Теоретико-методичні основи експортного потенціалу зернового господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методичні основи експортного потенціалу зернового господарства



1. Понятійно-категоріальний апарат експортного потенціалу

Нині назріла нагальна необхідність розробки науково-методичних положень вибору стратегій регіонального розвитку, яка базується на інноваційному механізмі формування регіональної політики із створенням конкурентоспроможної економіки, а також вдосконалення форм і методів програмного регулювання на підставі аналізу та оцінки економічного потенціалу регіону.

Потенціал - наявні в економічного суб'єкта ресурси, їх оптимальна структура та вміння раціонально використовувати їх для досягнення поставленої мети.

Як економічна категорія «економічний потенціал» означає відтворення економічних відносин у процесі суспільного виробництва, а також максимального використання його потенцій і ресурсів (виробничих, трудових, мінерально-сировинних, інформаційних, інтелектуальних), що зумовлює підвищення задоволення потреб суспільства.

Основними підсистемами (складовими) економічного потенціалу, виступають: інвестиційний, інноваційний, трудовий, природно-ресурсний, експортний потенціали.

Виробничий потенціал - реальний обсяг продукції, який можна виготовити за повного використання наявних ресурсів, або наявні та потенційні можливості виробництва, наявні фактори виробництва, забезпеченість його наявними видами ресурсів.

Експортний потенціал - здатність єдиного народногосподарського комплексу країни виготовляти максимальну кількість конкурентоспроможних товарів на світовий ринок, надавати якнайбільше якісних послуг та виконувати необхідну кількість робіт на замовлення іноземних країн і компаній.

Ефективність використання і розвиток потенціалу аграрної сфери АПК і зернового господарства вчасності, є актуальним напрямом науки і управління соціально-економічним розвитком країни. Дослідження, осмислення, методологічне обґрунтування і визначення сутності потенціалу зернового господарства потребує теоретико-методологічного вирішення низки принципових питань, спрямованих у першу чергу на модель сталого конкурентоспроможного функціонування сільськогосподарського виробництва.

Оцінка потенціалу сприяє визначенню «вузьких місць» у виробничій системі, їх усуненню, цілеспрямованому управлінню процесом реалізації можливостей господарств, створенню передумов для нових можливостей і перетворення їх у реальну дійсність.

Основними напрямами вдосконалення процесу регулювання розвитку економічного потенціалу регіону в умовах ринкових перетворень є:

- формування регіональної політики держави на основі визначення концептуальних засад розвитку регіонів;

- визначення пріоритетів регіонального розвитку регіонів на тактичну і стратегічну перспективу. При цьому проблемним регіонам повинен бути наданий особливий статус, з чим пов'язано право на отримання додаткової допомоги з боку держави;

- реформування сучасної системи господарювання регіонів, керуючись інноваційно-інвестиційною політикою;

- подальший розвиток інфраструктурного забезпечення економічного потенціалу - активного елементу управління економікою - без втручання в сферу економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності, не ламаючи економічних механізмів і не порушуючи законів існування ринкового середовища.

Поняття ринок можна розглядати як у вузькому, так і в широкому розумінні. У першому - це форма економічного обміну, в другому - система відносин господарювання, здатна вирішувати життєво важливі завдання у сферах суспільного виробництва, обміну, розподілу та споживання.

Ринок виступає як сукупність форм і організації співробітництва людей один з одним, призначених для того, щоб звести разом з комерційною метою продавців та покупців, а також надати можливість першим продати, другим - купити товар. Тобто це місце добровільних угод, де продаж товарів відбувається лише в тому випадку, коли обидві сторони - продавець і поку-пець - знаходять компроміс, ім'я якого ціна.

Ринок - це загальнолюдське загальноекономічне явище. Його створює досить надійний механізм виробничої орієнтації підприємств, оскільки в його основу покладено безпосередні потреби людей.

Ринок має внутрішні механізми для свого вдосконалення та розвитку. Постійно орієнтуючись на ринок та економічні важелі (ціни, витрати виробництва, доходи, прибуток), перебуваючи у відносинах конкуренції, виробники (підприємства, фірми) змушені систематично шукати альтернативні варіанти використання ресурсів. Саме тому вони впроваджують нову техніку, прогресивні технології, передові форми організації праці та інше.

Ринок здійснює свої контрольні функції в економіці особливим способом, поєднуючи приватні і суспільні інтереси. Виробники і постачальники ресурсів, покупці товарів з'являються на ринку, переслідуючи свої власні інтереси: реалізувати продукцію й одержати прибуток або купити товари. Однак, усі вони діють у таких умовах взаємної залежності, що їхні індивідуальні інтереси можуть бути реалізовані лише в межах загальних потреб, тобто суспільних інтересів.

Реалізація індивідуального інтересу можлива лише в результаті взаємодії з іншими людьми. В цьому проявляється контроль ринку, який спрямовує дії окремих індивідів (виробників, покупців). Це - контроль невидимий, без контролюючих органів, як самоконтроль. Це явище А. Сміт назвав „прихованою рукою» ринку.

У ринковому механізмі контролю особлива роль відводиться конкуренції. Якщо ринок сигналізує виробникам товарів і власникам ресурсів про бажання споживачів, то конкуренція сприяє тому, щоб це бажання виконувалося найефективніше. Конкуренція змушує виробників знаходити прогресивніший спосіб організації виробництва, можливості впровадження передової техніки і нових технологій, альтернативні варіанти використання ресурсів тощо. Бажання дістати особисту вигоду підштовхує виробника якомога швидше реагувати на зміни в потребах суспільства. Конкуренція стимулює збільшення масштабів виробництва, зменшення витрат, поліпшення якості продукції.

