюючих на 1 МП, осіб	25	18	14	12	10	9	9	8	8	7	6
Внесок малого бізнесу у ВВП України, %	-	-	-	-	-	8,0	12,0	6,9	7,3	7,4	?

За 11 років такий показник, як кількість малих підприємств на 10 тис. наявного населення зріс з 9 (1991 р.) до 66 (2006 р.) одиниць, або в 7,3 рази. Однак по цьому показнику Україна відстає в декілька разів від країн Балтії та Росії, в 10 разів - від Словенії і Румунії, в 50 разів - від Польщі, Угорщини, Чехії.

У територіальному вимірі малий бізнес, як і в минулі роки, розвивався нерівномірно. Якщо в середньому по Україні, як вже сказано, на 10 тис. мешканців припадає 66 малих підприємства, то в деяких регіонах цей показник значно вищий. Природно, що в столиці України згаданий показник найвищий - 151, в Миколаївській області - 60, Львівській - 56, Харківській - 56, Автономній Республіці Крим - 61, м. Севастополі - 56 малих підприємства. Менше всього малих підприємств на 10 тис. наявного населення в Тернопільській (32) та Чернігівькій (35) областях.

Якщо середньодержавний показник кількості малих підприємств на 10 тис. наявного населення (53) прийняти за 100%, то більша питома вага тільки у шести адміністративних структурах України: м. Києві (284,9%), Автономній Республіці Крим (115,1%), Миколаївській області (113,2%), Львівській та Харківській областях (по 105,7%), м. Севастополь (105,7%).

Слід відзначити, що у 2002 році більше половини (53,9%) малих підприємств зареєстровано в семи регіонах України: у м. Києві (15,5% загальної кількості малих підприємств в цілому по державі), в Донецькій (10%), Дніпропетровській (6,7%), Харківській (6,4%), Львівській (5,8%), Одеській (4,6%) областях та АРК (4,9%).

Рівень “щільності” малих підприємств в економіці характеризується кількістю малих підприємств на 1000 наявних жителів в місцевості. В Україні цей показник становить лише 5,3 (2002 р.) одиниці, що на порядок нижче, ніж в розвинених країнах і значно менше ніж в деяких постсоціалістичних державах.

Наприклад, у Франції на 1 тис. жителів припадає 35, у Німеччині - 37, у Великобританії - 46, у Японії - 50, в Італії - 68, у США - 74 малих підприємства. В Україні (крім столиці) рівень насиченості малими підприємствами ще дуже далекий від розрахункової необхідної “критичної маси” - 12...15 малих підприємства на 1 тис. мешканців, при формуванні якої можуть бути заповнені ніші, що створюються внаслідок трансформування економіки.

Водночас для створення нормального конкурентного середовища їх кількість повинна бути значно більшою. Такі розрахунки ґрунтуються на визначенні критичної маси, індикатора “щільності” малих та середніх підприємств - одне діюче підприємство на 30 - 50 жителів конкретної території.

Звуження податкових пільг на державному та регіональному рівнях спричинило спад в подальшому створенні підприємств малого бізнесу. В 1994 - 1996 роках помітного зростання (приросту) кількості малих підприємств не спостерігалося. Найбільш суттєвими в цей період причинами спаду темпів зростання абсолютної кількості малих підприємств було введення додаткових платежів на деякі сфери підприємницької діяльності (наприклад, для роздрібної торгівлі), значне погіршення загальноекономічної ситуації в Україні, практично відсутність державної та регіональної підтримки суб'єктів малого бізнесу.

В малому бізнесі України в той час домінували приватна та колективна форми власності. Крім того, доля малих підприємств з державною формою власності зменшувалася з 3,7% (1995 р.) до 1,3% (1997 р.), тобто майже в 3 рази.

Таблиця 2.3

Динаміка структурних змін форм власності підприємств малого бізнесу в Україні.

