Регулювання валютного курсу в ринковій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Регулювання валютного курсу в ринковій економіці

Вступ

Актуальність даної теми в тому, що для забезпечення свободи діяльності будь-якого ринку необхідно його досліджувати. Правильне розуміння ситуації на валюти на ринку, здатність прогнозування поведінки на державному та міжнародному ринку, дослідження його настрою приводить до обґрунтованого прийняття рішення.

Метою курсової роботи є дослідження валютного курсу, який забезпечує зв'язок національної валюти з іншими валютами і дає змогу здійснювати порівняння основних макроекономічних показників однієї країни (продуктивності праці, темпів економічного зростання і т. ін.) з такими самими показниками в інших країнах. Так як валютний курс стає важливим елементом у механізмі міжнародних економічних відносин, і тому сучасна наука і практика приділяють велику увагу методам курсоутворення. Єдиного механізму встановлення валютного курсу немає. Крім того, на процес курсоутворення впливає багато різних чинників (попит на ту чи іншу валюту, відсоток за депозитами, політична ситуація в країні тощо).

Об'єктом курсової роботи є валютний курс в цілому, та українська гривня на державному та міжнародному ринку.

Методичною основою роботи є джерела як теоретичних знань (підручники, навчальні посібники), так і періодичні видання, які відображають сучасний стан поданої проблематики.

Робота складається зі вступу, трьох розділів та висновку. Загальний обсяг складає 35 сторінок друкованого тексту.

1. Теоретичні основи регулювання валютного курсу в ринковій економіці

1.1 Поняття валюти. Валютний курс і способи його визначення

валюта курс регулювання кредитний

Сучасна національна валюта України є однією з наймолодших у світі. Разом з тим, історія монетної справи і грошового обігу нараховує вже не одне тисячоліття і відноситься до найдавнішого на планеті.

Таким чином, виникнувши близько 600 року до н.е., монетна справа і грошовий обіг в Україні не припиняється до наших днів і нараховує вже двадцять шість століть. Далеко не кожна країна світу може похвалитися настільки тривалою історією своїх грошей.

Валюта - це грошова одиниця що використовується як світові гроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу [2].

Національна валюта більшості країн, особливо тих, чия валюта не є конвертованою в процесі міжнародних обмінних операцій, повинна мати свій курс, тобто співвідношення, за яким вона обмінюється на іншу. Тому, валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці [2].

Валютний курс забезпечує зв'язок національної валюти з іншими валютами і дає змогу здійснювати порівняння основних макроекономічних показників однієї країни (продуктивності праці, темпів економічного зростання і т. ін.) з такими самими показниками в інших країнах. Валютний курс визначається купівельною спроможністю конкретної валюти. В умовах золотого стандарту він визначався досить точно завдяки тому, що базувався на золотому паритеті. Наприклад, якщо в 20-ті pp. минулого століття долар містив 1,5 г золота, а фунт стерлінгів майже 7,5 г, то золотий паритет визначався у співвідношенні 5:1. На цій основі формувався і курс валюти, який міг відхилятись від золотого паритету на відносно невелику величину. Ці відхилення мали місце в межах так званих золотих крапок, досить чітко прогнозувались і були відносно невеликими (у межах 1%). Купівельна спроможність однієї валюти стосовно до іншої досить точно відображалась у валютному курсі. При більш-менш помітному відхиленні валютного курсу від золотого паритету починалося стихійне переливання золота з однієї країни в іншу, що врешті-решт призводило до вирівнювання валютного курсу.

Коли національні грошові системи стали паперовими, а гроші не розмінювались на золото, національна валюта втратила ту основу, що давала можливість досить точно зіставити її купівельну спроможність з купівельною спроможністю інших валют. За таких обставин виникла реальна можливість суттєвого відхилення курсу валюти від її реальної купівельної спроможності.

Валюти окремих країн мають занижений курс, а інших - завищений. За розрахунками фахівців, відхилення курсу від реальної купівельної спроможності для промислово розвинених країн становить близько 40%.

Зрозуміло, що таке завищення курсу викликає відповідне заниження курсу національних валют слаборозвинених країн як їх порівняти з валютою провідних країн.

Валютний курс стає важливим елементом у механізмі міжнародних економічних відносин, і тому сучасна наука і практика приділяють велику увагу методам курсоутворення. Єдиного механізму встановлення валютного курсу немає. Крім того, на процес курсоутворення впливає багато різних чинників (попит на ту чи іншу валюту, відсоток за депозитами, політична ситуація в країні тощо).

З прийняттям Ямайської валютної угоди було знято заборону на приватні операції зі шляхетними металами, що привело до потужного розвитку ринку золота. Це відкрило можливість визначати курс валюти з урахуванням ціни такого товару, як золото. Розглянемо такий приклад. Ціна унції золота на Лондонській біржі дорівнює 377 дол. США, 735 фунтів стерлінгів Англії, 40 764 єни Японії. З огляду на це, якщо взяти за одиницю ціну золота в доларах, то тоді 1 дол. буде дорівнювати 1,95 фунта стерлінгів і 132 єнам. Так визначається реальний масштаб цін.

Курс валюти залежить не тільки від купівельної спроможності певної валюти на даний момент порівняно з купівельною спроможністю іншої країни. Він може помітно коливатися залежно від цілої низки чинників.

