Історичний досвід фінансового забезпечення торговельної галузі споживчої кооперації України в 1926-1928 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Історичний досвід фінансового забезпечення торговельної галузі споживчої кооперації України в 1926-1928 рр.

Оніпко Т.В.

криза торгівля фінанси споживча кооперація

В умовах сучасної фінансово-економічної кризи відбулося різке погіршення споживчого попиту населення. На жаль, не спроможна задовольнити потреб своїх пайовиків у недорогих, але якісних товарах і споживча кооперація України, бо й сама нині переживає не кращі часи. Відтак підвищення конкурентоспроможності системи в умовах жорсткої конкуренції на ринку послуг багато в чому залежить від її фінансового стану. Для того, щоб оптимізувати торгівельну галузь споживчої кооперації, особливо в районних центрах та в селах, украй потрібно максимально задіяти всі наявні ресурси.

Ретроспектива в роки ринкової економіки непу засвідчує, що досвіду пошуку шляхів фінансової стабільності у споживчої кооперації не бракує. Однією з таких сторінок є останні роки непу, коли держава, різко зменшивши фінансову допомогу, водночас вимагала від кооперативних організацій максимально охопити споживчий ринок. Нині вона практично не в змозі забезпечити фінансову-кредитну підтримку споживчої кооперації. Проте в активізації кооперативної торговельної мережі зацікавлені мільйони споживачів, передусім із числа менш захищених верств населення. Тож узагальнення вітчизняного досвіду пошуку шляхів забезпечення фінансової стабільності споживчої кооперації може бути корисним з огляду на те, що нині існує нагальна потреба в активізації її торговельної діяльності.

Дослідженням досягнень кооперативної торгівлі в період непу займалися як історики, так і економісти, теоретики та практики кооперативного руху. Проте питання фінансової спроможності споживчої кооперації та її вплив на торговельну галузь системи, а відтак на завоювання ринку вконкурентній боротьбі 1920-х рр. до цього часу не було предметом спеціального студіювання.

Заслуговує на увагу праця В. Целларіуса, у якій зроблено спробу показати взаємозалежність результатів торговельної діяльності споживчої кооперації та її фінансового стану. Однак дослідження охоплює лише перші роки непу, коли кооператори відчували суттєву кредитну підтримку держави. Торговельну діяльність кооперативних організацій в останні роки непу, коли довелося активізувати пошуки власних шляхів самофінансування, автор не розглядав[1].

Фрагментарно окреслено фінансовий стан споживчої кооперації у розвідці С.Зарудного, який указав на динаміку співвідношення власних і запозичених коштів товариств і спілок споживчої кооперації. Проте вплив цієї динаміки на активізацію торговельного потенціалу споживчої кооперації він не зробив[2]. Певний матеріал щодо висвітлення фінансового стану споживчої кооперації в роки непу містить дослідження Є.Дешко. Заслуговує на увагу теза автора про те, що, намагаючись досягти фінансової спроможності, кооперативні організації України не розпорошували отримані від торгівлі кошти, а знову вкладали в товарооборот, що цілком себе виправдало[3]. Роль пайових внесків населення у розвиток торгівлі підкреслював у своєму дослідженні Г.Кремнев. Разом з тим він не аналізував інші шляхи пошуку джерел фінансового забезпечення торговельних операцій споживчої кооперації, включаючи державні кредити[4].

Окремі дані про кредитування споживчої кооперації та наявність власних коштів містять статистичні видання 1920-х рр. Проте варто зауважити, що в ряді випадків вони наводять досить суперечливі цифри, що потребує від науковців глибокого порівняльного аналізу та співставлення[5;6].

Для сучасного дослідника не втратили значення цифрові дані праці російського радянського вченого післявоєнного періоду Я.Кістанова щодо фінансового стану споживчої кооперації протягом 1926-1928 рр. Їх критичний аналіз дає змогу простежити основні напрямки пошуку кооперативними організаціями фінансової стабільності в роки індустріалізації[7].

Важливість залучення пайових внесків населення для розширення торговельної мережі споживчої кооперації підкреслював канадський дослідник кооперативного руху І.Витанович. Однак при цьому автор уникнув розгляду питання щодо кредитної підтримки державою споживчої кооперації, що, без сумніву, мало місце практично до кінця нової економічної політики[8].