Умовами виникнення вільного ринку, зокрема, як і товарного виробництва в цілому, стали суспільний поділ праці та існування різноманітних власників - самостійних, економічно незалежних, вільних товаровиробників.

Основними ознаками, що визначають суть ринку, є:

- доступність для будь-якого споживача всіх товарів, представлених на ринку (відсутність фондування, карток, талонів та інших обмежуючих форм розподілу);

- необмежена кількість конкурентів, абсолютно вільний вхід у ринок та вихід з нього;

- повна інформація учасників конкуренції щодо пропозиції, попиту, цін, норм прибутку та інше;

- свобода реалізації товарів і послуг, вибору товарів споживачем та прийняття рішень;

- пануючий диктат споживача.

Ринок - цілісна система ресурсів, установ, підприємств, методів та відносин, кінцевою метою функціонування яких є координація економіки на основі обмінних процесів, тобто купівлі-продажу товарів та послуг.

В умовах вільної ринкової економіки виробництво перебуває під постійним економічним контролем, а товаровиробники стають виконавцями волі споживача, змагаючись за сферу впливу на нього та його гаманець.

Під функціями ринку розуміють рід та вид діяльності. З цього погляду сучасний ринок виконує такі функції:

- суспільного поділу праці. У ринковій економіці споживач обирає постачальника, враховуючи якість, ціну, термін поставки;

- інформаційну. В умовах ринку ціни, процентні ставки на кредит, курси цінних паперів постійно змінюються. Ринок дає учасникам обміну інформацію щодо рівня витрат, рентабельності, якості товарів та послуг. Він моментально реагує на будь-які зміни в ході конкурентної боротьби, виявляє середньозважені витрати всієї сукупності товаровиробників. Орієнтуючись на ринкову інформацію, товаровиробники постійно порівнюють своє виробництво з умовами ринку та здійснюють запобіжні заходи для зниження витрат, підвищення якості, удосконалення асортименту;

- регулювання галузевого і територіального поділу праці. В умовах ринку міжгалузева конкуренція примушує підприємців постійно стежити за альтернативними варіантами ефективного капіталовкладення. У процесі внутрішньогалузевої конкуренції підприємець шукає саме той регіон (у країні, в світі), де витрати нижчі;

- економічного відбору. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок - це найоб'єктивніший суддя і найдемократичніший механізм економічного відбору ефективно діючих господарств. Реалізуючи цю функцію, ринок підтримує рентабельність економіки в цілому;

- стимулюючу. Вона полягає в тому, що ринок розвертає економіку обличчям до потреб людини, робить усіх учасників конкурентного процесу заінтересованими у задоволенні тих потреб, які виражаються через попит за допомогою ціни;

- координаційно-контролюючу. Ринок - не всесильний, але він має змогу успішно вирішувати такі глобальні проблеми економіки, як підвищення рівня життя і ефективності виробництва, удосконалення його структури, централізація планування (екологія, оборона, оподаткування та ін.), звільнення економіки від дефіциту товарів і послуг. Вільний ринок виконує одну з найбільш відповідальних та життєво необхідних функцій - соціальну, орієнтовану на задоволення потреб людини.

Отже, ринок - це постійна взаємодія двох факторів, двох сил: попиту та пропозиції. Саме вони і дозволяють йому знаходити відповіді на п'ять головних (фундаментальних) запитань ринкової економіки: 1) що виробляти? 2) скільки виробляти? 3) кому необхідна ця продукція? 4) як виробляти? 5) чи зможе виробництво адаптуватися до змін?

Структуру ринку розглядають з різних точок зору, що пов'язано із складністю цієї системи господарських відносин, які стосуються усього комплексу економічних, політичних, соціальних, правових, моральних, психологічних та інших аспектів життєдіяльності людини і суспільства.

Розрізняють такі структурні ознаки класифікації ринків:

- залежно від економічного призначення розрізняють ринок ресурсів (засобів виробництва), ринок праці (робочої сили) та ринок капіталів (грошовий);

- структура ринку з точки зору територіального підходу являє собою: внутрішній ринок - місцевий, регіональний, національний; зовнішній ринок - транснаціональний та світовий;

- з урахуванням конкретних видів товарів і послуг виділяють ринок спеціалізованих товарів (промислових, продовольчих та ін.) та ринок спеціалізованих послуг (страхування, консультативні послуги).

Як відомо, ринок - це економічний простір, у межах якого відбувається рух товарів. На ринку товарів здійснюється рух предметів споживання та засобів виробництва. Тому він поділяється, в свою чергу, на споживчий ринок і ринок засобів виробництва. На кожному з них обертається велика кількість різноманітних продуктів і формуються більш спеціалізовані ринки.

На споживчому ринку покупцями є окремі особи або домашні господарства, які шукають і знаходять продукти для особистого споживання. Продавцями є фірми й особи, що виробляють споживчі товари та надають послуги, при цьому лише незначна частка споживчих товарів і послуг надходить до покупців безпосередньо від виробника. Основна маса продукції реалізується через посередників. Між виробником і споживачем стоять оптовий та роздрібний торговці. Виробник продає великі партії товару оптовому торговцю. Оптовий торговець розподіляє товари між роздрібними торговцями, а вони невеликими партіями, штучно (вроздріб) продають їх споживачам.

Головний принцип ринку - угода повинна бути вигідна як продавцю, так і покупцю.

Об'єктами ринку є товар, попит, пропозиція та ціна, суб'єктами - продавець і покупець.

Попит - це кількість товарів окремого типу, які покупець зможе і готовий купити при визначеному рівні цін на них. Серед багатьох факторів, які можуть вплинути на попит, найголовнішими є : ціна нашого товару, ціни інших товарів, доходи покупців, смаки та уподобання покупців, очікування останніх.