Серед таких чинників слід назвати стан платіжного балансу країни, темпи інфляції, розміри та інтенсивність спекулятивних валютних операцій, норму відсотка і рівень доходів за цінними паперами, а також ті чинники, які безпосередньо не пов'язані з грошовою сферою (політична ситуація в країні, ступінь довіри населення до національної валюти тощо). Розглянемо механізм впливу деяких з цих чинників на зміни у валютному курсі.

Одним з найважливіших макроекономічних показників є показник стану платіжного балансу країни. Він, як правило, знаходить відображення або в активному, або в пасивному сальдо. За наявності і зростання активного сальдо пропозиція іноземної валюти в країні підвищується. Це може бути наслідком збільшення її ввезення національними експортерами. Збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку країни призводитиме до зменшення її курсу і підвищення курсу валюти країни зі зростаючим активним сальдо платіжного балансу. І навпаки, в умовах наявності і збільшення пасивного сальдо курс національної валюти падатиме.

Цей теоретичний висновок про наявність чіткої залежності між зміною курсу національної валюти країни залежно від наявності і змін у стані платіжного балансу є дещо загальним. Він певною мірою відображає зміни в платіжному балансі країни. Але сам стан платіжного балансу залежить, як відомо, від таких чинників, як кон'юнктура світового ринку, рівень продуктивності праці в національному виробництві, співвідношення попиту на вітчизняні та імпортні товари, конкурентоспроможність національної продукції і т. ін. А це означає, що досить значні зміни будь-якого з наведених чинників будуть впливати на курс національної валюти.

До важливих курсовпливаючих чинників слід зарахувати також динаміку зміни цін на внутрішньому ринку. Якщо ціни помітно зростають, тобто якщо в країні починається інфляція, то наслідком і проявом цього виступає падіння платоспроможності валюти. Якщо ж таке падіння (тобто рівень інфляції) буде перевищувати темп інфляції в країні, до національної валюти якої визначається курс, то це призведе до зменшення курсу валюти країни з більшими показниками інфляційного процесу.

На світовому ринку здійснюється рух валюти, який викликаний не тільки потребами в розрахунках за надані товари або послуги, але й бажанням заробити на різниці курсів. Наприклад, якщо в якійсь країні очікується ревальвація національної валюти (це явище хоч і рідкісне, але мало місце в післявоєнній Європі в деяких країнах, наприклад, у Німеччині в 1961, 1965 та 1973 pp.), то в цю країну хлине капітал, що збільшить попит на національну валюту всередині країни, а якщо вона використовується і на світовому ринку, то й за її межами, що призведе до підвищення курсу валюти країни, де очікується ревальвація.

У розвинених країнах невід'ємною частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів. Якщо на ньому відбувається зростання дохідності цінних паперів, то це викликає приплив іноземного капіталу, а відтак, зростання попиту на національну валюту країни і підвищення її курсу. До аналогічного наслідку веде й підвищення відсотка за депозитами.

На курс валюти впливають і інші чинники. Наприклад, у країнах з перехідною економікою, до яких належить і Україна, загальні умови функціонування ринкової економіки ще не дуже стійкі. Це позначається на недостатньо відпрацьованому, нестійкому правовому полі, яке визначає загальні норми організації господарської діяльності. Такі умови не сприяють руху іноземного капіталу в нашу країну, а значить і не можуть виступати чинником посилення курсу української гривні.

Валютні курси постійно змінюються. Залежно від способу зміни валютного курсу розрізнюють їх два основних види: фіксований і плаваючий.

Фіксований курс валюти - це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти [11]. Як правило, центральний банк установлює такий курс стосовно до якоїсь провідної валюти (якщо грошова одиниця даної країни «прив'язана» до валюти іншої країни) або до колективної валюти (наприклад, до екю або євро). Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або шляхом його зниження (девальвація).

Фіксований курс може мати певні різновиди. Так, за умов дії золотого стандарту офіційні курси фіксувалися в золотому паритеті. На даний час фіксовані курси можуть базуватися на договірній основі. Так, Європейська валютна система характеризувалася тим, що згідно з угодою про її створення валютні курси країн-членів фіксувалися в межах дозволеного коливання (±2,5%). Певним варіантом таких фіксованих курсів можна назвати систему фіксації валютних курсів, за якої курс змінюється відповідно до заздалегідь визначених критеріїв. Різновидом фіксованого курсу є режим різних курсів для окремих операцій. Такий режим застосовують країни, в яких недостатньо розвинуті ринкові відносини.

Фіксований курс має певні переваги та водночас і недоліки. До переваг фахівці зараховують наступне:

1. Забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

2. Можливість здійснювати достатньо ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинені.

До недоліків фіксованого курсу слід зарахувати такі:

1. Необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

2. Можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

3. Неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Плаваючий валютний курс - це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції [11]. Цей вид курсу також має свої підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим курсом, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни. Такий курс визначається співвідношенням попиту і пропозиції на дану валюту. Як правило, у вільному плаванні знаходиться тільки валюта декількох найбільш економічно могутніх країн світу.

Певним варіантом плаваючого курсу може бути валютний коридор. Цей спосіб установлення валютного курсу полягає в тому, що центральний банк установлює верхню і нижню межу можливих коливань національної валюти. В Україні після грошової реформи 1996 р. в 1997 році було введено перший валютний коридор для долара США в межах 1,7-1,9 гривні за долар. Усього в Україні було встановлено чотири валютні коридори.

