Формування ринку праці України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування ринку праці України

1. Фактори формування ринку праці

Ринок праці є одним із найважливіших елементів ринкової системи господарювання, що об'єднує розвиток економіки, людину і суспільні відносини, які складають основу прогресу в суспільстві. Одночасно ринок праці, його стан і тенденції розвитку відображають стабільність економіки країни, виступають індикаторами національного благополуччя і ефективності реформ, що проводяться в соціальному секторі. [1]

Як відомо, ринок являє собою простір, на якому взаємодіють продавці та покупці, у результаті чого для кожного стандартного товару (або послуги) встановлюється рівноважна ціна та рівноважний обсяг пропозиції та попиту. Очевидно, що дане поняття ринку має бути скореговане, якщо йдеться про такий специфічний товар, як праця. Це пов'язано з тим, що носій праці (робітник) являє собою унікальну людську особистість, яка володіє не тільки певною спроможністю до праці, але і цілим «спектром» інших якостей: мотивами трудової поведінки, життєвим досвідом, психофізіологічними особливостями.

З іншого боку, і роботодавці (тобто ті, хто пропонує робочі місця) підходять до найму робочої сили не тільки з позиції вимог до професії та кваліфікації індивіда, але й оцінюючи його (робітника) комунікабельність, уміння працювати в колективі, спроможність до перенавчання тощо.

Слід зазначити, що праця має не лише економічну цінність (найважливіший виробничий чинник, за допомогою якого виробляється продукція певної кількості та якості), але й соціальну, бо є джерелом прибутку, визначає соціальний статус людини в суспільстві. [2]

Ринок праці - це передусім система суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; це також економічний простір - сфера працевлаштування, де взаємодіють продавець і покупець специфічного товару - праці; нарешті - це механізм, що забезпечує узгодження цін та умов праці між роботодавцем і найманими працівниками.

Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.

У результаті функціонування ринку праці підприємства забезпечують виробництво і сферу послуг робітниками, виконавцями робіт, а робітники, продаючи працю, отримують засоби для існування і життєдіяльності у вигляді грошового еквівалента за свою працю. [3; 4]

Товаром на ринку праці є робоча сила. Робоча сила - це здатність до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей людини, які використовуються у виробничій діяльності. Безпосередню основу робочої сили складає працездатність, тобто стан здоров'я, а також знання, навички й уміння, що дозволяють людині виконувати роботу певної якості та обсягу.

На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція.

Система відносин на ринку праці складається з відносин:

* між роботодавцями і найманими робітниками (суб'єктами ринку);

* між суб'єктами ринку і їхніми представниками (профспілками, асоціаціями роботодавців, службами зайнятості);

* між суб'єктами ринку праці і державою. [5]

Зайнятість населення - один з найважливіших показників стану економіки країни. Це пов'язано з тим, що зайнятість населення є складовою частиною суспільного організму, де здійснюється діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже, - економічну основу життя суспільства. Разом з цим зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, а й у самоорганізації через суспільно корисну діяльність. [6]

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству та, як правило, приносить заробіток (трудовий доход).

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально- економічної політики, спрямованої на задоволення його
потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не
заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

а) працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном, у фізичних осіб;

б) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві, а також члени особистих селянських господарств;

в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

г) які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях;

д) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

е) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають
в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням
діяльності посольств і місій. [7]

Економічний зміст зайнятості виражається в можливості в можливості для працівника своєю працею забезпечити собі гідне існування. Соціальний зміст зайнятості - формування і розвиток особистості. Демографічний зміст зайнятості відбиває взаємозалежність зайнятості і структури населення.

Виділяють п'ять статусів зайнятості для економічно активного населення (включаючи безробітних):

1) наймані працівники - це особи, які працюють за контрактом;

2) працюючі на індивідуальній основі - особи, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм доход;

3) роботодавці - юридичні або фізичні особи, які використовують найману працю;

4) неоплачувані працівники сімейних підприємств - особи, які працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич;

5) особи, що не піддаються класифікації за статусом зайнятості - безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю. [5]

Розрізняють зайнятість глобальну (загальну) та економічну.

Під економічною зайнятістю слід розуміти участь працездатного населення в суспільному виробництві (включно зі сферою послуг).

До глобальної зайнятості поряд із економічною, належить навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства та виховання дітей, догляд за старими та інвалідами, участь у роботі органів державної влади, суспільних організацій, служба у Збройних Силах.