(відсотки)

Форма власності	Роки
	1992	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Державна	14,0	3,7	1,7	1,3	1,75	1,55	1,53
Приватна	32,0	50,4	35,6	34,5	29,4	31,0	32,3
Колективна	50,0	43,7	62,45	63,9	65,0	63,05	62,8
Комунальна	-	-	-	-	3,26	3,04	2,84
Змішана	3,5	2,0	-	-	-	-	-
Інша	0,5	0,2	0,25	0,3	0,59	0,56	0,53
Недержавна	86,0	96,3	98,3	98,7	98,25	98,45	98,47

Значно зросла доля малих підприємств з колективною власністю: 43,7% (1995 р.), 63,9% (1997 р.) і 65% в 1998 році. Останнє свідчить про те, що в сучасних умовах розвитку підприємництва в Україні малі підприємства з колективною формою власності стають більш життєздатними за рахунок об'єднання капіталу декількох засновників, сумісного ведення бізнесу, привабливих умов обмеження відповідальності. Тому показники діяльності підприємств малого бізнесу такі: малі підприємства з приватною власністю забезпечують 22% всієї виручки (валового доходу) від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємств малого бізнесу і 24% - їх балансового прибутку, а з колективною формою власності - 77% і 75% відповідно.

Дослідження структурного співвідношення малих підприємств за формами власності у територіальному зрізі свідчить про те, що підприємства з колективною формою власності переважають в м. Києві (78,6% загальної кількості діючих малих підприємств), Житомирській (71%), харківській (69,4%), Дніпропетровській (67,8%), Київській (66,4%) та Львівській (65,5%) областях. Найбільш висока концентрація приватних малих підприємств в Івано-Франківській (50,6%), Черкаській (48,4%), Сумській (44,4%) і Херсонській (43,7%) областях.

Для українського малого бізнесу характерною є переважна спрямованість на торгівельну та посередницьку діяльність, що, крім іншого, можна пояснити орієнтацією торгівлі та посередництва на роботу з важко контрольованою готівкою.

Фінансовий результат діяльності малих підприємств України за 2000 рік свідчить про те, що фактично виготовляли продукцію, виконували роботи та надавали послуги лише 164 тис. малих підприємств, або 75,2% від кількості зареєстрованих. Майже чверть від загальної кількості зареєстрованих малих підприємств не функціонувало, або ж приховувала свою діяльність. В 1998 році ці показники становили 151 тис. малих підприємств, або 87,2% відповідно. За 2 роки частка діючих малих підприємств по Україні зменшилася на 12%, що також є аргументом незадовільного стану розвитку суб'єктів малого бізнесу.

Середньомісячна заробітна плата одного працівника малого підприємства за останні 4 роки має такий вигляд: 130,16 грн. у 1999 р., 154,84 грн. у 2000 р., 189,46 грн. у 2001 році і 224,03 грн. у 2002 р., тобто зросла у 1,72 рази. Вищий рівень середньомісячної заробітної плати одержали працівники малого бізнесу м. Києва (315,29 грн.), м. Севастополя (242,93 грн.), Запорізької (246,62 грн.), Київської (239,34 грн.) і Харківської (236,68 грн.) областей. Характерно, що ці адміністративні одиниці в такій же послідовності були в рейтингу і три роки тому.

Ще з 1995 року почався новий період розвитку малих підприємств, коли можливості надприбутку почали вичерпуватися. Цей період внутрішніх змін в динаміці і структурі малого підприємництва визначився значним скороченням чисельності малих підприємств. Деякі з них, в тому числі і торгівельно-посередницької орієнтації, або частково трансформувались, або зникли зовсім.

Основні причини такого скорочення насамперед такі: звуження та обмеження тих сфер, котрі характеризувались легким досягненням надвисоких прибутків, а також втратою надій безмежних фінансових можливостей самостійної підприємницької діяльності. Відомо, що в розвиненій ринковій економіці мале підприємництво по прибутку значно поступається перед великим бізнесом.

Але причин недостатнього розвитку малого бізнесу в Україні значно більше. В колах тих фахівців, що тим, чи іншим чином мають відношення до малого підприємництва називають біля двох десятків причин, що являються перепоною на шляху розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них - недосконалість законів та частота змін правил; надмірні податки; вузькість джерел фінансування; нерівні можливості в конкуренції з крупним номенклатурним бізнесом; всеохоплююча корупція і рекет; відсутність достатньої підтримки або ж перепони з боку держави (її органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок, інформація тощо); професіональна непідготовленість самих підприємців та інше.

Відмічається також негативний вплив на розвиток малого бізнесу психологічного неприйняття позитивної ролі підприємців в ринкових перетвореннях серед окремих прошарків населення.

