Размещено на http://www.allbest.ru/

Рівень життя населення України та механізм його підвищення в умовах трансформаційних перетворень

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин
• 1.1 Загальна характеристика основних змін у соціальному стані суспільства
• 1.2 Стан та основні проблеми сфери соціально-трудових відносин
• 1.3 Доходи, оплата праці, вартість життя та зайнятість населення
• Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період
• 2.1 Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2000-2004 рр.
• 2.2 Шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Перехід суспільства у якісно новий стан закономірно пов'язаний із кардинальними змінами в економіці, політиці та соціальній сфері. На першому етапі ці зміни неминуче супроводжуються руйнацією соціального організму й одночасним формуванням ядра нових соціально-економічних відносин. Деструктивний період завжди болісний для суспільства, адже пов'язаний з падінням виробництва, життєвого рівня населення та регулятивної ролі права. Він може бути відносно коротким або досить тривалим, і на певній стадії соціальна система перебуває у стані неврівноваженості, коли вірогідні не тільки повернення до минулого, а й національна катастрофа.

Сприятливий для суспільства вихід може бути досягнутий лише при наявності у влади чітких уявлень щодо кінцевої мети перетворень та адекватних цьому засобів, волі та рішучості у здійсненні загальнонаціональних завдань, за умов існування належного ступеню згоди суспільства з цими завданнями і шляхами їхнього виконання.

У досягненні цього виключно важливу роль відіграє правильно орієнтована й ефективна соціальна політика, яка є одним із найважливіших чинників політичної стабільності у країні, а у кінцевому підсумку - її національної безпеки. Відповідність соціальної політики загальнонаціональним завданням залежить від правильного визначення інтересів провідних соціальних сил суспільства, досягнення їхнього балансу й адекватного відображення політичної та економічної динаміки у державних заходах, функціях і структурі влади. Наявність необхідної інформації та її завчасний аналіз є основою цілеспрямованої законодавчої, виконавчої та судової діяльності у царині життєво важливих інтересів суспільства та держави.

У даному дослідженні на основі аналізу головних тенденцій розвитку соціальних процесів, основних джерел і проявів соціальної напруги опрацьовано пропозиції щодо здійснення соціальної політики й удосконалення її методів та інструментарію, а також визначено конкретні заходи, які мають забезпечити відповідність цієї політики першочерговим завданням установлення соціально-політичної стабільності в регіонах України.

Мета курсової роботи: шляхи забезпечення зростання рівня життя в Україні.

Завдання роботи: загальна характеристика основних змін у соціальному стані суспільства, стан та основні проблеми сфери соціально-трудових відносин, доходи, оплата праці, вартість життя та зайнятість населення; соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2000-2004 рр.

Об'єкт дослідження: рівень життя населення України.

Предмет: рівень життя населення України та механізм його підвищення в умовах трансформаційних перетворень.

Розділ 1. Трансформація суспільства та її прояви у сфері соціально-трудових відносин

1.1 Загальна характеристика основних змін у соціальному стані суспільства

соціальний оплата праця трудовий

Економічні та політичні реформи в Україні стали причиною трансформації соціально-економічних відносин в суспільстві. Останні сформувалися у конфліктній взаємодії його ідеологічних вимог і спонтанного розвитку. Ідеологія ґрунтувалася на технократичному раціоналізмі у сфері економіки і забезпеченні соціальної справедливості на противагу свободі як основи соціальної етики та політики.

Відповідно до відзначених передумов соціально-економічні відносини в українському суспільстві базувалися на:

централізації ресурсів і повноважень;

плановому характері виробництва і розподілу;

жорсткій регламентації всіх сфер соціально-економічного життя;

пріоритеті адміністративного регулювання над правовим.

Фактично державна соціальна політика вирішувала два завдання: по-перше, визначала темпи і пропорції економічного розвитку; по-друге, забезпечувала формування фондів суспільного споживання.

Соціальні й економічні функції держави і підприємств значною мірою збігалися, що робило цілком виправданою з точки зору соціальної політики диференціацію в оплаті праці та інших умовах забезпечення в найпріоритетніших сферах народного господарства (передусім галузях ВПК, науці та управлінні).

Відсутність гострих соціальних проблем була головним постійно декларованим твердженням системи державної ідеології. Суспільно-корисна праця, тобто праця у державних організаціях і колгоспах, носила обов'язковий характер. Крім загальної зайнятості, забезпечувався досить низький (порівняно з розвиненими країнами) проте всеохоплюючий розмір соціальної підтримки. При розподілі ВВП на ці цілі витрачалася майже половина централізованих ресурсів держави.

Соціальна ситуація характеризувалася також незначною диференціацією доходів, споживання і загальних життєвих можливостей більшості населення. Високозабезпечений прошарок був відносно незначним і складався з представників державної еліти (партійно-державний апарат, керівництво підприємств, офіційно визнані діячі науки та культури) і тіньової економіки.

Головною причиною зведення людини до нижчого, злиденного прошарку була соціально невиправдана поведінка (небажання працювати, економічно необґрунтована багатодітність). Більшість населення морально засуджувала представників вищої та нижчої груп - у суспільній свідомості панувала егалітарна психологія.

Соціальна політика держави значною мірою забезпечувала формування патерналістських очікувань у населення: не існувало механізмів саморозвитку і конкуренції, професійної солідарності та соціального страхування, до мінімуму була зведеною особиста відповідальність людини за самозабезпечення та економічний самозахист.

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури, за умов руйнації економічних зв'язків мало дуже важливі наслідки для соціального стану суспільства, який разом з економічним можна вважати кризовим. Розпад фінансової системи і гіперінфляція призвели до відродження "тіньової" економіки у значно ширших, ніж за часів соціалізму, масштабах (за оцінками експертів рух майже третини ВВП ніяк не фіксується).

