Групування витрат

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Групування витрат

1. Групування витрат за строками виникнення, за доцільністю витрачання та функціями управління

За строками виникнення витрати виробництва поділяють на минулі (тобто такі, що вже відбулися і заявлені у звітах фірм) і кошторисні (або майбутні). Минулі витрати групують на відновні і невідновні. Відновні минулі витрати - це вимірювані в грошових засобах витрати на товари або послуги, які відновлюються за рахунок майбутніх доходів від реалізації (вартість нереалізованої готової продукції та ін.). Невідновні - це витрати, які не можуть бути відновлені при отриманні майбутнього прибутку (вартість незастрахованих товарів, втрачених від стихійного лиха та ін.). Кошторисні витрати - це витрати, які пов'язані з майбутньою діяльністю фірми і здійснюються за певний період (рік, півроку, квартал, місяць).

За доцільністю витрачання виділяють продуктивні витрати, до яких відносяться виправдані, чи доцільні для даного виробництва, витрати. Відповідно, до непродуктивних відносять витрати, які утворюються з причин, що свідчать про недоліки в технології та організації виробництва (брак продукції, втрати від простоїв, оплата понадурочних робіт тощо). У випадку ідеальної організації технології виробництва і праці всі витрати повинні бути тільки продуктивними. Класифікація витрат на продуктивні і непродуктивні служить базою для здійснення контролю за економним використанням різних видів ресурсів.

З позицій управлінських функцій витрати виробництва поділяють на виробничі, пов'язані з реалізацією продукції (маркетингові) та адміністративні. Виробничі - це витрати па виробництво товарів. Витрати, пов'язані з реалізацією продукції, та адміністративні відносяться до невиробничих. Зіставлення їх з групою виробничих витрат дає можливість досліджувати динаміку їх співвідношень за певний період часу, приймати обґрунтовані рішення щодо їх оптимізації. Така класифікація використовується як у вітчизняній, так і зарубіжній практиці з метою їх дослідження і обґрунтування оптимальної структури витрат. При цьому така класифікація є укрупненою і базується на більш детальному розподілі витрат за кожним напрямом.

2. Особливості обліку витрат на збут

Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 "Витрати" визначено, що витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), включають витрати на збут.

Витрати на збут включають витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), а саме:

- витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової продукції;

- витрати на ремонт тари;

- оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

- витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

- витрати на передпродажну підготовку товарів;

- витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;

- витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

- витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;

- витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

- інші витрати, пов'язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг.

На рахунку 93 "Витрати на збут" ведеться облік витрат, пов'язаних зі збутом (реалізацією, продажем) продукції, товарів, робіт і послуг.

За дебетом рахунку відображається сума визнаних витрат на збут, за кредитом -- списання на рахунок 79 "Фінансові результати".

До витрат на збут, зокрема, належать витрати пакувальних матеріалів; транспортування продукції, товарів за умовами договору, витрати на маркетинг та рекламу, витрати на оплату праці й комісійні продавцям, торговим агентам, працівникам відділу збуту, амортизація, ремонт та утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, що використовуються для забезпечення збуту продукції, товарів, робіт і послуг.

Типова кореспонденція рахунків по обліку витрат на збут наведена в табл. 2.1.

Таблиця 2.1.

Типові бухгалтерські проводки по обліку витрат на збут

Аналітичний облік витрат на збут ведеться у відомостях в розрізі статей витрат. При організації обліку за центрами витрат відповідні відомості отримують в розрізі складів і служб, пов'язаних зі збутом готової продукції.

При обчисленні повної собівартості необхідно розподілити витрати на збут між окремими видами продукції, В такому випадку механізм розподілу витрат на збут за видами продукції, подібний механізму розподілу загальновиробничих витрат. Відправною точкою є вибір бази розподілу за окремою статтею непрямих витрат. Власне, у спрощеному вигляді процедуру розподілу непрямих витрат за видами продукції можна описати трьома етапами: вибір бази розподілу; вирахування ставки розподілу як відношення "величина витрат / база розподілу"; розподіл витрат за видами продукції виходячи з формули:

НВВП = СР х БРВП,

де НВВП - непрямі витрати, які відносяться (розподіляються) на даний вид продукції;

СР - ставка розподілу;

БРВП - база розподілу за даним видом продукції.

