Процес становлення монополістичного капіталізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Національний університет водного господарства і природокористування

Кафедра економічної теорії

Контрольна робота

З дисципліни «Історія економіки і економічної думки»

Варіант 2

Виконала: студентка 4 курсу,

Групи ОА-43,

Спеціальності 6.030509 «Облік і аудит»

Молчанович Н.Г.

Перевірив:

доцент кафедри економічної теорії, Кухар О.В.

Рівне 2012

1. Господарський розвиток світу в період становлення монополістичного капіталізму

Розвиток товарного виробництва отримав назву монополістичного капіталізму. Він починає формуватись в останній третині XIX ст., і перехід до цього етапу пов'язаний з революційними змінами в продуктивних силах. У цей період відбулася науково-технічна революція. За короткий історичний час було винайдено спосіб передачі електроенергії на відстань, двигун внутрішнього згорання, брати Райт вперше піднялись у небо на літаку, винайдено радіо. З'явилися трамвай, автомобіль, тепловоз, а в металургійному виробництві - бесемерівський та мартенівський способи виплавки сталі. На фоні цих величезних зрушень у продуктивних силах конкуренція приводила до концентрації капіталу і виробництва. Згодом з'являється і таке явище, як централізація капіталу, коли окремі підприємці заради збільшення прибутку об'єднують свої капітали. Це об'єднання було як добровільним, так і недобровільним, яке здійснювалось унаслідок поглинання однією більш потужною фірмою іншої, менш сильної. На базі концентрації та централізації капіталу та виробництва виникають монополії. Це великі потужні підприємства, які виготовляли таку частку продукції, що давала їм можливість установлювати ціни на ринку й отримувати надприбутки.

Слід зазначити, що поява монополій є об'єктивним явищем, яке обумовлено дією економічних законів товарного виробництва. Гонитва за прибутком, дія закону додаткової вартості породжують конкурентну боротьбу, наслідком якої є концентрація виробництва й капіталу. Ці явища в умовах науково-технічної революції надзвичайно посилюються і ведуть до виникнення промислових монополій.

Процес концентрації і централізації виробництва та капіталу був суперечливим і дуже різноманітним. Це привело до появи різних форм монополістичних об'єднань. До найбільш простих форм монополістичних об'єднань слід віднести такі як рінги, корнери, пули, конвенції. Вони являли собою, як правило, тимчасові угоди між капіталістами з метою отримання максимального прибутку. Коли мета досягалась, такі об'єднання розпадались, бо тимчасовий характер їх існування обумовлювався вже в момент їх створення. Учасники таких об'єднань найчастіше домовлялись про єдині ціни, за якими вони будуть продавати свій товар протягом певного періоду.

У подальшому формуються більш стійкі й організаційно доволі складні форми монополістичних об'єднань. Класичними формами таких об'єднань стали картелі, синдикати, трести й концерни.

Картель - це об'єднання підприємств, як правило, однієї галузі, у якому кожен учасник зберігає власні виробничу й комерційну самостійність. Учасники такого об'єднання, як правило, домовляються про встановлення єдиної монопольно високої ціни. Це є головною базою для отримання монопольно високого прибутку. Але рішення про високі ціни практично завжди доповнюється угодою про поділ ринку збуту, обмеження виробництва продукції шляхом установлення відповідних квот для кожного члена картельного об'єднання, а також санкції проти тих його учасників, хто порушує встановлені правила.

Картельна форма монопольних об'єднань мала місце в багатьох країнах, але найбільш поширеними були картелі в Німеччині. Особливо це посилилось з приходом до влади в 1933 р. Гітлера. Його уряд проводив програму примусового картелювання.

Синдикат - це така форма монопольного об'єднання, учасники якого зберігають свою виробничу самостійність, але втрачають комерційну. Це досягається шляхом створення спільної організації зі збуту продукції, що приводить до зменшення витрат на реалізацію продукції для кожного члена такого об'єднання і прискорює сам процес реалізації. Наслідком цього є зростання прибутку.

Найбільш поширені синдикати були в царській Росії. Дуже потужні й відомі - були такі синдикати, як "Продамент", "Продвугілля", "Продвагон" та ін. Вони забезпечували реалізацію відповідних товарів і давали їх учасникам величезні прибутки.