Різновидом плаваючого курсу є так званий режим колективного, спільного плавання. Він означає, що країни - члени певного угрупування разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять у цю групу. Таке спільне плавання дає змогу країнам підтримувати певне відносно стабільне співвідношення своїх валют у межах угрупування.

Досить часто використовується режим регульованого плаваючого курсу. Він полягає в тому, що країна свій плаваючий курс певною мірою коригує. Це досягається через здійснення валютних інтервенцій з метою не допустити значних, небезпечних для економіки коливань курсу.

Плаваючі курси більше, ніж фіксовані, відповідають суті ринкових відносин. У цьому сенсі вони мають такі переваги:

1. Дають змогу уникнути суттєвих загроз з боку спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

2. Балансування попиту і пропозиції на валюту відбувається за відповідними змінами на ринку, а це знімає необхідність здійснювати валютні інтервенції.

У той же час політика плаваючих валютних курсів має певні недоліки.

Серед них найбільш помітні такі:

- компаніям і фірмам складніше, ніж при фіксованому курсі, планувати виробничу діяльність і розробляти перспективні плани щодо ціноутворення;

- обмінний курс валюти в окремій країні може деякий час перебувати на рівні, який вже не обумовлюється ринком, і тому країна від цього може зазнавати помітних втрат;

- плаваючий курс за певних обставин може бути суттєвою перепоною для здійснення незалежної національної грошово-кредитної політики або для досягнення певних, завчасно поставлених макроекономічних показників.

Наявність як позитивних, так і негативних наслідків розглянутих режимів курсоутворення вимагає від уряду і центрального банку країни глибокого аналізу внутрішньої та зовнішньої ринкової ситуації і професійного підходу до вибору найбільш ефективного способу встановлення валютного курсу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів. Це може негативно впливати на стан грошового обігу і в цілому на стан економіки. Тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу. Таке регулювання забезпечується застосуванням декількох методів. До найбільш важливих належать:

- валютна інтервенція;

- операції центрального банку на відкритому ринку;

- облікова політика і політика обов'язкових резервів;

- пряме втручання держави у процес курсоутворення.

Валютну інтервенцію центральний банк застосовує тоді, коли необхідно в короткостроковому періоді змінити курс валюти (підвищити його або навпаки знизити). Причини конкретної спрямованості валютної інтервенції досить різноманітні, але найчастіше це пов'язано зі змінами в платіжному балансі країни. Наприклад, якщо платіжний баланс має від'ємне сальдо, а у держави сильні експортні позиції, то вона може здійснити валютну інтервенцію, спрямовану на зменшення курсу власної валюти. При цьому можливості для експорту збільшуються, бо експортер може помітно знизити ціни на свою продукцію, а можливості імпорту навпаки зменшуються. Інтервенція такого характеру може бути пов'язана і з боротьбою за міжнародні ринки збуту; а здійснюється вона шляхом скуповування іноземної валюти на ринку країни. Це підвищує попит на неї, і тому курс іноземної валюти зростає, а курс національної валюти падає.

Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюють спеціальний фонд. Його джерелом можуть бути як власні резерви центрального банку, так і кредитні ресурси міжнародних валютних фінансових установ або спеціальних фондів певних валютних союзів.

Ефективність впливу на зміну валютного курсу залежить від багатьох чинників, і позитивний результат досягається тільки тоді, коли ці чинники чітко враховані. Скажімо, при невеликому негативному сальдо платіжного балансу, яке викликане тимчасовими і не дуже масштабними явищами, його можна збалансувати завдяки валютній інтервенції. А коли від'ємне сальдо платіжного балансу викликано спадом виробництва, відпливом капіталів та іншими глибинними причинами масштабного характеру - ніяка інтервенція не врятує справу, і валютні резерви, використані державою для валютної інтервенції, витрачатимуться марно.

1.2 Законодавча база регулювання валютного курсу в Україні

Згідно з ЗУ «Про Валютне регулювання»: валютне регулювання - це сукупність законодавчих норм і економічних заходів, що реалізуються державними органами з метою формування і вдосконалення національної валютної системи країни з урахуванням структури принципів світової валютної системи, забезпечення валютної стабільності і ефективного формування механізму валютно-фінансових взаємовідносин з іншими країнами [1].

Під валютним регулюванням розуміється діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнародних розрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями.

Ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому ринкове регулювання основане на конкуренції й породжує стимули розвитку; відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин.

Здійснення валютного регулювання покладається чинним законодавством на органи державної влади, що проводять економічну та грошово-кредитну політику.

Згідно з ЗУ «Про Валютне регулювання»: напрямки валютного регулювання:

- формування і оновлення законодавчої і нормативної бази зовнішніх валютно-фінансових відносин;

- формування механізму щоденного валютного контролю, перед яким поставлено завдання забезпечувати дотримання учасниками зовнішньоекономічної діяльності при виконанні валютних операцій валютного законодавства;

Відповідно до ст. 42 - 46 ЗУ «Про НБУ» Національний банк України, а також уряд України, керуючись поставленими цілями макроекономічної політики, здійснюють в межах своєї компетенції поточний оперативний вплив на функціонування валютного механізму: визначають режим валютного курсу гривні по відношенню до іноземних валют, регулюють динаміку ринкового валютного курсу, вживають заходи, направлені на забезпечення достатнього рівня і найбільш ефективної структури офіційних золотовалютних резервів, проводять погашення державних зовнішніх боргових зобов'язань, здійснюють вплив на основні види зовнішньоекономічної діяльності, а також на стан платіжного балансу.

