Перелік питань з дисципліни "Економічна теорія"

Абсолютний показник -- це обсяг прибутку підприємства, відносний показник -- це рентабельність підприємства.

Прибуток є основним джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Як на теоретичному, так і на практичному рівні, на думку українських науковців, уся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання прибутку, який є підсумковим показником, результатом фінансово-господарської діяльності підприємства.

Прибуток як найважливіша категорія ринкових відносин виконує визначені функції.

По-перше, характеризує економічний ефект, отриманий у результаті діяльності підприємства. Але всі аспекти діяльності підприємства за допомогою прибутку оцінити неможливо. Такого універсального показника і не може бути. Саме тому при аналізі виробничо-господарської і фінансової діяльності підприємства використовується система показників.

По-друге, прибуток має стимулюючу функцію. Його зміст полягає в тому, що він одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Реальне забезпечення принципу самофінансування визначається отриманим прибутком. Частка чистого прибутку, що залишилася в розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов'язкових платежів, повинна бути достатньою для фінансування розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників.

По-третє, прибуток є одним із джерел формування бюджетів різних рівнів. Він надходить до бюджетів у вигляді податків і поряд з іншими позитивними надходженнями використовується для фінансування задоволення спільних суспільних потреб, забезпечення виконання державою своїх функцій, державних інвестиційних, виробничих, науково-технічних і соціальних програм.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють декілька видів прибутків. Насамперед розрізняють загальний прибуток та прибуток після оподаткування:

1. загальний -- це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу, його ще називають балансовим прибутком.

2. прибуток після оподаткування -- це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток.

В економічній науковій думці зарубіжних країн загально-важливим є поняття валового, операційного та маржинального прибутку:

1. валовий прибуток -- це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькуляцією за неповними витратами). Це поняття включає прибуток і невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

2. операційний прибуток -- це чистий прибуток, який дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

3. маржинальний прибуток -- характеризує величину виторгу від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькуляція здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Кінцевим фінансовим результатом господарської діяльності підприємства є балансовий прибуток.

Балансовий прибуток -- це сума прибутків (збитків) підприємства як від реалізації продукції, так і доходів (збитків), не пов'язаних з її виробництвом і реалізацією.

Під реалізацією продукції розуміється не тільки продаж виготовлених товарів, що мають натурально-речовинну форму, але і виконання робіт, надання послуг. Балансовий прибуток як кінцевий фінансовий результат виявляється на підставі бухгалтерського обліку всіх господарських операцій підприємства й оцінки статей балансу. Використання терміну «балансовий прибуток» пов'язане з тим, що кінцевий фінансовий результат роботи підприємства відбивається в його балансі, що складається за підсумками кварталу або року.

Балансовий прибуток включає три згрупованих елементи:

прибуток (збиток) від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг;

прибуток (збиток) від реалізації основних засобів, їхнього іншого вибуття, реалізації іншого майна підприємства;

фінансові результати від позареалізаційних операцій.

Прибуток підприємств формується за рахунок таких джерел:

1) продаж (реалізація) продукції

2) продаж іншого майна

3) позареалізаційні операції.

15. Позичковий капітал. Позичковий відсоток та його норма

Позиковий (залучений) капітал формується на тимчасовій основі у вигляді довгострокової або (та) короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту.

16. Земельна рента як доход власника землі та її форми

Ринкові відносини суб'єктів з приводу купівлі -продажу та використання землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три суб'єкта - землевласник, підприємець-орендатор землі та найманий робітник с/г виробництва.

Земельна рента виражає відношення привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею.

Форми земельної ренти:

диференціальна земельна рента - різниця між суспільною ціною виробництва с/г продукції на гірших участках землі та індивідуальною ціною її виробництва на кращих та середніх участках;

диференціальна рента по плодючості;

диференціальна рента по місцезнаходженню;

диференціальна рента по ефективності на додаткові вкладення факторів виробництва.

Абсолютна земельна рента - це надлишок вартості с/г продукції над ціною її виробництва.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне користування землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу.

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Ставки земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1; для багаторічних насаджень - 0,03.