Трест являє собою таку організаційну форму монополістичного об'єднання, у якому його учасники втрачають свою і комерційну, і виробничу самостійність. Поява трестів приводить до певної модифікації відносин капіталістичної власності. Приватний власник передає свою власність тресту, а взамін отримує акції, які роблять його співвласником цього монополістичного об'єднання. Трести об'єднують як підприємства однієї галузі, так і виробників різних галузей. Останнє особливо характерне для тих підприємств, які пов'язані між собою вертикальними виробничими зв'язками. Наприклад, об'єднуються підприємства, що видобувають залізну руду, вугілля, і ті, які виплавляють сталь. На базі такого об'єднання виникають комбінати, які не тільки забезпечують монопольно високі прибутки їх власникам, але й посилюють їх становище на ринку. Особливо це помітно в умовах криз, через те, що комбінат має більше простору до пристосування до змін ринкової кон'юнктури і може в більш широкому діапазоні маневрувати цінами.

Трести набули найбільшого поширення в СІНА. Цю країну невипадково називають країною трестів. Потужність і масштабність цих об'єднань вражає. Так, на підприємствах американського стального треста "Юнайтед Стейтс етил корпорейшн", який було створено в 1901 р., усередині XX ст. працювало майже чверть мільйона працівників.

Найбільш високий рівень монополістичного об'єднання поданий концерном. Він являє собою об'єднання, як правило, підприємств різних галузей на основі фінансової залежності. Це досягається найчастіше шляхом скуповування концерном контрольного пакету акцій інших підприємств, які в такий спосіб потрапляють під його контроль і входять до цього об'єднання.

Особливістю концерна є його багато функціональність. Як правило, він охоплює не тільки виробників продукції, а й ті компанії, що займаються її транспортуванням та збутом, а також банки і фінансові установи. Поряд із цим концерни характеризуються також тим, що вони утворюються не шляхом укладання відповідної угоди, а шляхом купівлі контрольного пакету акцій. У цих умовах компанії і фірми, що входять до певного концерну, формально зберігають свою незалежність, що посилює концерн, бо за певних обставин дає можливість перекласти ризик на окреме підприємство і тим самим суттєво обмежити свою відповідальність.

Виникнення монополії приводить до суттєвих змін у суспільному виробництві, які є наслідком зміни у відносинах капіталістичної власності. По-перше, монополістичний капітал, а відтак, і його представ-ник-монополіст, установлюють своє панування в суспільному виробництві. По-друге, відбувається поєднання промислового й банківського капіталу та утворення фінансового капіталу. Усе це призвело до надзвичайного посилення монополістичного капіталу і суттєвого ускладнення та загострення соціальних суперечностей, притаманних капіталістичній економіці.

Як уже було підкреслено, монополія виникає як наслідок концентрації і централізації виробництва, що, у свою чергу, породжується конкурентною боротьбою. У цьому сенсі вона є антитезою конкуренції, але повністю її знищити не може. Конкуренція залишається в тих сферах виробництва, які ще не охоплені або мало охоплені монополіями. Такі сфери є, і це, перш за все, сільське господарство, роздрібна торгівля, сфера послуг тощо. Це традиційна конкурентна боротьба, яка була притаманна домонополістичному капіталізму і яка була панівним видом конкуренції.

Поряд з цим видом конкурентної боротьби запекле суперництво точиться між монополіями і немонополізованими підприємствами галузі, які ще називають аутсайдерами. Зрозуміло, що сила монополій і сила аутсайдерів мало порівнювані, проте цей вид конкуренції не зникає. Причина полягає в тому, що, з одного боку, високі ціни, які встановлюють монополії, дають можливість існувати й аутсайдерам з їх, як правило, більшими витратами на виробництво. З іншого боку, у процесі довгого (протягом століть) розвитку товарного виробництва в капіталістичному суспільстві сформувався стійкий стереотип, що заполонив свідомість широких верств населення. Його суть полягає в тому, що стати підприємцем, мати "свою справу" - це і є найвищий масовий варіант самовираження. Це формує постійне прагнення до підприємницької діяльності і на практиці означає, що на зміну збанкрутілим аутсайдерам знову й знову приходять нові.

Жорстока конкурентна боротьба йде і між монополіями як в одній галузі, так і між монополіями різних галузей. Останнє пов'язано, перш за все, з тим, що розвиток науки зробив можливим випуск товарів-замінників, які ще називають товарами-субститутами. Часто такі товари-замінники набувають таких властивостей, які притаманні первісному товару. Так, рибальські сітки, зроблені із штучного матеріалу, набагато ефективніші від тих, що сплетені з природного матеріалу. Усе це посилює конкурентну боротьбу.