Серед сучасних розвідок про торговельну діяльність споживчої кооперації України в роки непу варто виділити праці Г.Гетьмана[9], В.Лантуха [10], О.Пиріг[11], які певною мірою торкалися питання фінансових ресурсів кооперативних організацій та їх впливу на торговельну діяльність системи.

З огляду на наявну історіографічну базу зауважимо, що проблема, винесена в назву статті, до цього часу не стала предметом окремого студіювання. Відтак метою статті є узагальнення історичного досвіду співпраці держави та кооператорів щодо пошуку шляхів фінансового забезпечення торговельної діяльності споживчої кооперації України в 1926-1928 рр. Хронологічні рамки дослідження обумовлені тим, що в період розгортання індустріалізації держава різко зменшила кредитну підтримку кооперації, тим самим спонукавши її до активного пошуку власних джерел самофінансування.

Курс на індустріалізацію (грудень 1925р.) вимагав від держави зосередити увагу на накопиченні коштів для промисловості. Цей більшовицький проект викликав значне зростання міст. Без сумніву, він супроводжувався зростанням потреб міського населення в промислових товарах і продуктах харчування. Тоді держава не мала можливості вкладати значні кошти у сферу товарного обігу. Між тим подальше витіснення приватного капіталу з товарообороту, на думку більшовиків, було найважливішим завданням.

В цілому держава першочергове завдання кооперації в умовах розгортання індустріалізації країни вбачала у забезпеченні швидко зростаючих потреб населення за рахунок розширення кооперативного обороту та зменшення ролі приватного капіталу. Зважаючи на це, Пленум ЦК КП/б/У (29 березень-квітень 1926р.) наголосив на важливості розширення кооперативного товарообороту з метою підвищення задоволення ринкового попиту[12,с.419-420]. Розв'язання проблеми оптимізації торговельної галузі споживчої кооперації України вимагало надати суттєву увагу стабілізації її фінансового стану. Органи влади всіляко намагалися регулювати вирішення цієї проблеми, оскільки без сильної фінансової бази кооператори не могли розраховувати на монопольну роль на споживчому ринку.

Вирішення питання стабілізації фінансового стану споживчої кооперації проходило із великими ускладненнями, хоча з кінця 1925р. баланс власних коштів та позики у системі споживчої кооперації поступово почав змінюватися на користь перших. Однак, виконуючи настанови більшовиків на максимальне охоплення ринку, споживча кооперація мусила постійно вкладати нові кошти в будівництво торговельної мережі, а відтак брати кредити, відсоток за якими значною мірою перевищував доходи системи.

З огляду на це протягом 1926-1928рр. споживча кооперація продовжувала здійснювати торговельні операції, головним чином, на запозичені кошти, серед яких вагоме місце мали довготермінові позики Народного комісаріату фінансів СРСР та УСРР. На початок 1926-27 господарського року сумарна заборгованість вітчизняної споживчої кооперації цим органам перевищувала 14,5 млн. крб.[13,арк.44]. Погашення боргу кооперативними організаціями здійснювалося несвоєчасно. Значні суми фінансовими відомствами списувалися з боргу, оскільки повернути їх споживча кооперація не могла. А та їх частка, що поверталася, знову, відповідно до постанови Ради праці та оборони СРСР від 19 листопада 1926р., спрямовувалася на повторне кредитування кооперативних організацій[13,арк.111].

Суттєву роль у кредитуванні споживчої кооперації продовжували відігравати кредити Українбанку[14,с.272] та Держбанку, на які припадало 89,9% загальної суми одержаних системою кредитів, із них 48,6% належали безпосередньо Українбанку. Певні кредити споживча кооперація брала у приватного сектора, проте суми, одержані нею від приватників, поступово зменшувались і у жовтні 1926р. становили 5,5%, а через рік 1,4% від загального обсягу кредитів[15,арк.71]. Крім цього, ще залишалися товарні кредити державної промисловості кооперативним організаціям.