Ставки земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено, встановлюються у розмірі одного відсотка від їх грошової оцінки. Якщо грошову оцінку земельних ділянок не встановлено, середні ставки земельного податку встановлюються у розмірах, зазначених в ЗУ ”Про плату за землю”

17. Підприємництво в системі ринкової економіки, характеристика його основних видів

Підприємництво - ініціатива людей в господарській діяльності, спосіб організації економічних сил; ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції: ресурсна - реалізується в мобілізації капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів; організаторська; творча - пошук нових рішень. Форми: індивідуальне (дрібне); система колективних підприємств; державні підприємства; спільні.

Умови:

наявність відповідних майнових прав на умови і результати виробництва (підприємець повинен обов'язково бути власником виробничого продукту та доходу, капіталу та землі);

певне економічне, правове та політичне середовище;

певна самостійність при виборі виду господарської діяльності, визначення цін, розпорядження отриманими прибутками;

певні правові гарантії: юридичний захист, державний арбітраж, законодавче забезпечення свободи конкуренції тощо;

повна економічна відповідальність за результати діяльності;

етика підприємництва.

Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо.

18. Стратегічні напрямки реформування аграрного сектору економіки в Україні

економічний виробництво власність корисність

На всіх етапах економічного розвитку об”єктивна необхідність відтворення зумовлена необхідністю виробництва матеріальних благ. Щоб жити, треба споживати матеріальні блага, а щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт. Отже, якщо споживання є безперервним, то й виробництво в його постійному зв”язку повинно безперервно відновлюватися (відтворюватися) іншими словами, відтворення є не що інше, як безперервність , повторюваність виробництва.

В аграрному секторі головним засобом виробництва є земля. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується її природна родючість неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фордоозброєнності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про екон.родючість підвищення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства, тощо

Таким чином у землеробстві екон.процес відтворення незалежно від його суп.характеру завжди взаємодіє з природними. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки ек.зони, а й закони природи. Адже тут об”єктом діяльності людини є живі організми.

19. Фонди підприємства, їх кругообіг та показники ефективності використання

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва.

Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні. Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами.

Основні фонди -- це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, частинами по мірі спрацювання.

Оборотні фонди -- частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється.

Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни.

Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію продукції, що виготовляється (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали -- мастила, фарби тощо; тара).

Необхідним продуктом відтворення є суспільні фонди споживання. Це фонди за допомогою яких забезпечується(повністю або частково)задоволення потреб в освіті і культурі ,охороні здоров'я і житлі, утримання непрацездатних членів суспільства. За функціональним призначенням їх поділяють на фонди спільного задоволення потреб та фонди непрацездатних. До складу перших відносяться безкоштовні послуги освіти, охорони здоров'я, житлово-комунальні, господарські, культурні заклади. Призначення цих фондів полягає у створенні рівних умов для всіх членів суспільства в задовол. самих значних соціальних потреб. Їх задоволення не може бути поставлене в залежність від рівня ОП. Суспільство зацікавлено тим щоб відбувався процес широкого відтворення. Цій меті слугують суспільні фонди. Водночас вони покликані якоюсь мірою стирати соціальну нерівність і гарантувати певну соціальну захищеність широких мас населення. Через фонди непрацездатних виконується пенсійне забезпечення.

Соціальні фонди споживачів поділяються на: а) залежні від плати(оплата відпусток);

б) без зв'язку(виплати багатодітним сім'ям)

в) у вигляді непрямих доходів (освіта).

фонд нагромадження -це частина нац.доходу, що використовується для приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також оборотних засобів і резервів. Нагромадження здійснюється шляхом капіталовкладень, але це не означає, що нагромадження і капіталовкладення-поточні поняття і кількісно збігаються. Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів. Відмінність кап.вкладень включають фонд амортизації, а нагромадження- приріст оборотних фондів Фонди оплати праці(ФОП) для нових працівників.

Струкра фонду нагромадження(ФП) визначається співвідношенням між фондом виробничого нагромадження і фондом невиробничого нагромадження.Барометром нормального розвитку економіки є активна інвестиційна політика, що спрямовується на постійне оновлення й нарощування виробничого потенціалу і розв”язанням соц. завдань.

