Європейська валютна система

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки. Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС. Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро. По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям: Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції. Умови дійсно жорсткі, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдину валюту марно, тому що попросту почнеться перекачування національного багатства з більш розвитих країн у менше розквітаючі, за чим піде знецінювання й у перспективі - погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи спілки в цілому.

Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія,

Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Технічний перехід передбачений у трьох етапу. На першому, із 1 січня 1999 року по 1 січня 2002 року, на евро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей період уводиться фіксований курс обміну валют країн-учасниць спілки. На другому етапі - перше півріччя 2002 року - у наявному обертанні з'являються банкноти евро і розмінні монети. У цей час теперішні національні гроші обертаються паралельно з евро, але йде поступовий їхній обмін і виведення з обертання.

Після 1 липня 2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишиться тільки евро.

Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Нестабільність обмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, евро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західної Європі.

Слід зазначити те, що цілком нереально, щоб усі країни-члени ЄС досягли намічених критеріїв конвергенції до 2000 року. Найважливіша і трудноразрешимая проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в області бюджетного дефіциту. Тут положення скоріше погіршується, чим поліпшується. Таким чином, практичним слідством Маастрихтского договору є запрограмованість розколу країн-членів ЄС. При цьому може виникнути небезпека того, що більш слабкі країни ще сильніше відстають у розвитку від своїх партнерів по ЄС, якщо останні дійсно покористуються від участі в ЕВС. Крім того, валютні зв'язки в рамках ЄС можуть стати цілком непередбаченими.

Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (по-англійському: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою ”. Японія, ориентируясь насамперед на американські і британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС.

У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть усередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже оптимізм у цьому плані дуже сдержан. Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС.

Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.

Європейська валютна система є результатом координації валютної політики та механізмів валютного регулювання країн Західної Європи. Як форма організації валютних відносин країн -- членів ЄС Європейська валютна система в сучасному вигляді почала діяти з березня 1979 р.Основними рисами ЄВС є:- встановлення режимів спільного коливання валютних курсів;- створення колективної валюти;- використання валютних інтервенцій для підтримки ринкових курсів валют у межах погоджених відхилень;- стимулювання європейських інтеграційних процесів.Попередником ЄВС був режим спільного коливання валютних курсів, введений країнами ЄЕС з метою стимулювання процесу західноєвропейської економічної та валютної інтеграції і захисту фінансових ринків, який застосовувався країнами -- членами ЄЕС з квітня 1972 до березня 1979 р. (до введення ЕКЮ) і називався "європейською валютною змією".Застосування цього методу є своєрідною формою валютного коридору і пов'язане з прийняттям у 1971 р. плану Вагнера -- поетапне створення економічного і валютного союзу, кінцевою метою якого було забезпечення повної взаємної конвертованості валют країн ЄЕС на основі незмінних паритетів. Після припинення обміну доларів США на золото в серпні 1971 р. у більшості країн були введені режими вільного валютного курсоутворення. 24 квітня 1972 р. Німеччина (ФРН), Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія і Люксембург прийняли рішення про колективне "плавання" своїх валют відносно долара США та валют інших країн. Ця система коливання валютних курсів отримала назву "змія в тунелі". ("Змія" в графічному зображенні системи означала вузькі межі коливань курсів валют країн ЄЕС між собою ± 1,125%, а "тунель" -- зовнішні межі їх спільного коливання до долара США та інших валют ± 2,25%) (рис. 1). Курси валют по відношенню одна до одної утримувалися за допомогою валютних інтервенцій центральних банків. Щомісяця між країнами-учасницями здійснювалося вирівнювання пасивного сальдо через викуп своєї валюти у центральних банків інших країн в обмін на конвертовану валюту. Цей режим існував як перехідний для створення Європейської валютної системи і відіграв значну роль у розвитку європейського і світового валютних ринків.Рис. 1. Схема здійснення валютних інтервенцій центральними банками в Європейській валютній системіЗ метою надання кредитів країнам -- членам ЄЕС для погашення дефіцитів платіжних балансів, здійснення розрахунків та підтримки валютних курсів 6 квітня 1973 р. був створений Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС -- European Monetary Cooperation Fund, EMCF). Ресурси ЄФВС формувалися за рахунок внесення 20% офіційних золотих і доларових резервів країн -- членів ЄВС. Обсяг цих коштів коливався, оскільки золотовалютні резерви щоквартально підлягали переоцінці у зв'язку зі зміною валютних курсів та цін на золото. Операції із взаємної підтримки курсів валют у рамках ЄФВС здійснювалися завдяки механізму багатостороннього клірингу по сальдо взаємних зобов'язань і кредитів центральних банків.Створення ЄВС пов'язане з кризою Бреттон-Вудської валютної системи та виникненням Ямайської валютної системи як противаги останній. До 1991р. ЄВС використовувала в основному елементи валютного регулювання, напрацьовані за роки співробітництва між центральними банками країн Західної Європи в 1972-- 1979 роках (валютні коридори). Ініціаторами створення ЄВС були Німеччина (ФРН) та Франція. Основна мета створення і функціонування ЄВС полягала в поглибленні інтеграційних процесів у межах країн Спільного ринку, перетворенні їх на зону європейської валютної стабільності (на противагу Ямайській валютній системі) та запобіганні експансії американського долара на ринках країн Західної Європи.Основою ЄВС була ЕКЮ, яка стала базою для визначення курсових співвідношень між валютами країн -- учасниць системи. Складовим елементом ЄВС є Європейський фонд валютного співробітництва, кошти якого використовувалися для надання центральним банкам країн-учасниць кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжного балансу.У межах ЄВС було встановлено режим вільного курсоутворення національних валют по відношенню до долара США. Для валют країн -- членів ЄВС встановлено рівень максимальних відхилень курсу однієї національної валюти по відношенню до іншої в розмірі 2,25% (для Іспанії та Італії 6%), який контролювався відповідно до зміни показника "індикатора відхилень". Наприклад, якщо падіння курсу французького франка по відношенню до німецької марки перевищило певний рівень "індикатора відхилень" та було близьке до 2,25%, з метою стабілізації курсу франка Банк Франції починав продавати німецькі марки (тобто купував французькі франки, вилучаючи надлишкову їх масу із обігу), а Німецький Федеральний банк купував французькі франки, тобто купували слабкішу валюту і продавали сильнішу.

