Міграція людського ресурсу та глобалізація економіки

1. Міграція людського ресурсу: сутність, особливості

Одним із проявів інтернаціоналізації та демократизації господарського і соціально-культурного життя людства, а також наслідків гострих міжнаціональних протиріч, прямих зіткнень між народами та країнами, надзвичайних ситуацій і стихійних лих є великомасштабні внутрішньодержавні та міждержавні переміщення населення і трудових ресурсів у різних формах. Це і добровільні мігранти, що користуються правами та можливостями, наданими їм світовою цивілізацією і міжнародними ринками праці для вибору місця проживання та роботи, біженці і вимушені мігранти, що залишають дім не за своєю волею, а під тиском обставин. Масштаби потоків та положення таких мігрантів в окремі історичні періоди та роки перетворюються в глобальні проблеми,а їх розв'язання вимагає широкого міжнародного співробітництва.

Міжнародний поділ праці як вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах, передбачає наявність у різних країнах трудових ресурсів різного обсягу та кваліфікаційного складу. Широке трактування міжнародного поділу праці як відокремлення окремих видів людської діяльності необов'язково має на увазі його наступну кооперацію, засновану на міжнародному поділі праці, стійкому обміні між країнами продуктами, виробленими ними з найбільшою економічною ефективністю. Але якщо така кооперація здійснюється, то відбуватися вона може в двох формах: міжнародного обміну товарами (міжнародної торгівлі), виробленими на основі поділу праці, або на основі міждержавного переміщення самої праці - міжнародної трудової міграції.

Міждержавна міграція населення та трудових ресурсів виникає за наявності значного контрасту в рівнях економічного та соціального розвитку і темпах природного демографічного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Географічними центрами імміграції є найбільш розвинуті країни, такі як США, Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни з високими доходами від продажу нафти та швидким економічним зростанням (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати та ін.).

Види трудової міграції. Розрізняють внутрішню міграцію робочої сили, що відбувається між регіонами однієї держави, та зовнішню міграцію, що торкається кількох країн. Наука міжнародної економіки займається зовнішньою міграцією робочої сили й її економічними причинами. Основні поняття, що використовуються при вивченні проблем міжнародної міграції, такі:

1) Міграція населення - переміщення людей через межі певних територій зі зміною місця проживання назавжди або тимчасово.

2) Мігранти - особи, що переміщуються.

3) Міграційний потік - загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного періоду часу - один з показників напрямку міграції.

4) Внутрішня міграція - зміна місця проживання осіб у межах національних кордонів країни.

5) Зовнішня міграція - переміщення населення з однієї країни в іншу.

Зовнішня міграція населення включає два взаємопов'язані процеси:

а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни в іншу.

б) імміграцію, тобто в'їзд в іншу країну.

У зв'язку з цим існують поняття міграційного сальдо - різниця між показниками еміграції з країни та імміграції до країни, а також поняття рееміграції, тобто повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

6. Міжнародна організація праці розробила класифікацію видів сучасної міжнародної міграції населення. Вона охоплює такі структурні елементи:

а) переселенці - тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання. Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн.

б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється термін перебування в приймаючій країні. До цієї групи належать:

- сезонні працівники, які приїздять на період збирання врожаю;

- некваліфіковані або мало кваліфіковані працівники;

- фронтальєри - мігранти, які щоденно перетинають національний кордон, щоб працювати в сусідній країні;

в) професіонали, для яких характерним є високий рівень підготовки, тобто наявність відповідної освіти та досвіду практичної роботи. Саме для цієї класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» - міграція висококваліфікованих кадрів.

г) нелегальні іммігранти. Цим терміном характеризуються особи, які нелегально в'їхали до країни; особи, які в'їхали легально, але вчасно не виїхали, тобто мають прострочену візу; а також особи, які в'їхали за туристською візою, але займаються трудовою діяльністю;

д) біженці - особи, що змушені емігрувати з своєї країни внаслідок будь-якої загрози (політичні, релігійні, національні переслідування).За станом на 1995 рік їх чисельність у світі оцінювалась на рівні 18 млн.

Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили - це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші.

Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.

Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, - справа складна.

Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.

Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим - міжнародний ринок військових найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі Франції, Швеції, Польщі.

Великий потік міжнародних мігрантів спричинили великі географічні відкриття. З кінця XV століття після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану на нові землі почався рух переселенців.

Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х рр. XIX ст. вважається періодом початкової чи «старої міграції», що мав такі особливості:

1) один потік емігрантів був спрямований з Африки до Америки; носив абсолютно примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників;

2) другий потік - з Європи до Нового Світу. Європейці від'їжджали на добровільних засадах. Склад мігрантів був дуже різноманітним.

Наступний період міжнародної міграції робочої сили (період «нової» міграції) тривав з 60-х рр. XIX ст. до другої світової війни. Подіями, що спричинили це, були: громадянська війна в США (1861 - 1865), об'єднання Німеччини (1866 - 1871), об'єднання Італії (1860 - 1870), створення Австро-Угорщини.

У зв'язку з тим, що в перші десятиліття XIX ст. рабство було скасовано в колоніях Великобританії, Франції, Нідерландів, у колишніх іспанських колоніях, які стали незалежними державами Латинської Америки, а з 1 січня 1863 року - в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової міграції» припинився потік з Африки.

У міграційних потоках з Європи в цей період відносно зменшилась роль колишніх колоніальних держав (Іспанії, Португалії та Нідерландів), а зросла роль таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів трудових ресурсів визначився лідер - США. Більшість переселенців складали селяни або представники некорінної національності.

З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з'явилась нова тенденція - виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.

Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов'язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести:

1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.

2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;

3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка - США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;

4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками міжнародної організації праці у регіоні сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %);

5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:

а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973 - 1974, 1977 - 1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов'язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі - 80 %, ОАЕ - 90 %;

б) Південно-Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В'єтнам;

6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;

7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;

8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»;

9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном;

10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину 90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від'їжджало. За прогнозами, найближчим часом, у зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватись.

За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії - 24 %, Канаді - 18,5 %, США - 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 %.

Державне регулювання міграції трудових ресурсів

На національному рівні регулювання міграції здійснюється наступними органами:

- Міністерством праці (стежить за використанням іноземної робочої с);

- Міністерством юстиції (Служба по імміграції та інші служби прикордонного контролю);

- Міністерством закордонних справ (консульське управління видає в'їздні візи);

- Національними міграційними службами;

- Посередницькими міграційними фірмами.

Основні методи регулювання міжнародної міграції робочої с:

1. Адміністративно-правові:

- міри національного законодавства, що визначають юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів у даній країні;

- дія національних служб імміграції в тому числі контроль за в'їздом у країну іммігрантів, видача дозволів на в'їзд, на роботу, на час перебування іммігрантів у країні та ін.);

- міри міжурядових угод регулювання міграції робочої сили.

2. Економічні:

- здійснення вербування іноземних робітників - надання роботи, порівняно високого рівня зарплати, житла і медобслуговування, кваліфікації й освіти;

- залучення до вербування іммігрантів приватних посередників;

-видача ліцензій, що дозволяють вербувати працівників за кордоном.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої с (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Регулювання імміграції полягає в тім, що держава не перешкоджає в'їздові тих категорій працівників, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів варіюється від країни до країни, але зазвичай вони відносяться до однієї з наступних категорій:

- працівники, готові за мінімальну платню виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу;

- фахівці нових і перспективних галузей - програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

- представники рідкісних професій - реставратори картин, гранувальники алмазів, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

- фахівці зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;

- крупні бізнесмени, які переносять свою діяльність у країну, що приймає інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Основні риси імміграційного законодавства:

1. Професійна кваліфікація. Установлюються тверді вимоги до рівня освіти і стажу роботи зі спеціальності.