В умовах адміністративно-командної системи не дооцінювалося невиробниче нагромадження . Щодо виділення ресурсів на соц. об”єкти діяв “залишковий принцип” частка так званої невиробничої сфери у кап. вкладеннях постійно зменшувався. Сформувалася “Теорія” і згідно з якою головним є виробниче споживання, а невиробниче має другорядне значення. Тим часом як доводить світовий досвід вкладення у соц. Інфраструктуру досить ефективне. Це умова розвитку самого виробництва. І занедбані соц. Інфраструктури у нашій країні була однією з істотних причин зменшення темпів розвитку економіки .На сучасному етапі обсяг будівництва у соц. сфері збільшився. Ефективність нагромадження ЕФН визначає співвідношення між зростанням фонду нагромадження (ФН) і зростанням реальних доходів населення (РД) і може бути представлена формулою:

ЕФН=РД/ФН

Формула показує кількісний вираз нагромадження.

20. Валові витрати підприємства, їх структура, динаміка та вплив на прибуток

Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Частина вартості товару, що має бути авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці простого товарвиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються з вартістю товару.

Витрати виробництва поділяються на зовнішні та вутрішні.

Зовнішні (явні) витрати пов”язані з придбанням фірмою ресурсів (сировини, матеріалів, робочої сили). При цьому витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (неявні) витрати пов”язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). При цьому витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Розрізняють загальні витрати виробництва, та такі, яві належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції - це її собівартість, або сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто середні витрати. Для підприємства собівартість - це мірило витрат і доходів.

Звороним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток - це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника.

Валовий (загальний) доход - це вся сума доходу підприємства до зроблених відрахувань. Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для погодження економічних інтересів суспільства, трудового колективу й окремих працівників, сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у зростанні ефективності виробництва.

Норма прибутку визначається як відношення величини отриманого прибутку до початково витрачених коштів, виражених у %. П” = (П / (c+v)) * 100% = Р/Ка х 100. Якщо прибуток Р - це різниця між ціною і собівартістю, Ка - авансований капітал

На величину норми прибутку впливають: маса отриманого прибутку, структура витрат К; швидкість обороту капіталу; економія на засобах виробництва; масштаби виробництва.

21. Домогосподарство у ринковій економіці: його суть, доходи і витрати та роль в інвестуванні розвитку економіки

На попит домогосподарства впливає сукупність факторів, серед яких найвагомішими є переваги, розмір доходу, рівень цін, обсяг майна домогосподарства. Зміна доходу веде до зміни бюджетного обмеження: якщо доход зростає, то відбудеться паралельний зсув бюджетного обмеження догори; якщо знижується - то донизу. Відповідно до цього індивід переходитиме до інших порівняно з вихідним споживчих планів. Перенесені на окремий графік криві, що відображають залежність попиту на окреме благо від величини доходу, названі на честь вченого, який вперше це зробив, кривими Енгеля. Можливі три типи реакції споживача на зміну доходу:

а) зміна обсягу споживання блага в тому ж напрямі;

б) зміна обсягу споживання блага в протилежному напрямі;

в) відсутність реакції попиту на зміну доходу. Згідно з першими двома типами реакції домогосподарства розрізняють вищі та нижчі блага.

Під вищими благами розуміють такі, попит на які зі збільшенням доходу зростає, а зі зменшенням - знижується. Типовим прикладом можуть бути блага, що задовольняють духовні потреби. Під нижчими розуміють блага, попит на які зі збільшенням доходу знижується, а зі зменшенням - зростає. Це, наприклад, блага, що задовольняють фізичні (особливо фізіологічні) потреби, як-то потреби в певних видах продуктів харчування. Ступінь реакції попиту на зміну доходу вимірюють показником доходної еластичності, який показує ступінь зміни попиту залеж-но від зміни доходу.

Іншим фактором попиту, якому в мікроекономіці приділяють першочергову увагу, є ціни. Причому слід розрізняти вплив на попит як безпосередньо ціни цього блага, так і цін інших благ, які знаходяться з ним у певному зв'язку. Реакція попиту домогосподарства на зміну ціни певного блага зумовлена викликаним цим зрушенням бюджетного обмеження відбудеться його поворот, зміна кута нахилу відповідно до напряму, в якому зміниться ціна. Внаслідок цього індивід буде реалізовувати інший план споживання згідно з новим бюджетним обмеженням.

Якщо ж при зростанні ціни попит збільшуватиметься, таке благо називається гіфенським (за ім'ям англійського економіста Р. Гіфена, який вперше зафіксував таку реакцію, аналізуючи попит на хліб найбідніших верств населення). Анормальний характер реакції попиту на зміну цін пояснюється тим, що при низькому рівні доходів, коли домогосподарства витрачають їх практично повністю на задоволення перших життєвих потреб, підвищення цін на ці досить дешеві порівняно з іншими блага призведе до того, що домогосподарства відмовлятимуться від споживання більш дорогих якісних продуктів і споживатимуть дешеві блага, незважаючи на зростання цін на них.