Сама монополізація включає під час свого утворення різних власників, частка яких у монополістичному об'єднанні є різною, що стає ще однією з причин конкурентної боротьби, яка точиться вже всередині самих монополій.

Підсумовуючи усе вище викладене, можна стверджувати, що монополія не ліквідує конкуренції, але суттєво ускладнює та видозмінює її. Найважливішим наслідком цих змін стає значне послаблення конкуренції як механізму, що є підґрунтям саморегулювання ринкової економіки. Отже, конкуренція зберігається, але механізм її дії зазнає суттєвих змін, які завдають суспільному відтворенню, організованому на ринкових засадах, великих втрат.

Монополія, як відомо, установлює монопольно високі ціни, і за їх рахунок отримує надприбутки. У цьому сенсі виникає питання про дію закону вартості. Він зберігає свою дію, хоча й модифікується через утворення монопольних цін. Як і в умовах домонополістичного капіталізму, основою ціни є вартість. Так, монополія може значно підвищити ціну, відхиляючи її від вартості і отримуючи в такий спосіб надприбуток. Але ці дії монополії теж обмежені, бо є певні умови, з якими доводиться рахуватись.

По-перше, це дія закону попиту, який із зростанням ціни на товар, за інших незмінних чинників, зменшує попит, спричиняє його скорочення, а відтак, і зменшення прибутку виробника.

По-друге, це постійна загроза, що стоїть перед будь-яким виробником у можливості налагодження випуску конкурентом товару-субституту з прийнятною для споживача ціною реалізації.

По-третє, цінова конкуренція є надзвичайно небезпечною за своїми наслідками, вимагає великих витрат і стримує монополію від встановлення занадто високих цін, бо вони посилюють присутність на ринку конкурентів.

Але попри це монопольна ціна відрізняється від вартості і дає можливість отримати монопольний прибуток. Що ж є його джерелом і який механізм забезпечує його отримання монополією? Джерелом є праця найманого виробника, але витрачена на немонополізованих підприємствах. Надходить же вона до монополістів через перерозподіл. Ще К.Маркс у своєму "Капіталі" звертає на це увагу. Він пише, що "монопольна ціна певних товарів лише б перенесла частку прибутку виробників інших товарів на товари з монопольною ціною" (Маркс К, Капітал, с. 432).

Таким чином, монополія не знищує дію об'єктивних законів товарного виробництва, але суттєво модифікує форми їх прояву. Що ж стосується всього суспільного відтворення, то вплив монополії є неоднозначним.

З одного боку, поява монополій стає потужним поштовхом для розвитку продуктивних сил. Монополії формуються на базі великого виробництва. Саме воно є його виробничо-економічною базою і водночас відкриває нові можливості щодо ефективного використання продуктивних сил. Конкретно це пов'язано з такими моментами:

o перш за все, монополія як великомасштабне виробництво здійснює масовий випуск продукції великими серіями;

o серійність виробництва, у свою чергу, веде до ефективного застосування принципово нової техніки і технологій;

o на базі великомасштабного серійного виробництва подальший розвиток отримує розподіл праці, а відтак, і спеціалізація виробництва;

o наслідком спеціалізації стає посилення її зворотного боку - кооперації виробництва, яка втягує в орбіту монополій і аутсайдерів (не-монополізовані підприємства);

o посилення виробничого комбінування, що виходить за межі власне монополій, суттєво змінює все суспільне виробництво в напрямі його більш ефективної організації;

o зростання суспільного характеру виробництва піднімає на новий щабель якість продукції, що виробляється. Поширеною стає сертифікація продукції і широке застосування стандартів;

o зосередивши великі фінансові ресурси, монополії активно сприяють розвитку науки, безпосередньо поєднуючи її з виробництвом.

Загальним наслідком цих позитивних моментів, які пов'язані з монополією, став потужний розвиток продуктивних сил. Відбулася трансформація капіталізму вільної конкуренції в монополістичний капіталізм. Ця нова модель ринкової економіки, не змінивши товарної форми суспільного виробництва, внесла суттєві зміни в саму організацію його функціонування.

Але панування монополій призвело також до певних негативних наслідків як з погляду механізму функціонування ринкової економіки, так і з погляду посилення соціальних суперечностей у суспільстві.