Із наведеної формули видно, що показник, який обирається в якості бази розподілу, спочатку повинен бути ідентифікований з окремими видами продукції. При цьому величина бази розподілу повинна знаходитись у пропорційній залежності від величини непрямих витрат для того, щоб розподіл більш чи менш адекватно відображав реальний "внесок" кожного виду продукції в утворенні сукупної величини витрат. Двом вказаним умовам відповідають показники обсягу - вартісного обсягу продажу (виручка від реалізації) чи фізичного обсягу продажу (в натуральних одиницях відвантаження). При цьому для кожної статті непрямих витрат на збут обирається окрема база розподілу.

Найчастіше більш адекватним є вибір в якості бази розподілу показників фізичного обсягу продаж, так як у даному випадку на пропорцію розподілу витрат між окремими видами продукції не впливає фактор цінової кон'юнктури. Вартісний показник (виручка) використовується в якості бази розподілу у двох випадках:

- коли метою здійснення витрат на збут є збільшення вартісного обсягу продаж, у тому числі за рахунок збільшення рівня відпускних цін. Наприклад, якщо підприємство має власний торговельний павільйон чи фірмовий магазин в людному місці, це дозволяє йому здійснювати роздрібний продаж за більш високою відпускною ціною. В даному випадку доцільно розподілити витрати на утримання даного павільйону між видами

продукції, що в ньому продається, згідно з показниками виручки (вартісного обсягу продаж);

- коли неможливо застосовувати в якості бази розподілу показник фізичного обсягу продаж, через неможливість порівняльних фізичних характеристик продукції, що реалізується (тони, штуки, погонні метри і т. п.). В цьому випадку показник виручки використовується в якості бази розподілу вимушено, так як нічого іншого не залишається.

Бухгалтерськими документами, які с підставою для визначення витрат на збут, виступають:

- по амортизації -- "Розрахунок амортизації основних засобів";

- по малоцінних та швидкозношуваних предметах -- "Акт на списання малоцінних та швидкозношуваних предметів";

- витрат на відрядження -- "Авансовий звіт";

- заробітної плати -- "Табель обліку використання робочого часу", а також складена на його підставі "Розрахунково-платіжна відомість.

Щомісячне списання витрат на збут оформлюється за допомогою розрахунки (довідки), складеного працівником бухгалтерії.

Для узагальненого обліку витрат на збут використовують журнал-ордер №5 при журнально-ордерній формі обліку, а при спрощеній формі обліку -- розділ ІІ Відомості 5-М.

Накопичення даних про витрати на збут у розрізі статей калькуляцій елементів витрат протягом року як при журнально-ордерній, так і при спрощеній формі бухгалтерського обліку доцільно здійснювати в Книзі обліку виробництва, яка може бути аналогічно побудована і в електронному вигляді за умови використання ЕОМ.

3. Порядок прийняття рішень щодо виробництва нової продукції

Якщо розглядати облік, як одну з найважливіших функцій управління, то його основним завданням традиційно вважається своєчасне забезпечення користувачів достовірною і об'єктивною інформацією про хід виробничо-господарської діяльності та фінансові результати підприємства, про ефективність господарських операцій, про стан розрахунків з дебіторами і кредиторами тощо.

В той же час, підприємницький успіх значною мірою залежить від того, наскільки правильно здійснена необхідна техніко-економічна і фінансова оцінка на стадії планування, прийняття управлінського рішення, при укладанні угод про купівлю товару, про інвестування засобів в той чи інший проект.

Так, щоб прийняти правильне рішення щодо виробництва нової продукції, підприємство повинно проаналізувати ряд наступних рішень:

Рішення про розширення сегмента діяльності -- це рішення про розширення обсягу виробництва продукції, виконання робіт чи надання послуг, а також рішення щодо відкриття нових підрозділів. При прийнятті таких рішень аналіз інформації базується на калькулюванні змінних витрат, визначенні загальних постійних витрат та порівнянні маржинального доходу і прибутку до і після прийняття рішення.