Проте явище збільшення попиту при зростанні цін (парадокс Гіфена) можливе в інших випадках, не пов'язаних з ситуацією низького рівня доходів домогосподарства. Наприклад, коли споживачі оцінюють якість предметів споживання не на основі вивчення їхньої споживної вартості, а згідно з рівнем ціни, вважаючи, що більш висока ціна є індикатором вищих споживних якостей (хоча життя часто показує, що в багатьох випадках це не так); коли споживачі купують певні блага з метою підтримки власного престижу (так званий снобістський ефект); нарешті, така реакція можлива у разі високих інфляційних очікувань населення, коли товари розкуповуються за підвищеною ціною сьогодні лише тому, що завтра вони коштуватимуть набагато дорожче. Ступінь реакції попиту домогосподарства на певне благо відповідно до зміни його ціни характеризує показник цінової еластичності. Він показує, наскільки зміниться попит, якщо рівень ціни зміниться на 1 відсоток.

22. Суть і значення міжнародного поділу праці та проблеми, які пов'язані із входженням України на міжнародний ринок праці

Світогосподарські зв'язки стають сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, технології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни в другій половині XX ст. суттєво модифікували міжнародний поділ праці й продовжують і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку.

Найсуттєвішою зміною у всесвітньому поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи характерним було переважання загального поділу праці, тобто поділ праці між сільським господарством та промисловістю, добувною та обробною галузями індустрії. Загальний поділ праці пізніше був доповнений частковим поділом праці між різними галузями обробної промисловості, а також підприємствами всередині галузі, тобто потоварним поділом праці, що базується на предметній спеціалізації.

Даний тип поділу праці також зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов'язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окремого підприємства й обумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї країни, а й різних держав. Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відбиває сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами-кооперантами стають постійними і набувають повної самостійності по відношенню до товарообмінних операцій на світовому ринку.

Це призвело до утворення світових промислових комплексів, які включають різнонаціональні господарські одиниці, й обумовило прискорене зростання зовнішньоекономічних зв'язків між розвинутими країнами з ринковою економікою і подібними промисловими структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обороту цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внутрішньо-корпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промислове розвинутих держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності народним господарством окремих країн. Їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання суспільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньодержавної спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сировинні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію.

З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв'язків суттєво модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього етапу розвитку загальноцивілізаційних процесів є перехід у 80-гі роки розвинутих країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку вчених, вона характеризується подоланням формаційно-утворюючих ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій реалізації загальнолюдських цінностей.

Що стосується економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових факторів. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформації та біотехнології, інших видів матеріально-, ресурсо- і працезберігаючих видів виробництва.

Поряд з цим суттєво змінюються властивості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Міжнародна конкуренція зумовлює постійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукоємність дедалі більшого числа товарів.

Водночас НТР пред'являє нові вимоги й до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки "людський фактор" є центральним елементом нової моделі "постіндустріального" розвитку.

Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, необхідно визначити можливості "вписатися" в неї держав - колишніх членів "соціалістичної співдружності".

Як відомо, в кінці 80-х - на початку 90-х років світ соціалізму охопила глибока криза, що призвела до розпаду старих політичних та економічних структур і початку переходу до ринкових систем господарювання. Значною мірою це було зумовлено відгородженістю та замкнутістю соціалістичних країн від світу, "непроникливістю" в їхні межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу.

На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країнах здійснюється нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкидає їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці. У даний час об'єктивна необхідність динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких факторів: геополітичного становища моста між Західною Європою та азіатським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку товарів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.

Для того щоб налагодити цивілізовані стабільні та взаємовигідні зв'язки між штучно роздвоєною в минулому європейською спільністю, необхідно подолати асиметрію в поділі праці між Західною та Східною Європою, що підвело б однорідний матеріальний фундамент під загальноєвропейську інтеграцію.