Першорядне значення має економічна зайнятість. Від неї залежить економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя, соціально-економічний та духовний прогрес країни. [2]

Слід розрізняти також такі види зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість - це зайнятість протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход у нормальних для даного регіону розмірах. Повна зайнятість є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства і разом з тим важливою характеристикою соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайнятість, яка супроводжується суспільною корисністю результатів праці, оптимальністю суспільного поділу праці, кількісною і якісною відповідністю робіт і працівників, економічною доцільністю робочих місць, називається продуктивною або ефективною зайнятістю. Ефективна і вільно обрана зайнятість сприяє збалансованості між потребами населення у роботі і робочими місцями, що створює сприятливі умови для забезпечення інтересів працівника та соціально-економічного розвитку суспільства в цілому.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Розрізняють видиму (явну) і невидиму (приховану) неповну зайнятість. Видима неповна зайнятість зумовлена в основному соціальними причинами, наприклад, необхідністю здобуття освіти, професії, підвищення рівня кваліфікації тощо. Невидима неповна зайнятість відображає суттєві порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємств і характеризується низькими доходами населення, неповним використанням професійного рівня працівників, низькою продуктивністю праці.

Виходячи з критерію зайнятості на умовах неповного робочого дня, розрізняють вимушену і добровільну неповну зайнятість.

Вимушеною називається неповна зайнятість, викликана економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки. В Україні вимушена неповна зайнятість нерегламентована законом, що призводить до зростання її розмірів.

Добровільною (частковою) називається неповна зайнятість, обумовлена соціальними причинами: необхідністю підвищення кваліфікації, набуттям професії, станом здоров'я та іншими соціальними проблемами.

За статусом і характером трудової діяльності розрізняють первинну і вторинну форми зайнятості. Первинна зайнятість - це основна зайнятість за основним місцем роботи чи навчання. Вторинна зайнятість - це добровільна додаткова постійна або тимчасова трудова діяльність осіб, які вже мають основну роботу або зайняті навчанням з відривом від виробництва.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють: постійну, тимчасову, сезонну зайнятість, зайнятість на протязі неповного робочого дня. Постійна зайнятість характеризується відносною стабільністю місця роботи. Тимчасова зайнятість - це робота за тимчасовими контрактами. Сезонна зайнятість - це зайнятість, пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого дня і оформляється відповідним контрактом. Зайнятість неповний робочий день - це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією і реконструкцією виробництва. [6; 8]

В економічній теорії і практиці розроблена система показників, що відбивають ефективність зайнятості. Існують 4 групи показників:

1 група - пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їх участі в суспільно корисній діяльності;

2 група - рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві;

3 група - структура розподілу працюючих по галузям народного господарства;

4 група - професійно-кваліфікована структура працюючих. [5]

Загально відомо, що пропозиція праці визначається рівнем заробітної плати, рівнем добробуту суспільства, віковою структурою населення, його освітнім і культурним рівнем та традиціями, впливовістю профспілок. Попит на працю формується під впливом таких чинників, як рівень заробітної плати, попит на товари і послуги, технічна оснащеність праці, технологія виробництва.

Проблеми зайнятості населення на сучасному етапі ринкових перетворень набувають першорядного значення. Макроекономічна ситуація у країні негативно вплинула на стан ринку праці, активізувала вивільнення робочої сили, збільшила її плинність. Зростаюче напруження у сфері зайнятості має тенденцію до подальшого загострення і спонукає до необхідності здійснення конкретних заходів щодо працевлаштування незайнятого населення.

Через перевищення пропозиції праці (трудових ресурсів) над попитом (наявністю вільних робочих місць) в результаті порушення макроекономічної рівноваги зростає рівень і тривалість безробіття. [9]

Безробіття - складне соціально-економічне та психологічне явище, при якому значна частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку б вони могли виконувати. [10]

Відомо, що одним із найхарактерніших проявів хворобливого стану економіки в різні часи і в різних країнах було і залишається безробіття.

Необхідно зазначити, що система обліку безробітних у нашій країні не відображає справжніх тенденцій у розвитку ринку праці, оскільки велика кількість безробітних з різних причин не реєструються у службі зайнятості [11].

Для того, щоб переконатися в неминучості безробіття в умовах ринку, треба розглянути суть, причини і види цього явища.

Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та
зареєстровані як такі, що шукають роботу. [7]

В умовах ринкової економіки кожна людина має право обирати спосіб добування життєвих засобів (за винятком заборонених чинним законодавством), виходячи зі своїх здібностей. Кожен має право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає або на яку вільно погоджується. [12]

Безробіття в умовах ринкової економіки не можна вважати випадковим або тимчасовим недоліком. Воно обумовлене системою дуже жорстких економічних законів. Підприємство в умовах ринку не буде тримати зайвої робочої сили. Будь-яке підприємство, якщо воно малорентабельне або зовсім нерентабельне, не може розраховувати, як це було в умовах адміністративно-командної економіки, на дотації з боку держави. Воно неминуче стає банкрутом, якщо буде тримати на роботі працівників без економічної потреби для виробництва. Конкурентна боротьба примушує весь час шукати шляхи скорочення витрат не тільки уречевленої, а й живої праці.

Досвід ринкової економіки показує, що безробіття неоднорідне і має такі види: фрикційне, сезонне, технологічне, циклічне, приховане, застійне. Кожний вид має свої специфічні причини виникнення та існування.

Фрикційне безробіття пов'язане з тим, що людина змінює своє місце роботи. Цьому може бути багато причин: переїзд на інше місце проживання, незадоволення попередньою роботою (тут у свою чергу є багато причин), зміна спеціальності (припустімо, без відриву від роботи працівник закінчив навчальний заклад і здобув нову професію), перехід на інше місце роботи з кращими умовами і більш високою заробітною платою. Фрикційне безробіття може бути пов'язане з порушенням дисципліни, з легковажним ставленням до роботи, коли зміна роботи не має серйозних підстав.

Тривалість даного виду безробіття пов'язана з пошуком роботи. Як правило, таке безробіття має добровільний характер.

Цей вид безробіття вважають неминучим. Західні економісти зазначають, що таке безробіття було і в умовах адміністративно-командної економіки, хоча тоді його заперечували. Між тим зміна роботи обов'язково буває і потребує певного часу.

Фрикційне безробіття особливо характерне для великих міст, де є значний вибір і умови для поліпшення роботи.

В Україні таке безробіття відіграє відносно незначну роль у формуванні загальних масштабів зайнятості. [13]

Сезонне безробіття, як правило, ототожнюється з фрикційним безробіттям і виникає в результаті сезонних коливань попиту і пропозиції праці. Підвищення попиту на працю викликає сезонні зміни в рівні виробництва і зайнятості і часто асоціюється з кліматичними коливаннями, будівництвом, туристичними сезонами. Рівень пропозиції праці може змінюватись у зв'язку з припливом випускників шкіл і вищих учбових закладів у літні місяці, що часто безпосередньо викликає збільшення безробіття. [14]

Технологічне безробіття. Іноді цей вид безробіття називають структурним. Причина його появи полягає в структурних зрушеннях у виробництві, що пов'язані в багатьох випадках з науково-технічним прогресом, появою нових виробництв, відмиранням старих технологій.

Технічний прогрес зумовлює появу нових професій. Тривалість і безробіття тут пов'язана з часом навчання новій професії. Отже, суттєва різниця між фрикційним і структурним безробіттям полягає в тому, що в першому випадку безробітні, як правило, зберігають навички і вміння, що властиві робочій силі. Їх вони можуть використати на інших роботах. А в другому випадку вони не можуть відразу отримати роботу без попередньої перепідготовки. Потрібне додаткове навчання.

Технологічне безробіття для працівника має примусовий характер, потребує тривалого періоду, а у передпенсійному віці не дає працівникові жодних перспектив. [9]

В Україні найвищі рівні даного виду безробіття характерні для кваліфікованих робітників-інструментальників та працівників сфери обслуговування і торгівлі, що віддзеркалює спад виробництва у промисловості і скорочення попиту на робочу силу у сфері обслуговування.

Різновидом структурного безробіття є конверсійне безробіття, пов'язане з перепрофілюванням підприємств військово-промислового комплексу та скороченням збройних сил.

Структурне безробіття - практично неминучий супутник динамічної економіки - призводить до серйозних наслідків. Його розвиток примушує досить великі соціальні, професійні групи практично повністю змінювати спосіб життя, а часто - й місце проживання. Тому офіційні гарантії постраждалим від структурного безробіття звичайно є одним із центральних компонентів державної політики зайнятості.