Рішення про оптимальне використання обмежених ресурсів -- це рішення, спрямоване на складання такої виробничої програми підприємства, яка забезпечить йому отримання максимального прибутку за умови існування обмежень виробництва і реалізації продукції. Приймаючи управлінські рішення, потрібно враховувати кількість обмежень. За наявності тільки одного обмеження аналіз інформації для прийняття рішення про оптимальне використання ресурсів підприємства ґрунтується на обчисленні показника маржинального доходу на одиницю обмежувального чинника.

Наприклад, підприємство, що виготовляє соки двох видів -- "Яблуко" та "Ананас", має такі показники діяльності, наведені у табл. 7.7:

Таблиця 3.1.

Дані про виробництво соків

Необхідно визначити, якого соку і в якій кількості треба виготовляти, щоб підприємство отримало максимальний прибуток.

На перший погляд видається, що краще виробляти сік "Ананас", оскільки від його реалізації можна отримати маржинальний дохід більший, аніж від реалізації соку "Яблуко". Використавши всю свою потужність, підприємство може виготовляти:

90 000 : 2 = 45 000 літрів соку "Ананас», що не перевищує попиту на нього.

При цьому загальний маржинальний дохід заводу буде становити

45 000 * 1 = 45 000 грн.

Тепер розрахуємо маржинальний дохід на одиницю обмежувального чинника, який у нашому випадку є потужністю обладнання заводу:

а) для соку "Яблуко" 0,7 : 1 = 0,7 грн / маш.-год.;

б) для соку "Ананас" 1 : 2 = 0,5 грн / маш.-год. Оскільки показник маржинального доходу на одну маш.-год

оскільки показник маржинального доходу на одну маш.-год. роботи обладнання для соку «Яблуко» - 0,7 грн, а для соку Ананас лише 0,5 грн, треба, насамперед, виробляти сік "Яблуко. На основі цього складемо оптимальну виробничу програму заводу:

Обсяг виробництва соку «Яблуко - 60 000 літрів (не більше, ніж попит на цей сорт соку).

Обсяг виробництва соку "Ананас": (90000-60000) /2 = 15000 літрів.

Загальний маржинальний дохід заводу у цьому випадку становитиме:

60 000 - 0,7 + 15 000 1 = 42 000 + 15 000 = 57 000 грн.

Отже, оптимізація виробничої програми дає можливість підприємству отримати на 12 000 тис. грн (57 000 - 45 000) маржинального доходу більше, ніж за неоптимальної програми.

При прийнятті рішень за умов обмежень необхідно також урахувати такий чинник, як задоволення потреб споживачів. Адже, не забезпечивши їх мінімальну потребу у виробах підприємство може втратити частину своїх клієнтів, що призведе до зменшення обсягів реалізації та зменшення прибутку.

За наявності декількох обмежень прийняття рішення про оптимальне використання ресурсів здійснюють із застосуванням методів лінійного програмування.

Одним із найважливіших управлінських рішень є рішення щодо встановлення ціни на продукцію, роботи чи послуги, які реалізує підприємство. Ціна реалізації продукції залежить від рівня попиту на неї, цін конкурентів на аналогічну продукцію та рівня витрат на її виготовлення і реалізацію. При прийнятті остаточного рішення щодо ціни реалізації продукції треба враховувати довгострокову мету і короткострокові (поточні) завдання підприємства, зокрема, такі, як забезпечення виходу підприємства на новий ринок, збільшення частки підприємства на ринку збуту, максимізація прибутку підприємства тощо. Для обґрунтування ціни реалізації продукції використовують дві основні моделі: економічну модель та модель ціноутворення на основі аналізу витрат (рис. 3.1).

витрата рішення ціноутворення облік

Рис. 3.1. Основні моделі прийняття рішень щодо ціноутворення

Економічна модель ціноутворення ґрунтується на зіставленні витрат і доходів та визначенні такої ціни реалізації продукції, яка забезпечить підприємству максимальний прибуток.