У зв'язку із загостренням товарного голоду в кінці 1925 на початку 1926 рр., щоб знизити обсяги споживчого попиту, кооперативні організації були змушені зменшили обсяг відпуску товарів у кредит. Щоб підтримати фінансове забезпечення робітників, десята сесія ради Вукопспілки (ВУКС, центральна спілка споживчих товариств України) у жовтні 1926р. надала право Президії Уцеробкоопу (центру робітничої кооперації України) кредитуватися в установах, організаціях і навіть приватних осіб у межах до

10 млн. банківського кредиту і 40 млн. крб. товарного кредиту. Водночас сесія накреслила заходи щодо самофінансування системи, а саме: довести доходи від торговельних операцій до 4 млн. 530 тис. крб., зменшивши при цьому організаційні витрати до 2 млн. 481 тис. 519 крб. Прикметно, що зростання власних коштів протягом року мало досягти 55%. Відтак сукупність державних кредитів та власних коштів мала підвести під кооперацію тверду фінансову базу[16,с.17].

Зниження банківського кредитування споживчої кооперації пояснювалося проголошенням партійно-радянським керівництвом країни курсу на індустріалізацію. Оскільки державі бракувало коштів на цей проект, було вирішено прискорити повернення боргів кооперативними організаціями. Так, на засіданні Ради праці та оборони СРСР 19 листопада 1926 р. розгорілася дискусія з приводу доповідей Народного комісаріату фінансів СРСР та Держбанку щодо вилучення довготермінових кредитів із споживчої кооперації. НКФ та Держбанк наполягали на тому, щоб видавати кредити споживчій кооперації не більше як на 3 роки. Водночас від споживчої кооперації вимагали терміново погасити існуючі борги за взятими кредитами. Після тривалого обговорення ухвалили рішення щодо надання кооперативним організаціям кредитів на термін не більше 5 років[17,арк.6-6зв].

Не маючи гарантії отримання довготермінових кредитів від держави, кооперативні організації були змушені терміново вишукувати необхідні кошти для розширення торговельної діяльності в самій системі. На необхідність активізації пошуку власних шляхів самофінансування звернула увагу восьма сесія Ради Вукопспілки, яка проходила у лютому 1926р. При цьому у рішеннях сесії підкреслювалося, що це вкрай потрібно для того, аби споживча кооперація змогла «впливати всім змістом своєї роботи на гранично можливий підйом життєвого рівня кооперованого населення»[18,с.2].

Поповнення власних коштів споживчої кооперації протягом 19261928рр. відбувалося як за рахунок доходів від господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям. Основні доходи давала безпосередньо сама торговельна діяльність кооперативних організацій. Підтвердженням цього є той факт, що на кінець 1926 р. дохід райспоживспілок від продажу товарів становив 89,8% загального доходу, відповідно робітничо-міських кооперативів 90,3%, а сільських споживчих товариств 94,7% [5,с.21].

Завдання щодо покращення фінансового стану торговельної галузі споживчої кооперації спонукало кооператорів більшу частину коштів направляти в товарообіг. Зокрема, сільські споживчі товариства протягом 1926 р. мали в обігу 80%, відповідно робітничо-міські кооперативи 89,1%, а райспоживспілки 93,7% усіх коштів[19,с.20]. Тож, розгортання торговельних операцій споживчої кооперації давало нові доходи, які йшли на погашення кредитних боргів, розширення торговельної мережі.

Збільшення коштів споживчої кооперації з метою оптимізації її торговельних операцій відбувалося також і за рахунок збору пайових внесків та авансів. Мобілізуючи кошти населення на організацію торгівлі у формі пайових внесків, споживча кооперація тим самим давала можливість державі збільшувати капіталовкладення на розвиток промисловості. Зокрема, 3-я сесія ВУЦВК (травень 1926р.) відзначила певне поліпшення фінансового стану кооперації як через урядові заходи (кредитні асигнування), так і через залучення коштів населення, що дало збільшення пайового фонду по сільських товариствах з 333 тис. на 1 січня 1924р. до 2174 тис. крб. на 1 січня 1926р., по робітничій кооперації з 1245 тис. крб. до 2349 тис. крб. [20,с.600].

Протягом 1926р. робота кооператорів щодо збільшення числа пайовиків та пайового фонду кооперативних організацій суттєво активізувалася. За даними С.Зарудного, помітно зросло число пайовиків у сільській кооперації. На 1 січня 1927 р. зростання становило 52,5%, у робітничоміській 37,5%. Без сумніву, це сприяло збільшенню пайового фонду споживчої кооперації та стабілізації її фінансового стану[2,с.35].