Такий розвиток призвів до наступних украй негативних наслідків у соціальній сфері:

зниження рівня життя значної частини населення, що набагато перевищило масштаби падіння рівня виробництва;

значної частки прихованого безробіття;

різкої поляризації населення за рівнем доходів;

майже повної ліквідації відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

посилення неформальних, суспільно неврегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвитку корупції;

формування маргінальних груп населення, готових до суспільно деструктивних дій.

Інфляційні процеси ще більш посилили соціальну нерівність, збільшили й без того значну кількість бідних і малозабезпечених, погіршили їхнє тяжке становище. Ядром малозабезпеченого прошарку стають робітники і спеціалісти державних підприємств та організацій бюджетної сфери, абсолютна більшість пенсіонерів. За таких умов соціальна політика Уряду головним чином зводиться до пом'якшення найгостріших проявів кризи, відповідні заходи вживаються у "пожежному порядку", за рахунок грошової емісії та перерозподілу коштів при постійному зменшенні фінансової бази. Внаслідок цього соціальна політика виявилася орієнтованою на самовиживання населення, пристосування до нових умов соціально активних та вимирання соціально слабких верств населення. Ці процеси відбуваються на фоні існування двосекторної економіки: контрольованої державою та неконтрольованої. У контрольованому секторі вирішальним є збереження неефективної зайнятості та підтримання низького рівня оплати праці. Саме на нього припадає головна частка податків та обов'язкових виплат. За рахунок неконтрольованого сектора головним чином відбувається зростання доходів і диференціація за їхнім рівнем.

Соціальна структура суспільства відзначається значною нестабільністю як на рівні процесів, що відбуваються у соціальних групах і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця у соціальних структурах та ієрархії. Відбувається активний процес розмиття традиційних соціальних груп з одночасним становленням нових видів інтеграції за формами власності, рівнем доходів, належністю до структур влади. Трансформація суспільства здійснюється різними темпами і має суттєві відмінності залежно від регіону, галузі, розміру населеного пункту, у місті та на селі. Соціальна еволюція при цьому часто не має чіткого спрямування.

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності. Здійснювався цей процес у два етапи. На першому відбувалася трансформація державної власності у різні форми колективної та колективно-корпоративної з наступним переходом майна і фінансових ресурсів до альтернативного підприємницького сектора. Цьому сприяло законодавче надання державним підприємствам повної господарської самостійності при фактичній відсутності контролю з боку власника. З початком масової приватизації трансформація державної власності набула безпосереднього характеру через викуп акцій приватизованих підприємств.

Зміна ситуації позначилася й на структурі високозабезпеченого підприємницького класу. Якщо на початку першого етапу трансформації суспільства його більшість складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торгово-посередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур.

Нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського політичний ринок, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів.

Слід зазначити, що зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям. Це свідчить про те, що початок соціального конституювання верхнього прошарку суспільства не супроводжується формуванням соціальних типів класичного капіталізму - власників-підприємців та рантьє.

Умови сьогодення фактично унеможливлюють формування значної (у соціальному плані) групи підприємців дрібного та середнього бізнесу. Система оподаткування значною мірою сприяє криміналізації цієї сфери діяльності. Відносини з державними структурами характеризуються високою конфліктністю і низьким ступенем взаємної довіри. Значна частина таких підприємців поєднує свою діяльність з працею у державних, громадських організаціях і наукових установах (часто - лише формально).

В силу факторів - економічних і соціально-політичних, об'єктивних та суб'єктивних - радикальне роздержавлення не здійснюється. Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Відзначається стихійна недовіра до приватизації. Вона підкріплюється ігноруванням керівництвом підприємств (яке фактично розпоряджається часткою власності, приналежною колективу та державі) встановлених законодавством вимог до організації роботи господарських товариств, передусім проведення установчих зборів, а також відсутністю дивідендів.

Статус масового акціонера, причетного якщо не до функцій власності, то до процесу економічного зростання - соціально-психологічної основи "народного капіталізму" - неможливо реалізувати за умов тотального спаду виробництва та жорстокої соціально-економічної кризи. Якщо заощадження індивідуального інвестора стають жертвою певної компанії, він схильний обвинувачувати не стільки власне невдале економічне рішення, скільки в кінцевому підсумку державу і політизує свою невдачу у вигляді вимог відшкодування одержаних збитків. Звичайно, відсутність належної нормативної бази створює сприятливий ґрунту для зловживань, але водночас відзначається і традиційна радянська відсутність відповідальності в учасників економічних процесів.

На результати приватизації значний вплив здійснює неадекватність її формальних механізмів, запозичених у розвинених країн із ринковою економікою, реальному станові економіки і характеру виробничих відносин.

Особливо треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Сприйняття наслідків приватизації більшістю працівників є негативним. Дані соціологічних опитувань значної кількості приватизованих підприємств Росії свідчать про найбільш позитивну оцінку результатів приватизації серед працівників торгівлі та побутового обслуговування - 20 відсотків, найменш позитивну - сільського господарства - 4 відсотка. Дані по промисловості виявилися дуже близькими до даних по сільському господарству - 6 відсотків.

Причини негативної оцінки працівниками наслідків приватизації за своєю значимістю розподілилися таким чином: зниження заробітку, загроза втрати роботи, погіршення психологічного клімату.

Фактично в усьому спостерігається зростання залежності від адміністрації підприємства - передусім у сфері заробітної платні та допомоги у вирішенні соціально-побутових проблем. На підприємствах із задовільним загальним економічним станом у відносинах між працівниками та адміністрацією можна відзначити певний "стриманий авторитарний патерналізм" з елементами соціального партнерства. Для його здійснення вживаються типові для попередньої епохи заходи: реалізація в їдальнях обідів за заниженими цінами, організація оптової закупівлі споживчих товарів, надання кредитів і дотацій.