Пропозиція - це кількість товарів, яку продавець вважає для себе вигідним запропонувати ринку при визначеному рівні цін на них. Серед факторів, які впливають на бажання продати, визначальну роль відіграють такі: ціна даного товару, ціни інших товарів, застосовувана технологія, податки, дотації виробникові.

Ринкова ціна - це фактична ціна, яка встановлюється згідно з попитом і пропозицією товарів. Вона виконує такі основні функції: інформаційну, стимулюючу, розподільну і врівноважуючу. Ринкова ціна - своєрідний барометр товарного виробництва.

Передумови створення та умови функціонування цивілізованого ринку:

а) Економічні умови, основою яких є демократизація економіки, передбачають:

1) декретування права власності на засоби виробництва (утвердження права господаря);

2) введення вільного ціноутворення;

3) забезпечення та захист конкуренції;

4) вільний вибір виду діяльності;

5) вільний обіг товару, капіталу, праці;

6) оподаткування, фінансування, кредитування, валютна політика, які стимулюють підприємницьку діяльність.

б) Соціальні умови, які забезпечують гуманність ринкової економіки:

1) система захисту малозабезпечених верств населення (пенсійне забезпечення);

2) система соціальної допомоги дітям, молоді, безробітним;

3) система соціального захисту від безробіття.

в) Правові умови (юридичні):

1) забезпечення прав людини відповідно до вимог ООН;

2) право на страйк;

3) право на участь в управлінні підприємством.

г) Соціально-психологічні та культурні умови, які забезпечують самореалізацію особи та повагу до неї;

1) забезпечення свободи розвитку потенціалу особи - кваліфікаційного, освітнього, творчого, комунікативного, підприємницького, морального;

2) свобода політичної діяльності;

3) система соціальної відповідальності особи перед трудовим колективом, суспільством.

Функціонування усіх видів ринків було б неможливим без діяльності таких ринкових установ, як товарні та фондові біржі, банки, фінансово-кредитні посередники та служби зайнятості.

Кожна з ринкових установ обслуговує певні ринки. Товарні біржі обслуговують ринок товарів і природних ресурсів, фондові біржі - ринок цінних паперів, банки - ринок грошей і ринок капіталів, фінансово-кредитні посередники - ринок капіталів і ринок цінних паперів, служба зайнятості - ринок праці. Уся ця розгалужена мережа інститутів називається інфраструктурою ринку.

Сільськогосподарський (аграрний, продовольчий, агропродовольчий) ринок - частина товарного ринку, на якому предметом купівлі-продажу виступають сільськогосподарська продукція та продовольство як вітчизняного так і зарубіжного виробництва.

Структуризація сільськогосподарського ринку - виділення в складі сільськогосподарського ринку продуктових ринків.

Продуктовий ринок - частина сільськогосподарського ринку, на якій предметом купівлі-продажу виступає один продукт або група споріднених продуктів з однаковими споживчими та маркетинговими властивостями. Отже, продовольчий ринок сегментується за видами продукції, кожний з яких має специфічні особливості формування та відповідну інфраструктуру і поділяється на внутрішній і зовнішній ринки. Одним з таких ринків є зерновий.

Ринок зерна - система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та збереженням.

Інфраструктура сільськогосподарського ринку - сукупність посеред-ницьких, торгівельно-посередницьких та торгівельних підприємств, на яких безпосередньо здійснюються операції купівлі-продажу сільськогосподарської продукції та продовольства з участю покупців та продавців і генеруються ринкові ціни як ціни попиту та пропозиції; фізична арена контактування операторів продуктивного ринку, результатом якого є ринкові ціни як ціни попиту та пропозиції.

Суб'єктами зернового ринку є всі категорії сільськогосподарських підприємств і господарств, підприємства харчової галузі, заготівельні організації, комерційні структури, оптова і роздрібна торгівля, аграрні біржі.

Зернове господарство й ринок зерна в майбутньому мають посісти пріоритетне місце в економіці нашої держави. Ринок зерна в Україні, з точки зору формування товарних ресурсів, докорінно відрізняється від західно-європейської моделі. Ці відміни зумовлює тип підприємства, а саме його багатогалузевість (крім фермерських господарств), де 70 % вирощеного врожаю залишається у товаровиробника на господарські потреби (насіння, корми, натуральну оплату та ін.). Характерна риса сучасного ринку - обмеженість як попиту, так і пропозиції. Тому склалася така усереднена структура реалізації зерна за каналами реалізації: заготівельним організаціям продано 15 %, населенню через систему громадського харчування (включаючи продаж і видачу натуроплати) - 29, на ринку - 23, за бартерними угодами - 33 %. Зіставлення цих середніх показників відносно окремого господарства, району, регіону дає уяву про його місце з позиції повноти використання можливостей на ринку.

Сучасний товаровиробник практично поставлений в умови міжгосподарської конкуренції на ринку зерна, а ринкові умови так чи інакше змушують зробити свій вибір щодо подальшого розвитку основної галузі виробництва. Суть проблеми передусім полягає у підвищенні його ефективності, конкуренції матеріально-технічних і фінансових ресурсів на конкурентоспроможних галузях, виходячи з місцевих грунтово-кліматичних умов.

Ринок - це найкращий спосіб господарювання з усіх відомих в історії, але і він має недоліки. Наприклад, ринок не може забезпечити високої ефективності, якщо справа стосується колективних товарів та зовнішніх ефектів, і тут повинна втручатися держава. Він не забезпечує також повної соціальної справедливості, її чисто ринкове регулювання супроводжується значною і нічим не виправданою диференціацією доходів, які не завжди залежать тільки від вкладених праці і капіталу, таланту та підприємливості виробника, а й від везіння, збігу обставин та господарської кон'юнктури.