З серпня 1993 р. в результаті загострення валютних проблем рамки коливань було розширено до 15%.Після підписання Маастрихтської угоди (1991 р.) розпочався новий етап розвитку ЄВС, який має завершитися поглибленням інтеграційних процесів, посиленням валютної стабільності та введенням у готівковий і безготівковий обіг спільної для всіх країн -- членів ЄВС грошової одиниці.Основою Європейської валютної системи була європейська валютна одиниця -- ЕКЮ (ECU), введена в 1979 р. Емісія ЕКЮ на 25% забезпечувалася золотом, на 25% доларами США і на 50% національними валютами країн -- членів ЄВС. З цією метою країни об'єднали по 20% офіційних золотовалютних резервів. Технічно емісія здійснювалася у вигляді записів на рахунках центральних банків країн -- членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва.ЕКЮ синтезована за методом "кошика" спочатку з валют 9, а потім -- 12 країн (Великобританія не входить до ЄВС, проте фунт стерлінгів було включено до "копійка" ЕКЮ). Частка кожної валюти в "кошику" залежала від частки країни у валовому національному продукті ЄЕС, взаємному товарообороті та Європейському фонді валютного співробітництва. Структура ЕКЮ переглядалася один раз на п'ять років. Функціями ЕКЮ були: база для встановлення паритетів валютних курсів, регулятор відхилень ринкових курсів цих валют, розрахункова одиниця, засіб міждержавних розрахунків.