Проте місце пайового капіталу кооперативних організацій у структурі власних коштів було тоді ще не значним, зокрема, по робітничо-міських кооперативах 15,4%, сільських 15% і райспоживспілках 12,3%[5,с.18]. Переважною складовою частиною власних коштів кооперації на той час був не пайовий капітал, а кошти, що надходили від торговельної діяльності.

Х Всеукраїнський з'їзд Рад(квітень 1927р.) указав на суттєві недоліки споживчої кооперації, які заважали активізації її торговельної діяльності, а відтак витісненню приватного торговця з ринку. Зверталася особлива увага на недостатнє зростання пайового капіталу, наявність у системі великої заборгованості державі, яка на 1 жовтня 1926р. становила 29,3% до суми загальної довготермінової заборгованості споживчої кооперації, наявність слабких у торговому та фінансовому відношенні організацій[21,с.317].

Більшовики прагнули тримати процес поповнення пайових фондів споживчої кооперації з метою розширення торговельних операцій під контролем і навіть впливати на нього. Підтвердженням цього є постанова ЦВК і РНК СРСР від 31 грудня 1927р. «Про зміни постанови ЦВК і РНК від 20 травня 1924р. «Про споживчу кооперацію», згідно з якою для розгортання мережі кооперативної торгівлі було вирішено збільшити розмір внесків у споживчій кооперації: вступний 50 коп. і пайовий у робітничих кооперативах 15 крб., у сільських товариствах 10 крб.[22,с.94].

Виконуючи директиву центру, 5 січня 1928р. Раднарком УСРР продублював союзну постанову щодо збільшення максимального розміру кооперативного паю. Наркомторгу УСРР та організаціям споживчої кооперації було доручено терміново впровадити в життя вищевказані рішення і таким чином збільшити фінансовий потенціал кооперативних організацій[23,арк.8].

Крім цього, постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 грудня 1928р. надавала кооперативним організаціям широкі можливості у справі збору серед населення коштів на капітальне будівництво, включаючи торговельні заклади. Партійно-державним керівництвом республіки передбачалися такі джерела поповнення фінансових ресурсів кооперації, як одноразові внески від кооперованого населення, цільові внески від усіх споживачів, відрахування від доходів самої кооперації. Розмір внесків і принцип їх збору державою був регламентований у таких розмірах: для осіб із заробітком до 20 крб. на місяць 50 коп., до 100 крб. 2 крб. 50 коп., понад 22 крб. 5 крб. [24,с.50]

Без сумніву, виконання кооперативними організаціями директивних рішень влади щодо збільшення паїв дало суттєві результати. Якщо на 1 жовтня 1926р. пайовий фонд споживчої кооперації України складав 855 тис. крб., то відповідно на 1 жовтня 1927р. 1373,9 тис. крб., а на 1 жовтня 1928 р. 3292,5 тис. крб., тобто протягом двох років він виріс у 3,9 рази[25,с.46]. Тим самим поповнення пайового фонду споживчої кооперації суттєво стабілізувало її фінансовий стан і дозволяло оптимізувати торговельну галузь. Разом з тим відзначимо, що втручання держави у визначення розмірів паїв було грубим порушенням кооперативної демократії, що свідчило про поступове перетворення кооперації на державну структуру.

Не зважаючи на проведені пайові кампанії та директивне підвищення паїв і збільшення розмірів пайового капіталу, організації споживчої кооперації не змогли цілком позбутися кредитної залежності банківських та інших кредитуючих установ. На 1 жовтня 1926р. пайовий капітал у робітничо-міських кооперативах складав 27% власних коштів, а в сільських товариствах усього шосту частину (15%) [3,с.25]. Згідно з даними

І.Витановича, на кінець 1928р. власний капітал Вукопспілки у 1928р. становив 8,4 млн. крб., у тому числі пайовий 3,6 млн. крб., тобто 42,9% [8,с.281].