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї суверенної економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв'язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв'язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку. Виходячи із ємності ринку, його вимог, визначаються розміри, структура та продуктивність промислового підприємства. Економічний потенціал країни в таких випадках практично не відіграє ніякої ролі, оскільки за визначальну величину береться суто технологічний фактор. Якість продукції, її асортимент, відповідність моді, а також рівень затрат - все це уніфікується незалежно від розмірів країни, її специфічних можливостей. Підприємство "вбудовано" в нішу світової господарської структури і виконує відведену йому роль;

по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності "йти в ногу" з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності. Звичайно, цього досягти може далеко не кожне підприємство. Керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки, покликаний стати мостом, що з'єднає національне господарство із світовим;

по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це - загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм. Практичне здійснення цієї мети - нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки;

по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію. Оновлення номенклатури продукції, представленої на світовий ринок, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше, а враховуючи, що цей процес практично нескінченний, то в нього можуть включатися й нові держави, котрі або створили новий товар, або мають переваги в затратах виробництва. Крім того, жодна країна в сучасних умовах не може довго залишатися монополістом у виробництві передової технології, рано чи пізно досягнення НТП, у тому числі й найпрогресивніші відкриття, стають здобутком багатьох;

по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру. Роль природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду починає різко знижуватися, а натомість висуваються передова технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура, які передусім впливають на визначення профілю економіки тієї чи іншої країни, її позиції на світовому ринку. Цю тенденцію необхідно враховувати, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок, і з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.

Способи включення національних господарств у всесвітню систему поділу праці можуть бути різні: зумовлені об'єктивними потребами внутрішнього розвитку країни, інтересами транснаціонального капіталу, коли превалює економічний, а інколи й позаекономічний примус. Але найбільший економічний ефект досягається у тому випадку, коли країни добровільно прилучаються до міжнародного співробітництва і між ними налагоджуються рівноправні партнерські відносини на взаємовигідних принципах з урахуванням їхньої спеціалізації та напрямів діяльності. Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі владно вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху поглиблення всесвітнього поділу праці та використання переваг міжнародного економічного спілкування.

23. Форми міжнародних економічних відносин та їх вплив на стан національної економіки

МЕВ - ек відносини в системі світового господарства.

Форми МЕВ:

- світова торгівля ґрунтується на глибокому міжнародному поділі праці, спеціалізації окремих країн на вир-ві окремих товарів та послуг згідно з їх техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами;

- міжнародні фінансово-валютні відносини - сукупність ек відносин, пов'язаний з функціонуванням світових грошей. Розвиток міжнародних валютних відносин зумовлюється удосконаленням міжнародного поділу праці та інтернаціоналізацією господарського та сусп-пол життя народів;

- міжнародний рух капіталів (переміщення засобів за кордон (або з-за кордону) з метою отримання прибутку). Форми міжнародного руху капіталів:

а) за суб'єктами, що вивозять капітал : приватний і державний;

б) за об'єктами: грошовий і товарний;

в) за строками: довго - та короткостроковий

г) за способом отримання доходу на капітал: позичковий та підприємницький.

- міграція робочої сили - переміщення людей через кордони із зміною місце проживання або повернення до попереднього. Здійснюється у різних формах - трудова, сімейна, релігійна, туристська. Однією з найважливіших причин міграції трудового населення є відмінності у рівнях заробітної плати. Також - політичні, релігійні, національні, расові, сімейні. Існують неповоротна, тимчасова, маятникова або човникова, сезонна та нелегальна форми міграції;

- науково-технічне співробітництво.

Форми МНТС:

а) створення спільних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для використання новітніх оригінальних ідей в галузях наук, техніки, маркетингу тощо.

б) спільні дослідження світового досвіду в галузях організації вир-ва та праці

в) консультації та координація дій у галузі науково-технічної політики

г) організація підготовки кваліфікованого персоналу дослідників

24. Вільні економічні зони, їх сутність та мета створення

За оцінками іноземних спеціалістів, сьогодні нараховується близько 3000 вільних економічних зон, у яких створено майже 3 млн. робочих місць.

Вільні економічні зони можна класифікувати наступним чином:

- вільні економічні зони, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;

- вільні економічні зони як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних регіонів;

- вільні економічні зони, в яких поєднуються характеристики перших двох зон.

Згідно з рішеннями Кіотської конференції (1973), під вільною економічною зоною розуміють частину території країни, на якій товари розглядаються як об'єкти, що знаходяться за межами митної території, і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Згідно із законодавством України спеціальна (вільна) економічна зона визначається як частина території України, на якій створюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок використання та дії законодавства України.