Із загальних проблем, з якими зустрічаються бізнесмени всіх регіонів України у повсякденній діяльності, зупинимось на наступних.

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи. І хоча це не сама гостра проблема, це ще не означає, що її не існує, або вона незначна. За роки масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її значно зменшилася. Частина бажаючих почати свій бізнес уже володіє необхідною інформацією щодо процедури реєстрації. Та все ж по затратах часу, грошових коштів, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства все ще є громіздкою та надто ускладненою, особливо в порівнянні з діючою в розвинених країнах.

Як свідчить опитування три чверті підприємців серед інших проблем називають дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість з них не має, банківські кредити даються на 2-3 місяці і з високою процентною ставкою. Інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні ще не створено. Приватні благодійні фонди відсутні, спілки та асоціації підприємців не мають коштів для кредитування малого бізнесу. Відомі декілька потенційно доступних джерел, що виділяють кошти малому бізнесу. Про них мова буде далі. Інші типові для всієї України проблеми: доступ до приміщень та обладнання (55% опитаних), дефіцит інформації (50%), нестача кваліфікованого персоналу (46%). Характерно, що ці проблеми відмічають і підприємці столиці, де положення набагато краще, ніж в інших містах і регіонах. Проблема приміщень для малого бізнесу знаходиться в одному ряду з проблемою фінансування. Відомо, що в регіонах є надлишок приміщень, наприклад в м. Алчевську. Часто ці приміщення досить місткі та пристойні. Але із-за їх дислокації (стара частина міста) та витрат на оплату комунальних послуг, підприємці малого бізнесу не спроможні викупити, або взяти в оренду.

Діючі бізнесмени відмічають складнощі з реалізацією продукції та з доступом до сировини і матеріалів. Останнє потребує пояснень, тому що в Україні ще не розроблено механізм вільної ринкової реалізації сировини і , як і раніше, здійснюється його розподіл між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90%.

Крупні біржі з малим бізнесом не співпрацюють. Дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен нинішнього стану в Україні, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно готівковими грішми.

Проблема реалізації продукції має два аспекти - внутрішній і зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживача немає грошей для розрахунку. Склалось так, що у багатоланковому ланцюжку підприємств, постачаючих одне одному продукцію, немає грошей для оплати. Ця ситуація вже “немолода” і відома під терміном “криза взаємних платежів”. Підприємці вказують ще на такі проблеми, які мають місцеве походження, але, на жаль, характерні для всієї України. Це відношення з податковою адміністрацією (63% відповідей) і з банками (54%); непорозуміння між клієнтами з одного боку та банками і податковою адміністрацією - з другого.

Бізнесмени відмічають недостатню компетентність службовців податкової адміністрації і банків, що породжує необґрунтовані претензії, а також не вірне розуміння службовцями того, яким повинен бути характер взаємовідносин з клієнтами. Тому в клієнті вбачають подразнювача, ставляться до нього упереджено, як до суб'єкту заздалегідь визначеною презумпцією вини.

Більшість підприємців до чинників, що гальмують розвиток бізнесу, відносять недостатню власну підготовленість щодо бізнесу. Це пов'язано з тим, що сфера підготовки до підприємництва ще недостатньо розвинена. Не дивлячись, що за останні роки відбулися позитивні зміни в розвитку системи підготовки підприємців, але орієнтація навчальних закладів на потреби саме малого бізнесу ще недостатня. Слід сказати про труднощі одержання інформації (довідок, консультацій), відсутність літератури по бізнесу стосовно наших реальних умов.

Друга різниця має місце між обласними центрами та всіма іншими населеними пунктами даної області. Це вже, так би мовити, властивість внутрішньо обласного характеру. В більшості районних і більш менших населених пунктах започаткований та діючий бізнесмен позбавлені будь-якого сервісу: немає ні довідниково-інформаційних, ні юридичних, ні аудиторських, ні колсантингових, ні навчальних служб. Слабка комунікаційна озброєність (телефон, факс, електронна пошта, комп'ютерні мережі), а також транспортні труднощі призводять до того, що периферійний підприємець знаходиться в інформаційному вакуумі.