Проаналізуємо динаміку в структурі власних і запозичених коштів споживчої кооперації України протягом 1926-1928рр., яка значною мірою впливала на її фінансове забезпечення, а відтак свідчила про можливість появи додаткових ресурсів для розширення торговельної мережі та товарообороту. У розпорядженні Вукопспілки на початку 1926р. власні кошти складали всього приблизно 9%. Відповідно торговельні операції вона здійснювала за кредити, зокрема довготермінова позика Народного комісаріату фінансів становила 3656 тис. крб. Власні кошти Уцеробкоопу тоді складали дещо більше 30%, проте він мав 500 тис. довготермінової державної позики[1,с.19-20].

Для визначення частки власних та запозичених коштів Є.Дешко використовував наступну методику: всі кошти споживчої кооперації в обігу він приймав за 100 одиниць, відтак на 1 жовтня 1926р. кооперативні організації мали таке число одиниць власних обігових коштів у загальній сумі обігу: по Вукопспілці 3 одиниці, відповідно по робітничо-міській кооперації 17, по райспоживспілках 18, по сільській споживчій кооперації 50. Отже, лише сільські споживчі товариства у 1926р. мали власних коштів трохи більше половини від усіх коштів у обігу [3,23]. За даними сучасного дослідника торгівлі В.Лантуха, у цілому торговельний капітал споживчої кооперації на 1жовтня 1928 р. уключав у себе лише 1/4 власних коштів[26,с.105].

Водночас активізація торгівельних операцій та пайові кампанії поступово змінили на краще фінансовий стан споживчої кооперації. Архівні дані засвідчують, що на 1 жовтня 1927р. в обороті Вукопспілки було задіяно 2163 тис. власних коштів, при тому, що довготермінові позики складали 3128 тис. крб. Усього ж на 1 жовтня 1927р. Вукопспілка мала власних коштів 7015 тис., а на 1 жовтня 1928р. 12432 тис. крб., тобто протягом року відбулося зростання в 1,8 рази[27,арк.31].

Зазначимо, що розмір доходів споживчої кооперації був встановлений у погодженні з урядовими директивами. Показники доходів кооперації включили до народногосподарського плану на 1928-1929 рр. Згідно з державними директивами, по споживчих товариствах планувалося збільшити доходи до обороту в межах 1,5-1,75%, відповідно по райспоживспілках 1,% і по Вукопспілці 0,25%. При цьому зазначимо, що перед кооператорами стояло непросте завдання забезпечити стабільність фінансового стану споживчої кооперації, виходячи з державної політики систематичного зниження кооперативних цін[28,с.32].

Як бачимо, влада всіляко прагнула контролювати та регулювати надходження коштів до кооперативних організацій з тим, що потім використовувати їх для більшовицьких проектів. Фінансовий стан системи, що зміцнився, дозволив споживчій кооперації брати активну участь у фінансуванні індустріалізації країни. Прикметно, що у 1928р. Вукопспілка стала кредитором, виділивши Українбанку довготермінову позику на капітальне будівництво 520 тис. крб. і позику на імпортне устаткування 466 тис. крб.[29,арк.59]. За даними Я.Кістанова, у державні позики, пов'язані із здійсненням індустріалізації, споживча кооперація СРСР за період 19261929рр. вклала близько 300 млн. крб.[30,с.271]. Без сумніву, в цій позиці була закладена частка коштів споживчої кооперації України.

Отже, здійснення індустріалізації країни вимагало прискорення товарообороту, зниження витрат обертання товарів і проведення режиму економії. Усе це мало збільшити необхідне для індустріалізації соціалістичне накопичення. Тому важливим завданням, яке довелося вирішувати кооператорам протягом 1926-1928рр., було збільшення власних капіталів, мобілізація внутрішніх ресурсів, відновлення самофінансування системи споживчої кооперації. Це мало забезпечити їй монопольне становище не лише в оптовій, але і в роздрібній торгівлі.

За браком власних коштів організації споживчої кооперації продовжували здійснювали торговельні операції переважно на кошти, запозичені у держави. Однак поступово поруч із кредитами починають відігравати значну роль і власні капітали. Це стало можливим завдяки скороченню торговельних витрат, отриманню доходів від товарообороту та збільшенню пайового фонду. Без сумніву, нагромадження власних капіталів сприяло зміцненню фінансового стану споживчої кооперації та оптимізації її торговельної галузі. У міру прискорення темпів індустріалізації держава почала звертатися до споживчої кооперації з метою отримання кредитів та іншої матеріальної підтримки.