Законом України «Про зайнятість населення» передбачені посилені соціальні гарантії для осіб, що втратили роботу у зв'язку з реорганізацією виробництва. Проте згадані гарантії пов'язані переважно з додатковими розмірами допомоги і не можуть розв'язати проблем зайнятості в умовах структурної перебудови. Винятком є система перенавчання колишніх військовослужбовців. [15]

Циклічне безробіття викликане спадом виробництва, тобто тією фазою, яку називають кризою надвиробництва. Під час цієї фази багато підприємств припиняє свою роботу. Їхні працівники поповнюють армію безробітних. Якщо сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає. Циклічне безробіття іноді називають безробіттям, яке пов'язане з дефіцитом попиту. Причому цей дефіцит поширюється не тільки на попит товарів і послуг, а і на саму робочу силу.

Припинення цього безробіття пов'язане з закінченням фази кризи і переходом до фаз пожвавлення і піднесення виробництва. Особливістю такого безробіття є те, що воно знаходиться у циклічному розвитку: через певні проміжки часу періодично повторюються його спади і піднесення. [16]

Приховане безробіття. Його причиною є, по-перше, низька конкурентоспроможність невеликих підприємств порівняно з великими; по-друге, кризові явища в країнах, що переходять до ринкової економіки.

Приховане безробіття особливо виявляється серед сільського населення. Безробіття тут називають прихованим тому, що воно приховується ілюзорною зайнятістю в сільському господарстві. Клаптик землі, малопродуктивне, майже натуральне господарство не забезпечують людині засобів існування впродовж року. Селянин змушений шукати роботу на стороні: найматися до заможних господарів, працювати в сезонних будівельних бригадах, займатися дрібним кустарним промислом, здійснювати різноманітні послуги, що мають, як правило, нерегулярний характер.

Приховане безробіття виявляється і у містах. Воно приховується тим, що працівники переміщуються в межах підприємств, але мають неповний робочий день або перебувають в неоплачуваній відпустці.

Особливо значне приховане безробіття у країнах, що розвиваються. Відомо, що понад 500 млн. чол., або ? економічно активного населення в таких країнах не мають роботи або зайняті неповний робочий день.

Приховане безробіття в Україні, з одного боку, гальмує перерозподіл робочої сили між секторами економіки, обмежує можливості перепрофілювання виробництва, а з іншого - запобігає масовому відтоку робочої сили в інші регіони і навіть в інші країни, де є потреба в робочій силі.

Кількісно приховане безробіття означає чисельність працівників, які стали непотрібними, але продовжують формально вважатися зайнятими. [13]

Застійне безробіття породжується досить значним часом відсутності роботи. Це призводить до того, що деякі люди по суті втрачають кваліфікацію і навіть бажання регулярно працювати. Вони живуть за рахунок випадкових заробітків чи подаянь інших організацій.

Як правило, найбільше страждають від застійного безробіття особи старшого віку та жінки, а молодь швидше адаптується, в тому числі й у тіньовому секторі. [16]

Сучасна наука використовує поняття так званого «природного рівня безробіття». Одні науковці вважають, що ринок робочої сили неможливий без безробіття у межах 2-3%. На думку інших, безробіття навіть на низькому рівні суперечить принципам сучасного суспільства. Для країн Західної Європи природний рівень безробіття становить 4-5%, Північної Америки - 6,5-7%. А для України, з її відносно низьким рівнем мобільності робочої сили, цей показник може бути прийнятим на рівні 3,5-4%. [17]

Сьогодні формування ринку праці України здійснюється в умовах кризового стану економіки, неефективної її структури, значної залежності від кооперованих зв'язків, в першу чергу - від забезпечення енергоносіями. Все це негативно впливає на сучасний ринок праці України, якому властиві такі ознаки, як: перевищення пропозиції робочої сили над попитом; низька ціна робочої сили, що не відповідає її вартості і низький рівень зайнятості у сфері суспільного виробництва, зростання прихованого безробіття; наявність значних регіональних диспропорцій між наявністю і потребою у робочій силі; низька професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів; еміграція висококваліфікованої робочої сили. [15]

2. Трудові міграції населення

Трудові міграційні процеси відбуваються у всьому світі і мають багатовекторну спрямованість. У результаті здобуття незалежності, лібералізації візового і прикордонного режимів та відкритості Україна включилась у міжнародні процеси трудової міграції, які мають як позитивні (в ситуації залучення робочої сили ззовні), так і негативні аспекти.

Міграція - це просторове переміщення працездатного населення.

Міграція населення визначається його мобільністю і соціально-економічними умoвами життя, національними фактoрами.