Тому зусилля по становленню необхідного середовища для розвитку малого бізнесу в Україні бажано направляти диференційно, з пріоритетами на менш забезпечені міста та регіони. Ті міста і регіони, де вже склалося підприємницьке середовище, мають кращі умови для підприємництва і мають потенціал для саморозвитку. Якщо і подальше більш активно допомагати якраз цим містам та регіонам, то це призведе до ще більшого розриву між лідерами та аутсайдерами.

Якби процеси перетворення в Україні йшли оптимальним образом, то вже в 1995 р. сектор малого бізнесу повинен був досягти третьої фази - фази насичення. В цій фазі, у відповідності з масштабами України повинно бути десь 2,5 млн. малих підприємств, на яких було б зайнято 25 - 30% працездатного населення, а виробництво в них довести до 25% ВВП. А зараз маємо лише приблизно 700 тис. господарських суб'єктів, яких, згідно міжнародним критеріям, можна зарахувати в сектор малого бізнесу. В ньому зайнято приблизно 2,55 млн. чол.

Таким чином, і по кількості малих підприємств, і по чисельності зайнятих в них Україна приблизно в 4-5 разів відстає від орієнтирів фази насичення. Задача стоїть в тому, щоб в малий бізнес в найближчі роки повинно прийти не менш 6-7 млн. чол. Виконання цієї задачі потребує створення сприятливих умов для розвитку сектору малого бізнесу. Для цього необхідно організувати розгалужену мережу довідково-консультаційних служб та навчальних точок для підготовки підприємців (в розвиненому вигляді це повинні бути центри розвитку бізнесу і бізнес-інкубатори); забезпечити доступ підприємців до трьох первинних ресурсів бізнесу-фінансам, приміщенням, обладнанню; сформувати сприятливий суспільний клімат і стимулюючі місцеві умови для людей, бажаючих розпочати свою справу.

2.3 Малий бізнес та форми його підтримки в країнах з перехідною і ринковою економіками

Політичні зміни, що відбулися в країнах східної Європи на початку 90-х років та розпад Радянського Союзу, призвели до кардинальних змін господарського життя. В кожній країні були свої відзнаки в розвитку постсоціалістичних економік.

Так в Угорщині та Польщі сталося подальше поглиблення реформ шляхом більш прискореного розвитку приватного підприємництва та ринкових відносин. В Чехії, Болгарії, Румунії були намічені широкі програми ринкових реформ. Була поставлена мета встановити змішану приватно - державну економіку ринкового типу. Реалізація намічених реформ суттєво змінила умови, можливості та перспективи розвитку малих форм господарювання в цих країнах.

Так в Польщі на кінець 1990 року кількість приватних підприємців досягла 1,1 млн. чол. Темпи зростання в подальшому становили 25,1% в 1991 р. та 9,4% в 1993 р. В теперішній час в Польщі функціонує приблизно 1,5 млн. підприємств малого бізнесу. В 99% з них кількість працюючих менше 50 осіб. Внесок малих підприємств у ВВП Польської республіки біля 40%.

В Угорщині темпи зростання кількості малих підприємств за той же період були 108,1%, 30,0% та 11,2% відповідно. Практично такі ж показники мала Словенія.

У 1995 р. частка приватного сектору у ВВП Чехії виросла з 5 до 60%. В цьому процесі найбільша доля зростання пов'язана з малими підприємствами, очолюваними приватними власниками. В Словенії цей показник змінювався так: 27% в 1991 р. і 62% в 1995 р. Характерно, що в Чеській та Словацькій республіках найбільшу кількість малих підприємств створено в районах, прикордонних до Австрії та Німеччини.

Рівень насиченості економіки підприємствами малого бізнесу, який характеризується кількістю малих підприємств на одну тисячу наявного населення, складає у Польщі, Угорщині та Чехії - по 20 одиниць, Словенії - 14, Румунії - 10 одиниць. Як бачимо показник рівня насиченості у цих країн (крім Румунії) уже досяг або перевершив розрахунковий необхідної “критичної маси” - 12...15 малих підприємств на тисячу наявного населення.

Аналіз засвідчує, що економічне зростання в цих країнах буде продовжуватись і позитивно впливати на підприємницьку діяльність. Значна роль відведена малому бізнесу у вирішенні проблем безробіття, яке ще продовжує підвищуватись.

Становлення та розвиток малого підприємництва на пострадянському просторі почався в прибалтійських республіках, особливо бурхливо цей процес протікав в Естонії.