В Україні необхідно постійно формувати сучасний цивілізований як господарський ринок, так і ринок зерна зокрема, та забезпечувати економічні передумови його стабільного функціонування в соціально-доцільних параметрах. Безпосереднім завданням має бути визначення:

- складу та основних функцій системи установ та підприємств, які здійснюватимуть організацію зернового ринку в Україні та управління ним;

- складу та призначення системи методів організації зернового ринку в Україні та управління ним на демократичних засадах (цими методами і будуть користуватись згадані підприємства та установи);

- складу засобів підтримки організації та становлення зернового ринку в Україні.

1.1 Передумови необхідності дослідження експортного потенціалу зернового господарства

В умовах переходу України до ринкових відносин виникає потреба у кардинальних змінах стосовно зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на інтегрування її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин, на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві. Оскільки, міжнародна торгівля виступає переважаючою формою зовнішньоекономічної діяльності, то дослідження експортного потенціалу зернового господарства і ринку зерна, як однієї із основних складових зовнішньоекономічних відносин України, на сьогоднішній день досягло особливо неабиякої актуальності.

Зернове виробництво і зерновий ринок в Україні займають центральне місце в сільському господарстві та аграрній політиці держави. Нестабільність зернового виробництва і зернового ринку призводить не тільки до посилення нестабільності аграрного виробництва в цілому, а й до підвищення соціальної напруги в суспільстві, яке прослідковувалось у другій половині 2003 року. Саме тому, якщо Україна має на меті входження до Світової організації торгівлі (СОТ) та Європейського Союзу, які вимагають набуття країною зобов'язань та зрушень в області аграрного сектора, потрібно негайно активізувати процес формування ринку зерна.

Зерно - одне з основних джерел прибутку, завдяки якому Україна має шлях на світовий ринок і підтримує конкурентноздатність сільського господарства.

Зерно необхідне для створення і поповнення державних запасів і резервів, що використовуються в надзвичайних обставинах.

Оскільки продовольча безпека в усіх країнах світу визначається перехідними запасами зерна, пріоритетом для України нині і в майбутньому залишається зернове господарство.

Від обсягу виробництва зерна залежить, чи буде забезпечено населення основним продуктом харчування - хлібом, промисловість - сировиною, чи матиме держава необхідні для неї матеріальні і сировинні ресурси.

Україна має значний невикористаний потенціал можливостей для розвитку агропромислового комплексу, перетворення його у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки, забезпечення продовольчої безпеки держави. Зокрема, на нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27 % орної землі в Європі (на душу населення в Україні припадає 0,66 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить у цілому 0,25 га).

Статус „житниці» Україна здобула в кінці ХІХ століття, коли її частка в експорті пшениці Російської Імперії становила 90 %. На українських землях збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Але нині головне питання, яке стоїть перед Україною - це забезпечення, в першу чергу, своєї нації хлібом. Адже, серед базової сільськогосподарської продукції, яка гарантує продовольчу безпеку України, першочергове й особливе місце належить саме зерну. Це обумовлюється винятково важливим його значенням безпосередньо для виготовлення високопоживних продуктів харчування. Зерно хлібних злакових культур характеризується значним вмістом висококалорійних органічних речовин, зокрема вуглеводів, жирів та білків, а також вітамінів, ферментативних сполук, мінеральних речовин, що робить його незамінною сировиною хлібобулочної, кондитерської та круп'яної промисловості для виробництва цінних високо смакових продуктів споживання. Зерно - це насамперед хліб, а хлібові як основному продукту харчування населення у більшості країн світу немає альтернативи. Водночас зернове виробництво слугує потужним джерелом розвитку продуктивного тваринництва, зокрема виробництва м'яса, молока, яєць. Із зерна виготовляють спирт, пиво, медичні препарати, ряд інших цінних видів продукції. Відходи зернового господарства широко використовуються у різних галузях промисловості, будівництві, при виготовленні органічних добрив, у поповненні паливного балансу країни тощо. Майже на усіх історичних етапах розвитку суспільства зерно було і нині залишається важливим джерелом багатства України як і значної частини інших країн світу. Адже зерно належить до найпоширеніших товарів внутрішнього і світового ринку сільськогосподарської продукції. Зернова галузь завжди була високоприбутковим виробництвом. Нині пшениця забезпечує продуктами харчування дві третини людства. Основний продукт, що виготовляється із зерна пшениці - це висококалорійний з добрими смаковими якостями хліб, пів кілограма якого поповнює більше половини потреби добового раціону людини в білках, вуглеводах, вітамінах, мінеральних та інших харчових речовинах. У пшениці досягнуто найкращого поєднання вмісту білків та вуглеводів. Уже багато віків пшениця займає одне з перших місць серед продовольчих культур у світі.

Завдяки своїм унікальним біологічним властивостям зернові культури накопичують велику кількість висококалорійних органічних сполук - білків, вуглеводів, жирів, макро- та мікроелементів. Зерно хлібних злаків містить різноманітні ферменти - амілази, ліпази, пероксидази, оксидази та ін., а також вітаміни: В1 (тіамін), В2 (рибофлавін), В6 (піридоксин), С (аскорбінову кислоту), Е (токоферол), провітамін А (каротин). Здатність зерна зберігати протягом тривалого часу свої важливі властивості, при різних технологічних обробках набувати добрих смакових якостей роблять його унікальною сировиною для виробництва високоякісних продуктів харчування та повноцінних кормів.

Однак, системна криза, яка протягом останніх років охопила всі галузі агропромислового виробництва України, призвела до суттєвого погіршення виробничої і соціальної ситуації на селі. Внаслідок не комплексного підходу до здійснення аграрної реформи, порушення еквівалентного обміну між промисловістю і сільським господарством, штучного відриву кредитно-фінансової системи від аграрної сфери економіки, сталої тенденції до скорочення виробництва продукції, посилення руйнування потенціалу агропромислових товаровиробників, зниження їх платоспроможності, що призвело до погіршення матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, виродження генетичного потенціалу рослинницьких і тваринницьких галузей майже призупинився інвестиційний процес, практично не проводиться оновлювання машинно-технологічного парку.