Нині, зважаючи на складнощі соціально-економічної ситуації, суттєвим чинником покращення результатів торговельної діяльності споживчої кооперації може стати посилення її державної підтримки. Сьогодні це є популярний та ефективний захід, який демонструють розвинуті країни Заходу, сприяючи розвитку пріоритетних галузей економіки. Однак виникають сумніви, що найближчим часом держава зможе допомогти кооперації активізувати її торговельну діяльність з метою задоволення потреб пересічного споживача. Тож досвід ринкової економіки непу переконує, що передусім шляхом пошуку власних джерел самофінансування, включаючи економію коштів, залучення нових пайовиків, розгортання переробних галузей, потрібно виходити з кризи, що, у свою чергу, сприятиме активізації торговельних операції споживчої кооперації.

Список використаних джерел

1. Целларіус В. Сучасна українська кооперація ( її стан та розвиток). Харків: Книгоспілка, 1926. 76с.

2. Зарудний С. Українська кооперація на десяті роковини Жовтневої революції. 1917-1927. Харків: Книгоспілка, 1927. 43с.

3. Дешко Є. Кооперація на Україні. Харків: Урядова друкарня імені Фрунзе, 1927. 99с.

4. Кремнев Г. Развитие кооперации. Л.: Издательство «Кооперативный строитель», 1928. 169с.

5. Б.Кооперація на Україні в 1925-26 році. Харків: Третя друкарня імені Фрунзе. Укрголовліт, 1929. 178с.

6. Кооперація на Україні в 1926-27 році. Харків: Друкарня імені Петровського. Окрліт, 1929. 126с.

7. Кистанов Я.А. Потребительская кооперация СССР (исторический очерк). М.: Издательство Центросоюза, 1951. 404с.

8. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк: Товариство Української кооперації, 1964. 624с.

9. Гетьман Г.А. Кооперативная торговля: развитие, проблемы, перспективы (на материалах Украинской ССР). Харьков: Изд-во при Харьковском госуд. ун-те, 1985. 248с.

10. Лантух В.В. Становление и развитие торговли на Украине в 1921-1932 гг. Харьков: Основа, 1992. 190с.

11. Пиріг О.А. Неп: більшовицька політика імпровізації. К.: Київ. нац. торг.екон. ун-т, 2001. 274с.

12. Коммунистическая партия Украины в резолюциях сьездов, конференций и пленумов ЦК. Т.1. 1918-1941.К.: Политиздат Украины, 1976. 1062с.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). Ф.296. Оп.3. Спр.109.

14.Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України (далі ЗУ України). 1926. №13. Ст. 47.

15. ЦДАВО України. Ф.35. Оп.3. Спр. 272.

16. Кооперативный бюллетень. 1926. № 31.С.17.

17. ЦДАВО України Ф.1. Оп.3. Спр. 2025.

18. Генкин А. Итоги 8-й сессии Совета ВУКС // Кооперативный бюллетень. 1926. № 6. С.2.

19. Збірник статистично-економічних відомостей про торгівлю України 1925/26 1929/30 рр. Харків, 1931. 204с.

20. ЗУ України. 1926. № 38. Ст.271.

21.ЗУ України. 1927. № 20. Ст. 97.

22. Кооперативне будівництво. 1927. №2. С.93-94.

23. ЦДАВО України. Ф.1. Оп.3. Спр. 1888.

24. Юношев М. Місцеві джерела капітального будівництва // Кооперативне будівництво. 1929. №9-10. С.50.

25. Споживча кооперація Української РСР. 1917-1967. К.: «Экономика», 1967. 208с.

26. Лантух В.В. Становление и развитие торговли на Украине в 19211932 гг.190с.

27. ЦДАВО України. Ф.296. Оп.3. Спр.1433.

28. Кооперативне будівництво. 1928. № 22. С.32.

29. ЦДАВО України. Ф.296. Оп.3. Спр. 1312.

30. Кистанов Я.А. Потребительская кооперация СССР. Исторический очерк. М.: Издательство Центросоюза, 1951. 404с.

Размещено на Allbest.ru