Водночас відзначається більш жорсткий характер виробничих відносин, значною мірою виправданий низьким рівнем виробничої дисципліни. Володіння акціями при цьому сприймається не як право власності, а як своєрідна "тринадцята зарплатня". Загалом же треба відзначити, що "авторитарний патерналізм" є наслідком не стільки приватизації, скільки традицій соціально-трудових відносин і важкого економічного стану країни. Приватизація надала грубішої, без маскування ідеологією, форми відносинам, що склалися на попередньому етапі.

Невдоволення працівників викликає агресивне здирництво з боку керівництва підприємств і значна різниця у доходах між ними. В інших випадках керівництво, навіть не компрометуючи себе здирництвом, демонструє нездатність пристосуватися до нових економічних умов, що призводить до зростання соціальної напруженості на підприємствах. Її переростання у відкритий конфлікт залежить від наявності лідерів, спроможних стимулювати соціальну активність робітників.

В цілому, досить типовою є психологічна роз'єднаність колективів, відсутність звичок і досвіду соціальної організації, традиційне ставлення до профспілок як до частини бюрократичного апарату. За цих умов загрозливою є тенденція до "рефеодалізації" окремих верств суспільства, посилення особистої залежності працівників від представників господарського керівництва, що трансформуються у власників. Сприятливий ґрунт для цього створюють колективні форми власності: оренда і колективні сільськогосподарські підприємства. Відсутність ефективної державної влади та її значна корумпованість, а також звичні традиції корпоративності і патерналізму в умовах невеликих та середніх населених пунктів, при загальній економічній кризі та низькій територіальній мобільності, за відсутності традицій соціальної солідарності - все це створює умови для повної залежності долі працівника від відносин із керівництвом.

Загальні зміни у соціально-економічному стані суспільства позначилися на розвитку основних процесів у соціально-трудовій сфері.

1.2 Стан та основні проблеми сфери соціально-трудових відносин

Зайнятість населення - показник, від якого залежать рівень та якість життя, загальний соціально-психологічний стан суспільства.

Головним спрямуванням соціальної політики у цій сфері є стримування масового вивільнення працівників шляхом підтримання низького рівня гарантованої мінімальної заробітної платні і надання субсидій збитковим підприємствам важкої промисловості та військово-промислового комплексу. Наслідком цього стало те, що нині для України не характерні прояви класичних форм безробіття - кон'юнктурного та структурного, які виникають в аналогічних умовах, а головною проблемою стає приховане безробіття, яке на даний час існує у двох формах. Перша - це традиційний ще за часів соціалізму надлишок робочої сили, значною мірою виправданий при повному використанні виробничих потужностей. Зараз такий надлишок існує завдяки державній підтримці певних галузей і підприємств та їхньому монопольному становищу на ринку. При відсутності такої підтримки в ході приватизації приховане безробіття трансформується у відкриті форми - вимушені відпустки та роботу за неповним графіком робочого часу. В цілому при зниженні валового продукту більш ніж удвічі зайнятість у формальному секторі економіки зменшилася лише на 12 відсотків.

При досить незначному рівні офіційного безробіття (менше 1 відсотка) загальний рівень використання фонду робочого часу складає майже 80 відсотків. У вимушених відпустках перебувають біля 5 мільйонів чоловік, а 35 відсотків зайнятих працюють за графіками скороченого робочого тижня - передусім у галузях машинобудування і легкої промисловості. Складності у формуванні виробничих програм мають всі енергомісткі підприємства: нафтопереробні, хімічні, будівельних матеріалів. Ситуація погіршується також вкрай низьким потенціалом територіальної та професійної мобільності населення.

За цих умов виключно важливу роль починає грати нерегламентована зайнятість. Вона проявляється в двох основних формах: процесі самоорганізації економіки на мікрорівні через індивідуальну зайнятість та прояви тіньової економіки.

Основною формою є нерегламентована додаткова зайнятість, найбільш ефективна з точки зору отримання доходів. Вона супроводжується використанням в особистих цілях не приналежних приміщень і техніки, а у найбільш доходних варіантах - зв'язків. За оцінками Міністерства праці майже 40 відсотків постійно або тимчасово незайнятого населення займаються торгівлею та економічним туризмом.

Залишається високою традиційна плинність кадрів - майже 20 відсотків протягом року. Якщо раніше вона була властива галузям із експортним потенціалом і значною бюджетною підтримкою, де заробітна платня була вищою за середню по промисловості (так, її зростання протягом 1992 - 1994 рр. було характерним для енергетики, паливної промисловості та металургії, незважаючи на спад обсягів виробництва), то останнім часом відбувається перерозподіл робочої сили залежно від фінансового стану конкретних підприємств.

Ринок праці значною мірою функціонує поза державною службою зайнятості. Через цю систему працевлаштовується лише кожен п'ятий.

Регіональний аспект цієї проблеми характеризують найвищі рівні офіційного безробіття в областях західного регіону, передусім Івано-Франківській та Закарпатській.

Необхідно відзначити скорочення зайнятості у регіонах, де головне місце займали підприємства легкої та харчової промисловості, а також ті, які спиралися на поставки комплектуючих із країн колишнього СРСР. Цим обумовлено зниження зайнятості у промисловості Закарпатської та Одеської областей в 1,8 рази, Івано-франківської і Херсонської - в 1,5 рази.

У той же час приховане безробіття характерне для промислових регіонів зі значною питомою вагою машинобудування: Донецької, Харківської та Луганської областей.

Перспективи зайнятості у професійному аспекті характеризує неминуче масове вивільнення працівників індустріальних професій, зайнятих у галузях машинобудування та легкої промисловості, особливо - інженерно-технічних фахівців. Майже всім галузям притаманний значний надлишок професійно підготовлених працівників і саме вони формують більшу частину офіційного безробіття.