Перш за все, монополії, які з'явились унаслідок конкурентної боротьби, внесли суттєві зміни в саму конкуренцію. Вони обмежили вільну конкуренцію і змінили її характер. Якщо раніше вона була спрямована на витіснення конкурента з ринку, то тепер - на його знищення. Це, у свою чергу, вплинуло на механізм саморегулювання ринкової економіки, адже вільна конкуренція була його важливим складовим елементом.

Ускладнення суспільного виробництва, посилення його суспільного характеру і неможливість через видозмінену й обмежену конкуренцію забезпечити автоматичне саморегулювання виробництва призвели до посилення економічних криз, що, урешті-решт, призвело до світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Негативні соціальні наслідки панування монополій виявилися, насамперед, у тому, що представники монополістичного капіталу отримували надприбутки за рахунок можливості встановлення високих цін на свою продукцію. Це за певних обставин могло стати і реально ставало гальмом запровадження у виробництво новітніх досягнень науки і техніки, які б могли суттєво зменшити вартість, а відтак, і ціну продукції, що виготовлялась монополіями.

Ще більш помітні ті негативні явища, які є наслідком розвитку монополій і стосуються всієї сукупності виробничих відносин суспільства. Перш за все, монополія отримує можливість підвищити норму додаткової вартості на своїх підприємствах. Удосконалюючи виробництво, застосовуючи новітні досягнення, монополія здатна суттєво інтенсифікувати витрати робочої сили. І це досягається не тільки за рахунок досить примітивного прискорення руху конвеєра, а й за рахунок широкого використання інтелектуальних здібностей людини.

Поряд з цим у монополії є реальні можливості за рахунок цін, споживчого кредиту й інших подібних методів перерозподіляти на свою користь частину необхідного продукту, який отримує найманий робітник. З появою монополій, а разом з цим і монополістичної верхівки, посилюється розмежування в середовищі самих власників засобів виробництва. Монополістичний капітал отримує надприбутки і за рахунок тієї частини підприємців, які не входять у структуру монополій. Усе це ускладнює й загострює соціальні суперечності в суспільстві.

Посилення соціальних суперечностей зумовило до зростання (порівняно з домонополістичним періодом) рівня організації найманих робітників. Це привело до певних позитивних наслідків, одним з яких стало прийняття законів проти монополій. Уже наприкінці XIX ст. в СІНА і Канаді формується перше антимонопольне законодавство.

Висновок: узагальнюючим результатом повновладдя монополістичного капіталу стало загострення соціальних суперечностей. Протистояння інтересів різних соціальних груп суспільства сягає величезних масштабів. Певною мірою і Велика депресія 1929-1933 рр., і дві світові війни були викликані тими суперечностями, що сформувалися між гігантським розвитком продуктивних сил, якого вони досягли на монополістичному етапі розвитку ринкової економіки, і виробничими відносинами, що вже не відповідали рівню й характеру розвитку цих продуктивних сил.

монополістичний капіталізм неоінституціоналізм петті

2. Неоінституціоналізм

Ця течія охоплює сукупність сучасних інституціональних концепцій про роль і еволюцію окремих інститутів (колективів) у пост індустріальному суспільстві та в умовах НТР, а також поведінку окремих індивідів у цих колективах. До таких інститутів належать передусім права власності корпорації, профспілки, держава та інші організації, правові, етичні, моральні, психологічні норми, за допомогою яких організовуються взаємини між людьми.

Основними різновидами неоінституціоналізму є техніко-економічний (Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер, О. Тоффлер та ін.) і соціально-правовий (Р.-Г. Коуз, А. Алчіан, Р. Познер, Дж.-М.-Дж. Б'юкенен та ін.).

Головні праці Гелбрейта: "Американський капіталізм. Концепція зрівноважувальної сили" (1952), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Начерки з теорії ризиків" (1970), "Економічні теорії та цілі суспільства" (1973) та ін. У першій праці Гелбрейт стверджує, що внаслідок концентрації економічної могутності в руках незначної кількості найбільших корпорацій капіталізм неспроможний здійснювати саморегулювання через механізм ринкової конкуренції і ця рушійна сила втратила своє значення. Велика корпорація певною мірою є монопольною силою і привласнює монопольний дохід. Регулятор сучасного капіталізму -- зрівноважу вальна сила монополій-продавців і монополій-покупців, яка водночас виконує функцію досконалої конкуренції, її зростання посилює здатність економічної системи до саморегулювання, внаслідок чого зменшується необхідність у державному регулюванні, контролі та плануванні. Тому держава, антитрестівське законодавство не повинні стримувати утворення монополій (олігополій), а навпаки, сприяти їх зростанню. Винятком може бути лише стовідсоткова монополія. Державне втручання необхідне лише тоді, коли зрівноважувальні сили перестають бути ефективними.