2. Обмеження особистого характеру. Пред'являються тверді вимоги до стану здоров'я іммігранта, політичного і соціального вигляду, установлюється віковий ценз (звичайно 20 - 40 років).

3. Кількісне квотування (установлюється максимальна кількість іммігрантів). Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому, визначаючи максимальну частку іноземної робочої с в числі всіх трудових ресурсів, у рамках окремих галузей, окремих підприємств, або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року.

4. Економічне регулювання впроваджує певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Наприклад, фірми мають право наймати іноземців тільки по досягненні визначеного обсягу продажів або після внесення визначених платежів у державний бюджет, або іммігранти повинні інвестувати в економіку країни, що приймає, визначену законом суму, довести легальність цих грошей і створити визначену кількість робочих місць, або іммігрант повинен заплатити за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеве підприємство і т. д.

5. Тимчасові обмеження. Установлюються максимальні терміни перебування іноземних працівників на території країни, після закінчення яких вони повинні залишити країну або одержати дозвіл на продовження свого перебування в країні.

6. Географічні пріоритети. Законодавчо встановлюється географічна і національна структура імміграції, що регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з визначених країн.

7. Заборони. Явні і приховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції, що можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає на роботу.

Трудова міграція України

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

Всезростаючі обсяги еміграції з України викликані:

- високим рівнем безробіття в країні, у тому числі прихованого;

- різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні та країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною нестабільністю в країні та невизначеністю шляхів виходу з неї;

- відсутністю безпеки громадян тощо.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України - Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом - і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема - Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном - у промисловості, будівництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки - створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

Наслідки міжнародної міграції трудових ресурсів

Міжнародна міграція трудових ресурсів, безумовно, впливає на економічний розвиток як країн-експортерів, так і країн-імпортерів робочої сили.

Зауважимо, що активне наукове дослідження проблем міжнародної міграції почалось з кінця 60-х років у межах моделі економічного зростання. Основна ідея полягала в тому, що міжнародне переміщення робочої сили як одного з факторів виробництва впливає на темпи економічного зростання; причиною міжнародної міграції робочої сили є різниця в рівнях заробітної плати в різних країнах. Прибічники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна особа одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграція спричиняє зростання добробуту країни, яка приймає іммігрантів при тому, що економічний розвиток держави, з якої відбувається еміграція, залишається на тому ж рівні, у всякому разі, не погіршується.

Прибічники неокейнсіанського підходу визнавали можливість погіршення економічного стану країни, що експортує робочу силу, особливо, якщо емігрують висококваліфіковані працівники. У зв'язку з цим широко обговорювалась ідея запровадження податку на «відтік розумів», надходження від якого передбачалось передавати в розпорядження ООН і використовувати на потреби розвитку.

Останнім часом акцент в аналізі міграції змістився в бік дослідження акумуляції людського капіталу як ендогенного фактору економічного зростання країн. Виходячи з того, що нагромаджений людський потенціал є важливою передумовою економічного розвитку, в межах цієї групи моделей міжнародна міграція розглядається як одне з пояснень різниці в темпах економічного зростання країн.

міграція глобалізація людський ресурс

2. Глобалізація економіки: причини, наслідки, сучасні тенденції

Однією з ознак сучасності є розвиток процесів глобалізації.У два останні десятиліття ці процеси охопили всі сфери людського життя,починаючи від економіки і завершуючи оточуючим (культурним,духовним тощо) середовищем. Глобалізація стала настільки звичним явищем,що людина навіть не помічає, що живе в оточенні інтернаціонально вироблених речей, користується благами , що мають міжнародне забарвлення. В цьому полягає глобальний сенс побутового сприйняття глобалізації: жити у міжнародних взаємозалежних економічних системах і сприймати це як національний економічний простір.

В теорії міжнародної економіки поняття «глобалізація» збігається з поняттям «глобальна економіка». Глобальна економіка - це економіка, яка характеризується певним високим ступенем взаємозалежності і взаємодоповнюваності народних господарств країн світу. Основним фактором, що викликає розвиток цих процесів, є нарощування масштабів міжнародної торгівлі товарами і розширення її сфери в обміні послугами та факторами виробництва. На перший погляд, таке визначення не дає можливості зрозуміти істинну суть глобалізації. Адже завдяки міжнародній торгівлі національні економічні системи можна представити як світову економіку.