Деякою мірою краще становище спостерігається серед зайнятих у галузях ринкової інфраструктури, будівництва і транспорту. Загалом же підвищення попиту на робочу силу можна очікувати у тих сферах діяльності, що вимагають суттєвої, специфічної професійної підготовки.

Статистикою реєструється деяке зростання зайнятості у сільському господарстві, передусім за рахунок особистого господарства при певному зниженні зайнятості у господарствах колективних. Значне зростання спостерігається в індивідуальному та приватному секторах - майже у два рази протягом останніх чотирьох років.

Існування структурної невідповідності між попитом на робочу силу та її пропозицію загострює протиріччя між системою професійного навчання та потребами ринку праці. Для молоді ця система сьогодні відіграє роль фактора соціалізації, але аж ніяк не професіоналізації (за фахом працюють менше 20 відсотків молоді, що закінчила ПТУ). Саме соціальний підхід є головним, хоча й досить сумнівним аргументом на користь постійного поновлювання фінансування з державного бюджету цієї, фактично працюючої сама на себе, системи.

1.3 Доходи, оплата праці, вартість життя та зайнятість населення

Зараз є очевидним посилення майнового розшарування, диференціації та поляризації населення за рівнем доходу, що вже перевищило показники більшості розвинених країн. При цьому слід враховувати, що статистичні оцінки не відображають реальних масштабів цих процесів. Поляризація доходів відбувається на фоні стійкого падіння рівня життя переважаючої частини населення, який протягом останніх років знизився у 2 - 3 рази.

В умовах зростання цін майже до світового рівня, заробітна платня залишається вкрай низькою. Механізми її регулювання - законодавче збереження критично низького рівня мінімальної зарплатні та система оподаткування - були спрямовані на подальше стримування її росту.

Пряме оподаткування заробітної платні (прибутковий податок та обов'язкові платежі) складає в середньому майже 70 відсотків, непряме, при якому зарплатня входить до податкової бази, головним чином ПДВ - понад 20 відсотків. У результаті загальний розмір оподаткування дорівнює розміру оплати праці. Така ситуація практично унеможливлює розвиток трудомістких галузей з висококваліфікованою працею.

Важливим фактором соціальної напруженості стають затримки в термінах виплат.

Головною причиною зростання напруженості можна вважати кризу неплатежів. Проте крім об'єктивних факторів на цьому фоні спостерігаються і зловживання, коли гроші, призначені для виплати заробітної платні, використовувалися не за прямим призначенням.

Загалом же виявляється характерною відсутність реального зв'язку між складністю та ефективністю роботи і розміром заробітної платні в різних галузях і сферах економіки. Порушено структуру оплати праці, продовжує залишатися низькою питома вага її тарифної частини (майже 40-50 відсотків проти 75, що визнається нормальним співвідношенням). Одним із наслідків приватизації є посилення цієї диспропорції. Диференціація зарплатні через преміальну систему широко використовується для стимулювання згідно з результатами праці та за лояльність до керівництва.

Порушення відповідності між затратами та результатами праці загострює кризу мотивації до неї. Процес приватизації не вніс суттєвих змін до цієї ситуації. Так, за даними соціологічного опиту, 48,7 відсотка робітників вважають, що інтенсивність праці залишилася без змін, 12 відсотків - що зменшилася, 24,4 відсотка - збільшилася. Підвищувати продуктивність праці мають намір лише 20,1 відсотка IТР й 15,8 відсотка - робітників. Майже 80 відсотків опитаних вважають, що працюють нижче за свої можливості. При цьому треба відзначити низьку сприйнятливість до матеріального забезпечення як фактора посилення інтенсивності праці.

Майже 20 відсотків молоді і третина громадян, що мають відношення до підприємницької діяльності, основою покращання свого майнового становища вважають постійну або тимчасову еміграцію.

Проте приватизація вносить певні зміни до процесів формування рівня заробітної платні - запроваджуються преміальні системи, робляться спроби відновити систему нормування.

Найважливішою проблемою, що вимагає розробки державної політики у сфері зайнятості, є існування значного потенціалу прихованого безробіття як у прямій формі (неповне використання робочого часу), так і у прихованій (надлишок робочих місць у більшості галузей народного господарства); до цього додається значна кількість людей, що не звертаються до служби зайнятості і здійснюють свою трудову діяльність через альтернативні економічні форми на постійній або тимчасовій основі.

З точки зору ефективності та структурних зрушень в економіці найбільша проблема пов'язана з надлишковою зайнятістю. Підтримання високого рівня цін на продукцію, що забезпечує монопольне становище, а також державна підтримка дозволяють утримувати надлишкову робочу силу, яка в макроекономічному плані призводить до значних втрат. Розрахунки свідчать, що тільки прямі видатки на утримання неефективних робочих місць майже втричі перевищують видатки, пов'язані з виплатою допомоги по безробіттю та витратами на перекваліфікацію.

Для реалізації відповідних заходів на макрорівні необхідно при секторному аналізі економіки по галузях і регіонах розробити їхню класифікацію згідно з готовністю окремих підприємств до переструктурування народного господарства та функціонування в умовах ринкового середовища і міжнародного розподілу праці, а також виділити у найближчі роки економічно перспективні сектори розвитку.

У цьому ж напрямку має вирішуватися проблема надання допомоги безробітним за рахунок коштів страхування від безробіття та фонду солідарності. Для цього слід визначити доцільність збереження кадрового потенціалу підприємства згідно з його економічними перспективами. Рішення щодо надання допомоги приймається відомством опіки та службою зайнятості на підставі поданих власником і радою підприємства плану санації і програми фінансування з відповідними результатами їхньої експертизи, а також соціального плану. Розмір допомоги встановлюється в індивідуальному порядку залежно від ступеню втрати заробітку внаслідок неповної зайнятості.