Зіставляючи дію монополій-продавців і монополій-покупців, Дж.-К. Гелбрейт визнав, що зрівноважувальна сила покупця зникає із перевищенням пропозицією попиту, а також у разі створення абсолютної монополії покупця (наприклад, при закупівлі державою зброї та військових матеріалів). Він також зазначає, що у таких високо-монополізованих галузях, як автомобільна, тютюнова тощо, в немонополізованих або мало-монополізованих (сільське господарство, деревообробна промисловість та ін.), а також за інфляції зрівноважувальної сили не існує. Загалом теорія зрівноважувальної сили Гелбрейта -- надто абстрактна схема, в якій правильні положення (про неспроможність ринкового саморегулювання економіки, про монополістичну природу гігантських корпорацій тощо) поєднані з нереальними проектами.

У праці "Нове індустріальне суспільство" Дж.-К. Гелбрейт розглядає корпорації як єдино можливі форми організації виробництва, діяльність яких спрямована на досягнення високої ефективності виробництва, виробництво високоякісних товарів і послуг та інші виробничі цілі. Досліджуючи еволюцію корпорації, він доходить висновку, що влада в ній поступово переходить від власників до так званої "техноструктури", до якої він зараховує широке коло осіб -- від вищих менеджерів до управляючих нижчої ланки, техніків, науковців, спеціалістів, рекламістів та ін. Такий перехід зумовлений вимогами розвитку самої техніки і технології, необхідністю засвоєння цими категоріями працівників значної кількості різноманітної інформації. Концепція "техноструктури" є логічним продовженням ідеї Т. Веблена про поступовий перехід влади до інженерно-технічної інтелігенції, оскільки вона озброєна знаннями, необхідними виробництву і капіталістам-власникам. У теоретичному аспекті , це означає проголошення влади в сучасній корпорації атрибутом окремих елементів продуктивних сил (техніки, інформації), а в методологічному -- проповідування принципу технологічного детермінізму -- механічної залежності соціально-економічної сутності корпорацій від рівня розвитку техніки і технології. Однак науковці, техніки, спеціалісти з інформаційних систем виконують свої функції не як суб'єкти власників окремих факторів сучасного капіталістичного виробництва, а як суб'єкти процесу праці. Через підпорядкування процесу праці основній меті капіталістичного виробництва -- максимізації і привласненню прибутку суб'єкти процесу праці стають носіями найманої праці, підпорядкованої власникам корпоративного капіталу. Водночас внаслідок визначальної ролі продуктивних сил у суспільному способі виробництва -- єдності продуктивних сил і відносин економічної власності, їх взаємодії (взаємопроникнення, взаємодоповнюваності, взаємозаперечення), техніка, інформація істотно впливають на процес еволюції власності та влади, а носії цих факторів (передусім спеціалісти вищої кваліфікації) швидше просуваються службовими щаблями, виконують ширше коло функцій, але підпорядковані середній та монополістичній буржуазії. Частина з них внаслідок зростання розмірів заробітної плати, інших виплат частково вливається до середньої, а вищі менеджери -- до монополістичної буржуазії. Однак, після того як поступові кількісні зміни зумовлюють якісні зрушення (трансформацію в середніх і великих буржуа), вони із суб'єктів окремих факторів процесу виробництва, зокрема процесу праці, стають суб'єктами відповідно середньої та великої капіталістичної власності (а отже, можуть стати власниками малих, середніх і навіть частини великих капіталістичних підприємств), а внаслідок цього -- і суб'єктами експлуатації найманої праці. Менеджери вищої ланки починають самі використовувати працю інших науковців, інженерів, техніків.

Корпоративний сектор економіки Дж.-К. Гелбрейт називає "плануючою" системою. Крім того, регулюючу діяльність у масштабі всього суспільства здійснює держава. Тому, на думку Гелбрейта, планування приходить на зміну ринковим відносинам. Водночас недостатньо аргументованими є його твердження про обмеження влади багатих, про революцію в доходах через механізм перерозподілу податків. Доказовіша теза Гелбрейта про створення у США та в інших розвинутих країнах суспільства достатку (в якому, однак, мільйони людей живуть нижче офіційно встановленого рівня бідності).