Отже,глобалізація - це процес, що відображає фундаментальні перетворення сучасної світової економіки, які пов'язані з переходом від індустріального до постіндустріального суспільства. Проявляється у формуванні глобальної економіки, поглиблення процесів інтернаціоналізації, зростанні взаємозалежності національних держав, що зумовлено докорінними змінами міжнародної торгівлі товарами, послугами, прискоренням руху капіталів і створенням світових інформаційно-інноваційних мереж. А глобальна економвка - це економіка, яка формується в процесі глобалізації, має специфічні функції та специфічні інститути, що дає підстави стверджувати, світове господарство вже не є простою сумою національних господарств окремих країн, а перетворюється на єдиний цілісний господарський організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою та інформаційною мережею, глобальною фінансовою системою.

Для економічних аспектів глобалізації характерні вільна торгівля, вільний рух капіталу, зниження податків на прибуток підприємств, простота переміщення галузей промисловості між різними державами в інтересах зменшення витрат на працю та природні ресурси, а також:

Розвинені країни, що розвиваються неухильно зближуються за рівнем зарплат, цін на товари та прибутковості підприємств;

Зростає кількість і розмір злиттів компаній усередині країн і на транснаціональному рівні, які супроводжуються радикальної реструктуризацією та зменшенням кількості зайнятої робочої сили;

Тенденція до аутсорсингу непрофільної діяльності компаній спеціалізованим компаніям. Особливе значення має аутсорсинг з розвинених країн у що розвиваються, що призводить до скорочення зайнятості в розвинених країнах і зростанню зайнятості і доходів у країнах, що розвиваються;

Швидке поширення фінансової інформації по всьому світу завдяки Інтернету, тенденція до більшої відкритості підприємств;

Велике значення фондових бірж і тих «фінансових інструментів», якими вони торгують - акцій підприємств і пайових фондів, товарних ф'ючерсів;

Вплив деяких національних валют через міжнародну систему вільного валютного обміну на економічні процеси в самих різних країнах;

Збільшення споживчих кредитів як майданчика для подальшого зростання споживання. З іншого боку неможливість підтримки середнього життєвого рівня без залучення кредитів;

Потужний потік реклами у всіх засобах масової інформації, розмивання чітких відмінностей між інформацією і рекламою;

Зростаюче розшарування за доходами як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються, на яке сильно впливає нерівний доступ населення до освіти;

Стирання національної приналежності продукції;

Посилення ролі транснаціональних компаній.

Передумови входження світової економіки в процес економічної глобалізації

У 80-90х - роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення - держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дозволила об'єднати посткомуністичні країни в групу держав з перехідними економічними системами, куди включаються 28 держав із населенням, що перевищує 300 млн. людей.

Характерна особливість країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, яку вони успадкували від командно-адміністративної системи, полягає у деформованому розвиткові їх промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість, значного відставання науково-технічного розвитку від рівня передових країн світу.

Частка країн у світовому ВВП, загальному експорті та населенні у 2002 р.:

Високорозвинені країни 92 55,7 74,8 15,4

Країни, що розвиваються 125 38,1 20,3 78,2

Транзитивні країни 28 6,3 4,8 6,4

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі у глобальних процесах.

У першу групу входять Латвія, Польша, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припинилося у 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до в який відбувся у травні 2004 р. У цих країнах зберігаються високі тем: економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку: інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балканськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім то воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначити на стані економіки й створенні передумов до включення у процес глобалізації. Проте балканські країни в умовах командно-адміністративні системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обставина значно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи. Перехід до зростання ВВП у них починається з 1998 у Румунії - з 1999 р. Зазначені обставини обумовили гальмування входження цих країн у єдиний європейський простір.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишнього СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала і дореволюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні виявилось виключно важким. Особливе посідає Китай, ринкові перетворення почалися наприкінці 70-х років. Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликали застосування ними різних моделей включення до процесу економічні глобалізації.