Основним недоліком економічної моделі ціноутворення є необхідність здійснення значної кількості статистичних обстежень для встановлення залежності між ціною та обсягом реалізації продукції. Окрім цього, при встановленні ціни не аналізують витрати на виготовлення одиниці продукції і передбачають, що підприємство планує отримати максимальний прибуток. Однак це не завжди відповідає поточним завданням розвитку підприємства.

Суб'єкти підприємництва можуть обґрунтувати ціни на продукцію, роботи чи послуги, застосовуючи модель ціноутворення на основі аналізу витрат. За цієї моделі формування ціни спочатку визначають (калькулюють) витрати на виготовлення одиниці продукції (змінні виробничі, постійні виробничі, змінні виробничі та операційні, загальні виробничі та операційні тощо). Ціну одиниці продукції визначають за формулою:

Ціна одиниці продукції = Витрати + Націнка.

Націнку встановлюють у відсотках до витрат на виготовлення продукції. Величина націнки залежить від виду витрат, які прийняті за основу для її обчислення, і бажаної суми прибутку.

Основним недоліком формування ціни на основі витрат є ігнорування такого ринкового чинника як співвідношення попиту і пропозиції на продукцію, що може зумовлювати завищення або заниження ціни реалізації порівняно з ринковими цінами на аналогічну продукцію.

Модель ціноутворення на основі витрат передбачає, що основою формування ціни на продукцію є її собівартість. Однак, за умов насичення ринку товарами, значна частина японських фірм діє навпаки, тобто використовує ціну для визначення витрат на виготовлення продукції. Такий метод називають цільовим калькулюванням. Цільове калькулювання -- це метод визначення собівартості продукції чи послуги, що базується на ціні (цільовій ціні), яку покупці бажають сплачувати за певний товар. Цю процедуру називають також калькулюванням собівартості на основі ціни. При цільовому калькулюванні відділ маркетингу підприємства спочатку визначає, які характеристики та яка ціна певного виду продукції є найприйнятнішими для покупців. Після цього фахівці підприємства проектують цю продукцію, визначають її собівартість та порівнюють із цільовою ціною. Якщо витрати на виробництво продукції є надто високими, їх оптимізують.

Отже, за допомогою планування здійснюється постановка конкретних цілей і розрахунок тих економічних параметрів, до досягнення яких прагне підприємство. Облік же покликаний забезпечувати управлінця інформацією про хід виконання планових завдань. За допомогою обліку здійснюється "зворотній" зв'язок в управління підприємством. Використовуючи планові і облікові дані, аналітична функція дає кількісну і якісну характеристику фінансового стану підприємства, відображає ступінь відповідності реального стану справ на підприємстві встановленим плановим критеріям. На основі аналітичної інформації здійснюється обгрунтування управлінських рішень, які приймаються з регулювання ходу підприємницької діяльності, вносяться корективи в планові завдання, розробляються і втілюються в життя заходи, спрямовані на усунення негативних змін у розвитку підприємства.

Використана література

1. Бутинець Ф.Ф., Чижевська Л.В., Герасимчук Н.В. Бухгалтерський управлінський облік: Навч. посіб. -- Житомир: ЖГИ, 2000. -- 448 с.

2. Глен А. Велш, Деніел Г. Шорт. Основи фінансового обліку. -- К.: Основи, 1997. -- 943 с.

3. Голов С.Ф., Єфіменко B.I. Фінансовий та управлінський облік. -- К: ТОВ "Автоінтерсервіс", 2005. -- 544 с.

4. Економічний аналіз: Навч. посіб. / М.А. Болюх, В.З. Бурчевський, М.Л. Горбатюк; за ред. М.Г. Чумаченка. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 540 с.

5. Лучко М.Р. Бухгалтерський облік в управлінні бізнесом. Зарубіжний досвід. -- К.: Облікінформ, 1999. -- 138с.

6. Пушкар М.С. Управлінський облік. -- Тернопіль, 1999. -- 160 с.

Размещено на Allbest.ru