Особливості правового регулювання обігу і використання валютних цінностей на території України:

1) Це регулювання є комплексною галуззю законодавства і в такій якості включає в себе публічно-правові і приватно-правові норми, норми, що регулюють діяльність громадян, банків, органів держави, які здійснюють валютний контроль;

2) Постійна зміна вказаних норм і окремих правових пунктів;

3) Правове регулювання здійснюється різними відомствами

окремо, хоча в деяких випадках застосовуються спільні

правові акти.

Етапи законодавчого регулювання валютних операцій в Україні:

- етап адміністративного регулювання, на якому регулювання здійснювалось державними органами у вигляді нормативів або довгострокових валютних коефіцієнтів,

- етап аукціонного регулювання, що почався проведенням валютних аукціонів і встановленням біржового курсу валюти,

- етап продажу валютної виручки і створення валютного резерву

України, який в банківському обслуговуванні клієнтів поділяється на два етапи:

1) період продажу виручки в цей резерв за офіційним курсом;

2) період добровільного продажу 50% виручки на валютній біржі або уповноваженим банком за комерційним курсом.

В Україні валютне регулювання базується на Конституції України та Законі України «Про Національний банк України», Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Митному кодексі України, Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також нормативних актах Національного банку України, що визначають правові засади організації валютного регулювання й контролю.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить визначення таких понять, як «валюта України», «іноземна валюта», «валютні операції», «монетарні метали». Він визначає основні принципи здійснення валютних операцій і валютного регулювання, визначає повноваження державних органів та функції банків України в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки юридичних і фізичних осіб у відносинах володіння, користування і розпорядження валютними цінностями, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Основними правовими актами Національного банку України, що регулюють валютні операції, є: інструкції «Про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських документів і платіжних карток через митний кордон України», «Про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон», положення «Про валютний контроль», «Про відкриття і функціонування кореспондентських рахунків банків-резидентів в іноземній валюті і кореспондентських рахунків банків-нерезидентів в гривні», «Правила використання готівкової іноземної валюти», «Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України».

Щодо валютних відносин можуть застосовуватись міжнародні угоди, учасниками яких є Україна. Україна приєдналась до статті 8 Статуту Міжнародного валютного фонду, так як створила керований валютний ринок і стабільну національну валюту. Гривня отримала міжнародне визнання як конвертована за поточними операціями валюта.

Свого часу Україна як незалежна держава заявила про прагнення забезпечити конвертованість національної валюти, підписавши ще в 1992 р. статті Угоди Міжнародного валютного фонду (Статут МВФ) та взявши на себе зобов'язання щодо організації власної валютної системи, передбачені статтею XIV Статуту МВФ. 24 вересня 1996 р. Україна заявила про прийняття зобов'язань за статтею VIII Статуту МВФ, що свідчило про офіційне міжнародне визнання гривні конвертованою за поточними операціями.

2. Грошово-кредитна політика України в сучасних умовах

2.1 Стан української гривні на державному та міжнародному ринку

Останніх два роки весь світ перебуває в стані фінансово-економічної кризи. Це проявляється у тому, що зменшилось число банківських операцій (надання кредиту, видача депозитів - занепад банківської сфери), скоротились операції на світовому ринку товарів і послуг (як наслідок - зменшення виробництва, підвищення цін) і в результаті загострення на валютному ринку.

Фінансовий стан України від початку 2008 року суттєво погіршувався. Посилювалась негативна тенденція 2006-2007 років, коли з'явився дефіцит торговельного балансу - важливої складової платіжного балансу України. Від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу у 2007 році становило 10 млрд. дол. США, що свідчить про значне перевищення імпорту над експортом. Як наслідок, у 2008 році на Україну обвалилась споживацька криза і галопуюча інфляція. Виникнула загроза міжнародного дефолту держави [3].

На сьогоднішній день гривня знецінюється сама по собі. З початку року інфляція становить 14,9%. Для зміцнення гривні сьогодні фактично немає об'єктивних передумов - є чималий дефіцит бюджету, практично не зменшується зовнішній борг. Не вселяє довіри й рівень інфляції в Україні, незважаючи на те що в останній місяць вона призупинилася [8].

Однозначно необхідно переглянути базові елементи фінансової та економічної політики нашої держави, підтримати стратегічно виправдану монетарну політику Національного банку України. Та на жаль, Уряд України сьогодні не здійснює виважених кроків у цьому напрямі, а вдається до державно-соціалістичних, а подеколи й утопічних механізмів замість управління економікою країни.

Позитивне «траншеве» рішення разом зі прийнятим нещодавно додатковим оподаткуванням імпорту може опустити курс до рівня 7,80 гривень за долар.

Невизначеність - ось головна характеристика теперішнього складного періоду в світовій економіці. Різноспрямованих прогнози аналітиків все частіше дезорієнтують представників бізнесу, і навіть економічний форум в Давосі наочно ілюструє розгубленість впливових людей цього світу.

Відразу варто визначитися з термінологією, що застосовується при зміні курсу. Зважаючи на відмінності даного показника, що все частіше зустрічаються, варто обумовити, що під ним в рамках даної статті слід розглядати курс гривні до долара, та пару долар / гривня. При цьому, під зростанням курсу варто розуміти підвищення його абсолютного значення, наприклад, зміну курсу з 8,00 гривень за долар до 8,25.