Після підписання Маастрихтської угоди (1991 р.) роль і функції ЕКЮ значно посилилися. В останні роки значна кількість невеликих підприємств та домашніх господарств віддавали перевагу акумуляції коштів на своїх рахунках та здійсненню безготівкових розрахунків у ЕКЮ. Відповідно до "плану Делора" з 1 січня 1999 р. Маастрихтською угодою передбачено випуск єдиної для країн -- членів ЄВС грошової одиниці євро, створення Європейського Центрального Банку, проведення єдиної економічної, монетарної, податкової та митної політики.Для країн -- учасниць нової європейської системи на основі Маастрихтської угоди сформульовано критерії конвергенції:- низькі рівні інфляції, коли середнє зростання цін не перевищуватиме 1,5 процентні пункта порівняно з інфляцією трьох країн -- учасниць ЄЕС, які мають найнижчі рівні інфляції. Фактично рівень інфляції не повинен перевищувати 3-- 3,5%;- низькі процентні ставки: проценти на державні облігації не можуть бути вищими ніж на 2 процентні пункти порівняно з рівнем трьох країн ЄЕС з найнижчими рівнями інфляції, тобто близько 8,5-- 9%;- державний дефіцит не повинен перевищувати 3% валового внутрішнього продукту або він має постійно і швидко зменшуватись до рівня 3%;- стабільний обмінний курс відповідно до угоди, причому він повинен залишатися у рамках коридорів ЄВС без будь-яких девальвацій.На 1 січня 1999 р. умови для вступу до ЄЕВС виконали 11 країн: Люксембург, Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Іспанія, Португалія та Італія. Великобританія, Данія та Швейцарія вагаються відносно вступу до ЄЕВС, а Греція не виконала необхідних умов.Відповідно до прийнятих рішень курси валют європейських країн -- учасниць ЄЕВС до євро жорстоко зафіксовані станом на 31 грудня 1998 р. виходячи із курсів до ЕКЮ, а всі грошові рахунки в національних валютах перераховано в євро. До 31 грудня 2001 р. євро використовувалося лише в безготівковій формі, а з січня 2002 р. до обігу було залучено банкноти та монети. І тільки з 1 липня 2002 р. євро стало єдиним законним засобом платежу на території країн -- учасниць союзу. З метою координації грошової політики створено Європейський центральний банк, який взяв на себе роль центральних банків окремих країн.

Відповідно до свого статуту ЄЦБ відповідає за реалізацію послідовної політики економічної, фінансової та валютної стабільності. Євро може відігравати більш важливу роль у міжнародній валютній системі як торгова, інвестиційна і резервна валюта і стати серйозним конкурентом долару США та СДР.З 1 січня 1999 р. з метою здійснення міжнародних платежів було створено платіжний механізм Європейської системи центральних банків (TARGET -- Трансєвропейська автоматизована експрес-система брутто-розрахунків у режимі реального часу, яка кореспондується з національними кліринговими системами (RTGS) країн -- членів ЄЕВС): ELS/Eil-ZV в Німеччині, BL-REL -- Італії, TFB -- Франції, ТОР -- Нідерландах, CHAP Euro -- у Великобританії тощо.З 5 січня 1999 р. практично відбувся вихід євро на український валютний ринок. Національний банк України дозволив уповноваженим банкам здійснювати за дорученням клієнтів конверсію клієнтських поточних рахунків, які були відкриті у валютах країн -- членів ЄЕВС, а також купівлю-продаж євро через УМВБ та КМВБ. Порядок біржових торгів євро аналогічний порядку торгів іншими валютами. Торгівля здійснюється щоденно з датою валютування Т+ 1. Кліринговими банками для розрахунків у євро визначені "Комерцбанк АГ" та "Дойчебанк АГ" (Німеччина).Поява в рамках Європейської валютної системи нової грошової одиниці євро значно зміцнила позиції європейських країн на світових фінансових ринках.

Разом з тим фінансові кризи кінця 20-го століття, які найбільш наочно проявилися в Азії, Росії, Латинській та Південній Америці, змусили провідних економістів, фінансистів і банкірів світу шукати нові підходи щодо формування валютної та фінансової систем. 16 січня 1999 р. на зустрічі у Франкфурті-на-Майні міністрів фінансів і їх заступників із 26 країн Європи, Азії та США обговорювалася можливість встановлення коридору спільного коливання трьох провідних валют: євро, долара США та японської єни. Особливо активно таку позицію відстоював міністр фінансів Німеччини Оскар Лафонтен, а його заступник Хайнер Фласбек назвав її "середньою" між запровадженням фіксованих курсів та нинішнім станом вільного плавання.Така пропозиція була підтримана багатьма країнами, особливо Францією та Японією. Міністр фінансів Японії Кіїті Міядзава навіть запропонував "азіатським тиграм" прив'язати свої грошові одиниці до "кошика" валют із євро, єни та доларів США. Тобто фактично йдеться про створення нової міжнародної розрахункової одиниці.Однак у такої ідеї є противники.