Водночас система професійної підготовки має бути переорієнтованою відповідно до вимог динамічних змін на ринку попиту на робочу силу. У цьому відношенні заслуговує на увагу розповсюджений в усьому світі досвід підготовки кадрів безпосередньо на підприємствах.

Для України велике значення має легалізація нерегламентованої зайнятості на основі неакціонованого та некорпоративного бізнесу. При такій організації праці створюються робочі місця при мінімальних витратах капіталу. Проте досвід свідчить, що пряме кредитування за пільгових умов, яке здійснювалося із фонду зайнятості та спеціальних бюджетних фондів, було недостатньо ефективним. У подальшому, при переході на страхові принципи фінансування допомоги по безробіттю доцільно за прикладом Польщі розглянути питання про створення спеціального бюджетного фонду для надання позик на заняття підприємницькою діяльністю, а також фінансування систем профорієнтації та перекваліфікації безробітних. Проте у будь-якому випадку необхідно встановити систему реального контролю над економічною доцільністю здійснення таких заходів.

У суто організаційному плані доцільно здійснювати диференціацію центрів зайнятості згідно з обсягом послуг, які ними надаються, та спрямуванням їхньої діяльності. Можна запропонувати три типи таких центрів: для великих міст, де надається повний обсяг послуг із системою перекваліфікації; для інших районів, де функції дещо обмежені; для регіонів, які знаходяться у стані загальної економічної депресії (в останніх робота центрів має бути спрямованою на забезпечення територіальної мобільності населення).

Головною проблемою у сфері оплат та мотивація до праці є посилення соціальної функції заробітної платні на противагу економічній, а також легалізація неефективних затрат праці.

Досвід свідчить, що регулювання заробітної платні на основі договорів передбачає існування розвиненої законодавчої основи, відпрацьованого механізму виявлення та узгодження інтересів, відповідних навичок ведення переговорів, а передусім необхідною є наявність двох сторін - незалежних профспілок і роботодавців. Економічно виправданим цей процес може бути лише за умови існування сторони, зацікавленої у зниженні витрат на робочу силу. Поки що керівники підприємств такою стороною не являються, також не існує і ринку робочої сили, який давав би необхідні орієнтири для об'єктивного визначення розміру цих витрат.

У зв'язку з цим державне регулювання заробітної платні є хоча і вкрай непопулярним (передусім для державних підприємств, а також тих, що займають монопольне становище на ринку), проте необхідним заходом. Разом з цим треба враховувати низьку ефективність механізму, що діяв у 1993-1994 рр., численні виключення, які призводили до фактичної нерівноправності господарюючих суб'єктів. Введення його зараз вимагає внесення змін до законодавства про оподаткування і викликає неприйняття у парламенті.

Що стосується посилення мотивації до праці, то потенційно неминучим кроком буде масове застосування системи контрактного найму на певний термін. Про це свідчить досвід Іспанії, де довгий час існувала система захисту зайнятості на засадах, близьких до трудового законодавства СРСР та України. Здійснення економічних реформ при наявності значного надлишку робочої сили викликала необхідність переходу до трудового договору на певний термін, за яким у 1992 році працювало понад 50 відсотків зайнятих у несільськогосподарському секторі економіки.

Також заслуговують на увагу заходи щодо відновлення системи нормування праці та матеріального заохочення, оскільки характерний для розвинених суспільств "парадокс грошового мотиву", коли матеріальна винагорода перестає грати провідну роль у заохоченні до праці, в Україні поки що не має достатнього соціально-психологічного підґрунтя.

Головними факторами формування нової соціальної реальності є плюралізація форм власності, трансформація їхньої державної форми і владно-розпорядчих повноважень у різні види приватної власності.

Зараз власність не відіграє конституюючої ролі у формуванні соціальної стратифікації суспільства. Головну увагу приділено особистому майновому стану та господарським і політичним функціям.

Соціально-економічний порядок можна охарактеризувати як корпоративний державно-монополістичний капіталізм, якому властива висока мобільність на вищих щаблях суспільства і консервація соціального стану та свідомості основної маси працівників.

Треба відзначити відсутність в концепції приватизації соціального обґрунтування та реальної моделі нових соціальних відносин на приватизованих підприємствах. Соціальні наслідки приватизації визнаються стихійними результатами процесів, нею же розв'язаних.

Розділ 2. Аналіз та динаміка рівня життя населення України в трансформаційний період

2.1 Соціальні аспекти забезпечення політичної стабільності у державі та динаміка доходів населення України за 2000-2004 рр.

Період трансформації суспільства пов'язаний із численними загрозами його соціально-політичній стабільності. Особливо загострює становище властива нашій державі відсутність традицій державності, відповідальності членів громадянського суспільства та правових методів вирішення конфліктів. Додатковими факторами є недосконалість і колізійність правової бази, присутність елементів правового регулювання попередньої епохи та запозичених із законодавства різних країн, пристосованих для інших традицій та соціального середовища.

Вияви соціально-економічної деструкції різноманітні й охоплюють практично всі сфери життя. Мабуть найяскравішими її ознаками є руйнація економіки з привласненням майна і доходів, прояви нестабільності у вигляді політичних демаршів та економічних страйків, які часто отримують політичне забарвлення, утворення регіональних "центрів влади" та сепаратизм, формування системи неформального, силового регулювання економічного життя.