Зворотній процес логічно вважати його пониженням. При цьому при зростанні курсу, гривня, послаблюється, а при його зниженні - зміцнюється.

Варто зазначити, що прогнозування курсу національної валюти в поточних економічних, політичних і безмежно-правових умовах є справою досить приблизною і невдячною.

На курс, крім суто економічних факторів, впливають взаємовідносини провідних політичних гравців, і бажання регулятора підтримати окремих особливо наближених учасників ринку та імпортерів. Хочеться вірити, що бажання це безкорисливе.

Однак ризикнемо спрогнозувати, тим більше, що деякі закономірності в курсовій вакханалії починають простежується.

Отже:

- Різко й без повернення на попередні позиції курс зростав лише двічі: в періоди з 16 по 26 жовтня і з 18 листопада по 22 грудня;

- Важливо, що саме ці скачки міжбанківського курсу викликали адекватну зміну офіційного курсу НБУ, інколи з лагом в 1-4 дні;

- Примітно, що різкі скачки міжбанківського курсу (піки, що помітні на графіку), які супроводжуються подальшим її зниженням, аналогічної реакції курсу НБУ не викликали.

Варто відзначити, що піки бували як досить короткі (29 жовтня, 18 грудня), так і довготривалі (в період з 5 по 14 січня). Однак у результаті можна спостерігати повернення курсу на попередні або лише трохи більш високі позиції.

Можна припустити, що регулятор або давав заробити в цей період певним банкам, що мають доступ до його інтервенцій, або сковували таким чином зайву гривневу масу і обмежував імпорт. Швидше за все, і те й інше разом.

Намагаючись спрогнозувати поведінку курсу в березні, варто звернути увагу на наступний фактор. Більшість значень курсу в зимовий період знаходилося в зазначеному на графіку коридорі, з плавно зростаючими верхнім і нижнім рівнями.

Так, у грудні він зріс з 7,30 до 7,70 гривень за долар, у січні еволюціонував до рівня 7,90, а до кінця лютого - до 8,20. Верхнє значення цього коридору змінилося за вказаний період з 7,70 до 8,40 гривень / долар.

Причому за винятком пікових значень - нагадаємо, що курс НБУ на них не реагував, і готівковий і безготівковий долар можна було придбати по курсу, що перебував в рамках цього коридору.

Продовживши тенденцію на березень - тримісячну поведінку курсу можна вважати тенденцією - можливо зробити припущення, що описаний вище коридор буде перебувати в межах від 8,2 - 8,4 гривень / долар (нижній рівень) до 8,40 - 8,60 гривень / долар (верхній рівень).

Дане припущення не виключає різких стрибків курсу, як це відбувалося з початку року. Однак звертати увагу на них варто лише в тому випадку, якщо це буде супроводжуватися зростанням курсу НБУ.

Не варто побоюватися і зростання курсу НБУ без значних коливань курсу біржового й готівкового - це може бути викликано наближенням продовження переговорів з МВФ з приводу надання чергового траншу, нагадаємо, що єдиний курс - одне з його вимог. Занепокоєння ж повинно викликати тільки обопільне курсове зростання.

Крім того, зростання показника, безумовно, викличе можливий зрив переговорів з міжнародним фондом або чергове неприйняття рішення з надання траншу.

Позитивне «траншеве» рішення разом зі прийнятим нещодавно додатковим оподаткуванням імпорту може навіть опустити курс до рівня 7,80 гривень за долар.

2.2 Основні методи грошово-кредитного регулювання

Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва. Позначка грошово-кредитної політики - досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки. Операції на відкритому ринку - найбільш важливий метод з точки зору регулювання пропозиції грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. У процесі купівлі-продажу цих паперів

Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, не фінансовими фірмами та населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. Грошово-кредитна політика Національного банку України ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: звернення валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси. У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовується певний інструментарій, який охоплює: - виявлення норм обов'язків резервів; - процентну політику; - рефінансування комерційних банків; - операції з цінними паперами на відкритому ринку; - підтримання курсу національної валюти; - регулювання імпорту та експорту капіталу.

Щодо політики «дешевих» і «дорогих» грошей, то, розглянемо, як це відбувається. Якщо Національний банк продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банках, не фінансових фірмах і населення зосереджуються цінні папери, а в Національного банку - гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування.

Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика «дорогих» грошей, яка є одним з елементів реструктівной політики держави. Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: Національний банк починає скуповувати урядові цінні папери в комерційних банках, не фінансових фірмах і в населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. У свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує процентну ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультіплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика «дешевих» грошей. Залишається відповісти на питання, чому комерційні банки, не фінансові фірми і населення погоджуються на купівлю-продажу урядових цінних паперів?

Справа в тому, що, як вже зазначалося, ціни облігацій і відсоткові ставки знаходяться у зворотній залежності. Національний банк продає цінні папери за низькою ціною, а купує їх за більш високою. Отже, Національний банк здатен продавати урядові цінні папери і завдяки цьому безпосередньо впливати на пропозицію грошей. Змінюючи мінімальну обов'язкову резервну норму, Національний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають «дорогими», що означає реструктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Національний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику «дешевих» грошей. Слід зауважити, що зміна резервної норми - досить потужний метод монетарної політики, а практичне застосування цього методу потребує обережності. Це пояснюється тим, що норма обов'язкового резерву впливає на рівень копійчаного мультиплікатора.