Виділяють також основні причини міграції:

– природно-кліматичні (екологічні умови і катастрофи);

- соціально-економічні (рівень економічного розвитку, розміщення територій, розвиток інфраструктури, можливості працевлаштування, освіти та ін.). [5]

Міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:

1. За напрямами руху:

- еміграція - виїзд робочої сили за межі країни;

- імміграція - в'їзд робочої сили в країну;

- рееміграція - повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання.

2. За часом:

- остаточна - виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання;

- тимчасова - виїзд в іншу країну на певний період часу;

- сезонна - виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (наприклад для проведення сільськогосподарських робіт);

- маятникова - характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

3. За організацією:

- добровільна - непримусове переміщення населення;

- примусова - виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів;

- організована - здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством;

- самодіяльна - нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.

4. За якісним складом:

- міграція робочої сили низької кваліфікації,

- міграція робочої сили високої кваліфікації,

- міграція вчених (“відпив інтелекту»). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу.

5. За професійним складом:

- міграція робітників;

- міграція спеціалістів;

- міграція представників гуманітарних професій. [18]

Основними причинами трудової міграції в Україні є економічні та соціальні причини (низький рівень заробітної плати, економічні проблеми, низький рівень соціального захисту тощо). Безробіття також є одним із суттєвих чинників, що впливає на соціально-економічне становище населення, зокрема, визначає його бідність і масштаби трудової міграції як у межах України, такі за кордон. [19]

Вітчизняна реєстрація нині не охоплює всю легальну міграцію, а оцінити реальні її масштаби майже неможливо. Отже, існуюча офіційна статистика трудової міграції фіксує тільки певну її легальну частину. Загальна чисельність українських трудових мігрантів, які працюють за кордоном оцінюється в середньому за різними джерелами від 3 до 5 млн. осіб. Ця кількість включає нелегальних, легалізованих та легальних трудових мігрантів. За експертними оцінками, порівняно з нелегальними, легальні трудові мігранти становлять не більше 1% від загальної чисельності громадян України, які виїжджають за кордон з метою працевлаштування. Незважаючи на формування стійкої тенденції до збільшення чисельності цієї категорії мігрантів останніми роками, вона залишається малочисельною в масштабі України. [20]

На сьогодні існують суттєві відмінності у географії країн працевлаштування, у структурі занятості, у статево-віковій, освітній та професійній структурі нелегальних і легальних трудових мігрантів з України.

Із загальної чисельності працюючих за кордоном 87% становлять чоловіки і 13% жінки.

Сільське населення інтенсивніше, ніж міське, бере участь у трудових міграціях. У сільській місцевості в трудових міграціях задіяно 5,6% населення віком 15-70 років, тоді як у міських поселеннях - 2,2%. Навпаки, «човникова» торгівля набула більшого поширення в міських поселеннях: лише 15,3% «човників» представляють сільську місцевість.

Як і в стаціонарній міграції, у трудових поїздках беруть участь переважно люди молодого й середнього віку. Підвищений рівень участі в трудових міграціях спостерігається у віковому діапазоні 20-44 років, максимальний - у віці 25-29 років. «Човники» в середньому дещо старші за трудових мігрантів. Пік рівня участі в «човниковій» торгівлі зафіксований для вікової групи 35-39 років, відповідні показники для осіб віком 40-49 років дещо вищі, ніж для 20-29-літніх. Основну масу трудових мігрантів становлять чоловіки. Навпаки, у «човниковій» торгівлі дещо активніше беруть участь жінки.

Головними країнами-реципієнтами української робочої сили є Російська Федерація, Польща і Чеська Республіка, а також (для жінок середніх і старших працездатних вікових груп) - Італія. Серед інших країн найчастіше називаються Білорусь, Угорщина, Португалія, Словаччина, Німеччина, Велика Британія, Греція та Кіпр.

Основною сферою прикладання праці українських громадян за кордоном є будівництво. Будівельними роботами займаються 57,1% українських трудових мігрантів. Серед інших сфер за чисельністю зайнятих трудових мігрантів з України виділяється сільське господарство - 15,8%, по 4-6% припадає на колективні послуги (виробництво та монтаж фільмів, прибирання вулиць, будівельного сміття, діяльність у сфері спорту), транспорт і зв'язок, торгівлю (роботу в торгівлі за наймом), послуги домашньої прислуги (роботу домашніми робітницями, нянями, гувернантками), промисловість (переважно виробництво товарів широкого вжитку - хлібобулочних виробів, одягу, взуття).