Формування громадянського суспільства неможливе без активності - економічної та політичної - значних за чисельністю прошарків суспільства. У зв'язку з цим особливу тривогу викликає наростання соціальної пасивності. Курс реформ виявився дуже обтяжливим для основної маси населення. Нові соціальні умови ставлять перед особистістю завдання, до вирішення яких вона не підготовлена усім попереднім укладом життя. Реальність та ефективність змін тісно пов'язана з процесами прийняття або відторгнення реформ різними групами населення. Дуже різкі зміни у соціальній сфері, навіть при їхній беззаперечній ефективності, можуть бути не віднесені населенням до системи власних цінностей, тоді як швидка руйнація звичних форм соціалізації може супроводжуватися відчуттям втрат і деградації соціального життя. Покращання, що відчувається одними групами, не покриває втрат інших, які стають середовищем ретроградних настроїв. У зв'язку з цим необхідно вирішувати питання про компенсацію втрат населення, інакше неминучими стають зростання нестабільності і прямі конфлікти з владою. Можливості матеріальної компенсації є обмеженими, і з огляду на це дуже важливо створити відчуття причетності до вироблення політики, досягти ілюзії відкритості при її формуванні.

Найпростішим в організаційному плані, проте досить складним у політичному відношенні, є проведення кампанії боротьби з корупцією, а також численними порушеннями законодавства у сфері приватизації. Проте слід застерегти, що існування у суспільстві різних соціально-політичних груп, які мають різноманітні економічні та політичні інтереси, неминуче призводить до вироблення політики та її реалізації через призму економічних і політичних інтересів тих чи інших соціально-політичних сил. При цьому виникає загроза втрати соціальних орієнтирів, яка може призвести до негативних наслідків, а результати заходів можуть носити характер, протилежний меті, задля якої вони вживаються.

Основою забезпечення політичної стабільності є дотримання балансу інтересів за допомогою "конфліктної співпраці". У сфері соціальної політики традиційною формою такої співпраці є соціальне партнерство.

Хоча соціально-економічні передумови для реального здійснення соціального партнерства відсутні, необхідне опрацювання певної законодавчої та організаційної бази для його становлення. Зараз керівництво підприємств свідомо йде на політизацію робітничого руху. Масові страйки або їхня загроза стали формою передусім політичного тиску на владу, яку часто застосовують як засіб боротьби за владу. Тому закладання основ перенесення вирішення питань соціально-трудових відносин із політичної до економічної сфери вимагає підготовки відповідної нормативної та організаційної бази.

Головним гальмом встановлення "конфліктної співпраці" як основи соціального партнерства є кризовий стан підприємств і нездатність адміністрації налагодити конкурентоспроможне виробництво. Доки пріоритет належить виживанню підприємств і трудових колективів, проблеми становлення трудових відносин неминуче будуть відходити на другий план.

За таких обставин принципового значення набуває формування ринково-орієнтованих професійних спілок - одного із найважливіших факторів успішного здійснення реформ. Профспілки та трудові колективи за умов фактичної відсутності інститутів громадянського суспільства є основними факторами соціалізації працівника. Без демократичних профспілок реальне соціальне партнерство неможливе. Проте існуючі, альтернативні традиційному профспілковому об'єднанню - Федерації профспілок України - профспілки не мають масової бази (а інколи і не намагаються її мати), а також достатньо визначених традиційних ознак спільності з об'єднаннями громадян на соціально-професійній основі. Значною мірою вони виявляються політичними і комерційними утвореннями. У формуванні справжнього профспілкового руху суттєву роль може відіграти позбавлення існуючої профспілкової структури державних функцій, переданих їй у спадок тоталітарним суспільством - передусім розпорядження державним майном та коштами соціального страхування.

Суттєвим моментом є розвиток соціальних інститутів, властивих ринковій економіці та громадянському суспільству, що забезпечують формування соціальної політики, її безпосередню реалізацію та регулювання соціально-трудових відносин.

До таких інститутів можна віднести:

органи соціального партнерства (ради, конфліктні комісії тощо);

недержавні організації соціального спрямування (благодійні фонди, товариства взаємодопомоги, недержавні пенсійні фонди).

Виключно важливим соціальним інститутом є система державної служби. Саме від неї залежить реальне втілення мети того чи іншого нормативного акта. Для виконання ключової ролі у модернізації країни, вона сама має стати носієм і певним зразком цивілізованих соціально-трудових відносин. На жаль, Закон України "Про державну службу" не спромігся корінним чином перебудувати систему відносин в апараті управління. Фактично він лише встановив соціально невиправдані пільги у пенсійному забезпеченні державних службовців. Залишилася майже абсолютною залежність державних службовців від швидкоплинних змін, пов'язаних із появою та зникненням політичних фігур, які очолюють державні установи. Головною формою трудових відносин є клієнтарні зв'язки, якими пов'язані керівники і підлеглі, а закони не стали головними чинниками прийняття рішень.

Становлення сучасної державної бюрократії ґрунтується на утвердженні її класичних принципів: пріоритету права, системи чіткого регламентування кар'єри, законодавчо встановлених пільг (передусім у відношенні гарантії права на робоче місце) та обмежень для службовців, розгалуженої системи публічного контролю, системи професійної підготовки і цілеспрямованого формування адміністративної еліти, представницьких органів, що мають забезпечувати права співробітників державного апарату, системи адміністративної юстиції, передусім арбітражних органів.

Запровадження цих загальновизнаних принципів має стати основою формування "раціональної" бюрократії і правового порядку в суспільстві.

Для дослідження динаміки рівня життя населення України розглянемо параметри доходів населення за період 2000-2004 років.

Номінальні грошові доходи населення за січень-листопад 2000р. порівняно з аналогічним періодом 1999р. збільшились на 40,4% і становили 76850 млн. грн., а реальні грошові доходи, визначені за виключенням обов'язкових платежів, добровільних внесків та з урахуванням впливу інфляції, зросли на 6,2%.

Середньомісячний грошовий доход у розрахунку на душу населення за січень-листопад 2000р. становив 141 грн. проти 99,6 грн. за аналогічний період 1999р.