Тому навіть незначні коливання цієї норми суттєво впливають на пропозицію грошей. При цих обставин зміни нормативного рівня резервів використовують лише в крайніх випадках. Для простого коригування грошової пропозиції резервну норму, як правило, не змінюють. Облікова ставка - це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам. Національний банк може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку.

Тому ця політика називається також дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерційних банках і до зростання пропозиції грошей, що знижує процентну ставку на копійчаному ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, Національний банк скорочує резерви комерційних банків. У них погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсоткова ставка зростає. Ефективна грошово-кредитна політика розглядається як невід'ємний компонент антиінфляційної політики, так як помилкове, не обґрунтоване збільшення грошової пропозиції є причиною інфляції. В Україні монетарні методи насамперед використовувалися як антиінфляційний засіб. Протидією інфляції було, перш за все, відстрочення бюджетних виплат, що призвело до небувалого зростання заборгованості бюджету і значного загострення кризи неплатежів.

Обсяг кредитної заборгованості між підприємствами та організаціями України за 1995 р. збільшився в 4,5 рази. Особливо негативно позначилося на економіці України неузгодженість між фінансовою та монетарною політикою. Це перш за все проявилося в непослідовної та суперечливої емісійний політиці. Намагання НБУ проводити послідовну політику «дорогих» грошей не дали очікуваного економічного ефекту. В умовах глибокого структурного розбалансування державних фінансів політика грошової стабілізації не могла бути ефективною. Світовий досвід показує, що жорсткий режим монетарної політики без здійснення рішучої політики обмеження бюджетних витрат у можливості зупинити інфляцію лише на короткий час. Монетарні обмеження, не підтримані заходами бюджетної рестрикції, неодмінно ведуть до кризи неплатежів, заборгованості з виплатою заробітної плати, пенсій та інших соціальних витрат, що збільшує потребу в державних запозичень або грошової емісії. Така ситуація втягує економіку в негативну спіраль: жорстка емісійна деструкція - платіжна криза - емісійні ін'єкції - новий значний вибух інфляції. Фактично за такою схемою в Україні розвивалися події у 1993-1994 роках. З метою зменшення інфляції держава може здійснювати антиінфляційну політику, яка має кілька напрямків.

Одним з найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є погашення інфляційних очікувань, насамперед адаптаційних. Іншим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є стабільна грошова політика, її особливість - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковою динамікою реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати. Для того, щоб грошово-кредитна політика була дійсно антиінфляційної, вказаний ліміт треба витримувати протягом тривалого часу незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття. Тобто в економіці за умов інфляції грошово-кредитна політика відіграє провідну роль. З інфляційних обставин немає причин, які змушують перевищувати ліміт пропозиції грошей. Здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваної незалежним від виконавчої влади Національним банком.

Але регулюючий потенціал Національного банку обмежений. Адже в ринковій економіці в обігу постійно перебувають гроші, випущені не тільки Національним банком, а й комерційними банками. Це, в першу чергу, банківські чеки. Тому, крім грошових обмежень, потрібні й інші заходи боротьби з інфляцією. У країнах з розвиненими ринковими відносинами функціонують механізми, які підтримують виробництво і протидіють його різкого спаду. З метою стимулювання виробництва держава створює сприятливий інвестиційний клімат; стимулює науково-технічний прогрес; застосовує заходи, спрямовані на підвищення гнучкості ринку праці, посилення конкуренції, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Дуже важко здійснювати обмежувальну грошово-кредитну політику в високомонополізованій економіці, де відсутні діючі ринкові механізми. У такій економіці встановлення жорстких лімітів на приріст грошової пропозиції викликає не стільки стабілізацію цін, скільки лавіноподобное скорочення обсягів виробництва. Це означає, що перехід до антиінфляційної грошово-кредитної політики повинні відбуватися поступово, супроводжуючись роздержавлення економіки, її демонополізації, розвитком ринкової інфраструктури. На результати монетарної політики значно впливають і процеси, які відбуваються у світовій економіці. Розглянемо політику «дешевих» грошей як елемент загальної експансіоністської політики. Внаслідок збільшення пропозиції грошей процентна ставка в національній економіці знижується, що скорочує надходження до неї іноземних інвестицій. Це, в свою чергу, зменшує попит на валюту даної країни і знижує її курс щодо іноземних валют. Наслідок - скорочення імпорту і зростання експорту і навпаки для політики «дорогих» грошей. Таким чином, наслідки внутрішньої грошово-кредитної політики посилюються під впливом світової економіки. Для будь-якої економіки поряд із підтримкою внутрішньої рівноваги виключно важливою є проблема досягнення балансу між експортом і імпортом. Яким же є взаємозв'язок макроекономічного рівноваги і торговельного балансу за умов проведення тієї чи іншої монетарної політики? Припустимо, що для даної країни має місце суттєве перевищення імпорту над експортом в умовах високого безробіття і спаду виробництва. За таких обставин держава, природно, спробує зменшити дефіцит торгового балансу і буде проводити політику «дешевих» грошей. Така політика знизить ставку відсотка і зменшить приплив імпорту, буде сприяти експорту і поліпшить торговельний баланс. Тобто політика «дешевих» грошей погоджує з політикою збалансування торговельного балансу. Припустимо тепер, що для країни характерним є перевищення імпорту над експортом в умовах інфляції. Тоді уряд проводить політику «дорогих» грошей і скорочує дефіцит торгового балансу. Чи погоджують між собою такі дії уряди? Політика «дорогих» грошей підвищує ставку відсотка і стимулює приплив іноземних інвестицій. Це збільшує попит на національну валюту і підвищує її курс щодо інших валют, що скорочує експорт і погіршує торговельний баланс. Така політика «дорогих» грошей приходить в розбіжність з політикою балансування торговельного балансу. Отже, грошово-кредитна політика може погоджуватись з політикою балансування експорту та імпорту, але може і суперечити їй.