Основні резерви підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки і країни в перспективі знаходиться в сфері зовнішньоекономічної діяльності, пріоритетним напрямом якої на сучасному етапі входження України в економіку світового господарювання та формування відносин із СОТ необхідно вважати збільшення експортних можливостей підприємств, удосконалення структури експорту, а також вихід на світові ринки з конкурентноспроможною продукцією.

Фундаментальними факторами конкурентоспроможності є зовнішні чинники формування (ринкова кон'юнктура, науково-технічний прогрес у галузі, структура споживання, конкуренти), якісні (відповідність стандартам і нормам) та економічні (ціна, собівартість) показники.

Ситуація, що склалася у сільськогосподарському виробництві, вимагає вжиття складних організаційно-економічних і техніко-технологічних заходів як на державному, так і на господарському рівні, спрямованих, насамперед, на відновлення і розвиток конкурентоспроможного зернового виробництва з урахуванням регіональних особливостей держави. У зв'язку з цим необхідно концептуально визначити стратегічні напрями розвитку зернового господарства й ринку зерна в сучасних умовах переходу до економіки.

Останнім часом усе виразніше помічаються глобальні проблеми у світовому зерновому господарстві. Існує негативна тенденція зменшення запасів зерна (починаючи з 1999 року), зменшення показників забезпеченості зерном на одну людину, що пов'язано із стрімким ростом населення планети та інші. Саме тому для України, на сьогоднішній день, в умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності гостро назріла необхідність дослідження й активізації процесу інтенсивного й індивідуального виробництва зерна та формування ефективного і високо функціонального внутрішнього й зовнішнього його ринку, який є невід'ємною частиною економіки.

До останнього часу в Україні ще не сформований стійкий експортно-імпортний ринок зерна. З подоланням економічної кризи на експортному ринку в Україні є ряд конкурентних переваг: це невеликі відстані перевезень, сприятливі кліматичні умови й вигідне географічне положення. У зв'язку з цим організація й розширення експортних можливостей є винятково важливим напрямком розвитку зернового господарства.

1.2 Методичні підходи до визначення експортного потенціалу зернового господарства

Необхідність реформування аграрного сектора економіки України на системних засадах назріла давно. Особливо відчутним є відставання на такому важливому напрямі аграрних перетворень як організація сільськогоспо-дарського ринку.

Відомо, що мотиваційний потенціал ринкової економіки реалізується не тільки через відносини власності, а й відносини розподілу. Перший досвід переходу України від планово-розподільної системи до ринкової економіки свідчить про необхідність організації нових форм збуту продукції і передусім тієї, що виробляється в агропромисловому комплексі. Особливо це стало проблемним після ліквідації системи державного замовлення, яким визначились обсяги виробництва і реалізації практично всієї товарної продукції державі, директивно встановлювались закупівельні ціни на сировину, оптові і роздрібні ціни на готові продукти харчування, визначались конкретні канали розподілу продукції та ін. В нових умовах господарювання, коли держава відмовилась від всього названого вище, товаровиробники залишаються практично без орієнтирів щодо вигідних для них каналів збуту продукції, реальних цін на неї, а отже, неспроможні планувати свою поточну і перспективну діяльність.

Досвід розвинених країн показує, що потрібна системна, всебічна перебудова економічних відносин на основі використання світових досягнень та з урахуванням національних особливостей, а одним із головних напрямів створення передумов успіху аграрних перетворень є організація зернового ринку, як основної складової сільськогосподарського ринку.

У зв'язку з цим виникла необхідність вивчення вже набутого досвіду побудови зернового ринку та розробка теоретичних аспектів його організації в Україні.

Ринок зерна і його формування засновані на наявності комплексу факторів, пов'язаних з виробництвом, споживанням, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, переробкою, регулюванням і використанням зернової продукції. Перевага при цьому належить виробництву зерна, збільшенню валових зборів та підвищенню якості продукції. В останні роки конкуренція на цьому ринку значно посилилась. Збільшилось число країн, які виділяють субсидії на виробництво та експорт зернової продукції. Використання сучасних технологій дало можливість багатьом із них підняти рівень своєї захищеності і тим самим знизити залежність від імпорту. Загострення конкурентної боротьби вплинуло на скорочення обсягів експорту зернової продукції. У загальному балансі міжнародної торгівлі зерно є товаром, який за питомою вагою у загальному обсязі перевезень займає третє місце після вугілля та нафти, а у вартісному виразі воно посідає перше місце.

У країнах з розвиненим ринком зерна держава відіграє велику роль у регулюванні виробництва і реалізації продукції. Наприклад, у США до 60% продукції, яку виробляють фермери, реалізується по регульованих каналах збуту, за контрактами із встановленням термінів поставок, їх обсягів і заздалегідь обумовленої ціни. Другий канал реалізації зерна - це фермерські кооперативи, де також виключена стихія ринку.

У провідних по виробництву зерна країнах світу, таких як США і Канада, держава створює умови найбільшого сприяння для розвитку зернового господарства, для забезпечення визначеного рівня рентабельності. Державне регулювання розвитку зернового господарства тут представляє великомасштабну систему, яка основана на значному бюджетному фінансуванні. Завдяки постійній державній підтримці виробники мають можливість забезпечити необхідний рівень доходів, застосовувати нову техніку і прогресивну технологію, здійснювати структурну перебудову з урахуванням кон'юнктури ринку. В США державне регулювання виробництва зерна засноване на економічних заходах впливу на хід та розвиток зернового господарства з використанням таких економічних категорій, як ціна, податки, дотації, ссуди, кредити. Характерно, що розмір бюджетних коштів, які виділяються товаровиробникам, прямо залежить від того, наскільки рентабельне виробництво зерна у конкретному господарстві. Перевага віддається більш сильним фермерським господарствам, вклад капіталу в які дозволить досягти значного збільшення виробництва дешевого зерна високої якості.