Слід зазначити, що, на відміну від розвинених економік світу, в перехідних суспільствах механізми ефективного державного впливу на економічні процеси перебувають у стані формування. Найголовнішою проблемою є відсутність усталеної системи консолідації інтересів, яка в розвинених країнах існує у вигляді «симбіозу» промислового, торговельного та фінансового капіталів, розвиненої системи ринків, кредиту фінансових, бюджетно-податкових та інших відносин, розвиненої нормативно-правової бази.

Між тим, здійснення активних заходів трансформаційної політики є об'єктивною вимогою сучасного етапу перехідних процесів. Відтак дієвість економічної політики полягатиме у здійсненні заходів, які за-безпечують мінімізацію підстав для конфлікту інтересів при максимумі безпосередньої зацікавленості провідних економічних груп у реалізації запропонованої державою стратегії економічного зростання.

Зазначені проблеми є актуальними і для України, яка належить до третьої групи постсоціалістичних країн. Особливості історичного роз-витку України, структура економіки обумовили довготривалу кризу у ході ринкової реформації. Скорочення виробництва позначилось на рівні добробуту населення. Відбулось значне скорочення рівня спожи-вання та нерівномірність розподілу доходів.

Заданими національної статистики, Україна за рівнем ВВП надушу населення відстає від Болгарії Й Білорусі у 1,7 раза, від Румунії й Росії - 2,2-2,3 раза, Польщі Й Словенії - в 4,6 раза, від Австрії, Франції, Німеччини - в ЗО разів, Швейцарії - в 43 рази.

Такий досить тяжкий стан економіки є результатом дії цілої низки факторів, найголовніші з них такі: майже повна зношеність обладнання в усіх галузях економіки, нераціональна сировинна й напівфабрикат-на структура промисловості країни, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи, психологічна неготовність певних груп населення до умов життя в іншій економічній системі. Але найголовніший чинник - це якість здійснення трансформаційних перетворень у країні. Після тривалого падіння макроекономічних показників Україна тільки у 2000 р. почала виходити з кризового стану.

За розвитком зовнішньоекономічних зв'язків Україна поступається навіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чо-тирьох свобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційний потенціал України обмежується певними фак-торами. Перешкодою для членства в ЄС є різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життя українців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною є частка України в зовнішній торгівлі -- усього 0,4%. З більшістю країн торговельні відноси-ни є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душу населення при-падає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС.

Однак Україна вже зараз має економічні передумови для активізації міжнародних економічних зв'язків. Держава займає велику територію на південному сході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетині торговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканський континенти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейського співтовариства на схід у країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, і населення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Україна виробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її переробки. В надрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% - марганцю, 90% - кристалічного графіту, більша частина світових покладів титану й цирконію. На території України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуються для виробництва нових матеріалів із наперед заданими властивостями.

Таким чином, із геополітичної точки зору економічний, технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Росією, Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій; державі активно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світові господарські зв'язки.

З 2000 р. Україна має високі темпи економічного зростання. Скорочено зовнішній та внутрішній борги. Слід відмітити, що 2004 р. позначився відчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішню торгівлю Україна здійснювала з партнерами 200 країн світу. Україна досягла значного прогресу в поглибленні своїх економічних; відносин і з багатьма країнами. Це проявилося у збільшенні зовнішньоторговельного обороту країни. Така позитивна динаміка стала вагомим. чинником загального зростання української економіки, передумовою поглиблення участі в міжнародному поділі праці, більш активного розвитку усіх форм міжнародних економічних зв'язків.