Завдяки стабілізаційної здатності грошово-кредитна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу - під час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи виробництва. Відповідними грошово-кредитними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.

Отже, в Україні ефективно проводиться НБУ операції на ринку та грошово-кредитна політика для регулювання обсягу грошової пропозиції, та для стабілізації економіки.

3. Регулювання валютного курсу в період фінансово-економічної кризи

3.1 Стан валютного курсу під час фінансово-економічної кризи

Світова фінансова криза, що розпочалась у 2007 році зачепила в тій чи іншій мірі економіки більшості країн світу. В тому числі наслідки кризи були відчутні і в Україні. В умовах глобалізації економічних процесів, швидкої інтеграції національних фінансових ринків валютний чинник стає одним з головних елементів виходу як з фінансової так і економічної кризи.

Складовою частиною грошової системи країни є національна валютна система як форма організації валютних відносин, формування якої в Україні ще остаточно не закінчене [11]. Формування валютних курсів та їх регулювання відбувається під дією не тільки економічних, а й політичних чинників як міжнародного, так і внутрішнього характеру. Особливо відчутним вплив цих чинників став в умовах світової фінансової кризи. У країнах з незрілими ринковими відносинами, до яких відноситься й Україна, зовнішні та внутрішні чинники спричинили виникнення девальваційного шоку національних валют. Зокрема, румунський лей знецінився на 20%, російський рубль - на 12,3%, польський злотий - на 23%, українська гривня - на 41,9% [1].

Проблемами ефективності застосування валютних обмежень у практиці регулювання динаміки обмінного курсу, особливо під час фінансових криз, присвячено дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.

Сучасні дослідження систем валютного регулювання в багатьох країнах світу свідчать про те, що в індустріально розвинутих країнах, де національна валюта є повністю конвертованою, має високу ліквідність і виконує функцію засобу платежу на світових товарних та фінансових ринках центральні банки використовують прямі методи для підтримки необхідної курсової динаміки, основним з яких є регулювання відсоткової ставки [3].

Валюти цих кран є стійкими до негативних наслідків фінансових криз, а якщо і відбувається певна девальвація національних грошей, вона суттєво не впливає на економічні процеси в державі.

У країнах з нерозвинутими ринковими відносинами (перехідні та трансформаційні економіки), де національні валюти є неповністю конвертованими, мають низьку ліквідність, а сфера їхнього обігу знаходиться тільки в межах держави, органи монетарної влади використовують, в основному, неринкові (адміністративні) методи її регулювання. Це пов'язано з тим, що неконвертовані валюти дуже вразливі до будь-яких світових та регіональних фінансових криз і мають тенденцію до знецінення. Особливо стрімка девальвація валют спостерігається в країнах, економіка яких є відкритою і дуже чутливою до руху міжнародних потоків капіталу. Це стосується і України, валюта якої на сучасному етапі зазнала суттєвого знецінення. Основними чинниками цього знецінення стали: стрімкий відтік іноземного капіталу, зменшення обсягів валютних надходжень в країну та зміною валютно-курсової політики Національного банку України. Відомо, що Міжнародний валютний фонд, надаючи стабілізаційний кредит у розмірі 16,4 млрд. дол. США, основною вимогою висунув введення в Україні політики гнучкого курсоутворення та обмеження втручання Національного банку України у формування його динаміки шляхом проведення валютних інтервенцій [4]. Тобто мова йшла про введення певної лібералізації валютного ринку в країні. Проте, як засвідчує практика, лібералізація валютного ринку має різні наслідки для сильних міжнародних і внутрішніх (неконвертованих) валют. Сильна валюта тільки виграє від лібералізації: з усуненням різноманітних бар'єрів відкриваються нові сфери її використання, завдяки чому країна-емітент може дозволити собі мати негативне сальдо платіжного балансу (наприклад, США). Внутрішня валюта тільки програє від лібералізації: її курс стає залежним від надходжень у країну іноземної валюти, вона вступає у нерівну конкурентну боротьбу з іноземними валютами не тільки у зовнішньоекономічній діяльності, але й у сфері внутрішніх розрахунків. Це дуже яскраво проявилося в Україні: за даними Національного банку України тільки за останній квартал 2009 р. рівень фінансової доларизації зріс до 29% з 22% на початку року [8].

3.2 Заходи та інструменти регулювання валютного курсу

Валютне регулювання - це регламентація державою міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

Валютне регулювання з боку держави є об'єктивною економічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною інтеграцією України до світового співтовариства та пов'язана з міжнародною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.