У праці "Економічні теорії та цілі суспільства" Гелбрейт гостро критикує неокласичний напрям політичної економії за консерватизм мислення щодо механізму ринкового саморегулювання економіки. Зокрема, він обґрунтовано зазначає, що аналіз неокласиками економіки як сукупності пов'язаних ринком господарських одиниць, де споживач панує над виробником, цілком відірваний від життя. Підтримуючи позицію Кейнса, Гелбрейт водночас критикує посткейнсіанців за спроби довести, що рівновага економічної системи може бути досягнута через штучне підвищення державою сукупного попиту. Неокласичний напрям також ігнорує такі три соціальні інститути позаринкових сил, як великі корпорації, державу і профспілки. Гелбрейт заперечує тезу неокласиків про споживачів як господарюючих суб'єктів, стверджуючи, що насправді функції споживачів виконує сім'я. Головним господарюючим суб'єктом він вважає корпорацію, яка через ринок диктує умови споживачеві (протилежні ідеї висували неокласики), створює ринок на нові товари, формує попит на них, встановлює свої закони для ринку. Аргументованою є думка Гелбрейта, що на багатьох ринках можуть панувати кілька фірм, які колективно здійснюють свою владу, -- олігополії. Але трактування корпорації як рушійної сили розвитку економічної системи однобічно характеризує рушійні сили економічної системи, оскільки проігноровано її важливі суперечності, проблеми взаємодії власності і влади.

Дж.-К. Гелбрейт пропонує реформувати економічну систему в напрямі "нового прагматичного соціалізму", який передбачає насамперед посилення регулюючої ролі держави (разом із "плануючою" системою). Необхідність поширення такого соціалізму засвідчує наявність відсталих галузей економіки (транспорт, медичне обслуговування, житлове будівництво тощо). Проте він вважає недоцільним перетворення існуючих форм власності (крім корпорацій військово-промислового комплексу) на державну. Такий варіант соціалізації економіки -- одна з моделей змішаної економіки. Водночас дослідник наголошує на необхідності перерозподілу доходів на користь бідних верств населення через механізм прогресивного оподаткування, підвищення мінімальної заробітної плати.

Якщо екстраполювати висновки концепції "техноструктури" на рівень макроекономіки, то влада, а отже, й власність у сучасному капіталістичному суспільстві перейшла до рук науковців. Такий різновид техніко-економічного неоінституціоналізму втілено в концепції постіндустріального та інформаційного суспільства американських економістів Д. Белла та О. Тоффлера. На думку Р. Хейблоннера, науково-технічна інтелігенція поступово вийде з-під влади капіталістів і управлятиме розвитком суспільства відповідно до власних інтересів і світогляду. Це можливо, але не в межах капіталістичного способу виробництва.

Основною суперечністю постіндустріального суспільства О.Тоффлер вважав протистояння між представниками "другої" і "третьої" хвилі, тобто індустріалістами і постіндустріалістами. Відомий американський учений в теорії управління П. Дракер такою суперечністю називав конфлікт між працівниками інтелектуальної сфери та неосвіченими масами. Цим тлумаченням притаманні переважно ті самі недоліки, про які йшлося при характеристиці концепції постіндустріального суспільства.

Соціально-правова форма неоінстуціоналізму представлена теоріями прав власності, суспільного вибору, трансакційною теорією організацій та ін. Зокрема, в теорії прав власності зроблено спробу виявити взаємозв'язок між правами власності, трансакційними витратами і зовнішніми ефектами. Оскільки трансакційні витрати (передусім на пошук інформації) існують завжди, то різні, як правило, нерівноцінні варіанти розподілу прав власності зумовлюють різні за розмірами зовнішні ефекти. Водночас трансакційні витрати створеної для ефективнішого використання людських можливостей фірми нижчі порівняно з витратами на виготовлення товарів без організації, фірми (підприємства). Повніше інформаційне забезпечення фірми зменшує зовнішні невизначеності, дії (ефекти). Розглядаючи питання оптимізації розмірів фірми, Р. Коуз вважає, що така оптимальність визначається межею, на якій витрати через механізм ринкової координації (після цієї межі вигіднішим є ринок) дорівнюють витратам централізованого контролю (до цієї межі вигідний централізований контроль).