Грошові витрати та заощадження населення за січень-листопад 2000р. становили 75215 млн. грн., що на 42,4% більше порівняно з аналогічним періодом 1999р.

Середня номінальна заробітна плата одного працівника за січень-листопад 2000р. становила в середньому за місяць 224 грн., що на 29% більше, ніж у відповідному періоді 1999р.

Важливим фактором росту середньомісячної заробітної плати протягом 2000р. стало підвищення майже на 60% в законодавчому порядку рівня мінімальної заробітної плати (з 74 грн. до 118 грн.).

За галузевою ознакою найвищі рівні заробітної плати відмічалися у працівників паливно-енергетичного комплексу (газової, нафтодобувної промисловості, атомної енергетики, нафтопереробної промисловості), а також морського та авіаційного транспорту, де нарахування у 2,5-3 раза перевищували середній показник в цілому по економіці. Водночас розмір заробітної плати у працівників соціальної сфери (культури, соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти) становив лише 51-69% відповідного показника в цілому по економіці.

Продовжує зберігатись високий ступінь диференціації регіонів за рівнем оплати. Так, заробітна плата працюючих у Тернопільській, Волинській, Чернівецькій, Хмельницькій областях на 32-42% була менше середнього показника по країні. В регіонах з високою зайнятістю в основних виробничих галузях (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області) мало місце перевищення (на 19-27%) зазначеного показника. Найбільший розмір заробітної плати у січні-листопаді 2000р. відмічався у м. Києві (391 грн.).

У структурі витрат підприємств, установ, організацій на оплату праці 63% становила основна заробітна плата (оплата за тарифними ставками та посадовими окладами), 31% - додаткова заробітна плата, та 6% - інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

На рівень заробітної плати значний вплив має тривалість робочого часу. Табельний (встановлений) фонд робочого часу на одного працівника та фактично відпрацьований за 11 місяців 2000р. порівняно з відповідним періодом 1999р. збільшився на 0,8% та 1,3% відповідно. У січні-листопаді 2000р. кожен працівник відпрацював в середньому за місяць 130 годин, коефіцієнт використання табельного фонду робочого часу становив 78,4%.

Загалом для виконання обсягу робіт (послуг), випуску продукції у зазначеному періоді було задіяно в цілому 89,5% штатної чисельності працівників середніх та великих підприємств, які перебували у трудових відносинах. У промисловості відповідно 83,2% проти 79,2% рік тому, що свідчить про поліпшення використання робочої сили в галузі.

У 2000р. спостерігалося уповільнення темпів зниження реальної заробітної плати, а в окремі місяці навіть її зростання. Загалом за 11 місяців 2000р. порівняно з відповідним періодом попереднього року темпи зниження реальної заробітної плати складали 1,4%, проти 10% у аналогічному періоді 1999р.

Заборгованість із фінансування виплати пенсій та грошової допомоги по установах Мінфіну та Пенсійного Фонду України після повної ліквідації протягом вересня 2000р. не виникала.

Заборгованість із виплати соціальної допомоги, передбаченої Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», протягом грудня 2000р. зменшилась на 3,5% або на 2,2 млн.грн. і на 1 січня 2001р. становила 61,5 млн.грн., що більше суми заборгованості на початок 2000р. в 1,4 рази або на 17,7 млн.грн. У грудні фактично профінансовано в рахунок погашення заборгованості 30,4 млн.грн. (33,1% від потреби).

За даними міністерств та інших органів виконавчої влади по закладах освіти, що знаходяться в їх підпорядкуванні, заборгованість із виплат стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів протягом грудня збільшилась на 0,8% і на 1 січня 2001р. становила 9,2 млн.грн., що менше суми заборгованості на початок року в 1,6 рази, або на 5,1 млн.грн. У грудні фактично профінансовано в рахунок погашення заборгованості 17,2 млн.грн. (65,1% від потреби).

За січень-листопад 2000р. 4236,9 тис.сімей призначені субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та електроенергії, що становило 94,0% від загальної кількості сімей, які звернулися за субсидіями, з них в міській місцевості - 3504,4 тис. сімей, в сільській - 732,5 тис. сімей.

Загальна сума призначених субсидій за 11 місяців 2000р. становила 195,9 млн.грн., при цьому в міській місцевості цей показник становив відповідно -163,2 млн.грн., сільській - 32,7 млн.грн.

Середня сума призначеної субсидії на одну сім'ю у листопаді становила 59 грн.

Крім того, 583,5 тис. сімей (94,8% із числа тих, які звернулися) були призначені субсидії для відшкодування витрат на придбання скрапленого газу та твердого палива на загальну суму 127,4 млн.грн., з них в міській місцевості відповідно 176,6 тис. сімей на загальну суму 37,9 млн.грн., в сільській місцевості - 406,9 тис. сімей та 89,5 млн.грн.

Середній розмір призначеної у листопаді субсидії цього виду на одну сім'ю становив 233 грн.

Зареєстрований ринок праці у 2000р. характеризувався відносною стабільністю, особливо у другому півріччі (табл. 2.1).

Впродовж 2000р. до державної служби зайнятості за допомогою у пошуках роботи звернулося 1,5 млн. громадян, що на 102,9 тис. осіб більше ніж у 1999р. Більшу частину з них становили жінки (53,3%), кожен третій (36,8%) був у віці до 28 років.

Слід відмітити, що щомісячно на обліку в державній службі зайнятості перебувало в середньому 1215,1 тис. незайнятих громадян. На 1 січня 2001р. кількість таких громадян становила 1188 тис. осіб, що на 1,4% менше, ніж рік тому. Статус безробітних мали 97,2% зареєстрованих громадян.

Серед безробітних найбільш суттєвий приріст (14,9%) спостерігався у категорії осіб, які проживали у сільській місцевості. Це обумовлено реформуванням аграрного сектору, що супроводжувалося вивільненням працівників.