У практиці валютного регулювання використовуються такі інструменти, як девальвація і ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція дисконтних ставок національного банку, валютні обмеження, засоби регулювання платіжного балансу країни, режим конвертування валют.

Девальвація валюти - передбачає цілеспрямовані дії відповідних інституційних структур, що мають на меті знизити обмінні курси валюти власної країни. Таке зниження використовується, з одного боку, для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, з іншого боку - для підвищення конкурентоспроможності і поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація валюти - має протилежний зміст. Вона пов'язана з відповідними діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У даному разі ставиться мета утримати на внутрішньому ринку споживчий попит і стимулювати товарний імпорт і приплив інвестицій.

Поряд із девальвацією і ревальвацією, що є досить жорсткими, по суті, «хірургічними» засобами державного втручання у сферу валютних відносин, широке застосування мають і інші інструменти валютної політики. Одним із найдійовіших є валютна інтервенція.

Отже, за наявності твердої гарантії повернення капіталу і процента вільні капітали будуть вкладені в ту країну, де реальна процентна ставка вища, а значить, можна отримати вищий дохід. Відповідно привабливість і вартість даної валюти підвищується.

Залежність валютного курсу від реальних процентних ставок пояснюється обсягами та ступенем свободи капіталів, а також надійністю нових активів порівняно зі старими і наявністю перспектив зміни процентних ставок за ними.

Ступінь свободи капіталів визначає час, необхідний для продажу наявних активів, наявність попиту на ці активи на ринку. Тому можна зробити висновок, що в короткостроковому періоді зміни в процентних ставках (з урахуванням ризику) сприяють мобільності абсолютно вільних капіталів і лише при зберіганні тенденцій на тривалий період відбувається рух раніше «пов'язаних капіталів».

Найбільш активно приймає участь у регулюванні валютного курсу української гривні Національний банк України.

З метою стабілізації курсу гривні Національний банк України проводив прямі обмеження на операції з купівлі-продажу валюти, а саме:

1. Прив'язати офіційний курс гривні до курсу готівкових продажів, тобто останній не повинен відхилятися від офіційного на 1,5%.

2. Проводити аукціони з купівлі-продажу валюти. Заявки на купівлю валюти мають ціну відсікання, і якщо ціна перевищує курс, за яким Національний банк України продає валюту, заявка не задовольняється.

3. Виходити комерційним банкам на міжбанківській ринок тільки з нетто-продажем або нетто-купівлею іноземної валюти.

Разом з тим заходи Національного банку України на шляху стабілізації курсу гривні були малоефективними і призвели до появи певного дефіциту іноземної валюти, у зв'язку з чим гривня продовжувала знецінюватися.

Припинити падіння курсу гривні стало можливим лише за обмеження рефінансуванні Національного банку України, скорочення термінів надання кредитів і підвищення відсоткових ставок за ними.

Для стабілізації ситуації на валютному ринку є необхідністю проведення наступні заходів:

- Встановлення жорсткого контролю за коштами, які отримують банки через канал рефінансування;

- Суттєво посилити роль валютних обмежень у системі валютного регулювання Національного банку України до моменту стабілізації ситуації на ринку;

- Обмежити розрахунки на території України в іноземній валюті.

Єдиним засобом платежу повинна стати національна валюта.

Сучасні процеси валютного курсоутворення відіграють значну роль в економічному житті держави. В залежності від валютної політики це може як стимулювати так і стримувати економічний розвиток в країні та відповідно впливати на стан окремих секторів, галузей та підприємств, а також на місце держави на світовому ринку. Розбалансованість валютного ринку, негативне сальдо торговельного балансу, високі темпи інфляції свідчать про те, що на сьогоднішній день залишається нерозв'язаною проблема проведення ефективної валютно-курсової політики і визначення оптимального рівня валютного курсу. Для вирішення цих проблем необхідним є вибір оптимальної системи регулювання валютного курсу в сучасних умовах, що і стало об'єктом дослідження даної статті.

Під валютно-курсовою політикою ми розуміємо складову частину валютної політики, що представляє собою законодавчо закріплені повноваження Національного банку по здійсненню комплексу заходів у сфері регулювання, контролю й адміністрування валютного курсу, спрямованого на забезпечення його ефективної динаміки, для досягнення цілей грошово-кредитної політики держави [10]. Вона реалізується через державне регулювання валютного курсу і спрямовується на стабілізацію курсових коливань, а також підвищення або зниження валютного курсу у відповідності до її цілей та задач. Слід зазначити, що валютно-курсова політика не розглядається як самостійний компонент програмних документів, а реалізується як складова валютної політики у межах заходів загальної монетарної політики [10].

Отже, згідно класифікації Міжнародного валютного фонду, існують такі види систем регулювання валютного курсу як: режим фіксованого та режим плаваючого, проміжний режим валютного курсу [7].

Режим фіксованого валютного курсу передбачає установлення Національним банком обмінного курсу національної валюти до певної іноземної валюти або системі валют, відповідно, при обмеженій грошово-кредитної політики.

Як поєднання двох вищезазначених систем існує проміжний режим валютного курсу. Він представляє поєднання як державного регулювання, так і ринкової кон'юнктури. Але більшість провідних економістів і фахівців центральних банків різних країн дотримуються думки, що в умовах глобалізації економічних процесів із високим ступенем інтеграції фінансових ринків усе більшого поширення набувають лише режими плаваючого та фіксованого валютного курсу.