Сама власність розглядається як група прав власності на використання ресурсів, передусім обмежених, а контрактні відносини -- як ефективні засоби обміну такими групами прав власності. Крім того, заперечується (за Алчіаном) трактування ресурсів як об'єкта власності. Такий підхід означає необгрунтоване ігнорування кількісного аспекту економічної власності; якісного аспекту цієї категорії, а отже, власності як економічної категорії загалом; звужене юридичне тлумачення власності; відсутність комплексного соціологічного підходу до власності (виокремлення в ній не лише економічного, а й соціального, політичного та інших надбудовних аспектів). Частково цей недолік усунуто в працях Д. Норта, який вважає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах осіб, які зосередили у своїх руках владу. В концепції суспільного вибору (за Дж.-М.-Дж. Б'юкененом) стверджується, що коли раціонально мислячий індивід прагне отримати найкращий результат від своєї діяльності (у тому числі громадської), то вдосконалення економічної політики уряду залежить передусім від структури законів, через які демократично організована система може впливати на цю політику, а склад самого уряду не має особливого значення. Такий підхід істотно недооцінює роль особистісного фактора і суперечить прогресивним ідеям неоінституціоналізму.

Відмінність неоінституціоналізму від інституціоналізму щодо методології полягає в тому, що об'єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Так, Д. Норт стверджував, що інститути лише формують можливості, якими можуть скористатися громадяни, а через маніпулювання спонуками стосовно організацій (які зрощуються з інститутами) індивіди можуть впливати на зміну інститутів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються переглянути його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що позначиться на еволюції загальних норм і правил. Принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує.

Раціональною є ідея неоінституціоналізму, що аналіз економічної системи лише з боку раціонально1 мислячого індивіда обмежений і необхідно враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів.

Недоліком соціально-правової форми неоінституціоналізму є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організацій та певних інститутів, тобто зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави -- як платників податків та об'єктів соціально-економічної політики держави тощо). Водночас така характеристика перестає бути обов'язковою в процесі діяльності індивіда в межах політичних установ (партій, міської ради та ін.), громадських установ (клубів, спортивних об'єднань, церков та ін.), доповнюючою в межах загальноосвітніх установ (шкіл, університетів, закладів професійної освіти). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники неоінституціоналізму необгрунтовано абстрагувалися від економічного аспекту власності, від економічної влади в суспільстві тощо, дотримуються багатьох постулатів позитивної економічної теорії; основних неоінституціональних концепцій (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат); ґрунтуючись на неокласичних постулатах людини економічної, не враховують (або враховують лише частково) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів людської діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Трактування інститутів лише як результату дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин) теж не можна вважати правильним. Необгрунтованою є теорема Коуза про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію (розподіл) ресурсів. Відсутній у його працях комплексний аналіз механізму взаємодії прав власності різних індивідів.

Висновок: підбиваючи підсумок, слід зазначити, що хоч інституціоналізм не має єдиної теоретичної основи, проте йому притаманні певні спільні риси:

1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробленні альтернативних програм;

2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками;

3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

3. Економічні погляди У. Петті

Уільям Петті (1623--1687) -- основоположник класичної політичної економії в Англії. Детальний аналіз його праць дає підстави для висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до класичної політичної економії. «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання -- лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті -- розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».

Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії»''.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як живий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання була в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що становлять багатство, -- сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло -- це не єдиний вид багатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях! Отже, «природна ціна» у Петті -- це, по суті, вартість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, її грошового визначення.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці -- це споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця -- батько і найбільш активний принцип багатства, земля -- його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або, як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею», Петті вводить іще одне визначення вартості -- вартість, створена землею і працею', або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками. Крім «природної ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилісти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати мінімуму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а зрештою -- конкурентоспроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питання про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земельна рента.

Рента також є продуктом праці. Її величина -- це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, -- це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі. Її він правильно зв'язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в нього дорівнює певній кількості річних рент.

Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водночас у тій самій праці «Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну землі, Петті ставить у залежність від «моральної впевненості» землевласника у сталості своїх доходів.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою. Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг.

Висновок:У. Петті був не лише дуже геніальною і видатною особою, він ще й був і великим скромником. Найбільше, що він приписував собі - це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії.

Незважаючи на обмеженість та суперечливість деяких суджень У. Петті висловив цілий ряд геніальних здогадок, заклав підвалини трудової теорії вартості, сформулював важливі проблеми економічної науки, які лягли в основу формування та розвитку класичної політичної економії і стали у подальшому відправним пунктом для теоретичних досліджень багатьох її представників.