Соціально-економічні наслідки економічної глобалізації

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість держав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості національних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супроводжується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світової торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, створюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілізації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності організацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. На даний час багатонаціональним корпораціям належить близько тре-тини світової торгівлі. ТНК постійно зростають, розширюються і формують потужний міжнародний господарський комплекс, глобально охоплюючи всі країни світу, ведучи конкурентну боротьбу за ринки збуту та світові фінансові ресурси. Сьогодні економічна потужність ТНК з легкістю може конкурувати з деякими окре-мими державам. На відміну від розвинутих країн, транснаціональні компанії мають жорстку ієрархічну структуру управління, вони можуть легко розпоряджатись ве-личезними ресурсами і в короткі проміжки часу для вирішення локальних завдань бути більш ефективними, ніж держави. Звісно, виникає занепокоєння відносно безпеки та моральності таких завдань. Крім того, зростання експансії ТНК може негативно позначитись на розвитку національних економік через створення умов, в яких національні виробники не в змозі конкурувати з потужними компаніями і змушені поступатись своїми інтересами для утримання на ринку. Багатонаціональні корпорації є величезним джерелом інвестиційного капіталу, але негативним мо-ментом їх діяльності може виступати неузгодженість політики компаній з націо-нальними інтересами держави.

Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглиблен-ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зро-стання продуктивності праці та скорочення витрат. Таким чином, держави орієнтують свою діяльність на глобальний світовий ринок, що передбачає досягнення вищої ефективності, більш повного та якісного задоволення внутрішнього та зов-нішнього попиту. Участь національної економіки в міжнародній конкуренції забезпечує гнучкість у використанні ресурсів, упровадження передової технології, що призводить до загального підвищення обсягу виробництва.

Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже - до економічного зростання.

Досить вагомим аспектом впливу глобалізації на національні економіки є надзвичайно високі темпи зростання прямих іноземних інвестицій, які випере-джають динаміку світової торгівлі. Прискорення економічного зростання розвинутих країн спрямовує потоки капіталу в країни, що розвиваються і особливо потребують фінансових ресурсів. При цьому важливим фактором залучення іноземних інвестицій виступає обґрунтована державна макроекономічна політика, яка захищає права власності та створює сприятливі умови для підприємницької діяль-ності. Інвестори також враховують внутрішні фактори, до яких належать рівень забезпеченості робочою силою та її кваліфікація, вартість робочої сили, обсяг ринку, ступінь інвестиційних ризиків тощо.

Найхарактернішою рисою глобалізації є об'єднання процесу виробництва, а також об'єднання ринків, які в результаті стають міжнаціональними. Тобто у світі послідовно продовжується об'єктивна тенденція концентрації виробництва в руках обмеженого кола впливових суб'єктів. Таке об'єднання відбувається в двох напрямах. З одного боку, внутрішній розвиток фірм призводить до їх розростання за межі окремих країн, а з другого, фірми-конкуренти починають зливатися або домовлятися між собою.

Злиття фірм, створення об'єднань всесвітнього масштабу є наслідком цілком природного бажання постійно підвищувати свої доходи, якомога більше уникати негативного тиску конкуренції на рівень можливого прибутку. Усі наступні кон-центрації і так уже достатньо великих фірм призводять до їх збільшення, що відпо-відно зменшує кількість основних суб'єктів господарювання в кожній галузі еконо-міки. Тобто глобалізація сприяє монополізації ринків.

Отже, глобальні процеси призвели до прискорення динаміки економічних процесів у світі, що супроводжувалось виникненням нових глобальних ринків, розвитком інформаційних технологій, укладанням угод щодо економічного співробітництва, розширенням діяльності ТНК.

Такий прорив в економічному житті має багатоаспектний характер та неодно-значний вплив на національні економші країн світу. На сьогодні питання глобалізації є особливо актуальним не тільки через ті блага, які вона надає, але я через потенційні конфлікти, які можуть виникнути у світі.

Вирішити проблему нерівномірного впливу результатів глобалізації на на-ціональні економіки можливо шляхом розподілу переваг від неї всередині країв та між ними. Ці питання повинен вирішувати міжнародний інститут на базі глобаль-ного співробітництва. Оскільки бідні країни не мають жодного шансу конкурувати в глобальному середовищі, вони потребують допомоги на початковому етапі. Тому багаті країни та міжнародні організації повинні дотримуватись своїх зобов'я-зань та зміцнити підтримку країн, що розвиваються.