Так, голова Федеральної резервної системи США Алан Гріспен, якого підтримав міністр фінансів США Роберт Рубін, виступив проти подібної прив'язки одна до одної провідних валют світу. Міністри фінансів Філіппін і Таїланду відкинули ідею прив'язки грошових одиниць своїх країн до нового валютного "кошика", заявивши, що це може призвести до значних фінансових і економічних втрат для цих країн. Реалізаціятаких ідей, на думку Джоржа Сороса, пов'язана зі значними змінами в структурі міжнародних фінансів, зокрема з необхідністю створення нового міжнародного центрального банку.Більш поміркованою, а тому й більш реальною була позиція Великобританії, міністр фінансів якої Гордон Браун запропонував у межах діючої системипідвищити прозорість світових фінансових ринків під контролем Міжнародного валютного фонду. Сьогодні можна стверджувати, що світова фінансова та валютна системи постійно розвиваються, а тому вітчизняні фінансисти, банкіри, урядовці повинні чітко орієнтуватися в її змінах та стежити за перебігом подій, з тим щоб Україна залишалася активним учасником їх на світових фінансових і валютних ринках.

Європейська валютна система (ЕВС) - форма державного монополістичного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу, характерною рисою якого є посилення цього регулювання на міждержавному, а в перспективі і на наддержавному рівнях.

ЕВС новітня спроба країн ЄЕС здійснити міждержавне регулювання валютних відносин. Вона поступово здобуває риси регіональної валютної системи, що представляє собою форму організації валютних відносин країн ЄЕС, що обслуговує внутрішньо регіональні господарські зв'язки, один з полюсів поліцентричної валютної системи.

Механізм ЕВС утворять три елементи: європейська валютна одиниця ЕКЮ (Eropean Currency Unit ECU); режим спільного коливання валютних курсів "супер змія"; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром нової системи стала європейська валютна одиниця ЕКЮ, що замінили використовувалася з 1975 року країнами "загального ринку" європейську розрахункову одиницю ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом "стандартного кошика".

Сітка паритетів і її зв'язок з ЕКЮ є основою валютних інтервенцій і системи взаємного кредитування і розрахунків. Звичайно інтервенції проводяться одночасно банками країн, курси валют яких досягли протилежних максимально припустимих меж взаємних відхилень. Банк сильної валюти по купає слабку валюту, і навпаки, банк слабкої валюти продає сильну. Однак покупка сильної валюти означає для країни зі слабкою валютою витрату валютних резервів, і це обмежує масштаби її інтервенційних операцій, змушуючи прибігати до інших методів регулювання: жорсткості грошово-кредитної політики, підвищенню дисконтних ставок і т.д. Передбачається, що країна із сильною валютою вживе заходів до розширення попиту, лібералізує грошово-кредитну політику і знизить дисконтні ставки. Однак змусити неї прийняти ці міри неможливо не випробуючи труднощів у проведенні валютних інтервенцій (тобто продажу своєї валюти на ринку), вона може ними й обмежитися.

У результаті використання сітки паритетів теоретично зобов'язує країни зі слабкою валютою постійно проводити тверду внутрішню економічну політику в інтересах підтримки валютної стабільності. Ця система дає однобічні переваги країнам із сильною валютою, тому по питанню про систему взаємозв'язку валютних курсів спалахнули гострі розбіжності між країнами, що раніше брали участь у "європейській валютній змії", і державами, у ній не брали участь, але ввійшли в ЕВС.

Великобританія, Франція й Італія наполягали на тому, щоб контроль за валютними курсами здійснювався тільки шляхом їхньої прив'язки до ЕКЮ, тому що в цьому випадку заходу для зміни економічної політики зобов'язана приймати та країна, зміна валютного курсу якої йде врозріз з курсами більшості учасників. Унаслідок високої загальної питомої ваги слабких валют у кошику ЕКЮ це могло б привести до того, що країни із сильною валютою виявилися б змушені вживати заходів до ослаблення своєї грошової одиниці стосовно інших валют ЕВС. Не випадково ФРН навідріз відкинула ці пропозиції, заявивши, що нова система повинна бути не менш "строгої" чим "змія", і сприяти зниженню темпів інфляції, а не їх вирівнюванню на більш високому рівні. У результаті запропонованого Бельгією компромісу основним механізмом підтримки валютних курсів стала сітка паритетів, а прив'язка до ЕКЮ додатковим, тому що вживання заходів при порушенні "порога" є бажаним, але не обов'язковим. Уведення механізму підтримки валютних курсів і система валютних інтервенцій спричинилася за собою створення системи короткострокового і середньострокового кредитування, у яку входять наступні елементи:

1) система кредитів типу "своп", що існувала в рамках двосторонніх відносин між центральними банками. Операції "своп" здійснюються банками тих країн, курси валют яких досягли припустимих меж взаємних відхилень, причому розмір цих операцій не лімітується. Кредит повинний бути погашений протягом 45 днів після закінчення місяця, у якому він був наданий. У випадку зміни паритетів, що пройшли за цей період, утрати повинна відшкодувати сторона зі слабкою валютою;

2) фонд короткострокового кредитування в розмірі 14 млрд. ЕКЮ. Для кожної країни визначена величина внеску в цей фонд і обсяг припустимого кредиту. Кредити надаються на термін від 3 до 6 місяців із правом продовження до 9 місяців;

3) фонд надання середньострокових кредитів (від 2 до 5 років) у розмірі 11 млрд. ЕКЮ. Короткострокове кредитування проводиться центральними банка мі без яких-небудь умов, а середньострокові кредити надаються за умови проведення економічної політики, схваленої Радою міністрів ЄЕС на рівні міністрів фінансів. Фонди коротко і середньострокового кредитування до 1981 року повинні були бути перетворені в Європейський валютний фонд. Передбачалося, що він замінить Європейський фонд валютного співробітництва, створений у квітні 1973 року в період першої спроби Співтовариства досягти економічного і валютного союзу. Зі створенням ЕВС капітал ЕФВС був збільшений з 10,4 млрд. до 25 млрд. ЕКЮ (близько 33 млрд. доларів) шляхом внеску центральними банками країн-членів 20% їх золотодоларних резервів. Цей внесок в ЕФВС здійснили всі країни ЕВС, а також Великобританія. Замість на їхні рахунки в ЕФВС минулому зараховані еквівалентні суми в ЕКЮ.

У цілому механізм ЕВС значно відрізняється від механізму "європейської валютної змії". Для ЕВС характерні більш широке коло учасників (і можливість участі в ній на правах асоційованих членів країн, що не входять в ЕВС); більш тверді зобов'язання країн-членів в області проведення внутрішньої економічної політики; інший принцип оцінки відхилень валютних курсів і використання кошика ЕКЮ як індикатор для виявлення цих відхилень; тісна координація дій країн-членів у рамках системи, при цьому регулювання валютних курсів не повинне бути зв'язано з американським доларом.

Однак між "європейською валютною змією" і ЕВС маються і подібні риси. Легко простежити наступність основних елементів цих двох систем: на зміну "змії" "супер змія", ЕФВС повинна бути перетворена в ЄВФ. При утворенні ЕВС передбачалося, що це буде не просто перехід від одних елементів до іншим, а якісний стрибок до більш високого рівня інтеграції, для якої характерні посилення наднаціонального характеру регулювання і яскраво виражений політичний аспект. По задумах її ініціаторів, головною відмітною рисою ЕВС діл дружин був стати упор на координацію внутрішньої економічної і фінансової політики. Хоча цілком реалізувати поставлену задачу країнам-учасницям не удалося, визначені кроки в наміченому напрямку були зроблені. ЕВС корінним відрізняється не тільки від своєї попередниці "європейської валютної змії", але і від нині діючої ямайської валютної системи. Хоча ямайські угоди передбачають можливість створення валютних угруповань, що орієнтуються на який-небудь валютний кошик, відмінну від СПЗ, а також можливість установлення режиму "стабільних, але регульованих паритетів", створення угруповання, основні елементи якої протистоять принципам ямайської валютної системи, представлялося малоймовірним.

Дійсно, у рамках ЕВС передбачене введення стандарту ЕКЮ замість стандарту СПЗ, використання "демонетизированного" золота в якості важливого резервного активу, підтримка щодо стабільних валютних курсів, створення ЄВФ, що може підірвати позиції МВФ. Але якщо принципи ямайської валютної системи в значній мірі так і залишилися поки на папері (мова насамперед йде про те, що СПЗ не стали основою нового валютного механізму), те така ж ситуація характерна і для ЕВС. На ділі основою ямайської валютної системи став американський долар, що і в рамках ЕВС грає дотепер непропорційно велику роль.

європейська валюта евро

Размещено на Allbest.ru