4. Теорії безробіття

Найбільш відомою теорією, яка пояснює причини безробіття, є теорія Дж. М. Кейнса. Дана теорія змінила теорію класиків-економістів в середині 30-х років (А. Сміт, А. Маршалл), що пояснюють причину безробіття високим рівнем заробітної плати.

На думку Кейнса, безробіття - це зворотна функція сукупного попиту. «Обсяг зайнятості абсолютно певним чином пов'язаний з об'ємом ефективного попиту». Недостатній обсяг ефективного попиту обумовлює млявість інвестиційного процесу і, отже, неможливість забезпечення зайнятості, що веде до зростання безробіття. Вихід з цієї ситуації Кейнс бачив у підвищенні ролі держави у формуванні сукупного попиту за рахунок збільшення державних витрат, насамперед - на інвестиційні товари.

Критики Дж. М. Кейнса - представники неокласичної школи - бачили причини безробіття саме в тій державній політиці, яку розвинені країни проводили «за рецептами» Кейнса. Так, Ф. Хайєк вважав, що безробіття «є прямий результат короткозорою політики повної зайнятості, яку ти проводили протягом останніх двадцяти п'яти років». - (1 316)

Згідно з Ф. Хайєк, зростання державних витрат неминуче веде до інфляції, яка, досягнувши критичної позначки, сама стає причиною збільшилася безробіття. Вихід з цього замкненого кола він бачив у тому, щоб припинити інфляційну політику повної зайнятості. Звичайно, на першому етапі це приведе до різкого стрибка безробіття, але саме це, за ідеєю Хайєка, дасть можливість виявити всі пороки в розміщенні праці, розробити і здійснити неінфляційним методами програму забезпечення високого і стабільного рівня зайнятості.

М. Фрідман висунув концепцію «природною» безробіття, до якої вони відносили фрикційну безробіття. Фрикційне безробіття охоплює працівників, що міняють з тих чи інших причин місце роботи, наприклад, у пошуках більш високого заробітку чи роботи з більшою престижністю, більш сприятливими умовами праці, або мігруючих у зв'язку з необхідністю зміни місця проживання. До природної безробіття відносять також структурну, викликану змінами в структурі суспільного виробництва під впливом науково-технічного прогресу і вдосконалення організації виробничих процесів. Цей тип безробіття також є тимчасовим (хоча і більш тривалим, ніж фрикційне безробіття), так як зникнення одних виробництв (галузей) супроводжується бурхливим зростанням інших. Проблема лише в тому, наскільки швидко безробітні зможуть пристосуватися до нових умов на ринку праці.

Концепція «природною безробіття» підтримується практично всіма економістами, в тому числі і неокейнсіанцамі. Суперечки точаться лише про те, що викликає зростання безробіття вище природного рівня, - недостатність сукупного попиту або регулююча політика держави, яка порушує «природний» механізм формування зайнятості та заробітної плати на ринку праці - (одна тисяча триста п'ятьдесят-три).

Висновок: Таким чином, західні економісти визнають, що безробіття - невід'ємний атрибут ринкової системи господарства, вона неминуча, а у своєму «природному» варіанті навіть корисна для забезпечення необхідної гнучкості ринку праці.

Але до цих пір не одне економічне вчення не є безперечним з точки зору пояснення причин безробіття і зайнятості.

Список використаної літератури

1. Ковальчук В.М. Історія економіки та економічної думки: навч. посібник/ В. М. Ковальчук, М. В. Лазарович, М. В. Сарай. - К. : Знання, 2008.- 648 с.

2. Злупко С. М. Історія економічної теорії. - К.: Знання, 2005.- 719 с.

3. Історія економічних учень: Підручник.: У2ч. - Ч. 1,2 / За ред.. В.Д. Базидевича. - К.: Знання, 2005

4. Історія економічних учень : Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я.Корнійчук, Н.О. Татаренко - К.:КНЕУ,2001- 546 с.

5. Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості, процента та грошей: Укл. Фещенко В.М. -К.: АУБ, 1999.- 189 с.

6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія. Навч. Посібник, «Знання-Прес», - К., 2004. - 560 с.

7. Туган-Барановський М.І. Політична економія. Курс популярний, / Відп. Ред. Т.І.Дерев'янкін. - К.: Наукова думка, 1994. - 263 с.

Размещено на Allbest.ru