Нажаль, сучасні тенденції перебігу трудових міграцій населення України і, зокрема, молоді далекі від оптимальних. Основна маса трудових поїздок припадає на держави, які не на багато випереджають Україну за рівнем оплати праці та показниками якості життя працюючого населення. До того ж наші співгромадяни переважно займаються роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навиків, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні.

Умови праці більшості українських громадян за кордоном не відповідають нормативам, встановленим на батьківщині. Понад 2/3 трудових мігрантів мали робочий день тривалістю 10 годин і більше, 1/4 - 12 годин і більше. Тільки 11,6% українських трудових мігрантів мали письмовий договір із роботодавцем, тоді як переважна більшість - усні домовленості. У 27,5% випадків умови договору (усна і письмова домовленість) з боку роботодавців порушувалися, причому найчастіше - про оплату праці. [21; 22]

За офіційними даними українські трудові мігранти перерахували на батьківщину у 2007 році 8,4 млрд. дол.. США, що дорівнює 8% вітчизняного внутрішнього валового продукту.

На Сумщині, як одній із прикордонних областей з Російською Федерацією, трудові міграційні процеси мають свою специфіку. Згідно даних соціологічного опитування, проведеного обласним центром зайнятості, станом на 01.01.2008 р. найбільша частина осіб працездатного віку міського та сільського населення мігрують до:

- Російської Федерації (міграційне населення міст та селищ міського типу склало 18848 осіб, або 43,2% від загальної чисельності мігрантів області; сільське населення - 3061 особу, що становить 27,4%);

- м. Києва та Київської області (міграційне населення міст та селищ міського типу - 14834 особи, або 34% від загальної чисельності мігрантів області; сільське населення - 7469 осіб, що становить 66,9%).

Згідно аналізу даних опитування жителі міст північної області мігрують за межі України, переважно до Російської Федерації, наприклад: Глухова (63,8% від всіх мігрантів області), відповідно С-Буди (63,5%), Ямполя (64,3%), Путивля (61,1%).

Дещо інша тенденція спостерігається серед жителів сільської місцевості області. Тут міграційні процеси відбуваються в межах України, до м. Києва та київської області: з Буринського (66,3% від усіх мігрантів області), відповідно Конотопського (80,4%), Кролевецького (80,6%), С-Будського (73,2%), шосткінського (84,5%), Ямпільського районів (64,8%).

Найбільш представницькі групи мігрантів області зосереджено у Португалії (169 осіб, або 2,5% від загальної чисельності мігрантів), Польщі (92 особи, або 1,4%), Іспанії (97 осіб, або 1,43%), Англії (91 особа, або 1,35%). [23]

Як уже зазначалося вище, чинники, які зумовлюють трудову міграцію українців передусім мають економічний характер. Якщо в 90-х роках мотивація трудових мігрантів визначалася насамперед неможливістю знайти будь-яку роботу, то в середині 2000-х основним мотивом стало бажання поліпшити рівень добробуту у зв'язку із значним подорожчанням життя в Україні.

Внутрішні чинники, які мають як загальнодержавний так і регіональний рівень. Серед них основні:

* високий рівень галузевого та регіонального безробіття в умовах структурних трансформацій в економіці, довготривале зниження попиту на окремі спеціальності;

* суттєве зниження рівня добробуту, фактичне зубожіння більшої частини населення в окремих регіонах, в сільській місцевості, серед окремих соціальних груп, потреба в коштах на придбання житла, освіту дітей, відкриття власного бізнесу, які неможливо реально та легально заробити в Україні;

* невідповідність між рівнем оплати праці та фактичною вартістю життя в Україні;

* суттєво нижчий рівень оплати праці в Україні ніж у країнах можливого працевлаштування (фактично кваліфікована праця в Україні оплачується нижче ніж низько кваліфікована в країнах-реціпієнтах);

* монопольне становище роботодавців, які зацікавлені у збереженні низької оплати праці, тінізації значного сегменту ринку праці в Україні, не забезпеченні соціальних гарантій для працівників;

* неефективна політика держави щодо формування конкурентних переваг національного ринку праці, створення умов для легальної занятості, формування потреби в соціальних гарантіях на основі реальної оплати праці.