Таблиця 2.1 Ринок праці у 2000 р.

	Чисельність зареєстрованих безробітних на 1 січня 2001р
	тис.осіб	у % до	одержують допомогу по безробіттю, тис.осіб
		загальної чисельності безробітних	1 січня 2000р	1 грудня 2000р
Безробітні - всього	1155,2	100,0	98,4	101,1	627,3
з них:
жінки	730,4	63,2	100,1	100,5	388,1
молодь у віці до 28 років	320,1	27,7	89,2	100,5	180,7
особи, які потребують особливого соціального захисту	169,6	14,7	96,0	100,5	100,0
вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва	189,8	16,4	87,7	98,2	87,7
особи, які проживають у сільській місцевості	291,5	25,2	114,9	102,9	…

Із кожних 100 безробітних, які перебували на обліку, 52 раніше займали робочі місця, 32 - посади службовців.

Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні, починаючи з травня мав тенденцію до скорочення і на 1 січня 2001р. становив 4,2% працездатного населення працездатного віку.

Середньомісячний грошовий доход у розрахунку на 1 особу за січень-листопад 2001р. становив 178,6 грн. проти 141,2 грн. за аналогічний період 2000р.

Грошові витрати та заощадження населення за січень-листопад 2001р. становили 91939 млн.грн., що на 21,7% більше порівняно з відповідним періодом 2000р.

Номінальна заробітна плата одного штатного працівника за січень-листопад 2001р. становила в середньому за місяць 304,90 грн., що на 36,2% більше, ніж у відповідному періоді 2000р.

За галузевою ознакою найвищі рівні заробітної плати за цей період відзначались у працівників нафтопереробної, нафтодобувної та газової промисловості, атомної енергетики, а також морського, авіаційного та трубопровідного транспорту, де нарахування у 2,5-3,2 рази перевищували середній показник по економіці. Водночас розмір заробітної плати у працівників соціальної сфери: культури, соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти склав лише 51-71% відповідного показника по економіці.

Серед регіонів середній розмір заробітної плати коливався від 186,39 грн. у Тернопільській області до 533,27 грн. у м. Києві.

Реальна заробітна плата за січень-листопад 2001р. порівняно з відповідним періодом 2000р. зросла на 19,2%. У листопаді по відношенню до жовтня 2001р. вона зменшилась на 1,1%.

Заборгованість із фінансування виплати пенсій та грошової допомоги по установах Мінфіну та Пенсійного Фонду України після повної ліквідації протягом вересня 2000р. в наступні періоди не виникала.

Заборгованість із виплати соціальної допомоги, передбаченої Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», протягом грудня 2001р. зменшилась на 31,2%, або на 6,9 млн.грн. і на 1 січня 2002р. складала 15,2 млн.грн., що менше суми заборгованості на початок 2001р. у 4 рази або на 46,3 млн.грн. У грудні фактично профінансовано в рахунок погашення заборгованості 16,5 млн.грн. (52,1% від потреби).

За даними міністерств та інших органів виконавчої влади, по закладах освіти, що знаходяться в їхньому підпорядкуванні, заборгованість із виплат стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів протягом грудня 2001р. зменшилась на 34,9% і станом на 1 січня 2002р. складала 1,7 млн.грн., що менше суми заборгованості на початок 2001р. у 5,5 рази, або на 7,5 млн.грн. У грудні фактично профінансовано в рахунок погашення заборгованості 59,6 млн.грн. (97,3% від потреби).

Номінальні доходи населення за січень-листопад 2002р. порівняно з аналогічним періодом 2001р. збільшились на 21,8%, у тому числі грошові - на 23,8%. Наявні доходи, які можуть бути використані населенням на придбання споживчих товарів та оплату послуг, збільшились на 23%, а реальні наявні, визначені з урахуванням впливу інфляції, - на 21,9%.

Грошові доходи у розрахунку на одну особу за січень-листопад 2002р. становили 3047,1 грн.

Витрати та заощадження населення за січень-листопад 2002р. становили 175765 млн.грн., що на 14,9% більше порівняно з відповідним періодом попереднього року.

Основним джерелом доходів населення є оплата праці. Протягом 11 місяців 2002р. продовжувався процес зростання рівнів номінальної та реальної заробітної плати. Так, номінальна середньомісячна заробітна плата, нарахована на одного штатного працівника за січень-листопад 2002р., порівняно з відповідним періодом 2001р. зросла на 21,5% і склала 370,33 грн.

Найбільші розміри заробітної плати спостерігались у працюючих на підприємствах авіаційного транспорту, зайнятих наданням допоміжних транспортних послуг, транспортування трубопроводами, працюючих на виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення, а також у фінансових установах і перевищували середній показник по економіці в 1,9-3,2 рази.

Значно нижчим залишився розмір заробітної плати у працівників підприємств сільського та рибного господарства, текстильної промисловості та пошиття одягу, а також установ освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги, підприємств та організацій, що надають колективні, громадські та особисті послуги, де він не перевищував 71% від середнього рівня по економіці (370,33 грн.).

Зберігалася також значна диференціація регіонів за рівнем оплати праці. Співвідношення найвищого рівня заробітної плати працюючих у м. Києві (629,40 грн.) та найнижчого її рівня у Тернопільській області (233,27 грн.) складало 2,7 рази. Середній розмір заробітної плати працівників Вінницької, Волинської, Хмельницької областей був майже на третину менше середнього рівня по країні.

Середньомісячний розмір реальної заробітної плати у січні-листопаді 2002р. перевищував цей показник за відповідний період минулого року на 18,4%. Розмір реальної заробітної плати у листопаді порівняно з жовтнем 2002р. зменшився на 1%, а порівняно з листопадом 2001р. збільшився на 17,2%.