Інша проблема глобалізації викликана занепокоєнням окремих країн, уряди яких можуть втратити контроль над економічними процесами в країні. Це зумов-люється зростанням потужності сильних держав, багатонаціональних та глобаль-них корпорацій та міжнародних організацій, які справляють вплив на слабкі дер-жави, поступово отримуючи контроль над їх економічним розвитком. У такому випадку глобалізація сприяє зростанню та зміцненню сильних держав та організацій і ще більше ускладнює економічне становище країн, що перебувають на стадії становлення ринкової економіки.

Ще одним позитивним наслідком глобалізації є демонополізація спожи-вання, якщо розглядати його у світовому масштабі. Раніше деякі види товарів переважно користувались попитом лише в окремих країнах і, зазвичай, порівняно незначною кількістю споживачів. У міру глобалізації світового виробництва коло споживачів почало швидко розширюватися. Це стосується передусім придбання автомобілів, фотопослуг, мобільних телефонів, відеомагнітофонів тощо. Зокрема, в Україні ці товари ще 30-40 рр. тому були доступні лише невеликому колу спожи-вачів, а сьогодні вони користуються попитом широких версти населення. Наприк-лад, мобільні телефони тепер мають навіть школярі. Причому все це, як правило, товари імпортного виробництва.

Населення має змогу переключити попит на все більше коло товарів, які далеко не завжди є взаємозамінними. Просто відбувається диверсифікація попиту, його подрібнення між різними можливими шляхами задоволення тих чи Інших потреб споживання. Наприклад, ще 20-40 рр. тому літню відпустку більшість на-селення України проводила в сільській місцевості, просто виїхавши з міста на природу. З появою розгалуженої туристичної мережі, розвитком транспортної системи - значна частина населення стала відпочивати на курортах інших країн, виїжджати на екскурсії у віддалені історичні місця тощо. Тобто конкуренція на ринку надання послуг відпочинку населення значно загострилась. Хоча туристичні фірми ста-ють більш потужними і, на перший погляд, здається, що вони могли б просто змо-витись між собою. Але це не завжди може допомогти. Все гостріше відчувається потреба воювати не з конкурентом у своїй галузі, а за переключення попиту споживача саме на певний вид послуг.

Тобто при демонополізації споживання негативні наслідки монополізації виробників поступово повинні знижуватися. Монополіст просто зобов'язаний покращувати якісні характеристики своїх товарів чи знижувати ціни на них з ме-тою приваблення споживача, інакше останній може переключити свій попит на інші товари. Якщо ж ціни будуть знижуватись і це призведе до збільшення попиту, то в результаті економії на масштабах виробництва продаж навіть за зниженими цінами виявляється рентабельним.

Якщо ж високий попит зберігається і при підвищенні цін, то це служить сигналом для розширення виробництва. Тут важливо швидко зорієнтуватись у ситуації і негайно розпочати нові капіталовкладення. Загроза полягає в тому, що широкий попит і високі ціни стимулюють залучення інвестицій конкурентів у відповідні сфери виробництва. І щоб цього не допустити, виробник-монополіст теж зацікавлений зменшити ціни чи іншим чином заохочувати споживача до прид-бання саме його товарів.

У цілому, оцінюючи вплив глобалізації на конкуренцію, слід зазначити, що він не є однозначним. Спостерігаються протилежні тенденції. З одного боку, зако-номірне зростання масштабів виробництва, зняття чи послаблення митних бар'єрів, досягнення НТП створюють сприятливі умови для створення глобальних моно-полій та олігополій, потужних транснаціональних корпорацій. Порівняно невелика кількість основних учасників ринку має спрощену можливість домовлятися між собою. Оскільки конкуренція між фірмами стає все жорсткішою, вони відчувають все більшу спокусу вдатися до антиконкурентних узгоджених дій. Зокрема, всту-пають у змову з метою поділу вільної ще частки ринку між головними гравцями. Це ще більше підсилює ринкову владу І без того потужних структур. До цього додається можливість домовленостей з урядами та Іншими органами управління щодо сприяння розвитку і безперешкодному функціонуванню таких "монстрів". Органи влади іноді просто не можуть не співпрацювати з цими структурами, на-стільки велика їх економічна та політична сила. Таким чином, у міру глобалізації чітко проявляє себе монополізація світового виробництва.