Зовнішні чинники, які визначають в основному стан та особливості зовнішнього ринку праці:

? зростання попиту на низько кваліфіковану працю в будівництві, сільському господарстві, сфері послуг в більшості країн Європи, який не задовольняється власною робочою силою;

? значно вищі рівні оплати праці ніж в Україні та вигідніші умови працевлаштування;

? наявність різного за обсягом тіньового сектору економіки в приймаючих країнах, що робить можливим поширення нелегальних форм трудової міграції (в Росії, Греції, Іспанії, Італії, Португалії, Німеччині, країнах Східної Європи);

? можливість легалізації з метою подальшої зміни місця постійного проживання;

? сталий попит на українських заробітчан на ринку як нелегальних так і легальних трудових мігрантів в приймаючих країнах (професійні, культурні, ментальні, расові ознаки). [20]

Згідно соціологічних досліджень з питань трудової міграції в Україні переважає неврегульована трудова міграція, яка протягом останніх років залишається актуальною темою та потребує системної роз'яснювальної роботи серед населення і реальних кроків назустріч з боку держави. [23]

3. Державні органи та законодавчі акти, що регулюють ринок праці в Україні

ринок праця міграція господарювання

Здійснення реформ в економіці України значною мірою залежить від того, наскільки вдається вирішити завдання підвищення рівня економічної активності населення, реалізувати його трудовий потенціал, привести професійний та освітній рівень робочої сили у відповідність до вимог ринкової економіки. Вирішення цих завдань є необхідною умовою зростання конкурентоспроможності національної економіки як одного із головних пріоритетів економічного розвитку країни. [24]

Механізм управління трудовими ресурсами являє собою систему органів управління, засобів, методів, спрямованих на реалізацію соціально-економічної політики держави у сфері забезпечення ефективного відтворення людських ресурсів.

Державна система управління трудовими ресурсами України включає сукупність органів державної законодавчої, виконавчої та судової влади і управлінь, що централізовано регулюють основні соціально-економічні відносини в країні, а також методи управління і механізм їх використання. Завданнями державної системи управління є прийняття законів, контроль за їх виконанням, розробка і реалізація політики та рекомендації з питань соціально-трудових відносин, мотивації, організації праці та вирішення конфліктних ситуацій.

В умовах ринку державне регулювання соціально-трудових відносин має обмежений характер і, як свідчить досвід розвинутих країн, стосується тільки питань трудового законодавства, зайнятості, оцінки рівня життя тощо.

Законодавча влада приймає закони з питань зайнятості населення, соціально-трудових відносин, оплати праці. Вона представлена Верховною Радою України, де сформовані комітети з питань оплати, зайнятості населення, соціального захисту.

Виконавчу владу здійснює уряд (Кабінет Міністрів України), який формується Президентом України. Уряд формує міністерства, комітети, відомства, які спеціалізуються на вирішенні функціональних завдань. Виконавча влада реалізує виконання законів.

Судові органи здійснюють правосуддя, вирішення конфліктів, пов'язаних з застосуванням трудового законодавства. До судової влади належать суди: Конституційний, Верховний, Арбітражний, а також Міністерство юстиції.

У вирішенні соціально-трудових проблем важливу роль відіграють профспілки. Багато проблем з управління трудовими ресурсами розглядається з урахуванням рекомендації МОП, членом цієї організації є і Україна.

Центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення єдиної державної політики з зайнятості, соціального захисту є Міністерство праці та соціальної політики України, а також відділи праці обласних і районних Рад народних депутатів.

Міністерство праці та соціальної політики України працює у взаємодії з органами виконавчої влади областей, міст Києва й Сімферополя та з громадськими організаціями.

Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є:

– розробка політики в соціально-трудовій сфері;

– координація всієї роботи соціально-трудової сфери країни;

– розробка основних напрямків соціальної політики уряду;

– формування правової й нормативної бази регулювання соціально-трудових відносин;

– участь у підписанні Генеральної та галузевої угод;

– регулювання ринку праці та зайнятості населення.

Основні сфери діяльності Міністерства праці та соціальної політики наведені в таблиці 1.1.

Підвідомчими організаціями Міністерство праці та соціальної політики України є Державна служба зайнятості, Національна академія праці, Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин; Центральне бюро нормативів з питань праці, Інститут підготовки та підвищення кваліфікації кадрів та ін.