Виключно важливим питанням є ціноутворення, необхідність регулювання якого підтверджується досвідом розвинених країн з ринковою економікою. Регулювання цін на внутрішньому ринку розвинених країн здійснюється, як правило, шляхом підтримки рівня цін і доходів виробників у вигляді субсидій на часткову компенсацію втрат виробництва.

Програма підтримки виробництва зернових передбачають встановлення урядом США мінімальних цін на продукцію фермерів, однак при цьому площі, якими користуються фермери у виробництві, мають бути обмеженими. Після збирання врожаю уряд надає фермерам предмети під заставу зібраного зерна.

У Західній Європі фермер за рахунок цін отримує лише частину прибутку, а решту сплачує держава. Так, в Австралії рівень державної підтримки сільського господарства складає 44 % вартості продукції, в Канаді - 35 %, в країнах ЄС - 38 %, у Фінляндії - 72 %, в Японії - 72 %, в Швеції - 47 %, в Швейцарії - 76 %, у США - коливається по роках від 27 до 76 %.

У Німеччині, як і в інших країнах - членах ЄС, обсяг і характер державного регулювання зернового господарства значною мірою визначаються єдиною сільськогосподарською політикою. В її рамках регулювання спрямоване головним чином на підтримку визначеного рівня закупівельних цін, субсидування експортних поставок, обмеження виробництва окремих видів продукції. Значна частина допомоги спрямовується на зменшення податку на додану вартість, що дозволяє вирівнювати доходи різних соціальних груп зерновиробників.

Відомо, що ціни на ринках зазнають коливань й іноді значних. У Німеччині у випадку зниження ціни на зерно держава закуповує його у виробників за середньою ціною за останні роки, забезпечуючи захист німецьких виробників від імпорту більш дешевого зерна з інших країн.

У Японії стабілізації та підвищенню доходів селянських господарств, здійсненню капіталовкладень на модернізацію галузі, покращенню її технічного оснащення сприяють заходи з регулювання цін на зернову продукцію, закупівля більшої її частини державними органами і обмеження на ввезення із-за кордону. У цілому тут близько 80 % обсягу виробництва сільськогосподарської продукції є об'єктом тієї чи іншої системи регулювання цін.

Функціонування сільськогосподарського виробництва і національних та наднаціональних ринків продовольства на Заході повністю засноване на системі державних субсидій, регулювання і зовнішньоторгових обмежень.

Захист внутрішнього ринку і вирівнювання умов виробництва - неминучі компоненти економічної політики кожної держави, причому аграрна галузь є майже обов'язковою зоною високого рівня захисту. Ці захисні заходи, крім імпортних тарифів, містять у собі компенсаційні збори, акцизи, різні податки і неподаткові обмеження у вигляді квот, адміністративного регулювання. Наприклад, у Фінляндії внутрішній ринок продовольчих товарів захищений не тільки за рахунок стягнення мита, а й іншими методами державного регулювання у формі компенсаційних та зрівнювальних податків, що дозволяє місцевим фермерам реалізовувати свою продукцію за цінами, значно вищими від світових. Внаслідок цього в країні досягнуто високого рівня самозабезпеченості продовольством: пшеницею на 133 %, ячменем на 108 %, вівсом на 174 %, цукром на 95 %, молоком на 122 %, яловичиною на 109 % [11].

За офіційними даними середній митний тариф на сільськогосподарські товари у Фінляндії становить 11,2 %. Фактичний захист, з урахуванням усіх видів податків і зборів на імпорт, включаючи змінні компенсаційні збори, акцизи та податки з продаж, становить у перерахунку на імпортну вартість, %: пшениця 352, ячмінь, овес, кукурудза 236, тростинний цукор 307. Майже 80 % усіх зборів митного управління становлять акцизи, компенсаційні збори і податки з продаж, а власне імпортні збори відіграють незначну роль.

У країнах ЄС основна частина бюджету використовується для підтримки цін на сільськогосподарську продукцію і на захист від впливу світового ринку.

Більшість країн світу створює сприятливі умови для розвитку власного аграрного сектора шляхом постійного вдосконалення відповідної правової бази та економічної підтримки. В останні роки рівень економічної допомоги сільському господарству у розвинених державах зростає. Субсидування спрямовується на заохочення виробництва зерна та інших „стратегічних» продуктів.

У розвинених країнах світу надходження коштів у сільське господарство в багато разів перевищує суми, які надходять до бюджету з цієї галузі. У цілому по країнах ОЕСР, тобто по 25 найбільш розвинених країнах Заходу, надходження у сільське господарство з бюджету у 9 разів перевищують його виплати до бюджету, а якщо до цього додати ще й цінові субсидії, то - у 18 разів. Вкладення коштів у сільське господарство в цілому по цій групі країн йде порівну - 50 % з бюджету, 50 % - субсидування цін.

Слід зазначити, що світовий досвід організації сільськогосподарського ринку однаковою мірою багатий, різноманітний і динамічний. Проте головним і загальним у ньому є таке:

- послідовно демократичні засади організації ринку як самоорганізації та самоуправління товаровиробників при повній участі в цьому процесі державних чиновників;

- продуктово-централістські засади організації продуктових ринків, тобто, по-перше, виділення із загального сільськогосподарського ринку окремих його частин, на яких предметом обліку виступають окремі товари або їх група з близькими маркетинговими властивостями, та, по-друге, формування кожного продуктового ринку як єдиного, національного, а не сукупності територіальних ринків;

- поєднання державного регулювання цін (шляхом грошових та товарних інтервенцій) з регулюванням доходів (за рахунок бюджетних коштів);

- високий рівень державної бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами;

- виважений ізоляціонізм у взаємовідносинах вітчизняного сільсько-господарського ринку зі світовим.