Показник насичення економіки малими підприємствами майже в 3 рази вищий, ніж в Україні і становить 11 малих підприємств на тисячу наявного населення Естонії. Підприємницькій сектор в Естонії розвивається швидше, ніж в інших в минулому радянських республіках, успішно втягуючи в сферу своєї діяльності суміжні регіони.

Трансформація адміністративно-командної економічної системи у ринкову в Білорусії має свої особливості в сфері економічних відносин.

Уже в 1992 р. в Білорусії було прийнято антимонопольне законодавство. Згідно з ним, Антимонопольному комітету надано право регулювати діяльність природничих монополій і підприємств, які не мають конкурентів в середині держави. Для обмеження росту цін Антимонопольний комітет встановив границі рентабельності монопольних виробників (від чого Росія відмовилась, створивши пряме регулювання цін на продукцію природничих монополістів). Поряд з цим Білорусь першою із країн СНД прийняла в травні 1993 р. державну програму підтримки і розвитку підприємництва в республіці і створила для її реалізації фонд фінансової підтримки підприємців. Певні сприятливі умови для розвитку підприємництва були тут і раніше, від чого в останній час кількість малих підприємств щорічно подвоюється. В 1994 р. на долю приватних структур припадає приблизно 4% вартості основних фондів і близько 7% продукції, яка виробляється при 2% зайнятих. Однак розмір інвестицій в економіку Білорусі незначний: лише 1 долар США на людину в 1994 році та 6 доларів США в 1999 році.

Розвиток малого підприємництва в Росії протікав під впливом тих же чинників, що мали місце в усіх пострадянських республіках, але й мав свої,притаманні йому, риси. Особливе місце серед проблем становлення російського підприємництва займають питання розвитку малого бізнесу. Законодавча база, що забезпечувала основні форми підприємництва була, начебто достатньою, особливо закон Російської федерації (РФ) “Про підприємство і підприємницьку діяльність”(зі змінами 1993р.) та Закон РФ “Про державну підтримку малого підприємництва” (1995 р.). Програма дій уряду Росії на 1995 - 1997 рр. вперше включила засоби для підтримки малого підприємництва як одного із головних чинників структурних перетворень в економіці держави [53, с.97]. Зараз діє новий закон, прийнятий в 2001 році.

Характерною особливістю всіх нормативних актів прийнятих тоді є націленість щодо командного, в деякій мірі, номенклатурного капіталізму і розрахована на інтереси певного кола осіб. Це визвало серйозні суперечки в суспільстві РФ. За таких умов російське підприємництво не одержало, по суті, простору для свого розвитку. І все ж, щоб привабити населення до підприємницької діяльності, в законодавчому порядку почали надавати пільгові умови для організації і функціонування малого та середнього бізнесу. Навіть в сучасних умовах все більш помітно наростають сприятливі передумови для розвитку малого підприємництва. Вони полягають насамперед в процесі реального роздержавлення економіки, в приватизації, масовій зміні форм власності.

Впродовж 1992-1993 рр. кількість малих підприємств швидко зростала. Деякі джерела схильні такий швидкий процес зростання чисельності малих підприємств трактувати пільговими умовами на першому етапі приватизації державної власності. Однак в 1994 році їх приріст зупинився. В 1996 р. чисельність підприємств малого бізнесу скоротилася до 90% рівня 1994 року.

Попри всілякі труднощі функціонування, мале підприємництво в Росії виробляє 10 - 12% ВВП. У малому бізнесі зайнято 12% працездатного населення, прибуток малого підприємництва сягає 20% від загальнодержавного прибутку по економіці в цілому. По різних оцінках до третини населення РФ так чи інакше пов'язано з малим бізнесом, однак останній ще не забезпечує людям гідного рівня життя. Кількість безпосередньо зайнятих в малому бізнесі РФ перевищує 16 млн. чоловік.

Таким чином, становлення та функціонування малого підприємництва в країнах з перехідною економікою мають нестабільний характер і значні коливання, що обумовлено політичними і суспільними реаліями в цих державах.

Зовсім інша картина спостерігається в країнах з ринковою економікою. На початку 90-х років 20-го століття в економіці розвинених країн Заходу спостерігається піднесення підприємницької активності й прискорений розвиток малого бізнесу, що на думку сучасних дослідників, вилилися у справжній “ підприємницький бум “.