До негативних наслідків процесу глобалізації належать підвищення нестійкості та нестабільності економіки. Економічна нестабільність зазвичай пов'язана з проблемами фінансово-бюджетної стабілізації та зниженням інфляції. Результатом нестійкості економічного розвитку є непередбаченість та непрогнозованість тенденцій розвитку господарського життя через коливання основних макроекономічних показників. Зростання невизначеності скорочує надходження іно-земного капіталу в країну та зумовлює його вилучення з економіки.

Проблема глобальної нестабільності в економіці, викликана поширенням процесів глобалізації, пояснюється зростанням взаємозалежності національних економік на світовому рівні. Тому економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або глобальні наслідки. Тобто причини підвищення нестабільності економіки можна пояснити кореляцією між ступенем взаємопов'язаності параметрів складної системи та ступенем її нестійкості, Ученими-біологами було встановлено, що зростання ступеня взаємодії параметрів складної системи веде до різкого збільшення ступеня її нестабільності. Такий висновок є справжнім і для світової економічної системи, про що свідчить світова практика господарювання.

Протягом тривалого часу глобалізація вважалась умовою майбутнього про-цвітання нації. Першим реальним негативним проявом глобалізації стала хвиля південноазіатської фінансової кризи наприкінці 90-х рр. Одні з найбільш швидко зростаючих економік світу, що будували свою стратегію на взаємній кооперації з іншими країнами та активно розвивали внутрішні фінансові ринки, опинились на межі краху в лічені дні.

Аналіз такої ситуації доводить, що економіки постраждалих країн були дійсно достатньо інтегрованими у світову економічну систему, але розвиток внутрішніх фінансових ринків та механізмів їх захисту був дуже слабким. Крім того, кожна країна має свої темпи розвитку, свій шлях до стабілізації та свої національні особ-ливості, які необхідно враховувати при формуванні фінансової та економічної си-стеми. Застосовувати тут досвід західних розвинутих країн є недоречним, що може мати фатальні наслідки для приймаючих економік. Так і сталося з південноазіатськими країнами.

Негативні наслідки глобалізації зумовили розробку нової теорії, відповідно до якої існує так званий поріг у фінансовому розвитку країни, після проходження якого загроза негативних наслідків від відкриття своєї економіки значно знижується. Доцільність інтегруватися до світового господарства має місце тільки для тих країн. які перебувають у групі середнього доходу на душу населення і мають достатню ступінь розвитку внутрішньої фінансової системи до виходу на світові ринки. Суттєвими передумовами глобальної інтеграції є формування ринків цінних па-перів, кредитного та валютного. Країнам, які не відповідають зазначеним показ-никам, вихід на світові ринки не є закритим, але вони стикаються з загрозою отри-мання негативних наслідків глобалізації.

За даними Світового банку на сьогодні інвестиційні потоки в основному спрямовані до країн Східної Азії, Латинської Америки та Європи. Причому близь-ко 80% капіталу припадає на невеликий клуб усього з десяти країн, які повністю відповідають умовам інтеграції до світової системи. Звісно, ще існують країни, які володіють левовою часткою передових технологій (тільки США належить 2/3 світових новітніх технологій), дуже доходними виробництвами в країнах “третього світу" (на США, Великобританію, Японію, Німеччину та Францію припадає понад 70% експорту та прибутків капіталу за кордоном) а також можливими яв-ними та прихованими інструментами регулювання савітової економіки. Такими є результати глобалізації сьогодні.