У розвинених країнах існує зручна система реалізації зернової продукції, що дозволяє виробнику зерна після збору врожаю реалізовувати продукцію за такими каналами:

- продаж та поставки зерна своєму місцевому заготівельному елеватору за переважно ринковими цінами;

- зберігання зерна у себе на фермі або - за плату - на місцевому елеваторі та продаж його пізніше за більш високою ціною;

- продаж зерна з майбутньою поставкою (ф'ючерсна угода) або за контрактом на певний термін;

- використання зерна, яке зберігається, як застави для одержання позики від держави;

- збут зерна на оптових ринках, аукціонах, фермерських ринках, через магазини;

- контрактація зерна у фермерів торговими компаніями;

- реалізація через збутові фермерські кооперативи;

- біржова торгівля;

- продаж безпосередньо з ферми посередникам, оптовикам або агентам переробних чи торгівельних підприємств.

Країни Європейського Союзу (ЄС), США, Канада, країни північної Європи нагромадили великий досвід державного регулювання і підтримки зернового ринку. Його узагальнення дає змогу виділити основні ланки (важелі) такого регулювання:

- регулювання цін на зернову продукцію через різні механізми з метою забезпечення сільським товаровиробникам нормальних умов господарювання в роки з несприятливою для них кон'юнктурою ринку;

- обмеження обсягів і регулювання структури сільськогосподарського виробництва з метою недопущення перевиробництва продукції;

- податкове регулювання, спрямоване на стимулювання розвитку аграрних підприємств з урахуванням їх особливостей (розміру, спеціалізації);

- широке застосування кредитної форми підтримки шляхом здешевлення процентів і відшкодуванням (відстроченням) платежів основного боргу;

- економічна підтримка аграрних підприємств, що потрапили в несприятливі природнокліматичні умови;

- регулювання експортно-імпортних операцій із зерном;

- державне фінансування найважливіших програм розвитку аграрного сектора (боротьба з водною та вітровою ерозією грунту);

- наукове та інформаційне забезпечення сільських товаровиробників та їх соціальна підтримка.

Сучасна аграрна політика України визначає й передбачає необхідність економічних перетворень, налагодження для цього ринкового середовища, реформування відносин, що має бути концептуально обґрунтованим як відповідні стратегічні і тактичні цілі і обумовленим у чинному законодавстві.

Політика державної підтримки зерновиробників у більшості розвинених країн здійснюється за допомогою різних заходів, але спільність полягає в головному - підтримується досить високий рівень інтенсивності виробництва та забезпечуються оптимальні норми споживання населенням зерна завдяки наповненню ринку і ціновій доступності товару.

Для розв'язання проблеми створення економічних передумов стабільного розвитку зернового та інших підкомплексів аграрного сектора в Україні необхідні законодавчі норми щодо державної підтримки виробників-селян незалежно від форм власності та організації виробництва. Механізм впровадження такої політики в життя має включати сукупність заходів, спрямованих, зокрема, на досягнення паритетності товарообміну в середині агропромислового комплексу та нормальне кредитно-фінансове обслуговування товаровиробників сільськогосподарської продукції з урахуванням сезонності виробництва.

Можна вважати, що нині здійснюються перші кроки в напрямку становлення українського ринку зерна, де формування цін відбувається за законом попиту-пропозиції, але результати поки що не дуже втішні. По-перше, при наявності достатнього врожаю держава не змогла створити належних запасів продовольчого та фуражного зерна, яке постійно є ринковим товаром значного попиту. По-друге, зберігання зерна безпосередньо в господарствах призводить до кількісних і якісних втрат, оскільки зерносховища за технічним станом мають бути набагато кращими.

Суб'єктивно нібито існує для виробника можливість вільного вибору каналу реалізації зерна, та об'єктивно діють лещата обмеження. Державні заготівельні організації втрачають довіру селян внаслідок несвоєчасних розрахунків та відмови індексувати виручку. Господарники змушені продавати зерно хоч і за нижчою ціною, але одержувати без затримки кошти для придбання пального, добрив, запчастин.

Як підтверджує світова практика, ефективним засобом державного впливу на попит-пропозицію та рівень ринкових цін на зерно є використання інтервенційного фонду, створеного за рахунок коштів державного бюджету. Інтервенційні операції - дії Державного агента із проведення інтервенційних операцій по закупівлі зерна до інтервенційного фонду та продажу зерна інтервенційного фонду і продуктів його переробки для підтримання на внутрішньому ринку рівня цін на зерно та продукти його переробки шляхом укладання договорів купівлі-продажу на акредитованих біржах. У подальшому такий фонд стає дійовим засобом регулювання ринкової ціни на зерно. Залежно від ринкової кон'юнктури продукція закуповується до фонду в разі спаду попиту і зниження ціни та пропонується, коли є попит і ціна. Поєднання дії ринкових правил з економічним регулюванням цінової ситуації з боку держави, безумовно, сприятиме становленню вітчизняного ринку зерна.

Організаційний механізм ефективного зернового господарства базується на складних процесах і зв'язках, які виникають між організаційно-управлінськими структурами, підприємствами, а також з елементами природного середовища. При цьому головним критерієм всіх організаційних, управлінських та економічних рішень при переході до стабільного розвитку є досягнення максимальної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Формування повноцінного аграрного ринку пов'язано з посиленням впливу держави на сільськогосподарське виробництво. Державне управління галузі на адміністративному рівні повинне включати такі основні напрямки діяльності: аналіз і прогноз ситуації виконання державних і регіональних цільових програм, здійснення контрольних функцій.