Поняття вільної економічної зони (ВЕЗ) - правова категорія, що широко використовується інститутами Міжнародної організації праці, Центром ООН щодо транснаціональних корпорацій, Всесвітньою асоціацією вільних економічних зон, документами Євросоюзу.

У світовій практиці ВЕЗ розглядаються за формами, які відображають їх специфічну модифікацію, своєрідність тієї чи іншої країни.

Одна із перших сучасних спеціальних виробничих зон з'явилися в 1959 р. в Ірландії, в аеропорту «Шенон» на площі 15 га з метою створення 300 нових робочих місць. Через 15 років там нараховувалося вже 2300 робочих місць. Створена в Англії в 1982 році зона в аеропорту «Дог Айленд» на площі 2000 га залучила більше 1 млрд. фунтів стерлінгів і дозволила створити 2500 нових робочих місць.

Із 1978 року в Китаї почалося створення спільних підприємств за участю іноземного капіталу. ІІІ Пленум ЦК КПК прийняв рішення про створення ВЕЗ у 14 прибережних містах із населенням понад 20 млн. Ці ВЕЗ забезпечують сьогодні майже 2/3 зовнішнього товарообігу країни. До них надійшло іноземних інвестицій: за перші десять років - 22 млрд. дол., 1992р. - 11 млрд., 1993р. - 29 млрд., 1994р. - 110 млрд. дол.

Повноваження, що були надані адміністраціям цих економічних зон:

- самостійність у розробці і затвердженні всіх інвестиційних проектів;

- широкі повноваження в регіональному аспекті управління;

- самостійність в регулюванні ставок орендної плати, плати за комунальні послуги, тарифів, бюджетних платежів місцевого рівня;

- повне розпорядження частиною виготовленої у ВЕЗ продукції;

- реєстрація підприємств із пільговим режимом діяльності;

- координація діяльності місцевих підрозділів центральних контролюючих органів.

При цьому держава залишається гарантом проведення експерименту у цілому, а також у пільговому проходженні інвестиційних проектів.

У США ВЕЗ розглядають як особливу позитивну силу в торговому і економічному розвитку. Особливість таких зон - жорстке правове регулювання як із центру (Вашингтон), так і в регіонах. «Силікон - Велле» - найбільша в США зона, яка дає 20 % світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. У ній зайнято 20 тис. чоловік. Найближчим часом у США планується створення до 1000 ВЕЗ, обсяг інвестицій повинен досягти понад 3 млрд. дол. Виникне майже 100 тис. робочих місць. Сьогодні у ВЕЗ США здійснюється наступна діяльність:

- складування, випробовування, ремонт та утилізація комплектуючих деталей електронних виробів;

- складування та переупаковка товарів на експорт в Канаду та Мексику;

- виробництво запасних частин для легкових та вантажних автомобілів вітчизняного та іноземного виробництва;

- виробництво коштовностей, музичних інструментів, іграшок, парфумів, комп'ютерів, оптичної техніки.

Американський досвід показує, що у ВЕЗ створюються умови для стимулювання виробництва суспільно необхідних товарів, виробництво яких відчуває дискомфорт у системі традиційних виробничих відносин.

Досить ефективно ВЕЗ працюють у Сингапурі, Південній Кореї, Малайзії, Маврикії.

Але не скрізь спроби створити ВЕЗ були успішними. У Шрі Ланка, Гватемалі, Ліберії, Сенегалі тощо ВЕЗ постраждали від політичної нестабільності та громадських зворушень, від надзвичайно заплутаної, з точки зору інвесторів, системи пільг та стимулів.

У 1987 - 1988 роках обговорювалося питання створення ВЕЗ у Виборзькій та Находкінській областях. В обох випадках мова йшла про невеликі прикордонні території. Але в 1989 - 1990 роках без практичного досвіду почалося створення більш масштабних ВЕЗ: Зеленоград («Технополіс Зеленоград»), Калінінська обл. («Янтарь»), Єврейська Автономна область («Єва»), Кемеровська обл. («Садко»), Сахалінська обл.

Зони створили, але очікувана економічна ефективність не була досягнута. Основна причина: на значній території Росії неможливо було встановити пільгове законодавство, особливо у сфері податків, оскільки це призвело б до різкого скорочення доходів державного бюджету.

Размещено на Allbest.ru