Поряд із системою Міністерства праці та соціальної політики України визначені функції управління трудовими ресурсами виконують інші міністерства та відомства України (Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державний комітет з молодіжної політики, спорту і туризму, Міністерство охорони здоров'я і підлеглі їм об'єднання, підприємства, установи та організації). [25]

Відповідно до генерального курсу на побудову соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні необхідно забезпечити вільно обрану і продуктивну зайнятість на основі ефективного використання людських ресурсів, посилення реального соціального захисту трудящих та зростання їхніх доходів від участі у суспільній праці. [26]

Таблиця 1.1 - Основні сфери діяльності Міністерства праці та соціальної політики України

Сфера діяльності	Напрямки діяльності
Оплата й мотивація праці працівників у виробничих галузях та в бюджетній сфері	Вивчення перспективних і міжгалузевих проблем оплати праці в різних виробничих галузях; підготовка пропозицій про мінімальний рівень оплати праці; встановлення тарифних ставок та посадових окладів для працівників бюджетної сфери
Рівень життя і соціальний захист населення	Проведення моніторингу рівня життя, доходів, умов і охорони праці, аналіз структури й динаміки доходів, розробка мінімальних споживчих бюджетів та соціальних пільг, компенсацій; вивчення загальних питань пенсійного забезпечення
Політика на ринку праці й зайнятості населення	Аналіз і регулювання ринку праці, розробка політики зайнятості, вивчення й прогнозування міграції населення та соціальних проблем зайнятості
Організація праці	Розробка форм і методів організації та нормування праці, тарифікація праці
Підготовка і перепідготовка кадрів	Розробка видів і методів підготовки, перепідготовки кадрів для ринкової економіки, прогнозування ринку професій та профорієнтації населення, розробка міжрегіональних і міжгалузевих програм у цій сфері
Охорона та умови праці	Розробка та узгодження норм і правил з охорони та умов праці
Соціальне страхування	Розробка методичного й нормативного забезпечення соціального страхування, розвиток страхування від нещасних випадків, професійних захворювань, планування пільгових пенсій
Правове регулювання праці і соціальних питань	Підготовка та експертиза проектів нормативних актів, систематизація та аналіз трудового законодавства
Міжнародне співробітництво	Розробка пропозицій з питань двостороннього співробітництва, координація робіт з МОП, вивчення проектів зарубіжної технічної допомоги

Головною метою регулювання ринку праці в Україні є проведення ефективної політики зайнятості населення.

Законодавчими документами, що регулюють зайнятість трудових ресурсів є Кодекс законів про працю, який визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, а також Закон України «Про зайнятість населення». Даний закон визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення, захист його від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» та нормативними документами про зайнятість населення державна політика зайнятості реалізується за такими принципами:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

- співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

- міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні. [7; 27]

Кабінет Міністрів України ухвалив також низку документів щодо регулювання ринку праці. До таких нормативних документів належать:

1) Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Даний закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; [28]

2) Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення»; [29]

3) постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. «Про затвердження Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян,
які потребують соціального захисту»;

3) постанова Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. «Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних»;

4) постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2008 р. «Про затвердження Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт»;

5) наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 13 лютого 2001 р. «Про затвердження Положення про порядок надання Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації»;

6) наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 10 січня 2001 р. «Про затвердження Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних» та ін. [30]

З метою реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян в Україні створена державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського, районних, міськрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. (рис. 1.1)

Рис. 1.1 - Структура державної служби зайнятості

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи і організації, підпорядковані службі зайнятості.

Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безплатно. Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення, передбачених на ці цілі.

У складі служби зайнятості створена інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями. [31; 32]

Державна служба зайнятості виконує такі функції:

- аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;

- консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професій, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

- веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

- надає допомогу громадянам у підборі відповідної роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників;

- організує при потребі професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;

- надає послуги по працевлаштуванню та професійній орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільненим працівникам і незайнятому населенню;

- реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, в т.ч. і грошову;

- бере участь у підготовці перспективних і поточних державної і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має право:

- одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

- укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами про їх працевлаштування з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

- розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами фонду сприяння зайнятості;

- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

- в установленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти або скасовувати їх;

- вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою;

- стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до державного фонду сприяння зайнятості населення;

- розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ і організацій всіх форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування. [13; 33]

Велике значення для вирішення проблем зайнятості населення має Фонд сприяння зайнятості населення. Він є самостійною фінансовою системою і створюється на державному і місцевих рівнях.

Кошти Фонду сприяння зайнятості населення спрямовуються на фінансування таких заходів:

* професійна орієнтація населення, фахове навчання працівників,
що вивільняються, і безробітних, сприяння в їх працевлаштуванні та
виплати допомоги з безробіття;

* надання безвідсоткової позики безробітним для зайняття підприємницькою діяльністю;

* створення і розвиток учбово-матеріальної бази, інформаційно-обчислювальних центрів, центрів профорієнтації, підготовки і навчання працівників і власних підприємств служби зайнятості;