Державне регулювання ринкового середовища - це втручання держави в обміні процеси, яке здійснюється нею в потрібний час, у потрібному місці, в необхідних розмірах і переважно ринковими засобами. Існують дві головні сфери державного регулювання - інтервенції та експортно-імпортний режим. Грошові інтервенції застосовуються державою при падінні ринкових цін, коли вона закуповує продукцію, підтримуючи в такий спосіб попит та ціни в інтересах виробника. В рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії для компенсації перевищення внутрішніх цін над світовими та протекційні митні тарифи для захисту внутрішнього ринку.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва - це система економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за ринковими цінами. У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони при нормальному господарюванні мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон'юнктури, а також були матеріально зацікавленими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

У ринкових умовах держава має бути активним учасником аграрного ринку і як покупець сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки (формування державних резервів, забезпечення потреб бюджетних споживачів), і як регулятор балансу обсягів виробництва і споживання та підтримання певного рівня дохідності галузі, достатнього для її самофінансування.

На даному етапі розвитку гостро назріла необхідність негайного і високопрофесійного втручання влади в процеси виробництва зернового господарства та налагодження дієвого й функціонального ринку галузі.

Останнім часом керівництво держави намагається стабілізувати зерновий ринок реагуючи на зміни ринкової кон'юнктури. Свідченням цього виступає прийняття різних законодавчих та нормативних актів. Так, позитивну суттєву роль у процесі залучення все ширшого кола товаровиробників у ринкове середовище з державних позицій відіграли Указ Президента України від 06.06.00. № 767 „Про заходи щодо забезпечення формування та функціо-нування аграрного ринку» та від 07.08.01. №601 „Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів».

Указ Президента №832 від 29.06.00. „Про невідкладні заходи по стимулюванні виробництва й розвитку ринку зерна». Для виконання положень Указу „Про розвиток ринку зерна» Міністерство аграрної політики України й українська Академія аграрних наук спільним приказом №416 від 21.01.01. затвердили Програму „Зерно України 2001-2004», яка визначила не тільки загальну концепцію подальшого ставлення держави до зернового господарства, а й передбачила основні направлення та комплекс заходів по розвитку останнього.

Постанова кабінету Міністрів України № 590 від 29.04.02. „Про визначення заставних цін і фінансового забезпечення заставних закупівель зерна».

Злет цін у декілька разів протягом 1999-2000, 2003 років, значні відхилення від середньорічних рівнів свідчать про низьку ефективність системи державного регулювання цін на зернову продукцію, недостатню дієвість вжитих у цій сфері заходів правового та інституційного характеру. Ключовим документом регуляторної діяльності держави виступив закон „Про зерно на ринок зерна в Україні», підписаний Президентом 04.07.02. Ним передбачені досить ефективні напрями державної політики по регулюванню ринка зерна, серед яких заставні та інтервенційні операції на зерновому ринку , посилення контролю за якістю, обліком та забезпеченням зернових ресурсів, активізація експорту зерна тощо. Крім того, передбачене удосконалення діяльності ринкової інфраструктури, без чого неможливе успішне функціонування самого ринку. Міжнародне співробітництво України у сфері дії цього закону здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади. Вони забезпечують у межах своїх повноважень здійснення заходів щодо інтеграції України у сфері ринку зерна до європейського союзу та інших міжнародних структур.

Відповідно до цього закону держава визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його розвитку та стабільному функціонуванню.

Основними засадами державної політики по регулюванню ринку зерна є:

- надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій;

- забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту;

- встановлення мінімально гарантованої ціни на заставлене сільсько-господарськими товаровиробниками зерно;

- гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації;

- недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки;

- контроль якості зерна та його зберігання;

- розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань;

- впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у виробництві, зберіганні та переробці зерна;

- лізингове обслуговування ринку зерна;

- нарощування експортного потенціалу зерна;

- визначення порядку експорту та імпорту зерна та продуктів його переробки за міжнародними договорами.

Новим нормативним актом зроблено крок до встановлення об'єктивних умов визначення заставних цін на зерно. Статтею 52 Закону „Про зерно та ринок зерна в Україні» обумовлюється такий їх рівень, який би відшкодовував витрати виробництва і давав змогу сільськогосподарським підприємствам одержати мінімальний прибуток. Методика формування заставних цін на зерно та порядок їх затвердження, скасована Постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2003 р. № 164, передбачає встановлення заставних цін по широкій номенклатурі сільськогосподарської продукції на основі нормативного методу ціноутворення: заставна ціна дорівнює нормативній собівартості продукції, помноженій на коефіцієнт мінімальної рентабельності.

Іншими важливими нормативними документами є Постанови Кабінету Міністрів України „Про додаткові заходи із здійснення заставних та інтервенційних операцій з зерном» від 27.06.2003 р. „Про порядок викорис-тання коштів Державного бюджету України на 2003 рік, що спрямовуються для закупівлі зернових культур, вирощених українськими товаровиробниками» від 16.09.2003 р. та інші.

Однак, й на даний час для України є характерним зменшення валового збору зерна, різке коливання цін на зерно протягом року, недостатня державна підтримка. Причинами цих явищ, в першу чергу, є неналежне виконання перелічених вище нормативних та законодавчих актів, досить недосконала законодавча система, загальна неповага до виконання контрактів, слабка банківська система й інше. Усі ці фактори негативно впливають на розвиток зовнішньоекономічних операцій, а як результат цього - маємо нестабільний, неврівноважений та хаотичний розвиток ринку зерна.